Лекція пристрастей Повість Наталки Сняданко "Колекція пристрастей" без сумніву лише з великою натяжкою можна віднести до так званої "



жүктеу 1.64 Mb.
бет11/12
Дата18.02.2019
өлшемі1.64 Mb.
түріЛекція
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Коли я питала, чому, він відмовчувався:

– Умниє люді а таком нє распастраняються.

Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я казала, що маю, то він продовжував:

– Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.

На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:

– Там пасмотрім.

Він часто задавав мені питання на зразок:

– А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?

Або:

– Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?



Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:

– Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распастранятса.

Мене відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції на Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє, чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:

– Умниє люді разгаварівают а болєє інтєрєсних вєщах.

Цікаво, звідки йому так добре було відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?

Коли я розповідала йому про Енцо, він намагався вдавати скептика:

– Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє всє толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.

Енцо мав про Юру не настільки позитивну думку.

– Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з“явитися.

Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Енцо мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, як тільки я вселилася, він сказав:

– Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти – людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.
Coitis praecox – це не завжди погано.
Наші стосунки з Юрою продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, – розвитком.

Після того, як Юра з“ясував, що ж саме я думаю з приводу політики Горбачова, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та позиції німецького уряду з приводу іноземців, основні теми наших розмов було явно вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він щоразу активніше намагався поцілувати мене, я щоразу активніше опиралася. При цьому обидвоє ми розуміли, що я не мала би опиратися, а якщо мала би, то принаймні після більше чи менше правдоподібного поснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення і тому обмежувалася категоричною часткою: “Ні”. Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: “Ти мені так подобаєшся”, мені ставало шкода його і я не висловлювала своєї думки з цього приводу і обмежувалася лаконічним: “Ні, ні, не зараз”.

– А коли? – питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:

– Ніколи.

Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.

– Не існує нічого небезпечнішого, ніж жалість до чоловіка, якого не хочеш, – вчила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона знала, про що говорить.

Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала мямлити щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: “так”, або на крайній випадок, причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.

Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, все ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Все відбувалося настільки блискавично і завжди доволі стриманий і більш-менш вічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж похапливстю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:

– Давай вип“єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, – сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він вже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.

– Я так давно етава ждал,– шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.

– Спочатку, як правило, знімають бюстгалтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.

Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстібнути гачки бюстгалтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно вирішив вразити мене якщо не спритністю, то принаймні швидкістю. Мені і справді стало цікаво, що він робитиме далі.

– Наканєц-та, – зойкнув Юра, вивільнившись з майтків, і було незрозуміло, що саме він має на увазі: нашу зустріч наодинці, закінчення процесу роздягання чи зацікавлення, що, напевно, відбилося на моєму обличчі під час розглядання його войовниче відстовбурченого прутня. Останнє, щоправда, швидко зникло. Юра явно не належав до чоловіків, котрі охоче носять завузькі плавки і просять партнерку натягнути презерватив, щоб продемонструвати поважні розміри своєї чоловічої гордості. Він підступив на крок ближче, і знову поліз рукою мені під спідницю.

– Наканєц-та, – повторив мій спокусник, і на його обличчі з’явилася блаженна посмішка, а я відчула, як на моє коліно скрапує щось вологе.

Коли я вийшла з юриного під“їзду, була 19.15. Це була найкоротша з усіх відомих мені спроб згвалтування.

Додому я повернулася пізно, і Енцо зробив вигляд, що не помітив мого приходу. Він завжди робив ображений вираз обличчя, коли я пізно поверталася. Очевидно, щоб продемонструвати, як він переживає, аби я не «потрапити до погані руки». В кімнаті Рафаелли вже не світилося. Не зауваживши жодних слідів перебування у нас гостей, я побажала Енцо на добраніч і пішла спати.


Засинаючи, я почула, як Енцо робить звук телевізора голосніше і нервово перемикає з одного каналу на інший. Судячи з кількості порожніх пляшок на підлозі, він ще не скоро запорпається у брудну білизну свого двоспального ліжка. «Цікаво, що саме його так рознервувало», – подумала я і заснула. Досі Енцо майже ніколи не напивався без причини.

Прокинулася я від від сильного запаху алкоголю. Подивившись у позбавлене штор вікно моєї кімнати, я пересвідчилася у правильності відчуття, що на нашій частині Земної кулі все ще панує глибока ніч. Над моїм ліжком Над моїм ліжком мовчки стояв Енцо.

– Розумієш, я тобі давно казати: жодна жінка я не торкатися пальцем, поки вона сама не прийти, розумієш? Ти прийти сама. З“явитися, як подарунок доля, як падаючий в долоня зоря. Ти нічого мені не казати, але я знати, що ти просто не наважуватися підійти і казати: «Енцо, я тут, візьми мене.» Але я все знати, розумієш, є чоловік, що вгадувати найпотаємніший бажання жінка. Ти не наважуватися підійти, тому я прийти до тебе, щоб казати: «Візьми мене, візьми мене, я тобі належати. Відтоді, як ти з“явитися під цей дах. Я знати, ти колись так само і зникнути, як з“явитися. Але те, що ти тут, поруч, розумієш, зовсім поруч, робити мене найщасливіший чоловік. Розумієш, на світі є стільки жінка, тисяча, міліон, міліард вродлива жінка, але все це нічого не означати, бо тільки в одна з них можна закохатися по-справжньому. І тому я зараз прийти до тебе. – Від хвилювання язик йому заплітався. Він присунувся ближче. Мною оволоділа дивна апатія, навіть стало цікаво, що він робитиме далі. Подібне відчуття було в мене вже сьогодні з Юрою. Цікаво, всі жінки себе так почувають, коли їх намагаються згвалтувати, чи просто зі мною щось не гаразд? Чому я не кричу, не боронюся? Адже я знаходжуся у державі, де закон суворо карає за це і мені при цьому нічого не загрожує. Мене навть не позбавлять студентської візи. Навпаки, примусять Енцо виплатити компенсацію, на яку мені вдасться винайняти нормальну квартиру або поїхати додому чи у відпустку.

Я можу навіть звернутися до італійського консульства із заявою, щоб Енцо позбавили німецького громадянства, або до українського, щоб йому заборонили в“їзд до України. Можливо, потім мене навіть покажуть по телебаченню, у якомусь із ток-шоу, де підстаркувата телеведуча демонструватиме обуреному глядацькому залові п“ятеро дівчат мого віку, над якими брутально познущалися німецькі, італійські чи французькі покидьки, закликати до масових протестів проти занадто ліберального законодавства у справах згвалтування, вимагати за це довічного


ув“язнення, відновлення смертної кари, кастрації. Глядачі із залу братимуть слово, погоджуватимуться із ведучою, або вступатимуть із нею в дискусії, питатимуться думки нас, згвалтованих. Ми, шморгаючи носами, невиразно розповідатимемо щось жалісне і зворушливе. Домогосподарки співчутливо плакатимуть перед екранами своїх телевізорів, самотні збоченці дрочитимуть перед екранами своїх «філіпсів». Смертну кару так і не введуть, громадянства Енцо не позбавлять, сума виплаченої компенсації буде вдвічі зменшена у зв“язку із безробіттям підсудного, йому дадуть два, максимум три роки, а мене потовчуть десь в темному кутку якісь незнайомі мені італійські майстри гри в преферанс. А, може, і не потовчуть. Прищемити чи не прищемити йому яйця? Здається, пізно.

– Не бійся, я не робити тобі нічого поганий. Розумієш, я навчити тебе кохання, справжній кохання. Я кохатися з жінка, коли мені 7 роки. Я – дуже хороший коханець. Я – дуже палкий, дуже ніжний, дуже терплячий. Тобі добре, дуже добре. Я кохати тебе цілий ніч, подарувати багато насолода, оргазми, я кохати тебе цілий ніч, кожний ніч, я кохати тебе завжди...

– Енцо, не кінчай в мене, ти ж без презерватива.

Але навіть це застереження, здається, надійшло запізно, судячи за виразом його обличчя, по якому розпливлася дурнувато-блаженна усмішка. В кімнаті посилився дух алкоголю, до нього додався ще запах сперми, Енцо востаннє здригнувся, вислизнув з мене, і зробив глибокий видих. Руки його нарешті припинили місити мої груди, наче кавалок тіста.

Коли він вийшов з кімнати, я відсунулася від мокрої плями на простирадлі. Не вмикаючи світла, намацала ковдру, що сповзла на підлогу, загорнулася в неї, і досить швидко знову заснула.
Аристократичні пристрасті
Сосиски, вино і одруження.
Моєму знайомству iз нiмецькою аристократiєю не судилося завершитися на скромнiй баронськiй частцi «де», як i пристрастям iз пiдзаголовком «по-нiмецьки» – тою псевдомарокканською версiєю, у якiй якщо i мiстилося хоча б щось «страсне», то воно залишилося непомiченим. Наступний етап «пристрастей по-нiмецьки» почався вже пiд час мого перебування у мiстi Гайдеггера, Гуссереля i Чижевського, пiсля того, як етап пристрастей iталiйських опинився ще не дуже далеко, але вже позаду.

Як ви думаєте, скiльки часу потрiбно двом людям вже значно старшим за 18, але ще значно молодшим за 45 для того, щоб вирішити перебратися з двох різних помешкань до одного спільного, не побоюючись фатальних наслідків?

Правильно, залежно кому саме. Одним, розважливiшим i педантичнiшим потрiбно для цього кiлька мiсяцiв, iншим – кiлька рокiв, деякi вiдважуються на цей крок протягом десятилiть, ще iншi не вiдважуються взагалi, i кiлькiсть останнiх явно зростає.

Причини, котрi стримують закоханих, найрiзноманiтнiшi.

Наприклад, бiльшiсть нiмецьких закоханих вважає, що кожна нормальна людина повинна мати як мiнiмум двi кiмнати, бо жити в однiй просто затiсно: письмовий стiл i книжкова шафа повиннi бути вiдокремленi вiд лiжка i телевiзора стiною, як i робоча атмосфера вiд атмосфери вiдпочинку. Двоє людей, котрi живуть разом, потребують, вiдповiдно чотирикiмнатного помешкання, троє – шестикiмнатного, а коли народжується двiйко дiтей, то стає зовсiм дорого. Бувають i дрiбнiшi причини. Наприклад, хтось один звик пiзно лягати спати i пiзно прокидатися, в той час, коли його партнер прокидається рано, зате пiзно лягає спати. Або хтось iз партнерiв вживає тiльки вегетарiанську їжу, а iнший не уявляє собi дня без м“яса, чи хтось один, – акуратний i цiнує прибранiсть та затишок у квартирi, а iнший, – зовсiм не звертає на це уваги, i розкидає свої речi де заманеться, або комусь одному iз партнерiв раптом не подобається нова зачiска iншого і.т.д.

Кожної з цих чи сотні подібних причин часом виявляється достатньо, аби вважати спiльне життя наперед приреченим на поразку. І стосується це не лише окремо німців. Наприклад, одна відома свого часу російська акторка Тетяна Конюхова, перший шлюб якої протривав рівно 10 днів, розлучилася із своїм другим чоловіком через те, що він посмів з’явитися на знімальному майданчику саме в той момент, коли це було страшенно недоречно, бо вона була дуже зайнята роботою.

Сiмейне життя – справа делiкатна, тут кожна дрiбниця набуває величезної ваги i здатна перетворитися на нерозв“язну проблему. Часом проблеми, що зруйнували вже створену сiм“ю, настiльки невловимi, що назавжди залишаються незбагненними для стороннього ока. Наприклад, одна моя знайома розлучилася з чоловiком через те, що їх iнтимне життя, на її думку, погано впливало на десятимiсячного сина. Їй здавалося, що батько втягує дитину в їхнi любощi. Яким саме чином, вона не пояснила, але суд погодився з тим, що психiчне здоров“я дитини не можна ставити пiд загрозу, тим бiльше, коли йдеться всього-навсього про задоволення первiсних iнстинктiв. Цивiлiзована людина повинна бути вище цього.

Iнший мiй знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згідною з його рiшенням простерилiзуватися, аби в такий спосiб не загострювати проблему перенаселеностi земної кулi.

Ще один знайомий так i не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п“яти рокiв спiльного життя «вiн не зробив її щасливою». Як повiдомила вона йому пiд час святкування 75-рiчних уродин. Виявилося, що вiн завжди занадто багато заробляв, i це, на її думку, жахливо, бо

1) у неї не було потреби працювати;

2) її власна самореалiзацiя як особистостi так i не вiдбулася;

3) вона завжди вiдчувала комплекс власної неповноцiнностi;

4) вона нiколи не мала друзiв по роботi;

5) вона залишалася щоранку вдома i страждала на хронiчнi депресiї, в той

час, як вiн спiлкувався з iншими людьми i залишався бадьорим та життєрадiсним

6) вiн завжди обривав їх ранкову розмову на пiвсловi, i це псувало їй настрiй i створювало враження, що робота йому важливiша, нiж дружина i.т.д.

Крiм того, в нього завжди було занадто багато друзiв, i вона почувала себе залишеною напризволяще (власних друзiв в неї не було). Вiн не настояв проти її волi на тому, щоб у них були дiти, i про це вона зараз теж, ясна рiч, шкодує. А найгiршим, на її думку, було те, що вiн молодший вiд неї на цiлий рiк, i зможе довше за неї насолоджуватися життям, за умови, звичайно ж, що вона помре першою. Через пiвроку вiд дня святкування

75-рiчного ювiлею, вiн потрапив з серцевим нападом до лiкарнi, що не завадило дружині і після його одужання починати кожний спільний сніданок, обід і вечерю ритуальним перерахуванням усього, що в її життi могло би бути, але з провини чоловіка не збулося. Можливо, вона нагадувала б йому про це і частіше, але решту дня вiн намагався не потрапляти їй на очi.

Коли ми познайомилися iз Германом (про те, що продовження його імені Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд вперше згадується ще у хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді у кожному поколінні одного із хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше), менi все ще здавалося, що всі без винятку нiмцi:

1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного, перш ніж пройде як мінімум півроку після знайомства. Це у випадку, якщо ви однолітки, а якщо різниця у віці більша за чотири роки, то на «ти» ви не перейдете взагалі;

2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній» (звичайно ж, за умови, що вам вдасться викликати у котрогось із представників цієї нації аж такий сильний емоційний сплеск);

3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли;

4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів;

5) можуть на сказане вами у момент емоційного піднесення: “Я кохаю тебе” відповісти серйозним: “Цілком з Вами погоджуюся”

6) належать до саме тих, якi так довго настроюються на створення майбутньої сiм“ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто зникнути. За умови, звичайно ж, що воно взагалi виникне.

Тому, коли Герман Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд подзвонив серед ночi своєму батькові Германові Гуго Зігфрідові Гарольдові Вольфгангові Фрідріху i повiдомив, про своє рiшення вiдмовитися вiд стипендiї одного iз канадiйських унiверситетiв, конкурс на яку вiн нещодавно виграв, а замiсть цього одружитися з дiвчиною з України, з якою вiн познайомився три тижнi тому, i вже тиждень, як вони живуть разом. Я здивувалася не лише з того, що iснують нiмцi, здатнi на подiбні речі, а i з того, наскiльки спокiйно я на це все реагую. Так, нiби моєю найбiльшою мрiєю завжди i було одружитися з кимось рiвно через три тижнi пiсля знайомства.

На батькiв це теж справило неабияке враження, мамi навiть довелося робити заспокiйливий заштрик, аби вона змогла заснути. Наступного ж дня вони разом з батьком приїхали до Фрайбурга познайомитися з майбутньою нареченою. Попередньо вони ще раз передзвонили, щоб уточнити, в якiй саме частинi свiту знаходиться Україна. Пiд час розмови всi спочатку довго не знали, з чого почати, потiм мама обережно запитала, чи я вже зробила спробу отримати статус полiтичного бiженства, аби залишитися в країні, не вдаючись до фіктивного шлюбу, а тато запитав, чи правда, що Україна колись входила до складу Литви. На прощання батьки подарували нам комплект постiльної бiлизни i запропонували фiнансову допомогу в разi необхiдностi.

Але повернiмося до знайомства. Одна наша спiльна знайома – естонська студентка на iм“я Крiстi, вирiшила помститися Германові Гуго Зігфріду Гарольду за те, що в однiй iз розмов про нiмецьких жiнок, емансипацiю, зовнiшнiй вигляд i естетичнi уподобання, вiн дозволив собi сказати, що вигляд Крiстi, занадто нагадує йому нiмкень, якi з фемiнiстичних мiркувань не користуються косметикою, не стежать за дотриманням ідеальної ваги, модного стилю в одязі та зачісці, не вдаються до кокетливої поведінки у присутності представників протилежної статі, самі за себе розраховуються у ресторанах, кінотеатрах, дискотеках і принципово не голять волосся на ногах та не висмикують вусиків над губами, не кажучи вже про манікюр. Герман Гуго Зігфрід Гарольд, як чоловік прогресивних поглядів, звичайно ж визнає і навіть дуже підтримує природнє прагнення кожної жінки до самостійності і незалежності. Але на жінку, у якої, за перепрошення, брудне волосся, у нього просто не виникає нормальної чоловічої реакції. Можливо, він вжив інакших формулювань, на зразок: «Тому їм зовсiм не варто дивуватися, коли чоловiки їх iгнорують, або сприймають в кращому випадку як приємних спiврозмовниць» або «Таким жінкам не варто вдаватися до крайнощів» чи «таким жінкам не варто мати справи зі мною» або навіть і ще м“якше. Але на той момент, коли я почула розповідь про це із вуст Крісті, від цієї розмови минуло вже чимало часу. Тож я передаю репліку своїми словами, усвідомлюючи її важливість для правильного розуміння подальших подій, «ну, а, якшо шо не так, то звиняйте «, як любила повторювати моя бабця, випроваджуючи з хати гостей після забави.

Що ж стосується мене, то Крiстi або вважала мене втiленням жiночого iдеалу a“la Герман Гуго Зігфрід Гарольд, чимось на зразок la femina fatale, жінкою, що дискредитує саме поняття фемінізму, чи просто достатньо в“їдливою особою, знайомство з якою розiб“є серце фрайбурзького аристократа якщо не навiки, то принаймнi на достатньо довгий перiод часу, аби покарати його за образу. Так, принаймнi мотивувала свою тодiшню поведiнку сама Крiстi вже postfactum, а перед знайомством вона, звичайно ж, нiчого не сказала нi менi, нi майбутнiй жертвi.

Одного дня я просто знайшла у поштовій скриньці, ні, не чергового листа незрозумілою мовою із запрошенням від багатого мецената скласти йому і його родині компанію під час традиційного літнього відпочинку на Пальма де Мальорка, і навіть не підписане незнайомою рукою віршоване освідчення від імені того, хто настільки ж здивовано одержав у той самий момент подібне освідчення, але вже від мого імені. Крісті не пішла шляхом традиційного водевілю, розігруючи сюжет своєї помсти. Те, що я знайшла у своїй поштовій скриньці, було звичайнісінькою поштовою листівкою із запрошенням на вечірку із нагоди дня народження Крісті. Забава мала відбутися надворі, і крім кількох ковбасок і миски салату, які звичайно беруться з собою для такої нагоди, треба було «мати при собі краватку в горошок, домашні капці і капелюх оригінальної форми». Знаючи схильність Крісті до ексцентричних витівок, я не особливо здивувалася, купила нове видання її улюбленого Марселя Пруста, приготувала салат із кульбаби, і запаслася рештою атрибутів, вказаних у запрошенні.

Крім Германа Гуго Зігфріда Гарольда, якого Крісті, загадково посміхаючись, відрекомендувала мені як «самотнього філософа з оригінальною формою вислову», на забаву були запрошені ще кілька студентів факультету германістики, імен котрих я не запам`ятала, бо на час мого приходу вони вже були заглиблені у жваву дискусію про роль метафори, структуру ліричного “я” і спосіб побудови хронотопу у творчості пізнього Гьоте. Глобальність теми спровокувала мене на інтуїтивне припущення, що вони займатимуться цим до самого кінця забави. Як виявилося згодом, інтуїція не схибила.

Жіночу половину товариства складали представниці цього ж факультету, які в свою чергу ділилися бурхливими враженнями про доцентів та професуру кафедри германістики, якість проведення семінарів у минулому семестрі, теми своїх домашніх робіт, підбір фахової літератури для їх написання і под.

Крім нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом та самої Крісті, ніхто із присутніх не виконав до кінця умов, поставлених у запрошенні. Тому частина германістів виявилася у домашніх капцях, інша, – у капелюхах, форма яких здебільшого була далекою від “оригінальної”, ще кілька чоловік прийшло у краватках, але жодна із них не була в горошок.

– Самі собі винні, – пояснила Крісті, коли перші порції салатів і сосисок було з“їдено. – Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут і зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримають нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера.

4) партнерські пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможця або пару переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і є єдиною, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що парою переможців було визнано нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Вже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», правильно – «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського, – справа, скажу я вам, далеко не розривкова.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет