Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



жүктеу 2.84 Mb.
бет11/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17

Між іншим. По Другій світовій війні в багатьох містах Австрії та Західньої Німеччини існували табори переміщених осіб (англ. Displaced Persons, скорочено – DP), в яких мешкало близько двох мільйонів утікачів з країн Східньої та Південно-Східньої Европи – в тому числі й двісті тисяч українців. Після лютого 1948-го поставали переміщеними тисячі чехів та словаків. Машини знали за їхнє життя з чуток і, зрозуміла річ, бачили його в рожевому світлі. Було ж воно, як посвідчив у своїй «Плянеті Ді-Пі» Улас Самчук, не з медом.

Снили й військом. Радек казав, що подасться в десантники, а Пепа з Миланом воліли літати. На «сейбрах».


Між іншим. «Сейбр» (англ. sabre – шабля) – американський реактивний винищувач Ф-86, який уславився в боях Корейської війни (1950-53), міряючись силою із совєтськими літаками МіГ-15. Мав у порівнянні з ними велику перевагу в бою на малих висотах, а найголовніше – мав радіолокаційний мірник, який уможливлював непомильну стрільбу.


Цтирад Машин. Форт Брег, США. 1956. Йозеф Машин. Форт Брег, США. 1956.

Замарилися аж так, що почали обговорювати Вашкове та Збинькове звільнення. Переконають американців, щоб викинули їх з літака над Чехією. А вдома вони вже дадуть собі раду. Та й упали з неба: де Збиня? де Вашек? чи живі?


«Запитання: Поясніть, з якою метою ви, Вацлав Шведа, направлялися в Західній Берлін і далі – в Західню Німеччину? Відповідь: Я хотів замешкати там, де умови матеріяльного існування є ліпші, ніж у Чехословаччині, в якій ніхто з нас не мав ні копійки. Ми намічали, що спочатку оселимось у котромусь з таборів Ді-Пі, в яких, казав Цтирад Машин, нас харчуватимуть безплатно. Справжня причина мої втечі аж ніяк не політична. Життя в ЧСР мене не влаштовувало лише тому, що я не міг прогодувати своєї сім’ї. Запитання: Поясніть докладно, з якою метою направлялися в Західній Берлін і далі – в Західню Німеччину ваші товариші? Відповідь: Здається, Цтирад Машин має в Західній Німеччині знайомих, але напевне не знаю. Він, як і я, сподівався поліпшити своє матеріяльне становище. Те саме можу сказати і за Йозефа Машина, і за Янату, і за Павмера. Ми ні в якому разі не збиралися шкодити за кордоном соціялістичній Чехословаччині. Запитання: Якщо вам ішлося тільки про заробітки, то яким чином ви стали членом банди, озброєної пістолетами, хлороформом, удавками? Відповідь: Я не бандит і мені муляло, що мої товариші мають у себе ті всі речі, та я вважав, що то з молодости, через нерозум. Запитання: Чому ж ви, який на десять років старший і який вважав, що ношення пістолета то є нерозум, не тільки не запобігли скоєнню злочинів вашими товаришами, а ще й самі ті злочини коїли? Відповідь: Я був змушений або накладати з ними, або піти від них. Я засадничо був проти всякого бешкету, а після того, що сталося в Укру, остаточно зрозумів, що нам не по дорозі, але забракло мені духу покинути їх». Поліцейський протокол від 18. 10. 53. Бранденбург, НДР.
Стемніло, і хляпавка унишкла. А поки вилазили із знавіснілої схованки, вже й споночіло. Подалися на узлісся – обдивитися та вслухатись у ніч. Радек пішов по храбуз і приніс дві маленькі голівки. «Дивно, – сказав Милан. – Ні лялечки. Тиша…». Спали знов упівока і знов у ялинкових копичках, усередині яких – хоч і вшкварив уночі дощ – було сухо. У світанковій імлі перенеслись, як і вчора, до ненависного лігвища.
Вирубка з буртами була вже поза межами тої ділянки, яку перешукувала поліція (від хатинки Рудольфа Рюса аж по ліс, що лежав на північ од Вальдова). А з сього й тиша, а з сього й ні лялечки… Велику підозру викликала Рюсова лісничівка. Поліція трусила її увесьденечки і, як виявилося, дурно.

22. 10. 1953
Саме вони, дурні надії, примусили генерал-поручника Вілі Зайферта змінити тактику затримання втікачів. Він наказав зменшити число обмундированих поліцаїв, відкликати з лісів чати, полишивши стійки на шосейках. З Вальдовщини було виведено поліцейські загони. Се все мало показати чехам, що небезпека минулася.
Вибравшись темно-сизими сливе нічними сутінками, запопадливо затулили лаз, аби ніхто не здогадався, де вони перечасували облогу. Радек з Миланом побралися по храбуз, а Пепа – на шосе. Ходив наче по смерть його посилали, та прийшов усміхнений: «Хоч голий біжи, нема ніде нікого».
Надумали спати у великій скирті, але гай-гай! Скирта була з тюкованої соломи, й кілька тюків валялося на землі. Отже, шукали за ними, шукали... Надумали й інше: іти не на північ, а на схід – аж в ліси Шпревальду6 – і вже звідти, зі сходу, на Берлін. «Обмотаємо большевиків, – гарячкував Милан. – І той їхній козлобородий Ульбрихт7, скурвий син, не розчухає, де ми поділися...».
6Шпревальд – низовина в землі «Бранденбург» з безліччю річкових розток та розлогих оболоней.

7Вальтер Ульбрихт (1893-1973) – генеральний секретар Соціялістичної єдиної партії Німеччини, сталініст.
Перейшли «свій» ліс навспак, перетнули шосе (справді, хоч голий біжи...) й покинули терен, на якому звикли орієнтуватися: з одного боку завше була бетонка, а з другого – залізниця. Тепер одно – аж ломило їм в’язи – задирали голови: стежили Кілок-зірку.

Між іншим. Українське зоряне небо споконвіків мало власні, ні в кого не запозичені назви: Великий і Малий Віз, Чумацький Шлях, Чепіга, Косарі... «Глянув на зорi – аж Вiз уже докочується геть-геть», – читаємо у Квiтки-Основ'яненка; у Котляревського: «Уже Волосожар піднявся, Віз на небі вниз повертавсь, і дехто спати укладався, а хто під буркой витягавсь». З-під сталінської нагінки на все українське вийшло помосковщеним і вкраїнське небо, й зірку з Малого Воза, яка стало, не зважаючи на обертання небесного склепіння, вказує на Північ, ніхто вже не називав ні Квочкою, ні Кілком-зіркою. Відновімо ж астрономічну справедливість!

Мовчки йшли сонними полями, й кожного гризла та сама думка: не доволочуся... Якоїсь миті спинилися і, не змовляючись, змучено опустилися на хрусткий промерзлий пісок. Долала їх несамовита втома. Здолає – спотикатимуться на рівному, заженуться на слизьке і... тут тобі й гак! Ні, такої радости вони ворогам не подарують. Ні в світі! Ні, вони їм іще завдадуть гарту. От тільки б перепочити день-два по-людськи, вбитися в силу, а там і вперед на Берлін. Простяком. Грець з ним, із Шпревальдом! До дня конче мусять знайти село, а в селі годящу клуню.


У село ввійшли задвірками, минали обійстя за обійстям, аж угледіли клуню з хлівом і кухенькою. Розгардіяш усередині був такий – що ну, і вони пересувалися потихеньку, щоб нічого не зачепити, не наробити шелесту. Пепі зайшло в голову надоїти молока, та корови у хліву задрочилися, заревіли, й він подерся нагору слідом за Радком й Миланом.
Сіна на горищі було вдостачу. Закопалися у м’яке та запахуще й чулися, як у Бога за пазухою. Обіч продухів, що вирили їх у сіні, поклали заткла: часом загляне хтось – позатуляються. Поснули.
Під цю пору поліція обложила обидві залізничні та обидві автомобільні магістралі північного напрямку, а берлінську об’їзну перетворила на вушко голки. По її п’ятдесятикілометровій південній дузі шерегою стояли чатівники, й відстань між ними була – сімдесят п’ять метрів.
23. 10. 1953
Пробуркались у потемках, але крізь щілинки між черепичинами цідилося світло. Неквапом жували капустяне листя і наслухали, що чиниться на подвір’ї. Домівники гомоніли за останні події: «Такого тільки за війни спізнали...».
Спинився під хатою мотоцикл, і хтось питав, чи не з’являлися бува чужаки. Молодий жіночий голос відказав уїдливо: «І в оці нікого не мали! Опріч вас, звичме...». На сіннику впевнялися, що лови тривають.
А штабісти Вілі Зайферта, не мавши донесень з півночі, впевнилися, що чехи й далі залишаються на Вальдовщині. У настанові, яку штаб спустив загонам, мовилося: «Досвідчившись, висновуємо, що єдиною областю, яка варта уваги розвідувачів, є Вальдовщина».
За шістнадцять кілометрів на південний схід від облюбованої боївкою клуні, в містечку Грос-Раден, облюбували чи не таку саму, але відрубно поставлену, якісь заброди. Довідавшись, поліція спішно відрядила в містечко двох мотоциклістів, але ті не наважилися затримати невідомих. Їздили кружка, чекаючи на підмогу. Коли ж підмога – рій совєтських вояків – наспіла, на сіннику витрусили лише купу лушпиння з яєць, що їх злодюжки крали селянам. Проте штабна настанова таки твердила, що чехи ховаються по відрубних клунях. Вони ж заховалися в клуні, яка була частиною садиби, була у всіх на виду, а тим, може, й утікала поліцайського ока.
Прийшло на ніч, й слід було поклопотатися за харч. У городі відшукали пару голівочок червоної капусти, у свинячому кориті – пару бараболь, від запаху яких їм аж закав’ядило. А врешті, зтріскали залюбки, з лушпайками, і подумали, що в хлівці такого добра може бути більше. Так де тобі... Каторжні свині зчинили ґвалт, зарохкали мов різані.
Обшниряли, затуливши віконечко і присвічуючи слабеньким ліхтариком, всю кухеньку, якої хазяї не замикали. Як виметено! Самі хлібні цілушки на столі. Одну взяли, а інші понадкушували, стежачи, щоб той чи той не відкусив забагато.
Винишпорили пуделко з-під вакси і наповнили його лоєм, пляшку якого намацали під столом. Мотузка... ґнотик... мали блималку. На сіннику, згадали, що від ночі на Рожевому Шпилі збігло три тижні. Насміхалися з себе: «Чотири-п’ять днів, і ми в Берліні...».
А в Берліні американський дипломат Сесіль Лайон писав міністру закордонних справ США Джону Фостеру Далесу: «За даними «Асошіейтед прес», уже сорок вісім годин польські, чехословацькі та німецькі партизани – числом від п’ятисот до тисячі – точать бої з большевицькою поліцією поблизу міста Котбус, що сусідить з польським кордоном. Поліцейськими загонами, при всій – аж до кулеметів – зброї, обсаджено шосе Берлін-Котбус-Форст. Не маю зможности ані потвердити, ані спростувати вищеподаного. Сі-Ай-Сі доповнюючих відомостей не має».
Між іншим. Сі-Ай-Сі – американська військова протирозвідка – перочила події жовтня 53-го, бо її східньонімецькі агенти не мали напохваті нічого, крім брехливих большевицьких газет та поліцейських летючок із закликом сприяти виявленню Машиних і Павмера. Сі-Ай-Сі звернулася була до свого агента у проводі соціял-демократичної партії, такого собі Кернера, з проханням з’ясувати, чи не є перестрілки в Саксонії відлунням літнього повстання, але Кернер наказав сім мішків гечаної вовни, чим і завів у блуд американців.

24. 10. 1953
Спозаранку приторохтів мотоцикл: «Чи не маєте в себе кого чужого?». Молодичка відгрімнулася: «Та йшли б уже к нечистій матері із своїми чужими! Надокучили, як парена редька!». Посильний зло газонув, від’їхав. «Ти диви, – схвально зауважив Радек. – Гостра на язик... Не боїться гадового кодла». – «Козир-дівка!», – признав йому правду Милан.
«Більшина селян на нас вовком дивилася, а помогти – і не кажіть! Мало того, часто навмисно збивали с плигу. А вилуплених з коліна заяв було стільки, що начальство ніяких уже не сприймало. Пам’ятаю, звернулася одна пані просто до полковника Карла Мальмана: зустріла, мовляв, у лісі людей, за якими ви шукаєте. А що була та пані з «ворожої» сім’ї (співчували повстанцям), то полковник, нічого не перевіряючи, її й вигнав: «Замислила в дурні мене пошити!». Евальд Фітцек, учасник операції «Укро», 2000, Лукау, Німеччина.
Козир-дівка мала гарний голос і, пораючись коло господи, частенько співала. Слухали, чистивши пістолети, і мимоволі згадували. Пепа – подебрадську Ганку Плехову, Милан – покинуту словачку, а Радкові, який мав славу зазвзятого зальотника, не майнуло в пам’яті жодне з багатьох і багатьох облич. Тож Радек згадував сестричку. Кульгавеньку Зденьку, яку, маленькою, носив до школи на руках. А їй за два тижні уже й двадцять зрівняється... А він її – хай чим скінчиться сей похід – ніколи, може, й не побачить... і з таким хряском увігнав обойму в держак, що Пепа скинувся: «Тихше, ти...».

Зденька Машинова.

Пістолети чистили по черзі. Вистерігалися бодай на хвилинку залишится без зброї. Порішили, як викриють їх, не стріляти, аж не вилізе на сінник якомога більше поліцаїв. Завалять стількох, скількох око зазирить. Помирати – то з музикою! «Смерти, як той каже, не відперти», – зітхнув Милан.


Похмурі думки обсіли їх, коли завважили, що в хаті день-денечки не зачиняються двері: валять і валять завітальники. Єднали: що то за знак? Помислили та й роздумались, що хтось з хазяїв – або молодий, або старий – якесь сільське цабе. Ото тобі халепа! Найменша необережність, і викажуть як має бути.
Придрімували в сіні, поклавши на груди вичищені пістолети. Та голод не свій брат... Чекали на ніч, як на манну небесну. Кухеньку перешукували не безтолково, як учора, а за певною системою: Радек обдивлявся всі куточки, Милан пильнував, щоб всяке горнятко, всякий слоїк, всяка мисочка стала к строці (не дай, Господи, хазяї помітять!), а Пепа чатував біля дверей.
Наткнулися на велику і вже почату бляшанку з консервованим молоком. Не втерпіли, вмочили таки губи, а більше – ані-ні. Лакомина! Тіль-тіль поменшає, й лиха не збудешся. Наліпка на бляшанці була англійська, і вони не могли вийти з дива: відкіль в німецьких загуменках узялося англійське молоко?
Між іншим. Бляшанка взялася з пайків, що їх американці видавали населенню НДР. Большевики, чию владу така поміч підкопувала, називали пайки «злидняцькими», а людей, які з великою охотою приймали від капіталістів «милостиню», не вважали за благонадійних. Таких, згідно із статистикою, було в Східньому Берліні сімдесят п’ять відсотків, а в маленькому Вальдові аж дев’ятдесят.
Підняли накривку на баняку і... мало не почманіли. Повіяло з баняка теплим духом вареної в кожушках бараболі. Покотилася їм слинка, але вагалися... Та по надумі – не лічать бо вони її – злигали. Кожен по маленькій.
З сірниками також вагалися: взяти, не взяти... Укінці взяли і вишмигнули за двері. Від гріха (молоко... бульбочка...) подалі. У городі нічого, крім червоної капусти, не вполювали. З неї ставало їм зле, вогнем пекло і в горлі, і в животі, та голівку все ж таки прихопили: запас біди не чинить... «Сліди, сліди замітаймо», – приказував Милан і перетрушував, свіжив у сяйві їхнього бурлацького сонця купки розм’яклого бадилля, на яке вони наступали.
Тимчасом у штабі, в Лукау, стали на тому, що їхній слід захолов. Кількасот бійців було вивезено на постійні бази, частину загонів відведено глибше на південь, а частину перекинуто на посилення «вушка голки». Назавтра поліція мала востаннє обстежити шістдесят п’ять квадратних кілометрів Вальдовщини.

25. 10. 1953
Пепа прокинувсь о півнях. Розбудив його власний храп. А поряд витинали на всі завертки Радек з Миланом. Ось-ось мала прийти по сіно старша німкеня, й він їх швиденько розштовхав. Витріщали запухлі очі: «Та не може бути!». Ніхто з них досі не харчав уві сні. Що їм притрапилось? Пристали на думку, що доконала Гнідка дорога нелегка. Хай їй всячина! Мусять начуватися аж-аж-аж, бо так недовго і до біди. Та хоч і сіно узяти... Забавилось сіна. Мерщій посунули його ближче до краю, щоб старій не довелося залазити на піддашшя. Потягне грабельками, стоячи на драбині, та й забереться.
Усіх сем’ян упізнавали по голосах. Зачули, що молодичку кличуть Мартою, а її чоловіка Вернером, узяли до тями, що старі – то Вернерові батьки. Вернер ходив коло хазяйства вдосвіта і ввечері, а вдень, як вони здогадувалися, працював на заводі. З двору найчастіше долинали Мартини із свекрухою балачки.
Лежали на сіні (зариватися щораз – се їх неабияк виснажувало), наслухали. «А з чого ж, – питала Марта, – він повісивсь? Такий славний чоловік був...». – «Та не з чого, а через кого. Через голову. Той казав, як не впишешся в кооперативу, геть усе позабираємо – і коней, і корівок, і кабанчиків, і дробину, а самого посадимо. Гельмут як почув, узяв налигача і зашморгнувсь у стодолі».
Між іншим. Земля «Бранденбург», в якій волею випадку опинилася боївка Машиних, була відколи світ світом землею типових німецьких «бауерів», які робили хліб з діда-прадіда й пишалися своєю долею. Большевицька влада, силоміттям позаганявши поважних бауерів у колгоспи, обернула їх на наймитів. Не всяка душа таке видержувала. Під час колективізації поза двісті селян наклало на себе руки, а поза двадцять тисяч їх утекло на Захід.
«Як тямив німецький селянинин, чоловік, що мав бога в животі, мусив швидше чи пізніше втікти з большевицького раю. Я був певен, що ті чеські юнаки прануть волі, й не міг їм не співчувати. Вони, гадаю, мали сотні симпатиків. В Альт-Глосені над поліцейським плякатиком «Небезпечні злочинці» хтось повісив віночка з дубового листя, а на плякатику приписав: «Хвала і честь героям!», запозичивши «хвалу і честь» з газет, які до небес підносили загиблих поліцаїв. І то був далеко не поодинокий випадок». Рудольф Рюс, 2005, Вальдов, Німеччина.

Перекалатавши день, намовляли себе на нічну вилазку. Мусили намовляти, бо неміч їх змагала. Спустилися з горища, й Милан зашпортавсь в мішку, що валявся на долівці. Нахилився, посягнув у мішок і нагріб по ріжках жменьку борошна. То навпомацки здалося, а скуштував на язик і повідомив: «Висівки! Мать’, коровам... на бовтанку». – «Нам теж придадуться, – сказав Пепа. – Кинь поки...».


У кухні чекала на них несподіванка. На косинцю – слоїк з повидлом. Поглядали на нього, мов кіт на сало, і таки спасували. Радек дістав з мисника скляницю, вкинув ложкою трошки повидла, ложку облизав, обмив і, поклавши достоту к строці, наказав Миланові, не забути за висівки: «Поласуємо!». За вікном лопотів дощ, а тож надвір вони не виходили: позалишали б слідів, яких ні замісти, ні затерти.
Пепа й Радек лізли, крекчучи, нагору, й Милан, витрушуючи на газету висівки, відважив соли: «Ви стеменно як та баба...». Пепа відгавкнувся: «Сам такий!». Боліла їм всяка кісточка. На горищі Радек витяг з сіна пляшку з водою (без неї б кашляли на все село, душила їх потерть), хлюпнув у повидло, підсипав висівок і все перемішав пальцем: «Хліб та сіль, панове! Затірка! Царське їдло!».
«Голод нас морив і вдень, і вночі. Те, чим заживлялися, то була не істотна засилка, а нагода, сказав би, скріпити свій дух: не велика, мовляв, важниця, кинемо лихом об землю... Великою, величезною спокусою були відвідини кухні. Мусили скільки є сили держатися берега, щоб не накинутись на все, що близько лежало. А лежало того ніскільки. Наші хазяї тяглися з останнього». Цтирад Машин, 1959, Маями, США.

26. 10. 1953

Перевернувши Вальдовщину догори коренем, поліція так-таки й не напала на слід чехів. А «лукавська війна» привернула увагу заокеанських газет, які 26-го жовтня вийшли з наголовками: «У червоній Німеччині нові спотички», «Бої у Східній зоні відібрали життя поза двадцятьом поліцаям». «Бостон Дейлі Глоб», написавши, що «втікачі з совєтського війська, німецькі антикомуністи та чеські партизани й далі точать бої з поліцією», устійнювала: «Ми не знаємо, чи тягнуть всі повстанці в один гуж, але знаємо, що їх багато і що вони мають намір іти пробоєм на Берлін. Стати їм на перешкоді наказано десятьом тисячам совєтських вояків та східньонімецьких поліцаїв». А деякі англійські газети на командувача протиповстанської операції «призначили» генерал-фельдмаршала Фридриха Павлюса12.


8Фридрих Павлюс (1890-1957) – генерал-фельдмаршал, командувач 6-ої армії, оточеної в Сталінграді. Перебував у совєтському полоні. До Східньої Німеччини повернувся 24.10.53.


Барбара Машина. Заповіт.
«Я за таке взнав з величезним запізненням, себто, коли Пепикова дочка Барбара написала свій «Заповіт»8, і, гадаю, не зайве було б сказати, що ми – хоч і молоді, і гонористі – ніколи не заходили в хмару. Національние повстання? Не та ситуація була в п’ятдесятих, не ті настрої панували в суспільстві. Крім того, сподіватися, що повстання матиме успіх, коли є холодна війна і нема війни гарячої, се, як той каже, багатіти думкою. Можливо, в горах Словаччини колективний опір і мав би рацію, але в Чехії, в Німеччині... Ні, ми з братом упевнилися, що бойова організація має складатися з маленьких боївок і в кожній має бути принаймні один чоловік, котрий знатиме «як треба». Та тільки таких завше бракує...». Цтирад Машин, 2011, Клівленд, США.
8Barbara Masin. Odkaz: pravdivý příběh bratří Mašínů. – Praha: Mladá fronta, 2005.
Вечірньої години ніхто з домовників у клуні, зазвичай, не появлявся, а тож вони й зглянулися проміж себе, почувши, як заскрипіли ворота. Марта з Вернером... Говорили напівголоса. «Сказав би ти батькові, аби не нишпорив по ночах у кухні». – «А як то знаєш?». – «Та молока, бачу, американського меншає. А то ж дитині...». – «Отсе маємо! Що старе, що мале... Гаразд, скажу». – «А може, Вернере, то ті... чехи?». – «Ледве чи... Не панікуй».
«Чули? – спитав Радек. – Отже, пора й честь знати. Пошукаємо за іншою криївкою». Шукали вночі, заходячи на дворища городами. Нахопилися на вовчура. Здоровенний, летів на них, хвалити Бога, мовчки, не гавкав. Ледь ноги винесли. Попоходили, попонюхали замки на клунях, хлівах та сараях. Налякані, зачиняються...
У своїм подвір’ї позаглядали в темні вікна. Дідову кімнатчину було геть поліплено наочною, як зазначив Милан, агітацією. Большевицький посіпака. Авжеж не як! Зо зла допили в кухні залишок молока. Хай Вернер вичитає молитву своєму старому... З трьох яблук на кухенному столі одне вмололи. З кісточками і з хвостиком. А попадавши на сіно, відчули: ходаки з них ніякі. Зважили, що два дні тут іще перебудуть. Мусять!
Між іншим. Боївка Машиних перебувала на обійсті Грунертів, чия клуня (вона ж – стодола) мало чим скидалася на вкраїнські стодоли й клуні. В Україні їх ставлять на сохах (стовпах). Чотири забивають в землю по кутах, а чотири – там, де мають бути ворота. Далі – дві високі сохи. На них спиратиметься коник стріхи, яку пошиють соломою. Поклавши ощеп на менші сохи, забивають між ними кілки, а їхні кінці заправляють в ощеп. Кілки обв’язують очеретом або обплітають хмизом. Стіни обмазують глиною. В української клуні стіни низенькі, а стріха висока. На стрісі часто лежить возове колесо, на якому мостять своє гніздо лелеки. З переказів, лелека відвертає пожежі. Німецька клуня має високі стіни, а стріху більш-менш низьку. Лелек зазивати німці не мають потреби, бо їхні клуні крито не займистою соломою, а черепицею. За очерет чи хмиз годі й говорити. Стіни покладають з цегли або з кам’яних брил, і виглядає така клуня наче цитаделя. Служить не кільком поколінням, як в Україні, а багатьом і багатьом. Сусідство клуні з літньою кухнею, в якій паслися Машини й Милан Павмер, познака саме німецької й саме селянської садиби.

27. 10. 1953
Ті п’янкі пахощі з кухні сягали аж на сінник. Виявилося, сливовий, засмачений цинамоном компот. Стояв на столі. Повна ряжка. Надпили трохи й виловили по дві сливки. Радек було намірився по набавку, та Пепа його присадив: «Ненажер напав? Мо’, вони їх полічили?». – «Дурне балакаєш!». – «Я тобі кажу: не лізь...». А Милан уже й поліз, уже й кісточку обсмоктав, а тож брати вчинили те саме. «Лишайтеся на хазяйстві, – сказав Радек. – А я на звіди».
Ніч була млиста, але місячна. Рушив задвірками, заходив, скрадаючись, у дворища. Оглянув п’ять-шість клунь. Замкнено, замкнено, замкнено... Нога в мокрій шкарпетці замліла від холоду, стала як не своя. Покульгав назад і вже на знайомім обійсті зачув: хтось є на вулиці. Метнувсь до клуні, вхопився за клямку і скам’янів. Потягне – скрипу, скрипу...
Біля хвіртки, стояло шестеро. З автоматами. Крутилася коло них, вискаючи, вівчарка. Покурювали і перемовлялися півголосом. Бачив їх під місяцем, як на світлині, а вони могли бачити його. Утискався в тінь і з жахом усвідомлював, що псові та тінь не замішка. Молив Бога, щоб хлопцям не спало на толок виповзти. Завештався, і вони тратять терпець...
Позатовкли бички, підзакинули за плече автомати й зникли в імлі. Він чекав. Аж ось ген-ген верескнув стартер, забурмотів мотор... Потяг за клямку, й стулка тихо, без скрипу, відтулилася.
Між іншим. Поведінка псів-учасників операції «Укро» (а їх було близько двох сотень) дивувала освіданих собачників. Хай скільки насилали їх на втікачів, а жоден так-таки і не вхопив тропи. Не вчула чужого й та вівчарка, що вискала під хатою Грунертів. Умови ж, як на слідчого пса, мала краще не треба: мла й мокротеча... Тиск мінімальний, а се означає, що максимальною є інтенсивність випарів, і собачий нюх уловлює й ті запахи, яких не спіймав би, може, й за години. Ніт же, не вловила! Не тим, що була ледача, а тим, що не була вишколена. Так само, як ті, що патрулювали з нею нічний Вальдов.
«Лукавська війна» точилася в переднівок. Зрадливу «капіталістичну» поліцію розігнали після берлінського повстання, а соціялістичної не встигли зігнати. Вона ж, у міжчасі, мала стати основою східньонімецького війська, й Вілі Штоф наполіг на військовій операції. Бракує людям й тих початкових знань? Навчаться в бою! Навчання скінчилося тим, що операція «Укро» вписалася в анали. Як приклад стратегічного невігластва і тактичної легковажности.
На сіннику, як Радек і гадав, Милан з Пепою ним уже побивалися. Розповів їм за свій трапунок, й вони на те сказали, що, коли так, то не на часі зніматися з місця. «Дожидати коло моря погоди?», – спитав гостро. Мовчали. Та він і сам гаразд знав, що від шістьох, як отсе, може, й відбилися б, але втікати... Такими ногами не втечеш. Мав їх після походеньок наче оливом налиті. Отже, й сюди гаряче, й туди боляче. З такою думкою і заснув. Не був то сон. То було тяжке марення. Кожен з них нема-нема та й відчував, що голова йому макітриться, але не казав іншим. Постійний голод, залазистий холод й люта втома робили своє діло.

28. 10. 1953
Чутки, що їх сіяли газети, змусили Джона Фостера Далеса надіслати Сесілю Лайону, телеграму: «Сьогодні «Юнайтед прес» повідомляє, що озброєні загони, які складаються з німецьких антибольшевиків та чеських партизанів, ідуть пробоєм на Берлін, виборюючи свободу. ЮП посилається на своє джерело в редакції газети «Ное цайтунг». Негайно інформуйте мене з усіма можливими подробицями».
Лайон зараз же відвістив: «Помічена нами активність большевицької поліції пов’язана єдино з утечею молодих чехів. Сі-Ай-Сі має копії летючок, в яких поліція закликає населення помагати їй затримати чехів, обіцяючи 1000 марок винагорди. Політична лінія проводу Східньої Німеччини не свідчить про те, що він прагне конфронтації із західнім світом. Настрої східньонімецької спільноти і доведена боєздатність совєтського війська спонукають нас дійти висновку, що партизанський рух не може мати місця в совєтській зоні».
Якщо чутки, поголоски і шепти западали в ухо такій особі, як Далес, то вони аж ніяк не могли не запасти в ухо безпосереднім учасникам операції «Укро», а з сього охочих важити життям ставало менше й менше. Поліцайство занепадало на дусі. Піднести його мусили заклики, в яких Вілі Штоф і медом мазав, і залякував: «Молоді друзі! Хай товариш Груміні править вам за приклад непохитного виконання обов’язку в інтересах держави робітників та селян, а відтак і в інтерсах вільної та щасливої молоді. Спиніть убивць, не дозвольте їм уникнути кари! Пам’ятайте, що, піддаючись зненвірі й утомі, ви наражаєте на небезпеку всю операцію і стаєте помагачами убивць».
«Убивці? Товариш Груміні й інші, що загинули від наших куль, втілювали собою большевизм, той большевизм, який виголосив війну геть чисто всім – реакціонерам, Церкві, заможним селянами, буржуазній інтелігенгції... Кажу ж: усім! А тому мені грають на нерви ті наші симпатики, які намагаються нас уневинити. Ні, ні, як німецькі, так і чеські Груміні були захисниками злочинної влади, яка вбивали людей тисячами. Ми добували й накопичували зброю, щоб нищити ворога. На війні, як на війні! Так завше було, так є і завше так буде. Усякі «оксамити»... То є, як на мене, несосвітенне глупство». Цтирад Машин, 2011, Клівленд, США.


Зброя боївки Машиних.
Берлін... Вашингтон... Двадцять чотири тисяч багнетів у полі... Танки і панцерники... Облави й труси... Се все їх не обходило. Мали свого клопоту по зав’язку.
Стямившись після нічного жахіття, Радек знагла помітив, що сіна геть поменшало. Хоч-не-хоч муситимуть знайти інше пристанище. Або вирушати... А як? Ув однім черевикові? Отто він намаршує! Босоніж? Таж ноги за п’ять хвилин скривавляться. А в кухні, як на те, ані шкарбана завалящого...
Пепа возився з вальтером. Як упустив в пісок, той і зачав капризувати. Хоч і чистив він його, і мастив лоєм частіше, ніж Радек з Миланом свої пістолети.
Милан, припавши оком до щілинки, зорив за життям на дворищі. Стара ходила коло свиней, Марта коло корівок, Вернера не було видко, а старий, стоячи на ґанку, курив люльку з довгим цибухом і мовчки покрутив головою, коли мотоцикліст гукнув понад штахеттям: «Нікого?!».
Аж ось й гість. З пакунком під пахвою. Ґречно привітавсь. Увійшли в хату. А як відходив, пакунка вже не мав. «Що то за старий такий?», – гадав Милан. Тягло його на сон, та Пепа з Радком спали, й він укинув до рота припасену сливову кісточку. Смоктав. Одганяло сон і тамувало голод.
У нічній кухні не було нічого такого, як учорашній компот, як повидло, яблучка або молоко. На плиті була каструля з супом, а на столі кав’яник з кавою. «Суп нізчимний», – сказав Радек, сьорбнувши з каструлі. Пепа потвердив: «Картопляна юшка». Сьорбнув й Милан. Кави вкинули по ковтку і – спасибі й на тому – попхалися на сінник.

29. 10. 1953
О досвітку додержував варти Милан. Не додержав – заснув. Прокинувсь і мимоволі потяг з-за пояса свою «чезетку»: щось шаруділо в головах. Перевернувся долічерева, нашорошив уха. Стара... Підгрібає сіно ближче до краю. Рука з пістолетом сама сіпнулася вгору, коли простолиць побачив її поморщене й біле, як біль, обличчя. Йойкнула і порачкувала назадгузь. Полетіли й дзенькнули об кам’яну підлогу граблі. Пепа з Радком уже стояли навколюшки.
Першим спам’ятався Пепа: «Радку, біжи до хати! Хто там є? Милане, пильнуй хвіртку. Я на кухню!», – і вихопив у Милана «чезетку» й сунув йому вальтера.
У кухні були всі п’ятеро: старий, стара, Марта, Вернер й дитинча. Стара белькотіла: «Той там, той...». Повів пістолетом: «Руки!..». Піднесли. «Хто з ваших пішов з двору?». – «Ніхто, – відказав Вернер. – Богом присягаюся, ніхто!». Залетів Радек: «У хаті нікого!». Пепа далі правив своєї: «Ви за нас знаєте. Якщо викажете, якщо нагряне поліція, усім вам кінець, а заразом і вашій садибі – підпалимо». – «Знаємо, а тим і не викажемо», – озвалася Марта. Стара притакнула: «Не майте сумніву! Нікому ані словечка. А ви йдіть собі. Сюди ж будь-коли хтось може завітати». – «Іти?! У білий день?!», – аж скинувся Пепа й глянув на Радка: мовляв, що вчинемо? «Усіх на сінник, – сказав Радек. – Так воно буде безпечніше».
«До ночі побудете з нами там, – і Пепа пістолетним стволом показав на стелю. – Пішли!». – «Послухайте, прошу вас, панове, – повагом мовив на те старий. – До мене багато людей вчащає. Як не застануть вдома, се викличе підозру...». Брати скинулися поглядами: має рацію. «У такому разі, – подивився Радек на Марту, – з нами залишаєтеся ви й ваша дитина». – «Ой, ні, – заквохтала стара. – Дитини не беріть! Мене затомість...».
На сіннику чулися обидві, як на ножах, тіпало їх, а тож Милан заспокійливо посміхнувсь до старої. Радек, удобрявши німкень, пожартував: «Та й нагнали ж ви, пані, Миланові духу!». Пожвавішала: «А він мені й поготів. Чули б ви, що за вас люди патякають...». Слово по слову, та й розбалакалися.
Марта спитала, скільки вони вже в їхній клуні ховаються. Пепа відказав ухильчиво і якшвидше й собі спитав: «А чи не з начальства бува ваш свекор?». Похитала білявою, з кучерями, головою: «Кравець він. Усе село обшиває». Довідалися, як бідували за війни, як утікли до лісу, коли наближався фронт, як совєтчики поґвалтували всіх жінок окіл, як не мали чого їсти в повоєнні літа...
Заскрипіли ворота і зразу ж: «Свої, свої... Можу до вас?». Вернер. Чи не могла б Марта піти (дитина плаче), а він зостанеться на сіннику. Зостався. Розповів, що днями теревенив із знайомими поліцаями, й ті не могли вийти з дива: «Ох, чехи! Бігають, як Затопек9, а стріляють, як Сімо...10». Розуміли, що німець хоче схилити їх, як і вони його, на свій бік, та все ж таки запосміхалися. А сміялися, коли Вернер поцікавився, хто з них має свистуху. «Ну, Пепику, – звеселився Радек. – Твоє гівно набуває світового розголосу!».
9Еміль Затопек (1922-2000) – чехословацький бігун, чотирикратний Олімпійський чемпіон.

10Сімо Хяюхя (1905-2002) – найрезультативніший снайпер світової історії. У перебігові совєтсько-фінської війни застрелив близько півтисячі совєтських вояків.
Зайшла мова і за споживок. «Споживали, – визнав Милан, – крихти з вашого столу». – «А ти, синку, – докинула стара, – на батька напався... молоко він вихлебтав...». Радек, запобігаючи сімейній сварці (не доставало!), спитав, чи не має Вернер якогось черевика. «Загубили?». – «Ні, відстрелили мені його». Німець зглянув баранкувато, а Радкові забракло німецьких слів. Висвітлив, що з черевиком сталося, на миґах та вигуками: «Бах, бах... Ф’ю, ф’ю...». Знайшлися ґумові полуботки. Уступив – муляють. Вирізав ножем зап’ятки. Хоч не ошатно, та здатно. Спасибі!
Вернер показав плякатика з їхніми фізіономіями. Милан виглядав – хорошень та й годі, а Радек з Пепою, як ті каторжники – неоголені, насуплені. З кримінальних справ світлини. Радек таки й пішов на каторгу – в уранові копальні, а Пепі, собачі шкури, нічого, хоч як старалися, не спромоглися пришити, вигорнувся з біди. «Дасте на пам’ятку?», – простяг Милан руку. Вернер закрутив головою: «Зобов’язали кожну сім’ю таке в себе мати. А як перевірять?».
Об’явилася Марта з тарілкою дерунів: «Прошу, харчуйте здорові!». Запахущі, масні, із золотавою шкоринкою... Радкові аж світ потьмарився, але стримав себе: «Ми по хазяях...». Бозна, чого могли намішати... Потім уминали за обидві щоки, і стара тріпала болізно головою.
Вернер витяг з кишені записничка, накреслив дві паралельні залізниці, а між ними автостраду. Устромив кінчик олівця вліво від автостради: «Ви тепер тут. На той бік не переходьте. Східньою залізницею в’їдете прямісінько до совєтського сектору...». Ошелешив їх, бо вони кілька разів пробували перетнути автостраду, щоб дістатися саме на східню вітку. Були певні... «Потяг спіймаєте десь далі на північ, бо навколо села до біса поліції. Пильнуйте, щоб на плятформах була картопля. Уся картопля іде на Західній Берлін».
Смерком узяв Вернер велосипеда і поїхав по сусідах розпитатися за останні вістки. Привіз добру новину: стійки з путівців знято, залишилися на шосейках, які сполучаються з берлінською об’їзною. Пообіцяв вивести їх з села таємними стежками.
Попрощалися з Мартою, з її свекрухою, зайшов і свекор до клуні. Радек сказав: «Слухайте західні висильні. Як почуєте про автобус, знайте, що з нами все гаразд. Завдяки вам!». Стара збігала по буханець хліба.
Ніч була хоч оком світи. Вернер їх повів, за ним ішов Милан. Радек з Пепою перешіптувалися: вірити німцю чи не вірити, приспати чи не приспати? А німець тим часом зостановився. «Попереду буде лісок, а перед ним і стояли танки. Ось-о сліди, – тупнув ногою. – Ви з лісу, а вони вас плазунами. Чув, наказано живими вас не залишати». Рушили. «То як, Пепику?». – «Я йому вірю». – «Я також».
Перейшли лісок, перейшли поле, а вже й знову ліс. «Вертаюся...», – сказав Вернер. «Дякуємо щиро!». – «Дай, Боже, час добрий!», – і як віл його лизнув.
«У жовтні я і шестеро моїх друзів, ідучи слідами боївки Машиних, втрапили у Вальдов. Був з нами й Милан Павмер. Випереджаючи нас, їхав він автом. Легко впізнав хату на краю села. Стоїмо біля хвіртки, натискаємо на ґудзик дзвінка. Наближається літня, але вельми елегантна пані. Дивиться на наш гурт збентежено. Та вгледівши сивочолого, як голуб, чоловіка, вдаряє в поли руками: «Божечки! Се ти?! Запам’ятала ж тебе таким чорнявеньким...». Було їй у 53-му двадцять шість, а Миланові Павмеру двадцять два. «А я, – каже він, – завше хотів знати, кого ти мала – хлопчика чи дівчинку?». – «І мала, і маю. Познайомся з моїм сином і з моєю внучкою». Довідуємося, що гостював у неї Пепа з дочкою. «З Барбарою. З тою, що за всіх вас книжку написала. А я в них, у Каліфорнії, була. Знаєш?». – «Дякую тобі, – каже Павмер, цілуючи пані руку. – За своє життя дякую». – «Ох, Миланку... То все пішло за водою. Але, прошу, ніде не згадуй мого прізвища. Усякі люди в селі... Уяви, й ниньки ніхто не відає, що ви в нашій клуні ховалися». Сяде за кермо й від’їде сивочолий чоловік. Підем і ми. А пані Марта Грунерт зайде до хати, наклацає каліфорнійське число: «Пепо, маю велику радість. Отсе бачила Милана!». І розплачеться». Павел Новак11, 2005, Прага, Чехія.
11Павел Новак (1967) – журналіст, організатор походу «Слідами братів Машиних»


Милан Павмер.
ВАЛЬДОВ-ЦАЙБЛІЦ
Зиркаючи на Кілок-зірку, ішли сосновим лісом і раз-у-раз спинялися. Після майже місячного безхліб’я деруни у незвиклих на їжу шлунках зчинили бучу, і той чи той похапцем стягав штани...
Перетнули смолянку й ступили на путівець, який завів їх до великого листяного лісу. Небо похмарилось, і вони захвилювалися, побоюючись заблудити. Постоювали, наслухаючи ніч. Ген-ген зліва зачули потяг і взяли трошки на північний захід. Потяги їздили частенько, й колісний перестук, хоч і поволі, ближчав. А ліс, здавалося, не матиме кінця... Коли скінчився, коли з темряви вигулькнуло маленьке, на кілька хат, сільце, насилу волочили ноги.
Перейшли кладку через потічок і затрималися біля стіжків, вагаючись, чи не стати на днівку? Та в крайньому дворі заливисто загавкав пес, і вони рушили берегом потічка. По малій годині знайшлися в бору на піщаній стежці й пізно зачули, що ззаду підближається велосипед. Шугнули убік, затаїлися. Чолов’яга, відсапуючись, налягав на педалі. Їх, як видно було з усього, не вмітив. Полежали хвилин п’ять – хай від’їде подалі. Пошепки лаяли себе: плюгаші безмозкі... геть утратили бачність...
За лісом був луг, перекопаний канавками. Ішли мовчки, з очима, уп’ятими в землю. Не дай, Господи, ногу вломити! Уломиш чи звихнеш – стріляйся... Відітхнули, коли обстав їх буковий праліс. Листя давно облетіло, і дерева в нічному мороку виглядали як обгорілі.
Мрячив крижаний дощ. Простували глибокими коліями розбехтаної дороги. У коліях чавкотіло багно. У високому й густому лісі звук вагонних коліс чути було наче зусібіч. Де ж та північ? Непевність кожного з них злостила, але кожен тримав свій сумнів при собі. Місили грязюку.
Ліс обріднішав. Узліссям тяглася широка, наповнена водою канава. Перескочили, і Радек став, задивляючись в імлу, що котилася широким лугом: «Схибили на всі сто вісімдесят... Вертаймо!». – «Чи ти здурів? – спитав Пепа. – Не може бути, щоб аж так схибили». – «А я тобі кажу...». – «Дідові своєму казатимеш, командире...». – «Замовкніть, гади! – підніс голос Милан. – Почують...».
А пес десь недалечко вже й почув. Забрехав зло, захрипів. Вони заозиралися. Напереді й трохи вправо проглядала крізь туман садибка. Пес не вгавав. Прочинилися хатні двері. В освітленому прямокутнику з’явилася темна постать. Чоловічий голос покликав: «Мере! Сюди, Мере!». Пес невдоволено заскавучав і забіг до хати.
Перейшовши луг, заглибилися в ялинник. Ставок... Хутірець... Милан зненацька підвернув у ліву руч, у видолинок. У видолинку сріблясто вилискували мокрі рейки. Залізниця! Подовж колій стояли височенні ялини. Посідали, спершися на стовбури і не випускаючи з ока червоного вогника семафора. Запевнили себе, що состав з картоплею ось-ось загуркоче. Чекали. Збігли, як їм здавалося години, а червоний вогник так-таки і не змінивсь на зелений.
На превелику силу звелися на ноги й поплентали між ялин, не надто відаляючись від залізниці. Учас забачили, що навпроти тьопають насипом двоє. Попадали на землю, згнітивши подих. Під чобітьми хрускотіла жорства, тоненько дзенькали ґудзики на шинелеях, коли зачіпав їх метал автоматів. Озброєна чата! Трошки, трішечки – і могла їх умітити. Підвелися не зразу, а підвівшися докоряли один одному за неуважність, і вже вкотре виміркували собі, що нелюдська втома позбавляє їх остороги, а тож ніхто й не винен.
Потяглися далі, відхиляючи просочені водою лапи ялин, та один біс були невдовзі мокрі до нитки. Старалися не пропускати повз очі залізниці, а тож, заки побачити село, побачили станційний будиночок. За ним був шинок, у якому світилося і з якого чувся багатоголосий гомін. Під порогом стояла вантажівка з увімкнутими підфарниками, в кабіні, схилившися на кермо, спав поліцай.
Було, мабуть, ледь-ледь за північ, мали б іти та іти, та в головах їм паморочилося, чіпав їх сон, а поряд із шинком заманливо чорніла клуня. З пістолетами напоготові шаснули у напівпрочинені ворота. Омаць з’ясували, що клуня майже порожня, а в її правому кутку вивершено стіг сіна. Радек знайшов навпомацки драбину, поліз на горище, та виявилося, що клуня такого не має. Замість бантин лежали на кроквах шалівки, по яких він, потихеньку (шалівки угиналися) перейшов на сінник. Угиналися й під Миланом, а коли перебирався Пепа, то й потріскували.
Поскидали змоклу геть до рубчика удяганку, поклали на сіні, а Пепа скинув і черевики. «Узувай взад, – сказав Радек, – бо завтра не натягнеш». Та Пепа вже напихав їх сіном. «Осьо сюди кладу, дивіться, – і засунв черевики до викопаної в сіні заглибинки. Ламали на кавалки хлібину і примушували себе жувати, щоб не злигнути ламанця цілком. Коли лишилася половина, мимоволі зглянулися проміж себе... Милан запобіг суперечці: «Двадцять вісім днів хліба й не нюхали. Не понюхаємо ще день-два. Зате в Берліні...», – і вломив від половинки. Упорали буханця. Угрівшися в запахущих норах, чули крізь звично сторожкий сон, як попід стінкою дзюркотіла сеча. Висцявшись, поліцаї вертали в шинок, в якому сільські музики вишкварювали польку.
Зранку в клуні гуляли в панаса дітлахи, потім товклася в ній літня німкеня, за чимось очевидячки шукала, знайшла чи ні, але за якийсь час подалася геть, й увесьденечки ніхто вже сюди не потикався. Коли спізніло, Радек з Миланом убралися, а Пепа грібся в сіні, харамаркаючи провинно: «Де ж вони заділися?». Відкопав таки черевики, та набряклі ступні в них не лізли. Постягав шкарпетки і сяк-так узувся. Шкарпетки сточив і пов’язав шию мов шаликом. Учинив справно: надворі стругав зимний вітер і пропікав їх крізь вогкі сорочки до самісіньких кісток.
За селом сходили на невисокий згірок, лишаючи лівобіч вузеньку шосейку. Ухекалися так, наче ніч вже була позаду. У Пепи пекли вогнем криваві водянки. Радек не відчував у своїх ґумових полуботках напіввідморожених пальців. Боялися збезножіти, а тож... Перейти шосейку, скотитися у видолинок, а там і потяг наспіє... Саме переходили, коли, мало не зачепивши їх світлом фар, вилетіло з-за повороту дві легковички ДКВ. А може зачепили? Лежавши на мокрому схилі, були певні, що так, бо обидві за кількадесят метрів спинилися. Аж ні, пронесло! Ревонули мотори... Та далеко легковички не від’їхали. Загальмували біля станції. Стало ясно, що ловити состав з картоплею під носом у поліції не випадає.
Між іншим. Данський інженер Йорген Расмусен, який мешкав у Німеччині, експерементував на початку кар’єри з парою, а тому і назвав свою компанію «Автомобілі з паровим двигуном» (нім.: Dampfkraftwagen, скор.: DKW). Скорочену назву поніс пізніше і сконструйований Расмусеном автомобіль з бензиновим мотором. Завод у Хемніці виробляв ДКВ без малого сорок років (1928-66). Причина такого довголіття – голод на листовий метал, що його Німеччина зазнавала як перед Другою світовою війною, так і по ній. Легковичка Расмссена мала клеєний суцільнодерев’яний кузов. За тягові мала вона не задні, а передні колеса, що в 30-х роках було новацією. На ДКВ ставили двотактний двоциліндровий мотор з об’ємом 600-700 см3 і з потужністю 18-20 кінських сил. Під капотом він лежав упоперек (також новація!). Расмусен полюбляв грати з назвою ДКВ. Коли в нього запитували, чому і його славетні мотоцикли не дістали іншої, відповідав: «А тому, що мій мотоцикл – маленьке чудо (нім.: Das Kleine Wunder). А іграшкові бензинові моторчики? «Звісно ж, – казав конструктор, – хлопчача мрія» (нім.: Des Knaben Wunsch). Совєтські займанці (Хемніц був у їхній зоні) розшифровували абревіятуру ДКВ не без гумору: дерево, клей, вода.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет