Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет6/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

13. ПАНІ У СВІТЛОМУ ПИЛЬОВИКУ
У Кобиліси по городину
Ранок випав хмарний з виясненням, теплий (плюс двадцять шість), з легеньким східнім вітром. Від Тройського мосту в задньому вагоні трамвая число три їхала літошня, але гарна на вроду білява пані у світлому пильовику. Марія Наварова. Їхала в Кобиліси, узяти в дядька-лісника сякої-такої городини. У Голешовичках трамвай спинився на яких дві хвилини, дзеленькнув і рушив. З Кірхмаєрової, повільно вписуючись у правий поворот, вивернув мерседес з числом три (нумерологи мали б що сказати!), і в той самий мент ударив вибух. Марію засипало битим склом.
Прийшовши до глузду, вилетіла з вагона й тут-таки присіла, сховалася. На неї у проміжок між вагонами нісся чоловік з пістолетом. А вперестріть йому біг з лівого боку поліцай50. Чоловік вистрілив, скрутив управо і, стріляючи понад голови людей, оббіг задний вагон. Ухопив велосипеда. Якась пані швиргонула була під колеса бідончика з молоком, та чоловік уже був ген-ген. За ним підтюпцем побіг другий поліцай51.
50Томаш Гросліхт за спробу спіймати Кубіша отримав двісті тисяч крон.

51Бедрих Залеський втікав подалі від лиха й утік аж так, що ні гестапо, ні поліція його не знайшли.
Марія підвелася, визирнула з-за вагона. Під самісіньким хідником стояв перехняблений вправо мерседес. Перед ним, схилившися на капот, напівлежав німецький старшина. Підійшла. З електричних дротів злетів чорний шкіряний плащ. Підібрала. Старшина відтрутив плащ правою – з пістолетом – рукою. Лівою тримався за поперек. Між пальці тоненькими цівками збігала кров. Вона впізнала! Чи може чимось помогти? «Спиніть якесь авто», – сказав Гайдрих.

Walther Polizaipistole

Поліцейський вальтер, що його зочила Марія Наварова, то був пістолет, гідний, понад усякий сумнів, найревнішої поваги, але в той момент цілком безпечний: не мав у держаку обойми. Коли Гайдрих витягав пістолет з вузької і глибокої кишені на напіввідірваних вибухом дверцях, мимохіть натиснув ґудзик, яким замикалася магазинна коробка. Обойма з неї випала. Поліцейський вальтер мовчав.
Мовчав, але з іншої причини, і в Йоганеса Кляйна. Кляйн відбезпечував його на бігу. Намацавши запобіжника, пересвідчився, що прапорця повернуто вниз – позиція «вогонь», але курок не піддавався. З поквапу Кляйн забув, що запобіжники поліцейських вальтерів вмикаються-вимикаються не так, як у більшости пістолетів, а навпаки.
Мовлячи огулом, поліцейський вальтер мав у собі стільки нового, що його поява в 1929-му змусила зброярів перецінити погляди на військовий пістолет. Німеччина тодішніми часами могла виробляти тільки й тільки небойові: калібр не більш як вісім, і ствол не більш як дев’ятдесят міліметрів.
Фриц Вальтер поклав собі заважку мету: не виходячи за «штатські» межі, створити бойовий пістолет. Сміливий задум заличкував запозиченнями з суто «штатських» взірців. Рухома спускова скоба – з сальонного вальтера, вільний замок, відбоєм якого живилася автоматика, – з вальтера службового. Зате самовідводний розбивно-спусковий механізм був засадничою новинкою, яка дозволяла починати стрільбу без відведення курка й стріляти далі в безкурковому режимі, завдяки чому швидкість вогню зростала. У пістолеті Фрица Вальтера вперше з’явився й лічильник. Стрілець не мусив у запалі бою гарячково пригадувати, скільки набоїв зосталося в обоймі. Пістолет не сягав «за межі» (ствол – 85 мм, набій – 7,65 мм), але основними своїми показниками був чисто бойовий.

Пікап контори «Голан»
Пікап Tatra-57 B із знаком PD 46.301 стояв нижче – за двісті-двісті п’ятдесят метрів від перехрестя. Водій експедиційної контори «Голан» Франтішек Шита і вантажник Теодор Шульц заносили до крамниці бляшанки з восковою мастикою, коли зачули вибух. «Балон у когось гавкнув», – здогадався Шульц. «Ні, – сказав Шита. – Не схоже». Мали замовника в Кобилісах, а тим і поїхали вгору. Зостановила їх Марія Наварова.
Гайдрих – високий, у закривавленому кітелі, – заледве вмостивсь у тісній кабіні. Вантажник Шульц і поліцай Міхал Лофергюк посідали в кузові на коробки з мастикою. Пікап спускався до Тройського мосту, коли Шита, збагнувши, що мав їхати Кірхмаєровою, розвернувся посеред узвозу. Гайдрих захвилювався: «Wohin fahren wir?»52. Шита не вмів німецькою й стенув плечима. Гайдрих підніс голос і покивав пістолетом. Та вже бігла навпроти пані у світлому пильовику.
52Wohin fahren wir? (нім.) – Де ми їдемо?
Марія пояснила Гайдрихові, що водій повезе його в лікарню «На Буловці», найближчу. Стояв, тримаючись за дверцятка, й коліна йому тремтіли. Лофергюк і принагідний мимоходець Йозеф Лошак помогли йому видряпатись на кузов. Ліг долілиць на розстелений Марією плащ. Пікап від’їхав. Вона подивилась услід: на халяві чобота, який стирчав з короткого кузова, вигравало сонце.

Невідкличні вечірки
Пополудні радіо передало оголошення: «Білява, у світлому пильовику, пані, яка надала допомогу пораненому намісникові Богемії та Моравії генерал-ляйтенанту Райнгардові Гайдриху, має з’явитися в гестапо на Бредовську53, 20». Піти чи не піти? Те, як і те, могло скінчитися кепсько. Марія, медична сестра Панкрацької в’язниці, пособляла політичним в’язням і не мала охоти виходити на люди, але... Вагоноводом трійки був Франтішек Царда, який знав її на обличчя.
53Нинішня вулиця Політичних В’язнів.
На Бредовській Марії поклали запитання: «Як виглядали... і той заюшений, і той, що втік за ріг Кірхмаєрової?». Сказала? Перегодя твердитиме, що ні. Можливо, й Панвіц виявив поблажливість, бо чув, які вечірки втинає Наварова і хто на тих вечірках буває. А бували: і начальник в’язниці Пауль Сопа, і комендант Малої фортеці в Терезині Гайнрих Йокель, і гестапівська сметанка, і військова...
З двохсот десяти тисяч за поміч з пікапом Марія нічого не лишила собі. Більшу частину переказала німецькому Червоному Хресту та чеському «Вінсентинуму»54. Обділила дітей двох тюремників, віддячивши за побачення з в’язнями. П’ять тисяч упало й синові її полюбовника Пауля Сопи. Тим-то він «не помічав», як Марія підхарчовує політичних.
54Благодійна спілка святого Вінсента.

15. ПРАГА – БЕРЛІН

Гарячка минулася...
Дорогою Гайдрих блудив словами, та з кузова – поблідлий на виду, але спокійний – зліз сам. У приймальні ослаблим голосом попросив чергову сестру Ерну Коларову: «Rufen sie die Burg an»55.
55Rufen sie die Burg an (нім.) – Дайте знати на Град.
Карел Яролімек, скориставшися з гулящої хвилинки, відпочивав у кабінеті, коли вбігла хірургічна сестра. «Пане докторе, він сидить на столі». – «Справді? Не падає?». – «Вам аби смішки, а він білий мов крейда». – «Ну, то рахуйте – небіжчик». – «Ні, я не переживу! Бачили б ви, як він на мене зиркав». – «Та хто?». – «Гайдрих!».
Допівголий – галіфе й чоботи – Гайдрих, так, сидів на столі. На попереку Яролімек побачив невелику рвану рану. Узявши пінцета й тампони, зміряв. Гайдрих натягся, але не застогнав. Рана була глибока. Вичистив її Яролімек разом із Павлом Сланиною.
Головний хірург «Буловки» Вальтер Дік56 скупий на слова: «Рентген!». Приносять знимку: зламано одинадцяте ребро, у слизні металевий уламок. «Готуйте операційну!» – й тут зняв голос Гайдрих: вимагав німецького хірурга. Вальтер Дік був німець, але чеський. За чверть години привезли німецького німця, Йозефа Гоглбавма57. Маска, ґумові рукавички... Окуляри? Окуляри він забув і стає за асистента. По сорока хвилинах Вальтер Дік виймає слизень з великим – чотири на два сантиметри – залізним осколком.
56Вальтер Дік (1899-1990) по війні жив в Австрії й Німеччині. Був головним хірургом університетської клініки в німецькому Тюбінгені.

57Йозеф Гоглбавм (1884-1945) був у травні сорок п’ятого арештований чехословацькими органами безпеки й відпроваджений до табору примусової праці. У таборі, діставши тяжке поранення, помер.

Вальтер Дік. Йозеф Гоглбавм.
«Буловка» – пильно стережений військовий об’єкт. Живий пліт вирубано, хірургічний корпус оточено колючкою, на даху кулемети. Стійки із псами. У неділю, тридцять першого, прилітає Гімлер. Гайдрих, як згадувала Ліна, просить його не мститися на чехах.
Гайдриха мають під опікою: особистий лікар Гімлера Карл Гебгарт58 й світило европейської хірургії Фердинанд Зауербрух59.



Карл Гебгарт. Ф. Зауербрух. Теодор Морель.
Обидва повсякчас сперечаються і сваряться з ляйб-медиком Гітлера Теодором Морелем60.
Консіліум закінчуються тим, що Гебгарт виганяє Мореля з палати (за палату правив кабінет Вальтера Діка).
58Карл Гебгарт (1897-1948) помер на шибениці як воєнний злочинець.

59Фердинанд Зауербрух (1875-1951), один із засновників грудної хірургії, був позбавлений східньонімецьким урядом усіх нагорд та наукових звань. Помер у Берліні.

60Теодор Морель (1890-1948) був ляйб-медиком до 17.04.45., коли Гітлер його вигнав. Морель відлетів до Мюнхену, де в липні був арештований американцями, які нічого злочинного в його діяльності не знайшли. Помер на інфаркт у лікарні баварського містечка Тегернзеє.
По операції Гайдрих чувся незле: гарячка минулася, об’явився апетит. Ліна возила обіди з Паненських Брежан. Усе показувало, що виживе. Та третього червня, коли пив, сидячи в ліжку, зготований Ліною бульйон, зайшов у коматозний стан і четвертого, о сьомій тридцять, помер. Анемічний шок! Навпісля казали: ні, не шок – емболія. А Поль Фільдс знав напевне: ботулізм! Се ж бо в його лябораторії обгорнули верхню третину Кубішевої бомби липучою стрічкою, наситивши її ботулінічним токсином.

Під огнистими смолоскипами
У п’ятницю, п’ятого червня, опівночі, труну з Гайдриховими останками становлять на лафет гавбиці LеFH-1861. Перед «Буловкою» велетенський півобід утворили сотні вояків з вогнистими смолоскипами. Глухо рокочуть великі барабани, малі – розсипаються бентежним дробом, жалібливо виспівують флейти і плачем заходяться сопілки... Напівплазуновий «ганомаг» урочисто тягне лафет з труною на злощасне перехрестя. За тягачем – десятки вантажівок з вояками в кузовах. Завертають ліворуч, на Тройський міст, і прямують Дрезденською62. Главків міст, Штросмаєрів майдан, Летенська63... Палахкотять смолоскипи. Дзиґарі на Граді вибивають першу ночі. А по шести хвилинах жалобний кортеж в’їздить на градське подвір’я.
61Легка гавбиця LеFH-18 була основною гарматою німецької дивізіонної артилерії. Число «18» не означало, что гавбицю взято на озброєння в 1918-му. Усі гармати, виготовлені після Першої світової війни, діставали такий індекс, що дозволяло німцям знехтувати Версальську угоду.

62Нинішня Аргентинська.

63Нинішня вулиця Мілади Горакової.
У неділю – прощання з Райнгардом Гайдрихом. Покрита червоним стягом труна стоїть на катафалку перед Матіяшевою брамою. Наобіруч, під велетенським мальтійським хрестом – почесна варта: восьмеро старшин й підстаршин у сталевих шоломах. Оголені шаблі скинуто на плече. На двох чорних пілонах палає в позолочених чашах «вічний вогонь». Тиша. Чути лише, як човгають тисячі ніг. Засмучені чоловічі обличчя, сплакані обличчя жінок... О шостій вечора громом загриміли барабани, заголосили флейти, заквилили сопілки, й Гімлер повів Клявса і Гайдера до батькової труни. Випали польових батарей з Лоретанського майдану. Тоскне виття літаків у небі над Градом. Труну переносять на лафет. Плазуни тягача викрешують іскри з бруківки. Остання путь: Нерудова, Мостецька, Вільсонова... Вокзал. Жалобний потяг Прага-Берлін.


Райнгард Гайдрих. 1941, вересень.

У Мозаїчній залі Імперського канцлерства – Гітлер і вся військова й політична чолівка Німеччини. Брат небіжчика ляйтенант Гайнц Гайдрих з племінниками. Гітлер називає Райнгарда Гайдриха людиною із сталевим серцем і ототожнює його втрату з утратою кількох дивізій.



«...не перебирав міри. Шанолюбність, несхитність, освіченість, інтелігентність – властивості, які ставили Гайдриха поперед усіх імовірних спадкоємців Гітлера. Своїм способм, він – і справді – був незамінною постаттю, і не випадково Гімлер чималий час шукав за новим начальником Головного управління імперської безпеки». Калум МакДональд64.

64Калум МакДональд (1947-1997) – англійський історик.

У тяжі – на дев’ятому місяці – Ліна на похорон не поїхала. Обмивала чоловіка сльозами в Паненських Брежанах. Породила дочку65.



65Марта Гайдрих (1942) – молодша дочка Гайдрихів, утримує сімейний пансіон на о. Фемарн.


16. ДВА ЗАМКИ

Аделя, Ліна, Карола
Шосейка біжить полем, забігає у лісочок, в якому Кубіш з Габчиком наставлялись упорядити засідку, і виводить на замок Франків – Карла-Германа й Кароли.
Карола і Карл-Герман Франки.

Напівчешка-напівнімкеня з північночеського Мосту, замкова пані запам’яталася тогочасникам як жінка зичлива, чуйна (співчувала поневаженим чехам), заклопотана вихованням своїх дітей. У світських колах Каролу Франк, молоду, вродливу, освічену (мала лікарський диплом), уважали за ідеал жіночности. Вечірні сукні ідеальна пані замовляла з тафти. Їй і на гадку не спадало, що вбиратиметься колись в бушлат совєтської зечки.


Шосейка збігає додолу, звивається селом, і вже ось він – замок, у якому на Великдень, у сорок другому, поселилися Гайдрихи. Масивний, на два поверхи, заміський особняк з тридцятьма покоями. Палацовий ампір: колони, пілястри, портики... Над портиком – вежовий годинник. Се він спинився двадцять сьомого травня, коли мерседес виїхав за браму. Подія, що її коли й поминали сільські, то попаски.
«Брежани» – село, що лежить на березі, а «паненські», бо пожалував його Премисл Отакар І, король чеський, черничкам, паннам себто. Нижній замок заходився ставити у ХІХ столітті Матіяш Райзе-Штальбург. Витівка з’їла капітал і Матіяша, і його синів. Маєток купив Фердинанд Блох-Бауер66.
66Фердинанд Блох-Бауер (1864-1945) – чесько-австрійський цукрозаводчик, фінансист, меценат. У вересні тридцять дев’ятого емігрував до Швайцарії. Увесь його маєток було конфісковано нацистами. Помер у злиднях.
У замку вела порядок його жінка, красуня Аделя67, в якої гостювали письменники, артисти, малярі.
Аделя Блох-Бауер.

З-поміж останніх і Густав Клімт68, пензель якого Аделю зачарував. А Клімта зачарувала Аделя, й він без устанку писав її поличчя. Славна Клімтова «Юдита» – се також вона, пані з Паненських Брежан.


67Аделя Блох-Бауер (1881-1925) – чесько-австрійська благодійниця, патронеса установи «Друзі дітей».

68Густав Клімт (1862-1918) – основоположник модерну в австрійському малярстві, автор багатьох жіночих портретів, які позначено еротизмом.
По такій пані Ліна виглядала плебейкою. Оленячі роги, що висіли по стінах покоїв, познімала й продала. На ґудзики! Копійка копійку кличе. Травник звеліла скопати й засіяти тюльпанами. Тюльпани – по кіосках! Хай який, а пожиток. Лиха вона таки хильнула: то батькове безгрошів’я, то чоловікове, коли – списаний з корабля – сидів він на бурку. Сільські називали Ліну «Старою» і «Гайдришкою».
Ліна Гайдрих.
«Перед обідом понесла я в покої троянди. Хазяйка стояла на сходах, задивившися у вікно, й нічого не відказала на моє повітання, а завше ж відказувала. Оглянулася на мене: по щоках їй бігли сльози. Дала я троянди до вази, повернулася в сад і сказала хлопцям, які там робили: «Стара плаче. Мабуть, помер...». Гелена Вовсова69.
69Гелена Вовсова (1926) – мешканка села Паненські Брежани.
Гелена Вовсова.
Такі спомини крила в собі багато-багато літ. Нікому анітелень! Згубні то були спомини. Половина села гарувала у Франків, а половина – у Гайдрихів. Язики розв’язалися свідкам аж на заході років, і почуте від них змусило змінити усталений погляд на життя в замку.

У Берліні зловтішалися
Гайдрих любив Паненські Брежани, а за його мешканців казав: «Милі мої чехи!». Як ті слова пояснювали? Ламав комедію! «Чого б він, всесильний, її ламав? – питає тогочасник, чий батько був за садівничого в замку. – Ні, він так думав, так відчував». Чи то: «Гайдришка, так, то була язя, а за нього нічого такого не скажу. Та й ніхто його не боявся. А от Франка боялися. Людоньки, як угледять, мерщій по хатах. Мій сусіда, пан Строкатий, гнав був корову з пасовиська. Куди сховаєшся? Не вклонився й дістав ляпаса. Гайдрих такого собі не дозволяв». Чи то: «З малими Гайдрихами ми взимку на ставку в гокей гуляли. У нас замість ключок дрючки, а в них справжні ключки, на ногах гагени. Бувало, й до чуба доходило. Не без того. Та ніхто нас ніколи навіть не висварив. От і кажіть, що Гайдрих з жінкою на чехів кривим оком поглядали...».

«Гайдришка мала тоненький голосок, мене кликала Геленкою. Ніколи не вимагала, щоб її вітали «Heil Hitler!», скажеш «Guten Tag!» – і квит. Якось зазирила в мене на зап’ястку висип: «Helenka! Was hast du denn?»70. Потягла до золотої, як ми її називали, лазнички, послала покоївку по сахарну пудру, засипала, обв’язала бинтом. Два тижні ходила я на перев’язки до «золотої» лазнички. Малій Зільке Гайдришка дозволяла поратися зі мною на городі. Гарнесеньке було дівча, з білявим хвостиком...». Гелена Вовсова.

70Helenka! Was hast du denn? (нім.) – Геленко! Що то є?

Украй перебільшеними були й твердження, що люта нагінка на чехів – помста німецької еліти. Еліта не мстилася, еліта зловтішалася. Гайдрих мав у жмені всіх ватагів Німеччини. За всіх і сказав Зеп Дитрих71: «Хвалити Бога, вже не живе!». Не мстилася й Ліна, хоч і втратила в Чехії не лише чоловіка.


71Зеп Дитрих (1892-1966) – генерал-полковник, командував багатьма військовими підрозділами та з’єднаннями – від ляйб-полку «Адольф Гітлер» до 6-ої танкової армії.

«У неділю – то було двадцять четвертого жовтня, в сорок третьому – зачепив мене під брамою вартовий. «Судетяк», умів по-чеськи. Чого, питає, я не на футболі. «Я б, – каже, – пішов подивитися, як Брежани тим Ужицям настукають, якби не служба». Ужиці – село сусіднє. Балакаємо, а повз нас Клявс з Гайдером на велосипедах носяться. Ну, пішла я... Чую, здаля мотор гуркоче. Тоді, було, одне авто за цілий день і проїде. І враз крик! То вартовий кричав, аби Клявс спинився, а він вилетів з-під брами та просто під колеса». Гелена Вовсова.

Поховали Клявса близько замку, під високою сосною. Багато води спливло, і завітав до Паненських Брежан Гайдер Гайдрих: хотів уклонитися тій могилі й побачитися з Геленкою, яку пам’ятав з дитинства. З Геленкою побачився, а могилі не вклонився.


«По німцях був у замку Інститут металознавства. Там я й працювала аж до пенсії. Парк забур’янів. У сорок восьмому, здається, помітила, що нема Клявсового гробка. Порожня яма, а коло неї порожня домовина цинкова. Домовину я потім бачила в нашій ливарні. Ливарник Антонін Рибак пустив її на попільнички. Виробляв такі стидкі попільнички – чоловік із жінкою злягаються... З Гайдером поблукали ми парком, заглянули і в замок (він занедбаний, розвалюється). Гайдер згадав, як того дня, коли загинув Клявс, вони мене підштрикували, що я з вартовим жирую. А за гробок, за домовину я йому так-таки нічого й не сказала». Гелена Вовсова.


Гайдер Гайдрих.
Хто викинув малого Клявса з могили? Де поділися останки? Гайдрихіяда лишила по собі безліч загадок.


17. ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ
Замах ініціював полковник Франтішек Моравець, звістившися, що вбито Йозефа Білого72, генерала, якому він завдячував усе.


Генерал Йозеф Білий.
Наказ, що його вислухали Кубіш і Габчик, підписно полковником МІ-6 Гескетом Причардом: «Райнгарда Гайдриха знешкодити й за ціну власного життя». Але який високий політик (Бенеша за такого не можна вважати) схвалив замах?
72Йозеф Білий (1872-1941) – генерал армії, глава підпільної протинацистської організації «В обороні народу». Розстріляний німцями. Останнім наказом генерала було: «Плі! Німецькі собаки...».
Не ясно, скільки бойовиків узяло участь в атентаті. Чи був у Кобилісах Вальчик? Чи був там Опалка? Вальчик нібито мав сигналити соняшним зайчиком, що мерседес наближається. Але які зайчики, коли хмарно з виясненням? Опалка, на якому тяжіла відповідальність, міг заїхати в Кобиліси. Та чи заїхав? Знаємо від Терези Касперової лише те, що повернувся ввечері на Велварську лихий та осмутливий. Мав із чого: Гайдрих вижив, а відплатні заходи не забаряться.
А де забавився Гайдрих? Покинув замок не пізніше десятої, а на Кубіша набіг (відстань – дванадцять кілометрів) за тридцять п’ять хвилин. Аж так тихо не міг їхати. Десь спинявся. У Клічанах? У Здибах? У Хабрах? Є думка (тільки й того!), що мав коротке побачення з коханкою, з Пепі Гуліціус, активісткою Спілки німецьких дівчат. Напевне знав Йоганес Кляйн, але...
Свідчення Кляйна як лизень злизав. Нема! Можливо, вилучили, аби не кинути тінь на начальника Головного управління імперської безпеки, який не здобувся на забезпечення безпеки власної (замість «вперед!» скомандував водієві «стій!»)? Замало на те, щоб з унікальної справи вилучити унікальні свідчення. Тим паче що охочих «кинути тінь» було подостатком. А Кляйн? Покинувши пораненого Гайдриха, зламав військову присягу. Суд! Аж ні – медаля й пенсія (куля з Габчикового кольта, перебивши кульшову кістку, скалічила Кляйна на ціле життя). У Кляйна замолоду, навчаючись на автомеханіка, мешкав Гайдер. Здавалося б, коли й розповісти синові, як загинув його батько. Та Кляйн і словом не прохопивсь. Які таємниці забрав у могилу Йоганес Кляйн?
А Гайнц Гайдрих? Так само в могилу. Допомігши багатьом людям, які всякими правдами і неправдами намагалися втекти з Німеччини, почав боятися, що гестапо його викрило. Застрелився. А гестапо, між іншим, само побоювалося брата «людини із сталевим серцем». З чого аж так поквапивсь у засвіти ляйтенант Гайнц Гайдрих?

Райнгард і Гайнц (праворуч) Гайдрихи.
Або Карел Кашпар73. Се він був за кермом вантажівки, під колесами якої загинув Клявс, а по восьми тижнях в’язниці його звільнили: нічим не завинив. Може, поквиталися згодом? У травні сорок п’ятого, пізнього вечора, до Кашпарової хати постукали. Кілька німецькомовних чоловіків викликало його на подвір’я. Ніхто й ніколи Карла Кашпара вже не побачив. Живого. Труп було знайдено за шістдесят кілометрів од Паненських Брежан, у Штєховицях. Хто й чому вбив Карла Кашпара?
74Карел Кашпар (1914-1945) – голова футбольного клубу «Чехія-Паненські Брежани».
Де поділися черепи Опалки, Вальчика, Шварца, Грубого, Бублика? Де відтяті голови Кубіша й Габчика? Двадцятого квітня, в сорок п’ятому, гестапівці забрали їх з Інституту судової медицини. Чутка була, що потяг, у якому катівські експонати везли до Німеччини, потрапив під бомби. Чутки тієї ніхто ані потвердив, ані спростував.

По Марію Моравцову гестапо приїхало вночі75. Трусили помешкання до сьомої ранку й наробили ґвалту. Зеленка-Гайський жив через вулицю й не міг того не чути. По нього приїдуть аж опівдні. Чому бодай не зателефонував на Реслову? На що сподівався?



75Коли гестапівці ввійшли, Марія Моравцова отруїлася. «Без її самопосвяти, – писав Гайнц Панвіц, – бойовики ніколи б свого не доп’ялися».
У підборі Габчикового черевика, під монеткою, що правила за засувку, виявили заглибину, а в ній – шматочки плівки: шлях, дерева, якісь будівлі... Дорога з Паненських Брежан на Кобиліси? Та чи та ділянка Кірхмаєрової? Ніхто не зіставляв. Навіщо Габчик заховав ті шматочки? Чому не викинув після замаху?
Чи не найкрутіша загадка: що змусило бойовиків змінити плян нападу? Англійські вишколювачі давали перевагу бомбам. Першою Кубіш мав зупинити мерседес, а другою – вбити його сідоків. Габчик ставав до бою, якщо той чи той вижив. Типова схема атаки на автомобіль із засідки, і бойовики не мали підстав її ламати. Та все ж таки зламали.
Можливо, Кубіш не був певен себе. Можливо, далися взнаки особливості закруту, минавши який, водій притискався до хідника. Відстань між ними й мерседесом ставала мінімальною, й від вибуху могли потерпіти обидва. А крім того, мінімальна відстань й мінімальна швидкість – умови, за яких автоматникові світив максимальний шанс. Можливо, багато важила й Габчикова амбітність («намісник – то є мій клопіт!»). Він не був командиром боївки, але сам себе за такого числив і гаразд усвідомлював, що ім’я того, хто вб’є Гайдриха, залишиться в пам’яті поколінь і поколінь.

По смерті Франтішка Моравця було видано його спогади «Шпигун, якому не йняли віри». Чекали на них з великим нетерпінням: нарешті випливе на яв уся правда про операцію Anthropoid. Так де тобі! У тих кількох відступах, що їх Моравець присвятив найяскравішій операції своєї кар’єри, нема ні слова правди. Усе перебрехано. Починаючи з того, що Кубіш з Габчиком десантувалися з галіфакса у квітні сорок другого, й закінчуючи тим, що галіфакс пілотував не англієць Рон Гокі, а чех Ян Андрле. Розповідь про підготівлю замаху на Гайдриха не відповідає ні архівним документам, ні свідченням тогочасників. Помилок стільки, що їх не можна вважати за помилки. Лихий намір! Та який саме? Не хотів відповідати за смерть сотень невинних? Але ж він себе «вибілив», написавши, що все, геть усе має на совісті Бенеш. Амнезія? Але ж коли йдеться за інші події в житті «шпигуна, якому не йняли віри», пам’ять його не зраджує. Тож з якої такої нагоди віз москаля Франтішек Моравець?





Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17




©kzref.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет