Монголо-татари на Волині



жүктеу 497.29 Kb.
бет1/3
Дата07.05.2019
өлшемі497.29 Kb.
  1   2   3

Монголо-татари на Волині

Савчин О.М. – дослідник Волинського краю


Савчин О.М.

МОНГОЛО-ТАТАРИ НА ВОЛИНСЬКІЙ ЗЕМЛІ. ДЕ ПРАВДА, А ДЕ РОСІЙСЬКА ВИГАДКА?


Близько 988 р. великий князь київський Володимир Святославич заснував місто Володимир (тепер - Володимир-Волинський Волинської області), яке стало центром Володимиро-Волинського князівства. У XI-XII ст. Волинню володіли різні князі, в основному нащадки Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У середині XII ст. Волинська земля відокремилась від Києва. У 1099 р. володимиро-волинський князь Роман Мстиславич, оволодівши Галичем, об'єднав Галицьку і Волинську землі в єдине Галицько-Волинське князівство.

Волинь - древня земля, невід’ємна частина України. Ряд істориків вважають, що її назва походить від міста "Велиня", про яке згадують давні літописи.

Знаходилося місто Велинь більш як за 20 кілометрів на захід від нинішнього Володимира-Волинського, поблизу гирла річки Гучви, яка впадає в Західний Буг. Від назви міста походить і назва краю та племені, що його населяло. Згадує народ "валінана" арабський мандрівник Аль-Масуді, що жив в Х столітті. Волинянами-дулібами називали племена, які проживали у верхівцях Західного Бугу, Прип’яті.

Першу писемну згадку про волинян в історичних джерелах давньої України-Руси знаходимо в найдавнішому літописі - "Повісті минулих літ", де вказується місце проживання тодішніх волинських племен: "...бужани сиділи по Бугу, а потім же волиняни". І далі: "Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни...".

В різні часи Волинню називали різні території. Двісті років тому була утворена Волинська губернія, яка включала нинішню Волинську, Рівненську, значну частину Житомирської, Кременецького району Тернопільської областей.

З 1187 в літописах з'являється назва Україна, вжита до Переяславщини та пізніше Галичини. Первісне значення назви дискусійне: одні пов'язують її походження з поняттям околиці, прикордонної території, інші— країни, вітчизни. Після Батиєвої навали 1237-41 і погрому Києва головним осередком державності в Русі залишилося Галицько-Волинське князівство (1199–1238).

На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально-економічне життя Волинського князівства. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами — Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа.

Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався наРусі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинськуземлю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен,Володимир — Берестя

На початку ХІІ століття Волинню правив Роман Мстиславович. Тодішня Волинь простягалась від землі литовської і ятвягів на півночі до степів на півдні, і до Київщини на сході. Головним городом був Володимир. В 1199 році князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку незадоволених бояр з Галича, приєднав його до Волині. Так утворилось сильне Волинсько - Галицьке князівство, яке чомусь пізніше історики почали йменувати Галицько-Волинським.

ДАНИЛО

Довкола його постаті витав ореол правителя, котрий чи не найголовніше, що він зробив за своє життя, так це зумів встановити внутрішній мир у своїх володіннях рішуче приборкавши свавільні виступи галицьких бояр та перетворивши їх на слухняних князівських васалів, а також примиривши князівську родину та припинивши міжсімейні чвари. Крім того, Данилові Галицькому вдалося забезпечити авторитет своєї держави в очах сусідів, перетворивши Галицько-Волинську державу на впливового гравця міжнародної взаємодії. Завдячуючи мудрій політиці Данила, котрий скористався з вкрай вигідного за тих умов географічного розташування Галицької та Волинської земель на крайньому Заході Русі й родинною напруженістю в династії Бати я, його князівство перебувало в найбільш м'якій, порівняно з іншими руськими землями, залежності від Золотої Орди. А це сприяло стрімкому господарському розвиткові регіону, що, у свою чергу, привабило масову міграцію сюди населення не лише зі східних руських князівств, а й Польщі, Німеччини, Угорщини. Наслідком же економічного піднесення стало динамічне містобудування, реорганізація війська (Данило вперше на Русі одягнув свою важко озброєну кінноту в європейські

рицарські обладунки).Тож не дивно, що образ короля Данила в тодішніх літописах увічнено якідеального володаря - сміливого й хороброго, мудрого і розважливого, щедрого та великодушного і, навіть, надприродно вродливого.

Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, його посадили на "золотокований"

престол Волинсько - Галицького великого князівства. У розквіті сил і слави

загинув батько, Роман Мстиславич, безстрашний переможець половців та "иных

народов", як звали його літописці. Удова, княгиня Анна, залишилася з двома

синами, молодшому з яких, Василькові, ледве виповнилося два роки. Одразу ж по

досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викорінене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних людей. Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. Велика смута розпочалася в Галицькій землі, з сумом занотував літописець.

Анні з синами довелось залишити Галицьке-Волинське князівство й просити

притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка

зв'язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком їде до Кракова, а Данила з

кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди, де він на кілька років став

другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія.

Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемишлі,

Романовичі, за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю

матір'ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а

Володимир буде наш!»

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з

кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не зважати на

народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем. Тому 1219

р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича

на прізвисько Удатний, тобто удачливий. Мстислав дійсно був непереможним

полководцем і за три роки до того виграв знамениту Липицьку битву у

володимиро-суздальських князів, найсильніших на тогочасній Русі. Мстислав

княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно

почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і

пристав на пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо

на інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від

галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.

1219 р. Данилові виповнилося лише 18 років, але в суспільстві його сприймали

як дорослого й досвідченого мужа, про що не раз свідчить галицький літописець.

Та й сам князь розумів, що він, і лише він, є опорою дому Романовичів, єдиним,

хто може захистити його й відновити втрачену єдність Галицько-Волинського

великого князівства.
Орда йде
Та недовго тиша й злагода панували на Волинсько-Галицьких землях. Зі

сходу насувалося страшне нашестя. З далеких рівнин Азії, мов зловіща хмара

сунула монгольська орда. Не знали, не відали матері руські, що багато синів їхніх

зовсім скоро будуть пронизані стрілами досі невідомих клишоногих вояків,

порубані заокругленими кривавими мечами. Ті вояки йшли з незнаних степів, з

берегів річок Окону і Керуленду. Вів їх на захід незупинний завойовник Чингісхан.

Тисячі поселень знищили загарбники, поки прискакали до землі Волинської.

Стогнала Руська земля під нагаями монгольськими.

І помчали биричі-оповісники по всіх волинських городах і оселищах.

Мстислав і Данило звеліли кликати усіх воїв-піших. Хто є дорослий з чоловіків у

хижі смерда - всі мусять іти. Дорослим вважався юнак, якому виповнилося

сімнадцять років. Про городян князі окремо наставляли тіунів та биричів: до

війська не кликати ковачів по залізу і сріблу - нехай кують зброю, не кликали

рудників, які залізо варять, бо тяжкі часи настали, треба багато мечів, копій,

щитів... і ще багато,бгато чого необхідного для війни.

Дислокація

... Мстислав і Данило тисяцьким і соцьким давали настанови по улагодженню

війська.


- Знайте,-для нас найважніше, щоби кожен своє місце знав, щоби не були, як

череда корів, щоби не хилилися по вітру. Кожний своє місце повинен знати -

загадував Мстислав.

Кінні дружини, полки піших воїнів /пішців/ складалися з окремих одиниць -

десятків й сотень. Так здавна повелося, так навчали діди, і битвах ними освячено

було цей звичай. Боялися волинців вороги; стали волинські русичі на ратному

полі - не зіб єш їх, стоятимуть,наче дубовий гай, а рушать вперед стіною,- мов

буревій пройдуть станом ворога. З уст в уста передавалися перекази про те,як до

бою йшли на чолі з безстрашним Святославом; про походи Володимира Мономаха на половців багато діди розповідали.Заслужено линула по околишніх країнах слава про хоробрих русичів, про їхню відвагу, сміливість і мужність. Найбільше боялися волинян, коли вони сходилися в рукопашному бою. Страшними вони були у своєму гніві. Заповіддю воїнської доблесті було - "захищай товариша, грудьми закривай його, один лишився з десятку - не складай зброї. Полягла сотня - міцніше до купи і бийся, до останнього подиху стій" Волинці і галичани мужньо захищали свою землю, берегли її від ворога.

Вродженими воїнами були вони. Сувора природа привчила їх переносити будь-які

злигодні, не страшили їх ні голод,ні негода. Тільки одне шкодило знатним

відчайдушникам - міжусобні князівські чвари,боярські зради, що роз"їдали

споконвічну воїнську руську гідність. Але то було ворогування між князями та

боярами, а простий люд - ніс у своєму серці любов до рідної землі, їм не було за

що сперечатися, волиняни радо простягали руку допомоги галичанам.
Зрілість

...


Не встиг огледітися Данило, як юність минула. Та чи й була вона?

Адже ще


малим хлопцем мати й волинські бояри посадили його на високого батькового

коня й сказали: «Ти наш повелитель і заступник, веди нас!» І княжич на все

життя запам'ятав ці слова. Він з малих літ виявляв неабияку розсудливість і

почуття обов'язку щодо своєї родини і оточуючих його бояр і старших

дружинників, роздумував про державні справи й про долю Русі. Де вже йому було

виявляти юнацький запал і безпосередність! 1219 р. Данилові виповнилося лише

18 років, але в суспільстві його сприймали як дорослого й досвідченого мужа, про

що не раз свідчить галицький літописець. Та й сам князь розумів, що він, і лише

він, є опорою дому Романовичів, єдиним, хто може захистити його й відновити

втрачену єдність Галицько-Волинського великого князівства.

Не дуже-то розраховуючи на підтримку тестя, Данило починає прибирати до рук

волинську отчину Романа, не замахуючись поки що на галицьку. Він пориває

стосунки з польським князем Лєшком, переконавшись, що той не збиріається

виконувати зобов'язань перед Романовичами, взятих під час переговорів з Анною,

натомість зазіхає на волинські землі. Як з гордістю повідомляє галицький

книжник, Данило «поїхав разом з братом і захопив Берестя, Угровськ, Верещин,

Стовп'я, Комів і всі окраїни» Волині з боку Польщі, тобто відвоював Берестейську

та Забузьку землі. Розлючений Лєшко спробував силою зброї повернути втрачене,

але волинські полки під проводом молодого князя завдали полякам поразки і

«гналися за ними до річки до Вепра», тобто до кордону.

Вивівши з гри польського князя, Данило повернув до складу Волині удільне

князівство спільника Лєшка белзького князя Олександра. Та раптом тесть

Мстислав, що не схотів допомагати Романові проти Лєшка, під'юджений боярами,

втрутився і звелів віддати Белз із землею зрадливому Олександрові.

До того ж звістки почали надходити що на Русь татарська орда насувається з степів Азії. Великий збір у Києві

Звістка про появу нового ворога незнаного ворога не дуже й вже налякала

волинян. Хоча й у ці дні тільки розмови було по усіх усюдах, про невідомих

тауринів. Гострили руські люди мечі і копія,ладнали стріли й луки. Увійшла печаль у волинські хати. Журилися матері і жінки - чи повернеться хто з їхніх рідних додому?

До Києва гінці князів зазивали. Неблизьким був шлях до Києва для волинян.

Змушені були квапитись, щоб вчасно прибути на Великий збір князів у стольному

граді. Незвичайний це був з їзд. Давно вже не збиралися руські князі. Кожний

княжив у своїй землі і не хотів знати іншого. Колись могутнім був Київ, а тепер

тільки слава колишня залишилася у матері городів руських. Але ще витав над

його кріпосними стінами дух славних часів Святослава, Ярослава Мудрого і

Володимира Мономаха.

У гридницю ніхто з прибулих князів не хотів заходити першим, щоб не

кланятися київському Мстиславу. Нехай не думає, що вони йому підкоряться.

Отож протиснулися юрбою, товплячись в нешироких дверях.

Господар оглянув прибулих - двадцять три нязі руських земель зібралися у

гридниці. Радий був, що зібралися всі докупи. Був тут і Мстислав Святославович

козельський, і молодий-ростовський князь Василько Костянтинович, і князь

курський- Олег Костянтинович, князі галицькі,чернігівський і новгородський... Не

приїхав владимиро-суздальський великий-князь Юрій Всеволодович. Переконаний був, що не личить йому, людині з титулом великого князя, їхати до занепалого Києва. Не схотів Юрій Всеволодович зустрічатися з князями. Куди кличуть великого князя?

До Києва, до того града, що давно перестав бути стольним...

Довго сперечалися князі, і не про те думали, щоб од ворога боронитися, а

сварились, бо не могли ладнати між собою. Довго ще сиділи у гридниці, але ні до

чого не домовились. Не могли князі спинитися на комусь - хто очолить похід, не

хотіли нікому старшинства уступати. То ж вирішили, що кожен поведе своє

військо окремо. Лиш з одним до згоди дійшли - зібратись усім коло порогів на

Дніпрі.
РУСЬКА ГАНЬБА



З ранку до пізньої ночі не вгавав галас на порогах. З усіх оселищ і городів

пливли сюди люди лодьями,йшли пішки, пересувалися кінно. Гули пороги. Пил

піднімався під тисячами ніг. Ще був березень 1223 року, але стояла така

спекотна погода, ніби липень був.

Хто лишився вдома, кого не брали до походу, виносили свою немудру зброю і

віддавали за безцінь, навіщо зброя вдома...

І приїхала туди, на пороги уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни,

і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли,- так ото покрита вода

була безліччю човнів. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни,і

трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. Авигонці

галицькірушили по Дністру і ввійшли в море - човнів же було тисяча. Іввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло рікиХортиці, на броді поблизу Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич Юрій і[боярин] Держикрай Володиславич.Коли ж прибули вісті у стани, що [татари] прийшли вже поглянути на руськічовни, то Данило Романович, почувши [це] і сівши на коня, помчав подивитисяна небачену рать. І кінники, які були з ним, і багато інших князів, з ним погналиподивитись на небачену рать. Але ті одійшли, і Юрій [Домажирич] їм [князям]говорив: "Вони стрільці є". А інші казали: "Вони прості люди є, гірші половців".Юрій же Домажирич мовив: "Вони ратники є і добрі вої".

І, приїхавши [назад], вони сказали [це] Мстиславу [Ро-мановичу], і Юрій [про]

все сказав. І промовили молоді князі: "Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте!

Підемо проти них!"І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич]чернігівський, ріку Дніпро. І інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж вони Дніпро в день вівторок.І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле

далеко,рубаючи, і зайняли їх скот, а зі стадами втекли, так що всі вої набрали

повно скоту.Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, історожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од'їхали звідти.

На ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі і руські. Мстислав Мстиславич

тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим

полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і,

коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: "Оружіться!" Мстислав же [Романович] і другий Мстислав [Святославич] сиділи у стані, не

знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав -

через зависть, бо велика незгода була межи ними.Коли зітнулися війська між

собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, - був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний,- і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий,бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на Прізвисько Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його, йому й поручив по смерті свою волость - оддав князю Данилові. Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, іОлег [Святославич] курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їхні стріляють сильно, повернув коня свогона втечу - через те що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму - в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого.

Був бо він смілий і хоробрий, "од голови й до ніг його не було на нім вади".

Сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи.

Трагічно закінилася для русичів битва на Калці. Оточені в таборі кияни

загинули всі. Дванадцять князів князів руських потрапили в полон, і загинули ганебною смертю: татарські воєводи вигадали для них страхітливу кару, -поклали під дошки,сіли на ці дошки і всіх подушили.

Стогін і плач стояв над Руською землею... Руські воїни в тяжкій битві показалитсвою хоробрість, не вони були винні в поразці, а князі зі своїми чварами. І, як покажуть подальші такі ж трагічні події - князів і Калка нічому не навчила.


ТРИВОГА

Тривожні й сумні звістки ширилися шляхами серед люду Волині - татари поруйнували Рязань, Владимир, Москву, дісталися аж до Твері. Орда сунула все глибше і глибше в руські терени. Необхідно було її спинити прокляту,перегородити їй шлях.

Данило послав гінця у Київ до Ростслава Мстиславовича Смоленського, який

нещодавно заволодів колишнім стольним градом. Пробував Данило домовитись, та даремно. Задеркуватий смоленець відповів гінцю: " Скажи своєму князю - нехай

не лізе сюди. Я й без нього обійдуся. А татар я не боюся, сюди вони не дійдуть".

Довелося Данилові самому навідатися у Київ. З великою дружиною.

Хвалькуватий Ростислав утік з стольного города, почувши, що на Київ йде Данило

з військом, бо знав, що кияни не підтримають його. Данило залишив у Києві

воєводою тисяцького Дмитрія з більшою частиною приведеної дружини і звелів

киянам укріпляти стіни града і збирати військо.

Повертався додому Данило старою дорогою. Шлях довгий: ліс і ліс навкруги, а

коли ліс кінчається, простилається степ невеликими латками, а тоді знову ліс

віковічний. Рідко коли люди в той ліс ходять, оселищ тут мало, та чи можна в ту

гущавину залізти, в ній і стежок до ладу нема. Звіра багато в лісі неполоханого, бо

не ловлять його. Люди оселяються більше біля великих річок ; Случі,Горині та

Прип"яті. А дорогу на Київ ще діди-прадіди пробили, сотні літ по ній їздили,

дерева зрубували, гатили болота,через річки мости укладали. Подорожні завжди з

собою сокири брали, самі собі шлях лаштували

.

НІМОВИЦЬКЕ ЗАЛІЗО
Замислився князь, згадав, як до ковачів в оселище Німовичі, що над Случем, по

дорозі до Києва заїжджав. Річка і бура глина завжди ковачів сюди приваблювала.

Тут по низинах копали глину, а через те, що була вона рудуватою, то й називали

її рудою. Звозили її на рудні в оселищі і тут з цієї рудої глини залізо варили.

Ходив Данило серед закурених димом ковачів, вивчав, як вони залізо варили.

Дві печі біля невеликої притоки річки Случ – Язвінки, їдко диміли. У них засипали руду і аж другого дня мали залізо виймати. Данило залишився на два дні, щоб

розгадати секрет плавлення заліза. Його покликали вранці.

- Йди князю, подивися, як то робиться.

Уже ковачі дашок кам"яний розвалили, одну стіну печі відвалили. Побачив

Данило сіру, дірчасту брилу. Ковачі уложили її довжелезними прутами, підважили

і витягли з печі.

- Це криця,- пояснив старіший ковач.

Залізо потягли і розбили молотами пополам. Потім потягли в кузню, що стояла

над самою водою невеличкого озерця. Поклали на ковадло і почали по криці бити

молотами. Брила зсідалася, ковалася і з кожним ударом молота все менше ставало у ній дірок.

Поки з кузні гупали молоти, інші ладнали стіни печі і знову засипали у них руду.

А в кузні, коли криця захолонула, її вкинули до горна, нагріли до красна, витягли

і знову кинули в корита з водою, що були занурені в озеро. Так повторили чотири

рази, аж тоді принесли шмат заліза Данилові.

- Тепер і меч зробити, і серп, і ніж, і сокиру, навіть кресало з нього добре буде.

Тільки, то вже інші ковачі кують, на протилежному березі. Мудрі там ковачі,

знають, як меч загартувати, щоб не ламався і не гнувся, гріють і кують вони наше

залізо знову і знову. А потім рубають на потрібні їм куски.

Данило скрізь побував, а потім наказав ковачам.

- Варіть залізо і куйте мечі. Не гасіть печей. Заліза багато знадобиться!

-Добре,не будемо ми печі гасити. І зимою, і влітку горітимуть, - відповів за всіх

старий ковач з почорнілими від постійної копоті щоками, - дід нас навчали і

батьки наші залізо варили.

...Залізо, залізо! - згадав Данило німовицького ковача. Скільки їх цих ковачів, на

землі Волинській. Тягнуть руду з землі, варять залізо, кують його. А залізо яке

міцне! Вернувся додому князь та не полишала його настирлива думка.

"Багато з Дніпра нам дано. Чи самі волинці змогли б так вирости без київської

допомоги. Одна сім я в нас, - земля Руська, а ми її діти"


Каталог: 2018
2018 -> 2018 жылға арналған Жарқайың ауданы бойынша айтақты және естелік күнтізбесі 24 маусым
2018 -> Тақырып 1 Қортынды қаржылық есеп аудитінің ақпараттық жүйесі, мақсаты және тәсілдері
2018 -> Сабақтың тақырыбы: ХХ ғасыр бас кезіндегі әдебиет Сабақтың мақсаты
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»


Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет