На засланні, а то й гинув мученицькою смертю в лабе­тах бездушної машини насильства на очах байдужого чи заклопотаного своїми справами світу



жүктеу 1.31 Mb.
бет1/6
Дата30.03.2019
өлшемі1.31 Mb.
  1   2   3   4   5   6



Ця книжка – перша на Україні спроба подати громадсь­кості таки, на щастя, прижиттєвий і багатогранний твор­чий портрет одного з тих мужніх, кого в 70–80 роках нави­вали дисидентами, інакомислячими, правозахисниками, хто за свої переконання і протиставлення системі зла, за порив до свободи людини і народу відмучився в тюрмах, таборах і на засланні, а то й гинув мученицькою смертю в лабе­тах бездушної машини насильства на очах байдужого чи заклопотаного своїми справами світу. Збірку склали прозо­ві та віршові твори Мирослава Мариновича, його листи з концтабору, есеїстика і публіцистика, присвячені животре­петним проблемам сучасного політичного і духовного життя України. Змінювалися обставини і ситуації, минали ро­ки, але незмінним був і залишається визначальний принцип творчості і діяльності автора – творити й діяти з позицій по-християнськи трактованого Добра.

Сподіваємось, що ця книжка не тільки сприятиме пізнанню цікавої, неординарної особистості і через неї – тої форми національно-визвольної боротьби в українській іс­торії, що була названа дисидентством, але й допоможе чи­тачам в осмисленні фундаментальних і доленосних проблем нашого буття.


Упорядник, автор передмови і приміток В. П. ІВАНИШИН.
Увіходьте тісними ворітьми, бо просто­рі
ворота й широка дорога, що веде до погибелі, –
і нею багато хто ходять.
Бо тісні ті ворота і вузька та дорога,
що веде до життя, – і мало таких,
що знаходять її.
Євангеліє від Матея 7.13.




СПЛАВ ДУХУ І СЛОВА
Людство віками коли не свідомо, то цілеспрямовано руйнувало природні механізми співпраці Духу і Слова. Чи було це наслідком його бажання самоутвердитись у слові «власному», чи стало це наслідком циклічних пригасань енергії самого Духу – судити не буду. Та ясно одне: Природні усе ж вряди-годи вдається вберегти бодай одну людину на мільйон од тих стереотипів мислення, що формувалися тим упертіше, чим більш безплідним був їх кінечний результат. За повної відсутності часу на розлогіші міркування назову ці випадки апостольськими, маючи на увазі здатність обранців з-посеред нас не прориватись час від часу до істини, а одразу й «легко, ставати її речниками.

Письмо Мирослава Мариновича, на мій погляд, всіма своїми складника­ми є саме апостольським, себто і твориться і діє згідно з законами абсо­лютно свідомого себе Духу, який не потребує доказів для самоутвердження, не тужиться досягти Добра, бо сам є Добром. І ті кілька десятків афористичних формул останнього (себто Добра), що їх вже сьогодні можна брати за гасла нашої боротьби за національне відродження, – не є у цім письмі ос­новним: цих формул може бути і більше. Головне – зрозуміти всеочишающу плідність і могуть саме такого типу мислення. В нім наше спасіння.


Григорій ШТОНЬ, ст. науковий співробітник
інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР,
письменник. Із виступу на творчому вечорі
М. Мариновича

ГОЛОС ІЗ ВЕРШИН ДУХОВНОСТІ

Понад 650 років тому, а точніше – 7 квітня 1340 року, у день смерті останнього князя Галичини Юрія Трейдановича, Україна втратила свою державність. З тих пір свобода українця ніколи не сягала далі кінчика його шаблі, бартки чи багнета, якими він відганявся від ворогів (якщо мав чим і якщо відганявся!). Те ж стосується і тих сурогатів та ефемерид державності, які на корот­кий час українцям іноді щастило вибороти.

Водночас із цієї дати починається для України її Голгофа самозбереження й тернистий шлях національно-визвольних зма­гань. Змінювалися епохи й умови, а тому трансформувалися й форми цієї боротьби, і за 650 літ витворилася ціла її парадигма – система видозмін, найпомітнішим уособленням яких були козаки, опришки, гайдамаки, письменники-демократи, січові стрільці, бандерівці, дисиденти, неформали. На відміну від граматичної, ця історична парадигма є системою відкритою, тобто може бути про­довжена в часі. І якщо зараз ніхто не візьметься гарантувати, що нинішня боротьба за національне відродження й українське державотворення найближчим часом увінчається тріумфальним успіхом, то зате можна бути твердо впевненим, що ніяка поразка цього руху не спинить природних змагань народу до державного забезпечення своєї національної самобутності. У цьому переко­нує історія, запорукою невпинності цих змагань є і той колосальний наробок у сфері духу, національної свідомості та збереження історичної пам'яті народу, який залишили нам у спадок подвиж­ники попередніх поколінь. А наше завдання полягає в тому, щоб зробити цю спадщину набутком сучасників.

Однак мусимо врахувати: доля нашого народу, а отже й науки, передусім історичної, складалася так, що об'єктивне вивчення кожної із згаданих форм національно-визвольної парадигми ще попереду. І зреалізується воно в об'єктивні праці лише тоді, коли українська історіографія зможе ґрунтуватися на національно-ек­зистенціальній методології, тобто коли буде керуватися не нав'язаними їй «зверху» чи «збоку» ідеологічними приписами, а строгої науковими фундаментальними принципами пізнання, коли одержить можливість і відвагу оцінювати історичне явище чи особу за реальним внеском у справу збереження, захисту та розвитку» власного народу. Тільки тоді зможемо здолати провалля «біли* плям», німоту замовчування, нашарування брехні та фальсифі­кацій, бруду й наклепів, що ними закрили імперські історики та «рідні» холуї правду минулого від свідомості сучасників. Зреш­тою, тільки тоді історія зможе справді стати вчителькою народу, невичерпним джерелом життєвої сили на його шляху в майбутнє.

Колосальний ефект у справі пробудження суспільної думки на батьківщині і за кордоном мала діяльність дисидентів – нечис­ленної і неоднорідної за переконаннями групи «інакомислячої» інтелігенції, що відважилась серед глухої німоти пригнобленого й обездуховленого народу виступити на його захист і кинути виклик знавіснілій від вседозволеності Системі. І на волі, і по тюрмах, таборах, і на засланні вони готували нинішній етап національ­ного відродження, а в час «перебудови», здобувши волю, взяли щонайактивнішу участь у цьому процесі і фактично очолили його. Учорашні дисиденти, підтримані масовим рухом «неформалів» і широкої громадськості, маючи спільну мету – побудову демокра­тичної суверенної України, не виступили, однак, єдиним фронтом. І це зрозуміло: позначилась різниця в переконаннях і обумовле­ний нею вибір шляхів і форм національно-визвольних змагань. Зараз ніхто не може гарантувати, що саме цей, а не інший шлях приведе народ до вимріяної свободи, а тому на пильну увагу і ґрунтовне осмислення заслуговує кожна із запропонованих про­грам дій. Після історично-пізнавальної це друга – політична причина, що спонукає до вивчення дисидентства. Є і третя – мо­рально-психологічна. Чимало учасників дисидентського руху – кожен зокрема – пережили ту світоглядну, моральну і психологічну еволюцію, яку зараз, у даний час, переживають мільйони українців. І тому в життєписах і творах дисидентів багато лю­дей знайде не тільки надихаючий приклад жертовної посвяти се­бе ідеї відродження і визволення народу, але й власні сумніви, вагання, розпач та шляхи їх подолання – через опору на цінності вищі, постійні, вічні.

Книжки дисидентів нарешті пробиваються до читача. І розхо­дяться вмить. Спрацьовує тут не просто інтерес, але передусім велика довіра до цих людей. Бо, раз ставши в опозицію до Зла, вони не збочували, не змінювали прапорів боротьби, не служили мамоні... І в час тотальної корупції та кон'юнктурщини, демаго­ги та фарисейства люди тягнуться до чистого, вистражданого, на­дійного. Власне, саме дисиденти привчають нас до справжнього плюралізму, поваги до чужої думки, навіть коли не поділяєш її, – надто ж бо дорого заплатив її автор за свої переконання.

Але, крім цих, сказати б, суб'єктивно-емоційних мотивів заці­кавлення, є й об'єктивні, які роблять твори дисидентів просто необхідними для всіх, кому не байдужа доля нації. Дисиденти і на волі, і в таборах складали доволі замкнутий соціум, власні середовище зі своєю культурою, для якої характерні передуєш високий інтелектуалізм і моральний максималізм. Спільне куль­турне середовище сформувало певний, унікальний тип світогляду І хронологічно, і психологічно, і гносеологічно він найближчий де ментальності, психології та інтелекту сучасників. У тій чи іншій мірі цей світогляд притаманний усім дисидентам і зараз викорис­товується різними формуваннями як методологічна база визвольних і демократичних змагань. То ж ознайомлення з ним – настійна вимога часу.

Одним із відомих дисидентів-правозахисників, чиї виступи в пресі зараз користуються всезростаючою популярністю, є Мирослав Маринович. Дві причини обумовлюють це. Перша – його особли­ве місце в середовищі друзів – учорашніх співв'язнів, з якими він неодмінно ділив злигодні табірних голодівок і карцерів, але з якими чомусь не сів у депутатські та керівні крісла після їх пе­ремоги на виборах. Друга причина – несподіваність змісту й фор­ми його творів, їх ідейне спрямування і врівноважена манера вислову, що так контрастує з мітинговою прямолінійністю і знер­вованістю нинішніх усних і друкованих виступів. Тому одні вчи­туються в написане ним, щоб збагнути Мариновича, а інші праг­нуть ближче познайомитися з ним, щоб збагнути його твори, ус­відомити й оцінити вартість його рефлексій та апеляцій до гро­мадськості. Пропоноване видання – спроба бодай частково за­довольнити і перших, і других.

Мирослав Франкович Маринович народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району тоді Дрогобицької, тепер Львівської області. Виховувався в релігійній родині: його Дід до 1957 року був парохом у м. Стебнику. Однак не уник мо­лодечого атеїстичного скепсису. Школу закінчив із золотою ме­даллю. Мріяв про Київ, але до університету не вступив і рік пра­цював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці – «звільне­ний секретар комітету ЛКСМУ долотного заводу».

З 1967 року М. Маринович – студент Львівської політехніки, І перші три роки навчання ніяк не віщували наступного крутого зламу долі. Однак неминуче мусило статися. Наступив період, коли чесний, але недосвідчений радянський студент став жертвою традиційної для комуністичної системи соціальної паранойї з її і двома правдами: реальною та пропагандистською. Юнака обурюють кричущі факти першої, оскільки вони суперечать другій. Не дивина, що в час тотального «закручування гайок» такий захист комуністичних ідеалів був сприйнятий як виступ «проти основ», хоча йшлося і про такі речі, як, наприклад, крадіжка вчинена студентом-комуністом.

Так система рекрутувала собі ж ворогів.

У 1970 році – перше «знайомство» М. Марииовича з КДБ, нелегкий шлях помилок і протистояння. Його позбавляють так званого «допуску» і звільняють з військової кафедри, щоб уне­можливити одержання офіцерського звання. Після закінчення ін­ституту він рік працює перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі «Позитрон». Знайомиться з київськими та львівськими дисидентами, затримується й обшуковується мілі­цією за таку «злочинну» дію, як покладання квітів до пам'ятни­ка Т. Шевченкові в Києві у «заборонений» день 22 травня...

В армії служив солдатом. Після демобілізації переїжджає до Києва, де веде затяжну боротьбу за працевлаштування. За сце­нарієм КДБ його звільняють з посад технічного редактора в жур­налі «Початкова школа» та у видавництві «Техніка». В умовах протиборства з міліцією та КДБ відновлює разом з друзями на­родні звичаї – колядки, щедрівки, купальські свята, св. Миколая. Восени 1976 року виникає Українська Гельсінкська Група, яка виступила на захист несправедливо засуджених. Групу склали ге­нерал П. Григоренко, О. Мешко, Л. Лук'яненко, О. Кандиба, О. Бердник, Н. Строката (Караванська), О. Тихий, М. Матусевич та М. Маринович, очолив її М. Руденко. З тих пір М. Маринович неодноразово затримується міліцією (у Києві, Серпухові). Не об­минає його своєю пильною увагою і рідний Дрогобич: «воронки», обшуки, погрози... І все – під тихе нашіптування знайомих: «Ло­бом стінки не проб'єш». Вірними залишались одиниці.

У березні 1977 року М. Маринович разом із М. Матусевичем зірвав «вірнопідданий» сценарій Шевченківського вечора в Київ­ській філармонії: несподівано для організаторів обидва вискочи­ли на сцену, виступили зі зверненням і, всупереч забороні, заспі­вали «Заповіт». Тим самим подальша доля обидвох була фактич­но вирішена.

Уже перед цим М. Маринович кілька місяців був безробітним: завдяки «опікунству» органів йому скрізь відмовляли. Тільки пе­ред самим арештом йому вдалося влаштуватися розклеювачем афіш, але вже з 23 квітня 1977 року він – «клієнт» слідчого ізо­лятора КДБ на вулиці Володимирській, 33. Суддя мав прізвище Дишло – ніби за відомою російською приказкою. У вироку, крім іншого, зазначалося: «Наклепницьки твердив, буцімто в Радянсь­кому Союзі існує бюрократична система»... Термін, звичайно, мак­симальний: 7 літ концтаборів і 5 літ заслання.

Свої табірні «університети» М. Маринович проходив у сумно­звісному селі Кучино Пермської області, в «установі», а точніше – концтаборі ВС-389/36, разом із М. Руденком, В. Марченком, Є. Сверстюком, О. Шевченком, Є. Протоком, Г. Приходьком, С. Глузманом, Г. Алтуняном, В. Нєкипєловим, С. Ковальовим та іншими. Однак свою боротьбу ці люди продовжували й за колючим дротом – доступними в табірних умовах способами. У всі! цих акціях брав участь, звичайно, і М. Маринович. Писав відозви! протести, передавав на волю «Хроніку табору № 36», тримав голодівки протесту, у тому числі й двадцятидобову, Зрозуміло, зі все це відповідно карали, і за весь термін у нього набралося лої над 150 діб карцера, близько півтора року – табірної тюрмі (ПКТ). Кажуть бувалі, що це – не рекорд: сиділи й довше. А І згадую, як нам, групі літераторів, якось після виступу в тюрмі показували й ПКТ, і ці штрафні камери-могили. 1 мені здається, що це ой як багато...

З 1984 по 1987 рік М. Маринович – на засланні в Казахстані Працює теслею в радгоспі. Одружується, дружина-киянка переїжджає жити до Казахстану. У лютому 1987 року відмовляється написати прохання про помилування, що йому офіційно пропонуй зробити делегація у складі прокурора й працівників КДБ. Однак у березні того ж року за вказівкою Горбачова йому, як і більшій частині в’язнів сумління, оголошено помилування...

М. Маринович повертається з дружиною до Дроюбича, де живе його мати. До 1990 року працював оператором нафтопереробчного заводу. З 1989 року виступає з першими публікаціями в офіційній та неформальній пресі, а в 1990 році з'являються йога «Євангеліє від юродивого» та есе «Україна на полях Святого Письма». їх поява була сенсаційною і відразу привернула до автора пильну увагу громади. Тому після перемоги демократів на виборах його робітничий статус уже однозначно сприймався як задав­нена несправедливість. На М. Мариновича одна за одною посипа­лись спокусливі пропозиції щодо працевлаштування – відповід­но до його освіти та інтелекту, заслуг і авторитету. І тут М, Маринович втретє здивував громадськість (уперше – відчайдушним дисидентством, удруге – філософським характером своїх творів), підтвердивши ту максиму, що до істини треба йти не тільки розу­мом і почуттями, але й життям.

«Дисидент у законі», М. Маринович готовий без вагань іти з учорашніми співв'язнями в карцер, але безкомпромісний, коли його кличуть до урядництва. І справа, напевно, не лише в природній для українського інтелігента ідеосинкрезії до влади після 650 літ власної бездержавності і не тільки в бажанні за всяку! ціну зберегти незалежність думки і дії, Є ще, очевидно, і розуміння, що втискання себе в державний механізм, особливо нинішній, таки передбачає певні особистісні деформації. Брильянт звичайно, красивівший і в утилітарному вимірі дорожчий за алмазі але М. Маринович належить до тих дисидентів, що безмежно дорожать кожною граткою нарощеного в душі за ґратами. А влада! вимагає істотних втрат, неминучих при «шліфуванні» особистості! що вписується у державні Структури. Підставі для таких застережень є, оскільки за такої операції у «відходи» часто йде і дещо сутнісне, як це підтверджують численні приклади. Тож у чає, коли для багатьох боротьба за демократичну владу звелась до вульгарної гризні за посаду, М. Маринович відхилив усі пропо­зиції й обмежився скромним місцем кореспондента дрогобицької міськрайонної газети «Галицька зоря».

Коли читаєш нечисленні ще твори М. Мариновича, усвідомлю­єш що автор значно більше осмислив, ніж написав, і що написане – це поки що лише принагідні рефлексії-спалахи від зіткнення вивіреної до кінця оригінальної системи світобачення з тими чи іншими проблемами і гримасами нашого життя.

Дивно виглядає світ наш, незвично і не кращим чином вигля­дає кожен із нас, наші вчинки на особистісному і громадському рівнях, якщо розглядати їх з природної для М. Мариновича по­зиції людей, що пережили свою табірну Голгофу, Очевидно, для нас не завжди доступний той ракурс обсервації суспільного жит­тя, який органічний для них; у нас не той духовний зріст, не та світоглядна база, не та інтелектуальна прозорість навіть тради­ційних категорій пізнання, не кажучи про відшліфованість багато­кратно осмислених силогізмів логіки буття. Наші судження і дії випливають переважно з побажань «нормальної» людини, тобто є результатом логіки, узгодженої з Інстинктом самозбереження, їхні – мають не цей егоцентричний, а онтологічно-екзистенціаль­ний характер, бо закорінені в саму сутність явищ, І те, що сприяє виживанню й утвердженню людини і нації, є для них необхідним, а тому – можливим, Звідси й та безоглядна жертовність, «непри­родна», але, на щастя, поширена серед українців атрофація ін­стинкту самозбереження – в ім'я Істини, яку необхідно знайти, пізнати і відстояти для повноцінного існування народу.

Зміна політичної ситуації в країні привела до зміни ситуації етичної; позбувшись страху та світоглядних шор баранізуючої ідеології, суспільство активно рефлектує, намагаючись вибрати оптимальний шлях звільнення від пут тоталітаризму, але остері­гаючись закабаления новим «єдино вірним» вченням. Чи не тому дехто – проти рефлексій на суспільні теми: час, мовляв, діяти, а не міркувати і сперечатися про абстракції, М. Маринович своїми творами переконує: біда наша не в тому, що рефлектуємо, а в тому, що обставини завжди дають нам замало сил і часу на реф­лексії перед акціями. А це дуже небезпечно: не вдумлива диску­сія, а публічна полеміка з метою політичної перемоги над опонен­том; не пошук істини, а демагогічна апологія власної позиції; не осмислення реалій, а спрощення істини задля власної вигоди; не християнські моральні імперативи, а етичний релятивізм і мораль­ний дуалізм – з мораллю «для своїх» і «для чужих»; не аргументаці, а емоційна оцінка заперечуваного...

У нинішніх ідеологічних баталіях домінують два підходи: таксономічний (класифікаційний) та історичний. Перший започаткували (особливо на мітинговому етапі) прихильники тоталітарного мислення з обидвох таборів, його суть: пожежник – значить леї дар; продавець – отже, злодій; неформал – ворог народу; керівник – партократ тощо. На другому етапі запанував історичний підхід: кожна із сторін намагається використати історію для вирішення актуальних проблем, а головне – для доказів власної правоти й обґрунтування своїх методів. На жаль, така історія не завжди грішить науковістю.

У М. Мариновича домінує підхід телеологічно-провіденційний. Він намагається не навчити, а прилучити читача до Істини, щоб стимулювати в ньому роботу розуму і духу. Напевне, саме тому його філософські презумпції, як і гносеологічні настанови, евристики, не завжди мають таку текстову маніфестацію, щоб можна було дискутувати про них. їх текстуальна латентність, однак, не заперечує їх наявності та продуктивності у свідомості автора, доказом чого є нестандартність і приваблива парадоксальність бачення та інтерпретування ним теми, змістовність і граціозна афористичність його численних образно-логічних конструктів.

М. Маринович відмовився від спілкування з читачем істеричною мовою нашої епохи і про найгостріші теми говорить власним ідіолектом, густо настояним на образах вічності, найчастіше біблійних та євангельських. Тому в його інтерпретації наші проблеми, «прокляті питання», будучи накладені ним на вісь часу та шкалу вартостей історії і перекодовані на мову констант буття, змінюють свій традиційний вигляд і свою звичну, не раз поверхово тракто­вану нами суть, актуалізуючись уже як предмет невідкладного ос­мислення, а не як черговий привід для взаємозвинувачень і проклять. І це природно, бо ж мета автора – передусім етична, а лише опосередковано – політична.

Усе сказане перш за все стосується його «Євангелія від юро­дивого» – твору унікального в українській літературі. Він нале­жить до того різновиду художньої прози, що йде від традицій ес­хатологічної літератури, теософії та теодицеї і розвивався в жан­рах послання, трактату, проповіді, сказання, притчі, «слова» томі що. Стилістика твору, його образність і символіка – біблійно-євангельські, з відповідною контекстуальною та ситуативною мо­дифікацією, зокрема семантичною. Архітектоніка (твір складаєть­ся з дев'яти частин), композиція цілого і кожної частини мають переконливу настроєво-змістову мотивацію і служать граничному увиразненню задуму.

Ось лише кілька фраз, ключових для усвідомлення позиції письменника й ідейної спрямованості його твору: «Вмурований у в'язницю, як мозок у череп, розкутою думкою витаю над зболеним світом»; «Життя моє – безперервний Страшний суд наді мною»; «Правдою не можна рубати, як мечем»; «Правда твоя лише тоді стане Божою істиною, коли буде виплекана Любов'ю»; «Запроторений за грати, щоб не підклав антидержавну міну, готую такий заряд Любові, проти якої безсилий і сам Сатана»; «У серці творю Євангеліє Прощення»; «Без прощення людство не має майбутнього».

Увесь твір пронизаний ідеєю єднання людей і народів на основі християнського прощення і заперечення помсти: «...Тільки прощенням можна обірвати одвічний ланцюг перероджень Зла». Ду­мається, усвідомлення глибинного змісту цієї максими допомогло б нам уникнути не одного тупика нинішніх конфронтацій.

У час глибокої духовної та релігійної криз не можемо обминути у творі М. Мариновича інвектив на адресу тих, що політизують Церкву, дискредитують християнське вчення утилітарно-меркантильними цілями, догматизмом, ритуалізмом тощо, пере­творюючи вчення Христа із основи об'єднання людей у засіб їх відчуження, ворожнечі. Єдність, братерство можливі тільки між духовно збагаченими людьми, тому ворожим людині й суспільст­ву є й атеїзм, особливо той вульгарно-нігілістичний атеїзм, який на сім десятиліть запанував у нашій країні і виступає в творі в образах Антихриста, Сатани, Зла – символах агресивної бездуховності. Природними тут є й справді інтернаціоналістичні мотиви: засудження антисемітизму, утвердження ідеї духовного єднання України і Росії, людей, людства. Абстракції? Фантазії? Чи ма­гістральний шлях у майбутнє, з якого ми постійно збочуємо в крикливій погоні за болотними вогниками власних амбітних ілю­зій?..

«Євангеліє від юродивого» повертає нас до вирішення фунда­ментальних проблем духовного вдосконалення людини, її функціонування в суспільстві, міжособистісних і міжнаціональних стосунків. Над цим билися кращі уми кінця XIX – початку XX сто­ліття. У наших 80-х роках суспільна думка повернулася знову до них після шоку, викликаного «Плахою» Ч. Айтматова. Уточнимо: ця проблематика порушена автором «Євангелія від юродивого» за чотири (!) роки до «Плахи» – у 1982 році, у концтаборі, за і п'ять літ до виходу на волю...

У наших силах поки що – хоч із запізненням, але зробити цей твір фактом нашої літератури, у надії, що на Україні виста­чить літературознавчих і філософських сил, щоб такі речі ставали ще й фактором формування української духовності, і Розділ «Коли душа черкнулася об дріт» ми подаємо з двох причин: щоб якомога повніше відрекомендувати автора збірки!

Щоб привернути увагу до деяких, як видається, суттєвих аспекті сприйняття и освоєння такого явища української культури, як тюремно-табірна поезія, наявна у творчості чи не кожного з дисидентів, Зараз вона все частіше з'являється на сторінках періодики й окремих видань, привертаючи пильну увагу громадськості. Однак насторожує, що вона фактично не має критики і том сприймається масовим читачем, особливо молодим, доволі поверхово, без належного заглиблення й усвідомлення, що тюремно табірна поезія – окреме, особливе літературне й суспільне яви ще, започатковане в нас ще Т. Шевченком. Напевно, саме тому навіть уже широко подана поезія Василя Стуса, не кажучи про менш поширену творчість його живих і мертвих табірних побратимів, ставши атрибутом і навіть модою в нашій культурі, такі не стала ще суттєвим фактором національної духовності. Вона поки що у кращому випадку висікає в душі непідготовленого читача іскри співчуття і болю, але не завжди запалює вогнем спів переживання й порозуміння на основі ідейного єднання.

Для зближення з такою поезією бракує усвідомлення, що вона – з іншого світу, відображає рівень та спосіб мислення і внутрішній стан особистості у світі не всім, на щастя, знаних екстремальних реалій буття, де діє своя, специфічна закономірність існування. Нам здається, що наш, «вільний» світ – це світ життя а їхній, табірний – це світ виживання. Збагнути ж цю поезію, її глибинний сенс можна тільки тоді, якщо усвідомиш, що все було якраз навпаки – коли йдеться про духовне життя, про творчість, підневільну за походженням, але вільну за духом.

Крім того, мусимо враховувати, що є два види цієї творчості: поезія природна – як табірний етап у біографії людини, для якої вірш – органічний І вичерпний спосіб художнього пізнання, осми­слення і спілкування з читачем, і поезія з необхідності – як єдино можливий за колючим дротом засіб самозбереження, фіксування думки, продовження боротьби, апеляції до світу... Отже, мовиться не про професіоналізм і аматорство. Відмінність тут глибинна, сутнісна, принципова. «Якби було добре жити, я б віршів не пи­сав». Ці слова Василя Стуса просто зобов'язують враховувати це і, не занижуючи естетичних критеріїв, віддати належне смисловій наповненості і версифікаційній культурі «поезії як засобу». Саме до неї, очевидно, належать пропоновані твори Мирослава Мариновича. І той, хто вміє за словами помічати особистість, ознайо­мившись з ними, побачить добру і мудру людину, в устах якої природна й мова поезії.

Розділ «Перевірено цензором» склали в'язничі листи М. Мариновича до матері і сестри. Табірний епістолярій – явище багато­вимірне і поліфункціональне, особливо, якщо виходить з-під пера людини освіченої, мислячої, творчої.

На особистісному рівні – це єдина нитка зв'язку із зовнішнім світом, засіб переходу зі світу Зла у світ Добра, зі стану «зека» – у стан сина, брата, людини, від протиборства – до єднання, У цих листах відповідальність за рідних, компенсація синівської відсутності, намагання не випасти із системи сімейних і родинних стосунків, наполегливі спроби підвищення життєвого тонусу близь­ких. До речі, листи до рідних – єдиний вид творчості, в якому дисиденти, у тому числі й М. Маринович, послідовно «грішили» неправдою як засобом – коли йшлося про їх власне самопочуття, умови життя і т.ін. Спонукала до цього Любов, допомагала сила волі, підтримував здоровий дух, виручали багата фантазія і рятівна самоіронія. Що ще вражає в цих листах – це особливість «зеківського» світобачення. Через дефіцит вражень сприйняття тут – як крізь потужну лінзу: звичайне зростає до розмірів не­звичайного, незначне – до значимого, реальне – до містичного, а чимало дечого просто розпливається, стає невиразним і непомітним, хоч на волі часто саме воно своєю конкретикою наповнює, а то й вичерпує зміст існування більшості людей. Після звільнен­ня далеко не всі позбуваються цієї деформації, що суттєво ус­кладнює І їх адаптацію, і стосунки з оточенням. У М. Мариновича вона витіснена свідомо, оскільки якраз сутнісне, а не суб'єктив­но-ілюзорне сприйняття світу він намагається культивувати сво­їми творами. Ця частина табірного досвіду не забута ним, але «включається», використовується вкрай обережно, вибірково.

Табірний епістолярій на суспільному рівні... Скільки ж то на­береться на Україні сімей, яких безпосередньо чи опосередковано не зачепили б тюрма, репресії, заслання? Цілі ж покоління жили ^ полоні сатани: хто сидів, хто садив, хто охороняв, хто чекав, що сяде, а близькі терпіли – за всіх, по обидва боки колючого дроту сущих. Чи осмислюємо, чи враховуємо сумні наслідки тю­ремно-табірного досвіду значної частини українського народу, зо­крема інтелігенції, – досвіду, який став вагомим фактором фор­мування національної свідомості, української ментальності, полі­тичної позиції громадян?..

Розділ «Пам'ять» – це шкіци М. Мариновича до портретів його Друзів-дисидентів. Не будучи ні об'ємним, ні вичерпним, він, проте, пояснює головне: що об'єднувало, підтримувало, надихало цих різних людей до спільної діяльності. Тому так багато тут Лю­бові й Добра, уваги до того, що становить суть людяності й ідеал Людини. Борис Антоненко-Давидович, Олекса Тихий Микола Руденко, десятки інших. Люди, що на певному етапі історії стали носіями й уособленням нескореності, самого духу і свідомості нації. Вони складають категорію людей Історії, а тому випадають з-під фатальної юрисдикції смерті: для них є або безсмертя, або забуття. Перше засвідчує духовне здоров'я народу, друге – його духовне виродження. Віриться, що ці три короткі твори в доробку М Мариновича – не випадок, а початок...

Особливе місце у творчості М. Мариновича займає есе «Україна на полях Святого Письма». Тут автор порушує фундаментальні проблеми буття нації та найгостріші питання політичного життя.

Однак цю працю не можна розглядати як політичну рекоменда­цію – у неї інше завдання. Це скоріше вияв відвертої національ­ної самокритики, більше пересторога, ніж програма. Абсолютна


політична незаангажованість, опора на вічні цінності і послідов­ність їх утвердження дали можливість автору зробити ґрунтов­ний, системний і переконливий аналіз сучасного стану України.
Екскурси в минуле, відсутність політичної аберації при сприйнятті сучасного, екстраполяція в майбутнє, а також включення на­ших проблем у світовий контекст максимально увиразнюють думки і висновки автора, його діагностику нашого стану.

Якщо максимально сконцентрувати (спростивши, звичайно) суть есе, то в такому вигляді вона зведеться до питання про те, як досягти свободи в рамках норм християнської моралі, врахову­ючи наслідки сімдесятирічного духовного погрому. Чи не обернеть­ся боротьба за «світле майбутнє» – тепер уже національне і де­мократичне – новими горами трупів?

М. Маринович практично незаперечний, коли йдеться про ана­літично-критичний і моральний аспекти проблеми. Ось, знову ж таки схематично, кілька його визначальних постулатів. Визволен­ня, оздоровлення України не можна досягти тільки політичними методами. Мусимо враховувати в наших планах і діях існуючу катастрофу бездуховності, відсутність віри, дехристиянізацію людських душ. Наші дії повинні підлягати постійному етичному контролю. Аморальність противника не звільняє нас від моральності, її вимог. Зло не викорінити злом. Політична активність по­винна виростати на християнській, а не більшовицькій платформі. Прощення – єдиний вихід з тупиків багатовікових порахунків. Якщо говорити про месіанство, то єдино можлива для України місія – миротворча. Щоб перемогти, слід шукати в людях добро, а не зло. Ненависть і ворожнеча не приведуть до демократії. Національна ідея не сміє бути протиставлена загальнолюдським, конкретно – християнським вартостям...

Складніше в наш час сприймається заперечення М. Мариновичем активної боротьби як засобу реалізації національної ідеї. Ав­тор застосовує етичні принципи в політичній сфері – для обґрунтування необхідності обмеження політичних дій рамками християнської моралі. І якщо йдеться тільки про людяність у політичних і воєнних акціях, то тут нема про що сперечатися: досить згадати фашистські звірства щодо полонених, сталінські розправи із су­перниками і цілими народами чи кривавий бандитизм сучасного політичного тероризму.

Однак ця проблема має й інший, методологічний аспект. Справа в тому, що всяка політика – регіональна чи світова – ґрунтується не на моралі (засадах добра, справедливості, любові, лю­дяності тощо), а на інтересі. І якби, знову ж таки, у М. Марино­вича йшлося тільки про моральні рамки інтересів, мети особи, соціальних груп чи націй та шляхи їх реалізації, то й тоді не було б особливого опору з боку опонентів. Екстраполяція ж ним моральних засад на вирішення цілого спектра політичного проти­стояння в наших умовах у багатьох викликає певні застереження, особливо серед тих, хто сприймає таку моральну екстраполяцію як вигідне для поневолювачів самообмеження у виборі поневоленими політичних дій для досягнення свободи. Зрозуміло, що ніякої апології з боку М. Мариновича тут нема. І звичайно, боротьба не тільки не універсальний, як твердили дар­віністи і марксисти,, але навіть згубний спосіб співжиття людей, класів, народів. Однак кожен поневолювач мусить враховувати, що боротьба – це право поневолених. Тим більше, коли інші спо­соби унеможливлює сам окупант (антиукраїнська політика міжво­єнної Польщі, Ірак щодо Кувейту, кров захисників незалежності на бруківці прибалтійських столиць і т. ін.). Однак навіть у цих умовах не слід абсолютизувати боротьбу як засіб, а тим більше – як мету.

Сказаним, проте, не можна похитнути позицію М. Мариновича, бо в нього йдеться про інше. Про що – читаймо у самого Мари­новича.

М. Маринович – християнин у глибинному розумінні цього слова, і це дає йому моральне право і можливість вести, як, на­приклад, у статті «...І братолюбіє пошли», гранично відверту роз­мову з конфронтуючими нині греко-католиками і православними Галичини, причому робить він це так, що виникає вже звичний для його читачів і слухачів «феномен Мариновича»: його слова і навіть інвективи сприймають нормально, як заслужені, обидві сторони – його можна не послухатись, але йому важко запере­чити, і вже зовсім неможливо – на нього образитись.

Взагалі М. Маринович володіє дивним даром: його докори сприймають і ті, що боляче реагують не тільки на будь-яку кри­тику, а часто навіть на замалу похвалу. Не знаю, чи хтось із ни­нішніх галицьких лідерів примножив собі популярність серед мо­лоді критикою її дій і діячів, але «Відкритий лист у Львівську газету «Братство» автору статті «Над проваллям громадянської війні». Володимиру Олексі» створив М. Мариновичу високий і стійкий авторитет серед бунтівливого галицького студентства.

Нестандартно прозвучала і стаття М. Мариновича «Євине яб­луко для Росії» – відгук на статтю О. Солженіцина «Как нам обустроить Россию». (До речі, поетика назви у творах М. Мариновича – цікава теща для окремої розмови). Замість очікуваного справедливого обурення імперсько-шовіністичними пасажами автора накликання всіх кар єгипетських на його голову тут поринаємо у спокійне і зважене обмірковування проблематики значно ширшого діапазону і вищого рівня, ніж це заявлено в аналізованій праці важко уявити собі нормального росіянина, здатного оцінювати істину не за адресою її народження, а за її сутністю, котрого б могли образити виважені міркування і висновки людини, що для неї поняття інтернаціоналізму наповнене не шовіністичним, а християнським змістом.

Заключні твори публіцистичного циклу – «Відкритий лист»! та «Стукаймо – відчиниться». «Лист» адресований трьом найвищим ієрархам: папі Римському Іоану-Павлу II, Патріарху Констанітинопольському Димитрію І та Патріарху Московському і всея і Русі Алексію II. Мовиться про справу всеукраїнського патріарха і ту, що назавжди вирішило б питання релігійної єдності України. Однак автор не настільки наївний, звичайно, щоб сподіватися на скорий прийом у власній хаті трьох ієрархів, яких, як люблять висловлюватися журналісти, «лист покликав у дорогу». Очевидно, і застаріла біда нашого церковного життя матиме інше, дещо відмінне від запропонованого в «Листі», вирішення. Зате в такий незвичайний спосіб М. Маринович надзвичайно переконливо розкрив і складність цієї проблеми, і вплив на неї силового поля трьох релігійних столиць світу, а взагалі – пов'язаність долі України із розвитком світової історії та політики, до розуміння й участі у творенні яких нам життєво необхідно підійматися. Конкретизовано ідею «Листа», його проблематику у ґрунтовній статті «Стукаймо – відчиниться». І ще: автор постійно опирається на Святе Письмо. Алюзії, фрази з цього архітвору людства – не рідкість у наш час релігійного відрод­ження. Та є один нюанс: ні тут, ні в інших творах цитата зі Святого Письма ніколи не використовується і М. Мариновичем як каменюка, якою побивають супротивника...

І художні, і філософсько-публіцистичні твори М. Мариновича у наш непростий час допомагають збагнути себе і світ, прояснюють неясне, будять думку і душу. Сприяє цьому і специфічна форма його творів, яка неминуче облагороджує свідомість. Тому з них виходиш таки іншим – кращим, бо людянішим. І в цьому – най­більша цінність наскрізь оригінальної і мудрої творчості письменника-мислителя.

Мирослав Маринович постійно закликає нас піднятися на вищий щабель духовності й національної свідомості. Його першу; книжку, де українська думка піднята на ту висоту, якої вона так] рідко сягала в останні десятиліття, з Вірою, Надією і Любов'ю пропонуємо шановним читачам.




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет