Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет16/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Чекають на українців.
XIX
У перестрілках українці мали перевагу над чехословаками, яких зводила на слизьке зброя. Необстежені кулемети, мавши погнуті розбивачі, затиналися, а кулеметні обслуги не вміли дати їм ради та й погано уявляли, де є ZB-26, а де ZB-30.
До відома. ZB-26 сконструював Вацлав Голек (1886-1954). Кулемет мав швидкозамінний, з повітряним охолодженням ствол й газовідвідну, з довгим ходом толока, автоматику. Ствол замикався перекосом тильної частини замка вгору. Набої подавалися з коробчастої – на двадцять набоїв – скриньки, наставленої зверху. Темп стрільби – п’ятсот пострілів за хвилину. ZB-30 відрізнявся конструкцією ексцентрика, що він урухомлював замок, і системою урухомлення розбивача. Мав регулятор, яким збільшувалося або зменшувалося надходження порохових газів.
З автоматів мали чехословаки – англійські «стени», італійські «беретти», німецькі «шмайсери». Магазини усіх начиняли по зав’язку й тижнями їх не випорожнювали. Пружини штовхачів ослабали, набої не сягали набійника, скошувалися – затинка!
Гвинтівки (чехословацькі, німецькі, польські) завчасто мали або закороткі, або затупілі розбивачі, тож з п’яти поданих набоїв вистрілювалося лише три. Завдавали великої мороки й самі набої – іржаві, звогчілі, пом’яті. Старшини їх перебирали, але помітити, що куля увйшла в дулко гільзи на ніготь глибше, або, що капсель не сидить тісно у своєму гнізді, не могли та й не завше хотіли.

XX
Провід чехословацького війська, яке відновлювалось на превелику силу, поділявся на тих, що воювали на боці західніх союзників, і на тих, що билися на сході в лавах Червоної Армії. «Західняки» знали своє за національно-визвольні змагання українців і сяк чи так їм співчували, а забаламучені московськими брехнями «східняки» на українців дихали бісом.
У самому війську також панував геній незгоди. Половина плекала надію, що країна стане на передвоєнний шлях, а половина сподівалася на її совєтизацію. Не сприяла згуртованості й постать міністра національної оборони генерала армії Людвика Свободи: половина підлеглих уважала його за сталінського вислужника, а половина за вислужника капіталістів.
До відома. Людвик Свобода (1895-1979) – то була особистість вельми й вельми суперечлива. Австро-угорський вояк, він у вересні 1915-го перекинувся до «слов’янських братів». У Києві став з нього пожежник, а небавом і чехословацький легіонер. З легіоном пройшов від українського Зборова аж по Владивосток. Воював з большевиками не за страх, а за совість і додому повернувся капітаном.
Служив як сотенний в Ужгорді й потім казав, що то був найщасливіший час його життя. Викладав у Військовій академії в Границях, командував куренем у Кромерижі. По німецькій займанщині – в Польщі. Збиває «Чесько-словацький легіон», який мав воювати з німцями. Мало хто з чехословацьких старшин такого віку і такої ранги вчинив так, як учинив підполковник Людвик Свобода, а ще менше було таких, що лишили під німцями свою сім’ю.
Людвик Свобода – легіонер.
Польща зазнала поразки. Свободу і його легіонерів заполонили совєти, але повелися з ними не так, як з полоненими поляками. Мали з чехословаками свої пляни. Коли розпочалася німецько-совєтська війна, Свободі дозволили зібрати національну бойову одиницю, яка б воювала в складі Червоної Армії. Він якнайтісніше співпрацював з московським партійним проводом, але членство в большевицькій партії відкидав, додержуючи віри в традиції передвоєнної чехословацької армії, в якій політичну діяльність було заказано.
Постав чехословацький курінь, далі – полк, далі – бригада. Усіма командував Людвик Свобода. Та коли бригада, завдяки напливу закарпатських українців, перетворилася на корпус, Москва призначила на його командира генерала Яна Кратохвила. У боях на Дукельському перевалі корпус надармо кривавився тижнями, і маршал Конєв, плюнувши на московські забаганки, поставив корпусним Свободу.
На Дуклі Свобода довідався, що його сина, сімнадцятилітнього Мирослава, німці вбили в таборі «Мавтгавзен», що там же знищено братів його жінки Ірени – Едуарда та Ярослава, що її мати, Анежка Стратилова, загинула в таборі «Равенсбрюк».
У звільненій Чехословаччині Людвик Свобода – міністр національної оборони. Сподівався, що нова армія стоятиме на засадах легіонарського братства, та все пішло не так. Генеральний секретар Комуністичної партії Рудольф Сланський доносив Москві, що міністр «...оточив себе колишніми легіонерами (...) та визнавцями західніх воєнних доктрин, які ворожо ставляться до совєтської воєнної доктрини». У квітні 1951-го Свободу скинули з посади й «вичистили» з армії. Не допомогло й те, що він таки вписався в партію Леніна-Сталіна.
Большевицький прем’єр Антонін Запотоцький зауважив: «Пенсію, з ласки нашої, ми тобі вділимо». Генерал армії відказав, що ніколи й нічого не брав «з ласки», що проживе і без пенсії. Жив на батьківщині, в селі Грознатин, став у колгоспі за бухгальтера. Загалом, неабияк захопився колгоспним життям і помагав селянам, як міг. Коли в листопаді 1952-го Свободу заарештували, слідчі поставили йому на карб те, що він хотів побудувати «куркульський колгосп». Нічого іншого не вигадали, і напередодні Різдва генерал із символічним прізвищем вийшов на свободу, зобов’язавшися не покидати Грознатину без дозволу StB.
Аж ось у червні 1954-го до Праги прилетів Микита Хрущов і просто з трапа спитав у Запотоцького (той був уже президентом): «А де є мій бойовий друг товариш Свобода?». Запотоцький, якого народ величав «вухатою торпедою», взявся страхом і мало не захляпав вухами. А Хрущов мостив своє: «Радо зустрінуся, радо зустрінуся...».
Зателефонували до Грознатину і передом попросили, щоб хтось узяв з генерала змірок: шиємо, мовляв, святкову уніформу... Словом, Хрущов побачив Свободу не в бухгальтерських нарукавниках, а в новісінькому кітелі. А за кілька днів таким побачила свого нового начальника Військова академія.
Весна 1968-го. Празька весна! Людвик Свобода – перший комуністичний президент, якого парлямент обрав таємним голосуванням («за» було – 282, «проти» – шість). У серпні прітьма сказав совєтському послові, що вся відповідальність за підступний напад на Чехословаччину лягає на Москву. Відмовився визнати «робітничо-селянський уряд», який накидали йому з Кремля. Не сів за стіл з Брежнєвим, поки той не звільнив арештованих вождів Празької весни. Коли на протест проти совєтської займанщини спалив себе Ян Палах, Свобода мовив навселюд: «...я – вояк і признаю слушність його самопосвяті та мужності».

XXI
Отже, моральний стан війська був далеко не найкращий, а матеріяльний – украй поганий. Чехословацька економіка не оговталася від воєнних утрат, а тож не задовольняла і найконечніших потреб військовиків. Кілька корпусів та дивізій було розв’язано, число багнетів у тих, що залишалися, зменшено, а вимоги до бойового і муштрового вишколу максимально обмежено. Головна Команда УПА аж ніяк не помилилася, виславши свої сотні в похід саме вліті 1947-го.

Похід повстанських сотень припав якраз на той час, коли політичний бій між чехословацьким большевиками та їхніми опонентами загострився, а тож у своїй ідеологічній кампанії большевики в повній повні користались із страшила «бандерівської небезпеки». Большевицьке «Руде право» безнастанно залякувало «насильниками» та на всі способи доводило, що істотна мета тих волоцюг – спомога всіх назадницьких сил, починаючи греко-католицькими священиками й кінчаючи соціялістами.

Те, що писала за волелюбних українців газета соціялістів «Вільне слово», большевицькі ідеологи називали зрадою. А писала вона таке: «День-крізь-день читаємо, яку «величезну небезпеку» являють із себе кілька сотень гнаних гольтіпак, що звідкісь зі сходу намагають дістатися кудись на захід. Звісно ж, мають на те свої причини, а інстинкт самозбереження змушує їх сям-там виканючити (а то й украсти) чогось їстівного. Дозволити їм іти туди, де вони сподіваються знайти спокій, то було б найліпше».

Полковник Богумир Ломський (московську академію Генерального штабу закінчив з відзнакою) неуспіхи війська висвітлював так: «...бої з партизанами є складні, виснажливі та небезпечні. Ув останній війні німці, наприклад, ні в якій підвладній їм країні не спромоглися придушити партизанського руху остаточно. (...) Протибандерівська операція не могла і не може бути скоротечною, оскільки партизани ухиляються від прямого бою, ховаючись по гірських та лісових масивах, а відтак ми змушені, набравшися терпіння, винищувати їх мало-помалу. Винищувати в ході поодиноких, обмежених операцій. Я ніколи не був тієї думки, що ми, мовляв, мали дозволити бандерівцям їхній похід. Від сампочатку вони поводилися на нашій землі як грабіжники, як ґвалтівники, і ми як незалежна держава мусимо відплатити їм по заслузі».


Летючі загони з’єднання «Рудольф» похід українців уповільнювали, та не годні були його спинити. У штабі зважили, що завинив невдалий устрій летючок. Кожну з них негайно розокремили: п’ятнадцять вояків постійно перебувало на базі в гострому поготівлі, а п’ятнадцять чатувало (переважно на східній межі того чи того лісу).
Двадцятого вересня підполковник Марек вирядив летючий загін ч. 13, яким командував надпоручник Ян Мора, в околиці Полічки: українці! Мора сповістив, що розпочав переслідування не менш як тридцятьох бандитів, і зажадав підмоги. У трикутник Моравська Требова-Полічка-Босковиці було кинуто летючі загони ч. 8 (з Каплиць) та ч. 11 (з Дештні). Двадцять першого майор Томаш Вацек і штабний капітан Володимир Гофман, які узгоджували дії учасників нагоні, й собі зажадали засилків. Підкинули їм чотири летючки. За тридцятьма українцями (якщо Мора не залічився) гнало двісті десять чехословаків. Задаром!
Не ліпше велося і з’єднанню «Сосна». Не мавши, чим убезпечити своє північне крило, воно позичило в «Рудольфа» летючий загін ч. 11, який пересунувся на відтинок Мезирічко-Арнолець-Заборна.
Двадцять четвертого вересня повстанські боївки було виявлено на схід від міста Тельч й побіля села Богдалов. Між командою «Сосни» і командою «Рудольфа» зайшла суперечка: чиї люди полюватимуть українців? Укінці змовилися, і бойове завдання перебрав на себе «Рудольф». Летючий загін ч. 1 став на лінії Лещина-Кунжак-Мости, загін ч. 3 – на лінії Прибислав-Польна, а загін ч. 13 – на лінії Горні Церекев-Горні Вес-Свята Катерина.
Аби запобігти незгодам між з’єднаннями, в Їглаві було скликано нараду штабістів. Урадили, що в разі виявлення боївки УПА, всі підпорядковуються старшині того з’єднання, бійці якого її виявили.
У Їглаві був і майор Франтішек Екснар, командир колишніх партизанів.

XII

Кінцем літа, коли ідеологічно-большевицька бакханалія навколо сотень УПА сягнула апогею, «Руде право», пославшися на починання словацької «Спілки вояків-повстанців», в якій верховодили сталіністи, написало, що без колишніх партизанів перемогти бандерівців годі. А вже у вересні Кабінет Міністрів таємно схвалив участь лісовиків в операції Б. На однім вогні большевики спрягали дві яєшні: посилювали антиповстанський фронт, а крім того – мали кілька тисяч озброєних спільників. На випадок готованого перевороту.

На таємному засіданні Людвик Свобода опинився в меншості й зазнав гострої критики на сторінках тижневика «Партизан»: «Той, хто стежить, як військо поборює банди УПА, не може не помітити, що з операцією Б не все гаразд. (...) Одно, що словацька StB, перебуваючи під впливом назадницької Демократичної партії, не певнила і не певнить своїх повинностей, а друге – армійський провід геть не має досвіду ліквідації таких банд. (...) Ми з цілковитою відповідальністю заявляємо, що командири підрозділів, які покликано на боротьбу з бандами УПА, поступаються бандерівським ватажкам. Уже два роки наш народ годує генералів, які, виявляється, не мають кебети на те, щоб знищити бандитське юрмисько».
Критиків Свободи, Носка, Раковчика підтримав Рудольф Сланський: «Ми бачимо, що армія має чимало недоліків, і найважливіший – се її поганий морально-політичний стан».

У вересні-жовтні в операцію впряглося за малим не три тисячі партизанів. Узгоджував їхню діяльність з діяльністю військових та поліційних підрозділів єдиний штаб, за начальника якого став полковник Богумир Ломський.



До відома. Богумир Ломський (1914-1982) – військовий та політичний діяч. У 1944-45-му – начальник штабу Першого Чехословацького армійського корпусу. У 1956-68-му – міністр національної оборони. За протест проти «братньої допомоги» совєтів (1968) звільнений з армії.

Поводилися партизани так, як звикли за війни: дармоїжкували, пиячили, дерли народ, полювали звірину, а м’ясо спускали селюкам. Армійців зневажали (не нюхали, мовляв, пороху) і зчиняли бійки, які кінчалися стріляниною, а то й загибеллю того чи того вояка, як от у Новій Риші (Дачицький повіт). Зрештою, пише Ян Млинарик22, партизани навіть помогли українським повстанцям. Помогли тим, що махнозували операцію і забавляли вояцтво, яке не було певне, що воює за справедливе діло, бойового духу.



22Ján Mlynárik. Osud banderovců a tragédie řeckokatolické církve. – Praha: Libri, 2005.
XXIII
По їглавській нараді партизанський курінь «Франта», який підлягав «Сосні», та летючий загін ч. 1, який підлягав «Рудольфу», утворили на захід від міста Тельч23 шістнадцятикілометрову – миша не проскочить! – запобіжну загату. Українці проскочили.
23Тельч – п’ятитисячне місто Височанського краю, лежить за двадцять п’ять кілометрів на південний захід од Їглави.
Ті самі партизани й та сама летючка проґавили українських повстанців і в Непомуцькому лісі. Франтішек Екснар доповів у штаб: «...запівніч банда, обійшовши наше ліве крило, втекла напрямком на південний захід».
Спроба співдії між антиповстанськими з’єднаннями виявилася надаремною. Дальші спроби також не мали успіху.

XXIV
Вояків та поліцаїв ознайомили з новою настановою, з якої вони дізналися за нові штуки своїх ворогів.

З настанови. ...спочиваючи в лісі, виставляють не лише стійчиків. Виставляють і споглядачів, які з верховіття пильно розглядаються по гостинцях, путівцях та шосейках. Під час лобового зіткнення з нашими загонами вживають вельми дійовий спосіб подолання оборони. Спрямувавши весь свій вогневий потенціял на вузьку ділянку, з криком «Слава!» або «Слава Бандері!» йдуть пробоєм без огляду на людські втрати. Такий спосіб бою, а надто нічного, негативно впливає на психіку наших бійців, і бандерівці, своїм звичаєм, мають успіх. Кожен їхній сотенний має свої тактичні поваби. Бурлака нав’язаний бій приймає, а потім відводить сотню назад так далеко, аж впевниться, що шлях на захід є знову вільний. Громенко від боїв засадничо бокує, зважаючи очевидячки на гасло «хто вчасно втече, той, зрештою, виграє». Бандерівці меткі на хитрощі: запобігаючи ласки в селян, удають з себе славних хлопаків і своїх провожатих, як сплине потреба, відпускають без ушкоди.
Знанням лісового життя та особливостей неклясичного бою відзначалися партизани, а тож курінь «Франта» почали ставити на такі вразливі ділянки, як Стрмилов-Чимер-Нова Бистриця-Старе Мєсто-Славониці. Небавом однак визналося, що й партизанський досвід не є запорукою того, що «ворог не пройде».
Двадцять шостого вересня двоє повстанців, розжившися в Туровці молоком та хлібом, безнапасно вийшло з села і потяглося на захід. Уночі, двадцять восьмого, українська боївка, склад якої не було визначено, перетнула австрійський кордон на південь від Нової Бистриці. Двадцять дев’ятого українців назнали в Бенатках, в Хлумі та Гневковицях. Засідки, гонитви, перестрілки... А наслідок – ані вбитих, ані заполонених.
Тридцятого вересня коло Бехині24 чехословаки чатували на мості через Лужницю, заступаючи шлях двом повстанцям, що йшли від Судомериць. Стережений міст обминули вони десятою дорогою. На протилежний берег перекинулися деінде.
24Бехиня – місто з п’ятьма тисячами населення на злитті Смутної з Лужницею, за дев’ятнадцять кілометрів на південний захід од Табору.
Першого жовтня троє вояків УПА перебуло день під Лединицями25. На хуторі в Йозефа Марка. Коли ввечері некликані гості пішли, Марек викликав поліцаїв, а ті – летючий загін і винищувальну партизанську боївку. Погоню спорядили вмах, але спобігли гнаних аж опівночі. По короткому бою захоронив українців нічний ліс. Пустили за ними пса. Ухопив тропи, та за хвилину й збіг з неї.
25Ледениці – містечко за дванадцять кілометрів на південний схід од Чеських Будейовиць, в якому мешкає поза дві тисячі осіб.
Над ранок уже й постав запобіжний ланцюг Ледениці-Залужі-Стражковиці-Стрижов, який, чекаючи на появу трьох зголоднілих, обдертих і роззутих, утримували сотні наїдених, тепло вбраних і забезпечених автолазнями. Утримували до вісімнадцятої години. Потім, усвідомивши, що за українцями й слід захолов, ланцюг згорнули.
Третього жовтня, надвечори, мешканці Чеського Крумлова бачили на околиці кількох із сидорами за плечима та при зброї: виходили з міста. Увечері кільконадцять українських повстанців минуло без затримки село Жумберк, а в Новій Песці п’ятьох інших загнали вогнем у ліс прикордонники.
Четвертого жовтня повстанці спинялися на хуторі Солописки (Пельгримовський повіт) і в полісовщика Вацлава Мадяра з Воларів26. Мадяр пояснював, що заволоки обізнані з розташуванням облогових загонів і що не один такий – вихвалялися! – вистригли на дурня.

26Волари – містечко на Шумаві – мають чотири тисячі мешканців і лежать на так званій Золотій стежці, яка перед віками получала Чехію з Баварією.

У штабі з’єднання «Рудольф» заповзялися хай там що взяти на замок чесько-моравський кордон. На всіх лужницьких бродах між Собеславом і Планою та по всіх поблизьких хуторах поставлено посилені чати і стежі. Курінь «Франта» перекинуто з Градиштя до Прибиславу. Партизани обсіли ділянку Згор-Польна-Прибислав-Жишкове Поле-Овдолень-Ждирець. На помежів’ї Чехії та Моравії зайшла, як здавалося, тиша, але вже десятого...


Десятого жовтня мірошник з Дражиць27 доніс, що в нього, у млині, перепочивала повстанська боївка. Надіслана з Чеських Будейовиць летючка перетрусила млин, собачники із псами обшнирили шосе Дражиці-Бор-Олтиня. Нікого!
27Дражиці – село за сім кілометрів на захід од Табору. Має вісімсот мешканців.
Вістка з Кондрача: «У селі восьмеро бандитів, поводяться напасливо». Летючий загін ч. 8 зайняв позиції у Великобраницькому лісі, відрізаючи повстанцям шлях на південний захід. Уночі командирові доповіли, що банда завернула на північ і йде в село Веліш. Летючки, що примчали на поміч, обстали ліс, але боївка з нього все ж таки вихопилася і перед Велішем змінила напрям руху на західній.
У штабі «Рудольфа», покладаючи, що та боївка є дуже небезпечна, вмент заклали з летючих загонів і партизанського куреня запобіжний ланцюг Седлчани-Седлець-Врхотиці-Лібениці-Стрежмир-Судомериці. Підполковник Марек, командувач з’єднання, виїхав до Судомериць й звідтам особисто керував захопленням українців. Неподалік Седлчан українці потрапили в оточення, з якого вимкнулися пробоєм, залишивши переслідувачам автомат, пістолет, казанок і... запольованого зайця. Дванадцятого жовтня їх оточили в лісі північніше Єсениць28.
28Єсениці – містечко з майже двома тисячами жителів – лежать за двадцять кілометрів від Раковнику, якщо їхати на захід. Свою назву дістало, завдяки безлічі ясеневих гаїв.
Курінний «Франти» майор Екснар запевнив зверхників: «Вийти з кільця годі!». Усі признали йому рацію, коли, о восьмій вечора та по одинадцятій, а потім уночі повстанці, намагаючись розірвати кільце, зазнали невдачі. Світанком, пустившися на хитрість, виманили заморочених безсонням пепиків з позиції й кинулися в протулину між чатами.
Інших українців завважили в околицях міста Добриш. Десятник Карел Халоупка зголошував: «Тринадцятого жовтня, в смерку, наша стежа зійшлася на схід від Камику-над-Влтавою з ватагою бандитів. Зійшлися на відстань яких п’ятнадцять-двадцять метрів. Я крикнув: «Стій! Руки вгору!». Вони вхопилися за зброю. Я метнув гранату. Скалками було тяжко поранено одного з бандитів, інші втекли в бік Влтави».
До відома. Пораненим був Петро Сисик. На випиті у прибрамському шпиталі, куди його перевезли, показав, що народився сьомого квітня 1919-го в селі Великі Глібовичі, на Львівщині, що він – стрілець Української Повстанської Армії, в якій має псевдо Буряний, що служив у сотні Володимира Щигельського-Бурлаки, з якою і йшов на Захід, що збіглі є вояками тієї самої сотні.
Шістнадцятого жовтня, по восьмій вечора, біля села Чимер29 на стійчиків Йозефа Сука та Богумила Мартинця зненацька наскочила п’ятичленна повстанська боївка. Усвідомили небезпеку, зачувши пересмикування автоматних замків, і вдарились урозтіч. Сук випустив чергу, і... відлетів держак замка. У Мартинця автомат намертво затнувся. Обидва були певні, що котрогось з тих п’ятьох поранено.
29Чимер – село на Шумаві, в долині Костеницького потоку, на шосе Їндрихів Градець-Нова Бистриця.
Пораненим, і то в руку, був стрілець Дмитро Рябко-Зорян. Утратив багато крови, знесилив і, сяк-так доволочившися до Кунейова, заховавсь у стайні. Виказала його власниця садиби Марія Когеферова. На слідстві Зорян зізнався, що всі вони з сотні Бурлаки, що, переправившися через Ваг, ішли на Угерське Градиштє, біля якого повернули на північ, бо всі моравські мости були під охороною, що Мораву перебрели аж під Кромерижем, що за Чимером, на березі Качлезького ставка, розклали багаття і пекли бараболю, що звідти вирушили на австрійський кордон...
Сімнадцятого жовтня, на гостинці Славониці30-Старі Гобці, з якого Австрію бачити голим оком, поліцаї, які чатували сполом з партизанами (разом – двадцять шість бійців), вмітили двох озброєних – легкий кулемет, гранати – хлопців.
30Славониці – містечко з двома тисячами жителів у моравській частині Південночеського краю, за одинадцять кілометрів на південний захід від Дачиць.
Переслідувані зійшли з гостинця й засіли в гайку, який умлівіч було оточено. Старшина, що командував облавою, гукнув: «Українці! Здайтеся! Запевняю – житимете!». Упав стріл, за ним – другий, і запала тиша. Попаски увійшли в гайок, і хтось, схилившися над мертвими, завважив: «Диви, пострілялися з наших «дуовок»...
До відома. «Дуовка» – DUO – автоматичний пістолет з вільним замком, з магазином на шість набоїв (калібр 6,35 мм), виготовляла від половини 20-х років ХХ століття збройовня Франтішка Душка в місті Опочно. То був типовий кишеньковий пістолет в стилі «бравнінг» – похватний (114 мм) та легкий (410 г). Користувався незмінним попитом у багатьох країнах, і випуск його тривав аж до 1949-го.
У жовтні малі – числом від двох до десятьох вояків – боївки УПА було спостережено поблизу міст Требонь, Тельч, Клатови та по багатьох селах і хуторах. На хуторі Влажинка, як оповідав його хазяїн Карел Станек, українці випитували за розташування поліцейських стійок та військових залог, за чехословацький кордон. Біля села Срби, на березі Їглави, опинившися під огнем, відступили, але через річку таки перехопились. Ув іншому місці. За Чеськими Веленицями семеро повстанців перейшло в Австрію, а за Железною Рудою30 – шестеро – в Баварію.
30Железна Руда – містечко Пльзенського краю – лежить на чесько-німецькому кордоні. Живе в містечку півтори тисячі люду.
Жовтень добігав кінця, і генерал Носко нагадав «тепличанам», що до десятого листопада Чехословаччина має бути очищена від українських банд. Наголосив, що пишається звитяжними чинами бійців, які знищили сотню Бурлаки і зайняли в полон самого сотенного. А невдовзі завеличався Носко, як жид паршами...

XXV
Аж кінцем вересня і за обставин максимально втяжливих – повстанців почали стежити з літаків – прийшла на Моравію сотня Романа Гробельського-Бродича. Стежила повстанців ескадрилья «Орел» штабного капітана Теодора Фукали. Тривай-без-кінця кружляння його літаків згадано і в Михайла Дуди-Громенка31, і в Тараса Бурого-Буркуна32.
31Михайло Громенко. У Великому рейді. – Львів: «Атлас», 2000.

32Тарас Бурий-Буркун. Денник відділу УПА під командою «Бурлаки» (В. Щигельського). Літопис УПА, т. 13.
Бродич поділив сотню на маленькі боївки, але й маленьким не сприяла удача. Зайво встрявали в перестрілки і зазнавали зайвих утрат, як от у Петровицькому лісі, за містечком Буковиці, де вбито було Біласа й заполонено пораненого Стефана. Приключалися з бродичанами – певно, частіше, ніж з іншими – й лиховини: у Липовицях свій, необережно повівшися з гвинтівкою, застрелив свого... Словом, сотня не мала, як той каже, пайди, і настав день, коли Бродич залишився сам-на-сам із своєю долею. Ув осінньому лісі, за селом Короугев33.
33Короугев (Світавський повіт) лежить від непам’ятних часів на схилах Чесько-Моравської височини. Тече селом Млинський потік. А понад хатами, що потопають у садках, понад навколишніми пагорбами височиться костел св. Петра та Павла. Тої далекої осени мешкало в селі яких півтисячі душ, а з-поміж них – Їржи Михль та Карел Мотичка.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




©kzref.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет