Лекція пристрастей Повість Наталки Сняданко "Колекція пристрастей" без сумніву лише з великою натяжкою можна віднести до так званої "



жүктеу 1.64 Mb.
бет10/12
Дата18.02.2019
өлшемі1.64 Mb.
түріЛекція
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панови президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив «до України» вже понад двадцядь років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотня адреса:

Pan Spilka.

Freiburg.

У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно пересуватися Європою, а і давала дозвіл на працю в країні з найвищим рівнем заробітної плати аж на три місяці протягом року. «Опер-віза» теж давала можливість протягом року вільно пересуватися Європою, зате дозволяла працювати лише в «опер-сім`ї». Остання була зобов`язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням, зате платила за роботу 3 марки за годину, тоді як та сама робота, виконана «не опер» коштувала 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати за прибиральницю слов`янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки, що дотримувалися цієї моди, навіть вважали цю свою діяльність доброчинною, і спостерігаючи за тим, як я пилосошу, мию вікна чи прасую, співчутливо розпитували про те, чи правда, що людям на Україні живеться значно важче, ніж в Німеччині.

Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і у кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а не маючи грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.

Про те, як не варто обирати собі житло.

Я почала з газетних оголошень.

Студентка шукає кімнату, в якості оплати за яку

готова виконувати будь-яку домашню роботу.

На перше оголошення відгукнулося лише троє чоловіків. Перший називався Шмідтбауер і відразу ж поцікавився, чи вмію я мити вікна. Почувши ствердну відповідь, запропонував мені одну із своїх трьох кімнат, за що я би мала пилососити, мити вікна в решта двох, і пришивати йому відірвані гудзики. Я поцікавилася, чи не могли би ми спершу познайомитися. Він погодився і призначив місце зустрічі. За півгодини Шмідтбауер передзвонив ще раз і, важко дихаючи в трубку, запитав, чи не зацікавила би мене пропозиція займатися сексом із «добре забезпеченим і майже струнким» бізнесменом.

Наступний зацікавлений, не називаючи свого імені, відразу ж перейшов до суті. Його цікавив еротичний масаж, причому бажано в мене вдома.

Третій зацікавлений називався Клаус, як і його попередники, важко дихав у слухавку, і, не розводячись у зайвих поясненнях, запропонував мені займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. Її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала би одержати від 20 до 25 марок. Чим сильніший запах, тим більше.

– Ну як? – запитав Клаус і задихав ще важче. – Я розумію, що у Вас, як і у кожної порядної дівчини, виникають певні проблеми морального плану...

– Ну що ви. Які проблеми? Звичайно, я погоджуюся. Де ще можна так легко заробити гроші. Це просто щасливий випадок, що ви подзвонили. Скажіть, а якщо я раптом попісяюся випадково у вашу дорогу білизну. Знаєте, в мене є такий маленький недолік. Тоді її прати чи віддавати Вам так, брудною? Та що я Вас такі дурниці питаю. Звичайно, брудною, чим сильніший запах, тим задоволеніший клієнт. Може, Вам ще співробітниці потрібні. В мене тут є кілька товаришок, я в них можу запитати. А можемо взагалі інтернаціональний бізнес започаткувати. Наприклад, ношені майтки з України. Там знаєте, скільки гарних дівчат, і ціни набагато нижчі. Вони Вам за 5 марок хоч півроку не будуть ці майтки знімати. А ще в нас там вода рідко буває, тож за сильний запах можете не турбуватися. Слухайте, а чоловічої білизни Вам не потрібно? А то мій хлопець саме шукає роботу... На більше Клауса не вистачило.


Наступне оголошення я формулювала вже обережніше:

Студентка шукає кімнату.

Оплата за домовленістю.

Зі старих знайомих відгукнувся лише безіменний спраглий еротичного масажу, крім того подзвонили ще троє в справах масажу звичайного і троє в справах сексу по телефону. Врешті газета потрапила і до рук, не стурбованих сексуально. Мені вдалося познайомитися з Міхаелем, власником фірми, що мила вікна на замовлення підприємств і приватних осіб. Працюючи для цієї фірми в темпі 10 вікон за годину можна було протягом цієї години заробити 12 марок. Значно менше, звичайно, ніж за ношені майтки, зате значно більше, ніж за годину будь-якої роботи на Україні.

Останнім подзвонив італієць, що назвався Вінченцо Аргентіно і повідомив, що в нього є кімната. На всі мої подальші запитання я почула лаконічну відповідь:

– Приїхати,– побачити.

Пояснив, як доїхати, і поклав трубку.

Аргентіно був італійцем з Мілану, років 35, за фахом – водій вантажних автомобілів. Невисокого зросту, з густим, але не кучерявим чорним волоссям, в темних окулярах і білих штанах. Саме таким я завжди уявляла собі Остапа Бендера. Першим, що він сказав, коли ми зустрілися, було:

– Я дуже поганий володіти німецька.

Як це йому вдалося після десяти років життя у Фрайбурзі, назавжди залишилося для мене таємницею.

Вінченцо жив у чотирикімнатній квартирі недалеко від центру міста. Відтоді, як від нього пішла дружина, і він залишився жити з дочкою, Енцо (він відразу запропонував називати себе по-домашньому) шукав безкоштовну домогосподарку. Будучи безробітним, він не міг дозволити собі послуги платної прибиральниці. Четверта кімната в квартирі була вільною, тому моє оголошення зацікавило Енцо.
Під час п“ятигодинного спілкування з господарем помешкання, я
намагалася довідатися:

а) якими будуть мої майбутні обов“язки;

б)коли можна буде здійснити переїзд;

в) де я спатиму першої ночі ( в запропонованій мені кімнаті крім кошика з брудною білизною не було більше нічого).

Але довідатися вдалося лише, що:

а) Енцо ненавидить насильство;

б) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

в) Енцо зневажає всіх осіб жіночої статі, крім своєї доньки;

г) донька – найдорожче, що у нього є;

д) всі жінки прагнуть тільки одного;

ж) всі жінки прагнуть тільки того, аби обдурити чоловіка;

з) всі жінки прагнуть тільки того, аби використати обдуреного ними чоловіка;

е) всі жінки – відьми, і тому їм не можна вірити;

є) у жінок можна закохуватися, але їх треба зневажати;

й) все вищесказане стосується всіх жінок, але не тієї одної, у яку можна закохатися насправді;

к) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

л) Енцо ненавидить насильство.

Сам Аргентіно поцікавився лише, чи в мене немає проблем із наркотиками, і, почувши, негативну відповідь, запропонував мені стати йому донькою, а його доньці,– матір“ю. Я ще раз запитала, коли можна буде здійснити переїзд і почула:

– Хоч зараз. Їдь, забирай свої речі, і переселяйся. Правда, потім мене може не бути вдома. Але може і бути.

Я запропонувала домовитися на якийсь інакший день і годину, коли Енцо точно буде вдома, на що почула у відповідь:

– Ти сприймаєш все занадто серйозно. Посміхнися, і в тебе стане менше проблем.

В день переїзду Енцо зустрів мене в засмальцованому халаті, із сяючою усмішкою, і склянкою вина в руці

– Чого ж ти не повідомити сьогодні що приїхати. Я позичити друг машина, і перевезти тебе і твоя майно. Я сьогодні вільний день. Гріх займатися справи, коли на дворі сонце. Я тому не планувати нічого наперед, бо ніколи не знати, який день сонце.

З кімнати, котра відтепер мала стати моєю, зникла випрана білизна, але більше нічого не змінилося. Я спробувала ще раз поцікавитися на рахунок ліжка, але Енцо, і далі широко усміхнений, ширше відхилив двері своєї спальні:

– Достатньо тобі місця?

– Але ж це твоє ліжко.

– Моя люба, я вже тобі казати і ще не раз повторити. Ти занадто серйозно сприймати життя. Ловити мить, і насолоджуватися нею, поки молода. Ось чиста рушник, іти змити твій втома, а потім ми понасолоджуватися це яскравий сонце і ця прекрасний вино. Все, що ти потрібно, стояти на горище. Коли я мати вільна час, ми обставити твій кімната. А зараз я спати у вітальня.
Після душу настрій в мене трохи покращився. Я теж одягла халат та домашні капці, і ми з Енцо розташувалися на балконі ласувати сонцем і вином. У процесі поступового спорожніння пляшки мені ще не раз пощастило почути викладену у стислому варіанті 12 заповітів життєву позицію Енцо, а також глибоку життєву мудрість про те, як важливо ловити мить, посміхатися і не сприймати все занадто серйозно. Енцо говорив дуже повільно, довго підшукуючи потрібне слово і намагаючись увиразнити сказане кожним порухом тіла. Відчувалося, що він часто виголошує цей монолог, але як кожен справжній митець, щоразу намагається знайти нові нюанси, вдосконалити форму і зміст:

– Розумієш, (це було його улюблене звертання і слово взагалі), розумієш, ти просто ще занадто юна і недосвідчена, щоб зрозуміти простий істина. Цей істина простий, як день і складний, як життя. Деякий доводитися прожити життя, перш ніж вони цей істина збагнути, розумієш. Я повторювати це знову і знову, хоча ти все одно занадто молода, щоб це збагнути. Розумієш, на світі існувати тисячі жінки, мільйони, мільярди, більярди жінки. Кожна з них по–своєму гарна, розумієш? Якщо захотіти, то в кожна з них можна закохатися. Я, наприклад, закохатися тисяча рази на день. Кожна з вони можна навіть мати, якщо захотіти. Кожен чоловік може здобути десятки, навіть сотні жінок, якщо постаратися. Але все це нічого не означати. А знаєш, чому? Ні, ти не знаєш, ти ще занадто молода і недосвідчена, щоб знати. Все це нічого не варто, бо закохатися по справжньому можна лише в одна, розумієш, в одна...

– Добрий день, – Сабіна.

На порозі тераси стояла усміхнена жінка середнього віку, поруч з нею дівчинка років 13.

– Рафаелла, добрий день.

– Олеся.


– Це моя донька, – найдорожче зі всього, що в мене є. А це моя колишній дружина.

– Дуже приємно, – збрехала я. – Я збираюся працювати у вашого чоловіка.

Сабіна розуміюче кивнула: «Я думаю, ви – це саме те, що йому потрібно.» Я намагалася не думати про те, що вона мала на увазі, але виправдовуватися не хотілося, тим більше, що в банному халаті і домашніх капцях це все одно виглядало би непереконливо.

– Ну, щасливо вам, я пішла, – Сабіна ще раз привітно усміхнулася і зникла в дверях.

– Я допоможу тобі обставити кімнату. Я пішла до Катрін.

Останнє стосувалося більше батька. Енцо запитав доньку ще щось італійською, вона відповіла і теж зникла в дверях.

– Ну от, бачиш, все і владнатися,– настрій Енцо помітно покращився. Розумієш, Рафаелла,– дуже вразливий дівчинка, я не хотіти нічого остаточно вирішувати, не порадитися з вона. Зараз могти починати і з меблями. Я вже тобі казати і ще не раз повторити: «Не сприймати все настільки серйозно. Посміхнутися, і в тебе стати набагато менший
проблема.» А зараз ми обідати. Італійський кухня, – найкращий в світі, щоб ти знати
Про працевлаштування і його особливості
Залишається допрасувати ще шість сорочок. Комір, правий рукав, лівий рукав, спинка, перед, знову комір. Дорога імпортна праска старанно парує, за вікном непомітно починається вечір і все помітніше – дощ, в мене вчора вкрали велосипед, а сьогодні я згубила парасолю. Прасувальна дошка теж імпортна, теж дорога, що аж ніяк не позначається на покращенні мого ставлення до роботи, зате на її результатах. Зароблених сьогодні грошей повинно вистачити не лише на трамвай, нову парасолю, а і на весь наступний тиждень. Якщо дуже постаратися, то їх і вистачить, але настрій все одно кепський.

– Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось на цьому інструменті, – як завжди, за півгодини до закінчення моєї роботи, питає герр Вайс. Вроджена німецька точність примушує його завжди висловлюватися повними реченнями. Герр Вайс ніколи не скаже: «Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось на інструменті» чи «Ви хотіли б, щоб я зіграв для вас щось» чи «Ви хотіли б, щоб я зіграв щось». Ми знайомі вже майже півроку, щосуботи я прасую його сорочки, щоразу він грає «щось на цьому інструменті» і щоразу звучить одна і та ж фраза, без жодних змін. Так, ніби у нього є ще якийсь інструмент, крім «цього» або існують інші можливості: зіграти не щось, не на інструменті або для когось іншого. Я мовчки киваю на знак згоди, і він починає. Мені здається, він би сфальшував, якби дізнався, як мене все це дістало.

– Yesterd–a–a–y,– ніби і справді про щось здогадавшись, з“їжджає з ноти герр Вайс і відкашлюється.– Я краще почну з чогось бадьорішого. Будьте обережні з праскою. Тканину цієї сорочки легко пошкодити занадто гарячим лезом, – попереджує він мене, і продовжує вже успішніше, – All my loves...

Цікаво, як часто він мастурбує.


Герр Вайс не зробив мені нічого поганого. Зовсім навпаки. Він відгукнувся на моє оголошення в газеті, коли мені терміново була потрібна робота, придбав гумові рукавички, щоб миючі засоби не так сильно подразнювали мою шкіру, а вигляд заплбованого рукомийника, – мою жіночу гідність. Платить мені за дві години роботи, навіть якщо насправді це були лише півтори, завжди привітно усміхається, і майже ніколи не контролює, наскільки якісно я відмила унітаз. Герр Вайс завжди ставить для мене на столі в кухні тарілку з цукорками, пляшку з мінеральною водою, і виконує мені як мінімум два музичні твори на своїх електричних клавішах, пардон, «цьому інструменті», а потім розповідає про свої успіхи у вивченні французької мови. Він почав вчити її ще у школі, як і всі у Фрайбурзі, майже щотижня буває у Франції, як і майже всі у Фрайбурзі (місто розташоване майже на самому французькому кордоні), але спілкуватися зі справжніми французами все ще не наважується, вважаючи свої знання ще недостатніми для такого відповідального кроку.

Герр Вайс час від часу міняє таблички під кнопкою свого дзвінка. На одній із них поряд із його прізвищем зазначено: «Dr. philologie.», на іншій:» phsychologische Praxis». Герр Вайс виписує журнал «Еротика для самотніх», і, здається, нікому не в стані зробити нічого поганого, але єдине, чого мені хочеться під під час перебування в «цій» квартирі, – це поцілити «цією» праскою в «цю» його лисіючу голову.

Моя співпраця з фірмою «Граф – сервіс» розвивалася досить успішно. Міхаель Граф почав мити вікна три роки тому. До того він працював продавцем в магазині меблів. Робота була спокійною і цілком влаштовувала Міхаеля, але ж не його дружину. Дружині видавалося, що дві з половиною тисячі марок на місяць, – занадто мізерна сума для того, аби пристойно жити. Тим більше вдвох: дітей у них не було, сама ж дружина не працювала. Аби покращити стан сімейного бюджету, Міхаель розрахувався з магазину меблів, взяв у банку позику, і відкрив фірму «Граф-сервіс».

Німеччина – країна високих податків, особливо для людей, що займаються самостійним бізнесом. Тому перших два роки Міхаелеві довелося працювати втричі більше, ніж раніше за суму врезультаті значно меншу. Дружині це сподобалося ще менше, і, витримавши півтора року нічних прибирань чоловіка, прибирань по вихідних, круглодобового миття вікон в період масових відпусток, роботи зі шкідливими хімікатами, сильної втоми і високих податків, вона пішла від Міхаеля.

Третій рік виявився більш вдалим. Кілька великих фірм замовили «Граф-сервіс» для постійної роботи, у Міхаеля з`явилися співробітники, точніше співробітниці (він принципово не брав на роботу чоловіків, вважаючи їх не здатними до такої делікатної справи) заробляти він почав більше, працювати менше.

Коли ми познайомилися з Міхаелем, він вже був закоханий в Еллу, дівчину, що народилася в Казахстані і три роки тому переїхала до Фрайбурга разом з батьками. Елла працювала офіціанткою в російському ресторані, і вже понад три роки збиралася піти нарешті на курси німецької. «В неї зовсім не залишається на це часу», – пояснював мені Міхаель: «Вона працює три дні на тиждень по п`ять годин. А для дівчини з такою фігурою це багато. Розумієш, вона дуже худа, майже нічого не їсть. Тому швидко втомлюється.»

В Елли був наречений, котрий на момент нашого з Міхаелем знайомства саме перебував у в“язниці за грошові махінації. Наречений теж народився в Казахстані, теж переїхав до Фрайбурга разом з батьками, і намагався досягнути високого рівня добробуту для своєї нареченої в інакший спосіб, ніж Міхаель.

Міхаель закохався в Еллу з першого погляду. Він чекав в ресторані, де вона працювала, поки закінчиться її зміна, і відвозив її додому на своєму чорному мерседесі, щоранку відправляв їй букет свіжих квітів, запрошував провести з ним вихідні в Тоскані, писав закохані листи, навіть попросив мене навчити його кількох російських слів.

Листи

В листах я намагалася дивитися на речі з позитивного боку. Це не завжди відповідало моєму справжньому ставленню до дійсності, зате давало певні переваги. Як для батьків, котрим так легше змиритися з відсутністю дочки, так і для всіх решта. Я вважаю, що краще нехай їй заздрять, ніж співчувають.



«Мені дуже пощастило з квартирою, – писала я. – Я зовсім нічого не повинна за неї платити, а обсяг роботи, яку я повинна виконувати, визначаю я сама. Залежно від бажання і вільного часу. Крім того, Енцо дуже добре готує, ще ніколи в житті не їла стільки макаронів.»

Так воно в принципі і було, якщо абстрагуватися від факту, що невідкладної роботи в квартирі вистачило б на трьох, тому скільки б я не прибирала, прала чи прасувала, сумління в мене залишалося нечистим, бо щойно з“являлася вдома Рафаелла, як все поверталося до попереднього стану, так, що помітити мої зусилля було при всьому бажанні неможливо. Крім того, я ненавиділа макарони.

«Герр Вайс, – дуже милий чоловік. Вчора він заплатив мені вдвічі більше, ніж завжди, бо завтра їде у відпустку.»

Теж все вірно. Щоправда, цього все одно не вистачило на місяць. Саме стільки тривала відпустка, хоча домовилися ми лише про тиждень.

Мою кімнату спільними зусиллями було незабаром так-сяк обладнано.

– Розумієш, – розповів Енцо. – Якби ти приїхати раніше, кілька рік раніше. Я би для ти все вмеблювати, так що ой-ой-ой, я бути раніше власник найдорожчий в місто антикварний крамниця. Там бути все. А це вже самий залишок. От раніше... Ех, якби я не грати в карти... Я ще й досі програвати солідний сума, хоча вже кілька місяць, як безробітний. А тоді, розумієш, все програти. За одну вечір. Так ніколи і не відігратися. І дружина від мене піти. В найважчий хвилина, курва. Але то все дурниці. На світі стільки жінка, що коли захотіти... Розумієш, тут все залежати тільки від чоловік. Жінка добре з кожний чоловік, якщо у нього достатня досвід, щоб вгадувати бажання жінка. Жінка – це кішка, хто приголубити, до того і потягнутися. Я ні про що не шкодую. Треба ловити мить і насолоджуватися нею, поки молодий. А я ще знаєш який молодий. Я ще ого-го. З ким хочеш позмагатися.

Насправді він виглядав значно старшим за свої 35. Глибокі зморшки під очима, вже доволі кругленьке черевце, котре він старанно намагався приховати, особливий погляд, котрий буває лише в дуже самотніх людей і, як правило, поєднується з регулярним вживанням алкоголю. Намагання зловити мить, очевидно, не пішли йому на користь. Чесно кажучи, важко було повірити, що меблі, котрі зараз заповнювали виділену мені кімнату, колись продавалися в одній з найдорожчих антикварних крамниць міста. Замість ліжка тут стояла канапа, настільки вузька, коротка і загрозливо м“яка, що навіть всидіти на ній було доволі важко. Не говорячи вже про спання. За два тижні в мене з“явилася звичка з періодичністю в кілька хвилин напружувати м“язи хребта і масувати шию, через три тижні вдавалося заснути не лише під час лекцій, а і в моменти найжвавіших семінарських дискусій. Потім якось звиклося, хоча сконцентруватися вдавалося дедалі рідше.

Про лірику, платонічні стосунки і жіночу підлість


Відтоді, як Енцо знову спав у власному двоспальному ліжку, в нас часто залишалися ночувати товаришки Рафаелли, деякі з котрих насправді були товаришками Енцо, а з Рафаеллою спілкувалися тільки тоді, коли Енцо не було вдома. Всі ці дівчатка були одного, статеводозріваючого віку, тому розрізняти, хто з них, чия товаришка, я так і не навчилася. Відверто кажучи, особливо і не намагалася. Єдине, що мене діставало, це плями від кетчупу, котрі ці лоліти залишали після себе всюди, навіть на екрані телевізора, і використані жіночі підкладки, котрі вони не відклеювали від брудної білизни, залишаючи свої майтки мені для прання. Я попросила Енцо з“ясувати якимось чином це делікатне питання, але у відповідь почула, як завжди:

– Не сприймати речі і.т.д.

Я вирішила не сприймати, і пришпилила на дверях ванни записку: «Особливе прохання до гостей: власноручно прати свою білизну.» Спочатку ніхто з гостей на це не відреагував. Тоді я просто почала викидати в смітник всю білизну, котра на мою думку не належала ні Рафаеллі, ні Енцо, ні мені, для офіційності дописавши в текст оголошення: «За забуті під час купання речі ніхто відповідальності не несе.» З часом це подіяло, і більше ніщо, крім кетчупу, мене не дратувало.

Щодня, по обіді Рафаелла поверталася зі школи і разом з нею приходило ще як мінімум троє Лаур, Катрін, Барбар. Чекаючи, поки Енцо повернеться з роботи (йому нарешті пощастило влаштуватися робітником на будові), дівчата замовляли по телефону піццу і влаштовувалися перед телевізором. Ввечері Енцо готував для всієї компанії спагетті і теж долучався до телерозваги. Часом приходили друзі Енцо, і тоді дівчата переміщалися до маленького телевізора в кімнаті Рафаелли, а у вітальні гралося в покер. Пізно вночі друзі розходилися, а дівчата розподілялися по спальнях, – двоє до Рафаелли, одна – до Енцо. Або навпаки.

Колись я з цікавості запитала Енцо, чи знайомий він з батьками своїх коханок. Розуміючи, що питання безглузде, приготувалася почути, що занадто серйозно ставлюся і. т.д. Але з подивом вислухала цілу тираду (передаю в скороченому вигляді):

– Ти так досі і не розуміти, з ким мати справа. Я тобі сто рази пояснювати, що ненавидіти насильство, що моя дочка, – найдорожче, що у мене є, що я – порядний чоловік і, закохатися тільки платонічно, аж поки жінка сама до мене не прийти і не сказати: «Візьми мене.» І взагалі, закохатися по-справжньому можна лише одна раз, і вона в мене вже позаду. Що я мати спільного з цими діти? Як ти тільки могти таке про мене подумати? Вони всі ще цнотливий. Хотіти – перевірити. Як тобі тільки не соромно? Не можна ж думати, що як тільки чоловік і жінка спати на один ліжко, то вони обов`язково спати і один з одне? Я просто хочу завоювати їхній відвертість, розумієш? Щоб вона звикати до присутність


чоловік в ліжко, щоб вчитися не втрачати відразу голова, щоб розповідати мені про свій проблема, і я вберегти їх від недобрі руки. Я і тебе вберегти від недобрі руки, розумієш? Це тобі тільки здаватися, що ти така досвідчена і все знати, а на світ стільки різний чоловік. Не встигнути отямитися, як втратити голова, а потім пізно. Якщо не вірити, – приходити сьогодні вночі сама на моє ліжко спати. Побачити, що я тебе пальцем не торкнути, якщо ти сама не захотіти.

На цьому я вирішила перервати розмову, аби Енцо, як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьо-равно свого доб`ються.» Але Енцо я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він в цей час ночував у вітальні, але досі все якось Слава Богу...


На світі є стільки різний чоловік...
Юра був, в принципі непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед, заходячи і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ж таки ігноруючи емансиповане оточення. Все це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з“їздили разом до Страсбурга, побували на Тітізеє, збиралися навіть в Париж. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф“єва і Міхалкова, він називав їх “нашими”, а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх “вашими” і тактовно з“ясовува, чи правда, що “у вас, у Львові” всі навіть вдома між собою розмовляють по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.

– Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась.» Або: «Мнє нє панравілась.»




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет