Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні


УМОВНИЙ СПОСІБ ЯК ВИПЛІД СУМЛІННЯ



жүктеу 2.84 Mb.
бет7/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

18. УМОВНИЙ СПОСІБ ЯК ВИПЛІД СУМЛІННЯ

Полковник Франтішек Моравець був певен, що підготівля замаху забере яких десять днів. Забрала п’ять місяців. Що довше лічили Кубіш з Габчиком лебедів на Влтаві (так вони відповідали на запитання доскіпливих), то більше їхніх помічників накликало на себе смерть. А чи мали бути в них узагалі помічники? Наказ приписував виразнісінько: нікого не втаємничувати в замах. Вони ж утаємничили не менш як п’ятдесятьох. А чи можна було виконати вкрай складне завдання без залучення сторонніх і в гранично короткий термін? Можна. Заходили на Град без перешкод, обмацали якось і мерседес, що стояв там у недогляді. Вийде Гайдрих – стріляйте... Та се означало заплатити за його смерть власним життям. Але ж саме такої плати і вимагав наказ.

А як не Град, то пізніше, вже навесні, Паненські Брежани. Поуправлявшися в стрільбі з пістолета, пофехтувавши (в залі так і висить люстра з відбитим кришталиком: зачепив рапірою), Гайдрих сідав на коня. Скакав нескінченними алеями. Самотою. Ліпшого за брежанський парк місця годі знайти. Для засідки. Не для відступу. З села на велосипеді не втечеш. Поворот у Кобилісах привернув увагу бойовиків не лише своєю закрутистістю, а й тим, що з того пагорба велосипедистові легко було втікти: обидві вулиці –Кірхмаєрова і В Голешовичках – збігали з гори.

Ставити на карб Кубішу чи Габчикові бажання жити... Кому таке впаде в голову?! Дотримаєш слова – й живи, якщо поталанить. Та в тім річ, що вони від слова свого відскочили. Гайдрих стояв, спираючись на капот мерседеса. Кубіш, поранений, причмелений вибухом, оточений ворожо наставленим натовпом, міг сього й не помітити. Не те Габчик. Після сутички з Кляйном він, заплутавшись у незнайомих вуличках, несподівано вийшов на Кірхмаєрову метрів за сто-сто п’ятдесят від перехрестя. Якщо брати виконання наказу за святий обов’язок, мусив би повернутися, добити Гайдриха (в кольті було ще чотири набої), а там – дійся Божа воля...

Важко не погодитися з тими, хто переведення замаху в життя вважає за любительське, й важко погодитися з тими, хто єдиним героєм на перехресті в Кобилісах називає Гайдриха. Нічого геройського в його поведінці не було. Інша річ, що він єдиний, хто повівся відповідно до своєї людської вдачі, яка змушувала його гратися з долею напереваги й змусила крикнути Кляйнові «стій!».

Якби не крикнув? Мерседес виходив з повороту із швидкістю двадцять кілометрів за годину: секунда – п’ять метрів. Кляйн, утопивши акселератор у підлогу, менше ніж за дві секунди минув би Кубіша. Гайдрих відлетів би до «Вовчого лігва», і, дивися, Гітлер віддав би під його руку Францію. Лідиці не обернулися б на випалену землю, нікого б не зрадив Чурда, не загинуло б аж стільки «соколів», не загинули б такі без вини винні, як Ліда Голцнерова, Анна Малинова, Марія Коварникова, Лібена Фафкова...

Відомо, що Райнгард Гайдрих не мав друзів. Не дивно. Дивно було б, якби начальник Головного управління імперської безпеки їх мав. «Міг бути дуже милим і ґречним, – згадував на схилі віку Зигфрид Цогльман. – Та коли очі його вужчали, вас прошивало крижаним холодом».

А все ж таки була в оточенні Гайдриха людина, перед якою він міг зрадитись. Той самий Цогльман, судетський німець, який почав політичну кар’єру в намісництві Богемія та Моравія як ватажок гітлерівської молоді, а закінчив як усіма шанований політик Федеративної Республіки Німеччини і командор її Великого Хреста.

Одного празького дня Цогльман дістав наказ: виїхати до Будапешту на фехтарський турнір. Здивувався, бо ніколи в житті не брав у руки рапіри. На відміну від Гайдриха, який був членом німецької олімпійської команди. У потягу картина з’ясувалася: Гайдрих їхав із Пепі Гуліціус. Не дай Господи, довідається Ліна (Ліни боявся), він скаже, що Пепі взяв із собою Цогльман. Ліна не довідалася, а майбутнього командора Великого Хреста вже не прошивало крижаним холодом, коли очі його зверхника вужчали.


Зигфрид Цогльман.

Насамкінець життя Цогльман поклав собі запитання: а що було б, якби ті чехи не вбили Гайдриха? Відповів так: «Гайдрих уявляв Німеччину без Гітлера, але без себе її не уявляв. Рік-два, й скинув би його, війна скінчилася б інакше». Не був той судетський німець з чеського містечка Вшеруби ні ворожбитом, ні віщуном. Повторював те, що чув від багатьох за своєї нацистської молодости. У сорок четвертому після невдалого замаху на Гітлера по берлінських сальонах шушукали: «Хто-хто, а Гайдрих неодмінно взяв би участь у заколоті». А чому й ні, якщо заколотниками були такі його колеги, як Артур Небе й Вільгельм Канарис...

Замах на Гайдриха спричиняв гострі суперечки ще перед тим, як його було вчинено, спричиняє їх і ниньки. Нинішні Бенеші відкидають чисто по-бенешівськи доводи опонентів, наголошуючи, що лише завдяки убивству Гайдриха і винищенню Лідиць Англія відкликала свій підпис під Мюнхенською угодою: Чехословаччина застерегла собі право на Судетську область. За Бенешем, лідицька трагедія – то була «політична конечність» (є такий запис у його лондонському деннику). У такому разі – яка різниця між ним та Гітлером, який дав згоду на вигублення непричетних до смерти Гайдриха Лідиць також з огляду на «політичну конечність»?

А навіщо повоєнній Чехословаччині Судети – а головне, які Судети: з німцями, які за давніх часів обжили знехтувані чехами землі й мешкали на них століттями, чи без німців? Англійські політики були свідомі, що Бенеш намітив вигнання, а проте мюнхенський підпис Чемберлена таки відкликали. Виганявши, чехи грабували, ґвалтували, вбивали. Лихої слави зажило містечко Постельберг (тепер – Постолопрти), де влітку сорок п’ятого без суду й слідства було розстріляно близько тисячі його німецьких мешканців – старі, жінки, діти. Охочі попостріляти їхали сюди з навколишніх сіл, як на ярмарок.

Судети вилюдніли. Ким же їх залюднювали? Словацькими циганами й міськими люмпенами. Ані ті, ані ті не мали «чуття землі». Зникло, пішло в непам’ять три тисячі веселих німецьких сіл, пішли в непам’ять ремесла, в яких управлялося сімдесят тисяч німецьких майстрів, зникло триста п’ятдесят тисяч дрібних (до п’яти гектарів) сімейних хазяйств. А найприкріше – зник genius loci. Благословенні й мальовничі колись Судети стали краєм хемічних заводів, хижацького видобутку бурого вугілля та військових полігонів. Там, де на тисячах і тисячах квадратних метрів були вугільні кар’єри, – місячний пейзаж, у родючій колись землі – тисячі й тисячі тонн сірчаної кислоти. А найсумніше – ніколи й нічим так-таки й не наповнилася та культурно-історична порожнеча, що утворилася після вигнання німців. Genius loci не має звички повертатися.

А якби не вбили Гайдриха?..



«Історія не має умовного способу», – зауважив був німецький медієвіст Карл Гампе, і висловок загуляв світами. Кожен, хто пише за день учорашній, сахається того способу, як дідько ладану. А коли й не сахається, то обставляє частоколом усіляких застережень. Даремно! Хай собі й справді не має історія умовного способу, але без нього нам годі осягнути день учорашній. Отого «якби» вкрай потребує наша моральна свідомість, бо умовний спосіб – то є виплід людського сумління.

19. ВІДГОЛОСКИ
Чехія
Мілуша ГАЙНОВА-БІЛА (1912-1999) пережила жахіття гайдрихіяди, бо ні в кого в Решицях з язика не злетіло, що була вона нареченою Адольфа Опалки. Мовчала на допитах і його тітонька Марія Опалкова, в хаті якої напровесні сорок другого зустрічалися закохані. Та ще й те, що, коли гестапівці шастали по Решицях, Мілуша вчителювала в Гротовицях. По загибелі нареченого взяла шлюб з чоловіком своєї померлої сестри Франтішком Білим. Породила трьох дочок. За Адика, як односельці кликали Опалку, часто згадувала, але не вголос. Не їздила на празькі урочистості біля храму на Ресловій. До пам’ятничка, напис на якому скопійовано із збереженої нею Опалкової записки, приходила. Мовчки стояла осторонь високих столичних гостей, мовчки відходила. Аж на кінець життя повідала, яким запам’ятався їй Адольф Опалка.
Ладислав ВАНЄК (1906-1993), арештований гестапом четвертого вересня 1942-го, виказав усіх провідних членів підпільної організації «Їндра». За вироком німецького суду мав бути гільйотинований, але Карл-Герман Франк відклав виконання вироку, мотивуючи тим, що Ванєк намагався (радіограма Бенешові) врятувати життя Гайдриха. До кінця війни Ванєк перебував як привілейований в’язень у Печковому палаці. У хаосі перших повоєнних днів став його комендантом і знищив протоколи своїх допитів. Архів гестапа власноручно передав совєтській протирозвідці «Смерш». Від того часу й до смерти був агентом StB77 та НКВД-ГРУ. Усіляко користався з підтримки Центрального комітету Комуністичної партії Чехословаччини як «мужній провідник антинімецького підпілля». Багато років плів нісенітниці про замах на Гайдриха, пускаючи ману на істориків. Твердив, наприклад, що в день замаху був у Кобилісах і їздив на інвалідному візочку, даючи вказівки своїм «соколам», які охороняли Кубіша й Габчика. Брехав Ладислав Ванєк аж так правдоподібно, що чимало його вигадок потрапило до серйозних історичних досліджень.
76StB (Státní bezpečnost) – чехословацька таємна поліція. Від 1945-го аж до 1990-го була одним з головних інструментів комуністичного терору.

Емануель МОРАВЕЦЬ (1893-1945) з охопленої повстанням Праги не втікав. П’ятого травня, в сорок п’ятому, їхав обрадитися з Карлом-Германом Франком. На Малостранському майдані автомобіль обстріляли повстанці. Завернули на Кларов, сподіваючись дістатися на Град Хотковою вулицею. Скінчився бензин. Водій висів, поліз по каністру. У кабіні грохнуло. «Чеський Квіслінг» застрелився. Старшого його сина, Ігоря, було повішено (служба в німецькій армії), середнього, Юрія, засуджено на сім років ув’язнення (служба в німецькій армії), наймолодший, Павлик, загинув під американськими бомбами.
Франтішек МОРАВЕЦЬ (1895-1966) повернувся на батьківщину в червні сорок п’ятого бригадним генералом і зразу ж опинився під слідством як такий, що не знищив напередодні німецької займанщини таємних матеріялів чехословацької розвідки. Суд його виправдав, але міністр оборони дивізійний генерал Лудвик Свобода настановив нове слідство, яке було припинено за наказом президента Едварда Бенеша. Моравець перебрав під свою команду 14-ту дивізію. Двадцять восьмого лютого 1948-го, в день большевицького перевороту, був звільнений з посади. У березні втік до Західньої Німеччини. Керував розвідувальним центром, який, перебуваючи під опікою американців, систематично висилав до Чехословаччини так званих агентів-ходаків. Початком шістдесятих став порадником військової розвідки США і замешкав у Вашингтоні. Написав спогади «Шпигун, якому не йняли віри». Нагло помер на розрив серця у вагоні метра.
Марія НАВАРОВА (1898-1966) восени сорок четвертого «загостила» не з власної волі до Гайнриха Йокеля, коменданта Малої фортеці в Терезині. Гестапо таки запопало докази її ворожої діяльністи – маляви77, якими обмінювалися в’язні. По терезинських казематах гибіла до травня сорок п’ятого. Тільки-но дихнула на повні груди – запозивали до суду. Ставили на карб подання допомоги Гайдриху, шури-мури з начальником в’язниці «Панкрац» Сопою, участь у пізнатті загиблих бойовиків. Вирок був: невинна! Нагінка Марії не залякала, й вона на слізне прохання своєї приятельки Олени Бекової, російської дружини Емануеля Моравця, передержувала в себе її сина Ігоря, який утік із совєтського полону. Вчинок, за який вішали.
77Малява (в’язн. жаргон) – таємна записка.
У сорок восьмому, за большевиків, Марія Наварова знову на лаві підсудних. Обвинувач називав її «чудовиськом, що тягло чеську кров», а поміч чеським політичним в’язням – загодя підготованим алібі. В’язниця! Чим аж так прогрішилася? Була медичною сестрою, яка вже з огляду на свій фах не уточнює, ким є поранений, хто саме потребує її допомоги. Гайдрих – то й Гайдрих... Словом, щербата доля. Зо зла на неї взяла, звільнившися, шлюб з колишнім чеським нацистом, якого запізнала в ув’язненні. Вік мала пенсійний, а пенсії – ні шеляга. Ходила по людях, мила підлоги. Мивши й накололася на іржавий цвях. Померла на зараження крови. Як той німецький старшина, якому помогла була на перехресті в Кобилісах. Доля жінки у світлому пильовику зачепила за живе письменника Арношта Лустіга, й він написав роман «Історія Марії Наварової».
Франтішек НЕНАГЛО (1914-1961), злодій, ґвалтівник, алькоголик, заприязнився, сидячи в німецькій в’язниці, з кількома комуністами. По війні вони й просунули його на посаду ката. За два роки катування Ненагло зігнав зо світу близько сотні людей. Міг зігнати й більше, але часто вдарявся в горілку, стаючи непрацездатним. Платили йому знатно: дві тисячі крон за повішеного, що було трошки менше, ніж пересічна місячна платня. Повісивши Гайдрихового наступника Курта Далюге, побився з в’язничними наглядачами, які не дозволяли йому забрати на продаж мотузку з шибениці. Скандал. Звільнення. Та комуністи й тут не дали зійти на пси своєму товаришкові. Непросипенний пияк очолив велику празьку винарню. Прокрався й пізнав на власній шкурі, що то є большевицька в’язниця. Відсидівши, спився з кругу й помер на білу гарячку.

Ярослав ПАЛА (1882-1963), один з найталановитіших чеських винахідників, один з найуспішніших чеських підприємців, благодійник, староста міста Слани, був у травні сорок п’ятого оголошений большевицькою газетою «Руде право» винуватцем випалення Лідиць і загибелі їхніх мешканців. У в’язниці наглядачі обіходилися з ним відповідним чином: по-звірськи збивали, по-катівськи збиткувалися. Виводячи поза мури, витикали старого пальцем: «Убивця лідицьких діточок!». Люди плювали на свого колишнього старосту, який мав на голій голові вистрижене велике «L». Пала збирав по вулицях недокурки, мив кльозети. Нарешті засудили його на досмертне ув’язнення. У п’ятдесят сьомому оглух і посліпився. З великої амнестії вилучив Ярослава Палу президент Антонін Новотний. Урну з прахом безщасника дозволили поховати на сланському кладовищі аж початком 90-х.
Франтішек САЙДЛ (1887-1961), який свого часу був чоловік хоч куди й не мав од жінок одгону, враз оледащів, занедбав себе, й мали його за тихого божевільного. Блукав селами, жив по людях та знай різьбив з дерева лідицькі хатки. Такі, якими їх пам’ятав. Дочка (коли випалювали Лідиці, вчилася в Празі, й гестапо за нею не шукало) відцуралася батька. Цуралися Сайдла й лідицькі жінки, що пережили «Равенсбрюк». Якось завітав було на урочистий мітинг у відновлюваних Лідицях, а його вигнали, й більше він на жалобних заходах не об’являвся. За трагедію чеського села було вже написано тисячі статей, та в жодній з них не було згадано за Франтішка Сайдла. Лідиці стали на той час козирною картою большевиків у грі під назвою «боротьба за мир», і людина з наличкою «вбивця» могла їхню гру зіпсувати. Владоможців не обходило, що той тихий божевільний день-крізь-день носив у своїй душі воїстину грецьку трагедію. Убив він власного сина. Ненавмисно, а вбив. А німці вбили двох його синів, убили жінку. У повоєнній Чехії не було такого другого ізгоя, як Франтішек Сайдл. Та він ізгоєм не почувався. Різьбив з дерева лідицькі хатки. Незадовго до смерти повів свою оказію письменникові Зденьку Маглеру. Маглер написав і видав книжку «Чоловік, який пережив Лідиці». Книжку екранізували. У фільмі «Лідиці» Франтішек Сайдл зображений під ім’ям Франтішек Шима. А помер він, двічі не розстріляний, все ж таки не своєю смертю: вертав велосипедом з Кладна, і роз’їхала його вантажівка.
Карел СВОБОДА (1912-1982), радист боївки Wolfram, вистрибнув з галіфакса вночі чотирнадцятого вересня 1944-го. З п’ятьох його товаришів ніхто не вистрибнув слідом. Багажний контейнер не ліз у люк. Пілот, побоюючись, що німці заточкують літак, змінив курс і висадив бойовиків далеко в горах. Свобода закопав передавач, а коли задніло, з’ясував, що приземлився зовсім не там, де мав. Шукаючи за будь-яким прихистком, нахопився на гестапо. Суд. Табір «Флосенбург».
Шістнадцятого червня 1948-го Карел Свобода зачув у телефонній слухавці голос Вацлава Кнотка. Здивувався. По весні, скоро-но почалася большевизація, Кнотек утік до Англії, а хоче зустрітися з ним на Дворжаковій набережній... Свобода дав знати StB. На побачення з давнім товаришем пішов. Сидячи з ним на лавці, слухав, яким він бачить майбутнє протибольшевицького підпілля. Слухав, аж оточили їх естебісти. Того самого вечора в управлінні StB на Вашингтоновій, 7, капітан Вацлав Кнотек, колишній командир боївки Chromium, кавалер ордена Британської імперії, отруївся ціянистим калієм.
Володимир ШКАХА (1920-1987) та командир боївки Silver B Ян Земек через неточне приземлення, втрату явок і передавача змушені були перейти у південну Моравію. Великий час переховувалися по сім’ях родичів та знайомих. Двадцять другого грудня, в сорок четвертому, помешкання Шкахи в Речковицях оточили гестапівці. Вийшов з оточення пробоєм і знайшов прихисток в Остраві, де його, пораненого в черговій перестрілці, захопило гестапо. Після слідства й суду потрапив до табору «Флосенбург». По закінченні війни служив у штабній сотні чехословацького міністерства оборони. Вивчився на економіста й багато років очолював ті чи ті торгівельні установи. У 1968-му емігрував разом із сім’єю до Канади.

Німеччина
Горст БЕМЕ (1909-1954) стає у вересні сорок другого аташе німецького посольства в Букурешті, та вже в січні Гімлер перекидає його на совєтсько-німецький фронт. Командує оперативно-каральним загоном «В», який спопелив десятки білоруських Лідиць. Від квітня сорок третього на чолі гестапа в Києві. Сполучає обов’язки начальника таємної поліції з командуванням оперативно-каральним загоном «С». Після Києва – гестапо у Вроцлаві, а кінцем серпня сорок четвертого – в Кьонігсбергу. За одними даними, загинув у бою, за іншими – втік з міста під час його штурму, затерши за собою всі сліди. Пошуки не принесли успіху, і в січні п’ятдесят четвертого Горста Беме було визнано за мертвого.
Алоїз ВАЙС (1906-1969), який за короткий час заробив на відтятих чеських головах сорок сім тисяч марок, опинивсь у совєтському полоні. Брехав, аж курилося. Укінці й вибрехався. Уже восени сорок п’ятого гуляв вуличками баварського Штравбінгу, милувався голубим Дунаєм. Чехословаччина вимагала видати ката. Німці відповіли, що видають воєнних злочинців, а Вайс, мовляв, був звичайним урядником. Тимчасом «звичайний урядник» довідався, що в Мюнхені нема кому вішати тих самих воєнних злочинців, і запропонував свої послуги. Вішав би залюбки, та, як на те, Федеративна Республіка Німеччина кару смерти скасувала. Вайс подумував, чи не податися до Німецької Демократичної Республіки, де кара смерти буяла, але... Ануж випливе наверх, скількох комуністів поклали Криж із Тифою під ніж його гільйотини.
Довго чи коротко, а Вайс сів за стіл у своїй затишній вілочці та й написав заяву: «З огляду на те, що ФРН скасувала кару смерти, я не маю нагоди виконувати обов’язки ката. Зважаючи на те, що ніхто законним шляхом не скасував мого ремесла, а тож я залишаюся катом, вимагаю компенсації». Штравбінгський суд катової вимоги не задовольнив. Вайс почав вибивати пенсію. Бракувало трудового стажу, й він звернувся на чехословацьке міністерство соціяльного забезпечення з просьбою потвердити... У Штравбінгу висів на губі в кожного, та найдивовижніше, що всі знали його як «борця за справедливість». Вайсова сусідка розповідала: «Понад десять років стояв за своє право на пенсію. Не вилазив із судів, писав скарги, оббивав пороги і, уявіть собі, врешті-решт переміг».
Ліна ГАЙДРИХ (1911-1985). У сорок п’ятому, вісімнадцятого квітня, Гайдрихи виїхали з Паненських Брежан. Усім замковим Ліна подякувала, з кожним поручкалася. В’язку ключів лишила каштелянові Франтішку Пікардові. Візник Йозеф Новак доправив утікачів аж на австрійський кордон.
В Австрії бідували. Ліна стала за наймичку в якогось селянина. Закроюється, виглядало, на добре, коли заручилася з віденським аристократом Леопольдом фон Ценеті. Та, довідавшись, що в Чехословаччині Ліну Гайдрих засуджено на досмертне ув’язнення, Ценеті заручини розірвав. По багатьох поневіряннях Ліна з дітьми повернулася, нарешті, на острів Фемарн. На себе, на дітей заробляла продажем морозива. Дочекалася вдовиної пенсії. Не генерал-ляйтенантської, а ляйтенантської. Сто п’ятдесят марок. Злидні!
Полегшало, як узяв її за жінку фінський поет і маляр Мавно Манінен. У Гельсинках переглянула чеський фільм «Атентат» і заскочила багатьох, сказавши, що вражена мужністю Кубіша й Габчика. Обстала за Гайдриха: «Ніколи не копав ями Канарису!». Загалом – обставала за всякої нагоди. Тогочасники зазначали, що, зачувши неприхильний відгук про Гайдриха, підскакувала, як вишкварка на сковороді. Наче передчувала, що напише Тімоті Шнайдер78. А написав він, що без заполоненої нацистською ідеєю Ліни фон Остен аполітичний Райнгард Гайдрих, чиє покликання було – музика, музика й музика, не став би тим, ким став.

78Тімоті Шнайдер (1969) – американський історик, професор Єльського університету.

Ліні Гайдрих було шістдесят п’ять, коли разом з істориком Вернером Мазером вона написала спогади «Моє життя з воєнним злочинцем».


Чеське видання: «Моє життя з Райнгардом».
Споминала й Паненські Брежани: «Якби могла, повернулася б туди й пішки, йшла б і набосо. Аж так там було гарно! То був заквітчаний вік!».
Ганс ГЕШКЕ (1907-1959), крім того що був начальником празького гестапа, був і головою Надзвичайного суду (співголова – Гайнц Панвіц), який засудив на смерть помічників Кубіша й Габчика. З розстрілу на стрільбищі в Кобилісах митрополита Горазда, Вацлава Чикла, Володимира Петрика і старости храму Кирила та Методія Яна Зоневенда він іще потішився, а масової страти в Мавтгавзені не застав: служив у Дрездені. Певна річ, в гестапі. У квітні сорок четвертого Гімлер передав під його руку будапештське гестапо. В Будапешті Гешке якнайтісніше співпрацював з Адольфом Айхманом й вислужив підполковничі погони. В лютому сорок п’ятого безвісно пропав. Гімлерові доповіли: загинув у вуличних боях. Та знайшлися свідки, які в один з найостанніших днів війни бачили Гешке в потягу Дрезден-Хемніц. У п’ятдесят дев’ятому прокуратура Франкфурту-на-Майні визнала Ганса Гешке за мертвого.

Гайнц ПАНВІЦ (1911-1975) закінчив слідство написанням доповідної записки, в якій на пух і прах розніс Горста Беме й Ганса Гешке. Збиралися навколо нього чорні хмари, й він – подалі від лиха – своєю охотою поїхав на совєтсько-фінський фронт. Служив у диверсійно-розвідувальному полку «Брандербург-800», аж відкликав його Берлін, призначивши головою спеціяльної слідчої комісії. Комісія мала зліквідувати у Франції «Червону капелю», як називали шпигунську сітку совєтчиків. Панвіц виявився на висоті: за якийсь місяць відстежив, арештував і намовив на співпрацю кількох її ватажків. З-поміж них – Анатоля Гуревича-Кента, який під оком гестапа наділяв своїх хазяїв «липою».

Насамкінець війни вже Кент намовив Панвіца здатися в полон не американцям, не французам, а совєтам. Зваблюбвав амнестією. Панвіц так і вчинив. У Москві його викрутили, як мокру шматку, й відгодилися. Не амнестією, а Воркутою. Амнестія (загальна) була аж у п’ятдесят шостому. Панвіц замешкав у мальовничому Людвігсбургу. Управляв банком, писав книжку про замах на Гайдриха. Не мав напохваті документів, але мав колосальну пам’ять. Текст книжки сливе не відрізняється від написаної ним у сорок другому доповідної.



Справа Панвіца.

Листувався, хай як дивно, з Ладиславом Ваньком-Їндрою, якого колись сам і допитував. Вітали один одного з святами. Хай як дивно, а до смерти жив Гайнц Панвіц у місті, в якому знаходиться Федеральний центр розслідувань нацистських злочинів.



Карл-Герман ФРАНК (1898-1946) не став, як сподівався по загибелі Гайдриха, намісником Богемії та Моравії. Був свідомий своєї слави «кривавого пса», та покинув Чернінський палац аж уночі проти дев’ятого травня, в сорок п’ятому. З ним виїхала і Карола з трьома малолітніми дітьми. У Рокицанах натовп упізнав Франка. Затримав його ляйтенант армії США Вернер Галер. У серпні американці передали затриманого чехам. Розпочалося слідство. Ніхто з чеських правників не не хотів захищати «кривавого пса». Адвокатом ex-offo був Каміл Реслер, який – зигзаги долі! – захищав по німецьких судах комуністів. Реслер, признавали йому слушність колеги, виконав свої обов’язки бездоганно, але, як можна було чекати, зазнав поразки. Крім того, вже ніколи не скараскався прикладки «адвокат диявола».

О 13:30 двадцять другого травня 1946-го кат Франтішек Ненагло накинув на засудженого зашморг. Франк вигукнув: «Хай живе німецький народ! Хай живе німецький дух! Німеччина житиме й далі!». За хвилину його тіло загойдалося на мотузці. П’ять тисяч глядачів вибухнуло оплесками. За традицією кат кинув білі свої рукавички під ноги повішеного. Коли в’язничне подвір’я спорожніло, підібрав. За скільки спустив їх призбирувачам некрофільських пам’яток, невідомо, але зашморг з Франкового карку продав Франтішек Ненагло за десять тисяч крон.





Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет