Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет13/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

«Я мав таке враження, що мене впоперек живота вгатили кийком. Тупий біль, але нічого особливо страшного. Попервах навіть не здавав собі справи, що стріляв залитий слізьми поліцай. У моїй свідомості то були незбіжні вчинки. Вимолюєш життя, тобі його дарують, а ти віддячиш тим, що заб’єш подаруйка... По багатьох літах довідався, що поранив мене Гайнц Кітнер, мій верстак, а сталося се біля маленької станції Рансдорф. Досі не можу сказати, чи він хитро вдавав смертельний переляк, чи справді перелякався на смерть. Та мушу сказати, що той епізод мене переконав: ми чинили абсолютно правильно, стріляючи на озброєного ворога першими». Милан Павмер, 2005, Прага, Чехія.




РАНСДОРФ-ДАЛЕВІТЦ
Коли ракета спалахнула і розсипалися іскрами, вони вже були в лісі. Їхній німець несамовито волав: «Чехи! Чехи!» і посилав услід їм кулю за кулею. З мосту вдарила автоматна черга. Ракети злітали одна за одною. Пепа спитав на бігу: «Зачепило кого?». – «Мене напевне», – відказав Милан. Бігли. Між дерев клубочилося примарне блакитне сяйво. Десятки автомобільних фар світили на ліс з об’їзної дороги. Та то їм було байдуже. За торохнечею автоматів не почули, як наздогнав і минув їх дизель.
Пробігли метрів триста, й Милан не витримав. Став, заточився. Стали і Радек з Пепою. «Я залишаюся, а ви біжіть, – сказав Милан. Помовчав і додав тихенько: «Серцем чув, що по Вашкові моя черга...». – «Куди тебе?», – спитав Радек. Милан узяв його пальця приклав до рани. Палець майже ввесь уліз у живіт. «Кепсько, Миланку, – зітхнув Радек. – Де ж ховатимешся?». Милан показав на парники, чиє скло мерехтіло по той бік залізниці.
Пепа, слухаючи їх, збагнув: жалість, співчуття не на часі, пожалієш, поспівчуваєшь – й Миланові капець. Пепа напускав на себе злість: «З чого, Радку, такі ніжноти? Миланку, Миланку... А ти, йолопе, слухай сюди. Уже місяць ні хріна не жереш. Шлунок, подякуй Богові, маєш порожній, як бубон. Коли й прошила його куля, нічого страшного. Загоїться, поки весілля скоїться. А тож підтримуй своє черево і гайда!».
Милан підтримував черево, вони – Милана. Волочилися. Вийшли з лісу і несамохіть припали ниць. Небо палало. Видно було, як удень! Збоку від стежки була викладена цеглою канава, на дні лежав кабель. Неглибока – по коліна – вона здалася їм найбезпечнішим укриттям. Ішли навзгинці. Радек і Пепа рівняли кроки по Миланові.
Ззаду із свистом налетів дизель, зашипів гальмами, спинився. Далеченько. Метрів за п’ятсот. Не встигали. «А без мене...», – озвався Милан. – «Замовкни! – урвав його Пепа. – Вони сновигають, як таргани. Наш не забариться». Канавою підійшли до станції. На пероні покурювало двійко чоловіків. Шморгали плечима від холоду.
Дизель, і справді, не забарився. Останній вагон стояв за п’ять-шість метрів. Брати висадили Милана на правий відпружник. Пепа виліз на лівий. Радек шуснув під вагон й ліг на гальмові штанги.
«Штанги містилися паралельно колісній осі, сполучаючи гальмівні бльоки. Головою я мало не торкався одного колеса, а зігнутими в колінах ногами – другого. Утім, чувся в безпеці. Гукнув, щоб і Пепа з Миланом лізли сюди, та Пепа сказав, що я дурень, що мене там заб’є і маленький камінчик. Словом, вони зосталися на відпружниках, а я під вагоном». Цтирад Машин, 2000, Берлін, Німеччина.
Потяг пролітав переїзд за переїздом. Біля якогось Пепа помітив валку поліцейських авт. Лівою рукою тримався за ґумовий шланг, а правою піддержував Милана. Спитав, як рана. Милан відповів, що жити можна. Ракети й досі полосували небо. Та те, що Милан побачив, визирнувши з-за рогу, не було сяйвом від ракет. Сяяла вогнями станція. На пероні купчилися десятки людей. Ні, не людей, а поліцаїв та москалів, і не купчилися, а стояли лавою.
Крайній у лаві поліцай подивився за вагон. «Пепо, стрибай!», – у крик викрикнув Милан і скотився на землю. Радек чув, як вони побігли, бачив ті ноги, ноги, ноги, що кинулися за ними. Захлиналися автомати, гавкали пістолети. Подумки попрощався з братом.
«Я лежав на правому боку, лицем до хвоста потяга. Передом нагледів кирзові чоботи, потім обличчя під кашкетом із червоною зірочкою. Вояк дивився на мене. Дивилася на мене й ствол його автомата. Я впізнав: ППШ з круглим магазином. Затамував дух. Ствол щомиті міг спалахнути вогнем. Збігла хвилина. Може, більше, може, менше. Нарешті, вояк випростався, але не відійшов. Блиснула мені в голові думка: поки стоятиме, поти ніхто вже під вагон не загляне. Він стояв. Пролунала команда: «Усі на місця!». Станційний голосник повідомив, що кінцева зупинка потяга – Берлін». Цтирад Машин, 2000, Берлін, Німеччина.


ДАЛЕВІТЦ. МАЛОВ
Малов. Вагон шарпнувся, й Радек міцніше вхопився за штанги. Попливли станційні ліхтарі. Темінь, шалений стукіт коліс, тряска, яка вимотувала кишки, і злющий, готовий скинути тебе під колеса вітер... Перегони були недовгі, а зупинки короткі. Читав назви незнайомих станцій, опасувався, що в’їде в совєтський сектор. Станція – й він уклав тіло між рейок. А коли вагон покотив, мимоволі підніс голову. Крізь скло задніх дверей хтось витріщав на нього очі, як жировий туз. Зиркнув на вивіску – Малов.
Далевітц. Пепа з Миланом перескочили під пальбою кілька колій, вихопились на бруківку і попленталися попід якоюсь огорожею. Пальба за ними не вщухала. Скаженіли ракети. Брама! Під нею – у плащ-шатрі, з ППШ на грудях – човгав москаль. Чекали, озве їх, та він й очима не повів, знай ходив сюди-туди, не звертаючи уваги ні на постріли, ні на спалахи ракет.
Малов. Радек упевнився, що на станції – нікого. Підвівся й махонув уліво від залізниці, в темряву. За півсотні метрів напоровся на похилений дощаний паркан. Перелізти не забрало б багато зусиль, та паркан під ним ходив ходором, й він боявся, що звалиться разом з ним не знати куди. Зваливсь у зарослий всохлими будяками рів. Видряпався. Сходив положистим схилом в химерне скупчення абияк зляпаних хатинок, халабуд і хиж. Біля кожної такої халупчини був садочок. Садові ділянки! Якомога швидше мусив дізнатися, в чиїй він зоні.
Далевітц. Миланові застрашливо хлюпотіло в животі, та рана не кривавилась. Кривавився лівий зап’ясток. Уже тепер удряпала його сліпа куля. «Велике діло опеньки!», – з удаваною байдужістю сказав на те Пепа, та важкого пістолета йому відібрав. Милан ледве переступав з ноги на ногу.
Попереду, метрів за двадцять, була в огорожі прогалина. У прогалині, на під’їзній колії, стояла залізнична плятформа, з якої вояки в гімнастерках без ременів перевантажували картоплю на студебекер. Кидали очима на приходян, та жодного інтересу не проявляли. «Уклепалися! – зауважив Пепа. – Ні стейки, ні гейки!». Потяг за дріт: «Лізь, Милане!». Коли обидва стали по той бік огорожі, стрілянина змовкла.
«З москалями нам збіса таланило. То були люди, яких совєтське виховання позбавило всякої ініціятиви, обернуло на ляльок. Без наказу вони, даруйте на слові, бзднути не насмілювалися. Воячкам, які вночі вантажили картоплю, на все було наплювати. А що вантажили вони, я певен, за кару, то не просто наплювати, а – з високого дерева. Біжать на них якісь появи – і хай собі біжать. А той вартовий? Мав наказ стерегти браму. Він її й стеріг. Ну, а те, що за десяток метрів од нього Милан з Пепою лізуть під дроти... Наплювати!». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.
Малов. Радек зійшов на низенький – три сходинки – ґанок, постукав у двері. За дверима зацявкав пес. Чоловічий голос його вгамував. Тиша. Заглянув у віконце. З ліжка підвівся чоловік у нічній сорочці й застиг нестямно посеред хати. Потім одчинив віконечко, спитав: «Чого тобі треба?». – «Західня зона чи східня?». – «Забирайся геть, бо викличу поліцію». – «Маєш телефон?», – одважив соли Радек і вхопив з підвіконня каструльку. Скинув накривку. Суп з гусячими потрухами! Умить – під диким поглядом невломного німця – вихлескав і зник з очей, поклавши, що знайде уломнішого.
Далевітц. Пепа з Миланом перебігли пляцом, прошмигнули між двома довжелезними кошарами, знову підлізли під огорожею й вимкнулися з містечка совєтської залоги. Утікали туди, де залізниця перехрещувалася з шосейкою. Добігли, коли рогачка опускалася. Устигли перескочити на протилежний бік шосейки. Перед переїздом зупинилася валка вантажівок з поліцаями. Висідали з кузовів, і старшини поділяли їх на чати.
Відійшли за яких п’ятсот метрів, коли повз них просвистів «їхній» потяг. «Думаєш, – звернувся Пепа до Милана, – спіймали Радка?». Милан відказав ухильчиво: «Можливо...». З шосе чули гуркіт моторів. Нова валка! Отже, обсаджують усі шляхи сполучення.
Плуганилися безпуттям, але на північ (залізниця правила їм за дороговказ). Сосновий гайок... Чагарі... Ні з того, ні з сього від шосейки злетіли в небо сотні ракет. «Чи Радек їм утік?», – гмукнув Пепа. А ракети злітали й злітали. У їхньому світлі тіні від кущів і дерев здавалися людським постатями, й вони часто падали на землю, а Пепа відбезпечував пістолет.
На високий – два з половиною метри увишки – пліт з колючого дроту набрели зненацька. На стовпі бриніла емальована табличка з написом. Пепа підійшов ближче. Милан улігся горілиць на сухе листя: «Перепочину...». Збігла хвилина, й він не витримав: «Кажи, що там!». – «Не поспішай, як голий злягатися!», – відрубав Пепа. Гнівався на себе, бо не міг прочитати ані слова. Місяць існування в притемку... Геть ослаб на очі! Учепився двома пальцями за дріт, до якого сягали пальці, підтягся, випнув очі й вигукнув: «Миланку, сюди!». Він таки прочитав: «Увага! Ви вступаєте в американський сектор!».
Між іншим. Колючий дріт винайшов (1860) француз Леонс Ежен Грасен-Бальдан. За винахід ухопилися американські скотопромисловці, чиї пасовиська потребували легких і дешевих огорож. Виробництво колючки швидко стало винятково прибутковим. Якщо в 1875-му США виготовили її 270 тонн, то в 1900-му – аж 150 тисяч. Так само швидко почала застосовуватися вона і в галузі військовій. Раніше за всіх з колючки скористалися еспанці, захисники кубанського міста Сантьяго, під час американсько-еспанської війни (1898). Поля Першої та Другої світової війни – се мільйони й мільйони тонн колючого дроту. Мільйони пішли на відгородження світу большевицької неволі від світу вільного, західнього. Колючий дріт став загальновизнаним символом придушення та обмеження свобод, насамперед – свободи пересування.
Малов. Уломнішого німця Радек знайшов неподалік. Той замикав двері своєї халабуди і, почувши за плечима стиха мовлене «руки вгору», здригнувся, обернувсь: «Хто ви є?». – «Чех. Знаєте, де військова поліція?». – «Авжеж». – «Ведіть!». – «Ходім, ходім, – погодився невеличкий дідок. – Тільки ви той... не лякайте мене шпалером».
Ішли в темряві плутаними стежками, а коли вийшли під вуличні ліхтарі, Радкові стрілило в голову: «Курва! Та ти ж у нього навіть не спитав...». Смикнув старого за рукав: «Стоп! А в якому ми секторі?». – «Звісно ж, в американському», – любісінько відповів дідок.

ЗАХІДНІЙ БЕРЛІН
Милан і Пепа. Спритно – звичка бо! – просмикнулися під колючкою. Пепа уклав Милана між голих кущиків, а сам пішов пороззиратися. Не йняв віри, що в Берліні. А крім того, остерігався засідки. Пам’ятав, на які штуки пускалася StB, коли кордон з вільним світом не мав колючки...
Між іншим. Пепі не сходила з думки операція «Камені». Виглядала вона таким чином. Агент StB, виставляючи себе за провідника і злупивши з клієнтів грубі гроші, доводив утікачів до лінії межових каменів (з того й назва операції), заявляв, що вони вже в Західній Німеччині та й забирався геть. Далі-подалі втікачі натрапляли на чату німецької поліції. Та відпроваджувала їх у польовий осідок Сі-Ай-Сі. На столі – сигарети «Мальборо» й свіже число «Нью-Йорк таймз», над столом портрет президента Трумена, в кутку – пасистий прапор... Старшина з нашивкою U.S. Army над кишенею сорочки починав опит. Усіх опитавши (а викладали як на сповіді), пояснював, як вийти на табір Ді-Пі, бажав: «На все добре!». Дорогою наздогоняли втікачів чехословацькі прикордонники і волочили їх назад, за камені. За липові камені... Хтось платив за спробу втечі в’язницею, а хтось і шибеницею.

Повернувшися з напівтемної безлюдної вулиці, Пепа потяг за собою Милана. Міркував, що здибають все ж таки припізнілого перехожого, пропитають. Та Милан осів на хідник, прихилився до стіни кам’яниці: «Пробач, Пепику, я вже не ходок. Їй-бо, не брешу...».

У верхньому вікні світилося. Поміж ґудзиків на дзвінки Пепа і вибрав верхнього. Натис. «Хто там?». Чоловічий голос з вікна, ляканий. Зібрав у кулак всю свою ґречність: «Перепрошую, пане. Маю хворого товариша. Чи не могли б мені помогти?». Вікно зачинилося. Світло згасло. Вилаявся: «Кляті боші!».

Радек. Дідок покректував і дедалі частіше, відсапуючись, зупинявся. «Що сталося?», – занепокоївся Радек. Дідок заохотки пояснив: «Маю гостець, пане, а тож чи не взяли б ми, з ласки вашої, таксівки?». Радек завагався, потім дозволив: «Візьміть!».

«Добрий вечір, панове, – привітався водій. – Куди зволите?». Радек запхав старого у лівий куток заднього сидіння, сам відсунувсь у правий. Водієві сказав усе, як є: чех... утік від большевиків... військова поліція... женіть! «Military Police, – повторив водій англійською. – За п’ять хвилин ми там». Та їхали хвилин п’ятнадцять, і всю дорогу Радек навмисне, не криючись, тримав обох німців на мушці свого калічного парабелума.

Брама. Рогачка. Стійчик у шоломі з білими літерамии МР, білий шабельтас, «сорокап’ятка» в білій кубурі, білі рукавички... Сержант. Радек видушив з себе чи не ввесь свій запас англійських слів, але сержант мовив на те: «Я вас не розумію!». Не обертаючись ревонув: «Перекладача!».

З вартівні вийшов типовий німець – зім’яте кепі гірського стрільця, замизканий військовий плащ. Звернувся до Радка чеською: «Розповідайте!». Вислухавши, вивалив очі: «Не до подумання! Маєте зброю?». Радек віддав пістолет. Сержант ревонув удруге. З вартівні вилетіло двоє в шоломах.

Завели Радка всередину. Німець переказав його пригоду. Недовірливо крутили головами, крутили в пальцях парабелум і геть не могли взяти в толк, з якого дива сей чех таскав за собою хлороформ. Виставили на стіл таріль з канапками, склянку молока. А коли Радек ум’яв, сказали, що викликають Сі-Ай-Сі.

На годиннику було 00:05. Друге листопада. Збігло двадцять дев’ять пекельних днів.

Усе б нічого, подумав Радек, та де Пепа з Миланом?

Милан і Пепа. Кроки Пепа зачув здалека. Важка кульгава хода. Пістолет напоготів і... як з мосту та в шум: «Чи не підкажете, який се Берлін?». Поштивий тон укупі з нахабно наставленим пістолетом чоловіка навіч збив з пантелику. Відказав не зразу: «Західній». – «А ви певні?». – «На сто відсотків». – «Покажіть, де є поліція». – «Поясню, але з вами не піду. Маю скалічену з війни ногу». – «А я маю товариша, що стікає кров’ю...», – погрозив Пепа пістолетом.

Майже ніс на собі Милана. Поліція. Широкий ґанок, засклені двері, за якими темно, ґудзик дзвінка. «Дзвоніть!», – наказав Пепа кульгавому. Над входом засвітився ліхтар. На ґанок вийшов чоловік в сіро-зеленій сорочці. Пепі й світ угору піднявся: західньонімецька поліція! Кульгавий сказав, що привів утікачів. Поліцай, записавши його прізвище, кивнув: «Дякую. Ідіть!». Кивнув і на Пепу з Миланом: «Заходьте!».

У вартівні уп’яли в них очі інші поліцаї, та, помітивши, що Милан ось-ось впаде, підхопилися, поклали його на лаву. А Пепа поклав на стіл Миланового пістолета. Витяг свого, й вони знову підхопился, розстібаючи кубури. Потім ніяково запосміхалися: бознащо подумали... Поклав Пепа й Миланове водійське посвідчення із світлинкою – у військовому. Упізнали: «То ви ті самі чехи...».

Скора поміч відвезла Милана. От-от мали приїхати агенти Сі-Ай-Сі. Приїхали удвох. Опель-капітаном. Розглянулися. «А другий втікач?». – «У лікарні». – «В якій?». – «Ми не знаємо...». Сів за телефон і не кинув слухавки, поки не з’ясував, що Милан у Західньому Берліні. Не викрали його совєтчики.

В опель-капітані потріскувала рація. Агент повідомив когось, що везуть чеха в табір Ді-Пі. «Маємо там іще одного», – пролунало у відповідь. «Прізвище? – засовався Пепа. – Спитайте...». Агент спитав, і Пепа почув на власні вуха: «Машин!».

Радек. В 00:35 виснув гальмами віліс. Увійшов молодой, віком, може, як Радек, поручник. Назвав себе: «Леонард». Сів за стіл: «Поговоримо! Англійською, німецькою, російською, польською? Чеською не вмію». Радек уже втямив, що англійська, яку він учив у подебрадській гімназії, зовсім не та, якою говорять американці. Німецької не хотів учити, бо то була мова напасників, мова батькових убивць. З російської пам’ятав кілька слів, що почув їх у сорок п’ятому від москалів. Залишалася польська. Польською бесіда не зовсім клеїлася, та Леонард не виказував нетерплячки. По часі перепинив Радка: «Я хвилин на десять відвихнусь, і поїдемо». Повернувся не за десять, а за шістдесят. Зате з якою вісткою! Милан і Пепа в Західньому Берліні... У табір Ді-Пі віз Радка своїм вілісом. Назирці їхав віліс з охороною.

«Служивши в Сі-Ай-Сі, я допитав сотні втікачів, і скажу, що брати Машини – то був великий виняток. Побувавши в пеклі й вирвавшись з нього живими, ті хлопчаки не втратили ні самовладання, ні холоднокровности, ні охоти й далі ризикувати. Обом було притаманне загострене чуття близької небезпеки, обидва зналися на конспірації так, наче їх хто вишколював. Так, Машини – то був величезний виняток». Леонард Янковський, 2004, Вашингтон, США.



ЗАХІДНІЙ БЕРЛІН: ТАБІР ДІ-ПІ – ВІЛА СІ-АЙ-СІ

Пепа чекав, що табір – велика кошара, а визналося – готельний комплекс. Опель-капітан попотикався, поки агенти знайшли потрібний корпус. У присінку самотою топтався худющий обдертус. Радек! Не обнялися, не почоломкались. Глитнули клубка, що застряг їм у горлі, й потисли руки.

Обселили їх у покої з поручником східньонімецької поліції. Збіглим, звичайно. Зглядівши чорний однострій брати зітхнули: «Тебе нам не доставало...». Заки взяти від німця два шматки хліба й кусень сиру, Радек спитав: «А чи знаєш ти, що ми чотирьох ваших зігнали зо світу?». – «Якби за мною наші гналися так, як за вами, я б також відстрілювався», – відказав німець.

Між іншим. Після берлінського повстання втекло з НДР на Захід 537 співробітників так званої Народної поліції, серед яких був великий відсоток старшин. В цілому від січня до вересня 53-го Східню Німеччину покинуло 3 435 осіб.

Поспали зовсім нічого. Уранці-рано розбудило їх кілька агентів. Квапились мов на пожежу. Хутчій, хутчій... З уривків балачки Машини похопили, що якесь начальство невдоволене тим, що чехів кинуто без нагляду.

За лічені хвилини були вже у вартованій військовою поліцією вілі. У ванній кімнаті поскидали смородливе манаття. Обидва світили ребрами, а тож і соромилися один одного. Помившися, перебралися в наготовані кимось чорні однострої чехословацької сторожової сотні11. Снідання мали начисто лукулівське, але агенти знай їх остерігали: «Потрошку, потрошку...». До вечора розповідали американцям за свій похід. Увечері – журналістам. Попросили передати в етер заповітні слова: «Автобус доїхав без перешкод».

12Чехословацька сторожова сотня була організована американцями на випадок збройного конфлікту з Москвою як зародок майбутнього чехословацького війська.

«Я товклась у дворі, коли чую: «Марто! Марто!». Біжу до хати. Вернер сидить біля приймача, й мені: «Уявляєш?! Вони таки спромоглися! Передали, що автобус доїхав без перешкод». Відлигло мені на серці. Ми щиро бажали щастя тим відчайдухам. А інше... Як пішли вони, то вся сім’я жила під страхом. Ануж, ануж... З ними залишилася на Заході й наша таємниця». Марта Грунтер, 2005, Вальдов, Німеччина.





Схема походу боївки Машиних.

БЕРЛІН – ФРАНКФУРТ-НА-МАЙНІ – ЕРЛАНГЕН

Другого дня Леонард попередив: «Відлітаємо до Франкфурту-на-Майні. Будьте напоготові!». Радек натякнув Леонардові, що хотіли б побачити Милана. Леонард охоче погодився. Поїхали підтоптаною опель-олімпією з вим’ятим переднім крилом.

Милана першої ж його берлінської ночі перевезли з німецької лікарні до американського військового шпиталю. У коридорі, навпроти дверей Миланового покою, сидів на стільці озброєний поліцай. У покої було два ліжка. З одного, коли ввійшли, підвівся дебелень у піжамі: «Салют, Леонарде!». Набите Пепине око визначило: має натільну кубуру. Не дадуть скривдити нашого Милана...

Милан чувся незле. Показав їм злощасну кулю: «Пам’ятка!». «Сьогодні відлітаємо, – сказав Радек, – але нас запевнили: як оддихаєшся, будеш з нами. Одужуй!». – «Хай вам щастить!».

«Тричі мав стати з мене покійник. Отже, приходив я на світ чотири рази. Уперше від своє матінки, а тричі по дорозі на Берлін. Ну, а те, що помітили Радек з Пепою, коли мене навідали, то було не все. Військова поліція охороняла всі шпитальні входи-виходи. Записали мене під вигаданим прізвищем. Заходити до мого покою мали право начальник шпиталю, який мене й лікував, і начальник МР. Ніхто більше. Тацю з їжею приймав через поріг мій сусіда, агент Сі-Ай-Сі. Від нього, коли все скінчилося, я й довідався, що двічі мене пробували викрасти». Милан Павмер, 2003, Подебради, Чехія.

У Франкфурті-на-Майні літак приземлився пізнього вечора. Чекав на них пошарпаний і, як на те, з ум’ятим крилом опель-кадет. «Ти диви, Пепику, – здивувався Радек. – Чи вони навмисно на таких колимагах їздять?». Опель виїхав на автостраду, й стрілочка спідометра лягла на крайню праву поділку. «Навмисно, – озвався з переднього сидіння Леонард, – Ніхто ж і гадки не має, що колимага з форсованим двигуном. За півтори години ми в Ерлангені. Двісті п’ятнадцять кілометрів!».

В Ерлангені на вілі Сі-Ай-Сі вони – безлюдниками – мешкали шість тижнів. Привезли на вілу й свіжого, як огірочок, Милана. Співбесіди й тести, тести й співбесіди... Перевірки закінчилися тим, що одного зимового вечора Леонард сказав: «Ви нам помогли. Чим, на вашу думку, ми можемо помогти вам?». За всіх мовив Радек: «Літаком, зброєю, документами... Викиньте нас над Чехословаччиною. Звільнимо Вацлава Шведу й Збинька Янату. Але в Чехії все чинимо на власну руку». Леонард відповів без ваги: «Про таке не може бути й мови. Категорично. Навіть якби ви й погодилися діяти за нашими інструкціями».

Того вечора довідалися від Леонарда, що уряд НДР наполегливо вимагає їхньої видачі, що, за даними Сі-Ай-Сі, у Чехословаччині їх судитимуть заочно й вирок наперед відомий – шибениця, що їхнє перебування в Німеччині, з огляду на активність східньонімецької розвідки, стає небезпечним, а відтак найближчими днями вони від’їдуть до США.

На припослідку свого монологу Леонард пильно глянув на кожного з них, ніби прощаючись поглядом: «Маєте запитання?». Пепа мав: «Можемо вступити до американського війська?». – «Безперечно, але за літаки забудьте. То мали б бути громадянами Сполучених Штатів».

У грудні 1953-го від стінки гамбурзького порту відчалив курсом на Нью-Йорк військово-транспортний корабель США «Генерал Бутлер». Мав на борту Цтирада Машина, Машина Йозефа й Милана Павмера.



ВІТЕР З-НАД ОЗЕРА ЕРІ

Вишколювалися на базі 69-ої піхотної дивізії (Форт Дікс, штат Нью-Джерзі).

«За сержантів були на базі «злі хлопці», які людину, як нам здавалося, відразу заламували, а потім валашили психологічно. Я їм і сказав, що не таке й не таких ми бачили, а тож хай не поводяться з нами як із свіжаками. Сьогодні такого не сказав би. Певен, що нема в світі кращого військового вишколу, ніж американський, а відтак і вояк американський – найкращий в світі». Цтирад Машин, 2010, Мюнхен, ФРГ.

Служили Машини і Павмер в загоні особливого призначення 82-ої повітряно-десантної дивізії (Форт Брег, штат Північна Кароліна). Пізніше Радек і Пепа стали інструкторами «зелених беретів» у Німеччині, а Миланові випала Корея.





Милан Павмер з минометом. Південна Корея. 1957.

«За кілька днів після прибуття у Форт Брег нас, усіх трьох, викликав командир дивізії сорокасемирічний полковник Едсон Раф. Ветеран Другої світової, легендарний десантник, людина виняткової мужности. Сказав: «Про загін нікому й ніколи ані півслова. Мене попереджено, що за вами може шукати чехословацька розвідка. Ми вас пильнуватимем. Ідіть!». Полковник Раф, майбутній генерал, се той, що разом з полковником Вільямом Ярборо «вигадав» зелені берети, які й стали всесвітньовідомим символом загонів особливого призначення». Цтирад Машин, 2010, Мюнхен, Німеччина.







Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет