Лекція пристрастей Повість Наталки Сняданко "Колекція пристрастей" без сумніву лише з великою натяжкою можна віднести до так званої "



жүктеу 1.64 Mb.
бет7/12
Дата18.02.2019
өлшемі1.64 Mb.
түріЛекція
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

– До тебе пише сім“я банківського службовця, який працює в Баден-Бадені, має дружину-домогосподарку і трьох дітей. Старшу дівчинку звати Клеа, їй 7 років, вона ходить до школи. Молодші, П“єр і Жеральдін,– дворічні близнята. Сім“я запрошує тебе до себе на 1 рік допомагати матері доглядати за дітьми. Вони обіцяють забезпечити тебе житлом, харчуванням і кишеньковими грошима сумою 400 DM на місяць. Ти отримаєш медичне страхування і можливість відвідувати курси німецької. У твоєму розпорядженні буде кімната, ванна, і невеличка кухня. Десь за тиждень вони передзвонять, щоб довідатися, чи згідна ти приїхати.

– Так не буває навіть у романах,– сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.

– Так не буває навіть у романах, – сказала я.

Мох батьки були значно менш лаконічними, і після невдалих спроб переконати мене логічно, почали погрожувати:

а) не пустити мене нікуди взагалі;

б) не пустити мене нікуди аж до закінчення мною університету;

в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж;

г) вдатися до тілесних покарань;

д) вдатися до самогубства;

ж) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а і паспорт моєї бабці.

Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказується місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб вже не існуючої держави.

Активну участь у акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло і керівництво факультету української філології. Замісник декана з питань
студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для мого батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого.

“Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки замісник декана з питань студентської успішності. – Шановний пане Підобідку, Підобідко,– плутався він, від розгубленості вагаючись, яку саме форму кличного відмінка обрати, коли йдеться про таку пікантну справу. – Так от, шановний батьку однієї із наших студенток, – брав себе в руки член університетської адміністрації і переходив до суті справи, – Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну і нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Вже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти, чи утримання власної сім`ї. Багато людей зараз опиняються викиненими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їх стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів аби вижити. Але шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї із студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину... Я не розумію Вас, шановний добродію”.

Після цього знову запала тривала і незручна для обох співрозмовників мовчанка, врезультаті якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету замісника декана, густо почервонівши, важко дихаючи, голосно гримнувши важкими університетськими дверима. І у кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з“явилося бажання ступитися з дороги.

З“явилося, тобто, не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до “коферрауму” великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до часу перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо, мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне.

Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік насправді все ще 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок, – не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить – не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худла і дивилася на мене повними смутку докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно попискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету.

Можливо, я і не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно, кому ж не хочеться робити вчинків, котрі створюють довкола тебе такий героїчний ореол. Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком.

Отож, я тихцем виклала з валізи п“ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу, і залишилася цілком задоволеною місцезнаходженням Баден-Бадена, що розташований всього за 10 км від непозначеного на шкільній карті Гернсбаха (про останнє розповідалося у тому ж таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгінська віза у закордонному паспорті, і турбувалася лише тим, як, точніше яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями. і на що саме вистачатиме моїх кишенькових 400 DM.

Вже аж перед самим від“їздом мені вдалося роздобути, а точніше позичити у товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заген зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-укранський-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру, та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляпорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановані мною в школі початкові знання іспанської можуть виявитися доречними.

– Зрештою, – заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних,– світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Вже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.

Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене у невдячності, черствості і юнацькому егоїзмові. Небезпідставно, треба визнати. Але хто ж в такому віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як тривоги і неспокої зболілого батьківського серця. На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як всім відомо,– річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об“єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.

Магічне слово Баден-Баден
Хто із нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча би руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, виходцем із напівміфічного для середньоститистичного європейця західно-українського регіону? Хто не прагнув в“їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і всезагальним поклонінням, чи хоча би перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі із блискучою шенгінською візою у паспорті. Мріяв кожен.

Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі, і при слові Україна не лише сумно потакували:”Я, Я, Тшернобиль”, а і захоплено кивали б: “Б`ютіфул, Галичина”? Один із моїх знайомих, який теж про це мріяв, одного разу навіть пережив подібне відчуття, коли митник на французькому кордоні ввічливо запитавши про мету подорожі, радісно закивав: “Уї, уї, Галіція”


і, перейшовши на ламану іспанську спробував поцікавитися, чому подорожній так дивно вибрав напрямок. Коли мій знайомий зрозумів, яку саме “Галіцію” має на увазі митник, то теж перейшов на ламану іспанську і послав невігласа під три чорти, мужньо ризикуючи викликати обурення останнього і накликати на себе заборону перетнути французький кордон і на все життя залишитися у країні неосвічених франків. Але митник був швидше спантеличений, ніж обурений такою поведінкою мого знайомого, тому все врезультаті закінчилося добре.

Але повернімося до Баден-Бадена. Це місто, сама назва якого спонукаючи зануритися у теплу пахучу ванну і забути про всі світові проблеми, викликає якщо не довіру, то принаймні спокусу. Із шкільних уроків історії і рекламних туристичних буклетів це місто поставало переді мною таким собі напівпримарним куточком із легкими білими будівлями у римському стилі, знаменитими римськими лазнями, вулицями, заповненими вічнозеленими деревами, кадилаками і нудьгуючими міліонерами. Хтось розповідав мені, що у одному із центральних парків міста є шаховий майданчик, який за розмірами більше нагадує тенісний, а шахові фігури на ньому досягають половиини людського зросту. Тут збираються пенсіонери і влаштовують шахові турніри, які мимоволі супроводжуються гімнастичними вправами, адже кожна шахова фігура має вагу середньої величини гантелі.

Ще більше мені розповідали про знамениті, збережені майже у первозданному вигляді ще з римських часів, терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби помолодшав років як мінімум на десять.

А знамените баденське казино, у якому програвав солідні суми ще сам Достоєвський Федор Михайлович, а сам Тургенєв Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги.

А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста.

Цікаво, як все це виглядає насправді?


Подорожні нотатки.
Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами

всього-навсього через розбиту тарілку, невинесене вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартирі чи просто за надто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться, і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні», – це вже щось зовсім інакше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим і не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи у щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Про те, що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових


розлук, кожна з котрих буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від“їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б того, просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти котру у мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мебе раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п“ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно і часто чхати, а під кінець передався і всім решта членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця із власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато в безуспішних спробах обминати калюжі, везучи скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, підстаркуватий домашній пес із прокушеним напередодні в одній із любовних баталій вухом, кругленький герр Крафт зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, всезагальне чхання.

Можливо, це мені лише здається, і ніякого трагізму в ситуації таки не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі, тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми і провели останніх 2 години перед від“їздом.

Водій нашого чистого і зручного автобусу називався герр Крафт, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів, і похвилинно переходив у спілкуванні із мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це з одного боку піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті в свою чергу ще за пам“яті обидвох моїх бабусь витворяли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум непатріотично.

У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заген зі мір бітте», ще двічі «во канн іх...», і заспокоїлася, потішившись своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала ввійти у моє повсякдення.

Нарешті всі приготування закінчилися, герр Крафт зачинив “кофферраум”, як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а`кей», попросив «нє пєрєживать», і автобус обережно зрушив з місця, спритно втиснувшись до вузької щілини воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».

Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Втекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо в такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п“яти, шести чи й більше кордонів. Все це не дасть вам можливості опинитися у якомусь зовсім незвичайному, зовсім інакшому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба би ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов“язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунку. Останнього, доречі, не уникнути, якщо ви здійснюєте багатогодинну подорж в автобусі і харчуєтеся канапками або сухим печивом. Всі сподівання на те, що у комфортабельному імпортному транспорті з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.

Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць, і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі із незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, змушене було пережити фіаско ще в автобусі.

Якщо вам здається, що у цих недоступних двоповерхових втіленнях західної цивілізації, котрі досі змушують невибагливого пострадянського споживача відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, їздять самі лише мільйонери та безтурботні мешканці бананових країн, то ви глибоко помиляєтеся. Серед пасажирів герра Крафта лише один відгукувався на «заген зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас» , немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Всіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої власні. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів і ще п`ятсот йому коштувала віза. Сума доволі вражаюча як для року 1995 від Різдва Христового. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як преслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п`ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами:

– Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львовє. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центрє горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні.

Маріка, на вигляд, трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року у складі туристичної групи.

“Не знаю, як воно буде. Всьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав, і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем`я”.

Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи за мимовільним зітханням, що вирвалося з марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.

Марічиного обранця звали Клаус, йому було «трошка за п`ядесять» згідно розповіді дружини, і пара ця нагадала мені улюблений в дитинстві мультик про Вінні-Пуха, Хрюшу і повітряну кульку. Тільки в руках у Маріки була не маленька кулька, а велика чорна валіза. Цікаво, як склалося їхнє подружнє життя. Сподіваюся, те, що Маріка забула в автобусі свій розмовник «Начинаем говорить по-немецки», не дуже перешкоджало щасливо його розпочати.

Остання пасажирка була мовчазною жінкою передпенсійного віку. Єдиним, що вона розповіла про себе польським прикордонникам, було те, що їде до доньки на весілля. Це, щоправда, не викликало в останніх особливої довіри, тим більше після того, як в одному із дбайливо зв“язаних докупи клунків під сидінням автобусу знайшли чималу кількість білого порошку без запаху. Перетнути кордон омріяної країни всезагального достатку їй так і не вдалося. Принаймні, не в автобусі герра Крафта.
Перші підбаденські враження
Герр Де Ляпорте виглядав дещо молодшим за свої 35 і вже чекав на наш автобус разом із крихітним синім Twingo і старшою донькою, семирічною Клеа. З трьох пасажирів, які все ще не полишили автобуса до прибуття на кінцеву зупинку в Карлсруе, він відразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася відтепер моя професія), і, ввічливо посміхаючись, простягнув мені руку:

– Наталья?

– Я, я, – розгублено мекнула я у відповідь, сама до кінця не усвідомлюючи, що саме маю на увазі: український особовий займенник чи німецьку стверджувальну частку.

Семирічна Клеа зацікавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок, міцно тримаючись за татову ногу. Тато в цей час говорив, жваво, привітно, усміхнено, і, що найгірше, явно звертаючись до мене.

– Бітте шон,– було останнім реченням привітальної промови герра Де Ляпорте, і єдиним зрозумітим мною словосполученням.

Данке шон,– відповіла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», і ми з моїм майбутнім «хазяїном» в черговий раз мило посміхнулися одне до одного.

На щастя, герр Де Ляпорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а, будучи чоловіком практичним, як воно і належиться батькові трьох дітей, залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин герр Крафт одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано із автобусного “коферрауму” до крихітного багажного відділення «Twingo», Клеа було посаджено на заднє сидіння, мене, – на переднє, і під позивні ще незнайомої мені радіостанції SWF, наше авто рушило у бік Гернсбаха.

Намагаючись зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст герра Де Ляпорте, котрий все з тою ж привітною посмішкою на обличчі показував рукою то в напрямку праворуч, то попереду, то час від часу ліворуч, очевидно, намагаючись ввести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я не могла позбутися нав“язливого відчуття, що не полишало мене від часу перетину останнього кордону. Все, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала би виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в крихітності, неправдоподібній охайності, ніби випрасуваності німецьких селищ. Можливо, – у яскраво розфарбованих гномиках, без яких важко уявити собі німецький садок, чи навіть квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий свіжий запах прального порошку, котрий виділяють тут навіть авта. Сам герр Де Ляпорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, яка притаманна банківським клеркам всюди, навіть у голлівудських фільмах, і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, здавався якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Twingo» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі, виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляпортів.

Очевидно, все це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора.

Фрау Де Ляпорте була огряднішою за свого чоловіка, виглядала дещо старшою за свої 35 і посміхалася так само привітно і ввічливо. Обидвоє близнюків своєю круглістю і рожевощокістю нагадували гномів у садку, і в момент моєї з“яви дещо принишкли. Але, побачивши, що справа йде до вечері, відразу ж перестали звертати на мене увагу. Треба визнати, апетит у цих створінь був вартим подиву і ще довго викликав у мене щиру повагу.

Можливо, це було пов“язане зі специфікою національної традиції харчування, точніше із специфікою харчування сім“ї Де Ляпортів, яку не можна було зовсім назвати традиційно національною. Вже хоча би тому, що свої корені родинне дерево мало у Франції, а до сусідньої Німеччини перебралося лише кілька століть тому, під час відомих кожному школяреві із книжок Олександра Дюма розборок між католиками і гугенотами. Де Ляпорти і досі не зрадили своїм релігійним переконанням і старанно опікувалися справами протестантської громади Гернсбаха.

Притаманна протестантській самосвідомості строгість і стриманість виявлялася у кожній найдрібнішій деталі сімейного побуту. В першу чергу у їжі. Строго розписаний по годинах графік харчування не порушувався протягом року нашої співпраці жодного разу і мені навіть важко уявити собі, що саме могло б спонукати перенесення обіду більше ніж на півгодини або зміну традиційного вечірнього меню.

Отже, щоранку, рівно о 06.01 фрау Де Ляпорте спускалася до кухні і вмикала кавоварку. Очікуючи, поки поштарка принесе газету, вона завантажувала білизну до пральної машини, складала список закупів на день, планувала справи, заплановані на сьогодні. Рівно о 06.23 до запаху кави, що долинав із низу, долучався легенький шурхіт опущеної в скриньку газети, фрау Де Ляпорте тихенько повертала ключ у замковій щілині, потім інший ключ у щілині поштової скриньки, далі так само тихенько зачиняла вхідні двері, і поверталася до вітальні. Рівно о 07.03 до сніданку спускався ще герр Де Ляпорте, і вони прочитували газету, з“їдали кожен дві скибочки дієтичного чорного хліба із тоненьким шаром маргарину і мармеладу для хворих на діабет, випивали по чашці позбавленої кофеїну кави із молоком пониженої жирності і тривалим терміном зберігання, а потім герр Де Ляпорте їхав на роботу, а фрау Де Ляпорте ішла нагору одягати дітей. Рівно о 08.01 за сніданком збиралася решта мешканців будинку: Клеа, якій надавалося право вибрати між двома скибочками дієтичного хліба на сніданок і порцією мюслів із молоком, близнюки, яким різали хліб на зовсім дрібненькі шматочки і права вибору не надавали, і я. Мені теж дозволялося вибрати між хлібом і мюслями, кавою з молоком чи без і прочитати газету. Довший час найважчим для мене було останнє.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет