Микола шатилов смерть на ім’я мерседес документально-історичні пригодницькі повісті Присвята – Жанні



бет9/17
Дата07.03.2018
өлшемі2.84 Mb.
#20213
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Павло Зоц.

Артем Корнійчук (1898-1978). Батьківщина – село Жеребки, що на Житомирщині. Архітект. Улюблений стиль – конструктивізм. У Празі й досі стоять спроєктовані ним доми. Арештований 13.05.45. як «учасник контрреволюційних націоналістичних організацій» (видавник газети «Українська Дійсність»). Вирок – штампований: «десятка». Після 1955-го в Чехословаччині.



Артем Корнійчук.

Володимир Пасічник (1897-1945?). Колишній старшина Армії УНР. У Подебрадах закінчив Українську Господарську Академію. Інженер. Урядник празької міської управи. 26. 05. 45. етапований до Львова. Сім’я вважала, що «Смерш» дістав виказ якогось-то злосника. За деякими свідченнями, помер у львовській в’язниці 15-го жовтня 1945-го, а за деякими – пізніше – в році 46-му або 47-му.

Теофіл Пасічник-Тарновський (1898-1972). Колишній старшина УГА. Випускник Карлового університету (природничий факультет). Активний діяч Ліги Українських Націоналістів. Один із засновників Організації Українських Націоналістів, делегат її установчого збору. Кінцем 20-х-початком 30-х редактор українського видавництва «Чин», за німецької займанщини – чеського видавництва «Орбіс». З власної хати «Смерш» вивів його 14.05.45. Повернувся по десяти літах.

Борис Сухоручко-Хословський (1893-?). Колишній член дипломатичної місії УНР в Австрії. Освіта – празький Карлов університет (правничий факультет). Власник випозичальні «Меркур-фільм». Батько двох дітей. Ув’язнений чи то 19-го травня 1945-го, чи то 23-го. Під слідством до першого липня 1946-го. Вирок незмінний: «десятка». Рік з тої «десятки» у в’язничному шпиталі (Харківська область). Дев’ять – у копальнях півночі (Мінлаг). Вернувся до Чехословаччини в серпні 1955-го. Знелюдів. Замешкав подалі від Праги – в Маріянських Лазнях. Коли помер, де похований... Один Бог відає.

Василь Чапля (1891-?). Походив з Галичини. У Чехословаччині опинився найвірогідніше – певних даних нема – як старшина УГА. Правник, економіст. Поза двадцять років викладав у празькій торгівельній школі. Кохався у шахах. Часто сидів за шахівницею з Хилецьким або з Аркадієм Животком. Сходилися на Дитриховій, неподалік православної церкви Кирила та Методія. Не в клюбі, як се вони називали, а в пансіонаті німих. Тиша! У травні сорок п’ятого спізнав, що се таке – «Смерш». До 1955-го карався по совєтських в’язницях та зонах.

XVII

У жовтні 1962-го, зачавши клопотатися пенсією, Володимир Хилецький склав свій життєпис.

13-го липня 1945-го мене вивезли літаком до м. Києва (УССР), де я перебував у внутрішній в’язниці МГБ на Короленка, 33, та в Лук’янівській в’язниці [...]. 11.09.46. по обіді мене забрали з келії, перевели в адміністративний корпус і зачитали ухвалу Особливої Наради27 союзного МВД у Москві (протокол ч. 28 з 2.08.46.), яка засудила мене «in contuma» на п’ять років т. зв. вільного заслання (рос. «вольная ссылка») в межах СССР. Заразом мені запропонували підписати, що я своєю охотою зголосився поїхати на відбудову зруйнованих війною шахт, оскільки є інженером-конструктором рудної промисловости. 14.09.46. я виїхав до м. Донецька (кол. Сталіно) і, приїхавши на місце 16.09.46., зразу працевлаштувався в тресті «Вуглезбагачення».

27Особлива Нарада – несудовий орган, який позаочно розсліджував кримінальні справи, пов’язані з антисовєтською діяльністю, а також ухвалював вироки аж до кари смерти.

Устяж шістдесят днів гноїли його в тимчасовій в’язниці. Або в колишній школі, або в колишніх тіловиховних залях «Марафон». Але напевне без побачень і без листів. «Смерш» не завше квапився з етапом. Мавши свою юстицію, багатьох «ізольованих», надто з числа неіменитих, кидав на етап з готовим вироком. А як вирок не є готовий, не вшито вини й білими нитками. На літак! У Києві мастаки латати боки. Але й там, як видно, найшла коса на камінь, і досить м’яка ухвала Особливої Наради означала: не наволік Хилецький на себе пені, нікого не вмішав (лишній язик – зайвого козиря мають в’язнителі), миттю засвоїв закон совєтських зеків «не полошись, не вповайся, не канюч» і вже ні на мить від нього не відійшов. Тяг своє засланецьке тягло на Никитовській збагачувальній фабриці (Горлівка). Утім, «тягти» не те слово. Талант не дозволяв тягти.



З виробничої характеристики: «ЦІЛКОМ ТАЄМНО. Продовж своєї роботи на НЗФ інженер Хилецький В. Д. показав себе енергійним і справі відданим працівником, який перевів у діло: 1. Впорядкування архіву та ведення креслень; 2. Пашпортизацію машинного обладнання; 3. Ремонт решіт та інших транспортних споруд; 4. Поліпшив роботу фабрики, змінивши конструкції елеваторів та іншого обладнання; 5. Своїми пропозиціями вможливив безупинну роботу фабрики й під час аварій на головних решетах. Головний інженер НЗФ – Фрумин (підпис). Зав. особовим столом – Холод (підпис)».

Атестація не лише знаменита, а й смілива, зважавши на те, що писалася на замовлення кагебістів, й на те, що атестований є «політичним злочинцем». А тим то й годиться згадати незлим словом тих, які її підписали.

Збігала заневільна п’ятилітка. Наближалася воля. А наблизившись, нагло стала маною. Мана й забила Марію. Життя їй стало саме на стільки, на скільки позбавили волі її чоловіка. Коли виявилося, що він залишиться в Донбасі на непевний час, зламалася й залізна вдача сеї маленької пльзенської чешки. Не мала, чим жити. Згасала. Згасла в березні 1950-го.

З листа чехословацького chargé d’affaires МЗС ЧСР: «Посольство висловило своє негативне ставлення з приводу повернення вищепойменованого до ЧСР. Нота міністерства закордонних справ СССР від 17.07.48. звертала увагу посольства на те, що Володимира Дмитровича Хилецького засуджено совєтським судом за злочини, скоєні проти Совєтського Союзу. Посольство вважає, що вищепойменованого засуджено совєтським судом як совєтського громадянина, затим що закон про совєтське громадянство від 19.08.38. потверджує наявність останнього в осіб, які на 7.11.17. мали підданство кол. Російської Імперії, незалежно від того, мешкають вони в СССР чи за його межами. Вищепойменований, в міжчасі, має на руках чинний чехословацький закордонний пашпорт й посвідчення чехословацького громадянина. З огляду на вищенаведене, посольство рекомендує позбавити його чехословацького громадянства».

Не позбавили. Але «негативне ставлення» далося взнаки: аж пізньої весни п’ятдесят п’ятого спіткався з Олюнькою. Обселила в себе. Не знала, чи виживе батько. Але він, який і слова вчився вимовляти наново, здолав з часом всі свої болещі. Вигараздився. Почав і життя наново. У північній Чехії. Підмітальником на яхимовській копальні.

За чоловіка з мітлою й витончено інтелігентною настановою, який лицем скидався на еспанського або італійського шляхтича, зачепився оком пан Шімл – пан усієї копальні. Погомоніли. Ошелешений знаннями свого підмітальника, наказав: «У технічний відділ!».

Усі, яким пощастило вийти живими з совєтського в’язнення й дістатися чеської домівки, знехотя мовили (якщо взагалі мовили!) за те, як їм велося. Мовчанка небезпідставна. Коли не змовчав Степан Клочурак, накивала на нього (видимо, під тиском кагебістів):



«Востаннє застерігаємо. Коли й далі займатиметеся антидержавною й антисоціялістичною діяльністю, опинитесь там, звідки повернулися. На Сибіру. Без суду і вже назовсім!».



Степан Клочурак.

Мовчанка – се самоізольованість, і самоізольованих з-поміж поворотців було чимало. Не те Хилецький! Спинався до бійки тільки-но випадала нагода. Бився за пам’ятки чеської давнини, бився за визнання нашого генія Івана Пулюя, бився за таких, як і сам, знедолених, бився за свої зведені на пси літа – вимагав відшкодовання...

Підкосила його займанщина 68-го. Пополежав великий час, та все ж таки якось виходився. Приспіло відшкодовання. Мав з чим їхати в Україну. Поїхав. Уклонився милій Полтаві. У Бозі спочив липнем 73-го. Як ховали, співав небіжчикові Дмитро Гнатюк. З плятівки: «Чуєш, брате мій...». Олюнчин клопіт.

Нове тисячоліття. Карлові Вари. Пані Оля сотається по хаті. Несе мені то те, то те з свого багатства. А багатство казкове. Людські долі! Завдяки їй не впали в непам’ять. Напевне Волошинова або Славінського і так не впала б. А десятків інших – Миколи Твердого, Володимира Хандрицького, Ладислава Шестака?.. Метка, бойова, затинчива, змаглива. Наче й не сповнилося їй... Сповнилося, але й літа не згладили вроди. Батькова дочка. Батькова й тим, що також спізнала, яка вона, романова хата. «А вас за віщо?». – «Нічого такого. Хлопці, в яких батьків похапали, сходилися, балакали: може, летючки, може, часопис підпільний... То й я в ту гущу. Нічого з того не вилупилось, але в’язниці не минули. Я пізніше за всіх сіла. З немовлям не взяли. Почекали, поки в яслях місцинка знайшлася».



Ольга Хилецька-Гулина.

XVIII

Напослідок заскочимо до знайомої віли. У двосвітній вітальні здибаємо майора Попова. Злого й похмільного. На себе злий. Скільки вже ані цюк, а вночі й палю забив. Скінчилися лови. Обмивали. А він же має за взір свого генерала: не п’є, не тягається по дівках, і «Казбек» напохваті так... для почесних гостей та особо важливих піддопитних. Аскет!

Попов і сам з жінвом не возиться. А тим і злостив його Вітько Шапіро, коли, заливши очі, вихвалявся чешкою: знається на коханні... А коли не п’яний, вихваляється, яка в нього жінка лялечка. Розволочилися! Ось хоч і законна воєнна здобич. Вітько запопав акордеон. Шикарний. «Гогнер». Шибайлов дві «лейки». Гречин запаюсив годинників не знати скільки. У Шабалина десять валіз натоптано. А в Міллера – аж п’ятнадцять. Усіх переплюнув! Козакевич міняє шевйотові костюмами як циган коней. Довелися від якогось збіглого «воєнного злочинця». Зажидовіли!

А в майора Попова вся здобич – самописка із скляним пером (ніколи таких не бачив) та пляшечка колонської води (ніколи такою не пахтився). Незвичайною самопискою і виповнює звичайнісінький блянк:



Омельченко Григорій... 1884... Кубань... директор української гімназії (1936-40)... Прага-Модржани, вул. На Сражці...

Дивиться на плян міста – нема такої. Аж ні! За межею мапи позначка: на Модржани. Блигомий світ! А з ганомагом, як на лихо, вже хтось поїхав. Заспав. Але беемвешвка теж непогано. По якімсь часі – під конвоєм двох автоматників – беемвешкою і везе. Не того Омельченка, якого пам’ятав Хилецький (напівсиві козацькі вуса під шапкою смоляного волосся), а білого-білого як молоко. «Конвой! У підвал!».



Там, у підвалі віли на Дєлострелецькій, 11, в празьких Стрешовицях, запав і слід Омельченків. А все ж могло випасти й інак. Німці дозволили виїхати до Мюнхену двадцятьом учителям і двомстам гімназистам та гімназисткам. Мало того. Німці дали їм спеціяльний потяг. А він не схотів. Чом? Ви маєте, в кого спитати? Я не маю. Може, поклав заховати свою гімназію, як поклав заховати свій музей Симон Наріжний. Може, виявився наївним, як і багато хто: до політики не ліз, то чого б вони мене займали... Так, уподобнням Омельченка на вигнанні стала не політика, а вкраїнська гімназія й чеська поезія. Учителювання, видиться мені, в’їлося в печінки совєтчикам менше, ніж поезія, і якби не вона... Може, і не помітив би його «Смерш», як не помітив «чистого» вченого Івана Борковського28. Але початком 30-х доцент Українського Високого Педагогічного Інституту Омельченко видав велике дослідження Dějiny textu. Křest sv. Vladimíra, básně Karla Havlíčka-Borovského29. Заславлений чеський поет знав Московію, а тим то і ненавидів. Ненависть втілено в поемі «Хрещення Святого Володимира». Дослідивши її, вказавши на корені поетової ненависти, Омельченко ототожнив себе з об’єктом своєї аналізи. Став співненависником. Чи ж вибачить таке Москва? Ні в світі!

28Іван Борковський (1897-1976) – відомий український археолог, дослідник празького Граду.

29«Історія написання. Хрещення Святого Володимира, поема Карла Гавлічка-Боровського».

Повіялись. Залишатися – можна набігти лиха (чуже ж полювали!) й звести на слизьке своє ватажжя. «Соціялістичне змагання», – посміювався капітан Водоп’янов. А полковник Козакевич, той не сміявся: «Змагання? Атож! Знай наших! Ловка – куди твоє діло!».

Генерал-ляйтенант Ковальчук був певен, що вхопить таки генерал-полковницькі погони. А вхопив біса. Не відслужилася Москва. А все ж, коли УПА їй аж-аж-аж дотинатиме, спом’яне білокам’яна, хто в неї найзавзятіший гонитель хахлів. Не схибить. Се ж бо його, генерал-ляйтенанта Ковальчука, злосила тактика окошиться на повстанцях. Се ж бо він понаганяє в ліси «націоналістичні» боївки чекістів і скоєні ними лиходійства повісить на УПА.

XIX

Уклався сам собою, поки писав, і в мене поіменник. З тих появ, які мають на совісті загибель українських Атен. Неповний. На всіх не стане й такої «біблії», яка лежала на столі в Ковальчука. Усіх – сотні й сотні. Чи пізнаємо колись їх імена? Не певен. Геть-то не певен. А знати занапасників нашої національної чолівки ми повинні. Без такого знання конотопська газетка хвальма хвалить «подвиги» свого земляка Павла Мешика. Та чи ж сама конотопська? Та чи ж самого Мешика?

А поіменник такий:



генерал-ляйтенанти – Ковальчук Микола Кузьмович, Мешик Павло Якович; Корольов Микола Олексійович, Осетров Микола Андріянович; генерал-майори – Сидньов Олексій Матвійович; полковники – Глина Ізраїль Ілліч, Дубровський, Козакевич, Мухоротов; підполковники – Гетьманський, Горишев, Душник, Магльований, Мещеряков, Соловйов М., Фолицький, Шабалин; майори – Гречин Георгій Лук’янович, Жуков, Керекез, Мельник, Надворний Костянтин, Петров Василь Іванович, Попов; капітани – Висоцький, Водопьянов, Лопаревич, Міллер, Назаренко, Наумов, Орлов, Потапов Віктор Михайлович, Степанов, Шапіро Віктор, Шварц, Шибайлов Іван; старші ляйтенанти – Омельченко, Перлин, Савельєв Петро; ляйтенанти – Єрофеєвський Віктор Петрович, Горбунов Василь Євдокимович, Кравцов, Черноусов, Шаркин; молодші ляйтенанти – Бакушин Василь Іванович, Кузякин; старші сержанти – Чернавський; молодші сержанти – Суворов.

У кожного медаля. Та сама. За визволення... Сонечко й гілочки бобкові.

А чи ж вони власовці?!

2008.
ВІТЕР З-НАД ОЗЕРА ЕРІ

Ми живем у світі, який силує нас стати або жертвою, або катом – не інак.

Альбер Камю, 1945
По війні у празькій в’язниці «Панкрац», в келії ч. 10, знайшли у шпарині під лиштвою зібганого в клубочок листа. У червні 1942-го в тій келії чекав на страту підполковник Йозеф Машин, один з «Трьох королів», як узивали чехи провідників антинімецького Опору (два інші «королі» – підполковник Йозеф Балабан і штабний капітан Вацлав Моравек). У листі Машин наставляв своїх синів – Цтирада (Радка) і Йозефа (Пепу).
«Сьогодні не все вам іще втямки, але по якімсь часі ви мене напевне зрозумієте. Я бився за Рідний Край, за свій народ, бився з одвічним ворогом – з німцями, які завзялися поневолити нашу батьківщину і вимордувати наш народ. Я і в голову не клав, що ви можете стати колись невольниками. Я завше хотів бачити вас людьми вільними. Пам’ятайте, що обстоювати свободу своєї батьківщини і свого народу, то є обов’язок кожного свідомого чеха».

Підполковник Йозеф Машин. Радек (ліворуч) і Пепа Машини. 1934.
ГОРА СВЯТОЇ КАТЕРИНИ-АНСПРУНГ
Сини пам’ятали і обстоювали свободу аж так, що восени 1953-го, по кривавих спотичках з большевиками, могли кінчити на шибениці. Поклали – святий Боже не поможе! – іти у вільний світ. Не самі, а з бойовими спільниками – Миланом Павмером, Вацлавом Шведою і Збиньком Янатою. Усі були певні, що світова війна ось-ось за плечима, й палко бажали стати визволителями Чехословаччини.
Між іншим. Після лютого 1948-го, коли владу в Чехословаччині захопили комуністи, з країни легально і нелегально втекло близько 200 000 тисяч чехів і словаків. У квітні 1951-го кордон з Австрією і Федеративною Республікою Німеччиною (ФРН) обгороджено колючим дротом, яким точився струм напругою від трьох до п’яти тисяч вольт. В електричному павутинні знайшло смерть вісімдесят вісім утікачів.
Містечко Гора Святої Катерини лежить у північно-західній Чехії на межі з німецькою Саксонією. Має чотириста мешканців. А третього жовтня 1953-го, коли за його околицею, на Рожевому Шпилі, чекала на захід сонця боївка Машиних, мало їх іще менше: німців вигнано, а чехів лишалося – на пальцях полічити. Уночі боївка наставлялася пересікти слабо стережений кордон з Німецькою Демократичною Республікою (НДР) і за чотири-п’ять днів – то піхотою, то потягом – досягти Західнього Берліну.


Цтирад Машин у в’язниці. 1951.
Радек мав на собі зелену мисливську сорочку (батькова пам’ятка), светр, піджак, напіввйськовий плащ. У портфелі – мапа південної Сасконії, схемка автостради Прага-Берлін (вирізав з часопису), компас.
Пепа убрався в такий самий светр і в такий самий плащ. По кишенях – двадцять п’ять американських долярів, сто тридцять п’ять чехословацьких крон, компас, золотий батьків годинник, а між сторінок чесько-німецького розмовника батькова світлина. Розмовник, як і сигнальний поліцейський ліхтарик, лежав у портфелі. У кишені штанів завалявся трамвайний квиточок...
Милан утік з військової частини в однострої танкіста, але в торбі мав штатське. У кітелі – водійське посвідчення, знимка словацької любки (служив у Словаччині), її колечко на пам’ять.
Збинєк купив на похід – Берлін як не є! – ошатну шкуратянку. У портфелі ніс хлібину, дві бляшанки консервованого молока, кавалок шинки, кільце ковбаси й те, що боївка часто зуживала під час своїх наскоків, – пляшечку з хлороформом і парашутні стропи.
Вашек нічим не різнився від Радка з Пепою, та взувся не в черевики, як вони, а в баскетбольні кеди. Ішов упорожні: срібний цигарник, запальничка, складений ніж і годинник.
На всіх були сині берети. Не втямили, що в Німеччині вдарятимуть в очі. Німці доношували військові кепі гірських стрільців.
Радек узяв із собою парабелум Р.08 з двома повними обоймами і двадцять один набій розсипом. Той пістолет він й під старість матиме напохваті.
«Якби мої воріженьки, большевики, й тут мене знайшли, битимусь аж пекло сміятиметься. Куля з парабелума пробиває й панцер-жакет! А поза тим... Як на старі літа когось собою обтяжати, то хай вже шпалер підведе риску». Цтирад Машин, 2010, Клівленд, США.
Між іншим. Від самих початків (1900) парабелум Георга Люгера уважався взірцем самозарядної, з коротким стволом, зброї. Конструкція сягала часів, коли винахідники лише вивчали вплив порохових газів на зарядні системи, і з’явилася наслідком випробування найрізноманітніших варіянтів автоматики. Люгеру став у пригоді пістолет Борхардт С.93, який він багато в чім поліпшив. Після всього Люгер мав пістолет з неповторними бойовими та службово-експлуатаційними якостями. Парабелум є бездоганний, коли йдеться за стрільбу навскидь, за швидкісну й націльну: стріл майже не збиває ствола з націльної лінії.
Зброю паював Радек: німецький вальтер Р.38 під набій 7,65 мм – Пепі; еспанська «старка» (Star 30 М) – Милану; Вашкові – новенька «чезетка» (ČZ Р.27), яку запопали були, наскочивши на поліцію в Челаковицях. Збинька нічим не наділив.
«Янату ми знали з мальства, вчилися з ним і в гімназії св. Їржи в Подебрадах. До слова кажучи, його сусідою по шкільній лаві був Мілош Форман1. Збинєк був – нема спасу – завзятущий. Усе нам докоряв, що мало сала за шкуру большевикам заливаємо. А перед нашим відходом (ми ж не втікали – відходили) розволочився, завалив пити. Пішовши на одчай-душі, мусиш мати тверезу голову і язика на гапличку. Інакше й собі, й іншим напитаєш лиха. Тож ми й зважили: пістолет Збинькові – та в ніякий спосіб!». Милан Павмер, 2005, Подебради, Чехія.
1Мілош Форман (1932) – чесько-американський кінорежисер, посідач двох Оскарів і трьох Золотих глобусів.
По сьомій споночіло, з низовини поповзала легенька мла, і вони нога за ногою потяглися з Рожевого Шпилю в бік Саксонії. Мла густішала, сіялася мжичка. У глибоких, вибитих лісовозами коліях стояла вода. Розпинали шатром плащі, вмикали ліхтарика й читали мапу. Та більше ввірялися компасу.
Ліс закінчився порубкою із свіжими кичками та поваленими окоренками. Упоперек стежини валялися колоди, через які вони безперестанку перелазили, гаючи золотий нічний час. Ноги грузли в болото, ослизалися на вимоклих гілках. Докучав сушняк, хряскіт якого міг виказати їх прикордонній сторожі.
Тьма єгипетська, а кругом ковбаня на ковбані: вода в ямах з-під корчів. Аж ось за корчунком посвітлішало. Лісовий путівець! Він, як пам’ятали з мапи, біжить уздовж кордону. Німеччина близенько! Та не встигли й потішитись. Милан по пояс увалився в ковбаню. Виліз без черевика і без еспанської «старки». Черевика таки вискіпали, а пістолет гавкнув.
Путівцем увійшли в стару – дуби утовшки на обмах – діброву. Облетілого листя мали по кісточки, і шурхотіло воно, хоч як бережися, на всю округу. Нахопилися на тин, сплетений з низькорослих гілок. Не оминеш: обабоки стежки шалина. А на тин годі й вилізти. Живий! Попомучились.
По малій годині шурхотлива стежка увігналася в ґрунтівку, потойбіч якої тьмяно блискали натягнені між стовпами дроти. Підлізли й знайшлися в Німеччині. Саксонський ліс був, як щітка. Висохле віття сягало землі і з тріском, як зачепиш, ламалося. Сурганилися, щадячи по змозі очі. А звелися на ноги і перемахнули через вузький рівчак, побачили, що знов ускочили в халепу: невисокий памолодок – то були нетрі. Ломилися ними, хиливши голови і побоюючись збитися на манівці. Вода з останнього жовтневого листя збігала за коміри. Змокли як хлюша.
Знагла розслухали... Автівка! Поступилися трохи на захід. Крізь підлісок вигулькнула бетонка. Узяли думку йти узбочиною, а помітивши вогні авта, ховатися в лісі. За яких півгодини ліс кінчився і показалося оповите мовчазливою пітьмою село. Упали їм в око не по-чеськи великі хати. Вашек пояснив: кожна стоїть стінка-в-стінку з клунею. Прямували вулицею, шукаючи очима за пристанком, і не зогледілись, як вийшли на вигін.
Бралося на світанок, мали знайти сховок і поспати, а лило як з луб’я. Улогий шпиль із березовим гайком на вершині видався їм підхожою містиною. Згори в сірому світанковому сутінку розпізнали, що під ними вже інше село. Заживилися рештками вчорашньої вечері, і напівмертві від спраги спивали воду з пожовклого березового листя. Не так спали, як крутилися з боку на бік на голій землі й хапали дрижаки.
Між іншим. Боївка минула Анспрунг, а днювала край села Цьобліц, лише-но за дев’ять кілометрів від Гори Святої Катерини. Округа Анспрунг-Цьобліц уславилася була міддю, а пізніше, вже по Машиних, уславиться золотом, що його нібито при кінці війни укрили в покинутій копальні нацисти. Початком ХХІ століття георадари скарбошукачів показали, що тут, на глибині двадцяти метрів, є штучні порожнини, в яких міститься дві тонни коштовних металів. «Не мідь і не залізо, – запевняла бритійська «Таймз», – а золото або срібло». Світова сенцація! Та писали за нацистське золото все ж таки менше, ніж у свій час за Машиних.


АНСПРУНГ-МОНШЕНФРЕЙ
Надвечори четвертого жовтня, сяк-так пообтріпавши одежину та витерши жмутками вибляклої трави заболочену взувачку, зійшли на бетонку. Автівок не сахалися: піший близько села не привертає уваги. Обогоняло їх і чимало велосипедистів. Коли бетонка пустішала, чули, як у ліву руч стиха дзюркотить потічок. Повклякали і прилогом тягли з потічка, позатискавши в зубах пігулки на знечищення води. Відсапавшись, Пепа сказав: «Ми, як ті москалі, що чай через грудочку цукру смокчуть».
Зайшла ніч, автівок поменшало, і коли якась підближалася, вони, аби не викликати вовка з лісу, ховалися в канаві. Голосне баламкання! Сполошилися: чи не гонитва? Аж ні, непоміченою ними колією чмихав смішний паровозик. Машиніст калатав у дзвін.
На світанні розкрилися безодні небесні, та то їх не хвилювало: вимокли по канавах. Попереду й трошки осторонь зачорнілася якась споруда. Узяли з бетонки на оболоню, посеред якої самотіла клуня. Порозглянулися – ні живої душечки. Збинєк потяг за стулку воріт. Повіяло запашистим духом соломи.
Умостившися на соломі аж під стріхою, усе поскидавши з себе, віджимали штани, сорочки, светри і не мали найменшої охоти влазити у вогке. Кожен викопав собі барліг, сподіваючись, що зігріється в нім, та соломою гуляли протяги. Ніхто й оком не стинув. Синюшні, подряпані остюками, вибралися нагору, сіли тісного кружка і зогрівалися власними тілами.
Поза клунею паслися корови, чути було людські голоси. Пепа шукав і не знаходив свого барлогу. Лаз затягло соломою. Плащ, вальтер... Будь-що мусили знайти. Солома летіла на всі боки, прокльони летіли на Пепину голову, та знайшли тільки вальтер. У плащу Пепа мав компас...
З клуні вибралися завидна. Ні хатини кругом, ні духа. Брукований шлях виглядав як малоїжджений: між камінням витикалася трава. Саме сунули на перегорок, коли з-за нього викотило двоє дівчат на велосипедах. Наструнчилися з несподіванки, та дівчата й оком на них не кинули.
З яблуньок, що ланцюжком тяглися по узбіччю, зривали морхлі яблука, пхали по кишенях, гризли. Вовна не вовна, аби кишка повна. Не мали вже ні їдимого, ні питимого. На роздоріжжях трималися шляхів, які вели на північ, та ставалося, що по якімсь часі шлях скручував на схід або на захід, і вони накидали кругу. Іти навпрошки розгрузлими полями? Шкода й гадки! Була ще глупа ніч, а вони аж так виморилися, що мали відлежатись. Перед ранком шостого жовтня, поклавашися рядком на пласке камінюччя у водориї, намагалися заснути. Камінюччя муляло, небо мотрошило лапуватим сніжком. Аніже того не наспали.
Розвиднялося. Пепа з Вашком, пішовши на вивідки, напали на буйний ялинник. Наламали ялинкових лап і поставили благенького курінця, в якому всі й поснули. Увечері пробудило їх гурчання автомобільних моторів, а заразом і вода, що заливала курінець: сніг заступила хвища. Перемовили словечко й виміркували собі, що без авта побачать Берлін, як свою потилицю. Отже, спинити, витягти водія, приспати хлороформом і пов’язати...
Вийшли з ялинника на шосе. Поставали, обпершися плечима на сарайчик з лопатами, кайлами та іншим правиллям шляхових майстрів. Лило на них з підстрішшя, як з ринви. Збалакалися, що сигналитимуть ліхтариком Пепа і Вашек, який умів шпрехати, а коли автівка загальмує, примусять водія висісти. У ліс його відволочать Радек з Миланом. Збинєк стоятиме на випадок якоїсь несподіванки метрів за п’ятдесят, на спадистому узвозі. Під таке діло Збиня випросив у Радка парабелум.
«Не загальмувавши, минуло Вашка п’ять-шість маленьких легковичок. Загальмувала і спинилася напіввантажівка під брезентовим тентом. Ми з Миланом чекали. Збігали хвилини, а Вашек усе ще патякав з водієм. Урвавсь мені терпець, метнувся, ухопив водія за барки і витяг з-за керма. У лісі дали йому «нюхнути». Той німець мені сподобався: не трусив штанами. Запевняв, що не викаже і просив не класти на землю: застудиться, мовляв. Раптом нічним лісом полетіло: «Хлопці! Хлопці! Ключик у нього...». Кричав Пепа. І враз від дороги упав стріл. До авта не було вороття. Стояло там уже й інше з увімкнутими фарами, а світла ще двох наближалися. Наші портфелі залишилися під сарайчиком – компас, мапи і всяке барахло». Цтирад Машин, 1959, Маями, США.
Між іншим. Маленькі легковички – фольксвагени-38. Повоєнні німці обзивали їх «колесами займанщини». А те, що Радек потемки узяв за напіввантажівку, – військовий всюдихід Штьовер-200. За кермом сидів лікар Адальберт Гольфельд. Увечері викликали його з Бранд-Ербісдорфу в село Моншенфрей. За чотири кілометри. Не доїхав метрів п’ятсот... У лісі він багато того не «нюхнув», а тож швидко оговтався. Поліція, опитавши свідків і перетрусивши знайдені під сарайчиком портфелі, почала о 21:30, шостого жовтня, шукати за чотирма чехословаками «кріпкої статури, як мають приблизно 175 см на зріст». П’ятого, Збинька, свідки не могли помітити.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет