Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет15/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

IX
Двадцятого серпня Бурлака таки вирішив іти пробоєм між Краснянами й Дольною Тижиною. Пізнього вечора вийшли з лісу, перебрели Кур і полем, плутаючись в картоплинні, порвалися («Слава!», «Слава!») на запобіжну лінію. Били з автоматів, з легких кулеметів, кидали гранати... Чехословаки розскочились. Та на позиції залишився станковий кулемет. Він і поклала сотню на землю. А з крил на поміч кулеметникам уже поспішали.
Уночі Бурлака ще двічі – то там, то там – заатакував лінію. Укінці мав щастя. Виходили на шосе, коли вгледіли – танки! Їх також угледіли. Танкісти ввімкнули фари. З шанців, з-поза шосе, злетіли й зависли в небі ракети. Під шаленим вогнем сотня подалася назад. У тім бою загинули стрільці Граб, Снігур, ройовий Кучерявий... Кучерявий, діставши поранення («Прощавай, командире!»), застрелився. Мала сотня й інші втрати: якраз перед боєм звіялися Гак, Сагайдак і Байдак.
Відступаючи у цілковитій – хоч очі повиколюй – пітьмі, бурлаківці вийшли на спустілий табір поліцейського куреня. Охороняли його Франтішек Вондроуш, Ян Браборець та Любомир Паточка. Вони й обстріляли сотню, вбивши двох її бійців. Бурлака, пам’ятавши, що ввесь окіл аж кишить чехословаками, визнав за краще не встрявати в бійку. Любомир Паточка, заохочений легкою перемогою, пустився слідом. Задній в колоні стрілець зачув, що хтось скрадається. Почекав, пропустив уперед і вистрілив упритиск.
Самовидець. Десь уже о другій ночі, в лісі, на постоянці сотенний сказав нам (а було нас тридцять шість), що вийти з оточення всі разом не маємо шансів, сказав, щоб самі поділилися на поодинокі боївки. Хто з ким схоче. З командиром зосталися – політвиховник Зенко13, лікар Вир, сестра-жалібниця Офелія, ройовий Шуліка, стрільці Нестор і Панас та я. Тої ж ночі Панас відстав і загубився, а не знати звідки взявся санітар Гордий. Оповів, що їхня боївка, напоровшися на стійчиків, розтеклася по лісі. Пішов з нами. Тарас Бурий-Буркун, бунчужний сотні Бурлаки.
13Любомир Бахталовський-Зенко – один з провідних діячів ОУН-УПА на Закерзонні. Перед походом на Захід був начальником Підстаршинської школи ім. полковника Коника, в якій навчалися повстанці з тактичних відтинків «Батурин» і «Лемко», а також бойовики Служби Безпеки.
Ольга Хасан-Офелія.

X
Уночі проти двадцять другого серпня чимала боївка перейшла з єзеранських виноградників (Микуловський повіт) до лісу неподалік Моравського Крумлова. Чехословаки не мали сумніву, що то була Громенкова сотня і що він поведе її на Іванчиці, в долину Їглави.
Двадцять другого, вдень, начальник залоги в Яблункові надпоручник Патрик Шилган дістав повідомлення з Польщі (повідомляв поручник Пшемислав Сосновський), що великий загін УПА йде на захід зараз же коло державного кордону і що перетне його, з усього видно, десь поблизу Яблункова. Крім того, зазначав Сосновський, інший загін УПА вже перебуває у Словаччині. Чехи притьмом відрядили в небезпечні місця засилок і взялися за пошук українців. Пошук тривав кілька днів. Дурно! Виявилося, що в польського страху очі по яблуку.

Утім, не менші очі мав і страх чехословацький. У серпні з агентів StB та елітних поліцаїв було створено розшукові підрозділи; в містах Біла, Буковець, Челадна, Дольні Ломна, Нидек, Старі Гамри зміцнено поліцейські відділки. У Фридек-Містку, Яблункові, Остраві постали винищувальні боївки, головним завданням яких була фізична ліквідація вояків УПА. Деякі з тих боївок, запозичили досвід совєтських чекістів: клавшися за повстанців, гарбали, свавільничали і полохали населення, викликаючи в нього ненависть до українців.



Чехословаки мали нагоду переконатися, що повстанці досить легко долають річку Мораву. А тож з її берегів було вивезено всі човни і все, на чому можна було перекинутися на протибік. На Мораві та її притоках – від Тлумачова аж по Веселі – заказали вечірнє, нічне й ранкове рибалення.

XI
Виглядало, між Словаччиною та Моравією зведено китайський мур, а повстанці знай ішли, знай ішли... Двадцять третього серпня з Льготи, що в Злинському повіті, вони, розжившися мапою, вирушили до Напаєдли; мали на собі військові однострої, автомати, гвинтівки, гранати.
Українців бачили і в Єсеніку, і в Угерському Броді, і в Босковицях.
Навпроти Микульчиць тринадцятеро плавом здолало Мораву. Появу десятьох – як у військовому виряді, так і в штатському – потвердили селяни з Четеховиць, де українці купували харчі й пропитували за дорогу на Брно.
У Кийовському повіті військова чата злапали Володимира Войтовича, який мав у кишені накреслену олівцем мапу Чехії. Войтович визнав, що йшов з Громенковою сотнею, з нею побіля Ярошевої переправився через Мораву, а потім заслаб і зоставався в селі Салаш, аж викачався з хвороби. З невмілої мапи «тепличанські» штабісти все ж таки вичитали, що Громенко зійшов з північного шляху і вернув на південь.
Сліди, які залишала по собі сотня, вказували, що в ній запанував голод: бійці походя ламали й гризли кукурудзяні качани. Запасаючись провіянтом, сотня якийсь час перепочивала у Жданицькому лісі.
Двадцять четвертого серпня громенківці були вже у Новій Бистриці, за шість кілометрів від австрійського кордону. Уночі перейшли до Австрії. Не всі. Після перестрілки в Єстрабицях Громенко поділив сотню, і частина її на чолі із замісником сотенного Лагідним дісталася Західньої Німеччини самотужки.
До відома. Лев Футала-Лагідний (1922-2007) походив з села Береги, що на Львівщині. Активний член ОУН, він початками служив у сотні Громенка політичним виховником. За особистий героїзм у боротьбі з польсько-совєтськими займанцями був нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги і найвищим орденом УПА – Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-ої кляси. У самостійному поході виявив себе як зарадливий польовий командир. Привів своїх бійців у Баварію одинадцятого вересня 1947-го. Мешкав у США, в Йонкерсі.
Тепер чехословаки мали до діла із залишками сотень Бурлаки й Бродича.

XII
Сотні Бродича не заталанило від сампочатку. У червні-липні точила близько польського кордону бої з «тепличанами», зазнавала втрат і верталася на Лемківщину. Знову переходила на словацький терен й кидалася сюди-туди, остерігаючись облав та обминаючи засідки. Без звороту на захід бродівчани побралися аж кінцем серпня.
XIII
Пізньої добою, двадцять третього серпня, українська боївка числом п’ятнадцять-двадцять осіб уступила в Прибиславиці. Випрохували чогось на зуби кинути, сякої-такої одежини, а найбільше – взувачок. Дякували за голку, за шпульку ниток. Купили борошна, маргарину, цукру, але дві тисячі цигарок (усе, що мав сільський склеп) без застережень вилучили.

с. Прибиславиці.
Назавтра зняли тривогу Липтаки: «Ґвалт! Українці!». Настигла поліція. Українців – нігич, зате дядьки з напіввійськової спілки, що самохіттю полювали українців, – ось вони! У Желетаві селяни, налякані, як і по всіх усюдах, застрашками за умовчання, виказали якихось появ, що мали за плечима двостволки. Своїх же полісовщиків не признали... Голослівних виказів було без ліку, й чати – військові та поліційні – без пуття шамоталися повітами.

XIV
Йозеф Іванчович вертав піхотою з міста в село Єгниці. У полі спіткався з шістьома українцями. Завели його в ліс, відібрали документи, гроші, годинника і, розпитавши за стійки, пустили.
Недалечко, на шосе Прага-Брно, спинив якийсь хлопчак легковичку Арношта Кубата. Випитував каліченою чеською, як вийти на Івановиці. Вислухав і махнув рукою: «Їдьте!». Віддаляючись, Кубат побачив у назадньому дзеркалі, що слідом за хлопчаком перетяло шосе десять-дванадцять обвішаних зброєю чоловіків.
Охоз: українці минають село, прошкуючи на Адамов... Пельгримов: спіймано українського вояка; кільком іншим повелося втекти... Хроустов: берегом Їглави тягне на Владислав гурт українців... Окрешиці: повстанці шастають по хатах, питаючи мап і споживи... Кроужек: завважено з півдесятка незвісних осіб...
До відома. Незвісних уліті сорок сьомого не бракувало: сотні повоєнних безхатників, сотні циган, що ховалися від перепису, сотні полонених німців, що, скориставшися з паніки, втікали з примусових робіт. Лише одного дня й лише на Чесько-Моравській височині було затримано двадцятьох чотирьох. Се все завдавало зайвого клопоту військам і поліції, відвертало увагу від головного, від найголовнішого – «захистити республіку перед навалою українсько-німецьких буржуазних націоналістів».
З плякатів, якими зарясніла країна, всякий міг довідатися, хто є українські націоналісти: «У той час, коли чехи та словаки з надією звертали свої погляди на Червону Армію-визволительку, з нею в Західній Україні воювали організовані з німецькою допомогою загони націоналістів. Сьогодні ми їх називаємо бандерівцями. Якою ж мала бути їхня засліпленість, щоб вони – слов’яни походженням – злигалися з убивцями тисяч і тисяч слов’ян?! Бандерівці не є політичні втікачі, що просять притулку. Ні, вони промощують собі шлях силоміттям, автоматами і гранатами. Се є ворог закрадливий, лестивий, який звик міняти свої личини. Гордість усім нам не дозволяє спокійно спостерігати, як швендяють нашою землею банди озброєних чужинців, як їх спомагають ненависники нашої батьківщини».
Звернення до учасників операції Б.
Двадцять дев’ятого серпня до Карла Калини, мешканця села Гори (Дачицький повіт), завітало двоє вояків УПА. Домагалися мапи, якої Калина не мав. Пішли по сусідах. Божена Обуркова, Антонін Тесарж... Калина ж послав свою сестру попередити голову Національного комітету Франтішка Дворжака: бандерівці! Дворжак зателефонував поліцаям і, вхопивши рушницю, мерщій (десять тисяч на смітті не валяються!) погнав на Дворжакове подвір’я. Забіг у хату й тут-таки дістав дві кулі в живіт. Спустив душу. А тих двох українських вояків тільки й бачили!

XV
У серпні більшина малолічних боївок УПА добувалась углиб Чехії на відтинку «Карел», і дев’ятого вересня командувач з’єднання «Влара» підполковник Зденєк Бенеш розбив його на дві самостійні ділянки – «Карел І» (Границі-Преров) і «Карел ІІ» (від Прерова до впадіння Древниці в Мораву).
«Карел І»: довжина – тридцять кілометрів; командир – штабний капітан Якуб Благинка; вояцтво – семеро старшин, 503 бійці; озброєння – 213 автоматів, гвинтівки, кулемет; штаб – у Липнику.
«Карел ІІ»: довжина – тридцять п’ять кілометрів; командир – майор Войтех Юстра; вояцтво – семеро старшин, 642 бійці; озброєння – автомати, гвинтівки, чотири кулемети; штаб – в Гулині.
З наказу Бенеша всі оперативно-розвідувальні повідомлення мали передаватися зверхнім штабам негайно, поза всякою чергою. Се означало, що командири будь-якої ланки мають визначатися швидко й чинити на свій страх, без часожерних узгоджень. Крім того, Бенеш наказав ознайомити військово-поліцеські пірозділи з тактикою боївок УПА.
З настанови. …пересуваються головним чином лісами і вночі. Удень відпочивають, криючись в гущавині. Розлогими лісовими масивами ідуть, стається, й ніч устяж. Ніколи не зостановлюються більш як на один день. Винятки бувають, коли похід триває кілька ночей поспіль, а днювання короткі. Перед уявною чи істотною засідкою розходяться в різні боки, а потім сходяться в заздалегідь домовленому пункті. З оточення виходять пробоєм і без найменшої загайки, та, загалом, у бої не втягуються. Недовірливі, хитрі, підступні. Розпитавши в місцевих жителів дорогу, починають рух за вказаним напрямком, а за межами досягу, круто його змінюють. За мокротечі йдуть шнурком і ступають слід-у-слід, тримаючи один одного за ремінь, що внеможливлює визначити число ходаків. Там, де дозволяє терен, рухаються бігцем. Оглядисті, меткі, завзяті.
У вересні чехословаки ліпше зналися з приділеними дільницями, чіткіше уявляли, як ведеться поміжникам на крилах запобіжної лінії і в разі потреби спомагали їх огнем. «Ми бачимо, а нас не бачити» – то було вже не голе закличчя, а найважливіший первень антиповстанської тактики.

XVI
Першого вересня боївка Бурлаки днювала в гірській колибі над Вагом. Убиралися в похід і вже було покинули свій пристанок... З пітьми їх обстріляли. Поночі, під зливою, Буркун, Вир і Гордий відбилися від усіх інших. А ті, діставшись аж у верхоріччя Варинки, заховалися на хуторі Яношикове (батьківщина національного героя словаків Юрая Яношика).

Хутір Яношикове. Словаччина.
До відома. Буркун (Тарас Бурий), Вир (Богдан Гук) і Гордий (Осип Левицький) дісталися Австрії двадцятого жовтня, вночі. У верхів’ях Влтави, за селом Ловчовиці.
Як саме було захоплено на хуторі Яношикове Бурлаку, Зенка, Нестора, Шуліку та Офелію, не зовсім ясно. Не вніс ясности, як зазначає Володимир В’ятрович, і сам сотенний, чия версія «містить багато суперечливих моментів і фактів, придуманих явно постфактум, для полегшення свої долі та долі ув'язнених з ним товаришів»14.
14Володимир В’ятрович. Сотенний «Бурлака». – Львів: «Літопис», 2000.
Зате чехословакам було ясно, що розбиття до ноги «націоналістичної банди» і заполонення її ватажка – то є понад усякий сумнів колосальний бойовий успіх! Газетники душилися від захвату й підкидали читачам «смаженого», запевняючи, що Бурлака тягав за собою й коханку – Офелію.
До відома. Ольга Ханас-Офелія (1923-?) народилася на Перемищині в селі Мальговичі. Учителька. Від літа 1945-го – провідниця жіночої сітки ОУН. У серпні 1946-го заарештована поляками. У грудні звільнена з-під слідства за браком доказів. Навесні 1947-го відійшла до лісу. В сотні виконувала обов’язки сестри-жалібниці та розвідниці. Була любкою не Бурлаки, а ройового Кучерявого, який поліг у нічному бою під Краснянами. У чехословацькому полоні Офелію зґвалтували, породила у польській в’язниці. Відсидівши, замешкала в Зеленій Гурі.
Самовидець. У 1962-му, бувши в Зеленій Гурі, я зустрівся з пані Ольгою Ханас. Спитав, чи переглядала вона «Операцію Б» (чеська артистка15, що грала в тім кіні Офелію, була дуже їй подібна). Не переглядала, а от книжку Владислава Ярнизького «Спалена земля» читала. Пізніше з тижневика «Наше слово» я довідався, що жилося пані Олі не з медом: чоловік-поляк з неї знущався, та й син не давав шани матері. Легендарна Офелія померла по тяжкій хворобі, а коли – бозна... Роман Паньчишин.
15У фільмі «Операція Б» Ольгу Ханас-Офелію грала відома чеська артистка Власта Храмостова.
XVII
Початком осени рух повстанських боївок сповільнився. Морава в її середній течії стала багатьом з них замішкою, яку годі подолати, й вони змушені були завертати на північ, забиваючись аж у Гостинські ліси16.
16Гостини – горуватий край на сході Моравії – є складовою Західніх Карпат. На сході, сягаючи Словаччини, уклинюється між Моравсько-Силезькими Бескидами та Яворниками. Простяж пасма – 55 кілометрів. Західня його частина – густо залісені пагорби заввишки 800-900 метрів.
Тимчасом у Злині, Угерському Броді, Всетині, Визовицях і Валаських Клобуках закладалися летючки – летючі загони. Та чи та летючка (тридцять бійців на чолі з обметаним старшиною) мала не гаючись з’явитися на виклик стежі, що виявила вояків УПА, взятити їх в сіло і знищити. Летючі загони ділом довели свою боєспроможність, але й вони не спинили повстанців.
До відома. Сьомого вересня у в’язниці в Брезно-над-Гроном сотенного Володимира Щигельського-Бурлаку вперше допитали. Згодом було безліч випитів й кілька в’язниць. З кошицької в лютому 1948-го він утік, та його спобігли і в липні видали полякам. Володимира Щигельського-Бурлаку поляки розстріляли в Ряшеві. На в’язничному подвір’ї. Сьомого квітня 1949-го. О двадцятій п’ятнадцять.

XVIII
Десятого вересня двох озброєних українців забачено в околицях Пельгримова, ще двох неподалік Мальчиць, а дванадцятьох – побіля Черновиць: ішли до річки Лужниці. Чехословаки, запобігаючи появі боївки на протилежному, лівому, березі, обсадили його – від Буриянового Млина аж по Собеслав17 – кількома летючими загонами, які взяли на приціл усі броди й мости. Перегнали на лівий бік геть чисто всі довбанки, але байдаки, спокушаючи боївку, залишили. Боївка не спокусилась і, що цілком можливо, переправилася через Лужницю або північніше Буриянового Млина, або південніше Собеслава.
17Собеслав – місто з сімома тисячами мешканців, яке лежить за вісімнадцять кілометрів на південь від Табора, на злитті Лужниці з Черновицьким потоком.
Лужницька засідка показала, що військо, а з ним і поліція, має чимало слабинок. Уживали звогчілих – із запасів часів війни – набоїв, а тим то гвинтівки раз-у-раз затиналися. Вояцтво не йняло їм віри і занепадало на дусі. Усі кулемети лужницьких летючок виявилися нездалими, а міський виряд поліцаїв не відповідав польовим умовам. Ані поліцаї, ані вояки не вміли зливатися з містиною. Поминали, що воюють з вишколеними боївками, із знавцями уникливої тактики.
Уникали і чехословаки, але на свій спосіб. У військових лікарів знічев’я визналося небачене число слабих: кволились на задавлячку, на гризь, на гостець, ба навіть на почечуй... Не мали охоти важити головою.
Одинадцятого і дванадцятого вересня летючий загін, що зняли його з відтинка Веселі-над-Лужницею-Табор, пусто-дурно полював чотирьох українців, які спробували поживитися дечим у творовицькій18 зброярні.
18Творовиці – невеличке (300 душ) село на південний схід од Простейова.
Тринадцятого летючки мали інший клопіт: охороняли залізницю, якою їхав на Словаччину президент Едвард Бенеш. Поверталися на позиції мірою того, як віддалявся потяг.
Чотирнадцятого вересня між Вишною й Чеськими Веленицями19 зчинилась гонитва за двома автоматниками. Скінчилася тим, що обидва, відстрілюючись, перебігли на австрійську сторону.
19Чеські Велениці – містечко в Південночеському краї, на кордоні з Австрією. Має три тисячі населення.
П’ятнадцятого, в Кашперських горах, чехословацька чата чималу годину ступала у слід української боївки, та вкінці її таки погубила. Увечері другого дня мешканець Брандлину20 Богумил Ванєк звернув увагу найближчої військово-поліцейської чати на трьох озброєних українців, яких наглянув за селом. Вислана стежа нікого не відшукала, а сам Ванєк викликав у неї підозру. Урешті він признавсь, що втнув мелуна. За гроші, які платили викажчикам, хотів полагодити хату. Узяли під варту, відпровадили у Собеслав й судили за поширення панічних чуток.
20Брандлин – сільце на півсотні хат у Таборському повіті, за два кілометри на північний захід од Тучап.
На перегоні Глибока-над-Влтавою-Замостя хлопець у мазепинці ліз напропуд до хижки колійного сторожа. Поки нагодилася стежа, пішов з блеску світа. Під Невекловом21 утекло від нагоні двоє повстанців, а гнало їх аж сорок п’ять вояків та поліцаїв.
21Невеклов – містечко, яке лежить в трикутнику Бенешов-Седлчани-Добриш і має дві тисячі мешканців.
Стежам і чатам наверталися на очі заруби на деревах, вмисно понадломлювані гілки; на пеньках – купки сухої трави, які хтось нагнітив каменем. З такими знаками ознайомлювали штаби. У штабах їх вивчали, а висновки відкладали на безрік. На тому все й кінчалося. Невловимих повстанських боївок не меншало, а більшало.
У половині вересня постало під командою бригадного генерала Франтішка Раковчика військово-поліцейське з’єднання «Сосна», яке крило обшир від Ланжготу аж по чехословацько-польський кордон. «Сосна» мала оперативні відтинки «Габр», «Пальма» і «Ясан».
«Габр»: шосе Ланжгот-Годонин, шосе Отроковиці-Злин-Визовиці-Лужна-Макита; начальник – підполковник Зденєк Бенеш; штаб – у Годонині.
«Пальма»: від злиття Морави з Древницею до Квасиць; залізниця Тлумачов-Преров-Козловиці-Гримов-Малі Просениці; від Границь через Валаське Межиріччя й Рожнов до Зламаної; начальник – підполковник Ладислав Реслер; штаб – у Прерові.
«Ясан»: терен між залізницею Границі-Острава-Новий Богумин і долиною Бечви; начальник – підполковник Франтішек Поспішил; штаб – у Новому Їчині.
З постанням «Сосни» відтинки «Карел», підпорядковані з’єднанню «Влара», залишилися, а їхні поліцейські частини було посилено. На відтинку «Карел І» загін поручника Милана Грбка мав під наглядом – від східньої околиці Прерова до Малих Просениць – течію Бечви.
Поліцаїв було поділено на чотири чоти, по тридцять осіб у кожній. Перша (чотовий Алоїз Горкий), як і третя (чотовий Карел Форт), стояла постоєм у Козловицях. Друга (чотовий Франтішек Липський) – у Гримові, а четверта (чотовий Ян Цага) – зараз же коло Бечви, пильнуючи порослий верболозами берег. Кожна чота виставляла як удень, так і вночі по чотири стежі, відстань між якими становила двісті кроків.
Початком жовтня штаб «Сосни» дійшов висновку, що запобіжні загони на річках Морава, Бечва й Одра не зав’язали дороги повстанським боївкам. Повстанці сягали углиб Чехії через Визовиці, Напаєдлу, Хриби, Вишков, Тишнов, Велке Межиріччя й Тельч, що мовило за наявність єдиної схеми руху.
Ґрунтуючись на тій схемі, генерал Раковчик заходився вичищати чеськотешинське і моравсько-словацьке прикордоння, а відтак деякі боївки змушені були повернутися на Словаччину, деякі ховалися по лісах, а деякі, більші числом, розпорошилися.
Зважаючи на те, що селяни – хто по волі, а хто по неволі – помагали українцям, Раковчик зобов’язав військово-поліцейські чати виявляти не лише істотних, а й можливих помагачів. Се відвертало увагу вояцтва від виконання бойових обов’язків. Утім, ані поодинокі успіхи «Сосни», ані її похибки не мали великої ваги: у жовтні більшина українських повстанців уже знаходилася в Чехії.
До відома. Бригадний генерал Франтішек Раковчик (1893-1971) мав за плечима легіонарське минуле. («Чехословацький легіон» – се було багатотисячне військове з’єдання, яке навесні 1918-го повстало проти совєтської влади, започаткувавши те, що навпісля дістало назву «громадянська війна в Росії».) Таке минуле мали майже всі старшини, що вони, як і Франтішек Раковчик, чинили після падіння чеської державности опір німецькій займанщині. Усім большевицький президент Клема Готвальд вігодився в’язницею. Раковчика було реабілітовано аж у 1969-му. Та невдовзі з нагоди перебування в тодішній Чехословаччині брежнєвської «братньої допомоги» реабілітацію скасували.
Словацько-моравські бої довели, що всім частинам з’єднання «Теплиці» гостро бракує своєчасних і непомильних вісток. Чинник, на який, виводячись за свої невдачі, посилалися командири. Вістки, які їм постачало поспільство, не стільки помагали, скільки пантеличили.
А на думку міністерства внутрішніх справ, населення мало б усіляко сприяти боротьбі з сотнями УПА: «...позбудеться здирників, які його грабують, позбудеться неспокою та побоювань і зменшить державні витрати на знешкоднення тих банд. Населенню маємо доводити й довести, що ліквідація бандерівців – се в його, населення, інтересах. Заохочувати людей маємо не конче в манливий спосіб. Не затаюймо, що там чи там бандерівці пограбували лісничівку або хутір. Наопак, населення мусить за таке знати. Маємо пояснювати, що не годиться спихати бандерівські безчинства на злодіїв, грабіжників, циган та волоцюг, які, підшиваючись під бандерівців, коять те саме, що й вони. (...) Населення мусить усвідомити, що зухвалість бандерівських банд стала б національним лихом, якби не зусилля нашого війська і нашої поліції».
Поліпшити обізнаність бойових чат з тією чи тією областю, з певністю чи непевністю її людности мало двісті агентів StB, яких було завезено в ключові міста південної Чехії – Табор, Тин-над-Влтавою, Каплиці та Чеські Будейовиці.
До відома. Згодом Франтішек Раковчик напише, що естебісти виганьбили себе з головою: вимагали помешкань з усіма – і то в польових умовах! – вигодами, ночами – озброєної охорони, повстанців боялися, як пес палиці, й виходили на завдання без службових посвідчень, без табельних пістолетів, щоб у разі захоплення виставляти себе за таких собі обивателів. Поживи з їх було аж ніскільки, висновував бойовий генерал, і той висновок StB йому незабаром пригадала.
Початковий етап боротьби з українськими повстанцями засвідчив і те, що за обставин лісової війни найбоєздатнішою одиницею є летючий загін. А тож підполковник Рудольф Марек, командувач з’єдання «Рудольф», яке заступало південну Чехію, стало вдавався за поміччю летючок. Мав їх аж тринадцять.
Він же збагатив партизанську тактику чехословаків і зведенням «оманних загат». Виглядало се так. Чекавши на появу повстанської боївки, летючий загін навмисно зчиняв шарварок: галас, безладна стрілянина з автоматів... Боївка збочувала на південь або на північ і попадала в наготовану пастку.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




©kzref.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет