Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет8/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

Карола ФРАНК (1913-1989). Дев’ятого травня, Каролу з дітьми та їхньою нянькою перевезли з Рокицан до пльзенського табору інтернованих осіб. За тиждень її саму, без дітей, забрали до Праги. Утримували у в’язниці на Карловому майдані. Чутка була, що Франкову жінку накинув оком котрийсь совєтський генерал, а накинувши, притокмив покоївкою в готель, де мешкала совєтська старшина. Правда чи ні, але є знимка, на якій найелегантніша пані Богемії та Моравії витріпує ляпавкою килими.
Карола Франк.
Далі – московська Луб’янка. Затуляючись руками, благала: «...bitte nicht schlagen, bitte nicht schlagen...»78. Слідство тривало дванадцять місяців. По закінченні Москва звернулася до чехів: «Чи потребуєте жінку воєнного злочинця?». Чехи відповіли: «Не викликає нашого інтересу». Карола пішла етапом на Казахстан, в Акмолинський табір Р-17. На волю вийшла в п’ятдесят п’ятому й довідалася, що її чоловіка повішено. У Західній Німеччині (Вестфалія) познаходила дітей, яких нянька порозтикала по незнайомих жінках. Еді було чотирнадцять, Вольфові – тринадцять, Голле – одинадцять. Усі, як згадувала Еда, повною мірою пізнали, що то є материнська любов. Аж до пенсії була Карола Франк лікаркою. Пощастило їй відвідати і свою батьківщину – північночеський Мост.
78...bitte nicht schlagen (нім.) – ...прошу, не бийте.
Карл фон ТРЕУЕНФЕЛЬД (1885-1946), іменитий шляхтич, був із тих німецьких генералів, які ніколи не вписувалися в члени гітлерівської партії, і його сварка з Гансом Гешке мала й чисто особисті початки. Після того, як Треуенфельд подав новому намісникові Богемії та Моравії Курту Далюге доповідну записку, в якій, не вибираючи слів, критикував Гешке, його відносини з гестапом украй загострилися. Наслідком гестапівських інтриг генерала було відряджено на Східній фронт, де він й дістав повідомлення про загибель під Харковом свого єдиного сина. Перебуваючи в Україні, командував танковою дивізією «Фрундсберг», яка билася в Кам’янець-Подільському котлі, обороняючи Тернопіль. Був тяжко поранений. Воював у Нормандії, в Італії. Був командиром 6-го латвійського корпусу. В Італії потрапив в американський полон. У таборі військовополонених 6.06.46. генерал-ляйтенант Карл фон Треуенфельд повісився.


2012, 2017.

AMEN АТHЕNY
Нашому народові ще потрібні мученики,

аби він відчув і зрозумів свою національну

правду.

Валентин Садовський.
I

Медаля як медаля. З жовтої міді. Златомальована. За визволення... Сонечко, бобкові гілочки. Дата: 9 травня 1945. Не медаля, а вилита в металі олжа. Ніхто з тих 395-ти тисяч, що дістали сей мосяжний шматочок слави, не визволяв чеської столиці. Визволили її – і не дев’ятого, а сьомого – власовці. Визволивши, вийшли з міста. Пішли на погибель. Шістсот своїх лишили по шпиталях. У покоях з написами Hrdinští osvoboditelé Prahy1. Усіх шістсот забито. У ліжках. Совєтськими боївками з незнаною пражанам назвою. Зашепоталося: «Смерш, смерш, смерш...». А найпотаємніше зашепоталося в людей, які десятиліттями, на вигнанні, плекали ідеал вільної України.

1Hrdinští osvoboditelé Prahy (чеськ.) – герої-визволителі Праги.

У квітні сорок третього постала на сталінський наказ, аби втямити вояків, які на війні уживали волі, військова таємна поліція «Смерш» (смерть шпигунам). Сталін і назвав. Сталінові й підлягала. Але номінально очолював її чекіст з початковим школенням Віктор Абакумов2.

Віктор Аьакумов.

У житті нечекістськім – паковник на пошті. Нічого іншого не вмів. А втім... Умів потанцювати з московськими шльохами, попоїсти шашликів, побавитись тенісним м’ячиком, потішитись пошитими в сталінського обшивача Абрама Легнера підлепчастими кітелями: ставна постава самбіста ставала ставнішою... Молодість! Комсомольська молодість за плечима, а на плечах генерал-полковницькі погони.

2Віктор Абакумов (1908-1954) – начальник Головного управління контррозвідки «Смерш» (1943-46), міністр державної безпеки (1946-51), генерал-полковник. Абакумова розстріляно 19.12.54. у Левашовському лісі під Ленінградом (тепер – Петербург).

«...я поклав доскіпатись, що істотне робив «Смерш», і на мій подив визналося, що се не так гонитва за шпигами, як запобігання появі нових – на совєтський стьон – Пестелів, спосіб довести, що людина є і зостанеться гвинтиком системи». Вадим Теліцин3.

3Вадим Теліцин – історик, автор книжки «СМЕРШ: операції та виконавці».

У свій час не в кітелі, що пахтів дорогим тютюном «Латакія», а в благенькій в’язничній вдяганці, яка відгонитиме шибеничним потом, стане він у Левашовському лісі під «командирський», вкорочений, наган. Заплатить за скоєні військово-посадові злочини.

Але не заполітаймо. У нас не зима п’ятдесят четвертого, а весна сорок п’ятого, і в луб’янській озії, в кабінеті з веселенькими салатовими стінами, вздовж яких сап’яном вбиті стільці, читає сталінський милованець завідомлення начальників «Смерш» 1-го (генерал-ляйтенант Осетров4) та 2-го (генерал-ляйтенант Корольов5) Українських фронтів, чиї війська, як гадає Левітаном6 обмикитчений світ, звільнили Прагу. Завідомляють, що в місті ліквідовано остатки власовців, але мовчать, як саме; завідомляють, що почали ліквідацію антисовєтських елементів, і вточнюють: згідно з наявними списками.

4Микола Осетров (1905-1992) – начальник контррозвідки «Смерш» 1-го Українського фронту (1943-45), генерал-ляйтенант. Звільнений з органів безпеки через службову невідповідність (1955).

5Микола Корольов, (1907-1986) – начальник контррозвідки «Смерш» 2-го Українського фронту (1943-45), генерал-ляйтенант. У 1954-му Корольова звільнено з органів безпеки і позбавлено військового звання.

6Юрій Левітан (1914-1983) – заповідач Всесоюзного радио. Читав найважливіші урядові повідомлення.

Наготований поіменник вивчає і начальник «Смерш» 4-го Українського генерал-ляйтенант Микола Ковальчук.

Микола Ковальчук.

Не список, а золоте дно. Мавши певних пізнавачів (а він має), можна пов’язати всіх тих самостійників – не стямляться. Пов’язав і стаєш генерал-полковником. Але не станеш. У Празі Корольов з Осетровим, а ти знай полюй – і нема ж кого! – в заштатній Остраві. Жаль! Але не звик він як істинний большевик і чекіст здаватися на обставини. Закликав значкового: «Чорний!».

Молодан: ошатна гімнастерка тонкого болотяно-зеленого англійського сукна, англійський – з двома наплечними пасками – шабельтас і козлові м’які чобітки з білим закотом. По отій блатній вишуканості пізнавали військових енкаведистів польські, словацькі й чеські повії: «А ти, хлопче, не такий собі ляйтенант. Видно пана по халяві...».

«Пишіть наказ, капітане...». А на столі товстенний – в линтваревій оправі – том: воєнні злочинці. У всякденні – «біблія». А на столі поіменничок з тої «біблії!. Підсліпою штабною машинкою (скільки вона того понаклепала!) й наклепано насамкінець: Володимир Хилецький, підполковник армії УНР, Їноницька, 42.

II

Далеченько від «хазяйства Ковальчука», як писали на шляхових покажчиках, ішов от-от вже темним Сміховом такий собі літошній веслюга. Ніс за плечем «гевер»7. Ніхто не зважав. Повстанець! Зважали на зимове пальто. Теплиня ж бо! А чоловіка на відзимках запопасли гестапівці. Вимкнувся з в’язниці, як облягли її повстанці. П’ятого. З ними й зостався. Там таки, на Панкраці, під командою підполковника Валка8.

7Чехословацький карабін мод. 16/33 отримав за німецької займанщини назву Gewehr 33/40. Завдяки своїм невеликим розмірам (довжина 995 мм), «гевери» мали найбільший попит у частинах спеціяльного призначення.

8Емануель Валек (1894-1951) – чехословацький легіонер, учасник боїв з російськими большевиками, один з провідників Празького повстання, підполковник.

Валек в один дух угледів, що сей валежний, з нечеською вимовою пан має військовий вишкіл. «Ви часом не з білих?». – «Ні, але бився з ними». – «Большевик?». – «Ні, пане, український старшина».

Володимир та Марія Хилецькі. 1927.

П’ятого... А вже восьме. Ні мати, ні жінка не знають, чи живий, і чоловік набавляє ходи. Восьме? Спізнивсь на іменини! Сьомого в любої жіночки, сьомого... Скілький се їй? А вже й сороківка. Нічим! Саме час пожити. Без війни.

Сантошка... Мальвазинка... Усе квітне по садах і садочках. А в ніс шибає гострий запах, який лишили по собі «опель-бліци», «бюсінги» й «геншелі» (не бензиною живилися, а чадним газом). Ніжним вологим пахом потягне, аж минатиме геть заллятий білою піною Мальвазинський цвинтар. Не знав, що минає вічне своє спочивище, але знав, що несвітськи хоче спочити. Отам-о, за ледь освітленими жовтявими шибами...

Покликне, називаючи його по-харківськи, мати: «Вово!», і стиха мовить по-чеськи жінка: «Айчику...». – «З уродинами, Мушко!»9. Чоловік жменями повиймає набої з кишень пальта, покидає в комод. Заки облягтися, забгає автомат. Утокмить лігма на споді низького підвіконня. Може, знадобиться. Спати! Але виспить ніскільки.

9Айчик – домашнє прізвисько Володимира Хилецького. А він звертався до жінки Марії: Мушко.

О півнях, скажено чмихаючи дизелями, покотить Їноницькою чота совєтських танків... У кіні вони мчать, а чешки засипають визволителів квітами. Не вигадка: і мчали, і засипали. Аж нагодилися тилові постановники військово-політичної вистави й висадили на танкові башти вмитих і поголених воячків.

Заболочені бойові машини, які світанок зайшов на околицях, звільна й оглядисто (німці? власовці? а може, янкі?), взявши люки на болти, втягалися в місто. Чехи їх не вітали. Не до соли. Квиталися з бошами, які не вихватились з оточення. Як з отим сивим капітаном. Збили з ніг і копали з великою охотою. Усе постягали, лишили самі сподні і знов копали. Але з більшою охотою. У голе ж тіло! Метнулися і вже несли глибокі бляшані ночви. Посадили: побанимо шваба! А поки ладнали коновки, панночка, скинувши з ніжки черевичка, гатила обцасом по сивій голові. Умивався пасокою, але жив іще капітан. Жив, казали, і як облили його з коновок киплячкою, свіжопогашеним вапном. Живцем і закопали. Понад Влтавою. У Голешовицях.

А солдатика – хлопчиська з тотально мобілізованих – так само живцем. Не закопали, а спалили, повісивши за ноги на витонській липі. Звивався і голосив на всю Витонь: «Ма-амо! Ма-а-амо!». Сміялися і, покпиваючи з того забавного німчика, гнали на Вацлавський майдан. Виявити своє захоплення іншими солдатиками. Умитими й поголеними.


Власовці звільняють Прагу.


III

Дев’ятого в місті і по його обапілках стояли постоєм: 4-а і 3-я гвардійські танкові, 3-я гвардійська й 13-а загальновійськові армії (1-й Український фронт маршала Конєва); 6-а гвардійська танкова армія, 24-й піхотний та 7-й механізований корпуси (2-й Український фронт маршала Малиновського); 302-а піхотна дивізія 60-ї армії та чоловий загін мобільного з’єднання 38-ї армії (4-й Український фронт генерала армії Єрьоменка).

Отож чеська Прага належала воякам Конєва і Малиновського, а вкраїнська – чекістам Осетрова і Корольова. Ні генерал-ляйтенант Ковальчук, ні його «Смерш» не сміли в ній полювати винниченківців, гетьманців, волошинців, словом, всякої націоналістичної патолочі. Але, як мовлено, генерал-ляйтенант снив генерал-полковницькими погонами. Не тільки. Снив, що знесеться, як і молодший віком генерал-ляйтенант Мешик: замісник самого Абакумова, й він же – замісник самого Конєва.

Павло Мешик.

Ловець чинів Ковальчук? Ловець! Але не тільки. Людолов з покликання! Людолов, який на совість спевняє свій пекельний обов’язок. Певний, що ліпше за всіх дасть лиха празьким хахлам, негайно вислав на лови сотню добірних костоламів. Не спитавшися. Бог не видасть, свиня не з’їсть. З’їсть!

У листопаді п’ятдесят четвертого найголовнішого чекіста України (втер таки носа Мешикові!) позбавлять звання, позбавлять посади, позбавлять хлібної книжечки, не залишать ані тобі медальки... Сидячи на киянських лавочках (пенсії не позбавлять), заноситиме молитви своїм чекістським богам, що не кінчив, як Мешик, в льоху московської Луб’янки.

За часів німецько-совєтської війни «Смерш» (перед квітнем 1943-го – Особливі відділи НКВД) арештував п’ять мільйонів 416 тисяч чоловік. З них, як твердять деякі історики, один мільйон сто тисяч страчено.

Однакові балачки точилися дев’ятого в українських і в українсько-чеських сім’ях. У Хилецьких на Їноницькій, у Ґалаґанів на Конечній, у Зленків на Лужицькій, у Зоців на Словінській, в Сухоручків-Хословських на Водичковій... У багатьох і багатьох. Інженери, вчителі, правники, журналісти, дипломати, лікарі, письменники, економісти, архітекти, а балачка та сама: чи не схибили, поклавши не втікати? Не з німцями ж, доводили собі, не в обозі, та й нащо... Не зважаться большевики чіпати іноземців (більшина мала чехословацьке підданство).

Українських чоловіків збивали на манівці й чеські жінки, запевнявши, що москвини, як і чехи, слов’яни, а тож і не заподіють лиха, а тож нема чого боятися й тікати галайсвіта. Чеське оточення за малим богом не молилася на москалів. Під час якихось чесько-вкраїнських посиденьок хтось з чехів оголосив, що Сталін – слов’янський геній. Українець скептично зазначив, що в Сталіна – ані капки слов’янської, і чех, якого взяло за печінки, поліз битися. Чеські жінки не билися, вони – плакали (а діти? а хата? а вижите в поті чола?), і вкраїнські чоловіки зглядалися на сльози: «А може...». А коли запахло смаленим, коли побачили, що всяке може статися, коли стало ясно, що схибили, місто заполонили совєтські війська.

На останній мент повелося втекти одним-одній сім’ї. Унікальна втеча! Унікальна як своєю зухвалістю, так і своєю завбачливістю. З хати вийшли зосібна, аби не впасти в око гестапівським шепотинникам, які миттю пошилися в совєтські. Батько з течкою під пахвою, а далі-далі дочка з шкільним наплечником, далі-подалі – мати. Наче по хліб. З кошелем. Батько пішов Фошовкою10 (так і не взяв завички називати її Шверіновою). Дівчинка – Слезькою, а мати побралася Манесовою. Зійшлися біля Влтави. Батько в міжчасі визнав, що влтавські мости вільні. На той, сміховський, бік, та піхотою, піхотою... Злічин, Сливенець, Лохков... У Радотіні на маленькій станції (не столичний вокзал, не «Вільсоняк» з його можливим «Doklady prosím!»11) ускочили в бенешовський потяг. А з Бенешова – потяг на Пльзень. А Пльзень – американська зона. У кошелі – нічого, в течці – сімейні знимки, шкільний наплечник – з шматтям. Але воля! Дочекаються заокеанської візи, і ляйтенант, який її видаватиме, скаже: «Нащо вам Штати? Вертайте в Україну! Війни нема, all right»12. А на їхнє: «А Сталін?» нетямковито скине очима: «Не такий? Замініть його – та й вже!».

10Фошовка – вулиця маршала Фоша; за німецької займанщини несла ім’я пруського фельдмаршала Шверіна, після 1945-го – вулиця Сталіна; пражани жартома називали її вулицею Трьох Маршалів; нині – Виноградська.

11Doklady prosím (чеськ.) – документи, будь ласка.

12All right (англ.) – за все гаразд.


IV

Сuius regio eius religio...13 Але Сталін, повчавши свого югославського шановника (а по війні антисталініста) Милована Джиласа, заломив латинян: «Нинішня війна – не те, що всі інші. На визволених землях той чи той визволитель заводить свій лад. Авжеж не як!».

13Сuius regio eius religio (лат.) – чия влада, того й набоженство.

Сталінський «Смерш» і мав помогти всім «визволеним» завести не той чи той, а совєтський й тільки совєтський лад. Поміч полягала на захопленні й вивезенні людей, які на власній шкурі досвідчились, що являють із себе совєти, людей, які могли впливати та й впливали на чеський загал невгодним, як на займанця, способом, людей, саме існування яких сіяло в певній – хай і невеличкій – частині чехів великі сумніви: чи не є мітом слов’янство Москви, якщо вона й оком не моргнувши визаконила незалежність слов’янської України, якщо між світовими війнами не Київ, а Прага стала вкраїнськими Атенами...

Українські Атени – не пишні слова. У Празі недоля звела цвіт нашої інтелігенції: Іван Горбачевський, Олександер Колесса, Станіслав Дністрянський, Дмитро Антонович, Максим Славінський, Федір Щербина, Андрій Яковлів, Іван Борковський, Августин Волошин, Олександр Мицюк, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Дорошенко, Олександр Лотоцький, Степан Сірополко...



Дмитро Антонович. Андрій Яковлів. Степан Сірополко.

Український Вільний Університет, Український Високий Педагогічний Інститут, Українська Студія Пластичного Мистецтва, Український Інститут Громадознавства, Українська Гімназія... А видавництва! «Український Громадський Видавничий Фонд», «Український Пласт», «Дзвін», «Колос», «Сіяч», «Українська Молодь»... А часописи! «Пробоєм», «Розбудова Нації», «Громадський Вістник», «Кубанський Край», «Український Студент», «Український Тиждень»...

За кожною ініціятивою, за кожним чином, за кожною назвою імена, імена, імена... Петро Зленко, Володимир Пасічник, Степан Клочурак, Микола Россіневич, Володимир Бірчак, Валентин Садовський, Євген Вировий, Микола Долинай, Григорій Омельченко, Юрій Перевузник, Артем Корнійчук, Теофіл Пасічник-Тарновський...

Хай що робили вони, все сходило на визволення України, а тож і попали на список, копією якого генерал-ляйтенант Ковальчук вручив своєму замісникові полковнику Дубровському. Дев’ятого. По обіді з тостами «За товариша Сталіна!», «За перемогу!», «За військових чекістів!».

V

Дев’ятого, о вісімнадцятій, особовий склад «хазяйства Ковальчука», яке містилося в кількох каменицях близько остравського парку, повантажився на студебекери. Підполковники Шабалин, Душник, Мещеряков, Гетьманський – по кабінах. У кузовах – майори, капітани, ляйтенанти: Керекез, Гречин, Попов, Надворний, Потапов, Водоп’янов, Степанов, Міллер, Шапіро, Шварц, Шибайлов, Наумов, Черноусов, Шаркин, Кравцов, Кузякин... Веселі, галасливі, захмелені. А поміж них так само під випитком, але мовчазні, невсміхасті – пізнавачі. Не мали чого посміхатися. Завдання їхнє нескладне, але юдине: сказати він чи не він, коли до того чи того празького українця загостять галасливі й веселі.

Се вони, галасливі й веселі, «зачистили» Закарпаття, яке належало Чехословаччині, і вкраїнці якого мали найтісніший пов’язь з Прагою. Се вони наглядали людей обізнаних і як не києм, то палицею заневолювали їх стати своїми помічниками, і се вони вважали найобізнанішим помічником – Андрія Ворона, колишнього генерального секретаря Українського Національного Об’єднання.

Ворон стикався не лише з президентом Карпатської України Августином Волошиним, не лише з волошинцями, які після загарбання Закарпаття мадярами знайшли захисток у чеській столиці, а й з безліччю українців, які оселилися в ній після загарбання московськими большевиками незалежної України. Генерал-ляйтенант Ковальчук не так собі гадав, що його хлопці-молодці помстяться на клятих хахлах ліпше за інших. Не нахвалявся.

Валка важких студерів поволоклася – місто заповнили святочні стовпища – за в’юнким вілісом полковників Дубровського і Козакевича. Вибравшись з Острави, поволоклися шосейкою, якою плавом ішли на захід війська. В Опаві ляйтенантик Кузякин, закіптюжений, як і всі, від голови до п’ят, залементів: «Гляди но! Гляди!». З чийогось вікна звисала полотнина з намальованим по-московськи: Добро пожаловать, наши разволнители! У кузові загиготіли: «Писаки!..». «Не скажіть, – значливо зауважив майор Гречин, – не когось, а саме нас вітають»14. Зайшлися сміхом аж так, що підполковник Шабалин, сидівши побік водія з великим пілотським пляншетом на колінах, подивився в назаднє сітяне віконечко.

14Гра слів. У московській мові разволнители (спотворене освободители), сприймається як ті, що змушують разволноваться, себто розхвилюватися.

Назначений синім олівцем звивався на пляншетній мапі шлях: Острава-Штернберк-Оломоуц-Світави-Хрудім-Часлав-Колін-Прага. «З таким темпом, – занепокоївсь підполковник, – напевне забавимось», і наче вгадавши його побоювання, віліс скрутив з шосейки, обганяючи піхотні маси. За ним, коливаючись на ріллі, подалися студери. Полем обганяли й далі, та все’дно в’їхали в Штернберк (дев’ятдесят кілометрів за вісім годин!) глупої ночі. «Спочивай! – наказав полковник Козакевич. – Світком знімаємось!».

VI

На Їноницькій не спали. Не могли набалакаться. Скільки то не бачили свого сина, племінника, чоловіка, батька! А він, як і завше, мовив неохоче. В’язниця? А чорт їй рад! Повстання? Згадав на літа молодії, згадав... А вони і за його молодість замало знали. Бився з москалями – ото і все. Мати з тіткою, яким слав листи початком 20-х, знали, як тяжко зносив польський напівполон, а за підполковника – словом не обмовився. Жінка Марія, пльзенська чешка, знала, що вчився в Гірничій Академії, прибрамській, що частіше ніж на побачення бігав на «сокольські» змагання...



У Прибрамі вчилося в той час близько ста українців. Усі колишні вояки, звиклі на життя гуртове – чотами, сотнями, полками... «Сотнею» стало їм об’єднання «Каменяр», яке мало і свої «чоти» – мінералогічна, видавнича, політична... Славилося місто академічним хором. Українським. Успіхами українського «Сокола». Зажило й світової слави, коли з’їхалися сюди з усіх країн делегати студентського з’їзду. Українського. Бунчужні, хорунжі, поручники, сотники виходили на інженерів. Українців меншало. Не всі залишалися в Чехословаччині. Чимало їх шукало щастя-долі в краях далеких.

Знала Марія, що Айчик затягся на копальні Бельгійського Конго, але заслаб і домів дістався гильцем голий. А Олюнька? Олюнька знала, що жили тато колись в Україні. Тільки й того.



Сьогодні, коли всюди шастала п’яна москальня, заказав і витикатися з хати. Сам ніде не пішов й жіноті не звелів. Українці за нізащо взяли «свято визволення»: не співали всіма співаної «Калинки», не заквітчали воячків, не підносили слив’яночки, не затягали на хліб, не вішали знамен з вологою плямою затомість змитої хапкома свастики...

Удень Хилецький бачив таке. Маяло поволі, як маяло і за німців, й підніс його на заводській брамі, як і за німців, пан Кокштайн. Уже й посовєтчився! Устиг. Не взяв його кат! Кокштайна неполюбляв і Ганс Лютце, хазяїн. Німець, а от маєш... Німець, а доладній чолов’яга. Се, звісно, коли не пам’ятати за Шпігеля. Де він, той Шпігель? Чи живе? А Лютце і захапав заводик. Жидівський маєток! Як наймався, Шпігель спитав незнавнич: «То ви з Батьової копальні? Чудно...». Авжеж. З Батьової нікого й калачем не виманиш. Певне помислив, отсей домичок доманив. Затишний, схожий на полтавські хатки, та ще й завод під боком. Але не він. Українська гімназія звабила. У голову не клав, що ходитиме Олюнька до чеської. До нашої і ходила...

Ні гімназистів, ні вчителів. Усі в Мюнхені. Усі в безпеці. А вона зосталася. З його, батькової, завини: чекала на тата... Пам’ятав свої гостини в гімназії. У веселих Ржевницях. Пам’ятав, як знайомила з ним маленьких «соколят» Віра Кандиба. Пам’ятав оте несвідоме зам’яття, коли спіткав її чоловіка. Олесь! «Сміються, плачуть солов’ї...».

Пам’ятав чорнявого, але з сивим усом, Григорія Омельченка, директора, і слова його: «Сповниться вашій малій вісім, давайте її сюди». А як сповнилося, повіз не в мальовниче містечко, а в столичне замістя. У Модржани. Змінила осідок гімназія. Казала Олюнька, в половині квітня поїхала... Та так, казала, подивитися на гімназію. Ні, не «так». Узяв жаль, звісно. Учителі – Палій, Слюсаренко, Штефан – шмигляли: потяг, потяг... А Омельченко, ніби ніде нічого, читав. У своїй заваленій книжками світличці читав. Залишився!

VII

Десятого, світанком, як і назначив полковник Козакевич, загін знявся. На шосе чинилася та сама катавасія. Котили сяк-так поміж полів, а селами й містечками пхалися, виючи кляксонами. Чмелені чехи не давали проступку.

За Могельницями насіли на п’яти німецькій колоні. У повному виряді, наче й не скінчилася війна, ішов корпус генерал-ляйтенанта Бекера. Корпус! Не обминеш. Машини заточилися в запилюжений і потом спливаючий плав. Німчаї чвалали, виваливши язики, але сягнисто. Де-де гейкали чотові: «Schnell! Schnell!»15.

15Schnell (нім.) – швидше.

Капітан Шапіро, харківський жидик, єдиний в загоні вишколений мовник, наліг на борт, спитав насміхасто: «Де спішишся, Гансе?». Той не збоявся, не знизив очей: «У полон, але не ваш, Іване!». Капітан виматюкався: «Утікають, сволота, з нашої зони». – «Заспокойся, капітане, – сказав майор Надворний, – з нашої ніхто не втече». А за мить, коли студер спинилася, вискочив за борт: «Weg von hier!»16 – вигнав з опеля ошелешених німчаїв.

16Weg von hier (нім.) – геть звідси.

Скільки тяглися в колоні, стільки й ганялися за легковичками: «Weg! Weg! Weg!». Коли замаячіли Світави й колона збочила на Глиниці, мали їх чи не півсотні: «опель-капітани», «ганомаги», совєтські «емки», «опель-олімпії», «беемвешки», чеські «шкоди», «опель-кадети»... А бежевий імпозантний «горх» – полковникам.

Сигналячи на всі заставки, лишили за собою Високе Мито. А в Чаславі які, не взяв його син, кляксони... П’яний натовп зав’язав шлях і стояв, поки не випили по повній, поки не попоїли чеських пишок з маком.

Минали Колін – темнішало, а в’їхали в Прагу – вже й споночіло. Полковник Дубровський озвав якогось чеха: «Готель «Алкрон» знаєш?». Знав. «Сідай!». – «Та я...». – «Швиденько!», – і для годиться помацав на стегні пістолет. Загепаний чех, осмілюючи себе, вголос оповіщав: «Гостіварж... Страшниці... Вршовиці... Карлов майдан...».

На Штепанській всіма вікнами світився «Алкрон» – повстанський постій. Поручника з штабної чати заскочило небачене в совєтських число легковичок. Заскочив його і майор Попов, який, висівши з «ганомага», чи то спитав, чи то наказав: «Помешкання на сто осіб...». – «На сто не маємо», – ввічливо мовив поручник. – «А ми – «Смерш», – не менш ввічливо, але навчально доточив Попов. – «Момент, момент, – і за скількісь хвилин штабний зголосив. – Готель «Централ». Гибернська, 10. На вас чекають». Знов заскиглив загепаний чех: «Вацлавак... Їндриська... Головна пошта...». «Замовкни, – сказав полковник Козакевич. – Остобісив».

Ранком, позичивши в чехів кмітливих вожаїв (без них не пополюєш!), полковник вивів загін на міст Леоша Яначка. За мостом – проспект Бельського... Близько святого Антоніна – вліво, на проспект Белькреді17. Півсотні легковичок з почтом автоматників – таке не часто побачиш. Кого нечистий заніс: може, Конєва?.. може, Малиновського?..

17Ужито старі назви. Тепер відповідно: Штефаників міст, вул. Героїв Дуклі, вул. Мілади Горакової. Святий Антонін – костел Св. Антоніна з Падови на Штросмаєровому майдані.

Валка ж сунула в Стрешовиці – колишні посольські особняки й віли військового, гестапівського, поліцейського панства. Віла на Дєлострелецькій, 11, належала гестапівцям. А належатиме так само гестапівцям. Але совєтським.



Дєлострелецька, 11. Віла-катівня.

VIII

Квітневого задобіддя поїхав я зазнатися з тою не-пам’яткою, яка навесні сорок п’ятого багатьом запала в пам’ять глибше за всякі славні пам’ятки. Вимовляли обачно, навпошепки: «У віллі...». Знайтися в ній означало або ніколи не вийти на волю, або вийти по літах й літах. Вона й нині, по великих літах, зачіпає своєю гнітючою потаємністю. Коли б і не знаття, які чини чинилися в її покоях. Можливо, вікна... Узькі казематні вікна.

Узеньке, а схистився випасти з такого – знайшов спосіб – якийсь бідолаха. Спекався катівні! «Кінчається», – сказав, нахилившись, майор Надворний. «Нех! – озвався майор Попов. – Баба з воза – кобилі легше». На гомін голосів вискочили на балькон полковники. Попостояли і, не помітивши нічого незвичайного, знов засіли у височенній двосвітній вітальні. Вояки замотали тіло в ліжник. Понесли. У підвал? Ні. У підвалі набгом набгано. Живих. Закопали напевне на затиллі, як закопають згодом і всякого закатованого.

Тих, кого військовий трибунал – підполковник Гетьманський, ляйтенант Шаркин і старший сержант Чернавський – засудив на смерть, стріляли в цегельні на празькій Шарці.

А сонце ж веселе! А небо ж синє! Бачиться мені, як сліпає очима в синє безмежжя Волошин, чекавши поки стійчик момсається з ключами. А капітан Шибайлов посміхається втішно – такого бо вовка вполював! – і кпить беззлобно: «Молися, попе, молися! Знатимеш, почім вона, політика!». А в капітановій кишені списаний бльокнотний листочок. Маленький, та важкенький. На «вишак» тягне.

«Я, представник військової частини польова пошта 43 850 капітан Шибайлов, з участю молодшого сержанта Суворова, затримав 15. 05. 1945 громадянина Волошина Августина Івановича, замешкалого у Празі, на Сміхові, вулиця Под Липками, 12. У перебігові затримання мною вилучено круглу печатку з текстом «Президия правительства Подкарпатской Руси».

Тої самої Руси, яка за Волошиновою головою стала незалежною Карпатською Україною. Незалежна Україна! Казилася Москва. А тож і пишався Шибайлов поживою. А тож і дозволяв собі Бога в животі мати. Угатив стійчик Волошина прикладом, і взяло його диво з капітанового: «Не руш!».

А на Сміхові по хаті, в якій москалики все обшмонали, сновигала Волошинова небога Оленка18. Не плакала. Заспокоювала себе: повезли так собі... побалакати, як і возили вже. «Отто наївна!», – казала мені по півстолітті. Повістила, як...

18Ольга (Олена) Дутко-Туркиняк (1910-2004), диригентка, композиторка. Закінчила Празьку консерваторію. Багато років орудувала празьким ансамблем старовинної церковної музики «Візантіон».

Але зачекаймо з повісткою. Поогляньмося. Нижче потаємної віли, біля пасистої рогачки, стояла стійка автоматників, і в’їхати сюди міг лише посідач маленької книжечки, на якій золотом вибито СМЕРШ. А по той бік – інша вілка, в якій їлося-пилося, і, вибігши з якої, хтось, наїжений і захмелений, хапав авто («Кобиліси!», «Камик!», «Височани!»), хтось чвалав сісти за свій – себто гестапівський – стіл, а заки сісти – побазікає з хлоп’ятами за се, за те (кого злапали? кого зліквідували?).

Постоювали, зійшовши на низенький камінний ґанок. У затіні залямованого металевим плетивом піддашка, який лежав (та й лежить) на витончено кованих консолях. Затоптавши пайкові «Катюші», ішли топтати чиєсь життя.

На часі й мені іти: і зазнавсь, і холодом взяло чогось. А тепло ж! А соняшно...

IX

Отже, повістила, як совєтчики сікалися вбити Волошина. У квітні заслали поштою у сміховський особняк пакет. У пакеті валізка з пекельною машинкою. Хвалити Бога, обійшлося: схибили...



Августин Волошин.

Замах було спляновано львівськими чекістами, а його виконавець – боївка старшого ляйтенанта Петра Савельєва «Ураган ІІ». Військовий чекіст Савельєв жив по війні на Сибіру, в Іркутську. Полюбляв нахвалятися своїми чеськими чинами й числив себе поміж найславетніших визволителів Праги, а на кінець життя шпетив чехів, які визнали визволителями власовців.

Повістила, як шостого, на Великдень, заявилися – «Христос Воскрес!» – військовики з нашивками РОА19. Дохожалий власовець назвався вченим. Чемно зазначив: «Як і ви, ваша милість». Завітальники мовили по-московськи, Волошин – українською. Усамітнилися в кабінеті, вийшли з якого аж по двох годинах. Об чім гомоніли, Волошин не сказав.

19РОА Русская Освободительная Армия (Російська Визвольна Армія).

У Празі билася з німцями 1-а дивізія РОА генерал-майора Сергія Буняченка, штаб якого містився близько Сміхова. Буняченко пам’ятав на свої вкраїнські корені і в начисто непевних обставинах міг послати штабістів посовітатись не з якимсь, а саме з українським політиком. Могло важити і Волошинове знайомство з Войтехом Клецандою, чехословацьким генералом, який зустрічався з американцями, чиє наставлення власовці конче хотіли знати.

Повістила, як восьмого вже інші власовці спитали Волошина (мовили знов-таки московською), чи не показав би він їм УВУ20. Авта не мали. Повів їх аж на Нове Мєсто. Не близько. Об’явився пізно, втомлений і похнюпий. «Чого тим москалям забаглось?». – «Архів огледіли, книгозбірню...». Нічого більше з нього не витягла. Ані словечка.

20УВУ – Український Вільний Університет.

Восьме! Ось-ось появляться конєвські частини. А власовці лазять по книжкових полицях і стеляжах з папками. Чи можливо? Можливо. Не всі вони пішли з міста, й ті, які не пішли, взялися на способи, аби запобігти полегші. «Ваші ключі, ваша милість!» – й підносять совєтчикам багатющий архів УВУ. Піднесли? Запобігли? Власовці? А може, «ураганівці»? Може, підшивалися під власовців? Бозна. Але «Смерш» істотне мав ключі з Волошинової низки, й папки отті як у воду впали.

Повістила, як і 13-го, на Томи, наскочили по обіді совєтські. Галасливі, самопевні, безличні. Улізли налопом: «Волошин? Поїхали!». Узяв наготований кошик з білизною. А коло півночі його з тим кошиком і назад достачили. З Черної вулиці. Там таких замикали. Або в колишній школі, або в тіловиховних залях «Марафон». Дістав визволеного листа. Відпочив серцем сяк-так. А п’ятнадцятого – маєте! – капітан Шибайлов: «Кошика? Та ви ж з нами на часок...».

Шибайловський часок вийшов на вічність. У підвалі Волошин попостояв – ні лягти, ні сісти. Потім – літак і московська в’язниця. В’язничний шпиталь. За штибами залізними і спочив на віки.



Визволитель Праги генерал-майор Сергій Буняченко.

X

Одинадцятого, аж стемнілося, пішов Хилецький навістити Антоніна Їржиковського. А тим і не забігли його пізні гості. Самих жінок забігли в хаті. Незнайомий капітан заштокав, а Кокштайн, якого всі – й Олюнька! – знали, запáняв з-поза капітанового плеча по-чеськи: «По вашого пана, мила пані. Механіка їм. Автяк поламалася. А такого механіка, як ваш пан, мила пані... Není?». Капітан завважив: нема. Почепив на кілочок кашкета. Не поклав на стіл. Знає звичай. «Звольтеся, злітайте по чоловіка. З ним!», – і здавив оком на височенького чорнявого мовчана.

Ворон? Можливо. Пізнавач – напевне.

Пішли. Капітан займав словом то неню хазяїна, то тітку його Таїсу. А ті як поніміли. Боялися. Утікли ж бо з Харкова, коли наближалися совєтські, як отсей, визволителі. Останнє в житті бажання мали: знайти по стількох літах сина й племінника.

Олюнька сипала як маком, забивала баки капітанові. Засовався: «Нашої мови не знаєш? Учи! Мова Леніна-Сталіна!». Аж ось і батько, і мати, і той мовчан озвався: «Він і є, капітане», і Кокштайн: «Та вже ж він!». Хилецький помогти не схотів: «Ви вже той, саменькі...». Капітан злоби не взяв на нього. Сказав жінкам стиха: «Залиште нас поєдині». Затаїлися в Олюнчиній кімнаті. А по хвилі: «Мушко, я не загаюся!..».

Загається. Ні мати, ні жінка його вже не побачать. Ніколи. Олюнька – так. Аж потім-потім, коли й сама стане мамою. Покине доню й побіжить на «Вільсоняк» по батька. Московський потяг, а батька нема. Не впізнала. З тої ночі пам’ятала сміливого, сильного і певного себе хлопа, гарного, як мальованого, а стояв каліка – майже без’язикий безпам’ятько. Знов спливе великий час, і вона, Ольга Хилецька-Гулина (зашлюбилась з совєтським політв’язнем і чехословацьким полковником Миколою Гулиним) зважить познаходити тих, чия доля збіглася з батьковою. Роками сидітиме по архівах, читатиме, читатиме вибляклі записи. Дістане з непам’яти десятки імен, які без неї запевне зникли б назавше.

А капітан завітав і дальшого дня. З помічниками. Так само звичайний, так само неквапливий, мастив словами: «Нічого з вашим не станеться. Не побивайтеся. А ми, звиняйте, мусимо обдивитися». Писемний стіл... Чисто! Платтяна шафа... Мисник... Чисто! Комод... Аж очі йому засвітилися: «Еге-ге-е-е...». Набої!

XI

Усі чекістські завітання чинилися за тою самою схемою. Завітальники не називали себе і запобігали всяким – не лише зайвим – випитам. Запобігали своєю статечністю, спокійним тоном, умовними поясненнями. Ба й поставою – голінні, зличні, не схожі на виснажених боями, весело злих і напилих окопників. Аби не наполохати сім’ї, аби викликати симпатію. Викликали.

Поштивий лікар спішив – лиховина, сказали! – за симпатягами і йшов як голка в сіно. Учителя виманили, показавши якісь чеські тексти: «Без вас нічого не втямимо. Не маємо, як на те, своїх знаюк». Погнали «опель-олімпією» (жінка помахала з віконечка), аж завискотіли опони, і вчителя мов хвиля змила. Не заставши письменника, навіть не спиталися «а коли...». Потоптали мишей в сінях: «Ми пізніше навідаємось. А можемо ваших малюків покатати?». Катали. На вілісі. Мати тим часом потішала чоловіка: «По тебе. Але такі милі, такі совісні...». Повіз і письменника віліс. У світи незнані, колимські.

Полювали не лише по хатах. Когось злебеніли на похованні поета і вченого Олекси Колесси, який не за них написав був, а вийшло – за них: «Шалійте, шалійте, скажені кати». Когось, як от Максима Славінського, в місті. Маленький, сивенький, в білій панамі (спека геть чисто літня!), тюпав по молоко. Спинилася «емка»: «Чи не покажете нам, шановний пане...», – і висів ловкий ляйтенант, і запосміхавсь, і поміг змоститися благих літ чоловікові, якого мав за ненависника своєї Московії.

Максим Славінський, колишній посол УНР в Чехословаччині, з ненависниками своєї України не маніжився: «Заляк, як знаємо, є невід’ємною складовою совєтської системи, він існував завше, а національні жертви під сим оглядом годі полічити. Якщо полічити всі втрати, в’язниці та заслання, які часто дорівнюють повільній смерті, то кількість сих жертв сягатиме мільйонів». Максим Славінський, заславлений чи не найніжнішою нашою піснею «Коли розлучаються двоє», заславився і сповненими шляхетної люті інвективами: «Геть від Москви! Абиякої Москви – червоної і білої, абиякого режиму – царського, демократичного, большевицького, від усякого імперського єднання».

Кати шаліли, а жінки катованих божеволіли: шибалися навсібіч – нема, нема, нема... Пам’яткі на гестапівські навідини мимоволі казали собі: а ті не омиляли, лестом не заходили, ті, хай які вони є, вістили, як знайти чоловіка, сина, батька...

Кати шаліли, і той чи той замислювавсь, як уникнути пастки.

Петро Зленко, великий книжник і власник «Українського Тижня», поклав стати особою без імени, заховавши (а мо’, й спаливши) все, на чім значилося його ім’я. Ачей помине латаний талан. Та ба! У нього й не спитали за ім’я. Упхалися: «Скільки знаємо, ви антисовєтський письменник. Ні? Подивимось...». Шмонали. А скінчивши: «З нами! На півгодинки». Марині, жінці, лишили на столі листочок. Ліняний. Читке, вліво нахилине письмо людини, яка не звикла до олівця (хемічний), помилки (мало).

«Протокол трусу. 6-го дня червня місяця року 1945-го я, ст. ляйтенант оперативної групи «Смерш» Омельченко сього дня зробив трус у помешканні гр. Зленко П. А., замешкалого в м. Прага, вул. Лужицька ч. 38, пом. 1. У перебігові трусу мною знайдено і вилучено: 1. книжка «Січові Стрільці», 2. фотографія одна, кілька часописів «Червона Калина». Скарг на неправильне переведення трусу не подано. Звинувачений: П. Зленко (підпис). Трус перевів ст. ляйтенант оперативної групи «Смерш» Омельченко (підпис)».

Вивезли Зленка. Не московським, як Волошина, а киянським літаком: не всесоюзної ваги злочинець.

У листі своїй чеській коханій (так, так, Марині), яка вліті тридцять третього жила в селі, писав з незмовленим болем: «...не маю власної хати, не маю своєї землі, яка б могла вділити мені з незліченних багатств своїх засилки, аби не занепав духом, не стратив віри. Ви маєте! Убивайтеся в силу, бо чекає на Вас бій, який називається – життя. Приїдете опалена рідним сонцем, пропахла рідними луками й лісами, овіяна рідним вітром. Вони – й сонце, й пахощі, й вітер – найліпші в світі, оскільки – свої. А я не маю сього і, виглядає, ніколи вже не матиму».

Так, не матиме. Згине в Тайшеті. Не вимотався з вовчої ями. А не менший книжник – Євген Вировий, який власнив часопис «Книголюб», схистився...



Максим Славінський. Євген Вировий. Володимир Бірчак.

XII

Мешкав на Градешинській, 49. Під самісіньким дахом. Не сам. Винаймала в нього покій полтавка з сином гімназистиком. Колись стане гімназистик славетним світлописом. Чеським. Але свої геніяльні світлини значитиме не по-чеськи: ТАРАС20. Знала його навіть Японія. Україна не знала (і не знає). А як то ж він її любив! Умів навчити істотне синівської любови «пластовий» виховник і хазяїн оселі, якого хлопчик кликав паном Женею.

21Тарас Кущинський (1932-1983).
Тарас Кущинський.

Батька «пана Жені» не забили москвини, як забили Зленкового, але й він пам’ятав: лишень за слово, мовлене батьківською мовою, вбивали. А пам’ятавши, заповзявся втекти. Напевне. Чекав – ось-ось, і коли зашамотіла, наближаючись, й стихла знечев’я легковичка, попаски – з-поза завіси – вмітив: погони... Устиг помолитися, впавши навкольки, обійнявся з полтавкою, з малим і скочив з вікна.

Пішла поголоска: загибеллю своєю заховав Євген Вировий Музей Визвольної Боротьби. У споминах Симона Наріжного21 читаємо: «Я чув, між іншим, твердження, що звільнення Українського музею сталося внаслідок одної з приватних зустрічей президента Трумена з прем’єром Сталіним у Потсдамі, коли Трумен ніби питав Сталіна про смерть Євгена Вирового у Празі і про переслідування українців. Твердили, що самогубство Вирового, широко знаного у світі філятеліста, стало відоме американцям і послужило Труменові предметом його запиту».

22Симон Наріжний (1898-1983) – дослідник української еміграції, бібліограф, історик; директор Музею Визвольної Боротьби України у Празі (1945-48). Емігрував до Австралії.

Поголос яловий. Сталін зневажав і не такі запити. Але споминатель сього наче не помічає. Він, як на мене, заґавлює читачів, аби не застановились: чом не зачеплено ані його, який останньо керував музеєм (і то – визвольної боротьби!), ані самого музею, який звели аж чеські большевики.



У вільний світ Симон Наріжний і виїхав вільно. Як то так? Сам він ніколи не пояснив. Можливо, і не мав охоти, втямивши, чим оплачена його свобода. Книжкою «Українська еміграція»! Книжкою, імена з якої – а імен безліч! – витягли сталінські чекісти. А коли так, то хай вважає загал, що Симон Наріжний вив’язався з халепи коштом не чогось (книжка), а когось (Євген Вировий). Ув’язнити Наріжного означало б позбавити всякої певности найпевніший чекістський посібник. Може, так і вижив Симон Наріжний.

Українців пантеличила незбагненна обізнаність військових нишпорків: яким світом? Гріхували на землячків, які хапалися напасть натягти. Вистачало таких, але не з їхніх клявз поставала ота збивай-з-ніг-обізнаність. А з чого – визначили вже сьогочасники. Агенти! У меншості своїй ті, які осіли в Чехословаччині з українськими військовиками та національно свідомою інтелігенцією, а в більшості – ті, які, клавшися за втікачів з большевицької неволі, замішалися в українську громаду за війни.

В агенти – хай і не хотячи – пошилася й чеська мистецька (загалом, ліва) сметанка. Валом валила на бенкети московського посольства і, хлебтавши шампанське та глимавши кав’яр, спішила вибовкати ласкавим хазяям, чим живе антимосковський світ.

Початком весни сорок п’ятого питання, чим той світ живе, вивчало кілька совєтських боївок. Боївки мали наказ виминати боїв, обмежившись на виявлянні «непевних елементів», і виявляли їх завзято. Поіменники поповнювались як гестапівськими записами (українців стежено систематично), так і записами поліції, в якій всякий чужинець мав стати на облік, а тож і не міг піти як за водою.

Сьогочасники зазначають важливе, але не завважене тогочасниками: найостанніша, себто воєнна, хвиля втікачів так і зосталася незайманою – нікого з найостанніших не вивезли. Почасту неабияк збольшевичені, а почасту неабияк загентовані, вони не являли небезпеки: лишай хоч скільки, не зновляться Атени.



XIII

Скількох агентів мали напохваті енкаведисти, які ставилися як бойові ляйтенанти, капітани, полковники, сказати важко. А сказати за того чи того агента... Знайомтесь: Дмитро Настуняк. Чернівчанин. Голова тіловиховного товариства «Іван Мазепа».

Сигуранця22 схопила його – не юнака, а злітнього чоловіка – як знаного члена мельниківської ОУН. Се сталося, коли совєти мали ось-ось-ось запосісти Буковину. У в’язниці Настуняк повівся метиковано: вдавав божевільного. Вигоріло! Вийшов, як і ввійшов, чесняком. У чекістів такі витівки так собі не миналися. А тож хоч і вийшов, але агентом. З кличкою «Станівський». Обов’язки певнив не аби-аби. Упадливо. «Свати» похвалювали. Війна. Сигуранця, обізнавшись з похвальними записами, напосіла на «божевільного». Усе скінчилося тими самими обов’язками – пасти мельниківців, а «Станівський» зійшов на «Турку». Мельниківці збивали загони, які мали помогти населенню Великої України налагодити національне життя. Збивав і Настуняк.

23Таємна політична поліція Румуніїї.

По війні мельниківець Андрій Гревуль зізнавав в НКВД: «З Чернівців я виїхав 17 серпня 1941. Їхали ми поїздом (крім нас їхало 50-60 осіб) до міста Снятин, куди ми прибули 17-18 серпня 1941. Нас вів Настуняк».

Далі не повів. Більшина з отих осіб так і зосталася у Снятині, а ватажок не знати як опинився з посемейкою аж на півночі Чехії – в Ліберці. З якого, постає питання, побиту? Вислала Сигуранця? Не могла: нема їй, кого пасти в Чехії, й «Турку» там зазнаки зайвий. А от «Станівський» саме до діла.

У Ліберці жило чимало колишніх вояків УГА24, які зазлість мали не то на все совітське, а на все московське, які стояли біля колиски Легії Українських Націоналістів, які й за німців єдналися не в такій, як по інших містах, «Українській Громаді», а в націоналістичній. Настуняк, заличкований славою завзятого мельниківця, легко увійшов в коло найбойовитіших самостійників, і навесні сорок п’ятого совєтчики пожили його знання і знайомства.



24УГА – Українська Галицька Армія.

Поживали й навпісля. А вліті сорок дев’ятого пов’язали, як перед тим в’язали ним виказаних. Чим завинив? Зачав сваволити (несхвалений вихід на канадійський часопис «Наш Шлях»). Так чи не так, а став совєтським в’язнем. Амнестований восени п’ятдесят шостого стежив так само амнестованих українських націоналістів.



Витяг з досьє: «Подавав цілком надійні завідомлення. Заразом тривала перевірка його переднішої діяльности в ОУН і вивчалися можности дальших контактів з ним після повернення його до Чехословаччини. «Станівський» має багато націоналістичних контактів, з яких можна було б скористатися, виходячи на закордонні українсько-націоналістичні централі».

У Чехословаччині «вивчала можности» – але вже свої! – StB, а вивчавши, виявила такі позитивні моменти: допевняється пенсії; міцно пов’язаний з сім’єю; має рідню в Україні і хотів би з нею коли-не-коли бачитись; вмотаний у кагебістське плетення тенет аж по саме годі... Висновок: без слова певнитиме наші накази. «Вагнер» (нова кличка) навів StB на зв’язкових ОУН «Корнила» та «Сивого» і виказав їхніх чеських спільників. Успіх неабиякий, та мала спасибі. А StB знай поганяла. Настуняк пише листа естебістові, який його і «засватав».

Витяг з досьє: «Шановний товаришу. Позаяк ви не даєте мені спокою, вимагаю платити за надані мною послуги, як і досі, 400 крон місячно, починаючи січнем 1959-го, а також конечне забезпечити мене через міськвиконком м. Ліберець більшим і вигіднішим помешканням. 26. 06. 59. об 11-й год. чекатиму на вас з платнею за шість місяців коло Народних садів».

StB то платила, то опиналася, сексот то огинавсь, то ставав заповзятливим, і так аж до 1985-го. А се вже Дмитро Настуняк, він же «Станівський», він же «Турку», він же «Вагнер», мав за собою ні мало ні багато вісімдесят годочків.

XIV

Дванадцятого, в суботу, попомоталися полювачі. «Kam?25 – питав водій, наставлений запобігливою чехословацькою владою. – Дейвиці!». «Kam? – питав інший. – Мальвазинка!». «Kam? – Житна, 42!». «Kam? – Поділ!». Діла не обкидаєшся.

25Kam? (чеськ.) – куди?

У Дейвицях – Теронська. Числа, числа, числа... П’ятдесят п’ять. Стоп! Дім сяяв вимитими на Великдень шибами. Полювач кинув по них оком: за якою? Не має ваги... Так то воно так, але завше намагаєшся вгадати, як там. Може, обідають. Може, газетами шурхотять. Може, ганяють на піянінчиках – і таке ставалося – Шопенів своїх чи Бетговенів. А ми їх за штани та й на сонечко...

Звикло наказав воякові: «За мною!», і той так само звикло повісив на плече автомат. Тиша – ніде ні лялечки! – пахла зів’ялими конваліями. На довгий поділений пів-на-пів балькон вигулькнули дві жіночки. «Пані Садовська! Се ж з якої вони нагоди?». – «По мого чоловіка... напевне...». Мовила й пішла відчиняти.

Валентин Садовський.

Вивели Валентина Садовського. Економ – славний! Книжок написав – десятки. Несе їх вояк, замотавши у плащ-шатро. Але найнебезпечніша книжечка – колонізаційна політика Москви – в начальника. За неї і вб’ють Валентина Садовського. У киянській в’язниці, в листопаді сорок сьомого.

Мальвазинка – село селом, а де та Конечна, погибель її знає. Потикалися сям-там – нема. Спитали в чешки. «А кого вам?». – «Конечна, 35. Ґалаґан». Показала. Навспак показала. Заломили чортові ковбасу, але знайшли таки. Важна хатинка. У нас з таких виселяли. На лісоповал. Нівроку ведеться воєнним злочинцям! А злочинець – Микола Ґалаґан. Полковник, посол, письменник. Заплішать на Сиблаг. Валитиме, валитиме той клятий московитський ліс, а пізньої осени п’ятдесят п’ятого, звільнившись, вичвалає з вахти і як вода його змиє. Ні могилки, ні каменя. Наче й не жив Микола Ґалаґан. Полковник, посол, письменник.



Микола Ґалаґан.

На Житній все котилося як помазаний віз. Об’єкт мешкав сам. Тим ліпше! Ніхто не хлипатиме, не канючитиме. Наче й абищиця, а заважає. Тямкий. Уже й плаща на канапі склав. А за вікном же мало не літо... Завбачливий. Та от заковика: чи наш об’єкт, чи не облизня ловимо? Каже: економ, в академії викладав. «Усе?». – «Все». А в зошит – і коли заялозився? – з «біблії» стотно списано: «Микола Добриловський, замісник голови МВБУ». Знаття б, що воно значить. Китайське письмо! Побалакаємо, покопаємо... Випитаємо. Випитав: «А се, юначе, Музей Визвольної Боротьби України». Наш! Запевне! «Ви готові?». – «Так». Заклацали кованими чобітьми по камінних сходах.

А по малій годині інші чоботи – клац-клац-клац – і тихо. Читають. Мідяна плятівочка. На ній по-чеськи: Mykola Dobrylovskyj, prof., ing. Він! Та, виглядає, накивав п’ятами. Не обзивається. Плентався за ними захеканий дідок. Спинився висапатись і пожалів невдатників: «Ваші його вже теє...». Виматюкалися весело: «Отсе маєш! Закасали нас...».

Подольська команда теж мала зошита і теж заяложеного, але на об’єкті зналася ліпше. УВУ їм не китайське письмо, а Український Вільний Університет. Летівши Витонню побіля сліплячої сонячними скалками Влтави, величалися: неабикого послали взяти – канцлера! Діловода себто, але вони тим не замислювались. Канцлер та ще й полковник... Запеклий, видать, антисовєтчик сей Микола Росіневич. З Подольської – на Сінкулову, і вгору, вгору... По гальмах! Вікторинова. Не піяніно, як – хлопці бовкали – в когось, а спів. Голос ніжний, жіночий, а пісня хахляцька.

Якої ж ненависти сповнився той голос, коли вони поштиво, як заведено, сказали чоловікові: «Ходімте!». «Не віддам! – волала. – Убивайте – не віддам!». Уб’ють не її, а його. За який тиждень. У Києві, в Лук’янівській в’язниці. А в неї, в Платоніди Щуровської26, так і висітиме чоловікове пальто, костюм, капелюх: «Звільниться Микола і матиме все своє...».

26Платоніда Щуровська-Росіневич (1893-1973) – диригентка. Залишилася в Чехословаччині з капелею Олександра Кошиця. Викладала у Празькій консерваторії та в Українському Високому Педагогічному Інституті.

Слова, яких жахався Володимир Хилецький. Кляв себе, але так-таки ніколи і не наважився сказати, що вбито її чоловіка.

«Дехто був арештований і по кілька разів, попадаючи від одної розвідки до другої. Одних скоро кудись вивозили, інших тижнями тримали в Празі, де було кілька концентраційних осередків, куди сажали й українських в'язнів». Симон Наріжний.

Вивозили до польової в’язниці в Ратіборі, як називався за німців і як називали по війні польський Раціборж. У липні сорок п’ятого оповістився записочкою Валентин Садовський: спимо на бетоні, їжа – миска вонючої юшки... А найголовніше:



«Сьогодня викупали нас, – очевидно, повезуть до СССР. Думав, що мене омине ця доля. Але, певно, доведеться пережити ще й цей етап».

Жінка злагодилась лапком – поїхала. Дейкали, можна, як попайдить, і витаскати чоловіка: головний там – хапко. Вона на те не мала. «Згляньтеся! За невинного ж бога взято». – «Невинного? Ми не помиляємось. Затямте! Побачення? Нема з ким... У Києві ваш Садовський».



«Жінки заарештованих стали осамітненими або й вдовами. Дехто з них, що були чехословацькими громадянками й мали зв’язки, зверталися за протекцією до чеських державних чинників, але то було ні до чого, бо чеські чинники не бралися помагати в справі арештованих, а коли й обіцяли наводити якісь офіційні інформації в совєтських установах, то без наслідків». Симон Наріжний.

XV

У понеділок Марія Хилецька вибігала ціле місто: поліція, Національний комітет, в’язниці... Утюпкана впала на ліжко: «Нічого. Мов під землю батько запався». Нічого і в хаті – ні копійки. Заходило на безхліб’я. Не поможи Антонін Новак – спів’язень чоловіків – хоч вішайся. Робота? Катма! Утаскала якось півмішка ґудзиків. Усією сім’єю нашивали їх на картонки. По шість на кожній. Аж очі їм на лоба лізли. Але на хліб мали.

Заслала очі харківська баба Оля, і вже ніхто не кликав Олюньки, як вона кликала: «Оль! Оль!». Марія то плакала, то сатаніла: «Оттаке дозволяють собі кацалапи! А ми, чехи, мовчи?!», – і хапалася писати. В інстанції. Високі і найвищі.

У заводі без ніяких яких видали їй акта, за який чимало чехів не пожаліло б і всіх своїх маєтків. Акт національної певности: «...пан Володимир Хилецький, народжений 17-го липня 1899-го, в ніякий спосіб не лигався з німчаками». А начальник в’язниці – за підписом і печаткою – сповістив на письмі: «...в’язнений гестапівцями за нельояльне ставлення до Райху.

Спинися, мить неспинна! Мені не вся ясно з «нельояльним ставленням». Не зовсім гестапівський вираз. Вигадав тюремник? Не випада. Позаглядав по облікових книгах – і квит. Гестапівці – се вам не чекісти: брали на цугундер за той чи той чин, а «нельояльність» поминали. Отже, який чин міг мати за собою Хилецький? По моїй голові, саботажний.

Узимі сорок третього на заводі Ганса Лютца в Їноницях ліг попелом один з цехів. Нічна пожежа. «Зайнялося, – оповідала колишня Олюнька, а ниньки пані Ольга, – саме, коли батько зайшов до хати. Сніг з калош змітав віничком. Мама спитала, чого пізно, а він змітає, змітає... Аж по хвилі сказав: «У Тонди засидівся. В шахи гуляли». Непевно якось сказав. А ми потім уже й сумніву не мали: він запалив. Сам або з кимось». Може, і з кимось. «Сокіл»! А «соколи» завдавали займанцям шкоди, і найвподобаніша їхня бойова тактика – саботаж.

На спаді зими 47-го – а се вже чехословацькі большевики зможніли, і не всякий насмілювався тягатися з большевиками совєтськими – підполковник Емануель Валек сповістив на письмі, що інженер Володимир Хилецький в боях поводився зважливо, що він, командир ділянки, ставив його за приклад і далеко молодшим повстанцям. Ані миті не вагався й Тонда – Антонін Їржиковський:

«Пан інж. Волод. Хилецький зателефонував мені на Сміхов пізно ввечері 5-го травня 1945-го і попросив переказати своїй жінці, що вдень його звільнено з панкрацької в’язниці, але він там таки, на Панкраці, приступив до повстанської боївки, яка обсадила трамвайне депо. Далі просив переказати, що живий-здоровий, повернеться додому, коли скінчаться бої, і залишив мені число на чоловіка, який може його знайти, якби жінка зателефонувала. Я негайно подзвонив на обійстя «Буловка», розташоване у сусідстві Хилецьких, і своєю чергою просив господиню пані Прохазкову все їм переказати. По малій годині телефонувала мені доня п. Хилецького, що не може додзвонитися до депа та чи я б їй не поміг. Я додзвонився, але не скоро. Пан, який узяв телефон (прізвища не пам’ятаю), покликав мені іншого. Той сказав, що п. Хилецький відійшов із своїм загоном на позицію, але він його спробує розшукати».

Два місяці – в’язнична келія. Два місяці – гестапівські випити. Два місяці виснажливої непевности: поталанить чи ніколи? Не поталанить – гільйотина! А може, хоч так, хоч так заб’ють. Усіх. Як львівських в’язнів (він же читав!) совєтські чекісти.

А п’ятого... «На волю! На волю!», – сотнями глоток реве юрмище. А ти не на неї чекаєш. Не на волю. Чекаєш, чи не влетить в келію граната. Після такого – з копита та в бій? А вдома кохана жінка, єдина дитина й мати... мати, в якої молодший, Юрко, ліг головою під Крутами?

Учинок Олюнчиного батька і вражав, і бентежив. «У чім сила?», – питав себе. Можливо, давалася взнаки не по-чеськи виважена, а тим і лютіша, ненависть до нацистів. Убачав в них давно знайомих большевиків, які вчинили з його Україною те, що нацисти лише хтіли вчинити з Чехією. А можливо, комплекс вигнанця: завше намагайся стати більшим чехом, аніж самі чехи. Таких «можливо» подостатком. Але не їми, як об’явилося мені, визначалася його поведінка. Визначалася тим, що він – аж до самої кости вояк: полковничий син і сам підполковник, тим, що він – людина війни, тобто людина геть чисто козацької вдачі.

XVI

Писала Марія Хилецька, писала Платоніда Щуровська, писала Марина Зленко, Маркета Сухоручко-Хословська, Елішка Чапля... Писали всі. Разом і поодинці. Між 1945-м та 1948-м найвищі й високі інстанції дістали десятки, а може, й сотні заяв.

Чехословацькі дипломати, оглядаючись на задні, питалися в московських, чи є бодай якась зможність засягти вивезених. Московські озивалися з великою неохотою та повсяк натякали: на чиїм возі сидиш, того й пісню співай. А тож Прага і закликала свого московського посла Їржи Горака не лізти в очі совєтським урядникам. Натяки само собою, але чехословацькі достойники не могли не бачити й того, що останнє слово не за урядниками, а за енкаведистами. Вельми показовою є депеша міністра закордонних справ Яна Масарика Горакові:

« Повернення інтернованих до ЧСР можна прискорити, якщо МЗС звертатиметься безпосередньо до Голубєва і наголошуватиме як на внутрішньо-, так і зовнішньополітичній вазі справ»..

Хто ж він, сей Голубєв, якого ключові іноземні політики поминають, не зазначивши ні звання, ні посади? Усіма ж знаний! Генерал-ляйтенант. Замісник Уповноваженого Ради Народних Комісарів по репатріяції. Уславився не баталіями, а живою вагою. Англійський генерал Патрик Дін мовляв, що його, Голубєва, інтелект помітно поступається великості його черева.



Генерал Голубєв.

«23. 05. 43. Що ж я виявив у 43-й армії? Командувач генерал-ляйтенант Голубєв затомість побиватися військами захопився забезпеченням своєї особи. Він держав для власного вжитку одну, а то й дві корови, аби мати свіже молоко й масло, трійко-п’ятірко овець (на шашлики), пару свиней (на ковбаси та окости) й кількох курей. Се ж треба – він важить 160 кг!». З щоденника генерала армії Єрьоменка.

Воно й не дивно, що сей «чекіст вгодований» за ніщо мав згадані Яном Масариком чинники. Зате позиція самого глави чехословацької дипломатії та й інших чехословацьких глав подивляла. Видається, вони начисто запомнили лондонський пакт, яким Чехословаччина голосилася союзницею Москви, а з сього й начисто запомнили, що москвини не мають законної підстави поводитися на їх батьківщині так, як поводяться в займанщині. Ані тобі войовничих нот, ані викликів совєтського посла (а от посол викликав!), ані найменшого бажання захистити своїх – нехай і не чеської національности – співвітчизників. Могильна тиша!



Подивляла і затята німота газет, які в інших випадках не панькалися з «визволителями», а от численні випадки зникнення українців записали в комені. Зникнення знаних, як Максим Славінський, менш знаних, як Микола Ґалаґан, чи незнаних, як компанист Володимира Хилецького – Василь Чапля. Година впала сказати бодай слово за них, за незнаних.

Олександр Гайманівський (1886-1963). Народився в селі Хмільниця на Чернігівщині. Сотник Волинської дивізії, з якою відійшов до Польщі. У Чехословаччині вивчився на правника. Викладав в Українському Вільному Університеті. Знавець церковного та міжнародного права. Завідував українським відділом Слов’янської книгозбірні. «Смерш». Москва. Сибірська каторга. Знов у Празі від 1957-го. Старий і недужий. Але ще встиг попрацювати у своїй «Слов’янці».

Аркадій Животко (1890-1948), педагог, публіцист, член Української Центральної Ради. У Чехословаччині від 1923-го. Автор «Історії української преси», багатьох статей, дитячих поезій та п’єс. У 1945-му виїхав до Західньої Німеччини. Один з найближчих друзів Володимира Хилецького.

Павло Зоц (1900-1983). Агроном. Випускник празької Високої Школи Сільського та Лісового Господарства. Мешкав у празьких Вршовицях, звідки 16. 05. 45. його, як зазначала в чолобитних жінка, забрали «дві особи в одностроях совєтських старшин». Зведена пеня – узвичаєна: антисовєтська діяльність (вояк Армії УНР), вирок – узвичаєний: «десятка». Рік повернення до Праги, до сім’ї, яка ввесь час не знала, живе чи не живе, 1955-й.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет