Кременчук від заснування до 1764 р


Чигиринські війни: тризна по славі



жүктеу 3.38 Mb.
бет28/40
Дата09.05.2019
өлшемі3.38 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40

Чигиринські війни: тризна по славі


Опанування Дорошенкових володінь Москвою зіштовхнуло її з Туреччиною. Остання висунула власного, фактично маріонеткового претендента на гетьманську булаву – Юрася Хмельницького і в 1677 році розпочала бойові дії проти російських та підлеглих гетьману Самойловичу козацьких військ. Центром протистояння стала стара гетьманська столиця – Чигирин, тому й воєнні кампанії 1677-1678 рр. здобули назви Чигиринських воєн (1-ї та 2-ї).

4 серпня 1677 р. 90-тисячне турецьке військо під орудою сераскира [головнокомандувача] Ібрагім-Шейтана обложило Чигирин. Останній перед війною був поспіхом підготовлений до воєнних дій: зведено нові дубові стіни, поглиблені рови, завезено зброю і запаси продовольства. Фортечний гарнізон нараховував 12,5 тисяч вояків – козаків лівобережних полків і московських ратних людей. Водночас до українсько-російського кордону була підтягнута 50-тисячна московська армія, вперше підкріплена слобідськими українськими полками – Сумським і Охтирським; готувалися до походу і полки Самойловича чисельністю близько 20 тисяч. Облога Чигирина тривала три тижні, але ситуація змінилася, коли 25 серпня головні сили Самойловича і Ромодановського підійшли до минулорічної переправи біля Бужина і Крилова.

Переправу утримував кримський хан та допоміжний турецький загін [193]. Дніпро тим посушливим літом був доволі вузьким та мілководним. Коли з прибуттям гетьмана Самойловича козаки під вечір 24 серпня почали стягувати до Бужинської переправи плавзасоби, зосереджені у Воронівці та Кременчуці, яничари перешкоджали цьому рушничною стрільбою (козакам довелося частину шляху тягти човни волоком по берегу, відстрілюючись від ворога [194]).

Турки навіть зайняли острів на Дніпрі, аби завадити форсуванню водяної перепони. Відтак, російським воякам та козакам прийшлося спочатку вибити супротивника з острова, а 28 серпня вже перейти у наступ на правому березі річки. Турки, не чекаючи підходу козацько-російської армії під Чигирин, відступили. Героями битви за переправу стали українські полковники Прокіп Левенець (полтавський) та Марко Борсук (ніжинський), а з росіян – полуполковник вибраного полку генерал-майора Агея Шепелева Семен Воєйков, солдатський полковник Самійло Вестов та ветеран українських походів стольник і полковник Григорій Косагов [195].

Невдача під Чигирином коштувала свободи Ібрагіму-Шейтану, ув’язненому з наказу розлюченого султана, і влади – кримському хану Селім-Гірею, засланому на о.Родос (хан і справді брав участь в облозі дуже неохоче, оскільки напередодні уклав мирну угоду з кошовим Січі І.Сірком). В імперії було оголошено загальну мобілізацію, а головнокомандувачем нового походу призначався сам великий візир Кара-Мустафа.

Прологом Другої Чигиринської війни став похід Ю.Хмельницького з татарами на Лівобережну Україну в січні 1678 р. І саме Кременчуччина стала епіцентром воєнних дій. Нападники захопили Вереміївку, потім Жовнин, Чигирин-Діброву, Горошин, Городище. Одним із завдань походу було повернути під булаву Хмельниченка насельників Правобережжя, яких цілеспрямовано депортували звідти за наказом Самойловича в 1678-1679 рр., так що в народі ці події отримали назву великого згону.

Звернення Ю.Хмельницького з універсалом до Миргородського полку, в якому він вимагав коритися йому, бо незабаром мають прийти татари, дало зовсім протилежні результати. Проти нього з різних міст Полтавщини рушили козацькі війська. Полтавський полковник П.Левенець, герой Чигиринських воєн, погромив військо Юрася біля Жовнина і той був змушений повернутись на Правобережжя. У той самий час у південній частині Кременчуччини, неподалік Манжелії московські ратні побили татар і прогнали їх далеко за Келеберду [196].

Наприкінці червня 1678 р. турецька армія разом з кіннотою кримського хана Мурад-Гірея повторно вступила в Україну (її чисельність обраховують на 130-140 тис.). Разом з собою Кара-Мустафа віз і гетьмана-невільника Ю.Хмельницького, тримаючи його, як доносили московські шпигуни, під пильною вартою. Готуючись до війни, Самойлович теж віддав наказ про тотальну мобілізацію, після якої його загони налічували до 50 тис., а російське військо князя Ромодановського – до 70 тис. осіб. Врахувавши досвід попереднього походу, вперед зайняти переправи вислали загін Косагова, який 21 червня зайняв плацдарм за милю нижче Воронівки (звідки відкривався найкоротший шлях на Чигирин) та зайнявся його укріпленням. Утім, згодом з’ясувалось, що наступати з цього опорного пункту великим військом (рухалося виключно готовим до бою табором-вагенбургом) незручно через ліси і болота. 6 липня [197] Ромодановський розпочав переправу під Бужином, що значно уповільнило рух війська на Чигирин.

Козацькі компанійські полки І.Новицького, Я.Павловського та Юриці зайняли позиції відповідно у Вереміївці [198], Жовнині та Чигирин-Діброві. Перші два підрозділи відповідали за контроль-«сторожу» Дніпрового узбережжя вище від гирла Сули (до Іркліїва та Сокирної), третій – нижче (до Кременчука). Можливих втікачів-дезертирів на Правобережжя гетьман Самойлович розпорядився вішати «яко здрайцов» [199].

Турецька армада, як і минулого року, попрямувала до Чигирина і 9 липня взяла його в облогу [200], розклавши величезний табір, розтягнутий на 10 км вздовж р.Тясмина. Вже наступного дня почався шквальний обстріл замку з гармат, який переривався лише атаками нападаючих; водночас турки за час облоги спробували здійснити 25 підкопів, намагаючись вибухівкою проламати отвори у фортечних стінах.

На Лівобережній Україні дивилися на боротьбу за Чигирин – символ Козацької державності – як на справу всенародного значення. Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, тодішній місцеблюститель престолу київських митрополитів, розпорядився, аби щодня у всіх церквах священики молилися за успіх війни. Слава першого Чигиринського походу була піднесена козацькими панегіристами до символу незнищенності Русі, яка доти зазнавала лише втрат і принижень. Один з них, Олександр Бучинський-Яскольд, наприклад, писав:

Зараз Русь на дорозі своїх предків гордих

Гонить скоком лісами татарськії орди

І, збиваючи з турка блискучі шишаки,

Собі слави малює довічної знаки.

Інакше дивилися на Чигиринську кампанію в Москві. По-перше, урядові було шкода коштів і сил на утримання стратегічно несуттєвої фортечки, а можливість перетворити зону довкола неї на нейтральну смугу видавалася цілком прийнятною; по-друге, в плани Москви зовсім не входило посилення України, яке могло б настати з відвоюванням правобережних територій. Тож потай від Самойловича, який на цей раз виявив гідну подиву непоступливість, Ромодановський отримав секретну інструкцію у разі необхідності зруйнувати Чигирин дощенту, населення вивести на лівий берег, а з турками добитися угоди, за якою б уся подніпровська правобережна смуга лишалася надалі незаселеною.

Керуючись цим планом, воєвода не поспішав на виручку обложеним, хоча його військо стояло під Градизьком проти Бужинської переправи вже у перших числах липня. Лише 6 липня розпочалася переправа. Кримський хан, якому з 6 турецькими пашами знову випало блокувати переправу, 10 липня здійснив диверсію. Його загін таємно переправився під Криловим на лівий берег і вдарив на російські обози. 11 липня вступили в бій передові сили росіян і козаків на правому березі [201], а 12 липня все військо Ромодановського та Самойловича вже стояло на Бужинських полях, з певним успіхом билось з блокуючими силами турків (займали позиції від Крилова) та татар (від Боровиці), відбивши спроби скинути їх в річку (10-13 та 15 липня). Тут російський полководець не використав шанс швидким маршем зайняти позиції під Чигирином. За урядовою інструкцією він чекав на підхід допоміжного загону калмиків та казанських й астраханських татар кн. Каспулата Черкаського (28 липня). Це дозволило туркам укріпити позиції на Стрільниковій гірці, які були здобуті великою кров’ю лише 3 серпня.

4 серпня російсько-українське військо наблизилось до Чигирина та налагодило зв’язок з обложеними [202]. Виведення з міста частин старого гарнізону (що почали вимагати винагороди своїх заслуг) та заміна їх новобранцями, на думку польського спостерігача С.Проського, стала основною причиною падіння фортеці 11-12 серпня [203].

Підпаливши залишки міста, Ромодановський і Самойлович почали відхід до дніпрових переправ. Турки їх переслідували і наступного дня обложили в Бужинських окопах, на самому березі Дніпра. Самойлович 16 серпня 1678 р. дав наказ компанійцям, прикриваючи Лівобережжя, розіслати сторожі від Ірклієва до Кременчука [204].

Бої на Бужинських полях за Бантиш-Каменським тривали тиждень і завершились генеральною битвою 19 серпня («пренадлежащею к кровопролитнейшим во всемирной истории»), що завершилась з перевагою російсько-козацького війська [205]. Проський говорить про 5 днів боїв, у яких особливо відзначилися українські козаки, та про значні втрати з обох боків [206].

Зрештою, турки відступили до Чигирина, який остаточно зруйнували, та організували невеликі експедиції на Корсунь (здався), Черкаси (населення втекло на Лівобережжя) та Канів (жителів винищено). Російсько-козацька армія Ромодановського [207] і Самойловича відступила за Дніпро (27 серпня), причому козаки закидали росіянам небажання битись на повну силу та покладали на них вину за програш у війні [208].



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет