Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні


Назва Sten – акронім: Шепард (S), Тепін (T), Енфільд (EN)



жүктеу 2.84 Mb.
бет4/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

23Назва Sten – акронім: Шепард (S), Тепін (T), Енфільд (EN).


Автоматика «стена» – відбій вільного замка, вогонь – з заднього шептала; замість клясичного запобіжника – витинка на коробі ствола, в яку влягалося руків’я замка; розбивний механізм урухомлювався поворотною пружиною; замок, в який вмонтовано бияк, заступав розбивач; а магазин було скопійовано з німецького пістолет-кулемета МР-28.
Магазин – то була ахілова п’ята автомата. Пружина, яка виштовхує набої, з часом слабла, і початковий набій скошувався. Затинка! Вояки знайшли спосіб, як її уникнути: начиняли магазин несповна і безпосередньо перед боєм.

Англійське вояцтво, звикле на важкі, з показними лакованими прикладами пістолет-кулемети Томпсона, легкий (2 800 г) «стен» поневажало. Казали: «Бляшанка!». Казав ген-ген пізніше й полковник Піт Вілкінсон: «Біс їхнього батька знає, хто хлопцям того автомата втелющив. Я б ніколи не озброїв їх «стеном». Який він є, переконавсь на гіркому досвіді. Певен, що то була витівка якогось чеха. А може, хлопцям утеребив бляшанку й котрийсь англійський нехлюй».



Магазин Габчикового «стена» мав усі тридцять два набої, й начиняли його не безпосередньо перед замахом, а п’ятьма місяцями раніше. Усвідомивши, що автомат затнувся, Габчик мусив би відстібнути магазин, натягти замок, виколупнути або витрусити скошений набій, і се все на очах у Гайдриха та його водія Кляйна...

РТ mod. 73 МК І


Скрутивши за ріг Кірхмаєрової, Габчик почув, як позаду гримнуло. Бомба вибухнула під правим заднім колесом, вирвавши шмат кузова. Кубіш таки не влучив усередину. Промахувавсь і в Шотляндії, коли метав на вживаного «остіна», що збігав з естакади. Піт Вілкінсон, тоді ще молодий майор, лаявся: «Якого дідька ви, чехи, не гуляєте в крикет, як наші?! Наші влучають зразу!».

Після вибуху.
Там само, в Шотляндії, на військово-дослідній базі «Портон-Давн», мав клопіт з такою самою бомбою біолог Поль Фільдс: збільшував її убивчий потенціял. Збільшував таким чином, щоб Гайдрих ні в якому разі не уникнув смерти.
Мерседес понівечила «липка» фугасна бомба РТ mod. 73 МК І, якій Вінстон Черчиль надавав особливої ваги. У жовтні сорокового записав: «Липкі бомби. Виробити один мільйон». Важила така бомба без малого кіло і являла з себе тканий – з плястичною вибухівкою – мішечок, зашморгнутий зісподу тасьмою; верхня частина мішечка скріплювалася з металевою кришкою, в яку вкручувався – під запобіжним ковпачком – запальник; запальник в’язала з розбивачем чека; мішечок обмотували причепленою до чеки полотняною лентою. Коли зняти ковпачок і кинути бомбу, лента під вагою тягарця злітала, висмикуючи чеку. Упавши на танк, м’який мішечок не відскакував, не скочувався, а «розтікався».
Липкі бомби неабияк показали себе в боях з танками Ромеля, та вояцтво їх однаково неполюбляло. Метати доводилося в незвичний спосіб – низом, мов кулю в кегельбані, й метати з відстані п’яти-шести метрів, що загрожувало життю самого метальника.
Кубіш дістав лицьове поранення (кров заливала очі), та влади над собою не втратив. Рвонув по той бік вулиці. Велосипед! Погнав на Лібень. Гнався позиченим «Огаром», яким позичайла обділили на заводі під час започаткованої Гайдрихом кампанії «Велосипеди – робітникам!».

Кий і пиріг
Попередник Гайдриха барон Костянтин фон Нойрат намісникував аби день до вечора, й чеські воєнні заводи тільки-тільки не спинялися. А Німеччина у великій війні. Нойрата випхали «на лікування». Гайдрих підніс платню; збільшив пайки: м’яса на чотириста грамів, масла – на чотириста двадцять; повідкривав заводські їдальні; видав робітниками сто тисяч пар черевиків й тисячі велосипедів; запровадив таке саме страховання та соціяльне забезпечення, як у Німеччині; конфісковані у власників готелі обернув на робітничі пансіонати, а великосвітський курорт «Лугачовиці» – на заводський будинок відпочинку; запросив на Град, чого не бувало ні за Масарика24, ні за Бенеша25, робітників, запросив селян.

24Томаш Масарик (1850-1937) – перший президент Чехословацької Республіки (1918-35).

25Едвард Бенеш (1884-1948) – президент Чехословацької Республіки (1935-38). Від 1938-го до 1945-го – глава чехословацького еміграційного уряду в Англії. По еміграції – президент ЧР. У 1943-му підписав ганебну угоду із Сталіним, наслідком якої Чехословаччина стала сателітом совєтської імперії й була збольшевичена.
У Берліні насміхали: «Ти ба, чехів уже не ґвалтуємо. Зваблюємо...». Зваблені надривали пупа – аж очі рогом лізли, що не могло не непокоїти Англії. Непокоїла її й злагода між німецькими й чеськими військовиками.
«Чехи показали нам свої танки. Чеські танкісти запевняли, що вони цілком задовольнять танкістів німецьких. Співдія з чеськими старшинами була плідна й товариська. Нам ніколи не доводилося мати до діла із саботажем чи будь-яким опором». Себастьян Ікен, інженер-полковник.

Чехи здали німцям триста двадцять дев’ять легких танків LT-35 та LT-40, сімдесят танкеток АН-1, сімдесят п’ять автопанцерників. Сто двадцять шість LT-35 і сорок вісім АН-1 отримала від них союзниця Німеччини – Румунія. Чеські танки не лише нічим не поступалися німецьким, а й мали перевагу над кулеметними Т-І та озброєними двадцятиміліметровою гарматою Т-ІІ. Чеські машини – се уславлена 6-та танкова німецька дивізія, яку за небачену швидкість в наступі називали у Франції «примарною». На південному крилі совєтсько-німецького фронту чеські LT-35 належали до складу 1-ої румунської танкової та 1-ої словацької моторизованої дивізії. Там же за підтримкм чеських танкеток воювало шість дивізій румунської кавалерії та словацька мотодивізія.

Напередодні німецько-польської війни чеські заводи постачили Німеччині півтора мільйони гвинтівок та пістолетів, шістдесят дві тисячі кулеметів, чотири тисячі гармат й мінометів. Чеською зброєю було забезпечено п’ять піших дивізій Німеччини. З чеськими гвинтівками й гарматами вирушив на захоплення Польщі словацький корпус: дві піші дивізії та мотобригада. За рік іще чотири німецькі дивізії отримали зброю чеського виробництва, а на початок німецько-совєтської війни кількість її збільшилася в кілька разів.

Отже, чеська політика Гайдриха – кий і пиріг. Карав без милости. Початок його влади – півтисячі скатованих та поза дві тисячі в’язнених. Утім, «кий» не відбив у чехів охоти до «пирога». Навесні сорок п’ятого в німецькі війська надійшло чотири тисячі нових автогармат і танків. Тисяча сто тридцять шість були чеські.



Засяг – шість хвилин
Мчавши лібенським узвозом, Кубіш збив з ніг Анежку Рожкову. Упав, і вона помітила, що він затуляв заюшене обличчя носовиком. У Лібні, кинувши заляпаний кров’ю велосипед під взуттєвою крамничкою «Батя»26, побіг на Странського27, 3. До Новакових. Марія Новакова, не гаючись, послала свою меншеньку – Їндришку – по велосипед.

26Крамничка й досі там (Зенклова, 13), і торгують у ній по-старому – взуттям.

27Нинішня вулиця Новакових.

Цецилія Адамова (В Голешовичках, 44) та Жофія Чермакова (На Рокитці, 26) бачили Кубіша, бачили Їндришку. «Дівчинко, куди? То не твій велосипед!». – «Мого тата. Він його тут лишив». – «А що йому сталося? Увесь був закривавлений». – «Розбився, а як, не знаю. Я в школі була». Пані мовчали за те, що бачили й чули. А голосники не вгавали: «Того, хто не завідомить поліцію, буде розстріляно з усіма посім’янами. Того, хто не завідомить поліцію...». Пані завідомили. Завідомила й Анежка Рожкова.


У лібенських пань випитували не так за чоловіка із заюшеним обличчям, як за час, що збіг між появою велосипеда і появою дівчинки. Двадцять, п’ятнадцять, десять хвилин? Поладналися на дванадцяти. Значить, мешкала за шість хвилин ходу. Поклали на мапі круг з шестихвилинним засягом. Дівчинок з того круга – а було їх сорок дві – скупчили в гестапівській кінозалі, повикидавши з неї крісла. Та чи та вела велосипед, а лібенські пані спостерігали з будки кіномеханіка. Після першого кола пізнаття залишилася дванадцятка дівчат. Після другого залишилося їх п‘ятеро. Ні Цецилія Адамова, ні Жофія Чермакова або не впізнали малої Їндришки (мати підкоротила їй волосся), або не схотіли впізнати.


6. ЗМІНА ТАКТИКИ
Пирій і шовкові сукні з лелітками
Не крамничка «Батя», як у Лібні, а «Батя» – торгівельний палац на Вацлавському майдані. За склом вітрини плякат: «10 000 000 крон за повідомлення, яке поможе спіймати злочинників. Хто впізнає виставлене?». Бежевий з такими самими ґудзиками пильовик; вишмульгана, верблюжої вовни кепка з блакитно-жовтою етикеткою крамниці «Білий лебідь»; панянський велосипед; портфелі – більший і менший.
Устійнивши, що пильовика чистили, гестапівці познаходили клієнтів усіх хімчисток, і мав біду той, що не міг показати свого пильовика. Потерть, яку витрусили з течок, обстежили на всі способи: пирій!
Пайок чехи мали хоч ноги відкинь: хліба – три з половиною кілограми, масла – сто двадцять п’ять грамів, молока – півтора літра. Базарів – хоч запали. А без них селяни гилили як за батька: кіло масла – вісімсот крон, сала – п’ятсот... Міський люд ударивсь у кролівництво. Мали кролів і Фафкови, в яких, на Колінській, 11, квартирували Кубіш з Габчиком. Пильнуючи Гайдриха, їздили велосипедами в Паненські Брежани. Скубли по узбочинах траву. Коли минала їх намісникова легковичка, скидали капелюхи, вклонялися. Гайдрих кивав.
Упізнав обох. Габчика бачив очі-в-очі, а Кубіша за п’ять-шість метрів. На запитання Панвіца зашепотів: «...тинялися в околі». А Панвіц упізнав, що менший портфель – власність швалі, яка шиє шовкові сукні з лелітками. Більший було вшито тою самою ниткою і так само невміло, а тож й він від тієї поки що невідомої швалі.
Пильовика Габчикові дав височанський Вацлав Ходл, позичивши його в сусіди, в Їржи Гофмана. Кепочка з верблюжої вовни – Любоша Огоуна, хлопця, в сім’ї якого, на Липській28, 18, бойовики жили сількісь день перед замахом. По тій кепочці Любоша впізнавали і в гімназії, і на Липській. Огоунів узяв жах. З біди вивіз знайомий капелюшник, пошивши таку саму. Пильовик, кепка, теки, веломашини... Усе могли купити. Мали в себе сто тисяч крон! Але позичали легковажно то се, то те. У самопосвятних помічників.
28Нинішня Вацлавакова.
«А не вб’єте моєї матері?..»
За Кубішем і Габчиком шукало дванадцять тисяч вояків та поліцаїв. Поатентатної ночі перетрусили тридцять шість тисяч помешкань. Темними порожніми вулицями йшли та йшли стежа за стежею. Від будинку до будинку, від підвалу до підвалу, від горища до горища. Затримано було п’ятсот сорок одну особу – без жодних добутків!
Кілька бойовиків не спалилося чистісінькою нагодою. Як-от Карел Чурда, який обночовував у Їндриха та Йозефи Бавцових (Люмирова, 11). Зачувши хазяйчине «йдуть!», вліз віконечком ванної кімнати у вентиляційну шахту. На Велварській, 75, Тереза Касперова, вдова розстріляного в жовтні полковника Богдана Каспера, заховала Адольфа Опалку в стінній ніші за високою спинкою канапи.
Тереза і Богдан Касперови.
Пізно помітила, що впустив краватку. Настоптала на неї. Стояла незрушно, як примерзла, аж забралася стежа геть з хати. Важила своїм життям і життям маленької Аленки.
Одразу ж після замаху слідчу комісію було посилено берлінськими, мюнхенськими, дрезденськими, кельнськими, хемніцькими криміналістами. Гайнц Панвіц мав під своєю зверхністю тисячу двісті фахівців, які за лічені дні перевірили поза тринадцять тисяч затриманих. Усяка підозра, всякий сигнал, усякий виказ – се все аналізувалося вмах. Прилетів начальник німецької розшукової поліції Артур Небе29, а з ним – сто двадцять дійшлих агентів і десять побиванів, які наганяли холоду навіть на обметаних гестапівців. А слідство ані руш! Карл-Герман Франк підкрутив гайку: розстріляних за схвалення замаху – двісті тридцять один, за володіння зброєю – сорок два, за зв’язки з ворогами Німеччини – триста сорок три, за відсутність прописки – сімдесят сім. А слідство там, де й було. З намови Панвіца Артур Небе підказав Франкові: «Змініть тактику...». Скасувавши дванадцятого червня стан облоги, Франк пообіцяв амнестувати кожного (хоч і самого атентатника!), якщо повиниться не пізніше вісімнадцятого червня.
29Артур Небе (1894-1945) – генерал-ляйтенант поліції. Страчений як учасник антигітлерівського заколоту.
Шістнадцятого до «Печкарні», як називали Печків палац, сіру, похмуру озію гестапа, увійшов широкий в плечах смаглявий чоловік. Сказав: «У справі замаху», і його послали в кабінет Гайнца Янтура. Уже на приході чоловік виклав: «Я – англійський вояк». А затим питав та й питав: «А не вб’єте моєї матері? А не вб’єте?..». Янтур заспокоював: «З якої такої ласки?». А заспокоївши, доповів Панвіцу. Панвіц сположив «англійця» на руки Георгу Галусу, який умів витовкти зізнання.
Замість товкти Галус виклав на стіл кільканадцять схожих портфельчиків. Чоловік без ваги спізнав той, що його у Сватошових зашивав Габчик. «Адреса?». – «Мелантрихова, 15». Спізнав і велосипед: «Тітоньки Моравцової». – «Адреса?». – «Біскупцова, 7». Чоловік, з якого Георг Галус вісімнадцять годин сотав жили, був Карел Чурда.
Карел Чурда.

7. ЧОМУ БУТИ, ТОГО НЕ МИНУТИ

Світлина, яка забила сімнадцятьох
Зрада ходить, своїм звичаєм, опліч з геройством, і падають під тягарем обставин переважно ті, що мали або виконати наказ, або накласти головою. Карел Чурда, бодай не казать, зрадив, та не поспішаймо пояснювати його вчинок розхожим «пекельний вилупок». Чехи не поспішають. Упадає в око, що прізвище Чурди не набуло в них негативної символічности, як прізвища інших зрадників. Можливо, тим, що за большевиків замовчувалися чини чеського західнього Опору, а з ними замовчувались і його «темні плями», а коли бойовиків-атентатників уже славили, скоєне Чурдою могло затемнити їхню пам’ять.
Карел Чурда походив з Нової Глини. Був наймолодший (народився в 1911-му) з шістьох дітей Розалії Чурдової, яка сама ставила їх на ноги. Сердечну приязнь до матері проніс через усе своє невдале життя. А починалося воно ще й як вдало. Підполковник 29-го пішого полку в Їндриховому Градці Павел Швець Чурду похваляв: «Вдачі гарячої й відкритої. Удатний, бистрий на розум, запопадливий і наполегливий». У підстаршинській школі те саме: «Веселий і певний, зважливий і беручкий». Словом, став з Карла Чурди заступник чотового. Далі – все, як у тих, що воліли битися з німцями: Польща, Франція, Англія...
У Франції, в Мулені-на-Альє, Карел Чурда гостював був у чешки Анни Крихової. Він їй запам’ятався. Чим? Тим, що на все німецьке вогнем дихав! Синові пані Анни казав: «Олдо, навчайся чеської мови. Коли вже не ми, то ви визволите Чехію». Клявся матір’ю, що помститься займанцям. Їржи Павел, який в Англії служив з Чурдою в автомобільній сотні, запам’ятав його як людину, «на яку в усьому можна покластися». Поклались і в загоні D. На батьківщину Карел Чурда вернув у березні сорок другого з боївкою Out distance.
Адольфа Опалку, Карла Чурду та Івана Коларжика польський екіпаж галіфакса викинув, помилившися на сто тридцять кілометрів. Явки, що їх мали бойовики, ляпнули. Вантажного парашута не знайшли. Опалка звихнув ногу. Коларжик загубив гамана, в якому, крім документів і грошей, була й світлина його коханої – Мілади Грушакової (узяв, зневаживши наказ). Зневажили бойовики й інший наказ – «не виходити на зв’язок із сім’ями». Коларжик подався на Валаське Межиріччя, Чурда – на Нову Глину, Опалка – на Решиці. Призначили з’їхатись у Празі.
Якби полковник Франтішек Моравець кинув оком на денник Адольфа Опалки, то не без жалю сказав би: хай які накази видавай, а він таки знайде спосіб побувати в Решицях.
Адольф Опалка.
«4 січня 1942. Отже, сповнилося мені сьогодні двадцять сім... усю дорогу не йшли мені з голови слова: «туга за батьківщиною – найстрашніше з того, що знаю». Так, тепер і я знаю, і я розумію. Але ту «чеську неміч» Божени Нємцової, якої я не розумів був, годі зіставити з моєю непогамовною тугою. Чого б я тільки не віддав, щоб опинитися вдома. (...) Як може хтось розводитись за красу, не бачивши Решиць, не бачивши путівця з Кордули на Решиці, марева над житами, не бачивши нашої каплички в молоці квітучих черешень, не пройшовши босоніж курною теплою стежкою в лощовині... Гусаків сад, Лиса гора, водомиї під «виром». (...) Усюди, всюди часточка мого єства. В Англії мого залишиться мало, хіба що в Шотляндії... Прожито двадцять сім років. Смерть за батьківщину. Я з тим давно зжився і готовий на все».
Умовленого дня з’їхалися Опалка з Чурдою. Коларжик не з’явився.
Іван Коларжик.
На звороті світлини Мілади Грушакової була її адреса. Уникнувши пастки у Валаському Межиріччі, Коларжик утікав від гестапа п’ять днів. Укінці, лишившись як на билині, отруївся. А всі Коларжики й усі Грушаки – сімнадцять душ! – наложили головою.

Сумний брат
Пізньої весни 1942-го полковник Франтішек Моравець на командира вісьмох бойовиків, які волею випадку знайшлися в місті, призначив Адольфа Опалку. Освічений (військова академія), інтелігентний, з логічним мисленням, він помагав Кубішеві й Габчику, але замаху не схвалював. Бойовий старшина, навиклий мати на совісті життя таких, як він сам, вояків, не бажав мати на совісті життя тисяч невинних.
Опалкові, звісно ж, було відомо, що написав майор Майкл Едвардс за Чурду: «Дужий, завзятий, тямущий. Цілком на рівні вимог, які заявляються підстаршинам», і знагла: «...аж такий зарадний, що може стати небезпечним».
У Чехії Чурда в один раз перемінився: невеселий, немівний. Узивали його сумним братом. А він не затаював, що муляє йому душу: «За винятком тих, що нам подають помочі-порятунку, землячки вживають життя без війни на повну котушку». Двадцять шостого травня спитався в Опалки, чи може поїхати завтра до сестри Марії в Колін по випрану білизну. Опалка залюбки погодився: не хотів мати «небезпечно зарадного» в місті, з якого мало стати пекло.
Вихопившися з нічної облави, Чурда рано-вранці сів на потяг. У Новій Глині зживав своє – особисте! – пекло. Читавши поіменники загиблих, загадувався долею матері. Ніч у ніч злазив з горища й незмінно чув: «Амнестія-бо! Повинися... За братів-сестер, за діточок їхніх подумай». Не спав. Зганяло сон з очей неньчине: «Заради кого, Карличку?».

З Карла Чурди – Карл Єргот
Улізти в Чурдину шкуру не так і важко. Досить й собі почитати ті газети, в яких з’являлися не лише жахливі поіменники, а й жахливі статті. Такі, як «Серце підказує розуму» від метра чеської поезії Ярослава Сайферта:
«Німецький народ б’ється на всіх фронтах. Б’ється жертовно і – нема сумніву! – перемагає. В отсій воєнній добі нам, які не відмежовують себе від Райху, мусять важити не наші права, а наші обов’язки (...) важити удвічі й утричі більше саме сьогодні, коли лондонські емігранти своїм зухвалим злочином позбавили нас того, що ми прагнемо побудувати спільно з Райхом».
«Національна праця» подала статтю майбутнього нобеліянта двадцять дев’ятого червня. Того самого дня, коли Чурда отримав п’ять мільйонів крон, пашпорт на ім’я Карла Єргота, пишні покої на Французькій, 8, і запевнення, що в гестапі матиме тридцять тисяч крон місячно. По якімсь часі Карл Єргот узяв за жінку свість гестапівця Роберта Ерета, Марію Бауер. Мав з нею сина.
Сімнадцятого травня 1945-го в поліцію містечка Манєтин заявився широкий в плечах смаглявий чоловік і замість повітання вимовив: «Чому бути, того не минути. Я – Карел Чурда!». У в’язниці з ним годинами розмовляв капітан Честмир Шикола, який на завдання Генерального штабу аналізував діяльність англійських боївок:
«Мене займав мотив зради. Чурда сказав, що боявся за матір, яка трохи не збожеволіла, поки він ховався на горищі, що сам він під наплинком сотень і сотень смертей вже не міг мислити тверезо. На запитання, чому й згодом вірою й правдою служив німцям, відповів: «На вовчому хуторі по-вовчому й гутори».
Чурді додала решту загибель сім’ї Олдриха Пехала, якого він не знати як шанував. Пехалова боївка Zinc зазнала після висадки тяжкої скрути: навігаційна хиба, провалені явки, втрата документів... Шукавши за підпільниками, Пехал ускочив у налаштовану гестапівцями западню.
Олдрих Пехал.
Осилений десятьома лобасами, розірвав сталеві залізка і скалічив ними одного з тих десятьох. Узяли на муки – нікого й нічого не виказав. Звели на очі з батьками: «Уб’ємо обох через твою затятість!». Не мовив ні слова. Повісили його в Мавтгавзені.
Двадцять дев’ятого квітня 1947-го, об одинадцятій п’ятдесят сім, кат Франтішек Ненагло повісив гестапівського попихача Карла Єргота. А може, все ж таки і бойовика Out distance Карла Чурду?

Чим пекло встелене?
Полковник Володимир Мадєра, який знав вояцтво всіх чехословацьких боївок, не квапився звести на Карла Чурду пеню: «Учинок, бодай не казать, ганебний: послав на смерть стількох людей... Та хто з нас може напевно сказати, що знесе, витримає несосвітенний психічний тиск?».
Самохіттю став до побою. Самохіттю вписався в загін D. Самохіттю вилетів на завдання, з якого не було вороття. А він же й пекельний вилупок? Ні, поведінка Чурди мала свою логіку. Приїхавши з Нової Глини до Праги, хотів знайти когось з товаришів у Сватошових, але ті сахалися його, як зачумілого, й сльозами просили відійти якшвидше. Гадав, що, виказавши двох, урятує і свою сім’ю, і своє село, й сотні незнаних. Гадав, що сягне по капсульку, та Георг Галус наказав роздягти його до голого тіла. Словом, високі наміри, якими пекло встелене.
Міг укоротити собі віку, як ті в катакомбах? Але тих було семеро! У катакомбах панувала масова психоза. Позитивна, сказати б: один одного підтримували на дусі, один одному навіювали, що «соколи» мають ось-ось їх вивезти, один одного впевняли, що по них вишлють літака з Англії... А якби хтось з них опинився сам-на-сам, як Чурда, з горою трупів, з горою, що день-крізь-день громадилась?
З пісні слова не викинеш: Карел Чурда виявивсь завбачливішим за тих сімох. У час вимкнувся з оточення. А вони не лише зосталися, а й скупились у підземеллі.
Важко повірити, але та сама, що в Чурди, думка пройняла була й полковника Моравця. Наляканий гоніннями на чехів, зважував, чи не донести у вуха Франкові, що замах скоєно Кубішем й Габчиком...
Погляд новоглинян на свого земляка не збігається з поглядом загальновизнаним: «Якби німці вискіпали Карла в отій його, число дванадцять, хаті, винищили б село до ноги...». Або: «Хто, Карел? Та він же, вважай, усіх нас з пазурів смерти видер! Були б з Нової Глини – Лідиці!». Згадують, як грав на баян у шинку, як світлив сільських дітлахів. А маленького Карла Єргота, сина Чурди, великий час обходила Чурдова сестра Ружена Костечкова. Аж у сорок сьомому забрала його в Австрію мати – Марія Бауер.


8. ЗНЕВАЖЕНА КОНСПІРАЦІЯ

Vdolky a holky 30
30Vdolky a holky (чеськ.) – пампушки й дівчата.
Кубіш і Габчик запізналися в польських Малих Броновицях, а зайшли у приязнь на борту «Болеслава Хороброго», яким пливли до Франції. У Парижі, поки вирішувалася їхня доля, часу не гайнували. Обидва були женихливі, а тож, купивши велосипеди, кружляли вулицями, наглядаючи собі панянок. Тихий Кубіш свого замиловання в жіночій статі не виставляв напоказ. Габчик же ані-ні не таївся, що любить vdolky a holky. Ту саму нитку вони й далі виводили в Англії.

«Якось їхали ми з кіна. Мені було шістнадцять, а Едні чотирнадцять. На автобусній зупинці підійшов до віконечка незнайомий чоловік і вкинув записку. Една прочитала й каже: «Кличе нас на побачення. У неділю, по обіді. Підемо?». Показали записочку мамі. Вона: «Біжіть, але в хаті – не пізніше п’ятої!». Ми пішли. Чоловік той був Ян Кубіш. За тиждень пішла з нами й мама. Хотіла сама побачити, що то є за Ян. Мабуть, він їй став у подобі: позвала на чай. Мені було ясно, що Ян поклав око на Едну. Тож я йому й кажу: «Познайомив би мене з кимось із своїх».

Лорна (ліворуч) і Една Елісон.

Він витяг кілька світлин. Я й тицьнула пальцем: Габчик! Запало мені в тяму, як Кубішеві закрутилися в очах сльози, коли мама і йому, і Габчику сказала: «Розгостіться, прошу!». По часі вони в нас і замешкали». Лорна Елісон.

Хай не видасться дивним, що Памела Елісон вітала любощі своїх зовсім юних дочок з набагато старшими чоловіками. Була війна. Ніхто не мав певности, що житиме завтра, а тож усі й спішилися жити.

У Чехії теж була війна, але геть не та, що в Англії, а тим-то бойовикам й наказали: «Під жодним оглядом не лигатися з жінками!». Але Габчик... З Анною Малиновою познайомився у трамваї. Заповівся весело і з натяком: «Я – Вискочил і таки вискочив...»31. Анна стала Габчиковою коханкою.
Анна Малинова.
У той самий час упадав він й біля Лібени Фафкової, з якою в неділю, двадцять четвертого травня, заручився в євангелічного священика Християна Ланштяка. Двадцять шостого, у вівторок, розжившися Габчикові цигарок, Лібена навітала Огоунів. На Липський застала Кубіша, Опалку, Вальчика і Яна Зеленку-Гайського32.
Ян Зеленка-Гайський.
Габчика не було. Розлючений наполегливою вимогою Опалки відкликати замах, хляпнув дверима і поїхав до Анни Малинової. На Липську вернув пізно, нічним трамваєм. Ніч з 27-го на 28-е перебув з Лібеною, а ніч з 28-го на 29-е – з Анною, від якої й пішов на Реслову.
31Габчик мав пашпорт на ім’я Зденька Вискочила.

32Ян Зеленка-Гайський (1895-1942) – учитель, один з провідних членів «Сокола», засновник системи криївок та схронів, що їх поживали англійські бойовики. Беззастережно підтримував замах на Гайдриха. Отруївся 17.06.42., коли до нього вдерлися гестапівці. Того ж дня у Забєглицькому лісі заподіяв собі смерть його син Ян-Міліч.
Мав коханку і Ян Кубіш – Марію Коварникову.
Марія Коварникова.
Марія жила на Магдебурзькій33, 2, з сестрою Людмилою та племінницею Людмилкою. Сестри Коварникови стали зв’язковими між бойовиками і Франтішком Шафариком, який столярував на Граді.
33Нинішня Летенська.
«З Кубішем і Габчиком у січні сорок другого познайомив мене в Челаковських садах мій колишній учитель пан Зеленка-Гайський. Попросив їм помогти. Поміч полягала на тому, що повідомляв їх, як виглядає робочий день Гайдриха. Вертавши з Граду, стукав у шибку в Коварникових, клав на підвіконня записочку. Вижив після всього, завдяки великій шляхетності обох сестер. Не кивнули на мене в гестапі. А на них кивнув сусід – Отто, Йозеф. Волочився за Людмилою, а вона дала йому відкоша. От він їх з Марією і всипав». Франтішек Шафарик.

У квітні Кубіш запалився пльзенською шевкинею Марією Жилановою.



Марія Жиланова.

«Прага, 12. 5. 1942. Мила Манічко! Візьміть до серця безліч моїх найтепліших вітань і сталих споминок. Вибачте, що стільки мовчав, та подумки був цілий час з Вами. Не міг Вам написати, бо книжку, на якій занотував Вашу адресу, позичив без мого дозволу приятель і заїхав з нею у Моравію. Був змушений чекати, аж верне, й зрадів, коли він її мені повернув. Маю надію, що не гніваєтеся на мене. Можливо, згадаєте колись нас (обох) і подумаєте: «То було двоє...». Ні, ми не такі. Ми також маємо бога в животі і маємо серця, які прагнуть калатати для когось, та завше мусимо критися з своїми почуттями. З найліпшими побажаннями і безнастанними думками про Вас кінчає сього листа Ваш Ота». 34

34За легендою Ян Кубіш називався – Ота Странд.

Марія Жиланова, яка помагала бойовикам (Опалка, Кубіш, Габчик, Чурда, Вальчик) забезпечити наліт англійських бомбовиків на пльзенські заводи «Шкода», згадувала: «Манічко, казав Ота, як війна скінчиться, візьму тебе за жінку...». Мовлене Марії Жилановій не заважало Кубішеві й далі любитися з Марією Коварниковою, з якою він міг мати й дитя, якби та його не потеряла.

Побожний Вальчик закликав командира своєї боївки Альфреда Бартоша: «Отям зальотників!». Та кого міг отямити Бартош, коли й сам змушений був покинути схов, бо звів жінку його власника Франтішка Гладєни, Тетяну?

«То є мій клопіт!»

Гестапо, мавши Вальчикові світлини, ступало за ним крок-у-крок. Заскочений безвихіддю, ламав собі голову, як з того вив’язатися. Був певен, що не має іншої ради, як накласти на себе руки. Великої П’ятниці пішов на сповідь. Сповідавсь у Франтішка Борака, який сказав, що самогубство – то була б легкодухість, що Вальчик мусить виконати той чин, на який його покликано.


Йозеф Вальчик.
Дав йому талісман – образок святого Вацлава із своїм підписом. Талісман той Вальчик носив за собою в кишені. Наче й не тямив, що то означатиме, коли б його спіймали. На тлі такої легковажности Антонін Формачек (мав шевню на Соколовській, 7) виглядає як битий на всі копита нелегал. Обшиваючи Габчика, не пожив машини: по стібках гестапо могло вийти на шевню.
У Лондоні бойовиків убрали в костюми чеського пошиття, та Габчикові трапився завеликий, а Кубішу – замалий (нового пошив йому брат Рудольф); на білизні і в того, і в того позалишалися англійські налички; і той, і той мали на собі піжонські штиблети, за які чехи вже й не пам’ятали. Франтішек Моравець і його підлеглі погано зналися на обставинах чеського всякдення, а зневаження конспірації брало свій початок у загоні D. Коли хтось з бойовиків відлітав, товариші налягали: «Напиши моїм: живий, мовляв, і здоровий». Він і писав.
«Ми догадувались, що Кубіш з Габчиком мають вдіяти замах. Важко сказати, з чого походила наша обізнаність. Може, з особливостей їхнього вишколу, який відбувався в нас на очах, а може, підказало чиєсь необачне слово. Сяк чи так, а хлопці проміж себе теревенили: «Підуть на Гайдриха...». Володимир Шкаха.
Володимир Шкаха.
Бойовикам вбивали в голову, що гестапівці насамперед заплічники, й спіткання з такими психологами, як Гайнц Панвіц (з фаху то був теолог), збивало їх з пливу. Бойовиків не наставляли, як шукати прихисток після невдалої висадки, як повестись, зоставшися сам собі на самоті, як не піддатися розпуці, попавши в тісний кут...
«Марно силкуюся збагнути, чому наші зверхники не згадували, що в Чехії може не знайтися безпечних явок. Чому нікого з нашої боївки не вивчили на ловкого радіотелеграфіста? Чому наш вилад був аж такий бідний? У Шотляндії мене хвалили: «Умієш стріляти!». А нащо мені те вміння? Маю лише-но шістнадцять набоїв. Маю передавача, з яким тільки-тільки обізнаний і якого не вмію полагодити». Володимир Шкаха.
Французькі й голяндські боївки хоч і малу, а надію на поворот мали. Чехословацькі – ніколи. Списаність психічно гнітила, а з того йшло й безоглядне «уживай світа, поки служать літа!» (у бойовиків). Бенеш знай товкмачив, що війна не сьогодні–завтра скінчиться, а з того легковажне «куди наше не йшло!» (у помічників).
Відсебеньки Кубіш з Габчиком правили від сампочатку: не закопали і не спалили парашутів. Не спалили й тоді, коли мешкали у Свеправицях на вілі «Наша Емка». Сховали в канапі. На згадку. Завдання боївки Anthropoid було відоме не п’ятнадцятьом особам, як гадав Панвіц. Більше! У хаті в Марії Моравцової (завітала й сусідка) зняли річ за Гайдриха, й Габчик перебив мову: «Намісник? То є мій клопіт!». У Ходлових вихвалявся Кубіш: «Ви й не здогадуєтеся, хто ми є. От вичитаєте з газет і знатимете». Кубіш уплескався вже на сходинах з ватажками «сокольського» підпілля Ладиславом Ваньком35 і Яном Зеленкою-Гайським. На запитання «А чи не маєте накласти руки на Гайдриха?» не здобувсь на слово, збентежено й собі спитав: «А як ви спізнали?». Франтішек Шафарик, звісно ж, за все здогадався, але і його вони втаємничили: «Нема-нема, та й заходили до мене із своїми любками, і якось злетіло їм з язика, що ладнаються вколошкати намісника».

35Ладислав Ванєк – учитель, провідник підпільної організації «Їндра». Був категоричним неприхильником убивства Гайдриха

9. ЗЛЮДНІЛІ ЛІДИЦІ
Анничка плюс Милан
Уранці третього червня на сланський завод «Палаба» прийшов лист на ім’я Аннички Марущакової.
Анничка Марущакова.
Анничка нездужала, й лист потрапив до рук хазяїна – Ярослава Пали. Здивований тим, що його робітниці хтось шле листи сюди, на завод, Пала відкрив конверта:
«Дорога Анничко! Пробач, що пишу з таким запізненням, та ти мене напевне зрозумієш, бо тобі відомо, скільки всякого маю і в праці, й не тільки... Усе, що я хотів виконати, я виконав. Того лихоносного дня спав десь у Чабарні36. У мене все гаразд. Побачимося сього тижня. Востаннє. Милан».
36Чабарня – село в околицях Кладна.
Чуднувате послання! Пала зняв слухавку: «Поліція?». По листа послали Франтішка Вибирала, який і сказав: «Любовна цидулка!». – «Може, так, – одповів на те Пала. – А може, й ні. Візьміть!».
Ярослав Пала.
Вибирал спитав за адресу Аннички Марущакової. «Голоуси!». Узявши листа, вийшов на вулицю, переганяв думки. Голоуси за шість кілометрів, а в поліції на нього чекають. Зайшов до Вілема Міхла, попросив позичити мотоцикла. «За півгодини, – сказав Міхл. – Ремонтую...». Вибирал півгодини не мав, і по часі Миланового листа читали в гестапі повітового міста Кладно.
Анничку допитував Ганс Скалак. Початком вона його обезнадіїла: нічого не знала за свого милого. Ливарник... Має велосипеда з числом 803... Та далі почув таке, з чого забило дух. Милан доручив Анничці з’їздити в Лідиці, знайти Гораків і переказати вітання від їхнього сина Пепи. Скалакові не завдало труду з’ясувати, що Пепа Горак – англійський пілот. Чим не атентатник!
Гестапівців скинув з неба Милан, себто Вацлав Рига, який, підпускавши дівчині бісиків, клався за виконавця «таємної місії». Опісля, знеохочений сімейними сварками (мав жінку Ярмилу й донечку Станю), вмисно написав Анничці повитого таїною листа. Отже, ніхто з лідицьких не був пов’язаний із замахом, але...

Помста автомеханіка Беме



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет