Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет17/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

с. Короугев.
Михль вертався з оранки, коли навстріч йому вийшов з лісу незнайомий чоловік. Потеліпав у повітрі спустілим – не заторохтіло – пуделком з-під сірників: «Чи не могли б мені позичити?». Михль, уділивши чоловікові кілька запалок, потяг не в село, а навспак, на поле: забув хазяйські граблі. У зворотній дорозі спіткався під лісом з тим самим чоловіком.
Чоловік спитав: «Чи не маєте чогось на споживок?». Відказав, що вдома знайдеться, і чоловік пішов з ним. Питався за військових, за поліцаїв. Михль, сільський наймит, голота чорномозольна, змикитив, що гроші самі пливуть в руки. Українець! Бандит! У поліції за нього заплатять...
Біля хати сказав: «Зачекайте. Я миттю». Виніс хлібину. Чоловік зняв з плесна годинника: «Се вам за ласку вашу...», і Михль угатив його по голові схованим у рукаві шворнем. Сподівавсь: придовбешу! Та незнайомий не поточився, не впав, а відважив замашного стусана. На поміч Михльові сікнувся товаришок – Карел Мотичка. Удвох вони і пов'язали Романа Гробельського-Бродича. Тридцятого жовтня, о шостій вечора.
До відома. По кількамісячних випитах чехословаки віддали сотенного полякам, які засудили його на кару смерти. Романа Гробельського-Бродича було розстріляно, як і Василя Шевчука-Кадила, як і Володимира Щигельського-Бурлаку, як багатьох і багатьох інших українських повстанців, в Ряшеві. Восьмого лютого 1949-го, на подвір'ї міської в'язниці.

Ряшівський замок (колишня в’язниця, в якій катували й розстрілювали українських повстанців). Польща.

XXVI

Репіжив зимний дощ. Була п'ятниця, п'ятнадцяте листопада. У сільському клюбі, в Олешнику34, ладналися крутити кіно. З хати, до якої вже довший час приглядалося троє зголоднілих і змоклих повстанців, вийшла дівчина з парубком. Дівчина – то була Ленка Коцоуркова, а парубок – її наречений Станіслав Мотейл. Почекали, аж зникнуть з очей, і вступили до хати. «Куди се ваші в таку негідь?». – «До кіна!». – «А чоловік?». – «Спить за стінкою». – «Насипте нам чогось гаряченького». Виставила миски на стіл. А чоловік її, Ян Коцоурек, не спав. Виліз через вікно й біг до клюбу.



34Олешник – село за вісім кілометрів на північний захід від Глибокої-над-Влтавою. Житна лежить у Прахатицькому повіті за три кілометри на південний схід від Грахолусок.

Хлебтали. У двох автомати між колінами, третій поклав пістолета побік миски.

З клюбу з Коцоурком пішли: його син Ян, поліцай Леопольд Плашил (мав табельний пістолет), завзятий привладник Ян Говорка (заскочив по пістолет додому), Ярослав Трнка і Станіслав Мотейл.

Коли на порозі кухні з'явилися Мотейл і Трнка, українці вже тримали зброю впоготів. Хазяйка заторохтіла: «Та то ж наші родичі! Та не бійтеся!». Залетіли Говорка з Плашилом, і Говорка вистрілив. Пістолет затнувся. Вистрілив і той повстанець, в якого пістолет лежав побік миски. Не поцілив Мотейла. Але його самого поцілив Плашил. Усі гуртом навалилися на двох українців, силкуючись їх обеззброїти. Один виборсався й кинувся з кухні, другий – за ним. Плашил вистрілив навздогін – поранив у голову. Побігли з села різно. Поранений на південь, на Глибоку-над-Влтавою, а його товариш – на захід, на Нетолиці. На хуторі Петрів Двір йому дали поїсти, та щойно пішов, завідомили поліцію, яка й захопила його в Житній.



Пораненого – а був він напівживий – військово-поліцейська стежа витягла з копиці в лісі «Стара Обора». Убитого Плашилом повстанця поховали в Олешнику поряд з Білою капличкою. Старі люди нарікали: «Хай хто він був, а була то християнська душа й спочивати мусить на цвинтарі...».
Капличка в Олешнику.

XXVII
Згодом – ані спотичок, ані боїв, ані перестрілок, і чехословацька влада винесла постанову, згідно з якою боротьба з «націоналістичними бандами» ставала обов'язком поліції. На часі було підбивати підсумки.
За чехословацькою статистикою, в боях з сотнями УПА взяло участь 6 087 військовиків, 5 623 поліцаї, 3 700 партизанів; бойові втрати – двадцять п’ять осіб, небойові – двадцять. У повстанців: вбито – п’ятдесят дев’ять, поранено – тридцять дев’ять, здало зброю – двадцять дев’ять; на Захід пробилося: з сотні Бродича – сорок вісім, з сотні Громенка – тридцять шість, з сотні Бурлаки – троє.
До відома. За тих, що «здали зброю», статистики вважали й тих бійців, які через поранення або недугу не мали іншої ради і знаходили прихисток у добрих людей. Відомо, що в Чехословаччині жив під чужим прізвищем старшина УПА на псевдо Залізняк35, який також був змушений «здати зброю».
35Не плутати з Михайлом Озимком-Залізняком, чотовим сотні Громенка.
У військово-аналітичному звіті слідчої комісії мовиться, що сімдесят відсотків населення схвалювало нагінки на вояків УПА, та все ж таки і той звіт не годен заперечити, що добрих людей з-поміж чехів та словаків було чимало. Надто в повітах Гавлічкобродському, Каплицькому, Полічському, Чеськокрумловському, людність яких ставала до помочі українцям й ніколи їх не виказувала. Причини такої «злочинної» поведінки слідчі вбачали в необізнаності поспільства з тим, що українці не лицарі свободи, а звичайні бандити.
Бандити, а ні в кого й нічого не взяли силом, бандити, а жодної чешки чи словачки – се визнала й слідча комісія – ніхто з них і пальцем не зачепив.
Комісія твердила, що сотня Бурлаки завдала збитків Чехословаччині на 750 тисяч крон, а сотня Громенка – на вісімдесят тисяч. Обрахували й сукупні витрати. Вийшло – сімдесят п'ять мільйонів крон. Грубі гроші, але – перемога!
Зухвалим – медалі «За хоробрість», зважливим – «За відвагу», а найсміливішим – Воєнні хрести. Письменник Едуард Фікер увічнив їхні подвиги в епопеї «Операція Б», а режисер Йозеф Мах – у фільмі з такою самою назвою.
Фільм і ниньки нема-нема та й покаже чеська телевізія, а частина чеських істориків – утім, як і частина чеської спільноти – й досі певна, що вліті 1947-го Чехословаччині істотне загрожували «українські зарізяки».
Суть кіношної агітки, яка спирається на злочинні московсько-большевицькі міти, мало хто зглибив так, як письменник Ян Бенеш. Він узивав підлою брехнею те, що українців, які вимикалися з совєтської пастки, Фікер з Махом відмалювали посіпаками – згідно з мітом уже чисто чехословацьким – капіталістичних, католицьких, націоналістичних та інших вигаданих чехословацькими большевиками заколотників.
До відома. З початком совєтської займанщини колишній політичний в’язень Ян Бенеш (1936-2007) утік до США. Викладав у Військовому інституті іноземних мов, у Гарвардському університеті, в Інституті міжнародних відносин. По листопадові 1989-го, вернувши на батьківщину, посвятився публіцистичній діяльності. У багатьох статтях викривав засилля колишніх большевиків у владних ешелонах гавловської та погавловської Чехії. Упевнившись, що сипле піском проти вітру, вчинив самогубство.
Вітер лихих мітів віє й понині. Він і навіяв абшитованому полковникові Ярославу Піскачкові медалю за «героїчний внесок у боротьбу з українськими бандитами».
Ярослав Піскачек.
Самовидець. Бандерівці вигубили тисячі жидів, поляків, тисячі безневинних українців та комуністичних активістів і, вписавшися в дивізію SS-Галичина, стали німецько-фашистськими поплентачами. На Захід ішли по трупах: в боях з тими бандитами полягли десятки чехів та словаків. Вигнали ми їх, і країна відітхнула з полегкістю. Йозеф Тошенов’ян36.
36Josef Tošenovjan. Akce B dopadla dobře: republika si oddechla. – Haló noviny, 8.06.2015.
До відома. В Україну, на Болехівщину, Михайло Дуда-Громенко повернувся тридцять першого травня 1950-го, вистрибнувши з англійського літака. Мав налагодити зв’язок Закордонних Частин ОУН з Головною Командою УПА. Приземляючись, уломив ногу. Поза місяць з поміччю болехівських селян ховався по криївках. Сьомого липня, коли останню його криївку обскочили чекісти, застрелився.

XXVIII
Перепрошую живих і неживих громенківців, бродичан і бурлаківців, що мало згадав за їхні славні чини, але моїм завданням було показати тільки й тільки те, як їх, громенківців, бродичан і бурлаківців, нищило і не змогло знищити величезне чехословацьке військо.
Долі тих, що вихопились на волю з-під совєтського батога, склалися по-різному й на різних континентах: обидві – Південна й Північна – Америки, Австралія, Европа... Та ніхто з них не загубився на тернистих життєвих шляхах, ніхто не втратив віри в Україну. Доля майже кожного мала те чи те спільне з долями Тараса Бурого-Буркуна, Богдана Гука-Вира або Петра-Йосипа Потічного-Воробчика.
Тарас Бурий (1926-2011) від травня 1949-го мешкав у Філядельфії (Пенсильванія, США). Згодом переїхав до Клівленду, де вивчився на інженера. Був секретарем Управи Товариства Вояків УПА. Богдан Гук (1922-1981) закінчив німецький університет (м. Ерланген) і став лікарем, але не в Німеччині, а в США, на Фльориді. Жив у місті Бей-Пайнс, і активно співробітничав з редакцією «Літопису УПА».
Набагато раніше потрапив до Сполучених Штатів Америки Петро-Йосип Потічний (1930), а тож і встиг на Корейську війну. Служив на військових кораблях й підводних човнах. Був поранений. По війні закінчив Колюмбійський університет. Історик. Професор Мак-Мастерського університету (Канада). Відвідавши Чехію, мав зустріч з письменником Яном Куксом, чийого батька було поранено в бою з українськими повстанцями. Сливовиця, кава... Словом, поговорили від серця до серця, але так і не зговорилися. «Пан професор, – заявив Кукс, – не схотів визнати своєї вини».
2016.


Микола ШАТИЛОВ – поет, літературний критик, публіцист – мешкає в Чехії. Постійний автор часописів «Всесвіт» та «Березіль». У «Всесвіті» було надруковано й журнальні варіянти його повістей «Смерть на ім’я мерседес», «Вітер з-над озера Ері», «Йшли село, йшли село бандерівці».

ПЕТРО СОРОКА ПРО МИКОЛУ ШАТИЛОВА
Враження вселенське! Врешті-решт мета кожної книжки – це мова. А мова у Шатилова диво! Ніби входиш в абсолютно інші виміри, в інший світ, у якісь космічні води. Це зустріч з Україною ХХІ сторіччя. Ніхто з сучасних письменників, як мені видається, не зміг піднятися на таку висоту, на якій стоїть Шатилов, який, як це не парадоксально, багато років живе поза Україною. «Мерседес…» – одна з кращих книг останнього десятиліття у нашій літературі.
У повісті «Вітер з-над озера Ері» розповідається про кількох чеських відчайдухів-бойовиків, які зважилися на ризикований крок – втечу в Західну Німеччину з окупованої комуністами Чехословаччини. Я ледь стримуюся, щоб не вдатися до переказування фабульних перипетій, такі вони захопливі й цікаві. Від першої і до останньої сторінки напруга не спадає ні на градус, усе доцільно і мудро переплетене, все справляє враження коштовної діадеми. І, звичайно, цю річ треба читати з олівцем, виписуючи рідкісні слова і смакуючи ними.

© Микола Шатилов, автор тексту, 2017.

© Микола Шатилов, автор коментарів і приміток, 2017.

© ТОВ «Журнал «Всесвіт», редакційно-видавнича підготовка й розміщення на офіційному веб-сайті журналу «Всесвіт», 2017.

© Всі права захищені міжнародним законодавством. Жодна з частин цього (цих) твору (творів) не може бути копійована, відтворена чи розповсюджена у будь-який спосіб (електронний чи інший) без попередньої письмової згоди автора чи ТОВ «Журнал «Всесвіт». Допускається публікація (цитування, використання) окремих фрагментів творів (твору) у формі цитат до 4 тис. зн. (до чотирьох тис. знаків з пробілами) з обов’язковим посиланням і гіперзноскою на: www.vsesvit-journal.com.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




©kzref.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет