Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет12/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Милан перебіг через шосейку назад, в поле. За ним, кульгаючи, перетнули її Радек з Пепою. Усвідомлювали, що бачити їх звідусіль, та приспішити крок – то було їм не до снаги. Минули розіспане село і потягли грудкуватим ланом, який донедавна був буряковищем. Межа, а за нею поле з рештками храбузу. Підібрали по голівочці, мляво хрупали і враз збагнули, що вони вже не ті шибайголови, що весело гризли яблука, маршируючи сільськими путівцями. Задихалися!

Терен поволі йшов угору. Виглядало, сходять на якусь височину. Коли вже геть упадали на силі, містина вирівнялася. Під ними, у видолинку, заблищали рейки. Спереду, метрів за сто п’ятдесят-двісті, червоним світив семафор. Зслизнули по мокрій траві під насип, а за яких п’ять хвилин стояли перед ними вимріяні плятформи з високими бортами.

Вони не хапалися. Пасли очима кондуктора, який, вилізши з гальмівної будки, зіскочив на насип і світив ліхтарем на колеса. Будку, яка підносилася над усім составом, мав на п’ятій від кінця плятформі. Милан, коли голова потягу проминула семафор, кинувся до сходинок передостанньої. За мить стояв на них, лівою рукою тримався, а правою підтягав угору Пепу, який усилковувався закинути ногу на сходинку. Закинув! Удвох втягли на площинку Радка, який, втрачаючи сили, біг поряд із плятформою.

Студений вітер куйовдив чуприни, видушував сльози з очей. Змоклі сорочки обліпляли тіло, витягаючи останнє тепло. Хапаючись неслухняними пальцями залізних приступок бортової драбини, ледве переставляючи неслухняні ноги, перевалилися один за одним через борт і впали на промерзлий вантаж. Картопля!

Зразу ж спробували закопатися, щоб не вгледів їх кондуктор, та то була сізіфова робота: крижані бульби, хоч скільки їх відгрібали, знай скочувалися. Усе ще грабалася, коли потяг повільно минав станцію. Плятформа пройшла під диспетчерською вежею. З неї весь ешелон було видно, як на долоні. Притислися до стінок, як обпікали морозом.

Кілька станцій потяг минув, не зменшуючи швидкости, а на якійсь спинивсь і почав маневрувати: чіпляли додаткові вагони. Плетиво колій було яскраво освітлене рефлекторами. Освітлена була і вежа, з вікон якої визирали диспетчери.

«Я бачив їхні обличчя, бачив вогники їхніх сигарет (усі троє курили) і певен був, що вони не можуть не бачити мене. Чекав, ось-ось і котрийсь з них ухопить телефонну рурку, накаже, плятформу підтягнуть під рефлектор і злапають нас мов сліпих кошенят. Аж ні! Нічого такого не сталося. Залізничники докурили, позачиняли вікна, паротяг свиснув, і ми полетіли в ніч». Цтирад Машин, 1959, Маями, США.

Вони замерзали. Уже не хапали їх дрижаки, не цокотіли їм зуби, а налягав на них – хоч і скажено стугоніли колеса і несамовито стругав зимний вітер – млосний сон. Наляже – пиши пропало! Відганяючи підступну дрімоту, без пуття грабалися в картоплі й геть не зважали на кондуктора. Кат з ним! Зупинка – і скочать на землю.

Не скочили. Удовж колії ходив у чорній шинелі поліцай. Стежили його. Відійде подалі, й стиха покинуть плятформу, а як наблизиться впритиск, Радек впаде на нього й задушить. Не встигне й виснути. Та поліцай не надто віддалявся і не надто наближався. Зашипіли гальма, брязнули зчепи. Потяг рушив.

Зупинився на великій станції Цайбліц. Паротяг відчепили. На вокзальному годиннику було пів на другу. Милана схопило за живіт. Хотів злізти, щоб хлопцям не напсетити. Виглянув за край плятформи і мершій сховався. На сусідній колії стояв військовий ешелон: пасажирські вагони й відкриті плятформи з технікою – вантажівки, легковички, панцерники... Усе під охороною.

Лежав Милан. Лежали Радек з Пепою. Закляклі, закостенілі, закоцюблі. Обхідник, постукуючи молотком по колесах, ішов від хвоста до голови потяга. Постукування затихло, й Радек підвівсь на коліна: «Тепер або ніколи...». Милан його випередив. Перекинув себе через борт, зависнув на руках, скочив. Коли скочили і Радек з Пепою, Милан, спустивши штани, вже сидів навпочіпки біля колеса.

Перед ними полискували десятки освітлених колій. Картопляний состав затуляв їх від військового, та де запорука, що якась чота їх не назирить? Чисто нагодою. Пішли неспішно, вдаючи з себе робітників нічної зміни. Вийшли з освітленої зони і тицьнулися в загорожу з колючки. Пепа підтяг дріт і, коли пролазив Милан, не втримав його в затерплих пальцях. Помацавши розпанахану холошу, той ощирився: «Через тебе, гада, світитиму в Берліні голим тілом». – «Не кажи «гоп», – присадив його Радек. Усі були вкрай діткливі, в усіх подалися нерви.




ЦАЙБЛІЦ-ЦОСЕН
За містом лежало піскове – із сосновими гайками – поле, а далі – новенькі будиночки. Скидалося на майбутнє робітниче селище: ані клунь по обійстях, ані хлівів. Мешканці помалу прокидалися. За деякими вікнами світилося, в когось дзеленчав будильник. На часі було знайти схованку, та нічого не наверталося на очі.
Хлівця з відчиненим сінником запримітив Пепа. Попід стінкою стояла драбина. Витеребились на горище. По бетонній плиті вітер носив залишки соломи. Десь під ними рипнули двері, й чоловічий голос мовив: «Бувайте!».  Полягали на льодяний бетон і за цілий день не стулили очей. Одно били, одно били їх дрижаки. Мовчали, і кожного жерла нетерплячка: «Коли вже та ніч?..».
Аж от посиніло віконечко у стрісі, з кухні потягло запахом вареної картоплі. Сім’я вечеряла. Чули, як банять посудок. Плюскотіла вода, брязкотіли миски. Потім двічі клацнув, обертаючись у замку, ключ і залягла тиша.
Потихеньку злізли на землю і розчинилися в пітьмі. Не світив жоден ліхтар. Та й не мало їх те селище. Не мало й вулиць. Навмання виплуталися на повний людського руху шлях. То й краще! Між натовпом, у темряві... Відпружилися. На ходу прочитали напис: Цосен. Який такий Цосен? Ніхто з них не мав відома. А вже входили повз веселі котеджі в передмістя.
Між іншим. Цосен – місто на півночі землі «Бранденбург». У тій його частині, яка називалася Вюнсдорф, майже півстоліття (1945-94) була Ставка головнокомандувача совєтських військ в НДР. У Цосені на сімнадцять з половиною тисяч німецького населення припадало 50-60 тисяч совєтських військовиків. Сам Вюнсдорф складався з військових містечок – Перше, Друге, Третє і побудоване в 70-80-х «Нове містечко». З Цосену від «Російського вокзалу», який знесено в 2010-му, відправлявся швидкий потяг «Вюнсдорф-Москва». Востаннє від’їхав 8.09.94., о 19:30, з останнім совєтським куренем. Цосен знаний і тим, що в ньому було зведено першу в Німеччині мечеть (1915). А звели її для полонених з колоніяльних військ Великої Британії та Франції.
Міст через річку, а на мості дві темні постаті і мотоцикл. Мимоволі стишили ходу, пішли нога за ногою. Нерви наструнені аж-аж-аж, і... мимоволі запосміхалися. Постаті злилися в поцілунку. Закохані! За мостом вийшли на смолянку, край якої стояв шляховий знак: Берлін 35 км.


Цосен. Міст через річку...
ЦОСЕН-РАНСДОРФ
Скільки ішли, не навернувся їм жоден поліцай, і вони, напіводубілі, знеможені на силах і внутрішньо спустошені, охоче запевнили себе, що тої ночі вже й не навернеться. Чесали смолянкою, коли перегнала їх «декавешка». Зупинилася далеко попереду і ввмікнула синій маячок. Під’їхала легковичка з лівого боку, під’їхала з правого... Усе навкруги заливало мерехтливе синє світло. Поліція! Чатуватиме на роздоріжжі.
Завернули вліво, на луг. Десь за ним, гадали, має бути схрещення залізниці з автострадою. Та спершу було поле, потім ішли узсліссям, а відчувши, що сходять в низькоділ, сіли перепочити. У долині блискали рейки. По той бік колії сяяли вогнями заводські цехи.
Здовж колії тяглася стежка, якою вони і попрямували на північ. Стежка, як і рейки, забігла в ліс. Минув їх потяг. Не звичайний, а короткий, з трьох вагонів, і залишив за собою запах спаленої солярки. Дизель! Приміський потяг. Отже Берлін мав бути недалечко. Упевнилися, що так, коли колія пірнула під міст, який високо вгорі сполучав дві половини валу, чиї стрімчасті схили були вліво і вправо від них. Розпізнали, що той вал і є берлінська об’їзна.
Пепа схотів пересвідчитись і подерся крутосхилом. Радек з Миланом увйшли під склепіння довго тунелю. На виході, просто перед ними, чорнів ліс. На праву руч від виходу помітили дерев’яну будку. Пристали на мить: що воно таке і чи є там хто? Ударило по очах світло ліхтаря, і той, кого вони не бачили за тим світлом, крикнув: «Стій! Руки вгору!».
Радек вихопив парабелум... Спуск заклинило. Ухопив пістолет обома руками, натис щосили. Хряснув метал, і гачок зателіпався під пальцем. Не дав навзнаки, ішов на невідомого. Крикнув і собі: «Руки вгору! Стрілятиму!». Чекав, чекав на зустрічний постріл. Милан підніс пістолет, спіймав промінь...
А ліхтар упав на землю і згас, а людська тінь упала навколюшки, заголосила: «Не вбивайте! Не вбивайте!». Узяли попід сили, поставили на ноги. Поліцай. У плащу з пелериною. У таких ходили чеські листоноші. Милан тримав німця під плащем за праву руку, Радек не міг – заважала пелерина – спіймати лівої.
Прибіг Пепа: «Берлінська об’їзна. На чотири смуги». – «Держи німця», – наказав Радек. Витяг з кишені хлороформ і парашутну стропу. Німець, гадавши, що його задушать, заплакав. Затупотіло на мості, і хтось, перехнябившись через підручник, гукнув: «Гей, що в тебе сталося?». Німець не розтулив рота.
Раптовий стріл оглушив усіх трьох – Радка, Милана, Пепу. Годі було збагнути, хто й звідки стріляв. А за мент то вже було все одно. З мосту злетіла ракета.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет