Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні


Таким автом їхав Адальберт Гольфельд



жүктеу 2.84 Mb.
бет10/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

Таким автом їхав Адальберт Гольфельд.
Збинєк чатував на узвозі, коли вийшов на нього досугий німець з велосипедом. Упав на сідло. Збинєк ухопився за багажник: «Стій!». Німець заволав: «Рятуйте! Рятуйте!». Збинєк натис на гачок. Вистріливши, погнав, як дідько вітри. У лісі спобіг своїх. Бігли по-індіянськи (читали книжки Карла Мая!»2): півсотні кроків тюпки, півсотні швидкою ходою. Збинєк викрутив литку, припадав на ногу.
2Карл Май (1842-1912) – німецький письменник, автор багатьох пригодницьких романів з життя американських індіян.

МОНШЕНФРЕЙ-РІЗА
Через ніч без привалів... Вони висилювались з останнього. У світанковій млі залебеніло село. Звично стригли очима – сховок, сховок... За крайньою хатою вліво відбігав високий паркан. Скрадалися попід ним, а як урвався, побачили велику – з кабінами – купанку. До кабінки втесалися розбитим вікном. Громадилися в ній пляжні лавочки – ні стати, ні сісти. Умощуючись, сипали чортами на Збиню: «Якби не твоя дурість (той німець нікого не огрожував), були б тепер бозна-де...». То холод, то голод зганяли їм сон з очей.
Удень гайнули було по кабінках – чи нема чогось на зуба, – та спіймали облизня: позамикано. У присмерках, сьомого жовтня, покидали в кабіні плащі – не спасали від мокви. Милан перебравсь у штатське, в сухе. З погонів повиймав маленькі мосяжні танки. Сказав: «На згад!» і геть забув за колечко й світлину словацької любки.
Простували сільською, але на диво повною руху кам’янкою: вантажівки, легковички, велосипеди... Та й таких, як вони, топало чимало. За якийсь час піших поменшало, а згодом і не стало. Авто – й вони шугали в поле. Перебіжки виморювали. Скоро вже не шугали, а ляпалися на дно канави, в багно. Збинєк не ляпався, осідав на коліна. Пепа гарчав: «Лягай, бовдуре!». Збиня виводився: литка...
Постав зимний туман. Автівок – хоч запали. Зацибали. А Пепа з Вашком заспівали й пісень. Москальських, яких наслухалася – аж одур їх хапав – у сорок п’ятому. Десь далеко залопотів мотор. Лопотіння напливало поволі. Хто міг їхати аж так помалу? Спинилися, вглядаючись в туман. Мла клубочилась у світлі двох фар, а третя... Третя вишарювала поле. Усім навернулося на думку те саме: «Поліція! Полюють нас...».
Подалися у забіч від кам’янкки, полягали. Промінь то ковзав вліво-вправо, то зсувався майже під колеса військового (Радек упізнав) доджа. Жовтогарячий зблиск! Стріл! «Сховайте пики!», – захрипів Радек і занурив свою в мерзлу твань.
Між іншим. Додж (мовою військових водіїв – «дочка») – важкий джип, який виготовляла компанія «Крайслер». Доджі, а також студебекери й віліси, поставляли совєтам США за так званим ленд-лізом – системою воєнної помочі. Східньонімецька поліція доджів не мала і не могла мати. Появу доджа з фарою-прожектором можна пояснити тим, що совєтські злотопогонники виїхали на нічні лови (Машини так і пояснили). Полювали зайців. Наказ «сховати пики» був на часі. Уночі мисливці б’ють на світіння заячих очей. Зайці не сплять з відплющеними очима, як заведено думати, але поза сном ніколи їх не заплющують.
Тієї ночі проминули чи не з десяток сіл. За малим не обчистили крамнички, за вікном якої лежали хлібини. Уже й пустилися було, та здоровий глузд узяв верх над голодним шлунком. Поволочилися, зневірені, не гадавши, що чекає на них і не таке зневір’я. Утіленням його був шляховий покажчик: Берлін 160 км.
Їх мов громом прибило. Були ж певні, що в половині путі. Тьопали, метикуючи, що його робити. Задруге взяти на гоп-стоп авто? Таж уся поліція мається на бачності. Потяг? Не мають на квитки. Поєдналися на тому, що продадуть або срібний цигарник, або годинники, або і те, і те, якщо поталанить на покупця.
А тимчасом уступали в освітлене вуличними ліхтарями містечко. Розділилися, як має бути: Збинєк з Миланом – неозброєні – на правий хідник, інші, трохи зістаючись від них, на лівий. На вежі кірхи забамкали дзиґарі. Північ! Поліцаїв посеред їздні покмітили, коли ті вже пасли їх очима. Радек, Вашек і Пепа стисли держаки пістолетів. Лиха, здавалося, не втекти, але чата їх не зачепила.
«Коли, перетнувши східньонімецький кордон, мандрували на Берлін, я збагнув, що хтось незнаний держить за нами руку». Милан Павмер, 2005, Вальдов, Німеччина.
Село. Вашек постукав у чиюсь хату, показав хазяям свій крам. Нічого не взяли, але хазяйка винесла дві пишечки, звелівши з’їсти в неї на очах. Вибачилася: «Береженого, пане, Бог береже». Ніч заледве зайшла, а вони валилися з ніг. У полі стояла напівзведена хата. Саме воно! Та обійшовши круг неї, вгледіли, що всі прогони й вікнини на совість позакладено. Миша не проскочить! Вернули на шлях, перейшли дубовий гай. За ним, лівобіч, мріли рейки, а навпроти причаїлося кілька хатинок.
Вашек з Пепою пішли попитати щастя. Пістолети віддали Збинькові й Миланові. Уся зброя мали залишатися поза хатою. Радкові не йшло з голови, що та пані з пишечками, могла завідомити поліцію. Торговцям навіть не відчинили. Заспаний голос послав їх подалі. Відчинили в сусідів. Вашек з Пепою увійшли, а вийшли, як збігла, здавалося, вічність. Сяким-таким їстівним розжилися, та наїдку з того було, як з хрону.
«... як з хрону, бо дали тільки мені та Вашкові. Ми ж не сказали, що нас аж п’ятеро. Стояли на ґанку, стукали. Відчинила гарна довгокоса панночка, показувала так... на вісімнадцять. Ясно, гукнула батька. Батько запросив: «Заходьте!». Здалося мені, зразу зметикував, хто ми є. Попередив, щоб нікому анітелень. Сказав, що сусідів мають порядних, та в житті завше оглядайся на задні. А ми сказали, що чехи, що йдемо на Західній Берлін, що кілька днів й рісочки в роті не мали. Виявилося, наш гостювальник полон відбував у Пардубицях. Згадав, що мстилися чехи на них, на полонених. «Та я, – мовив, – зла волію не пам’ятати». Ну, а Вашек йому за німецький концентрак, в якому просидів цілу війну. Панночка почастувала нас кавою з молоком, а батько подарував десять марок. Хотіли відгодитися за їхню ласку светром, та вони й руками замахали. Як прощалися, то я їм сказав: «Слухайте берлінське радіо. Котрась західня висильня повідомить, що автобус доїхав без пригод. Знатимете, що ми живі та здорові». Йозеф Машин, 1959, Маями, США.
Між іншим. Як Машини, так і їхні односуми пеклом дихали на всіх німців і на все німецьке. Машина-батька розстріляно німцями, з нені, Здени Машинової, тягли жили по гестапівських катівнях німці, дядька, легендарного учасника Опору Цтибора Новака3, в’язнено німцями; Шведа набрався горя по саме нікуди від німців; свій позов покласти на німців могли сім’ї Павмера і Янати. Словом, було з чого дихати пеклом. Та вночі проти восьмого жовтня те пекельне дихання пішло на спад, а кінцем жовтня і зовсім згасло. У вільному світі Машини пошлюбили німкень. Радек – Інгу Йонсон, а Пепа – Еву Мор.

3Цтибор Новак (1902-1955) – штабний капітан, брат матері Машиних Здени Новакової. Активний учасник протинацистського Опору, виконавець кількох диверсій в самому Берліні. Усіляко сприяв протикомуністичній бойовій діяльності братів Машиних. Цтибора Новака повішено 2.05.55.



Здена Машинова-Новакова. Цтибор Новак.
Восьмого жовтня відсиплялися в клуні, що трапила їм на очі по навідинах вітливого сімейства. Спочили, та ледве совали ногами. Безхліб’я помітно їх знесилювало.
Шосейка то бігла полями, то забігала в ліски. У лісочку не наважилися вломитися до чепурненької літньої кав’ярні. Пепа остеріг словами вчорашнього німця: «Оглядайтеся на задні...». На вечірньому шосе вчувалася близькість великого міста: в обох напрямках соталися авта. Коли разом і стовп, і табличка, і на ній готичним письмом – Різа.
Ішли темнавими вулицями, ішли повз особняки, що світили пусткою, ішли в тіняві крислатих лип і сподівалися нюхом знайти вокзал. Совєтські кошари... Віла із совєтським автоматником на вході... Радек таке карбував у пам’яті: американцям стане в пригоді. І свист пари, і ляскання вагонних відпружників...


Різа.
«Нас з Радком виховано в «Соколі», а тож уміли орієнтуватися по зірках. Тієї ночі, коли «втекла» нам автівка, аж так витріщалися на небо, що мало в'язи собі не поскручували. Але тієї негодяної осени нічне небо чи не ввесь час заволікали хмари. Тож ми не так на зір увірялися, як на слух. Походували між берлінським шосе – на сході – і дрезденською залізницею – на заході. Постійний перестук коліс і постійний спів моторів не давали нам зійти, втративши північний напрямок, на манівці». Йозеф Машин, 2005, Братислава, Словаччина.

РІЗА-ЕЛЬСТЕРВЕРДА
Укрилися на порослому чагарем пустирищі якраз проти вокзалу. Вашек, поки не зовсім споночіло, майнув: ачей вторгую...
Сарайчик у чагарнику був стеменно такий, як і той, біля якого вони покидали портфелі, і так само замкнений. Збинєк поторсав дошкою. Подалася. Цвяхи вилізли із спорохнявілої деревини. Повідсуваши мітли й заступи, влаштувалися на замащеному ганчір’ї.
«Як маєте бажання?», – спитала молодичка за шинквасом, на який Вашек спирався ліктями. «Матиму, – відказав, – якщо купите в мене годинника або цигарника із запальничкою». Дивилася бистрим оком: забороділий, на лобі, по щоках засохле болото. Наточила коновку пива і, подаючи, нахилилася ближче: «Здалека тікаєте?». Вашек відповів самими губами: «З Чехословаччини».
Назначила очима: ходіть за мною. Повела сходами нагору, зайшли в помешкання: «Голіться!». Звірився їй, що йде з товаришем на Берлін. На Західній. «А в Східньому, – сказала, – після повстання життя нема через тих большевиків. Ми з чоловіком аж сюди завітрилися. Ну, та якось... А ви не бійтеся, беріть товариша, обночуєте в нас».

Між іншим. Звичним сніданком населення соціялістичної Німеччини був хліб з повидлом. У червні 53-го повидло пішло в гроші аж так, що робітництво зірвало бунт. По всій країні спалахнули «солодкі страйки», які незабавом обернулися на національне повстання. У Москві ні чутки не чували за звички східніх німців, а тож і визнали, що казяться вони з жиру. Ухвалили показати ласощохлистам, де козам роги правлять, і показали. На вулиці східньонімецьких міст виїхали советські танки. З-поза танків без великої охоти пострілювала на повстанців (у Берліні їх було 150 тисяч) поліція. Загиблих – 125, розстріляних за вироком совєтських військово-польових судів – 29, засуджених на ув’язнення – 100. А східньонімецька влада мала такі показники: арештованих – 20 тисяч, ув’язнених – 1 524, скараних на горло – 2. Не всі совєтські вояки виконали бойовий наказ на вбивство. Вісімнадцятьох відмовників страчено в лісі під Магдебургом і 23-ох на берлінській бойні. Деякі імена відомі: сержант Микола Тюляков, єфрейтор Олександр Щербина, рядовий Василь Дятковський... У Західньому Берліні відмовникам поставлено пам’ятник з написом: Російським старшинам і воякам, яким довелося померти, бо вони відмовилися стріляти на борців за свободу 17 червня 1953.

Пам’ятник відмовникам у Берліні.
У сарайчику, наминаючи принесену Вашком кров’янку, радили раду. Чи бува не пастка? Се ж бо з чого мають вони таке щастя на стрічних? Чи не часто збігаються обставини? Та вкінці все ж таки врадили, що піде з Вашком Милан. Він же всі очі братиме на себе, якщо поталанить з потягом. Хай поголиться!
Милан і поголився, і випрасував штани. Повечеряли мазанками: скибка хліба – в палець завгрубшки – з маслом, з повидлом. Молодичка уварила кави, а чоловік товкмачив, як мають їхати, щоб хитро, мудро і недорогим коштом. «З міста, – сказав, – вимикайтеся незабарнім потягом». Жінка скочила на вокзал, довідалася, що незабарній, до Ельстерверди, буде по шостій.
Спали Вашек з Миланом на підлозі, на килимі, в теплі. У головах цокотів будильничок. Задеренчав о четвертій. Хазяйка наділила їх півбуханкою хліба та півсотнею марок – за цигарник і за годинник.
Між іншим. Німецьке подружжя аж ніяк не зловжило скрутою гнаних чехів. Заплатили їм по совісті, хоч самі й тягли біду за хвіст. Місячна платня східньонімецького робітника становила початком 50-х пересічно 318 марок.
О шостій, дев’ятого жовтня, повикрадавшися з кущів, заходили порізно до вокзальної почекальні. У почекальні – стовписько. Усе більше робочий люд. Та вмітили між натовпом і кашкет совєтського ляйтенанта, і чорні шинелі поліцаїв. Вашек приніс квитки.
Состав складався із старожитніх вагонів. У деяких кожен переділ мав свої двері. Капкан! Уподобавши вагон з крізним проходом, посідали на дерев’яних лавках з високими спинками. Пепа з Вашком, а Радек, Збинєк й Милан відсторонь. Удавали, що ловлять окунів, коли сива провідничка в бахматому залізничному мундирчику компостувала квитки. Панночки з поміжної лавки зайняли було Пепу словом, та той розмови не підтримав і втупився у вікно.
За вікном упереміж з дубовими гаями набігали на очі піскуваті поля. На зупинках багато хто висідав, а нових подорожан не прибувало. На якійсь станції вагон спустів. Пепа з Вашком скинулися поглядами. Пепа стенув плечима. Усі стерялися: Ельстерверда чи ні? А потяг рушив. Навідворіт! «Може, на стрілку задкує, – непевно зауважив Вашек. – Колію міняє...». Кий чорт, набирав розгону! Увійшла сива провідничка й наставила на них очі. Розтлумачила, що потяг човниковий. Постояла, подивилися жальними очима, так нічого й не сказавши за поворотні квитки.
Різький вокзал кишів поліцаями, і вони потягли на Ельстерверду пішки. За містом був пильнований поліцаями міст. Один стояв перед мостом, а другий на його середині. Обидва з автоматами. Зійти на міст – знайтися між двох вогнів. Та не мали іншої ради. Збинєк з Миланом пішли разом, підшиваючись під німців: jawoll, nein, warum, ja7… За ними – з хвилинними інтервалами – Пепа, Вашек і Радек. Стійка ліниво провела їх очима. Під мостом шуміла на каменях Ельба.

4Нім.: добре, ні, чому, так.

Той міст їх вимотав. У блідому світлі осіннього сонця роздивилися, що перепалися на смик, показують, як блудяги, і мали б викликати недовір’я в усякого. Чулися закинутими на край світу і шкурою відчували свою всеобіймущу уразливість. Та всі їхні похмурі думки глушило бажання: питьоньки! Напились у жадібку в маленькому – яких двадцять хат – селі Котшка. З-під колонки. Вийшли на роздоріжжя. Управо чи вліво? Завернули вліво, бо в тій стороні виднів лісочок, в якому могли перепочити.


Нагледівши, що в полі сям-там червоніються помідори, пустили лісочок у запомин. Розтеклися по полю, вишукували, визбирували потоптані заморозком водяві баклажанчики. Та скоро й стямилися: час бо летить...
Обминув їх «зісок» з москалями в кузові. Грали на гармошку й співали. «Зісок» підстрибував і деренькотів на смолянці, яка була наче пральна дошка. «Плазуни!», – запевнив Милан і не змилився. Полем насувалося із жахним грюкотом курище, з якого виринуло п’ять танків: люки під лядами, гармати наготовано до бою. «Полігон», – завважив Радек.
У ліску передихнули, поживилися ожиною, і вп’ять сільська вуличка, і напівоблетілі сливи на ній. Скількісь сливок ховалося у пожовклому й покрученому листі. Струсили. Смакували їм сливки страшенно. Мали думку пообтрушувати всі дерева, та що селяни скажуть...
На захід від шосейки лежала залізниця. Кругом ані деревця, ані кущика. П’ятьох, що тяглися шнурком, було бачити з усіх кінців. Чи помітило їх троє полїцаїв, що постоювали біля колії, вони не могли знати. Та ті вже швидкували путівцем, який метрів за сто пересікавсь із шосейкою. Віяв студений польовий вітер, а всіх п’ятьох обсипало потом. Скидалося на те, що зійдуться з чорними шинелями якраз на перехресті, що контролі напевне не уникнути. Вони придержали ходу, дозволяючи поліцаям перегнати себе. Ті перегнали і, не зупиняючись, попрямували в поля.
Заледве оговталися – на тобі: смолянка вбігла під залізничний міст, і вони із небезпечним запізненням почули, що на мості поліція: саме змінялися стійки. Вибралися з-під мосту – паркан. Пам’ятавши недавнє, зметикували: купанка. Пляжні кабінки, вода... Знемагали від спраги. Та лізти через паркан не випадало. Усе ще були на очах у стійчиків. Перелізли аж ген-ген через бічну стінку.
Купанка була з басейном. На дні його смерділи рештки води. Кран знайшли, але він не мав вертушки. Обмивши ноги в отій смердючій воді, заховалися по кабінках. Придрімували. Не всі. Вашек, сказавши, що поблизу купанки має бути містечко, поніс на продаж два светри. Уторгував тридцять дві марки і дев’ять дерунів. Посміхався: «На честь дев’ятого жовтня!». Накинулися було на них, та не проковтнули ні шматочка. Усім зашерхло в горлі.
Наладившися вирушати, оглянули з-за паркана шосейку. На виїзді з-під мосту назирили поліцейське авто з антеною і вкотре впевнилися, що поліція патрулює дороги. Рушили, коли авто від’їхало.
Той будиночок в містечку запримітили зразу: на відшибі і не чолом на вулицю, а городом. Та найголовніше – посередині городу стирчала труба з краником. Пили і не могли напитися... Додивилися, що будиночок станційний. З розкладу на стіні, Радек з Вашком визначили, що їхніх марок стане на поїздку до станції Укро.

ЕЛЬСТЕРВЕРДА-УКРО
На схилі дня боївка Машиних блукала вулицями Ельстерверди, дожидаючи темноти, під покровом якої можна буде, не падаючи нікому в око, зайти у вокзал.
Між іншим. Ельстерверда – нічим не показне невелике місто в окрузі Ельба-Ельстер, але – великий і стратегічно важливий залізничний вузол, в якому сходяться магістралі Берлін-Прага і Ляйпциг-Котбус. У неспокійні після берлінського повстання часи вузол охоронявся особливо пильно, та Машини не взяли того на розум.
Коли засвітилися ліхтарі, вони були вже біля вокзалу. Прочитали розклад і вирішили, що виїхати краще по другій ночі: менше людей – менший ризик. Та де перебути стільки годин? Перейшовши безліч колій, наткнулися на покинуту будку стрілочника. На цегляному підмурку, з піддашшям та ще й з присунутою драбиною. Зіп’ялися на горище і довгенько виладнувалися.
Між іншим. Після інциденту поблизу Бранд-Ербісдорфу поліця запровадила в кількох округах стан облоги. Скасувати його збиралися о 17:00 дев’ятого жовтня. Та пополудні чата залізничної поліції доповіла з ділянки Різа-Ельстерверда, що мала візуальний контакт з п’ятьма підозрілими особами. Стан облоги залишився чинним.
Об одинадцятій Радек з Вашком відійшли по квитки. До віконечка підступив Вашек. Радек, хоч у залі нікого й не було, заступав його з позатилля. Касирка сполохалася, почувши, що дивний молодик з калічною мовою і панянським беретом на голові потребує п’ять квитків. А за ним же стовбичив не менш дивний. Також в береті! Чудні парубки покинули залю, а касирка вдарилася за єдиним на всю нічну станцію поліцаєм. Чергував тої ночі Фриц Онрих.

Збиня глипнув на свого світляного годинника, попередив: «Друга!». – «Виходимо», – сказав Радек. Пішли коліями. Так, щоб вийти аж на кінець потяга. Гудок! Состав сіпнувся, й вони вскочили у хвостовий вагон. Фриц Онрих їх проґавив, але похопивсь укмітити шкуратянку.

Посідали, як завше: там двоє, там троє. Мовчки подали квитки провідникові й мовчки кивнули на його «зер ґут». Збинєк з Пепою шепотілися. Збинєк накручував Пепу не висідати в Укрі, а їхати далі, зайцями. Пепа не годився. Радек спав, поклавши голову на Вашкове плече. Вашек з Миланом лічили сам собі зупинки.

Шкуратянка, шкуратянка... Фриц Онрих не мав сумніву, що то були бандити, за яких їм нагадували перед чергуванням. Та доводити своє відкриття до відома начальства не поспішав. Отягався. Не хотів стати Макаром, на якого полетять усі шишки: прошляпив, мовляв, небезпечних злочинців. Ані слихом, ані видом? Алеж касирка... Фриц Онрих зателефонував начальнику станції Укро Ердману Ярману аж о третій тридцять.



Ярман не отягався і розбудив оперативного уповноваженого, комісара поліції Германа Груміні. Посада «опера» з’явилася після повстання. Груміні мав «виявляти настрої», а не захоплювати боївки, тож він зателефонував в Лукау, де базувався загін швидкого реагування (також післяповстанська новація) Гельмута Штремпеля. О четвертій Штремпель з вісьмома бійцями пригнав вантажівкою на станцію Укро. За чотирнадцять хвилин на другу колію мав прибути потяг з Ельстерверди.

Між іншим. Вокзальчик – з червоної цегли, на два з половиною поверхи – являв із себе типовий взірець залізничної архітектури кінця ХІХ століття, що вгадувалося по візерунчатих шибках вхідних дверей. У невеличкій залі, біля виходу, була конторка, за якою стояв, перевіряючи квитки, контролер. Із залі подорожани виходили на ґанок. Десять сходинок – і вулиця.


О 4:14 з вагонів висіло не багато, але й не мало – душ тридцять. Юрмилися перед вузькими вокзальними дверима. Вашек подав контролерові квитка через себе – лівою рукою, праву тримав у кишені на держаку «чезетки». «Данке!». Він ступив уперед... Наче з-під землі вродився молоденький поліцай (був то новачок Гельмут Віткевич): «Документи!». Вашек заплів сухого дуба: грек, працюю в дрезденській цегельні, документи забув... Та вже дихав йому в потилицю Пепа. «Може, й ви грек?», – підштрикнув його Віткевич.
Між іншим. Вибріхувався Вашек щільно. Після поразки в Греції комуністичного повстання (1949) поза двісті тисяч його учасників опинилося в так званих соціялістичних країнах – Румунії, Польщі, Чехословаччині... НДР прийняла 12-15 тисяч таких греків. А тож за інших обставин Віткевич міг Вашкові й повірити.
Пропхався Радек: «Що сталося?». Віткевич підштовхнув його до Пепи з Вашком, виловив з юрми Збинька й Милана і, загнавши усіх в короткий коридорчик, який закінчувався дверима, відійшов. Радек потяг за ручку. Зачинено! Та він не втрачав надії. Присплять сього шмаркача, який, крім кийка, нічого, бачити, не має, пов’яжуть і вшиються. А коридорчиком розляглося: «Чехи! Руки вгору!».


Усіх загнали в короткий коридорчик.
«Двох бійців я поставив на віддаленій колії, шістьом наказав пильнувати вокзал, а сам (був зі мною й комісар Груміні) пішов оглянути вагони. Коли ми повернулися, чехи вже тиснулися в «апендиксі». Груміні наказав: «Руки вгору!». Четверо повільно підносило, п’ятий стояв як стовп, і комісар звалив його ударом кулака на лавку. Підвівшися, той вже мав у руці пістолет. Я цілив йому в голову (був він вищий за Груміні). Помітив мене й вистрілив, але пістолет затнувся. Він присів, блискавично пересмикнув замок і вистрілив удруге. Прийшовши до пам’яти, я побачив, що поряд лежить у калюжі крови Груміні. Страшенно смерділо порохом. З мене вийняли шість куль. А досі топчу ряст, завдяки партійному квитку, що спинив смертельну, яка летіла просто в серце, кулю. Гельмут Штремпель, 2000, Укро, Німеччина.

Пепа руки підніс, але у правій стискав свого вальтера, сподіваючись, що в тьмяному світлі слабенької лямпочки того не помітять. Коли Радек застрелив Груміні, знялася безладна стрілянина. Бійці Гельмута Штремпеля гатили в білий світ, як у копієчку. Вашек з Миланом чкурнули під кулями.

Умітивши краєм ока, що Радків парабелум уперся в живіт того горластого, Пепа, щоб напевне звільнити брата, пустив кулю поліцаєві в лоба, добив, як йому здалося, другого, у залі випалив на білогубих (зачепив Віткевича), махом злетів з ґанку, гахнув (тінь мигнула в кущах) і понісся вліво від станції.

«Коли я вистрілив на Штрампеля, Груміні підбив мені руку з пістолетом і спробував викрутити. Під ногами свіжо вимита підлога, ковзько. Борюкаючись, ми впали. Я впав навзнак. Груміні сидів на мені, притисши обидві мої руки до підлоги. Удвічі старший за мене, а дужий й лютий був, як бугай. Я випручувався на всю силу і таки скинув, мав його під собою. Учепивсь мені в горло. У такі хвилини в нормальній голові не мало б бути жодної думки, а в моїй майнула: «Ох, ти ж, курва, й помилився...». Я мав вільні руки й гачок під пальцем. Бахнуло наді мною, бахнуло в залі, і знову – бах, бах... У залі нікого не було, нікого на ґанку. «Радку! Радку!». Пепа! Я майнув на голос». Цтирад Машин, 1954, Майами, США.



Між іншим. Балістична аналіза засвідчила, що з боку чехів упало сім стрілів. Радек поцілив Штремпеля і Груміні, Пепа – двічі Груміні, а потім Штремпеля; стріл на поліцаїв і останній – на вулиці. Таким чином, з шістьох куль, що їх лікарі вийняли із Штремпеля, чотири були німецькі.

«Я ціле життя пам’ятав, що коли вже смерти не відперти, як виповідав був Милан, то мушу продати свою шкуру якнайдорожче. Дозволити себе вбити – невелика штука. Ні, ти намагайся залишитися живим і тоді, коли все напевне і безповоротно втрачено. На станції Укро якраз так і було. Кінці в край! А коли мені затнувся пістолет... Вояків на таке готують, вкладаючи навмисно в обойму сліпий набій. Розгубився – рахуй, що мертвий. Мене ж ніхто не готував, і те, що я пересмикнув замок, то був чин чисто інтуїтивний. А інтуїція, як я тепер гадаю, живилася з мого підсвідомого бажання продати шкуру якнайдорожче, себто забрати з собою на той світ бодай ще одного большевика». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.


УКРО-РАЙХВАЛЬДЕ

Брати нагнали Милана й Вашка. Де подівся Збинєк, ніхто з них не мав ніякісінької тями. Неслися попід будинками, шурхотіли листям каштанів, які затуляли їх від ліхтарів. А вже й ліхтарів нема, не листя шелестить – пісок, а вже й ліс...

Гнали вузькою просікою, але трималися купи, боячись утратити того чи того, як утратили Збинька. Коли-не-коли приставали, і Радек, трохи відкривши рота, щоб краще чути, дослухався: зліва віддалено, наче під землею, гули рейки, справа глухо рокотіла автострада. Отже, бігли на північ.

«У Клівленді Радек мав майстерню, в якій удосконалював свій винахід – піч на спалення спрацьованої машинної оливи. Тими його печами огрівають парники й теплиці. При майстерні й мешкав. А містилася вона між залізничним полотном і широчезною, на вісім смуг, автострадою US 80. Наче повік залежало йому на двох орієнтирах, завдяки яким давно колись дістався він пробоєм на волю». Ян Новак4, 2011, Прага, Чехія.



4Ян Новак (1953) – чесько-американський письменник.

Дніло. Прилягав туман. Здолали кілометрів п’ятнадцять-вісімнадцять і, якщо поліція обскочила Укро, мали б уже вимкнутися з оточення. Відхакувались на краю лісу. Вашек не знати як вибачався, що не стріляв. Пепа з Миланом і губи не роззявили, а Радек озвався: «Годі, Вашку! Кінь на чотирьох, та й то...».

«Якось вересневої ночі – саме сатаніла колективізація – ми з Вашком, об’їхавши на велосипедах кільканадцять сіл, позалишали в колгоспних скиратах запалки. Заграва... На півнеба! У зворотній дорозі мені раз по раз спадав велосипедний ланцюг. Натягаю, аж наздоганяють нас двоє. Також з велосипедами. Заступили ними шлях: «Хто такі будете?». Большевицькі попихачі... Вашек на педалі й дав дмухача. А був же озброєний! Я одного поклав – так і вкрився велосипедом, а другий утік. Потім змальовував мене естебістам. А з Вашком поклали б обох – і жодних свідків». Цтирад Машин, Клівленд, США, 2010.

Скрізь туман проглядало поле. Насмикали моркви. Повистягалися між ялинок (лісова шкілка) в піщаних борознах, у мокві. Хрумтіли.

Десятого жовтня, о п’ятій ранку, черговий старшина Управління поліції НДР отримав повідомлення з Лукау: перестрілка в Укрі, маємо людські жертви. Старшина підніс брови: повстанці та й то не насмілювалися палити на захисників соціялізму...

О 5:15 міністр внутрішніх справ Вілі Штоф5 запровадив на північ від Укра стан бойового поготівля. О 9:05 шістсот поліцаїв утворило запобіжний цеп схід-захід, який перехоплював утікачам шлях на Берлін. О 10:00 обложили Укро. Кільце з п’ятикілометровим поперечником мало всередині свій запобіжний цеп. Південну ділянку берлінської об’їзної негайно зачатували.



5Вілі Штоф (1914-1999) – генерал армії, очолював Раду Міністрів і Державну Раду НДР. Після воз’єднання Німеччини притягався до суду як комуністичний злочинець.

О 9:00 в Лукау, на засідання кризового штабу, прибув майор Курт Тречокс, який відповідав за пошук «чехословацьких злочинців», й довідався, що його обов’язки перебрав на себе генерал-майор Рихард Домбровський. З наказу Домбровського утворили третій – з восьмисот багнетів – запобіжний цеп. На командувача операції «Укро» Домбровський призначив полковника Карла Мельмана. За кілька годин Мельмана заступив шеф-інспектор поліції генерал-поручник Вілі Зайферт. Майор... Генерал-майор... Полковник... Генерал-поручник... Таке шарпання свідчило, що політичний провід чується, як собака в човні.

Велетенська операція не могла втілюватися в життя без згоди Москви. Штаб в Лукау відвідав совєтський полковник і схвалив ужиті заходи.

Між іншим. В операції «Укро» брало участь чимало совєтських вояків, але в східньонімецьких документах згадано за них побіжно. Десятки свідків твердять, що серед совєтчиків були жертви безсистемної – свої на своїх – стрілянини, однак офіційні джерела про це мовчать.

З лісової шкілки рахувалися вийти смерком, але просікою никав поліцай. Зосталися в ялинничку. Вирушили, аж зовсім стемніло. За ялинником був гостинець з високими тополями. Підмерзало. Тиша, як у вусі. Пахло болотом, і Вашек з надією припустив: «Чи не берлінські болота?..». Згадка за Берлін їх зігріла.

Гостинець забирав ліворуч, на захід, і вони попростували уплинь за водою потічка, на північ. Ґрунт під ногами угинався, попадалися величезні калюжі, і вже слалася перед ними водяна гладінь з купинами. Ішли по пояс у воді, й серце їм в’яло, коли дно знечев’я западало.

Мало не в той самий час, а точніше о 20:20, за три кілометри від Укра, в селі Пельквіц, вигрібся з купи сухого картоплиння Збинєк Яната. Уранці він побіг од вокзальчика не вліво, як побігли за мить Милан і Вашек, а вправо. Тим і скінчився його похід за волею. За кількадсят метрів від схованки пов’язала Збинька поліцейська чата. В Лукау визнав, що з ним ішли на Берлін Вацлав Шведа, Милан Павмер, Цтирад та Йозеф Машини. Нікого не виказав. Так між ними було намовлено: спійманий все валить на неспійманих.



Збинєк Яната.

...Виборсавшись з болота, повиливали воду з черевиків, повіджимали шкарпетки і заприсягалися, що ніколи не полізуть в трістя. Змоклі, закляклі, йдучи берегом потічка, вибралися на шлях. Уліворуч темніло пойняте сном безгомінне село. Учувалося звідкілясь тихе, на гулящому ходу, бурмотіння моторів. Пепа шуснув на вивідки. Вертаючи, махнув їм: назад!

Усі зійшли з гостинця вправо. Продиралися в імлі лозняком і продралися на місточок через водотічний канал, за яким був розлогий луг із запушеною морозком травою й кількома берізками. Лежав під ними обгорілий автомобільний кістяк. Посідали на той кістяк, і Пепа повів, що добувся аж на перехрестя, побачив стрілку з написом АВТОБАН, глянув тим напрямком, і мало не впав – валка вантажівок. Усі похопили: облога!

Мла поволі повставала. На часі було забиратися з лугу, на якому, коли імла розвіється, їх напевно помітять. Потяглися слід-у-слід і, як на команду, зостановилися. Просто них лунали голоси, кашель, чувся постук гвинтівочних прикладів об затужавілу землю. За ними ж озвався дренькіт вантажівки, крик «гальт!» і постріл. Вантажівка спинилася. Як здалося їм, метрів за двадцять. У морозяному повітрі звуки сприймалися наближено, і се їх пантеличило. Намислили повернутися на болото, де їх напевне не полюють.



Між іншим. Очеркнений генерал-поручником Вілі Зайфертом круг мав чотириста квадратних кілометрів. У нього заганяли нових і нових обложників. Курсанти поліцейських шкіл з Ашерслебену та Арнсдорфу, загін спеціяльного призначення з Карл-Маркс-Штадту... Чи не всіх своїх поліцаїв відрядили в зону операції «Укро» Дрезден, Ляйпциг, Потсдам і Франкфурт-на-Одері. Деякі поліцейські старшини застерігали, що мобілізація новаків може мати лихий кінець. Під час берлінського повстання було безліч випадків непокори і невиконання наказів. У поліції перебігали кадрові чистки, і основний її контингент у жовтні 1953-го – клясово свідомі неуки.

Поволоклися лінивим ходом до місточка, але містина виглядала інакше, ніж вони пам’ятали. Пепа твердив, що місточок має бути праворуч, і, справді, за кількасот метрів об’явився. Значить, шосейка близько. Перетнути її – то, може, й відірвуться від нагоні. Милан пропонував іти підземною протокою, а відтак і вийти поза шосейкою. Відкинули: на виході конче стовбенітиме стійчик.

Уганяли навмання, бо дорогу, яка привела їх сюди, остаточно загубили. Виводилися: ніч, потемок, мла... усякий загубить...

Канал перед ними мав завширшки яких десять метрів. Скидати одіж чи ні? Мокра ж умент залубеніє. Порозбиралися до тіла. Вода обпікала і забивала дух. Брели з клунками над головою. Затерпали їм ноги. На березі Радек заозирався: «Парабелум! Де мій парабелум?», – та й назад, у канал. Знайшов. Парабелум лежав по той бік, біля самої води. Випав з клунку.

Плентали розгаслою ріллею, аж спалахнула над ними червона ракета. Повалилися в борозну і слухали, як на шосе виплигують з кузовів поліцаї, поліцаї, поліцаї... З поля – на путівець і почимчикували не знати куди. Чимчикувавши, надумали відсидітися в якомусь селі. Скільки триватиме облога? Хай три дні... Та де те село?

Жага палила – нема спасу. Убачивши ставок, мимоволі придали ходи в ноги. Витолочене ратицями тирло... Вода тхнула гноївкою. Пили з долонь. Пили, аж стогнали. Ну, а коли тирло, то й село має бути недалечко. Село, тихе й темне, називалося Райхвальде.

Підвернули на чиєсь обійстя, і Вашек налетів на бідон з молоком. Відхлебнули потрошку. Милан завбачливо стер пальцем ободочок відстояного молока. У дворі, як звичайно, була клуня, а в клуні, як звичайно, солома. Закопалися. Холод пронизував, солом’яна порохнява виїдала очі. Вони поснули.

РАЙХВАЛЬДЕ-ВАЛЬДОВ

У ніч проти одинадцятого жовтня штаб операції «Укро» дістав від чехословацької StB установочні дані на розшукуваних. Вацлав Шведа: вік – 30, ріст – 172, вага – 65, волосся – чорне, очі – карі, одяг – темносірі штани, спортивний піджак, коричневі кеди. Цтирад Машин: вік – 22, ріст – 180, волосся – русяве, очі – блакитні, одяг – сірий костюм і коричневі черевики. Йозеф Машин: вік – 20, ріст – 175, волосся – каштанове, очі – блакитні, одяг – сірий. Милан Павмер: вік – 21, ріст – 175, вага – 65, волосся – чорне, очі – карі, одяг – коричневий.

Здосвіта поліція прочісувала Райхвальде. Нишпорили по садках та городах, але в хати, на подвір’я не лізли. По обіді з кінця в кінець села їздило авто з голосником. Лежали на соломі, під даховим віконечком, слухали. Волосся, очі, вага... Хто бачив таких, мусить негайно завідомити поліцію. За передержування бандитів – відповідальність згідно законів соціялістичної батьківщини. Голос то віддалявся, то наближався: «Увага! Увага!». Невесело посміялися: з Радка став у німців Чтирад, а з Милана – Бавмер.

До вечора не злазили. Перемовлялися, переганяли думки. Пристали на думку, що справи геть кепські. Або постріляють їх, або самі постріляються. «Пепо, – сказав Милан, – не маю з чого. Тож зробиш мені таку останню ласку...». – «Гаразд, Миланку», – відказав Пепа.

Радек зліз долу: «Пошастаю в городі...». Прочинив ворота, кинув оком на хату: чи полягали? ...і два зеленкуваті вогники з-під хати, і глухе гарчання. Пес! Ох, курва... Вашек його втішив: «Уночі ніяких псів не було. Почекаєм...». Мав рацію. Близько одинадцятої пса взяли до хати.

Усі нишком викралися з клуні. Городик межував із сусідськими, і вони то там, то там понависмикували моркви, притрусивши ямки землею, надерли зелених приморожених помідорів. Підібрали пляшку, накидали води. Колодязний важіль скреготав, аж нило в зубах, а тож колихали ним помалу-помалу.

Таких ночей збігло п’ять.

Вибиралися по злиденний спожиток, по воду. Далеко городами не заходили. Боялися, наскочити на сторожів: поліція наказала селянами пильнувати вночі кожну скирту, кожен сарай.

Убивали час на соломі. З дворових балачок довідалися, що замешкали на вдовиному обійсті. Мала вдова сина-підпарубка і двох маленьких дочок. З ними щоранку заходила до клуні – насікти коровам соломи. Дівчатка, узявшися за корбу, крутили колесо січкарні.

Тринадцятого жовтня Вілі Зайферт накреслив на мапі нове внутрішнє коло, посунувши його центр на північ від Укра. О дев’ятій ранку в той круг увійшло велике поліцейське з’єднання і сто двадцять псів-шукачів. Поза сімсот поліцаїв просувалося на північ, а вісімсот – на схід. Відстань між бійцями становила вісім-десять метрів. Сім годин марної гонитви...

Однак Зайферт був певен, що чехи з кільця не вишмигнули, і на чотирнадцяте жовтня намітив облаву в невеличкому трикутнику, в який лягло і Райхвальде. Та «пощастило» поліцаям у Піцшені. Коли їхній цеп підступав до чабарні, з неї вибігло і заховалося в лісі троє чоловіків. Відзвітували штабу, що чехів знайдено. Ліс оточили, але... Виявилося, чабарня правила злодіям за кишло.

П’ятнадцятого жовтня в околицях Лібесдорфу чата відшукала сліди кількох осіб, які йшли від річки Даме. Пес нанюхав й людський кал з крихтами сирої картоплі. Хто б міг таке їсти? Виголоднілі чехи! Обложили всі шляхи, всі лісові стежини... Колотилися десять годин, а то були сліди й кал учорашніх поліцаїв.

Берлін наказав згорнути операцію «Укро». Під охороною дев’ятисот багнетів залишалася тільки південна ділянка берлінської об’їзної.

16. 10. 53.

Уночі боївка мала піти з клуні, а вдень Милан, лежавши біля віконечка, наслухав голоси – жіночий і чоловічий. Зненацька замахав на Вашка: повзи-но сюди... «Якийсь старий, – висвітлив Вашек, – сказав нашій вдові, що має вона в клуні бандитів. Пішов заявляти».

Отсе штука! Чи не тиждень відсиджуватися і... даремні заходи. Утім, не панікуймо. Поліція на мечику не літає. А може, Вашек не так зрозумів?

Зарипіли ворота, захилиталася драбина, і... глянуло на них удовине обличчя.

«...злізла я аж нагору, відгорнула оберемок соломи і побачила три голови. Три голови, більш нічого... Скотилася й чимдуж утікала до хати, а він уже йшов за мною, з пістолетом». Ванда Луман. Поліцейський протокол від 16.10.53. Райхвальде, НДР.

Жінка заломлювала руки: «Не вбивайте, я не винна... Чоловік загинув на війні, троє діточок...». Стояв біля неї хлопчик. Вашек спитав: «Пані, тільки по правді, той старий пішов нас виказати?». Притакнула: «Бачив уночі на своїм городі. Не баріться, тікайте... Вальтер вас проведе».

У клуні Вашек сказав: «Виглядає, каюк нам, але та пані, здається, совісна...». Увійшли в хату. Німкеня накраяла хліба. Кожному – по два кусні із смальцем, і хлопчик повів їх городами в ліс.

«Було мені дванадцять, коли чехи в нашій клуні ховалися. Хотів я їх провести якнайдалі. Цікаво ж бо: хто такі, що їх уся поліція лякається? Та той, що говорив німецькою, мене все завертав: «Біжи до мамки, біжи...». Маму того ж дня взяли на допит і довго ще викликали. Недужала, а вони їй одно торочили: «Признайся, що передержувала чеських бандитів...». Плакала по ночах у подушку, щоб ми, діти, не чули. А багато хто з селян вовком поглядав на нашу сім’ю». Вальтер Луман, 2000, Райхвальде, Німеччина.

О 15:35 поліції в Котбусі сповістили з Райхвальде: «Чехи на обійсті Ванди Луман...». Старшина, який сидів на телефоні, запалився. Самі йдуть в руки! Покликав помічника. Перевірили пістолети, нап’яли плащі, взяли службове БМВ. Слідом затарахкав мотоцикл з автоматником.

Побажавши чехам удачі, хлопчик побіг назад, а вони, не спускаючи ока з лісу і дожовуючи мазанки, перебрели потічок, минули поле з кількома людьми, луг, на якому випасалися корови, і почвалали битим шляхом.

Світ їм вернувся, бо голод їх знесилив, сльозили призвичаєні до темряви очі. Чвалали. Радек з Вашком понад рівчаком, а Пепа з Миланом, дещо відбившися від них, попід кущами. Усі раз за разом оглядалися.

«Німці!», – покликнув Милан.

Від села котило, збиваючи куряву, БМВ. Сіпнулися було в поле і зараз же назад: ноги в’язнули в піску. Та БМВ насідало, і вони таки метнулися в поле.

Легковичка загальмувала, вискочило з неї двоє в плащах, помчали наздогін: «Стій! Стій!». Засвистіли кулі. Милан, Пепа і Вашек, упередивши Радка, гулькнули в підлісок.

«Добіг з останніх сил, і втома повалила мене в ожинові хащі. Шпичаки рвали одяг, впивалися в тіло, й годі було з них видряпатися. Висів в ожині, як лантух, і гонителі могли мене запросто розстріляти. Та вони в гущавінь не полізли. Сяк-так видобувся з ожини. Був уже у справжньому лісі. Хотів гукнути Пепу, та спромігся лише розтулити вуста. Червоні круги полетіли перед очима. Очунявши, пройшов трохи далі й здибав брата з Миланом. Сиділи під березами». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.

Під березами порішили іти на північ лісами, які, сказала їм німкеня в Райхвальде, стеляться аж до самого Берліну. Та ниньки найбільше турбувало їх те, що ніч мала запасти аж за дві години.

З лісу виходили глибоченьким, зарослим комишем ровом. А з поля якраз у ліс правував мотоцикліст. Колеса буксували в піску. Розвернувшися, помітив чотири постаті, що переходили через шлях. Скоро й він був на шляху. Обіпер мотоцикла об дерево, скинув з плеча автомат...

«Кривуляйте! Кривуляйте!», – кричав Милан. Та ніхто, крім нього, не кривуляв. Нелюдська втома обернулася на байдужість: куля – то й куля... Бігли широчезним ланом і, клянучи пісок, ускочили в сосновий ліс.

Лівобіч, за яких десять ступнів, був дім з мансардою. З подвір’я, тримаючись за штахетник, дивився на них чоловік в окулярах. Радек, спомаливши біг, окрикнув його: «Берлін?!». Чоловік показав: «Туди!».

«Моя лісничивка як була, так і є за вісімсот метрів на південь од Вальдова. Того дня сидів я за писемним столом, коли зчинилася стрілянина. Вийшов у двір, а вони вже бігли. Чехи! Я зразу здогадався, бо тільки за них усі й балакали. На Берлін? Тож я їх і спрямував. Уболівав за тих хлопців... Утік би й сам на Захід, та мав тут старих батьків». Рудольф Рюс, 2005, Вальдов, Німеччина.

Був то лісовий острівець, але за ним (вони завважили з шляху) розпізнавався зелений масив. Голий терен між лісочком й тим масивом аж комашився поліцаями. Заховалися у високій траві, в чагарнику, під крайніми соснами. Зайняли кругову оборону. З того кінця, де вони ускочили в лісочок, почулися команди, поміж деревами замаячили чорні шинелі. Сунули лавою й стріляли на все, що бачили очі. Вашек з пістолетом в руці, підвівшися навколішки, спостерігав.

Радек видивлявся на поле, обирав ціль. Просто нього, метрів за п’ятдесят, стояв з бійцями старшина. Курили й точили баляндраси. Таким пострілом себе викаже. Повів очима вліво, подалі від своєї схованки: поліцай, спираючись на гвинтівку, вдивлявся в лісочок. Радек утопив лікті в пісок, певніше вклав праву з парабелумом в долоню лівої... Стріл розчинився в безладній пальбі. Поліцай з гвинтівкою упав снопом.



Між іншим. У східньонімецьких документах мовиться, що застреленим був старшина Мартін Леман, але Цтирад Машин спростовував таке твердження, посилаючись на незгідність між патологоанатомічним протоколом й тим, куди влучила його куля. Цілком можливо, що Лемана застрелили свої. У хаотичній операції «Укро» випадкових смертей було аж задосить. Пізнього вечора шістнадцятого жовтня авто старшого радника поліції Герберта Гофмана в’їхало в зону обстрілу. Гофман, висівши з кабіни, викрикнув: «Не стріляти! Поліція!». Та був він у штатському... Загибель Гофмана також пришили чехам.

А стрілянина за спиною ближчала й ближчала. Радек напівозирнувся і вгледів зляканого поліцая. Скам’янів перед сосною, за якою – правицю з пістолетом викинуто вперед – лежав Пепа.

«Обпекла мене думка: та невже ж обидва під сими соснами і поляжемо? А мати? Як то їй буде? Утискався лицем в пісок, і знетельки збігло на спогад, що вона одразу після большевицького перевороту відвідала була ворожку. Ворожила та й на мене. Сказала, що важу головою, що скуштую тертого хріну та свого допевнюся, хоч і йтиму по трупах. А найголовніше, казала, доживу до сивого волосу! Отже, не все втрачено...». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.

Кулі висвистували понад їхніми головами. На голови сипалися збиті кулями гілочки. Лава підійшла впритул. Диво дивне, що їх ніхто не виявив... Пепа мулявся: як стрілятися... У рот? У скроню? І згадав: Милан! Зашепотів: «Миланку, Миланку... На часі?», – й підніс вальтер. «Зачекай трошки», – так само пошепки відповів Милан.

Ні звідси ні звідти набігли пси. Шамоталися, обнюхувли, стрибали на них і причмелені ляскою стрільбою не подавали голосу. Почувши, як з лісу кличуть їх собачники, кинулися прожогом.

Радек збагнув: скінчився лісок, а тим і вщухла стрільба, інак могли побити тих, що отаборилися в полі. Напевне сподівалися, що вони не здержать лютого вогню й тікатимуть світ-заочі.

Міняв обойму, і випав з неї набій. Шукав за ним у траві, коли зауважив, що з правого боку повільно, з пістолетом напоготів, іде задивлений в чагарник поліцай. Минувши кущі закричав своїм, в поле: «Усе чисто! Нікого!». Віддалявся. Був за двадцять п’ять-тридцять метрів. Радек лучив поміж лопаток. Упав і не скрикнув.

«Радку, Радку, Вашка поранено». Пепа... Ніхто з них не мав змоги помогти. Чекали, аж спізніє. А в полі, зчинилася метанина. «У лаві збірка! Вперед!». Лава ані руш. «Вперед!», – що є духу зіпав старшина. Озвався котрийсь поліцай: «Двох мертвих уже маємо. Перти в лоб – то є чисте самогубство. Підвезуть кулемети, і вранці їх викуримо».

Лава розсипалася. Помалу сутеніло.

Під’їхали вантажівки і розосередилося по крайці поля. У кузовах зенітні кулемети на високих турелях. Увімкнули прожектори. Та гущини світло не пробивало, і вони тісно скупилися біля Вашка. Куля увійшла в зап’ясток і вийшла під ліктем. Утратив багато крови й ледь ворушив язиком. Милан витяг з кишені краватку, запетлював Вашкові руку.

Споночіло. Упевнилися, що на атаку не заповідається. Перекидалися словами. Як не крути, а виходило, що попалися в матню і небавом спіткаються на небесах. «Нехай, – сказав Пепа, – але большевицька сволота нас з Радком на шибениці не побачить. Се вже бали!». Милан утішався тим, що з батькамм залишиться його молодший брат – Зденєк. Попросили один в одного пробачення за неумисні кривди.

Чекати приречено на смерть? Ні, хай заб’ють у бою... Радек виповз на самісінький краєчок лісового острівця, зсунувсь у водомий, а за ним і Пепа з Миланом. Облога, нема мови, тісна, та має ж і в ній бути вилазка. Засліплені світлом, такої не побачили, але погодилися на тому, що вночі підуть пробоєм. У сутки між двох вантажівок. Ніч – то їхня остання надія. Удень перестріляють мов куріпок. Спитали Вашка, чи зможе іти з ними. Сказав, що спробує, й віддав Миланові «чезетку».



Між іншим. Шведі на німців не таланило. З початком займанщини хотів воювати в чехословацьких частинах, які закладалися у Франції, а знайшовся, коли спіймали, в німецькій в’язниці. Утік. Дістався аж до Швайцарії, але швайцарці видали його німцям. Суд – і п’ятнадцять років таборів. Звільнився у квітні сорок п’ятого. У травні п’ятдесят четвертого німці видадуть його Чехословаччині. На страту.

По півночі, у водомиї, обстежили зброю, і коли світло відбігло їхньої хованки, Радек неголосно наказав: «Гайда!». Рвонули щодуху, але тишком. Вантажівка! Пепа стрелив у відчинену кабіну, Милан на кузов. Двадцять метрів – і їх поглинула тьма.

За кілька секунд поліцаї оговталися. Залунали команди, загуляли піщаним полем прожектори, загукав кулемет. Аж гульк – промінь намацав посеред поля Пепу, Милана й Радка. Вони кинулися врізнобіч. У небо полетіли ракети.

«Ніхто з нас, звичайно, й гадки не мав, що перед лісом є глибокий рів. У нього ми й попадали. Падаючи, я через когось перечепився. Не встиг і подумати, хто то є, бо куля з «чезетки» вискнула аж так близько, що я щокою відчув її тепло. Мало сам себе не застрелив. А на краю рову лежав Вашек. Як він був зугарен пробігти, випередивши нас, сто п’ятдесят метрів, я й досі не можу втямити...». Милан Павмер, 2009, Подебради, Чехія.

Пепа з Миланом потягли Вашка в ліс, та далеко не зайшли: вибилися з мочі. Вашек просив залишити йому пістолет. Казав, що в разі чого затримає переслідувачів. Вони ж знали напевне, що вночі ніхто в ліс не поткнеться.

Пепа значливо спитав: «То ти сам... чи як?». Вашек відповів, що, може, якось відкараскається від смерти, може, люди добрі поможуть... «За Людмилку подбайте, за дітей...». Пообіцяли. Прощаючись, поцілували його на чоло.

Заглибилися в ліс. Не оглядалися.

«Ох, паскудно ж було на душі, як покидали ми Вашка. Та за таке було домовлено ще вдома: поранять – зостаєшся сам на сам із своєю долею. Інак не виходило. Вашек, на відміну від нас, був отцем сімейства. Двійко діточок – семилітня Ліда і на три роки молодший Радослав. Славну дівчину мав за жінку. Я перед чотирма роками зустрічався з Лідою. Викапана Людмила. Перепросив у неї за той нічний ліс у Вальдові. Та не певен, що знайшов саме ті слова. Намагався, щоб воно їй не боліло, але не певен, не певен...». Милан Павмер, 2005, Вальдов, Німеччина.



Вацлав Шведа з жінкою Людмилою.

17. 10. 53

Пригадували, який сьогодні день, і не могли пригадати. Аж Радек миркнув: «Сімнадцяте! Перед тижнем стеряли Збиню». Перейшли містком через канаву із затхлою водою, вийшли на лісовий путівець, спробували бігти по-індіянськи, та нічого з того не вийшло. Далі брели-посувалися наспотич буряковищем. Буряків ніхто не вибрав. Виплутувалися з гички, коли звідусюди заревли сирени.

На півночі, на сході, на заході засвітилися села. По всіх шляхах рухалися валки вантажівок. Нічне повітря аж двигтіло від гудіння моторів, й годі було втямити, чи їдуть кудись, чи висадять поліцаїв на шосе, яке відділяло се поле від великих берлінських лісів.

Мусили знати, що коїться на шосе. У Радка рипотіли черевики. Скинув і прив’язав до пояса. Шосейка була вже за п’ятнадцять-двадцять метрів, коли брязкнула кулеметна стрічка: «Стій! Хто там?». Пепа бахнув наосліп. Шосейка ожила. Били з гвинтівок, з автоматів, з кулеметів. Били по них, а вони мчали назад.

З-під ялинок підліску бачили, як поліцаї підібрали щось, як розглядають у темряві. Радек узувався, а черевик при поясі був один. Другий, коли біг, зрізало кулею. Німці його знайшли.

Поклали закопатися в землю. Напоумили їх бурти зрізаного гілля, під якими можна було сховатися. Пепа вигрібав пісок, а Милан з Радком висипали його на сусідні бурти. Викопали лігво.

Пепа присів осторонь, справив свою потріб й підтерся трамвайним квиточком.

Удвох з Миланом, лежачи навзнаки, влазили в лігво. Тривало їм то півгодини, бо відтручували або обламували провислі гілки. Радек поліз назадгузь, і вони помалу втягували його за ноги. Він і затулив лаз гілляччям.

Десь близенько нема-нема та й озивалися постріли, а звіддалік – то з того, то з того боку – лунали автоматні черги. Схоже було, що терен поділено на ділянки і поліція їх прочісує.

Сімнадцятого жовтня Вілі Зайферт довідався, що чехи укриваються на північний захід від села Вальдов. Тамтешні поліцейські підрозділи було посилено, а на шосе вислано кількасот совєтчиків.

На поблизьких станціях не зупинялися потяги. З поблизьких сіл, як і з самого Вальдова, не можна було ані вийти, ані ввійти. Панцерники котили полями, вкочувалися в ліси, а слідом ішли й смалили на галай-балай неосвідані новаки.

Між іншим. Поліція НДР мала совєтські панцеровані автомобілі БА-64 – легкі, малогабаритні, рухливі, які під час війни пописалися в десантних та розвідувальних операціях. Надто коли останні відбувалися на лісисто-болотистому терені. Усе вернулося на круги своя: у серпні 1941-го совєтські конструктори скопіювали схему трофейного панцерника Sd Kfz 221, на основі якого і постав БА-64.

Панцерник БА-64

У лігвищі не годні були ані поворушитися. Час визначали за харчуванням поліцаїв: поснідали, попили кави, а ось уже й пообідали... Гуляшем! Вітерець віяв од кухні, й вони глитали голодну слину. Чули голоси, бряжчання казанків, певні були, що німцїв мають під боком, але не могли вбагнути, як близько, а тому й не вилазили. Згадували на Вашка й жаліли, що ані сам не застреливсь, ані вони його не застрелили. Шибениці не уникне, а поки на неї чекатиме, пізнає по чім ківш лиха. За пусто-дурно терпітиме муку. Чи викаже їхніх помічників? Може, й так.



Між іншим. Радек два роки сидів в уранових копальнях з політичними в’язнями й наслухався за тортури в StB. Куди твоє гестапо! А Вацлава Шведу поліція знайшла сімнадцятого жовтня, близько 14:00, неподалік вальдовського цвинтаря. У Бранденбургу його обстежили і взяли на допит, який тривав дванадцять годин. Розповів усе, що знав про діяльність боївки Машиних. 13.05.54. Вацлава Шведу й Збинька Янату передали в Берліні представникам чехословацького міністерства внутрішніх справ. Передача відбулася під умовою, що в Чехословаччині обох буде засуджено на кару смерти.

«Вашек пристав до нас, коли мене ув’язнили. З Пепиком залишалися Милан Павмер і Збинєк Яната. Усі троє відчайдухи, але заповзятливости їм бракувало. У Вашка ж вона била через край. На большевиків, на їхню кляту владу приском сипав, та, на жаль, розсупонював язика з ким не прийдеться. Багатьох наших спільників StB взяла через його язикатість. Я ніколи й нічого Вашкові на карб не ставив і не ставлю. Мав таку вдачу чоловік. Вихваляка, балаклій. Нема ради...». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.



18. 10. 1953

Світанок із запахом кави, з командирськими окликами, з хруском сухого гілля, і хруск той ближчав, ближчав... Вони подумали в одно: «Амба!». Наготовили пістолети. Пошепки збалакалися: стріляти, аж їх напевне викриють, й поділили набої.

Вахмістр погейкував: «Фрице, Гансе... Ламаєте лаву! Курте, приспіш крок!». А потім: «гальт!», і заходився вирівнювати цеп. За хвилину були вже біля буртів. На їхній бурт зіскочив поліцай. Пепа з Миланом бачили підковки його чобіт. Інший спробував висмикувати з бурту гілки, та злежане й щільно переплетене віття не давалося.

«Командире! – докинув слово вахмістр. – Порозстрілюймо ті всі кучугури, та й по крику...». Вони пошепталися: «Ранять – не стогнати...». Затаївши дух, лічили секунди: ось-ось, ось-ось... Командир зволікав з наказом. Аж раптом хтось заверещав: «Знайшов! Знайшов!».

«Знайшли Пепикове гівно, а з ним і празький трамвайний квиточок. Миттю забули за бурти і висловлювали свої міркування з приводу знахідки. Доходили висновку, що хтось з нас недужає на свистуху. А ми впевнилися, що deus ex machina неабиякий насмішник. Упевнилися, що відтепер житимем у борг». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.

Голоси слабшали, затихали. У лігві ніхто не озвавсь і словом. Отупіло мовчали. Радек наставився було вихилити голову, огледітися та тут-таки й подався назад. Там, куди пішов цеп, вибухнула скажена стрілянина. «Бодай би ви, гади, сами себе постріляли», – знехотя згомонів Милан.

У перебігові «лукавської війни» німецькі поліцаї й москалі били по своїх скрізь і всюди. Таких випадків, як із Гербертом Гофманом було чимало.

«Набоїв не жаліли й лупили по чім припало, а з сього й дурні смерті. У пам’ятку мені, як збивалися ми в лаву на лісовій галявині. Комусь звидилась людська постать поза кущами, він і вгатив. А що стріляв уперше в житті, то в момент пострілу і в руках не вдержав важкої «естегачки». Улучив у товарища. Наповал! Або інша оказія. Полаявся наш вояк Александер Штрайх з вахмістром. Узялися за барки, впали. А тут, як на те, незнайомий старшина: чеський бандит напав на вахмістра... За кубуру – і нема Штрайха. А Рольф Шмідт? А Зігфрід Гофман? Обидва загинули від куль своїх же товаришів. Гайнц Шункель... Того з дурного розуму вбили совєтчики». Вернер Іліг, учасник операції «Укро», 2000, Лукау, Німеччина.



Між іншим. З «естегачки» (Sturmgewehr 44) стріляли і як з клясичної гвинтівки, і як з автомата – чергами. У магазині мала тридцять набоїв калібру 7,92 мм. Важила шість кілограмів. Набагато перевершувала кулемет-пістолети засягом націльної стрільби, оскільки мала потужніший і з кращою балістикою проміжний, а не пістолетний набій. Конструктором «естеачки» був Гуго Шмайсер. З його концепції повною мірою скористався Калашников, «винаходячи» славетного «калаша» (АК-47). Останній був удосконаленою «естегачкою», і вдосконалював її, скоріше за все, сам Шмайсер, який в 1946-52-му перебував у совєтському полоні. Він не залишив по собі споминів, але часто повторював, що росіяни вдавалися за його поміччю.

Німці не спромоглися налагодити надійного зв’язку між поліцейськими з’єднаннями і вкрай погано узгоджував їхні дії. Відтак з-поміж вояцтва шугали найхимерніші чутки: вісьмох поцілили просто в серце... ...зняли з сідла мотоцикліста, який мчав на повну пару... ...по зуби озброєні...



Уранці вісімнадцятого жовтня сімдесят поліцаїв удруге обшнирювало Вальдов. Трусили хати й клуні. Заглядали попід ліжка, під сінники, витягали немовлят з колисок. У клуні заходили попаски.

«Боялися лізти аж на верхотуру, а тож примушували мого чоловіка. Він їм як ножем відрізав: «За дурня мене маєте? Самі й лізте!». Ну, котрийсь сміліший вискочив на драбину, покрутив головою сюди-туди та мерщій і назад». Гретхен Бауер, 2005, Вальдов, Німеччина.

Увечері на штабній нараді в Лукау наважили, що дальшого дня вальдовський терен, поділивши його на менші ділянки, обшукають утретє.



19. 10. 1953
Ніч випала імлиста, морозяна. Лежали у вологому піску наче в льодяній могилі. Не мали ні плащів, ні светрів, і лютий холод проймав їх аж до кісток. Не мали ні компаса, ні годинника, не мали поняття, за скільки кілометрів Берлін, і не мали поняття, де вони є. Зрозуміли, що настав день, коли паморозь, якою вночі взялося гілля, почала підтавати.
Крижана вода падала Пепі й Миланові на обличчя, а їм годі було бодай на ніготь ухилитися від тої катівської капанини. Радек не чув пальців на босій нозі і полохався: чи бува не відморозив? Терпіли муку з мук, та не промайнуло і через думку нікому виткнутись із схованки. У лісі напевно позалишалися чати, шосейкою сунули вантажівки, де-де гриміли постріли... Мусили чекати на кінець облоги.
Того дня генерал-майор Рихард Домбровський доповів Вілі Штофу, що чехи не вийшли з оточення і що він та підпорядковане йому вояцтво докладає зусиль, унеможливлюючи злочинцям дістатися до Берліну.
У самому Берліні поліція не мала спину, хапавши непевних осіб. Неохайно вбраний – а йди-но сюди! Непоголений – документи! Ламана німецька – поїхали з нами! Чоловік з чужинецькою вимовою, який доводив, що мусить відвідати родичів у Західньому Берліні, нічого не довів, бо мав на голові берет, а в кишені компас. За вказівкою Домбровського бідолагу негайно приставили в Лукау.
Чеського інженера, який працював у Карл-Маркс-Штадті, а до Берліну приїхав оглянути пам’ятки, тримали під замком, хоча чеський завод «Шкода» і потвердив законність його відрядження. У штабному журналі записано: «На підставі інструкцій совєтських товаришів згадану особу арештовано».
Вивчивши несподівано багатющу статистику затримань і арештів, берлінське Управління поліції само себе запевнило, що клясовий ворог відвертаючи увагу від чехів, масово закидає в НДР своїх агентів.
Газети за «лукавську війну» не прохопилися ні словом. Кували жуйку: безкорислива поміч совєтських братів (танки на берлінських вулицях), звитяжний клясовий бій (повстання придушено), вдячність населення соціялістичній владі за «новий курс» (у крамниці «викинули» м’ясо та масло).
«Ох, падло...», – застогнав Милан. Пепа повів на нього очима: «Словами блудиш?». – «Кий чорт! – відказав той. – Живіт схопило... снаги не стає...». Лаючись крізь зуби і мало не вивертаючи рук із суглобів, Радек з Пепою взялися вигрібати пісок з-під Милана, готуючи виходок. Та куди більших зусиль коштувало стягти з нього штани. А як упаскудивсь, загорнули ямку піском.
Вимучені, закляклі, виголоднілі (три дні й крихти не було в устах), усі впали у важкий напівсон. Уночі морозок на гіллі мерехтів то сріблястими, то червоними, то зеленими виблисками. Німці з доброго дива освітлювали вальдовський окіл сотнями ракет.

20. 10. 1953
Котбуський «Лужицький огляд» оприлюднив брехливу від початку й до кінця заяву земельної поліції, яку пізніше перебрали столичні газети. У заяві мовилося: «Десятого жовтня з наказу закордонних та західньоберлінських шпигунських осередків до Німецької Демократичної Республіки продісталися озброєні фашистські терористи, мета яких – чинити в нашій країні диверсії та вбивства. Задля спокою населення поліція вжила всіх можливих заходів й ліквідує залишки терористичної банди».
У Котбусі, головному місті землі «Бранденбург», урочисто ховали загиблих поліцаїв. Знамена наполовину спущено, всі заводи стоять, усі крамниці зачинено. Біля кожної труни почесна стійка. На чолі жалобної ходи прапороносці.
«Лужицький огляд» закликав городян узяти участь в «могутній демонстрації, яка примусить ворогів соціялізму труситися від страху». Ватажок котбуських большевиків зикав над відкритими могилами: «Убивство наших товаришів не є нагодою. Зазнавши поразки, фашистські заколотники намагаються доп’ястися свого в інший спосіб...».
Пізнього вечора у вальдовському лісі залягла тиша, й вони зважили пороззиратися довкола. Вилазили помалу-малу. Збігла година, а може, й більше, заки побачили, як пливе місяць по небі. Ноги їх не держали, світ їм ішов округи і в очах літали зелені й жовті метелики.
У лісовій шкілці впевнилися, що Пепине гівно зникло. «Узяли на пам’ять, – з’яхидничав Радек. – Пишайся, Пепо!». Усі загигикали. «Цитьте! – сказав Милан, прислухаючись. – Село близенько... Корови мукають».
Село – можливий прихисток, і вони побрели мов ті сновиди. Набрели на височенькі копиці ялинових лап, на скирту, що стояла якраз між лісом і селом. Страх як потягло закопатися в сіно, та неподалік лежав путівець – небезпечно. Шосте чуття підказало їм, що небезпечно і в село іти утрьох. Поернулися до лісу, та Радкові нетерпеливилось...
«Поволочився... Права нога в черевику, а на лівій дірява шкарпетка. Якби злапали, мав казати, що ховалися в колодязі, а де – не маю зеленого поняття. Так між нами було домовлено, щоб Пепа з Миланом устигли забратися. Відійшов від них метрів на сто і заліг: на путівці буксувала в піску вантажівка. Кілька чоловіків її виштовхувало. Упоралися, аж з’їхала з шосе інша й витягла застряглу тросом. А я все чекав. Потім перейшов невеличкий гайок і вийшов на городи. Понабирав у пазуху моркви, храбузу.... А в село не пішов: підозрілим видалося мені село. Скоже було на те, що там військовий табір. Пепа з Миланом уже психували, лаялися: «Ходив, як за море срати». Цтирад Машин, 1959, Маями, США.
Заглиблюючись у ліс, вибивали зубами – й ця ніч була морозяна – третьяка. Незчулись, як стали перед ялиновим копицями. Помітили, що якесь пробувало їх порозкидати. Поліція, звісно! Тож вона тут більше не об’явиться. Запхалися під копички і (хоч і сколоті глицею) богувли – тепло! Перекуняли ніч, а світом були вже в бурті.

21. 10. 1953
Під впливом урочистого похорону десятеро східньоберлінських, озброєних автоматами й карабінами, поліцаїв вдерлося в англійський сектор і гнало по чужій землі західньоберлінських, вигукуючи: «Убивці! Ми з вами поквитаємось за Котбус!». Сутичка закінчилася тим, що західні зачинились у вартівні, а східні пішли геть, жалкуючи, що не захопили заложників.
З рання до смеркання сіялась уїдлива осіння мжичка. Лежати і то недвижно, годинами, в мокрому студеному піску ставало не до витерпу. Викидаючи геть з голови невеселі думки, перемовлялися. Як добре було б отсе вчинитися з-поміж ді-пі, в ліжку, під укривалом, виспатися вволю та наїстися до відброду. «Сиру із сметаною», – снив Милан.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет