Навчальний посібник у двох частинах


Античне філософське богопізнання та неоплатонізм як його



жүктеу 4.54 Mb.
бет16/22
Дата21.04.2019
өлшемі4.54 Mb.
түріНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Античне філософське богопізнання та неоплатонізм як його

пізньоантичний підсумок і синтез. Християнізований неоплатонізм

та наступна неоплатонічна традиція у філософії (її розвиток і вивчення)

Примітка: текст за матеріалами конспектів праць І.Мозгового (Мозговий І.П. Неоплатонізм і християнство. – Суми, 1997; Мозговий І.П. Неоплатонічна традиція в східній патристиці: Автореф. дис. ... доктора філос. наук. – К., 1999).

Традиція богошукання та богопізнання в історії античної, передусім давньогрецької, філософії. Зародившись у процесі розв’язання суперечностей між емпіричним знанням і міфологією шляхом заперечення останньої, давньогрецька філософія як така, що надалі виступає як теоретичне підґрунтя реформаційних тенденцій, що започатковувалися в надрах язичництва у вигляді містицизму як своєрідного вираження пробудженого релігійно-морального почуття. Тому філософська думка Еллади забезпечувала обґрунтування богошукацької традиції як вияву прагнення давньогрецьких мислителів до очищення міфологічних форм. Початкове оформлення цього прагнення в античну епоху у вигляді філософського вчення гілозоїзму (Мілетська школа і Геракліт) та релігійно-філософських концепцій “Живого Всесвіту” (орфіки, Піфагор і піфагорейці, Ксенофан з Елейської школи, Платон і Арістотель) як витоків традиції, відповідно, пантеїзму і панентеїзму (містичного пантеїзму). Закономірність сходження давньогрецьких мислителів від гілозоїзму і “Живого Всесвіту” через пантеїзм (панентеїзм) і деїзм до теїзму, завдяки чому вони виступають, по-суті, як предтечі ідеї монотеїстичної релігійності. В результаті історія античної філософії як така, що у певному смислі може розглядатися як історія шукання єдиного Бога.

Сучасні дослідження традиції богошукання в історії давньогрецької філософії. Зокрема, простеження в дисертаційному дослідженні І.Мозгового основних етапів і напрямків розробки в давньогрецькій філософії богошукацької проблематики, яка була систематизована в неоплатонізмі й отримала подальший розвиток у ранньохристиянському богослов’ї, насамперед у східній патристиці (Див.: Мозговий І.П. Неоплатонізм і християнство. – Суми, 1997; Мозговий І.П. Неоплатонічна традиція в східній патристиці: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. – К., 1999). Обґрунтування І.Мозговим думки про те, що в певному смислі історію древньої філософії, загалом, і давньогрецької, зокрема, можна розглядати як історію пошуків єдиного Бога.

Простеження специфіки багатовікового процесу обґрунтування ідеї єдинобожжя у філософській думці Еллади від орфіків до неопіфагорейців і неоплатоніків включно. Основні етапи і напрями розробки в давньогрецькій філософії богошукацької проблематики. Зв’язані з нею праці давньогрецьких мислителів (від орфіків до піфагорейців і неоплатоніків включно) з онтологічної, антропологічної та гносеологічної проблематики. Відпочкувавшись від міфології, антична філософія як така, що ще довго оперувала її діями і, реагуючи на вимоги часу, стала головним виразником тенденції богошукання. Особливо помітна роль в “очищенні” релігіних форм, яку відіграв містицизм, конфлікт якого з раціоналізмом був відображенням конфлікту старих і нових богів.

Богошукацька проблематики орфізму, представники якого – орфіки вперше на античному ґрунті голосно заговорили про потойбічне життя (міф про Орфея і Еврідіку). Чи не вперше проблема обґрунтування богословських питань (про природу божественного начала, долю світу, відношення духу до Божества тощо) піднімається в езотеричному вченні орфізму, богословська система якого з її орієнтацією на єднання людини з божественним началом набула монотеїстичного характеру. Орфізм як таке вчення, що на грецькому ґрунті стало першою релігією спокути і, водночас, – провідною формою передфілософії.

Три періоди розвитку богошукацької тенденції в історії античної філософії доплотінівської (донеоплатонічної) доби: а) споглядальний (від мілетців до Анаксагора); б) аналітичний (Сократ, Платон, Арістотель); в) догматичний (від стоїків до неопіфагорейців). Вже в перший період, зосереджуючись на проблемах космології, філософи цікавились питаннями основ буття (Абсолютного буття), яким є Бог. Неминучість приведення їх цим інтересом до контакту з богословським мисленням. Тому грецькі філософи і надалі черпали питання та відповіді на них із сфери релігії. Звідси, безпідставність офіційної в минулому концепції про стихійний атеїстично-матеріалістичний характер ранньої грецької філософії, яка насправді, з позицій зростаючого містицизму, була стурбована пошуками трансцендентної субстанції всіх речей.

З’ясування на основі аналізу філософських джерел внеску представників античної філософії в обґрунтування монотеїстичної тенденції. Висновки давньогрецьких філософів, які стали своєрідним передвідчуттям християнського богослов’я: безсмертя душі й ідея спокути (орфіки, мілетці, Піфагор); теургія (грецьк. – божественна дія, чудо) – уявлення про можливість безпосереднього зв’язку з духами та Божеством за допомогою особливих магічних слів-закликань та дій, мета яких – наближення до надприродних явищ, чудес (мілетці); єдинобожжя (Ксенофан, Парменід); Логос (Геракліт) тощо. Відображенням пошуків давньогрецькими мислителями субстанції всіх речей стали “Боговода” Фалеса, “Вогнелогос” (“Вогнебог”) Геракліта, “Речочисло” Піфагора, “Космобог” Ксенофана (і Піфагора) тощо.

“Сократівський поворот”, після якого філософія “зводиться” з неба на землю і звертається до людини, її стосунків з Богом. Домінування з цього часу в ній філософського монотеїзму, тому її рух у бік монотеїстичної релігійності прискорюється. Особливо значний внесок, який зробив у розробку цих проблем Платон (вчення про дуалізм ідеального і тілесного, передвідчуття неоплатонівської Тріади, гріхопадіння душі і її очищення через Ерос як стан особливого містичного екстазу, зречення себе і прагнення до безсмертя). Саме платонівська філософія як така, що стала основним підготовчим ступенем до християнства. У цьому плані абстрактний монотеїзм Арістотеля з його холодним і байдужим Богом як такий, що означав лише причетність людини до безсмертя і став доповненням до “теології” Платона.

Переробка і пристосування до нових умов успадкованого запасу знань в добу еллінізму. Через етику стоїцизму філософія набуває релігійного пафосу, наближається до релігії, сама стає “істинною” релігією. Проте надалі індивідуальна етика поступається релігійному настрою, тому визначальною рисою ідеалістичної філософії пізньої античності стає сакралізація, домінування релігійних інтересів.

Основним знаряддям сакралізації в цей час виступає платонізм, ідеї якого проявляються у вченні еллінізованого іудаїзму (Філон Александрійський та його вульгаризований платонізм) та неопіфагореїзму. Здійснення на цьому етапі античною думкою обґрунтування понять трансцедентного й іманентного Божества, екстазу й еманації, Першоєдиного й дуалізму Бога та матерії тощо. Постання тепер філософії, що все більше впадає у містику, як відповіді на потреби мас у авторитеті й догмі.

Основні тенденції релігійно-філософського розвитку в перехідну епоху від античності до середньовіччя: дослідження суперечливого процесу еволюції та зв’язку релігійних вірувань з ідеалістичними течіями зазначеного періоду. Обґрунтування думки про те, що пізньоантичний політеїзм поступово трансформувався у бік монотеїзму, свідченням чого стали явища диференціації, теокрасії та централізації, які поставали на тлі формування імператорського культу, розквіту містицизму, месіанських, есхатологічних, хіліастичних та ін. ідей в рамках язичницького синкретизму. Тому теоретичне обґрунтування ідеї монотеїзму виразниками богошукацької тенденції було відображенням подальших релігійно-філософських пошуків мислячим духом античності.

Набуття найяскравішого виразу цієї тенденції у неоплатонічному універсалізмі. Неоплатонічний етап сакралізації пізньоантичної філософії. Аналіз неоплатонічного універсалізму як аналіз процесу зародження і розвитку ідеї єдиного Бога в давньогрецькій філософській думці перехідної епохи від античності до середньовіччя, насамперед в неоплатонічному синтезі, на який згодом спиралися у своїх теоретичних розробках представники ранньохристиянського богослов’я, як східної патристики (цілий ряд східних Отців Церкви), так і, до певної міри, західної патристики (Августин та августинізм).

Неоплатонізм як пізньоантичний підсумок і синтез попереднього розвитку давньогрецької й загалом античної філософії та його історичні форми: пізньоантичний язичницько-монотеїстичний неоплатонізм, середньовічно-патристичний і схоластичний (християнсько-монотеїстичний) неоплатонізм, ренесансно-гуманістичний (антропоцентричний) неоплатонізм. Їх особливості та характерні риси.

Містифікація філософії у пізньоантичну добу як відповідь на потреби суспільства у той час в авторитеті й догмі, виявом чого якраз і став неоплатонізм – останній античний напрям філософії (останній, містичний ідеалістичний напрям в античній філософії періоду занепаду і краху Римської імперії ІІІ–VІ ст., заснований греком Плотіном), який намагався поєднати (являв собою спробу поєднати) на основі вчення Платона (платонізму) різні античні філософські системи (стоїцизм, зокрема Сенеки – “дядька християнства”, скептицизм епохи еллінізму, піфагореїзм – неопіфагореїзм і, почасти, вчення Арістотеля – арістотелізм) для боротьби проти християнства. За неоплатонізмом, творцем світу є надчуттєве абстрактне “Єдине”, що ніби-то може бути сприйняте людиною лише в містичному (молитовному) екстазі. Головною ідеєю неоплатонізму є вчення про містичне випромінювання-“витікання” (еманацію) матеріального світу з духовного першоначала (Єдиного), про звільнення особистості від усього матеріального і досягнення блага шляхом містичного екстазу, а також вчення про “красу” божественного Космосу як вищий прояв краси. Слід нагадати, що вчення про “еманацію” (від пізньолат. emanatio – витікання) – фантастичне пояснення походження світу шляхом містичного “витікання” (“випромінювання”) творчої енергії божества у давньогрецькій і давньоримській ідеалістичній філософії ще до неоплатонізму і неоплатоніків (Плотіна, Прокла та ін.) репрезентували гностицизм і гностики. Практично неоплатонізм виродився у теософію (позаконфесійну теологію; досл. – “божественну мудрість”), подібну до “Теософії” – вчення Олени Блавацької напр. ХІХ ст. Згодом неоплатонізм справив вплив на християнство (християнізований візантійський патристичний неоплатонізм, окремі ідеї в августинізмі-неоплатонізмі Августина, августиністській схоластиці та схоластиці реалістів), на ренесансний філософський гуманізм (Плетона, Піно делла Мірандоли) і, почасти, – на філософський ірраціоналізм та містичну філософію Нового і Новітнього часу (Ф.Шелінга, В.Соловйова, неотомізм, неоавгустинізм тощо).

Систематизація в пізньоантичному неоплатонізмі попередніх розробок богошукацької проблематики в давньогрецькій філософії. Синтезуючи попередні умоглядні вчення Еллади і Сходу, неоплатонізм як такий, що виходив із багатовікової богошукацької традиції в античній філософії. Його джерелами можна вважати вчення орфіків і піфагорейців, філософію Парменіда й Анаксагора, ідеї Платона і Арістотеля, системи стоїків і Філона, східні культи й герменевтичні тексти тощо.

Простеження в перехідну епоху від античності до середньовіччя справжнього містичного буму, який активізує процес диференціації, теокрасії та централізації культів як передумову подальшої трансформації міфологічних уявлень в систему релігійного синкретизму, створює підґрунтя для торжества ідеї монотеїзму. Звідси, закономірність постання за умов посилення містицизму знаменитого античного синтезу – неоплатонізму, який виступив остаточним зведенням грецької мудрості. Не випадково він започаткувався саме в Александрії, де перемішалися всі культурні впливи античності.

Започаткувавши себе за умов подібних духовних пошуків, велична система неоплатонізму як така, що відобразила тенденцію переходу елліністичної думки від богошукання до сакралізації. Реалізація цього через синтез найвагоміших висновків усіх попередніх ідеалістичних вчень і обґрунтування програми реформування греко-римського політеїзму на засадах ідеалістичної філософії, ключові положення якої згодом були запозичені, переосмислені і використані представниками патристики згідно потреб власної релігії.

Висвітлення еволюції феномену неоплатонізму, розгляд внеску його найвидатніших представників (Плотін, Порфирій, Ямвліх, Юліан, Прокл), аналіз його антихристиянської полеміки і причин поразки у боротьбі з християнством.

Головний внесок, який вніс у розробку неоплатонізму його фундатор –Плотін із Лікополя. Піддання ним досить складній теоретичній обробці й реконструкції вчення Платона. Водночас ідея Блага чи Добра (Єдиного), до якої Платон тільки наблизився, як така, що стала вихідною точкою для Плотіна. Його система, в якій блискуче примирені суперечності містико-ідеалістичної і логіко-раціональної побудов, як така, що із самого початку постає як сакралізована філософія чи, швидше, теософія. Щоб на рівних боротися з християнством, неоплатонізм сам мав стати релігією. Тому філософія в ньому найтісніше зливається з теологією (“теологізується”).

Початком всього існуючого Плотін вважав першу “іпостась” – просте Першоначало, Єдине (Ен), воно ж – Бог. Доведення Плотіном до крайніх меж думки про його трансцендентність і понадсвітовість. Ця замкнута в собі самодостатня єдність, що недоступна для розуму й пізнання, є позитивне “ніщо”, не має назви і, як Бог, випадає з думки. І все ж, намагаючись визначити це Єдине, Плотін т. ч. обґрунтовує катафатичне й апофатичне богослов’я.

Розвиток автором “Еннеад” думки про еманацію (“витікання”, “випромінювання”) з Єдиного надлишку його досконалої повноти. Наголошення на тому, що безпосереднім творінням Ен постає друга “іпостась” – чистий Ум (Нус) як вічна думка вічного Бога. Граючи роль Логоса (Розуму) філонівської та християнської філософії, Нус як досконалий еманує третю “іпостась” – Душу (Псюхе), яка споглядає його так само, як він – Єдине. Належачи водночас до божественного й чуттєво пізнаваного світів, Душа нижчою частиною “виливається” на множинність окремих (“людських”) душ і, т.ч., творить видимий світ за образом і подобою ідей (форм) умоспоглядального світу, тобто “формує” матерію.

Найнижчим шаром буття чи “небуттям” (за Плотіном) є невизначена і без’якісна матерія, де світло, послаблюючись, губиться в темряві. Зведення до неї Плоттіном усього зла, ґрунтуючи на негативних визначеннях матерії свою теодіцею. Розробка ним на основі попередньої філософської традиції містичної теорії світотворення як процесу “падіння” душ; наголошення, що вища Душа до свого “шляху вниз” (еманації) споглядала Нуса й Першоістоту, доки за необхідністю і, водночас, через власну гординю не спустилася в тіло.

Захоплена нижчими силами, душа впала в небуття і перебуває в тілі, як у в’язниці, проте справжньою сутністю людини є вища Душа, яка причетна до божественного світу. Тому Плотін вважав за необхідне зруйнувати зв’язок душі з тілом, щоб повернути їй втрачену свободу й чистоту. Цей етико-релігійний “шлях угору” (ідеалізація) проводить душу через усі сфери в порядку, протилежному еманації, у підсумку чого і відбувається зближення й з’єднання людської душі з Єдиним, а отже – пізнання Його (богопізнання).

Це з’єднання, зближення людини з Абсолютом (Єдиним), з Богом репрезентує оту другу “дорогу вгору”, йдучи якою людська душа через відповідні дії (askesis), через очищення (katarsis) має змогу знову піднятися до небесної досконалості, пізнати Праведність, духовно злитися з нею. А раз так, то відпадає необхідність у послугах чуттєвого та раціонального (дискурсивного) шляхів пізнання, хоча Плотін і говорить про них. Так на рівні чуттєвого сприймання, вважає Плотін, відкриваються лише “сліди істини”, а мислення хоч і веде у світ ідей, однак не може реально дійти до нього. Тут може принести успіх лише екстаз (extasis), тобто особливий стан людини, завдяки якому душа неначе виривається із тіла, зрікається свого власного особистісного Я і поринає у сферу Єдиного – Абсолюту (Еннеади. VІ. 9,11). Плотін зазначає: “Спосіб, завдяки якому людина відокремлюється від своєї особистості, є екстаз. У момент цього екстазу душа звільняється від своїх матеріальних кайданів, відокремлюється від своєї індивідуальної свідомості і поринає у безконечному розумі, від якого вона походить. У цьому екстазі душа споглядає істинне буття і починає ототожнювати себе з тим, що вона споглядає” (Еннеади. VІ. 9,11).

З’єднання з Богом, злиття з Абсолютом, як вважає Плотін, складає найвищу мету життя людини. У цьому процесі людська душа осягає найвище щастя, бо Бог входить до неї, чи краще – присутній у ній. Вона відокремлюється від усього земного, чисельного й споглядає Бога, а, отже, врешті-решт, уподібнюється до нього. Тут людина як істота земна, смертна пізнає безконечність, долає власну обмеженість і виходить за межі свого окремого буття. “Так і заспокоюється, – пише Плотін, – душа, що позбавлена зла, бо повернулася на місце, що очищене від зла. Там вона мислить і там без пристрастей. Там істинне життя, бо життя тут – і без Бога є (лише) слід, що відображає те (життя)...” (Еннеади. VІ. 9,9).

Не важко пересвідчитися, що вже тут у вченні Плотіна з’являється містичний елемент. Так, допускаючи тотожність суб’єкта і об’єкта, душа шляхом містичної інтуіції прямо осягає Абсолют і не потребує жодних додаткових інтелектуальних зусиль. Стан екстазу, містичної інтуїції фактично подавлює у нас, як вважає Плотін, мислення, а тому у процесі єднання людини з Абсолютом (Богом) ми не мислимо, а лише любимо Його, насолоджуємося Ним і перебуваємо в особливому духовному піднесенні, ентузіазмі чи просто – екстазі.

У даній ситуації мислення жодним чином не може дати інформацію про Абсолют (Бога). Воно реально може лише певним чином посприяти тому, щоб Душа піднялася на певну висоту, з якої відкривається можливість спостерігати Бога: “Подібно, отже, до того, як хто-небудь споглядає небо і, побачивши світло зірок, починає роздумувати про їх творця і шукає його, так повинно бути, щоб і той, хто побачив, відчув сприйманий розумом світ і здивувався, шукав його творця, або того, хто, звичайно, створив його...” (Еннеади. І. 8,11).

Визнавши шлях містичного, ірраціонального пізнання чи точніше “занурення” в єдине (Абсолют) в якості єдино можливого способу духовного пізнання буття, Плотін, зрозуміло, ігнорує діалектику як інструмент пізнання і повністю зрікається будь-яких раціональних моментів у цьому процесі. Тобто містика, як вдало висловився Гегель, прямо вимагала “відмовитися від мислення, або, як звично висловлюються, взяти у полон розум для того, щоб досягти істини”.

Резюмуючи головні положення вчення Плотіна про пізнання, не важко пересвідчитися, що за своєю суттю воно у своєрідній формі нагадує процес еманації, правда, у зворотньому напрямку, коли відбувається сходження безсмертної і безтілесної душі від земного, чисельного, недосконалого буття до Праєдності, Абсолюту (Бога) і наступає повне злиття з ним.

Виділення Плотіном на шляху душі до Бога трьох стадій: катарсис, феорія і екстаз. Відносячи екстаз до сфери містичного езотеризму, Плотін проводить думку, що задля досягнення істини необхідно відмовитись від мислення. Тому, лише позбувшись пристрастей і зрікшись себе, душа досягає богоуподібнення й обожнення, зливається в любові з Першоєдиним. Тобто, вбачання Плотіном об’єкту прагнення людини не поза нею, а в ній самій, тож кожен міг відшукати його. Це означало, що пізнання Бога вважалося тотожним самопізнанню. Оскільки ж остаточне єднання з Богом можливе лише після смерті, остання розглядалася не як зло, а як звільнення від зла, як благо.

Філософська спадщина Плотіна справила серйозний вплив на подальший розвиток філософії і теології через посередництво Макробія, і, особливо, Августина та представників східнохристиянської (візантійської) патристики. Завдяки їм вона стала надбанням середньовічної культури.

Вже Євсевій Кесарійський широко використовує Плотіна для вирішення догматичної проблематики. Ідеї Плотіна у значній мірі визначили також характер богослов’я Афанасія Олександрійського і представників відомого Каппадокійського гуртка – Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського. Згодом велике зацікавлення до Плотіна виявляли і діячі епохи Відродження, зокрема Плетон (Георгій Геміст Плифон), М.Фічіно, Дж.Бруно, П. делла Мірандола, представники платонівської академії у Флоренції.

Окремо наголосимо і на тому, що філософії неоплатоників судилося відіграти значну роль у становленні української філософської думки. Вже на перших етапах її розвитку у Київській Русі досить популярними та відомими там були такі представники неоплатонізму, як Плотін, Порфирій, Прокл, Ямвліх. Значне поширення і переосмислення на національному культурному ґрунті мали ідеї теологічного неоплатонізму, що йшов від Псевдо-Діонісія Ареопагіта, представників східної патристики: Григорія Назианзіна, Іоана Златоуста, Іоана Дамаскіна та інших. У вітчизняній філософській культурі під їх впливом формувалося вчення про Абсолют, концепція Бога, а також ціла низка філософсько-теологічних ідей.

Плотінівський неоплатонізм став одним із найбільш впливових напрямків пізньоантичної філософії, що довершувала свою історичну ходу.



Наступники Плотіна. Олександрійсько-римська школа. Порфирій. Неоплатонізм як філософська течія мав чимало прихильників, а тому досить активно розвивався у чисельних школах і після смерті Плотіна. В історії філософії традиційно називають три великі школи неоплатонізму, серед яких особливо помітне місце займала олександрійсько-римська школа, очолювана Порфирієм.

Внесок послідовників Плотіна в розробку неоплатонізму: релігійно-етичні настанови, аскетика, загальні поняття, очищена “філософська” релігія (Порфирій); реформа коментаря, ускладнення ієрархії, теорія теургії, поєднання містики з математичними “субстанціями” (Ямвліх); “одухотворення” релігії містикою, солярна теологія, принципи екзегези (Юліан); поєднання містики з логікою, систематизація неоплатонічного вчення, тріадична система (Прокл). Неоплатоніки як такі, що модернізувавши віру, прийшли до усвідомлення численних богів як проявів єдиного вселенського Бога.

Драматизм боротьби неоплатоніків проти “першого ворога” античної культури – християнства. У той же час протистояння між ними, яке переросло в “діалог” двох ідейних систем, які єднала схожість в догматико-релігійних началах, спільність мети (повернення людини до Божества) і т.п. Завдяки цьому неоплатонізм як такий, що став “містком”, через який освічені язичники перейшли в християнство. І хоча античні філософи не піднялися до християнського розуміння Бога, проте, узагальнивши результати їх духовних пошуків, неоплатонізм виробив систему засобів філософського обґрунтування теології монотеїзму, якою змогло скористатися християнство.

Християнізований неоплатонізм як перехід від язичницького пантеїзму до християнського монотеїзму. Виключне значення неоплатонічної традиції для перетворення християнства у високоінтелектуальне вчення, “офілософствування” його богослов’я. Особливий вплив неоплатонічної традиції на східне (візантійське, православне) патристичне богослов’я. Неоплатонічна традиція у східній патристиці.

Проблема відображення в богословській і науковій літературі взаємовідносин неоплатонізму і християнського богослов’я (теології), передусім патристики ( у т.ч. проблема зв’язку неоплатонізму і східної патристики в контексті її висвітлення в богословській і науковій літературі): розкриття ступеня розробленості даної проблематики в історії богослов’я (теології), філософії й релігієзнавства. П’ять періодів вироблення підходів до вивчення означеної проблеми: 1) патристичний (ІІІ–VІІІ ст.); 2) схоластичний (ІХ–ХІV ст.); 3) гуманістично-просвітницький (ХV–ХVІІІ ст.); 4) період Нового часу (ХІХ – поч. ХХ ст.); 5) сучасний (з 20-х рр. ХХ ст.).

Відображення вже ранньохристиянськими богословами (представниками Олександрійської, Антіохійської, Каппадонійської шкіл, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом та ін.) у своїх концепціях головних рис неоплатонічної філософії. Суб’єктивізм та тенденційність використання ними неоплатонічної спадщини.

Набуття в подальшому значного поширення перекладів пам’яток античної і святоотцівської спадщини. Спроби коментування наявної в них неоплатонічної традиції. Суттєвий поштовх процесу освоєння неоплатонізму, наданий дискусією номіналістів і реалістів щодо природи загальних понять, приводом для якої стало висловлювання неоплатоніка Порфирія. Апелювання до неоплатонічної спадщини у Візантії як під час ісихастських суперечок ХІV ст., так і у позацерковних колах (Михайло Псел, Іоан Італ, Георгій Геміст Плифон).

Поява на Русі-Україні невдовзі після її хрещення вчення східних Отців Церкви (східної патристики), яке набуло закінченого вигляду у Візантії. Початок копіювання у Придніпров’ї пронизаних ідеями неоплатонізму південно-слов’янських перекладів ранньохристиянських авторів, створення збірників-зведень античної і святоотцівської думки (“Ізборники” кн. Святослава 1073, 1076 рр. тощо). Велика роль, яку відіграли вітчизняні мислителі-богослови Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та болгарські ісихасти в Україні (Кипріан, Григорій Цамблак та ін.) у прилучення Української Церкви до філософських ідей неоплатонізму. На жаль, давньоруські автори ще не прониклися прагненням вичленити в патристичній спадщині те, що належало античній філософії, з тим, щоб потім реконструювати ідеї стародавніх мислителів.

Більш ґрунтовне вивчення і освоєння пізньоантичної спадщини, яке починається з періоду Відродження, коли неоплатонізм став філософською основою ренесансного гуманістичного світогляду. Зумовленість цього значною мірою дослідницькою роботою італійських гуманістів-платоніків (Марселіо Фічіно, Піко делла Мірандола, К.Ландіно, А.Поліціано та ін.) в галузі античної спадщини, їх намагання узгодити світогляд своєї епохи з християнським світорозумінням.

Неоплатонічна спадщина як така, що стала в Україні в добу національного “ренесансу” суттєвим засобом ідейної боротьби за самозбереження і культурну самобутність народу. Звертання до окремих неоплатонічних ідей православними полемістами (Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський, Іван Вишенський та ін.), професорів Києво-Могилянської академії (Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський), діячів “другого чернечого відродження” (Паїсій Величковський).

Бурхливий розвиток світської і богословської науки у період Нового часу, який викликав хвилю нових серйозних досліджень античної спадщини, автори яких висловили чимало цікавих думок щодо її значимості для вироблення провідних християнських концепцій. Спирання Й.-В.Гете у своєму “Фаусті” на неоплатонічні ідеї. Г.В.Ф.Гегель як перший історик філософії, який об’єктивно оцінив вчення неоплатоніків і який навіть свою систему вибудував під впливом неоплатонічної тріадології. Е.Целер, який наслідував історико-філософській системі Гегеля і дав короткий систематизований огляд літератури з античного неоплатонізму. Огляд патристичної літератури, який подають такі автори, як М.Браш, В.Віндельбанд, Ф.Фаррар, розробки яких, однак, здійснювалися в загальному викладі історії античної філософії чи ранньохристиянських доктрин, а тому не відзначалися повнотою аналізу.

Видання в Росії в дожовтневі часи тільки однієї монографії, присвяченої ранньому неоплатонізму, – аргументованого дослідження М.Владиславлєва “Філософія Плотіна, засновника новоплатонівської школи” і єдиного систематизованого дослідження з історії патристики – праці Філарета (Гумілевського) “Історичне вчення Отців Церкви”. Видання у ХХ ст. тільки двох монографій, присвячених фундаторові неоплатонізму, – “Філософія Плотіна” П.Блонського і “Діалектика числа у Плотіна” О.Лосєва. Крім цього, звертання ряду авторів (Д.Азаревич, Я.Амфіонов, О.Бриліантов, О.Гіляров, В.Дмитрієвський, Г.Дяченко, С.Єпіфанович, М.Муретов, О.Новицький, В.Плотніков, О.Спаський та ін.) до основних неоплатонічних і патристичних концепцій, їх намагання розкрити провідні тенденції в розвитку пізньоантичної філософії. Прагнення інших дослідників (П.Верещацький, П.Владимирський, Б.Полісадов, І.Чистович) визначити ті моменти філософії неоплатонізму, які були близькими до патристичного бачення світу. Але, на жаль, виходячи з факту конфронтації представників пізнього платонізму і раннього християнства, ці автори найчастіше акцентували увагу на розходженнях між двома світоглядними системами, намагалися показати недосконалість язичницької філософії на фоні християнського вчення, яке сприймалося як самодостатнє.

Сприяння кризи синодальної церкви в Росії розвитку ліберальних ідей в позацерковних колах, представники яких В.Соловйов, М.Бердяєв, С.Булгаков, С.Франк, П.Флоренський та ін. підхопили і розвинули ряд ідей неоплатоніків, зокрема, про Софію, теургію тощо. Проте неоплатонізм цікавив їх насамперед як інструмент вироблення власної “патристики оновлення”.

Зростання з поч. ХХ ст. на Заході кількості наукових розробок в галузі дослідження неоплатонізму (П.Адо, А.Гарнак, К.Прехтер, Б.Рассел та ін.), чому сприяли нові переклади творів Плотіна французькою, англійською, німецькою, італійською, іспанською, грецькою та ін. європейськими мовами. Правда, це досягалося за рахунок звуження проблематики досліджень. Перекладення російською мовою на сьогодні лише 60% спадщини (“Еннеад”) геніального мислителя, тоді як в галузі перекладів Порфирія, Ямвліха, Юліана, Прокла результати ще скромніші. Практична відсутність таких перекладів українською мовою.

Вивчення неоплатонізму і патристики у Радянському Союзі найчастіше в загальному руслі історії філософії. Сама ж проблема зв’язку філософії неоплатонізму й християнства як така, що не привертала достатньої уваги ні істориків філософії, ні релігієзнавців. Тому розвиток тих ідей неоплатонізму, які отримали продовження у християнському богослов’ї, передусім в східній патристиці, залишається маловивченим. І хоча вітчизняні медієвісти (В.Нічик, І.Пославський, А.Пашук та ін.) цікавилися проблемами перехідного періоду від античності до середньовіччя, зокрема місцем християнізованого неоплатонізму в минулому духовному житті України, проте вплив останнього античного синтезу – неоплатонізму на східну патристику залишається малоз’ясованим. Окрім того, дослідження застійних років як такі, що мали всі вади, притаманні цьому періоду розвитку науки, і хибували на догматизм, тенденційність, суб’єктивізм: аналіз радянськими релігієзнавцями й істориками філософії духовних процесів крізь призму пануючих концепцій “непохитності” марксистсько-ленінського вчення та “реакційної” ролі релігії й ідеалістичної філософії, спрощені, а часом й підтасовані висновки. Простеження за умов духовної диктатури Компартії навіть у середовищі РПЦ лише епізодичних звернень богословів до теоретичних проблем патристики і ще рідше – неоплатонізму.

Т. ч., віддаючи належне теоретичній і практичній значимості проробленого щодо розглядуваної проблеми, все ж слід зазначити, що ряд важливих її галузей вимагає більш глибокого і системного дослідження. Зокрема, у філософській та релігієзнавчій літературі мало розглядалася генеза й еволюція неоплатонічних ідей. Через незадовільні темпи перекладу пізньоантичних пам’яток практично не ставилося завдання розробки узагальнюючих праць з неоплатонізму і патристики, не кажучи вже про спроби вичленування й аналізу елліністичної філософської традиції у ранньохристиянському вченні. Оскільки основні напрямки і сфери спадкоємності між неоплатонізмом і східною патристикою до останнього часу не знаходили свого висвітлення в науковій літературі, не став об’єктом належного дослідження і вплив пізньоантичної думки на ранньохристиянську.

Все це дає підстави зробити висновок, що проблема зв’язку неоплатонізму і східної патристики сьогодні потребує свого всебічного і об’єктивного вивчення, спробою чого і стали, зокрема, монографічне та дисертаційне дослідження І.Мозгового (Див.: Мозговий І.П. Неоплатонізм і християнство. – Суми, 1997; Мозговий І.П. Неоплатонічна традиція в східній патристиці: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. – К., 1997).

Простеження і аналіз в дисертаційному дослідження І.Мозгового процесу становлення ранньохристиянського богослов’я та його філософського обґрунтування представниками східної патристики за допомогою засобів ідейно-методологічного і логіко-концептуального апарату неоплатонізму, де характер вирішення даної проблеми розглядається на фоні процесів зародження і розвитку ідеї єдиного Бога в давньогрецькій філософії перехідної епохи від античності до середньовіччя. Дослідження І.Мозговим містичних течій вказаного періоду, які активізували процеси диференціації, теокрасії і централізації культів як передумову трансформації міфологічних уявлень в систему релігійного синкретизму і створили умови для торжества ідеї монотеїзму; з’ясування ним механізмів і форм вироблення містичного досвіду, започаткованого в пізньоантичній філософії, і на цій основі простеження етапів процесу богопізнання, відображеного у філософії східної патристики. Зображення величної системи неоплатонізму, яка зародилася в умовах характерних для всієї історії давньогрецької філософії духовних пошуків єдиного Бога, як явища, що відобразило тенденцію переходу елліністичної думки від богошукання до сакралізації. Доводиться, що це було реалізовано через синтез найважливіших підсумків всіх попередніх ідеалістичних вчень та обґрунтування програмного реформування греко-римського політеїзму за допомогою античної філософії, ключові положення якої були запозичені, переосмислені та використані представниками східної патристики згідно потреб власної релігії.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет