На схрещених дорогах


ІІ ДОЖИДАЛИ ЗМІНИ НА ГОРИЩІ



жүктеу 2.89 Mb.
бет10/38
Дата09.05.2019
өлшемі2.89 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   38

ІІ

ДОЖИДАЛИ ЗМІНИ



НА ГОРИЩІ


Змученими, тяжкими кроками я верталась до хати. Як першого дня, коли я приїхала до Тельфсу, містечко тонуло в вечірній дрімоті. Люди відбули вже працю на фабриках, щасливо перебули тривогу і тепер наставала пора віддиху й спочинку.

Але я вже не йшла на фабрику й, як досі бувало, через фабричне подвір’я. З головної вулиці зараз повище Шіндлерової фабрики я скрутила ліворуч і вузесеньким провулком між селянськими домами і фабричним городом, що лежав позад фабричних будинків, я бралась угору. Ще трохи праворуч від мене біг оцей потік-канал, що вибігав з Пішлівського обійстя, виконавши свою службу для фабрики. Він гнав малу електрівню, а потім забирав фабричні відпливи. З фабричного обійстя вела через нього кладка до городчика, в якому був дімок, де я жила: Шіслінггавз. Понад містком була брама, поросла диким виноградом, а обабіч потока — береги, закидані фабричними випадками і порослі якимись дикими кущами. Потім уже городець Шіслінггавзу з овочевими деревцятами і грядками. Ще дрімав під сніговою покрівлею. Але сморід з потоку лежав завжди густим шаром над ним і нашою хатою. І з відпадків. Та нині я не йшла туди. Це належало вже до фабрики і між її забудуваннями й виходом до городця через місток лежала дерев’яна одротована брама, яку й замикали на ніч щільно. Ліворуч від неї — вхід до підвалу, де жили полонені французи. Одротований стережений дерев’яною будкою вартівника.

Але тепер це все було далеке від мене й чуже. Швидко я покинула долішню частину потока, що вибігав з фабричного обійстя, і стежкою піднялась вище. Тут уже починався паркан нашого города, а в ньому на горі хвіртка, що вела на наше подвір’я. От і дімок. Коли взяти праворуч — заходилось на кращу ного частину: фронтові мешкання німців. На високому партері і на першому поверсі жили вони дуже вигідно й приємно в великих кількакімнатних хатах. Але ми обходили дімок зліва й, заходячи з чорного входу, спинались нашими брудними сходами на горище. Там ми жили поруч литовської родини й голяндських монтерів.

Філько сидів біля пічки і при півсвітлі з слабкої жарівки палив у пічці. Здавалось, що оце я вперше побачила цю хату, пічку й це господарство. Досі я була там гостем-нічліжанином. Я знала тільки, що там темно та холодно. Палили ми в залізній пічці тільки на ніч, бо не було чим. Маруся крала для нас якісь тріски-відпадки, хоч, ніби, мені належався опал. Але зараз же на вступі заявили мені, що його немає. Оце тепер виринула думка: чим палитиму без Марусиної крадіжки? Філько потішав, що знайде працю й хату та й якось воно буде. Вранці я вже не спішила вставати. Я лежала на Пішлевому дерев’яному помості, роздумувала над моїм життям тепер і майбутнім. Певно, треба буде якось жити. Оце тепер я зможу здійснити мою мрію: жити в Альпах і писати. А писати маю так багато! Тим і потішав мене Філько. Зрештою, наладнається приватна практика і заживу спокійно подалік від цього підлого режиму усіх тих Штурмів і Пішлів. Відпадало все тяжке, чим давила фабрика, одначе ставало холодно, пусто й беззмістовно. Але ціле нутро заливало почування невдачі та кривди. Окрім втоми, джерелом нервового перенапруження було безробіття. Перший раз у житті я була позбавлена фахової праці. Мала враження, наче б усі мої студії і фахові здобутки відлучилися від мене і полетіди кудись у безодню.

Але окрім тих, зовсім особистих почувань, на перший плян висувалася фабрика й моя праця. Я кинулась до неї з цілим ентузіязмом, з цілим завзяттям. Боротьба заповідалася тяжка, але успіхи, навіть на початках, були такі значні. І оце позбавили мене можности вести цю боротьбу аж до повної перемоги й успіхів, до яких стремить кожен лікар: оздоровити хворого. Але тут не був один хворий, чи кілька! Тут були жінки мого народу і їхні діти. Їм нести допомогу — моє священне завдання. А оце відібрали мені його, як ножем прорізали густу пряжу, яку я заплела і яка мене так тісно зв’язала з Entbindungheim fur Ostarbeiterinnen — будинку породіль для робітниць зі Сходу.

Тепер наче відмежував його від мене густий, колючий дріт. Лежачи ще я дивилась у віконечко нашого горища. Крізь нього я бачила на півдні зарожевіле верхів’я Едера і наче вперше я помітила його. Я встала й дивилась крізь оцю маленьку кватирку вгорі. Разом зі мною простягали туди свої поблідлі витончені паростки мої квіти. Вони так посумніли без розкішного сонця Куфштайну. І я пожалувала, що забрала їх для своєї приємности. Там служниця Мойдель піклувалась би ними, й було б їм добре. А тут разом зі мною нидіють вони без сонця і швидко можуть лишитись, як я, бездомними. Потім я прибрала хату і зараз же на поклик сирени пішла в ліс. Ішла не хапаючись, похиливши голову. На спині я мала наплечник, в якому були необхідні речі з білизни та одягу, на випадок якби після тривоги — і налету, вже не було мого мешкання. Ішла побіч фабричних забудувань і бачила, як у буді при столярні працював литовець-сусід. Дівчата возили цемент, а на подвір’ї перед яслами вештались Уля й Катя, розвішуючи пелюшки. Їм усім не було дозволено ховатись під час алярму, і тому вони працювали.

І хоч я була вже вільна, проте йшла з таким же самим почуванням стиду й вагання, як тоді, коли була на фабриці. Як і тоді, я мала враження, що мені треба залишитись з ними всіми і чекати, що буде.

У лісі ліворуч від фабрики і полудневотірольської оселі я сідала на зрубаний пень і чекала на те, що може прийти. Пречиста синява, прекрасне сонце! Розіскрений сніг рожевів вересовими дзбаночками. Шуміли сосни й стелили пахощі живиці. Праворуч стриміли масивні збочі Гогемунди і величавіли її скельні верхи. На краєвид я дивилась так, як би побачила його вперше. Насправді так і було. Досі фабрика й люди займали вповні мої думки й чуття. Оце вони зникли ку-дись; у пустку моєї душі входила природа. На своє, зроду застережене, місце.

Але я була обезсилена, придавлена й мені здавалось, що я щойно притомнію після довгої хвороби. Тут у Тельфсі вона тривала тільки дві неділі, але ніколи мені не хотілось вірити й потім не вірилось, що це тільки дві неділі. Але ж за мною була втеча з дому і півроку в Куфштайні. Тепер сиділа серед лісової природи, слухала себе й шуму крил що, вилітаючи з-поза Гогемунде, кружляли над фабриками. Скільки разів вони наче б обнижувались, серце здавлювала мені тривога. Там же були жінки з дітьми, а понад ними вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі залізні машини!

Але я не могла нічого чути й відчувати. Я була майже мертва. Такий стан мертвоти був і тривав і поглиблювався увесь час мого життя в Тельфсі. Від нього я втекла в благословенний Авгсбург.

Після тривоги я верталась додому. Чи я знаю? Щось їлося в ті часи. Філько десь в ресторані їв, а я не пам’ятаю, де і що я їла тоді. Почалися дні пустки й безробіття. Дні, про які віщим способом говорив мій приятель портьєр.

Роз’яснював їх мій зв’язок з своїми, українцями. Вони знали й довідувались один від одного, де я живу, і приходили до мене за лікарською порадою. Часом приносили під пахою кусок хліба, дрібку крупи, чи картоплі. Пам’ятаю, як я втішилась, коли від Квітуна дістала картоплю. Оце кіло я зварила на залізній пічці, і ми їли, як ласощі.

Один з перших «відкрив» мене оцей інженер Радюк. Його дружина кривавила після викидня, а німецький лікар тижнями казав, що нічого немає, що все є «ґут». Зі значним недокрів’ям вона прийшла до мене, і я виконала на напівтемному горищі вичистку на столі, що кожної хвилини зсувався з східця. Я зробила це на їх обох прохання, хоча їм пропонувала піти до лікарні. Жінка після того зараз же видужала, а в мене піднеслась бадьорість і довір’я до себе й життя.

Жили вони в лагері в магістраті. Я вперше була в такому таборі для бездомних. Я входила туди з здавленим серцем і думкою, що швидко й мені туди прийдеться йти жити.

У великій кімнаті без підлоги в сутінках стояли ряди таких нар, як у Пішля. Вони були втиснені в ніші в стінах. Кожна родина жила в такій ніші. Діти, мішки, картопля. Посередині довгий стіл. При ньому доня моїх господарів, Лідка, малювала пильно Трирічне дівчатко малювало з справжнім Божим даром. Справді оці малюнки були по-дитячому примітивні, але чого там не було! Цілий світ. Про нього теж дівча розказувало своєю щебетливою зросійщеною мовою своєму старшому братчикові. Батько тішився даром доні. Невже його інженерський дар до рисунків перейшов на доню? — А може то буде колись славна малярка чи поетеса, — думала я, нахиляючись над дитячими ручками, що звинно бігали по папері.

Жінка його була гарна. Чорнява, дрібна з вузьким рівним носиком, що мав угорі малий горбочок. Гарно викроєні уста в постійному усміху. Говорила по-російськи. Мусіла бути жидівкою, кавказкою, може грузинкою, бо з цілого її типу так і випромінювала південна краса. Усе це під драними й сірими лахами радянської жінки. В кутку при електричній лямпці сидів старий бородатий «дєд». Він латав черевики, був шевцем.

Було тут тепло: магістрацький будинок мав центральне огрівання. Людей тих викидали відсіля вже безліч разів. Але вони не давалися. Якже з дітьми на вулицю? А мешкання та ще на чужинецьку родину з трьома дітьми ніхто не хотів наймати. І загалом найти мешкання в Тельфсі було просто неможливо, а ще чужинцям. Хоч я не хотіла приймати ніяких гонорарів від наших людей, а зокрема від них, я все ж мусіла прийняти від нього трохи масла. То був безцінний скарб! Треба знати, що при розчисленні з фабрикою у мене пограбували картки. Не було як жити. Хто не перейшов тих часів, може не розуміє, чим було харчування в ту пору. Не зможе собі уявити склепів у яких не те що нічого, але то нічогісінько не можна було купити. В кількох тільки продавали те, що приділювалося на картки. І за тим стояли черги. Ви викуповували хліб, трішки м’яса й цукру, грудку маргарини, часом трохи квасолі чи крупи й це було все. З цього мала жити сім’я, як у нас згодом зложена з трьох осіб. Не було нічого, чим виповнюється шлунок, бо й картопля була на картки.

Ці обставини з дня на день гіршали. В міру розпаду німецького фронту напливали маси втікачів, сім’ї вояків, до того були великі табори полонених, примусово вивезених, евакуйованих різних фольксдойчів та заприязнених «півнімців» з усіх кінців Европи. Як могла їх прогодувати держава, що сама ніколи не мала вдосталь харчів? А такою була Австрія. У великих містах стан був просто катастрофальний. Уже легше було щось роздобути по менших місцевостях, але виключно через обмін. Такими обмінними засобами були в першу чергу цигарки — тютюн, далі частини одягу і мануфактурні матеріяли. Існував теж де-не-не т. зв. пасок, тобто продаж на чорному ринкові за ціну, яку визначував продавець. Але й цього було обмаль — засекречене і продаване тільки добрим знайомим. Більшість людности, отже, голодувала. Все ж основою життя були ці картки. Вони не тільки управнювали до харчування, але були разом документом, що свідчив про приписання людини до даної місцевости. Зрозуміло отже, як тяжко приходилось жити нам у Тельфсі і яким добром був добуток кількох картоплин, трохи товщу чи куска хліба.

З родиною Радюків я заприязнилась і жила може краще, як з усіма іншими, аж до самого кінця. Як був він першим моїм тут гостем, так і був і останнім. Вже як речі наші були навантажені на авті…

З’явилась до мене жінка, яку я у Львові ввесь час мала під своєю лікарською опікою під час викидня, а потім вагітности — у неї вже була доня. Недавно приїхали вони й оселились в оселі. Повні щічки доні рум’яніли в тірольському сонці, жінка цвіла в усміху й короні ясних кучерів, а батько, купець, і тут зараз же розвинув спекуляцію. Вона, окрім споминів про мою львівську працю принесла теж деякі харчі і запросила нас до себе на неділю на обід. Від приїзду з Куфштайну був перший достатній обід.

Так я віднаходила батьківщину в душах моїх земляків. З дна зневіри я поволі підносилась до життя. Все ж час біг, пусті безнадійні дні маячіли, як примара. Ми шукали хати, а Філько праці і права жити в Тельфсі. Знайшов працю! Це був радісний день для нас. У Шнайдера, та, на щастя, не до тачок і джагану, а як магазинер; Його посвідки зі Львова допомогли йому. Магазину не мала ця славетна фірма, а приладдя валялось на полі і на подвір’ї сусіда селянина. Тож Філько мав створити магазин і доглянути знаряддя. Становище робітника, плата 170 марок. Але було! Було право жити! Ми тішлись і піднесли голови. Потім прийшли непевні дні боротьби за право мешкати. Бургомістер не погоджувався дозволити нам жити в Тельфсі. Мовляв, немає місця. Напливало щораз більше біженців, тепер уже з Відня. Не було місця для своїх. Не помагала довідка праці. Казав — їдьте до Іннсбруку, там живіть у лагері для біженців і доїздіть до праці. Жінка ваша нам непотрібна.

Філько цілими днями бігав до поліції, до бургомістра. Метушилась і я та не йшло. За допомогу Філько обіцяв 500 марок власниці ресторану Цур Пост, де їв. Та вона не потрапила знайти дороги до серця партійної людини Штокмаєра, бургомістра. А дні втікали. Разом з тим ми шукали хати. Тоді ми видряпалися вище в горах до господарств в Гінтерберґ і ще вище до Лєген. Перший раз я була в будинках на альпійських луках, відгороджених одна від одної високими порогами з лісом. Дерешся лісом, правда гарними широкими дорогами, і не передбачаєш, що за деякий час схил гори вибіжить на легко похилу площину, на якій побудовано гарні муровані, кількаповерхові доми серед саду і господарства. Так постають цілі оселі й села. Де є декілька домів, обов’язково один з них гаст-гавз. Усе пристосовано до туристичного руху. Та немає вже ввічливих господарів. Ті самі люди, що до війни, проте з неввічливими тепер і похмурими обличчями зустрічають чужих. Хати — не мають. І хоч радо беруть цигарки — єдине, що поза грішми можемо дати — проте хати не обіцяють. І так скрізь.

Радять шукати хати в іншому селі й доходити чи доїздити до праці.

Ідемо до Пфафенгофен, що разом з Тельфсом становить спільну оселю, хоч було їх дві громади. Пфафенгофен за Інном у просторій Інновій долині. Великі тірольські доми з поверхами і рядами вікон позамикані. Чужих, байдуже чи нас, чи німців, не пускають у хату. Мешкань нема — кричать з вікон або з подвір’я. На Фількову пропозицію йдемо до пфарера, священика. Товстий, старий з файкою в зубах сидить при вині з господарями. Нас приймає, стоячи на порозі. Як жебраків. Радить іти до когось там. Добре ще, що не тиче пфенігів у руку. З почуванням образи йдемо й туди, де зустрічають нас криком і лайкою і на священика й на нас. Мають досить цілий день жебраків. Одні ходять за хатою, другі за хлібом. Сиділи б краще там, де повинні, а то тільки волочаться! Зустрічаємо двох людей, що радо з нами балакають. Вони працюють коло соломи в подвір’ї якогось господарства. Говорять так увічливо й радо, що зразу ж пізнати, що це чужі. А це й справді був віденець Шумах, що згодом стає Фільковим колегою по праці. Балакун, як усі віденці. Втік з Відня, має досить бомбардування й війни й того, що Відень жде. За хату у баверки мусить він і жінка працювати коло господарства, хоч ще й платять. Висловлюється дуже неприхильно про тірольських селян.

Такий саме й війт, до якого приходимо і який нас приймає, теж стоячи в кухні. Мужик, прихвостень партії, Ортсгруппенляйтер25. Хати нема. Маємо їхати до сусідніх сіл, але без надії. Там напевно буде те саме, що тут. Тож я вибираюсь до Штамсу. У Штамсі живе моя довголітня пацієнтка пані Качоровська. Ми жили в приязні більшій, як лікар з хворим. Приїздила з села завжди з слоїчком меду. Чоловік її пасічник, вона вчителька. Довідуюсь про її адресу. Тепер їду туди. Дві станції від Тельфсу вгору здовж Інну. Власне не село, а манастир-дворище. Колись жили там манахи з панських родин. Прекрасні сходи, в мурах всюди бронзова різьба, прекрасні образи. Мадонни ренесансу, янголи. Тиша та ідилія. Що знають вони про борню життєву й жах війни?

Тепер там частина фабрики моторів для літаків. Відкілясь перенесена. В лябіринті будинку мешкання персоналу, там теж кімната з кухнею пані Качоровської. Тішиться моїм приїздом, частує обідом, якого давно я не бачила, але помогти тяжко. Ані праці для чоловіка, ані мешкання вже не може найти, бо наїхало багато німців, тож чужих позвільнювали. Про них самих я не питаю. Знаю, що мати пані Качоровської німка, віденка і що вони фольксдойчі. В останній час приїхав син інженер і став тут керівником виробництва. Мати ставиться до сина з помітною любов’ю і ласкавістю. Може в неї такий характер, бо й про чоловіка згадує з такою пестливою ласкою. Це жінка вихована і випещена чоловіками. В хаті, як і в усіх українців, затишок домашнього кутка, всюди гуцульські ліжники, подушки і вишивки. Тому що до потягу було рано, йдемо на прохід. Син іде завжди спереду і з нами не розмовляє. Має свої думки. Ми переходимо за Інн і горбами прямуємо до каплиці на горі. По дорозі збираємо на південних схилах проліски, що ледве вилізли з землі. З вільх звисають жовтяві котики. Перші бджоли пасуться на них. Був третій тиждень березня. Опівдні так тепло, що треба ходити без пальта. Капличка чудотворної Матері Божої на невеликій скелі-горі над Інном. З неї прекрасний вид на гори Мемінг в кітловині в бічному проваллі, як у театрі. Все ж це ті самі, що їх видно від нас, як дальший тяг Гогемунди. Тільки ж тут вони значно ближче і виразніші. Біля церковці насип каміння і пояснення, що тут була копальня. Раз стіна обсунулась і завалила гірників під землею. Вони молились до Матері Божої, і каміння розступилося: вони були врятовані. З того приводу й каплиця. І написано, що образ цей хоронить від усіх лих світу: від війни, голоду, бездомности, безробіття.

Йдучи до станції Миц, договорюємось, що пані Качоровська буде питати в готелях — є їх в Штамсі два. Тому, що господарів знає, надіється знайти кімнату. Справді в готелях вільно мешкати тільки декілька днів, але якось потім крутитимем. А може щось знайдеться потім. Отже й то добре. То промінь, надії.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   38


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет