Навчальний посібник у двох частинах



жүктеу 4.54 Mb.
бет11/22
Дата21.04.2019
өлшемі4.54 Mb.
түріНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

Історичний шлях філософської критики релігії. “Агностицизм” і “атеїзм” як такі поняття, що виражають основні базисні орієнтації філософської критики релігії. Досить пізня поява терміну “агностицизм”, запровадженого Т.Гекслі в кінці 1860-х рр. для позначення певної негативної установки по відношенню до проблеми метафізичної істини, а саме – заперечення можливості будь-якого продуктивного рішення цієї проблеми. Відмова агностицизму визнавати будь-що в якості знання, якщо це знання, що не може спиратися на емпіричний досвід або само не може бути логічним знанням. Застосування агностичної установки і у відношенні релігії, особливо у відношенні претензій теології, завдяки ототожненню багатьма мислителями, в першу чергу позитивістами, метафізичної істини з релігійною істиною, або “вірою” (за їх позначенням). Спрямованість агностицизму як критичної установки, в першу чергу, проти можливості пізнати Бога, зокрема проти філософського богопізнання. Набагато більш давнє існування самої проблематики, ніж терміну “агностицизм”, який її позначає. Існування агностичних позицій практично з самого початку існування традиції філософського скептицизму, що відноситься і до релігійної тематики – т.зв. “релігійний скептицизм”. Співпадіння “релігійного скептицизму” в своїй критичній установці з агностицизмом. Водночас непоодиноке використання в історії філософського скептицизму і у виправдальних, і навіть в релігійно-конструктивних цілях у формі певного різновиду “скептичного фідеїзму” (спроби довести через філософсько-скептичну аргументацію, що віра непідвладна вимогам розуму). Величезний вплив на оформлення агностицизму як філософсько-релігійної позиції Д.Юма (1711-1776) і І.Канта (1724-1804). Послідовна критика Д.Юма з агностичних позицій теїзму, а також деїзму як переважаючого погляду епохи Просвітництва (критика деїзму як конструктивної філософсько-теологічної позиції і його заперечення з позиції того компоненту деїзму, який зв’язаний з критикою “релігії одкровення” і доведенням неможливості “релігії розуму”). Вплив філософсько-релігійних поглядів Юма та Канта, який прагнув обґрунтувати неможливість філософсько-метафізичного, відповідно – теоретичного осягнення Бога. Поєднання агностицизму Канта у відношенні теолого-догматичного і філософського богопізнання з його спробою морально-філософської інтерпретації релігії (“моральний доказ буття Бога”, “моральна релігія”).

Атеїзм та атеїстична критика як такі, що являють собою заперечення існування Бога і взагалі всяких “трансцендентних сутностей” шляхом “раціональної аргументації” того чи іншого роду. Основні види атеїзму як досить широкого кола явищ: 1) “теоретичний” атеїзм, що виступає як певна теорія, найчастіше філософська, і як світоглядна позиція; 2) “практичний” атеїзм як така практична поведінка людини, що не передбачає свого співвіднесення з існуванням Бога (хоч і не завжди зв’язана з теоретичним запереченням Бога); 3) “політичний” атеїзм – погляди, згідно яких, критика релігії, її вчення, але насамперед церковних інститутів є однією з найважливіших умов соціального звільнення людини. Історія теоретичного, передусім філософського, атеїзму. Позначення в античності словом “атеїсти” людей, які висловлювали сумнів того чи іншого роду по відношенню до панівної релігії, а також тих, хто висловлював критичне ставлення до існуючої релігії в ім’я якоїсь іншої форми релігійності, серед них і тих філософів, які претендували на заміну існуючої релігії в ім’я якогось “справжнього”, “істинного” розуміння “божественної реальності”, як, наприклад Сократ. Поява атеїзму в сучасному розумінні як повного безбожжя і заперечення існування Бога в європейській думці ХVI-ХVIІ ст. Людвиг Фейєрбах (1804-1872) як справжній зачинатель філософської атеїстичної критики релігії, який не обмежувався сумнівом у можливості людського розуму пізнати Бога, а піддавав сумніву саме існування Бога, запропоновувавши позарелігійну філософську теорію походження і функціонування релігії (“антропологічний атеїзм”), базисний тезис якої – людина, вважаючи, що говорить про Бога, насправді говорить про себе самого (Бог розуміється як перетворена у зовнішній предмет абсолютизація – тобто “божественність” людської суб’єктивності). Особливий вплив Фейєрбаха на філософську і на нефілософську критику релігії (переконання К.Маркса в тому, що Фейєрбах в основному вирішив завдання критики релігії і відповідно створив умови для її теоретичного подолання). Величезне значення для філософської критики релігії інтерпретації філософії Гегеля в працях лівогегельянців пер. пол. ХІХ ст. Матеріалістичне та атеїстичне витлумачення гегелівської філософії в поглядах Л.Фейєрбаха, А.Руге, К.Маркса, Ф.Енгельса та утвердження усвідомленого й “войовничого” філософського атеїзму.

Філософська критика релігії в ХХ ст. як така, що займає менш помітне місце у філософії релігії, ніж у попередньому столітті. Два великих компоненти сучасної філософської критики релігії: 1) відтворення в тій чи іншій формі і різному поєднанні тих позицій, що були вироблені у попередні епохи (напр., зразки західного марксизму, які відтворюють в основному релігійно-критичні позиції початкової марксистської теорії); 2) відносно нові позиції у філософській критиці релігії, зв’язані з трьома філософськими проблемними комплексами: філософсько-антропологічною проблематикою, проблематикою, зв’язаною з існуванням зла в світі; “антитеологічним емпіризмом” логічного позитивізму.

Деякі концепції філософської антропології, не зв’язані з релігією, як різновид філософської критики релігії тому, що, по-перше, образ людини, його сутність концептуалізуються в них поза будь-яким співвіднесенням з Богом як джерелом і детермінантою буття людини; по-друге, міститься певна теорія походження і існування релігії, що вказує не на Бога, а на саму людину як єдине джерело походження релігії (концепції подібного роду засновників сучасної філософської антропології Г.Плеснера і А.Гелена). Антропологічна концепція Гельмута Плеснера про ексцентричну позиційність людини (позиційність людського життя, що носить характер позиції “ексцентричності” людини − усвідомлення нею свого “Я” як суб’єкта, що знаходиться поза нею, “пункт, що знаходиться поза самого себе”, з якого людина здатна спостерігати “сценарій свого внутрішнього життя”), яка викликає у неї ідею Бога. Відмінність цієї концепції Плеснера від філософсько-антропологічної концепції ще одного засновника сучасної філософської антропології – Макса Шелера, який робить протилежний (атеїстичному висновку Плеснера) висновок з ексцентричної по відношенню до світу (тобто такої, що перебуває за світом) позиції людини, яка, за його переконанням, означає її вкоріненість в трансцендентну світу божественну реальність, відповідно – необхідний зв’язок людини з цією реальністю. Філософська біоантропологія Арнольда Гелена про людину як біологічно “недостатню”, “неготову”, “не усталену” істоту, що повинна сама вирішувати завдання свого виживання, свого життєзабезпечення. Його біовіталістське пояснення релігії, яка сприймається ним як одна з вищих систем, посередництвом яких людина сама керує (управляє) собою, “веде” своє життя: виконання релігією трьох основних функцій, або (за Геленом) відповідання нею трьом видам інтересів людини, які і є трьома джерелами релігії (вона витлумачує світ, оформлює дії і вирішує проблеми, що витікають з “безсилля” людини).

Зусилля філософів-критиків релігії по формуванню т.зв. “логічної проблеми зла”, згідно якої існує логічна неузгодженість між теїстичними уявленнями про всемогутнього, всевидячого, всеблагого Бога і існування зла у світі.

Філософський “антитеологічний емпіризм”, його історія та проблематика. Найбільш помітне явище в галузі філософської критики релігії – розробка логічним позитивізмом критеріїв смислу мови релігії. Основний момент цієї розробки як проголошення цим видом критики релігії останньої нісенітницею, позбавленої смислу. Більша радикальність такої критики, ніж традиційний атеїзм, який оголошував хибними висловлювання про Бога, але тим не менш говорив про Бога, критикуючи уявлення про нього, і вважав подібні розмірковування такими, що мають смисл.

Сутність логіко-позитивістської, або неопозитивістської філософії як прагнення встановити осмисленість або позбавленість смислу релігійних висловлювань, а, якщо визнається їх осмисленість, − визначити характер цього смислу. Початок аналітичної філософії релігії з спроб виробити чітку теорію смислу, чи значення стосовно релігійної мови. Вихідна мета цієї теорії, згідної якої вона повинна була носити фактуально-емпіричний, відповідно − антиметафізичний, антитеологічний характер. Перша спроба такого роду, що містилася у “Логіко-філософському трактаті” Людвіга Вітгенштейна. Характеристика цих поглядів раннього Вітгенштейна як “логічний атомізм”, що застосовується і до філософських поглядів Бертрана Рассела в час, коли позиції обох мислителів були близькі. “Логічний атомізм” як певне розуміння відношення між світом, мисленням і мовою, яке уявляється як структурно-логічний ізоморфізм: світ, мислення і мова володіють однаковою логічною структурою, що робить можливою відображальну функцію мови. Основні його ідеї: “атомарним фактам”, з яких складається світ, відповідають висловлювання про них; всі висловлювання, відображаючі світ, правомірно належать лише природничим наукам; інші висловлювання або тавтологічні, або позбавлені смислу; тавтологічні логіка і математика, а метафізичні питання (включно з релігійними) – позбавлені смислу. Звідси, логіко-атомістична теорія Вітгенштейна як в дійсності – і теорія смислу релігійної мови: людська мова зв’язана із світом і може відображати лише факти, що утворюють світ; обмеження можливостей мови світом означає, по-суті, заперечення можливостей осмисленого мовного вираження всього того, що перебуває за ним, а отже – і будь-якої позасвітової трансцендентної реальності – Бога; отже − релігійна мова як мова, що співвідноситься з цією реальністю, не може розглядатися засобом вираження якогось смислу (твердження Вітгенштейна: “Бог не являє себе в світі”). Водночас існування в “Логіко-філософському трактаті” Вітгенштейна філософсько-релігійних міркувань про “містичне” як чуттєве (підсвідоме) сприйняття віруючими Бога.

Принципова різниця з філософсько-релігійної точки зору між поглядами раннього Вітгенштейна, який не заперечував існування божественної реальності і уявляв в позбавленість смислу релігійної мови як неможливість осмисленого мовлення про “містичне”, і логічними позитивістами, для яких позбавленість смислу релігійної мови пов’язується з цілковитою беззмістовністю всякого мовлення про якусь вищу, надсвітову реальність. Повне заперечення неопозитивізмом концепції “містичного” у зв’язку з принциповим невизнанням існування будь-якої божественної реальності. Використання термінів “логічний позитивізм”, “неопозитивізм”, “логічний емпіризм” звичайно або для позначення тільки філософських позицій Віденського гуртка, або також філософських поглядів, що сформувались під впливом його ідей, насамперед, в англо-американській та скандинавській філософії. Отримання парадигматичного виразу позицій антитеологічної програми Віденського гуртка в творчості Рудольфа Карнапа: заперечення метафізики через недостатню достовірність її положень, яка зумовлюється слабкістю пізнавальних здібностей людини в сфері метафізичних предметів; заперечення метафізики в силу повної відсутності смислу в її висловлюваннях (метафізика як не просто хибна, але “безглузда” – “позбавлена смислу”; метафізичні твердження як “твердження, що здаються”, а метафізичні поняття такі, як “Бог”, “абсолют”, − беззмістовні поняття, поняття, які здаються). Визначення особливою загостреністю антиметафізичної і відповідно антитеологічної позиції Карнапа впливу його поглядів на сучасну філософію релігії. Поряд з цим, невизначеність представниками Віденського гуртка питання: що є в дійсності метафізика? Розуміння під нею лише сукупності всього того, що не узгоджується з верифікаціоністською теорією смислу.

Початок логічного позитивізму в англомовних країнах у творчості Альфреда Айера, який твердив, що метафізичні висловлювання не здатні бути ні істинними, ні хибними, оскільки жодне речення, яке ставить мету описати природу трансцендентного Бога, не може мати якогось буквального значення. Пов’язаність антифематафізичної та антитеологічної програми сучасного емпіризму не тільки з верифікаціоністським критерієм смислу, як у Карнапа та Айєра а й з фальсифікаціонізмом. Зумовленість фальсифікаціоністських позицій в сучасній філософії релігії позиціями Ентоні Флю, сформульованими на поч. 50-х рр. під назвою “виклик Флю”, який полягає в тому, що віруючі вважають деякі ключові віронавчальні положення фактуальними висловлюваннями, тоді такі релігійні чи теологічні висловлювання повинні бути підтвердженими або спростованими в принципі нерелігійними, нетеологічними емпіричними фактуальними висловлюваннями: якщо певна емпірична умова виконана, тоді висловлювання є істинним або вірогідною істинним; якщо виконана інша умова, то висловлювання є хибним або вірогідно хибним; якщо обидві ці умови не уявляються, то дане фактуальне релігійне висловлювання є взагалі позбавленим смислу (безглуздим). Величезний вплив, який справив “виклик Флю” на всі різновиди аналітичної релігії, пов”язані з дискусіями про мову релігії. Втрата гостроти філософськими дискусіями навколо фактуальної емпіристської теорії в сучасний час й водночас збереження живої присутності проблеми фактуального смислу релігійних вірувань в сучасній філософії релігії. Асоціація цієї проблеми передусім з позиціями Кая Нільсена, які кваліфікуються як “пом”якшений неопозитивізм”, суть якого полягає в тому, що віра в Бога вимагає хоч якогось розумного розуміння того у що або в кого слід вірити, тому ключове питання в сучасних труднощах християнського, іудейського та ісламського вірування в існування Бога – це питання про те, чи володіє “неантропоморфна мова про Бога” достатнім смислом для того, щоби зробити віру “розумним вибором”.

Збереження фактуальною теорією певних позицій в сучасній філософії релігії, хоч вона і не грає такої помітної ролі як раніше. Водночас залишення нереалізованою антиметафізичної, антитеологічної програми неопозитивізму по демонстрації повної позбавленості смислу метафізики і релігії.

Сучасна західна філософія релігії як філософське релігієзнавство:

підсумовуюча загальна характеристика

Філософське релігієзнавство як сукупність різних видів філософського дослідження релігії. Включення і філософською теологією певних міркувань про релігію як відношення до божества. Принципова різниця між ними: можливість здійснення філософського релігієзнавства з різних, в т.ч. і критичних, навіть нігілістичних по відношенню до релігії, позицій; принципова орієнтація філософської теології у всіх різновидах виключно на вирішення релігійно-конструктивних завдань. Водночас відносність такого поділу конкретних філософсько-релігійних досліджень, частину з яких можливо віднести як до філософської теології, так і до філософського релігієзнавства. Зумовленість цього переважною увагою філософії релігії до релігійного відношення як відношення до об’єкту самої релігії – божественної реальності (в силу чого навіть дослідження релігії з апологетичною метою може відноситись до філософського релігієзнавства). Переслідування сучасним західним філософським релігієзнавством, як і в попередні епохи, різних цілей, крайні позиції яких критичне заперечення або апологетичне виправдання релігії. Поряд з цим, відсутність, як правило, у сучасному філософському дослідженні релігії відкритого проголошення подібних позицій і цілей (оскільки це протирічило б об’єктивному, академічному нейтралізму).

Вирішення сучасним західним філософським релігієзнавством декількох взаємопов’язаних завдань: які виступають основними напрямами дослідження релігії в сучасній західній філософії: експлікація (наукове пояснення, з’ясування) смислу релігійної мови; визначення епістемологічного статусу релігійних вірувань, передусім – обґрунтованості, раціональності та істинності релігійних вірувань; характеристика природи і функцій “релігійного досвіду”, особливо “містичного досвіду”; встановлення можливих “моделей віри”; окреслення відносин між філософією релігії та релігієзнавчими дисциплінами.

Специфіка цих основних напрямів дослідження релігії в сучасній західній філософії. Інтенсивне вивчення мови релігії – характерна риса сучасної філософії релігії. Зумовленість її інтересу до релігійної мови тим, що вона слугує засобом виразу вірувань як релігійного знання про божество, світ і людину. Тісний зв’язок філософського дослідження мови релігії із загальною лінгвістичною орієнтацією сучасної західної філософії.

Обумовленість фундаментальною метою філософії (дослідження й осмислення природи людського пізнання) розуміння філософії релігії західними філософами, передусім, як філософського-епістемологічного дослідження релігії як специфічного різновиду пізнавального ставлення людини до буття. Саме використання поняття “вірування” для характеристики основного ідеаційного компоненту релігії як передумова однієї з основних епістемологічних тем – відношення між знанням і віруванням та проблематизація когнітивного статусу цього ідеаційного компоненту релігії. Зумовленість уваги до епістемологічних проблем релігії (обґрунтованості, надійності, раціональності та істинності релігійних вірувань) не лише традицією філософського вивчення людського пізнання, а й особливостями сучасного західного філософського релігієзнавства, в якому філософсько-релігійне епістемологічне та лінгвістичне дослідження утворюють контінуум: логічне передування основного завдання лінгвістичного дослідження – вивчення смислу релігійної мови основним завданням епістемологічного дослідження або підпорядкування лінгвістичного дослідження епістемологічним завданням, коли воно носить інструментальний характер у випадку зв’язку епістемологічного дослідження з аналізом мови.

Особливе місце в епістемологічному аналізі релігії дослідження проблем істинності релігійних вірувань, зокрема питання про те чи істину релігії слід розуміти як істину вірувань, чи як істину досвіду, почуття; переважання в західному філософському релігієзнавстві першої точки зору.

Зростаюче значення в умовах загального ідейного та релігійного плюралізму (коли основні вірування християнської традиції перебувають в ситуації постійного ризику) дослідження зв’язку віри (як релігійної установки) з віруваннями (як її “когнітивного ядра”) та характеру їх взаємовідносин, оскільки ступінь і характер зв’язку між ними безпосередньо впливає на долю самої віри. Звідси, вивчення вірувань як важлива складова частина філософського дослідження релігійної віри.

Характерний для західних філософів погляд на філософію релігії як “регіональну філософію” (“філософію чогось”), яка існує “поряд з філософіями природи, моралі, мистецтва.., як філософська відповідь на існування і претензії релігії, а також як метатеорія наук про релігію” (В.Дюпре). Притаманність в цьому відношенні філософії релігії всіх особливостей таких різновидів “конкретно-предметного” (“регіонального”) типу філософствування, однією з яких є співпадіння їх предметної галузі з предметною галуззю певної науки чи групи наук. Обумовленість цим завдання філософії релігії як “регіональної філософії” експлікувати свої відносини (співвіднести і визначити їх характер) з комплексом релігієзнавчих наук.

Найбільш впливові філософсько-релігійні концепції, створені пер. пол. ХХ ст., в 60-х та у 70-80-х рр. ХХ ст. Зміст цих головних напрямів дослідження релігії в сучасному філософському релігієзнавстві (Див.: Кимелев Ю.А. Современная западная философия религии. – М., 1989. – С.24-177). Філософія мови релігії. “Лінгвістичний поворот” у філософії релігії – визначення в історичному і логічному плані всього сучасного філософського дослідження релігії на Заході філософськими підходами до мови релігії. Філософський антитеологічний емпіризм.

Епістемологічне вивчення релігійних вірувань. Методологічне обґрунтування філософсько-епістемологічних досліджень релігії. Визначення категоріальної приналежності релігійних вірувань. Проблеми обґрунтування, виправдання та раціональності релігійних вірувань.

Філософський функціональний аналіз релігії. Релігія як вираз життєвих інтересів людини. Виокремлення 2-х основних типів функціонального аналізу в сучасній філософії релігії (“об’єктивного” та “світоглядного”), які доповнюють один одного в прагненні з’ясувати природу “релігійного інтересу людини”. Націленість першого переважно на вивчення об’єкту релігії, другого – на дослідження її суб’єктивної сфери. Умовність такої дифференціації філософського функціонального аналізу релігії й водночас її доцільність для відображення різних чинників “релігійного інтересу людини”. Об’єкт релігії (божественна реальність). Філософський функціональний аналіз першого, “об’єктивного” типу у філософсько-релігійній концепції Д.Кросбі. Релігійний світогляд. Другий, “світоглядний” тип функціонального аналізу у сучасній філософії релігії, представлений концепцією П.Берка (ототожнення релігійного інтересу людини з “ інтересом до того, що найбільше важливе в її житті”).

Філософсько-релігійне розуміння “релігійного досвіду”. Переважання в сучасному філософському релігієзнавстві такої типологізації релігійного досвіду, коли об’єктом дослідження стає “звичайний досвід”, або “містичний досвід”. Звичайний релігійний досвід та основні напрями його філософського дослідження: 1) засоби вираження релігійного досвіду; 2) проблема того, чи є він дійсно автономною сферою досвіду; 3) питання про те чи є він засобом підтвердження існування Бога. Феномен містицизму у філософсько-релігієзнавчому осмисленні.

“Віра” як традиційна тема філософії релігії. Її ототожнення в західному філософському релігієзнавстві, передусім, з вірою у християнстві, де вона використовується для позначення відношення людини до Бога, конституючого цю релігію. Філософські концепції релігійної віри. Філософські “моделі” іудео-християнської віри: біблійна та дві “екзистенціальні” як певні “повноцінні типи віри”. “Віра” як загальнорелігійний феномен: спроби західної філософії релігії, поряд з дослідженнями віри в її іудео-християнському розумінні, концептуалізувати віру як якийсь міжрелігійний феномен, щось притаманне всі релігіям.

Філософія релігії і релігієзнавство. Феноменологія релігії, історія релігії, герменевтика і релігієзнавство (герменевтичне релігієзнавство): специфіка їх проблематики та методів у дослідженні релігійного феномену, взаємозв’язків з предметом, методологією та методикою філософії релігії. Філософія і релігієзнавство в концепції Н.Смарта: проект інтеграції філософсько-дослідницьких та науково-релігієзнавчих підходів до вивчення релігії, поєднання філософії релігії і релігієзнавчих дисциплін.

3. Тема 15. Західна філософія релігії як філософська теологія.

Сучасна західна філософська теологія

Загальні характеристики західної філософської теології як аналітична експлікація і реконструкція теоретичної програми, ідейних та методологічних принципів філософської теології, як особливого типу філософствування, а також її основних форм (різновидів) і функцій.

Визначальні особливості філософської теології як другої основної форми філософії релігії. Довготривале домінування в історичному плані цієї форми: існування філософії релігії до епохи Просвітництва переважно як філософської теології. Філософсько-теологічна форма філософії релігії як синтез філософії і релігії з релігійною метою. Переконаність у здатності філософії дати позитивно-конструктивне вирішення релігійних проблем – принципова характеристика філософської теології як певного типу філософствування. Філософська теологія як позитивне вирішення проблеми співвідношення філософії і релігії, філософії і теології, що відрізняється від тих позицій у теології та філософії, які стверджують принципову некомпетентність філософії в релігійних справах. Філософська теологія як така форма філософії релігії, що виконує різноманітні експлікативні, інтерпретаційні, виправдальні та конструктивні функції по відношенню до релігії. Водночас відсутність серед сучасних західних філософів та теологів одностайності і ясності відносно природи і функцій філософської теології.

Філософська теологія та її розуміння в широкому і вузькому, або суворому смислі. Охоплення філософською теологією в широкому смислі всього спектру позитивних відносин між філософією і теологією (в більш чи менш тематизовано і розгорнуто вираженому відношенні). Віднесення в принципі до філософської теології в такому широкому смислі і того змісту філософського релігієзнавства, де вирішуються виправдальні, або апологетичні по відношенню до релігії завдання. Серцевина філософської теології в широкому смислі − філософські компоненти теолого-догматичного вчення про Бога.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет