Навчальний посібник у двох частинах


ІІІ. ПЕРЕЛІК ТЕКСТІВ З ВИКОРИСТАННЯМ КОНСПЕКТІВ



жүктеу 4.54 Mb.
бет14/22
Дата21.04.2019
өлшемі4.54 Mb.
түріНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22
ІІІ. ПЕРЕЛІК ТЕКСТІВ З ВИКОРИСТАННЯМ КОНСПЕКТІВ

ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ З ПРОБЛЕМ ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ

Філософська теологія та філософське релігієзнавство в історії міфологічної, релігійної, релігійно-філософської та філософської думки, вільнодумства та атеїзму Стародавнього Сходу і античної епохи (на основі конспекту тексту першого розділу короткого довідника з історії філософії: Від витоків до середини ХІХ століття /Під ред. Т.Д.Пікашової та В.Л.Чуйка. – К., 1997. – Розд.І. Філософські вчення Стародавнього сходу та античності).

Буддизм та його течії. Філософія буддизму та її школи (за матеріалами публікацій з проблем буддизму та його філософії. Див.: список використаної у тексті літератури).

Античне філософське богопізнання та неоплатонізм як його пізньоантичний підсумок і синтез. Християнізований неоплатонізм та наступна неоплатонічна традиція у філософії (текст за матеріалами конспектів праць І.Мозгового: Мозговий І.П. Неоплатонізм і християнство. – Суми, 1997; Мозговий І.П. Неоплатонічна традиція в східній патристиці: Автореф. дис. … доктора філос. наук. – К., 1999).

Філософія релігії середньовіччя (за матеріалами публікацій з проблем середньовічної філософії. Див.: список використаної у тексті літератури).

Християнська філософія (за матеріалами публікацій з проблем християнської філософії. Див.: список використаної у тексті літератури).

Класична європейська філософія релігії (за матеріалами творів представників класичної європейської філософії релігії та публікацій, де аналізуються їх творчість. Див.: список використаної у тексті літератури).

Некласична філософія кінця ХІХ – початку ХХ ст. та еволюція філософії релігії (за матеріалами підручників та навчальних посібників з філософії. Див.: список використаної у тексті літератури).

Основні напрями сучасної західної філософії у контексті філософії релігії (за матеріалами підручників та навчальних посібників з філософії і релігієзнавства. Див.: список використаної у тексті літератури).

Предмет філософії релігії у філософському релігієзнавстві (текст на основі конспектів окремих розділів навчальних посібників: Кузнецов В.Г., Кузнецова И.Д., Миронов В.В., Момджян К.Х. Философия. Учебник. – М., 1999. – Гл.4. Религия и разнообразие религиозных ценностей (у пер. укр. мовою автором-упорядником “Читанки”); Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К., 2000. – Розд.ІІІ. Історичне витлумачення феномену релігії. Розд. ІV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії. Розд. V. Релігія і сучасність).




    ІV. ТЕКСТИ З ВИКОРИСТАННЯМ КОНСПЕКТІВ ОПУБЛІКОВАНИХ

    ПРАЦЬЗ ПРОБЛЕМ ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ

    Філософська теологія та філософське релігієзнавство в історії

    міфологічної, релігійної, релігійно-філософської та філософської думки,

    вільнодумства та атеїзму Стародавнього Сходу і античної епохи

    Примітка: У тексті використаний конспект першого розділу “Короткого довідника з історії філософії” (Від витоків до середини ХІХ століття: Корот. довід. з історії філософії / Авт.-упоряд. Архіпов О.П., Бугров В.А., Петрушенков С.П. та ін.; під ред. Т.Д.Пікашової та В.Л.Чуйка. – К., 1997. – Розд. І. Філософські вчення Стародавнього Сходу та античності).

    Складання змісту та проблемного поля філософії релігії, основних форм її існування в процесі еволюції релігійно-богословських та філософських вчень, уявлень, поглядів, теорій вільнодумного та атеїстичного характеру, релігієзнавчих досліджень і концепцій. Початок формування філософії релігії. Її історично-духовні передумови та ідейні (релігійно-богословські і філософські) витоки. Сягання початку історії релігієзнавства давніх часів, коли у Шумеро-Аккадській цивілізації, Вавилоні, Ст. Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Римі почали з’являтися (переважно в релігійно-міфологічній, а згодом і філософській формі) окремі знання про релігію. Поява вже тоді і вільнодумно-атеїстичних форм релігієзнавства. Вільнодумство і атеїзм в історії духовної культури. Закономірний та спадкоємний характер виникнення і розвитку ідей вільнодумства. Його форми: скептицизм, пантеїзм, деїзм, атеїзм. Головні історичні етапи (історичні форми) у розвитку вільнодумства і атеїзму. Історія атеїстичних вчень.

    Релігія, міфілогія і філософія (філософські вчення) Стародавнього Сходу та античності. Перша історична форма вільнодумства і атеїзму – вільнодумство і атеїзм Стародавнього світу, які досягли найбільшого розвитку в Ст. Греції і Ст. Римі у вченнях Демокріта, Ксенофана, Епікура, Лукреція Кара. Панування релігійно-міфологічної свідомості в сакрально-теократичних цивілізаціях Стародавнього Сходу. Вільнодумство Стародавнього Сходу. Зародження вільнодумства та атеїстичної думки в країнах Ст. Сходу – Ст. Єгипті, Шумері, Аккаді, Вавилоні, Ст. Індії та Китаї. Міфи Ст. Єгипту, Шумеру, Аккаду, Вавилону. Пам’ятки вільнодумства давньоєгипетської (“Пісня арфіста”, “Бесіда розчарованого зі своїм духом”), шумеро-аккадської та вавилоно-ассірійської літератури (“Поема про страждаючого праведника”, “Діалог пана зі своїм рабом”). Міфологія Ст. Ірану та елементи передфілософії в ній (філософські елементи зороастризму, Авести). Веди – основна релігійно-міфологічна пам’ятка давньоіндійського суспільства. Ведення в них полеміки з сутрами Брихаспаті, де викладалися атеїстичні думки.

    Філософія (філософські вчення) Стародавнього Сходу. Філософія Стародавньої Індії. Релігійно-міфологічний та релігійно-філософський зміст Махабхарати і Рамаяни. Передфілософія Упанішад, Веданта-сутри. Традиційні (класичні) ведично-брахманські (а згодом і індуїстські) школи давньоіндійської філософії. Санкх’я і Йога. Міманса і Веданта. Ньяя і Вайшешика. Давньоіндійська наївноматеріалістична філософія школи чарваків та їх вчення Локаята-Чарвака (утвердження реального світу “локи” і заперечення потойбічного світу “паралоки”, божественного походження Вед, надприродних міфологічних сил і істот-богів, місце яких займають узагальнені стихії – повітря, вода, вогонь, земля, з яких складається все, включно з людиною та її душею). Буддизм як релігійно-філософське вчення, його ідейні напрями і течії, філософські школи. Джайнізм. Своєрідні “атеїстичні” мотиви у філософському змісті буддійської хінаяни-тхеравади (заперечення Бога-Творця і Будди як Бога) та віровченні джайнізму (24 пророки замість відкинутих ведійських богів).

    Зародження філософії у Стародавньому Китаї. Основні філософські вчення Ст. Китаю. Давньокитайська тантрична філософія інь-янь як вчення про дуалізм жіночого і чоловічого начал, трансформацію енергій світу. Філософія “феньшуй”. Даосизм. Проблема засновників даосизму. Лао-Цзи. Специфічна “атеїстична” спрямованість його вчення (ідея матеріальної першооснови матеріального світу, природний характер якого забезпечує природний, стихійний закон його розвитку, “основа всього” – “Дао”; відповідно – заперечення існування богів, схиляння до пантеїзму). Конфуціанство як етико-філософське вчення Конфуція (551–479) – перша філософія моралі. Її вісім напрямів (Мен-цзи, Сюнь-цзи тощо) та релігійно-філософські аспекти. Моїзм – вчення філософської школи Мо-цзи (475–395). Релігійно-філософські елементи його етичної системи та теорії пізнання (наділення “думки людей” здатністю висловлювати “волю Неба”, яке тільки бажає всім добра, але не владне над долями людей). Пізні моїсти та дальша розробка ними теорії пізнання свого вчителя (філософія “імен”). Їх вчення про причинність як заперечення долі і пошук причин подій в реальному світі. Легізм та його наступна теоретизація (тлумачення Шень Дао юридичного закону як втілення природного закону справедливості). Хань Фей (прибл. 280-233) і створення цілісного вчення легізму. Розвиток ним даоської онтології (запровадження поняття “лі” – часткового закону, конкретного прояву “Дао” у речах). Опозиційна (насамперед до конфуціанства) філософія Ван Чуна (27–98 р. н. е.). Розвиток ним ідеї Лао-Цзи про матеріальну першооснову світу (критика релігійного вчення про “підкорення шляху Неба”, божественній меті, залежність людини від “волі небесного володаря”, оскільки останнього не існує; твердження про “первісний ефір” як матеріальну субстанцію, основу всіх речей, включно з людиною та її душею, яка після смерті знову перетворюється в ефір). Особлива увага Ван-Чуна до критики положення про безсмертя душі, відстоювання природної сутності людини. Водночас суперечливість його поглядів (заперечення існування безсмертної душі – поряд з визнанням існування духів; просякнутість його вчення специфічним “природним фаталізмом” – залежність людини і суспільства від долі, яка визначається примхами природи).

    Антична філософія. Нагромадження в її межах філософських знань про релігію, розвиток філософствування про релігію (філософського релігієзнавства) та філософського богопізнання (філософської теології). Античні вільнодумство і атеїзм: ідеї вільнодумства та атеїзму в Ст. Греції і Ст. Римі. Розвиток античними матеріалістами та атеїстами вчення про матеріальну першооснову світу та його еволюцію за об’єктивними природними законами. Античний атеїзм про походження, природу релігії.

    Особливості давньогрецької міфології і виникнення філософів в Стародавній Греції. Передфілософія орфізму. Зародки філософських елементів в міфології олімпійської релігії греків. Докласична антична давньогрецька філософія (досократівська філософія Ст. Греції). Особливості давньогрецької філософії. Іонійська та італійська філософія. Мілетська філософська школа VІ ст. до н. е. як осередок іонійської філософської традиції та її основні представники – Фалес (625–547), Анаксімандр (610–546), Анаксімен (588–525). Зародження перших матеріалістичних вчень. Натурфілософія Мілетської школи. Протиставлення вчення мілетців про природний початок світу міфологічним уявленням про створення світу богами з Хаосу. Заперечення мілетцями міфів про богів як зайвого припущення про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Матеріалізм і діалектика послідовника Мілетської школи Геракліта Ефеського (бл. 544 – бл. 483). Матеріалістично-атеїстичний зміст філософських вчень Мілетської школи і Геракліта. Заміна міфологічно-теогонічного тлумачення світу у мілетців на вчення, яке фактично відповідало головним визначенням поняття “Логос” (у значенні “слово”, “смисл”, “судження, “задум”, “порядок”, “гармонія”, “закон”), хоч сам цей термін ними ще не використовувався. Введення цього терміну Гераклітом, яий розумів під ним космічний порядок, що забезпечується незалежним від богів і людей законом буття. Розвиток мілетцями і Гераклітом вчення про матеріальну першооснову, першопочаток світу, що уподібнюєься особливій природній стихії (воді – Фалес, повітрю – Анаксімен, вогню – Геракліт) або “апейрону” як найменшій частинці, першоречовині (Анаксімандр). Думка Геракліта про діалектичний розвиток природи (“в одну річку не можна увійти двічі”) і заперечення ним існування будь-яких надприродних сил (світ як “єдиний з усього, не створений ніким з людей і ніким з богів, а був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно спалахує і закономірно згасає”).

    Піфагор і піфагорейський союз (VІ ст. до н.е.). Початок виникнення піфагорейства як релігійного руху, що оформився в релігійну громаду в м.Кротон. Релігія, міфологія і наука в діяльності піфагорейців. Основні положення їх релігійного вчення (віра в живе тіло Космосу – вогняне кулевидне тіло з міфу про Саламандру, що вбирає в себе Хаос безмежної порожнечі, перетворюючи цей простір у Космос з підпорядкуванням усіх його речей єдиному законові; переконання в переселення душі людини після її смерті в інші тіла). Запровадження Піфагором понять “космос”, “філософія”. Поширення згодом (V–ІV ст. до н. е.) серед піфагорейців (Філолай, Евріт, Алкмеон, Архіт) філософської тенденції самоусвідомлення. Філософія (велика філософська система) Піфагора і піфагорейців – піфагореїзм (вчення про виникнення Космосу з Логосу – Порядку, Закону, а не з першоречовини як у мілетців; ототожнення усіх речей Космосу з числами, тому тільки математика може дати знання законів Космосу). Відповідно, знаходження числових, математично обрахованих закономірностей світу як таке, що готувало народження ідеалістичної філософії.

    Елейська школа (VІ–V ст. до н. е.) та її головні представники (Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій). Атеїстичний зміст філософського вчення Ксенофана з Колофона: його критика міфології (про створення образів богів у свідомості людей за власним образом і подобою). Парменід і його вчення про буття. Обґрунтування поняття про незмінну сутність істинного буття як єдиного, неперервного, незмінного, неподільного, цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності, і позірність усіх змін та відношень між речами. Виділення таким чином поняття “буття” як поняття, що означає дійсність. Здійснення вперше поділу між поняттям і тим, що воно позначає. Поняття як таке, що стає окремим предметом дослідження, а поняття “буття”, зокрема, – одним з головних для позначення і класифікації відомої дійсності. Апорії Зенона як такі, що засвідчили необхідність створення нових понять для позначення й кращого пізнання усієї багатоманітності проявів чуттєво даної дійсності. Матеріалістична філософія Емпедокла (бл. 490-430) і Анаксагора (500–428 до н.е.). Продовження ними матеріалістично-атеїстичної ідеї Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та Геракліта Ефеського про розвиток світу за об’єктивними природними законами. Водночас висновок Емпедокла про хибність позиції мілетців щодо існування єдиного першоелементу Космосу. Його проголошення такими першоелементами одразу 4-х “стихій” (“коренів усіх речей”) – вогню, землі, повітря і води. Відстоювання позиції множинності “фундаменту” Космосу, який складається з нескінченного розмаїття часточок усяких речовин – “сім’я” всього розмаїття речей світу.

    Класична антична філософія (класичний період античної філософії). Атомізм (атомістичний матеріалізм) Левкіппа (бл. 500–440) і Демокріта (460–370). Вчення Демокріта про природу, детермінізм, теорію пізнання. Матеріалізм і атеїзм Демокріта. Його атомістичне вчення про атоми як матеріальну першооснову світу – складання всього на світі з атомів, навіть душі людини, яка тому не безсмертна, розкладаючись після смерті людини, як і тіло, на атоми. Створення світу, за Демокрітом, як таке, що не потребує втручання надприродних сил, бо його утворюють атоми, що вільно рухаються. Фактичне заперечення ним існування богів, оскільки “не існує ніякого бога, який би мав безсмертну природу”. Його висновок зі свого атомістичного вчення – атеїстична ідея вічності і безкінечності світу, який складається з безмежної кількості атомів, що вічно рухаються, безперервно народжуючи і руйнуючи речі, аж до незчисленної кількості світів подібних нашому. Виключення цією ідеєю існування богів, що стоять над природою і людиною. Спрямованість вчення Демокріта про сувору причинну обумовленість і необхідність явищ в природі на спростування уявлень про вплив богів на земні справи.

    Філософія софістів (старших – Горгія, Протагора з Абдер, Гіппія, Продіка, Антифонта і молодших – Фразімаха, Критія, Алкідама, Лікофона, Полемона) V–ІV ст. до н. е. Поворот софістів до антропологічної проблематики (Протагор: “Людина є мірою всіх речей”). Традиційний для них релятивізм і скептичне ставлення до релігійних знань і традицій, Практицизм (практичне спрямування) філософії школи софістів. Зумовленість цим прагматичної (натуралістичної) теорії релігії софістів (Продік, або Продікт) про релігію як обожнення всього, що корисне, потрібне людині (хліба, вина тощо). Політико-державна теорія релігії як “вигадки законодавців” Критія. Філософія Сократа (469–399). Сократ і його місце в історії світової філософії. Метод Сократа. Його гостра полеміка з софістами й водночас продовження справи, розпочатої ними, – поворот від вивчення Космосу, природи, до духовної сутності людської істоти як головної теми філософських міркувань (“пізнай самого себе”). Визначення Сократом предмету філософії як відношення “людина – світ”, введення поняття “діалектика”. Філософія Сократа як ідейно-теоретична передумова платонізму.

    Платон (428/427 – 348/347) – учень Сократа, перший з античних філософів, чиї праці у вигляді діалогів збереглися (“Учта”, “Гіппій”, “Горгій”, “Держава” та ін.). Об’єктивний ідеалізм Платона: вчення про ідеї; теорія пізнання; вчення про душу. Космологія Платона. Платонізм як вчення про реальний надприродний, ідеальний “світ ідей” і земний, матеріальний “світ речей” (“світ тіней”). Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони – справжня реальність, дещо первинне стосовно конкретних речей як “копій ідей. Відповідно чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей як відбиток, спрощений варіант іншого, більш досконалого, ідеального світу. Наділеність здатністю до безпосереднього контакту з ідеями душі, яка після смерті тіла віддаляється від нього і повертається до безтілесного царства ідей. Втрачання душею, що з’єднується з тілом, своєї ідеальності (відповідності ідеї), забуття нею всього, що споглядала в світі ідей. Здатність душі пригадати забуте у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла). Звідси тому в теорії Платона пізнання-формування загальних понять як процес пригадування душею відповідних ідей. Витоки у Платона традиціоналістської (біблійної) версії богословської концепції релігії як наслідку згадування у “світі речей” дійсного споглядання душею у “світі ідей” ідеї Єдиного (Бога). Введення Платоном першим у філософію поняття “матерія”, яке в нього означає небуття, “ніщо”, те, чого не існує. Початок у Платона, який всі свої дослідження природи, суспільства, пізнання підпорядковував визначенню міри прояву ідей, ідеального в конкретних речах, здійснення методу філософської дедукції.

    Арістотель (384-322 до н.е.) – учень Платона як першотворець історії філософії (перший, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів). Енциклопедична система філософії Арістотеля. Його основні праці (“Метафізика”, “Топіка”, “Етика Нікомаха”, трактат “Про душу” та ін.). Особлива увага Арістотеля до проблем метафізики – науки про суще. Арістотель про предмет “першої філософії”. Його вчення про начала і чотири причини сущого, про форму і матерію, де матерія – носій можливостей, а форма – дійсності (розуміння матерії як пасивного начала, яке підкоряється активному началу – “формі”). Дослідження Арістотелем загальної природи, причини всього сущого як таке, що наводить його на думку про існування форми побудови усіх інших форм – “форми форм”, яка визначається ним як “першодвигун”, незалежне від матерії існування “божественної форми”. Арістотель про “форму всіх форм” як Бога, що відіграє роль нерухомого “двигуна” світу, є кінцевою причиною і вищою метою розвитку всіх речей. Телеологічний характер світогляду Арістотеля. Його фізика і космологія, теорія пізнання і логіка, вчення про категорії. Висновок Арістотеля зі свого вчення про форми, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Наголошення ним на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (форми побудови інших форм). Створення Арістотелем т. ч. підвалин нової науки – формальної логіки, фіксування перших законів і правил логічного мислення, формулювання першої теорії логічного силогізму. Використання раціоналізму, формальної логіки та метафізики Арістотеля у філософії середньовічних схоластів, в теологічних концепціях віталізму та фіналізму. Їх вплив на розвиток арабського перипатетизму, візантійської філософії та філософії епохи Відродження.

    Релігійно-філософські погляди видатних істориків Ст.Греції Геродота (490–480 – бл.425) та Фукідіда (бл.460–400). Кіренська школа – ідеалістична філософська школа Ст.Греції (V–ІV ст. до н.е.). Виступ її засновника Арістіппа і його послідовників проти матеріалізму, доведення марності спроб пізнати природу та її закони, обстоювання принципів суб’єктивного ідеалізму (єдино вірогідні – свідчення відчуттів) і скептицизму. Пізні кіренаїки. Критика Феодором Атеїстом (ІV ст. до н. е.) у творі “Про богів” і близьким до Кіренської школи Евгемером (кін. ІV – поч. ІІІ ст.) у творі “Священна історія” релігії, заперечення багатобожжя і самої ідеї існування Бога. Евгемеризм – теорія походження релігії і віри в богів з обожнення перших царів. Кініки (найбільш відомий – Діоген) – послідовники філософа Антисфена, який заснував у І ст. до н. е. кінічну школу. Характерне для них проголошення принципу рівності всіх людей, відмова від земних благ, чуттєвого задоволення. Відкидання кініками всіх релігійних культів як зайвого продукту людської творчості. Вчення кініків як джерело формування стоїцизму.

    Посткласична антична філософія. Філософія епохи еллінізму. Її основні напрями: скептицизм, епікуреїзм стоїцизм, неоплатонізм. Давньогрецький скептицизм ІІІ ст. до н.е. (Піррона, Епесідема, Агріппи, Секста Емпірика) як сумнів в можливості достовірного пізнання світу, уявлення про його відносність, включно із сумнівом в істинності релігійних знань (вірувань). Епікурейство (епікуреїзм) – матеріалістична філософія Епікура (341-270). Розвиток ним попередніх матеріалістичних і атеїстичних вчень. Використання Епікуром, вчителем якого був послідовник Демокріта Навсіфан, головних положень філософії Демокріта й водночас створення зовсім нової атомітичної теорії – більш високого ступеня в розвитку античного атомізму. Наділення Епікуром атомів властивістю “самочинного відхилення” від “лінії необхідності” як спроба подолати обмеженість демокрітівського детермінізму, його фаталістичного характеру руху атомів, відображення ним факту появи у людей (“соціальних атомів”) нових якостей – індивідуальної свободи, волевиявлення, певної соціальної автономії особи й водночас намагання знайти внутрішнє джерело руху матеріальної першооснови. Спрямованість епікуреїзму проти ідеалістичних вчень про першопричину світу – теорії “світу ідей” Платона і вчення про “перший двигун” Арістотеля, які підтримували релігійні уявлення. Вбачання Епікуром в них дії надприродних сил, які не залишають місця випадковості, свободі волі людини. Епікур як такий, що спираючись на атомізм, відстоював ідею безкінечності і вічності світу, зробив значний внесок у розвиток атеїстичної думки. Не заперечення ним існування богів, щоб не бути звинуваченим у зневазі до них (“якщо боги існують, то живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи”). Водночас така характеристика Епікуром богів та їх ролі у подоланні зла в світі (якщо бог бажає усунути зло з цього світу і не може, то він не всемогутній, це безсилля, яке суперечить природі бога. Якщо він може і не хоче усунути зло – то це свідчення злої волі, що теж противно природі бога. Якщо він хоче і може, то чому тоді на землі існує зло?”), що мимоволі напрошувався висновок про заперечення релігії (Див.: Материалисты Древней Греции. – М., 1955. – С.179–223). Висновок Епікура з послідовного дотримання ним атомістичної теорії, що душа людини – тілесна, смерть тіла – це смерть душі, бо сутність душі – рух атомів в тілі. Сенсуалістична теорія пізнання (світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо вони спричинені рухом атомів) та гедоністична (життєстверджуюча) етика Епікура. Його “теорія страху” в поясненні походження релігії (“страх породив богів”). К.Маркс і Ф.Енгельс (“Німецька ідеологія”) про Епікура як такого, що “відкрито нападав на античну релігію і від нього бере свій початок атеїзм римлян”.

    Стоїцизм та його стадії розвитку. Давня Стоя кін. ІV–ІІІ ст. до н. е. (Зенон Китіонський, Клеанф, Хрисіпп). Філософія стоїцизму як багато в чому протилежна епікуреїзму. Повернення стоїків до поняття першоречовини з використанням вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. Вчення стоїків про панування в світі невблаганної необхідності (цілковита залежність людини від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі). Розлиття у світі “пневми”, “духу”, дихання – правогню, що створює всі речі, тварин і людей. Водночас правогонь – не сліпа сила (як у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна “ідеї” Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь – це і провидіння, фатум, доля. Розуміння Космосу, знов як у перших філософів, єдиним організмом (тілом), живим, побудованим з різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Середня Стоя ІІ ст. до н. е. (Боет Сидонський, Панетій Родоський, Посидоній). Пізня (Нова) Стоя І–ІІ ст. н. е. (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). Оголошення “середніми” та “пізніми” стоїками вогню як якогось космічного начала, що витлумачувалось як матерія, світовий розум (Логос), доля й Бог водночас, першооснова всього сущого. Визнання ними єдності і матеріальності світу, вічності матерії, охоплення матеріальністю всього існуючого, виключно з душею і Богом. Провідне місце, яке належало в 3-х складових частинах філософії стоїків (логіка – термін “логіка” запропоноіваний саме стоїками; фізика, що включала і теологію; етика), саме етиці, також протилежній епікуреїзмові як узгодженій з вченням про Всесвіт стоїцизму. Розуміння в ній долі, фатуму як невідворотної необхідності, а свободи волі – як ухиляння від законів Космосу. Звідси вимагання стоїками від людини підпорядкування долі (добровільного чи за примусом), утримання і виконання обов’язку. Включення у вчення пізнього стоїцизму елементів платонізму, що посилило його релігійно-етичну спрямованість, привело до заміни в ньому пантеїстичної установки монотеїзмом. Зумовлений цим вплив стоїцизму на неоплатонізм і становлення християнства. Запозичення християнством зі стоїцизму формули Клеанфа: “Бог – це світ, в якому ми живемо, рухаємося та існуємо”, а від Сенеки – вчення про марність, нікчемність, мізерність земного існування людини, зневагу до нього і терпіння.

    Посткласична антична філософія у Стародавньому Римі. Римський епікуреїзм ІІ–І ст. до н.е. Перша школа епікуреїзму в Римі – школа Сірона та Філодема. Античний римський атеїзм та його представники. Тит Лукрецій Кар (бл. 99–55 до н.е.) – найвідоміший послідовник Епікура і матеріаліст Ст. Риму. Розиток ним у поемі “Про природу речей” атомістично-матеріалістичного та атеїстичного вчення Епікура. Заперечення Лукрецієм Каром релігійних уявлень про Творця світу, створення світу Богом (“з нічого не твориться нічого по божій волі”). Їх спростування у формі висловлювання цікавих думок про природний розвиток світу, вбачання причини світу в ньому самому (“з матерії своєї все виростає і живе в ній”). Лукрецій про Всесвіт як безмежний, що не має кордонів, за межами якого існують лише незчисленні інші світи, які складаються з тих же атомів. Язичницька (антихристиянська) атеїстична сатира письменника-сатирика Лукіана з Самосати (бл. 120–180), якого Енгельс назвав “Вольтером класичної давнини”. Критика ним релігійних вчень свого часу, насамперед християнства. Історичне значення матеріалістичної філософії греків і римлян, в якій знайшли вираз атеїстичні ідеї вічності і безкінечності світу, теза про походження світу з нього самого, яка підривала релігійні уявлення про світ як породження богів. Обмеженість античного атеїзму.

    Філософські вчення стоїків і скептиків у Ст. Римі. Стоїцизм у Стародавньому Римі та його представники. Проникнення стоїцизму в Рим одночасно з його еллінізацією – поверненням до традицій Платона і Арістотеля. Провідна роль, яку відіграв в цьому Панецій (бл. 185–110 до н. е.), який чимало зробив для поширення філософії стоїків в Римі, її очищення від відвертого схимництва. Заперечення ним протиставлення думки і тіла людини як гармонійної істоти, на яку навіть божественний Логос діє не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, “проростає в душі”. Визнання Панецієм провідної ролі долі (“фатуму”) й водночас визнання, крім верховенства обов’язку, самостійності особи, насолоди в житті людини. Виокремлення ним 3-х форм релігії – поетичної, філософської та державної і визнання цінності тільки останньої з них як регулятора життя суспільства, основи виховання індивіда. Яскравий представник римського стоїцизму Посідоній (131–51 до н. е.), який продовжив розпочатий Панецієм процес еллінізації стоїцизму. Основні положення вчення Посідонія: світ як вогненна “пневма” – видозміна єдиного Бога, що поділяється на світ ідей та світ чисел, і з якої виникають “сім’яні логоси” – зародки всіх речей; душа людини також “вогненне дихання”, яка після смерті людини через мандри у надмісячному світі (своєрідному чистилищі) та у найвищих сферах після чергової світової пожежі набуває нового тіла. Демонологія Посідонія: опосередковане поєднання богів зі світом людей через демонів; втрата людьми, які завдяки ремеслам і наукам почали замінювати створені богами речі на створені людьми, колишньої близькості з богами; призведення зменшення божественного світу в людському до падіння моралі; тому мета філософії – повернення людини до демонічного стану, тобто – до Бога, що можливо тільки через виховання в дусі поваги до законів, держави, релігії.

    Люцій Анней Сенека (4 до н. е. – 65 н. е.) як найбільш відомий римський стоїк. Суперечливість його філософських поглядів і реального життя (заклик інших до бідності та смирення й водночас власне збагачення за рахунок хабарів та самогубство після викриття цього імператором Нероном). Увібрання вченням Сенеки безлічі суперечливих тверджень про світ як констатація кризи античного типу філософствування. Звідси ще одна причина суперечливості філософських поглядів Сенеки, що знайшло відображення у його вченні. Зокрема, близькість космогонічних поглядів Сенеки до попередніх вчень. Засвоєння ним як учнем Посідонія його вчення про душу й водночас посилення тенденції до її поділу на тілесність і духовність, через що вона переживає постійну внутрішню боротьбу протилежних тенденцій (прагнення до спокою і боротьби, до добра і зла). Аналогічний підхід і до роз’яснення поняття “Бог”, який виступає і як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Не владність Бога, за Сенекою, над матерією, водночас можливість світу стати божественним, коли він дійде до стану істинного буття, а якщо світ відійде від істини, Бог знищить його у світовій пожежі. Сенека про чистість і непорочність людської природи у своєму виникнення, тоді як тіло стає в’язницею душі. Звідси, душа, необтяжена тілом, – вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Філософія Сенеки як своєрідний підсумок розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершення її. Здійснення цього кроку до подолання кризи філософських систем на шляху виникнення християнства.

    Римський аклектизм як процес зближення та взаємопроникнення різних напрямів, вчень та шкіл, теоретичною підвалиною чого став скептицизм з його проголошенням всіх філософських шкіл рівноправними через їх однакову сумнівність. Марк Туллій Цицерон (106–43) як найбільш відомий римський еклектик. Його близькість у теорії пізнання та вченні про буття до скептицизму. Наближення до скептицизму також філософської еклектики римського енциклопедиста Марка Теренція Варона. Імператор Марк Аврелій як “останній римський стоїк”, що спираючись на сенеківську школу моралізаторства, створив свою систему еклектичної філософії, яка поєднує проповідь ставлення до життя, подібного до розробленого грецькими кініками, і сильну релігійну тенденцію розвитку світогляду. Міфологічна та релігійно-філософська еклектика “Енеїди” та ін. літературних творів Вергілія (70–19). Філон Александрійський (бл. 25 до н. е. – бл. 50 н. е.) – іудео-елліністичний філософ, творець методу алегоричного тлумачення Біблії. Його вченя як еклектичне поєднання іудаїзму з вульгаризованим на елліністичному Сході платонізмом, стоїцизмом та піфагореїзмом. Тлумачення ним біблійного Бога як вищого трансцендентного буття, що творить світ силою свого Слова – Логоса. Сутність Бога, за Філоном, абсолютно проста, а тому недосяжна для дискурсивного розуму. Необхідність для цього переходу на більш високий ступінь пізнання – містичної, надрозумної інтуїції, екстазу. Використання окремих ідей Філона християнством. Філон і Сенека як філософські “батько і дядько християнства”. Запозичення християнством від Філона положення про Логос як посередника між Богом і людьми, а від Сенеки – твердження про нікчемність земного світу (земного існування людини) у порівнянні з блаженством душі в потойбічному світі. Водночас засудження ідей Філона на І Вселенському християнському соборі (325) як єретичних і пантеїстичних.

    Неоплатонізм як пізньоантичний підсумок античної філософії, спроба синтезу всього попереднього йому розвитку античної язичницької філософії та її тенденції і традиції богошукання та богопізнання. Соціальна і духовна криза Римської імперії. Виникнення християнства. Християнство і неоплатонізм. Основні тенденції релігійно-філософського розвитку в перехідну епоху від античності до середньовіччя як суперечливий процес еволюції та зв’язку релігійних вірувань з ідеалістичними течіями цього періоду. Супроводження пізньоантичного періоду в цілому і останнього періоду існування Римської імперії зокрема помітними змінами в свідомості суспільства того часу в напрямку посилення тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Поступова трансформація пізньоантичного політеїзму в бік монотеїзму, свідченням чого є явища диференціації, теокрасії та централізації на тлі формування імператорського культу, розквіту містицизму, месіанських, есхатологічних та хіліастичних ідей в рамках язичницького синкретизму. Відображення цього і у філософії ІІІ–ІV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення. Теоретичне обґрунтування ідеї монотеїзму виразниками богошукацької тенденції як прояв подальших релігійно-філософських пошуків мислячим духом античності.

    Набуття найяскравішого виразу цієї тенденції в неоплатонічному універсалізмі як неоплатонічний етап сакралізації пізньоантичної філософії.





    Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет