Навчальний посібник у двох частинах


Предмет філософії релігії у філософському релігієзнавстві



жүктеу 4.54 Mb.
бет20/22
Дата21.04.2019
өлшемі4.54 Mb.
түріНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Предмет філософії релігії у філософському релігієзнавстві

Примітка: у тексті використані конспекти окремих розділів навчальних посібників:

1. Кузнецов В.Г., Кузнецова И.Д., Миронов В.В., Момджян К.Х.Философия: Учебник. – М., 1999. – Гл.4. Религия и разнообразие религиозных ценностей (переклад українською мовою автора-упорядника “Читанки”).

2. Академічне релігієзнавство; Підручник / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К., 2000. – Розд. ІV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії. Розд. V. Релігія і сучасність.

Визначення релігії академічним релігієзнавством як складової частини духовного і соціального життя суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість: релігія як складний духовний і суспільний феномен (складне духовне і соціальне явище), корені якого виходять з глибин суспільної історії. Вказання соціальною природою та рисами релігії на її зв’язок із загальним розвитком суспільства – певної самовідтворюючоїся системи, де один елемент пов’язаний з іншим. Неодмінне позначення процесів прогресивних змін або занепаду духовних цінностей, що відбуваються в суспільстві, і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Виникнення звідси необхідності комплексного вивчення релігійних вчень з урахуванням як їхнього догматичного змісту, так і тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей. Зумовлений цим предмет академічного релігієзнавства як комплексної галузі філософського і наукового (гуманітарного) знання, що досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, вплив на особистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. Вивчення на цьому рівні релігії як об’єктивного процесу, що спирається на відповідні духовні і соціальні передумови та фактори, відображаючи їх у догматах своїх віровчень. Звідси і включення структурою предмету релігієзнавства як вивчення теорії релігії, так і вивчення історії релігії, а відповідно, і складання структури самого релігієзнавства з двох основних розділів – теорії релігії (теоретичного релігієзнавства) і історії релігії (історичного релігієзнавства).

Філософія релігії як філософське релігієзнавство – центральне ядро, основа теоретичного релігієзнавства. Відповідно, релігія як складний духовний та суспільний феномен – загальний предмет філософського релігієзнавства як форми філософії релігії та складової (структурної, дисциплінарної) частини академічного релігієзнавства. Основне проблемне поле (головна проблематика, найважливіші проблеми) філософії релігії як філософського релігієзнавства: поняття релігії та підрядні йому поняття Бога, віри; сутність, структура та зміст релігії; релігія як духовний та суспільний феномен; релігія і різноманітність релігійних вартостей тощо. Необхідність усвідомлення при звертанні до розгляду релігії специфіки її філософського аналізу, який відрізняється від підходів конкретних релігієзнавчих дисциплін. Першочерговий інтерес філософії до релігії як однієї з форм вартісного ставлення до світу, яка має глибокі корені в родовій природі людини і задовільняє його екзистенціальні потреби.

Одна з найскладніших проблем філософії релігії – визначення та розкриття суті феномену релігії. Філософське релігієзнавство про поняття релігії та її сутність: визначення та розкриття суті понять “релігія”, “віра”, “Бог”. Переконаність багатьох спеціалістів у неможливості такого універсального визначення релігії, яке охопило б собою всю багатоманітність конкретних форм і видів релігійних вірувань. Звідси і багатоманітність підходів до з’ясування сутності релігії і численність спроб дати її визначення. Для прикладу, “гносеологічний” підхід до релігії, який вважає її головною ознакою віру, що не підлягає раціональному аналізу і перевірці на істинність, як такий, що зіштовхується з великими складностями при спробах відрізнити власне релігійні вірування від подібних ідеологічних феноменів (на зразок некритичної віри в комунізм, расову, національну перевагу тощо, з чим пов’язані комуністична ідеологія – “комунізм”, а також расистська і націоналістична ідеології – “расизм” та “націоналізм”). Відповідно, спроби дати таке визначення релігійної віри, щоб показати її відмінність від інших можливих видів віри: релігійна віра – це віра в реальне існування трансцендентного – надприродного світу, надприродних явищ, зв’язків та сутностей (сил і істот), серед яких найвищою, наймогутнішою, абсолютною є Бог (віра в Бога); в якій найбільше і найвиразніше проявляється специфіка релігії; визначальний феномен (головна зовнішня ознака, найбільш явний прояв) релігії; основа змісту релігії як “зв’язку з Богом”.

Аналогічні труднощі, які викликає і поширене уявлення про релігію як систему світорозуміння (і зв’язаної з ним інституціалізованої поведінки), заснованого на вірі в існування Бога (або богів) як вищої потойбічної сили, яка створила світ і людину в ньому. Переконаність багатьох вчених у тому, що при такому підході не враховується досвід тих релігійних вірувань (наприклад, конфуціанства або буддизму), які “обходяться” без Бога у його іудео-християнському чи мусульманському розумінні. Фіксація подібних труднощів відомим культурологом, спеціалістом в галузі порівняльного релігієзнавства та феноменології М.Еліаде, який відзначає, що на жаль “у нас немає більш точного слова, ніж “релігія”, для позначення досвіду священного. Хіба ж не дивно позначати одним і тим же словом досвід Близького Сходу, іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, конфуціанства і т. зв. “примітивних народів”? Але шукати новий термін пізно, і ми можемо використати поняття релігії, якщо будемо пам’ятати, що воно не обов’язково вимагає “віру в Бога, богів чи духів”, але обов’язково означає досвід священного, і, отже, зв’язане з ідеями: “існування”, “значення” та “істини” (Цит. за кн.: Гараджа В.И. Социология религии. – М., 1995).

Давність традиції зв’язувати релігійні вірування з поняттям “священне”, “святе” (від середньолат. sacralis – священна річ, дія, священний, той. що стосується релігійного культу і ритуалу): античний світ, середньовіччя, Реформація і М.Лютер (див.: історію запровадження терміну “релігія” та його етимологію). Зв’язування більшістю сучасних спеціалістів в галузі релігієзнавства та філософії релігії феномену релігії з особливою формою людського досвіду, однаковою для всіх різновидів релігії, а саме – з вірою у сакральне (священне). Відмінності в уявленнях про священне у різних народів і спільне, що їх об’єднує: на ранніх етапах розвитку релігії їх співпадіння з уявленнями про “незвичайне” (таке, що не вкладається в нормальний хід речей); пізніше – набуття ними етичних характеристик, коли вони стають уявленнями про абсолютне благо, істину, красу, тобто про те, що найчастіше ототожнюється з Богом. Звідси, можливість зведення всіх численних і багатоманітних спроб теологічно-богословського, філософського і науково-релігієзнавчого визначення релігії до вказівки на те, що вона представляє собою відношення людини до божественної реальності, яка розуміється як Бог чи як щось подібне. Звідси і можливість, згідно даного принципу, філософського визначення релігії як своєрідного осмислення людиною оточуючої дійсності і свого ставлення до неї як ставлення до чогось вищого, “святого” (“священного”), що стоїть над нею, є надлюдським, надприродним, тобто – Богом, і що, в свою чергу, пов’язане з вірою (релігійною вірою) в реальне існування надприродного, надлюдського, “святого” (“священного”), включно з найвищим його проявом – Богом, Абсолютом (релігійна віра як віра в Бога), і з вірою в реальну можливість зв’язку з ним (релігійна віра як віра у “зв’язок з Богом”).

Не обмеження подібного роду визначеннями предмету філософії релігії як філософського релігієзнавства. Основне поняття предмету філософського релігієзнавства – поняття релігії як складного духовного та суспільного феномена: притаманні філософському релігієзнавству спроби визначення релігії та розкриття її сутності як складного соціально-духовного утворення, особливого продукту культурно-історичного розвитку людства, що існує від найдавніших часів до сьогодення як певний специфічний вид духовного і практичного освоєння людиною світу та самовизначення у ньому, раціонального та ірраціонального мислення і пізнання людського буття, форма суспільної та індивідуальної свідомості й обумовлена нею духовно-практична життєдіяльність, з притаманними їй соціальними інститутами, тобто – як галузь духовної культури людства.

Отже, звідси визначення філософським релігієзнавством релігії як особливого духовного феномена людства (продукту духовної культури людства) та складного суспільного (соціально-історичного) явища: релігія як складний, особливий (специфічний) духовний і суспільний феномен (духовне і соціально-історичне явище), що складається з певних (релігійних) уявлень (поглядів, ідей, знань), почуттів (емоцій, переживань, настроїв), релігійної (культової і позакультової) діяльності, зокрема сукупності обрядових дій (релігійної обрядовості, релігійного культу в цілому), релігійних (культових та позакультових) відносин та специфічних об’єднань віруючих (особливих релігійних організацій), пов’язаних з релігійною вірою (вірою в реальне існування надприродного – надприродного світу, надприродних явищ і зв’язків, надприродних сил і істот, і серед них найвищої – Бога). Сутність і сутнісні ознаки, природа, структура та зміст релігії, що випливають з цього її визначення як особливого духовного феномену та складного суспільного (соціально-історичного) явища. Розв’язання філософським релігієзнавством питання: “Чому релігія – це особливий духовний феномен людства і складне суспільне (соціально-історичне) явище?” А також – в чому полягає його особливість (специфіка) і в чому – складність?

Філософське релігієзнавство про релігію як духовний феномен(про поняття релігії, її сутність та специфіку, як складного духовного феномена): релігія як особливий духовний феномен, певний вид духовного освоєння світу, форма суспільної та індивідуальної свідомості; специфіка релігії як духовного феномена; релігія і духовність; релігія і культура (релігія і духовна культура). Місце релігії у системі відносин людини та оточуючого світу. Людина та реальний світ – природа, суспільство, сам індивід. Способи сприйняття світу. Раціональний шлях сприйняття. Роль практики й науки у розумінні світу. Ірраціональний, чуттєво-містичний шлях сприйняття. Свідомість та її форми. Релігія як особлива форма свідомості: поняття “релігійної свідомості”; релігія в свідомості людини та суспільній свідомості. Індивідуальне (особистісне) буття та індивідуальна свідомість. Суспільне буття і суспільна свідомість. Форми суспільної свідомості. Релігія (релігійна свідомість) як одна з форм суспільної свідомості. Специфіка релігії як особливого духовного феномену – певного виду духовного освоєння світу, раціонального та ірраціонального мислення і пізнання людського буття: релігія як спосіб сприйняття і форма відображення світу, що поєднує раціональне та ірраціональне, чуттєве його розуміння – єдність в релігійній свідомості раціонального (напр., релігійної моралі, релігійних моральних заповідей) та ірраціонально-чуттєвого, підсвідомого (напр., релігійної містики) при домінуванні останнього. Сутнісні ознаки – особливості релігії як духовного феномена: сутнісна специфіка релігії як форми суспільної та індивідуальної свідомості, головною ознакою, визначальним проявом якої є релігійна віра. Релігія як форма суспільної та індивідуальної свідомості, галузь духовної культури, обумовлена вірою у надприродне.

Специфіка релігійної віри як віри у надприродне – в реальне існування надприродного (надприродного світу, надприродних явищ і зв’язків, надприродних сил і істот, і серед них найвищої – Бога). Особливість релігійної фантазії як уяви, пов’язаної з вірою в реальність надприродного, в божественну реальність (реальне існування Бога). Відповідно, релігія як релігійна свідомість – спосіб самовизначення людини в світі і входження у нього за допомогою релігійної віри (віри в реальність надприродного, Бога), на основі переважання підсвідомого чуттєво-містичного сприйняття оточуючої реальності і відображення світу у формі пов’язаної з релігійною вірою релігійної фантазії (релігійної уяви). Релігійне сприйняття реалій природної та соціальної дійсності. Обожнення (“культ”) природи, особи, соціальної групи, “вибраного народу”, раси, держави, ідеології тощо.

Розгляд однієї з важливих проблем філософії релігії – визначення місця релігійної свідомості, релігії в цілому серед інших форм суспільної свідомості, галузей духовної культури та форм духовної орієнтації людини в світі. Взаємозв’язок релігії з іншими формами суспільної свідомості: наукою, філософією, мистецтвом, мораллю, правом, політикою. Аналіз подібності і відмінностей між релігією і мораллю, релігією і філософією, релігією і наукою, релігією і мистецтвом тощо. Специфічна особливість релігії як релігійної свідомості, яка полягає, на відміну від більшості інших форм суспільної свідомості, в її претензії на універсальність, в прагненні до всеоохоплюючого відображення й пояснення світу. Релігія як світогляд (універсальний релігійний світогляд). У підсумку, відповідь філософського релігієзнавства на питання: “В чому полягає специфіка релігії як однієї з форм суспільної та індивідуальної свідомості, галузі духовної культури?” – в релігійній уяві (фантазії), у релігійній вірі в реальне існування надприродного (в т.ч. – божественної реальності – Бога) та в універсальності відображення й пояснення світу.

Філософія релігії у системі культурологічного знання як такий його структурний елемент, що здійснює філософське осмислення й теоретичне обґрунтування місця і ролі релігії в культурі людства. Філософія релігії в теорії культури (у системі філософії культури, у філософських концепціях культури). Взаємозв’язок філософії релігії з релігійною культурологією та культурологією релігії. Релігійна культурологія як система знань про релігійно-філософські та богословські концепції, які розкривають роль релігії і Церкви у зародженні, розвитку і функціонуванні культури, а також взаємовплив та взаємовідносини релігії, Церкви і культури на різних етапах розвитку людського суспільства. Конфесійна орієнтованість релігійної культурології (її диференційованість за конфесійними ознаками) та відмінність від культурології релігії як релігієзнавчої дисципліни (дисциплінарного розділу академічного релігієзнавства).

Головна культурологічна проблема філософії релігії: “Культура і релігія чи релігія і культура?” Співвідношення релігії і культури. Духовні вартості людини у ставленні до природи, до людей, до себе самої в їх релігійному баченні. Релігія і загальнолюдські вартості у розділеному світі. Богословська концепція культури про сакральний зміст культури в історії теологічної та філософської думки: св. Августин (Аврелій), Пауль Тілліх, Володимир Соловйов, Микола Бердяєв, Серій Булгаков, митр. Андрей Шептицький. “Теологія культури” Тілліха. Концепція “культурних коловоротів” (“циклічна концепція”) Освальда Шпенглера про релігійні чинники виникнення і формування культури – сакральну “душу” культури. Релігійна культура.

Релігія і духовна культура. Філософське релігієзнавство про релігію як складову частину духовної культури: релігія як феномен, важливий компонент, галузь духовної культури людства. Наукове і релігійне розуміння духовної культури: об’єктивна зумовленість місця релігії у сфері духовної культури як її самостійної галузі, специфічної форми суспільної свідомості. Релігія в системі духовної культури. Особливості впливу релігії на різні сфери (галузі) духовної культури, насамперед на мораль і естетичне освоєння світу. Мораль і релігія чи релігія і мораль? Моральний аспект філософії (етика) і морально-етичний зміст релігії: призначення людини і смисл життя у релігійних та філософських вченнях. І.Кант про “моральну” релігію (релігію “морального закону”, “релігію моралі”). Кантівський моральний доказ Бога. Релігійна мораль. Морально-психологічний досвід світових релігій і його значення для сутності людини (духовного розвитку особистості). Іудаїзм як релігія морального Закону (“Декалог”). Християнська мораль (Нагірна проповідь Ісуса Христа). Релігійно-аскетичний світогляд середньовіччя та агіографічна література. “Панчашила” – моральні заповіді буддизму. Мистецтво і релігія. Релігійне мистецтво: вплив релігійного мистецтва на художню творчість (архітектуру, скульптуру, живопис, літературу, театр, музику тощо). Архітектура і релігія. Церковна архітектура та храмове будівництво. Література і релігія. Релігійна (богословська та богослужебна література). Релігійні сюжети в світській літературі. Наука і релігія. Освіта і релігія. Релігійна освіта. Право і релігія. Церковне право в християнстві. Шаріат в ісламі – система всеохоплюючого мусульманського права. Політика і релігія.

Релігія і духовність. Релігія в її богословсько-теологічному тлумаченні як вища духовність, тотожна поняттю “сакральне” (“священне”). Роль релігії у духовному розвитку особи та духовному розвитку й оновленні суспільства, утвердженні гуманістичних загальнолюдських вартостей. Вплив релігії на духовні та державотворчі потенції нації. Роль релігії і Церкви в духовно-культурному вихованні підростаючого покоління. Місце релігії у національно-культурному та духовному відродженні українського народу на сучасному етапі державотворення в Україні.

Форми релігійного та світського сприйняття світу. Вільнодумство та форми його прояву. Агностицизм. Атеїзм та його історичні форми. Вільнодумство в історії духовної культури. Закономірний та спадкоємний характер виникнення і розвитку ідей вільнодумства. Форми вільнодумства: скептицизм, пантеїзм, деїзм, антиклерикалізм, атеїзм. Головні історичні етапи у розвитку вільнодумства. Вільнодумство Стародавнього Сходу. Ідеї вільнодумства у Стародавній Греції та Римі. Вільнодумство епохи середньовіччя (Ібн-Сін, Ібн-Рошд та його вчення “двоїстої істини” – аверроїзм, Роджер Бекон, П’єр Абеляр, Сігер Брабантський). Ідейні джерела вільнодумства епохи Відродження та Реформації (пантеїзм Джордано Бруно та Лючіліо Ваніні, гуманізм Еразма Роттердамського). Вільнодумство Нового часу та епохи Просвітництва (Бенедикт-Барух Спіноза і його пантеїзм, Джон Толанд, французький антиклерикалізм – Вольтер, Жан Жак Руссо та войовничий матеріалізм – Дені Дідро, Поль Гольбах, Клод Гольвецій, Жюльєн Ламетрі). Марксистський атеїзм та його обмеженість (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін). Сучасне вільнодумство (К.Ламонт, Б.Рассел, А.Камю, Ж.П.Сартр, З.Фройд, Е.Фром), його особливості та характерні риси. Зародження вільнодумства в Україні, історичні етапи його розвитку та особливості (С.Зизаній, І.Вишенський, Г.Сковорода, Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка та ін.).

Філософське релігієзнавство про релігію як суспільний феномен (соціально-історичне явище): про поняття релігії, її сутність та специфіку як складного суспільного феномена. Релігія як суспільний (соціальний) феномен (релігія як складне соціально-історичне явище). Суспільство і релігія. Роль релігії в суспільному житті. Історичний (соціально-історичний) характер релігії: соціальна та історична природа релігії.

Походження та ранні форми релігії (причини та історія виникнення релігії): філософське релігієзнавство про передумови виникнення релігії в людській культурі; розгляд причин виникнення релігії і специфіки її ранніх форм. Філософське релігієзнавство про причини (детермінанти) виникнення релігії, що “коріняться” в самому суспільстві (детермінанти, “корені” релігії в суспільстві). Відповідь на питання: “Які причини релігії “коріняться” в самому суспільстві?” Походження релігії. Умови, що сприяють її виникненню та регенерації у Новітній час. Можливості людського пізнання: зрозуміле та незрозуміле, пізнане та непізнане. “Надприродні” явища у природі. Феномен чуда. Гіпноз. Навіювання. Пророцтва. Ірраціональне, чуттєво-підсвідоме у свідомості людини. Проблема смерті. Проблема страху (Епікур: “Страх породив богів”). Соціальні фактори у релігійному осмисленні світу. Проблема зла у світі. Виокремлення основних з них для виникнення релігії. Причини виникнення та відтворення релігії в суспільстві (“корені” релігії в суспільстві): соціальні детермінанти, гносеологічні, психологічні та історичні чинники релігії. Визначення цих соціальних, гносеологічних, психологічних та історичних “коренів” релігії. А.Єришев про соціумні, соціокультурні та антропологічні детермінанти релігії. Проблема етнічних детермінант (“коренів”) релігії: етнос і релігія; етноконфесійність; етноконфесійна спільність; етноконфесійна спільнота (група).

Релігія як історична категорія (історичний, еволюційний процес): філософське релігієзнавство про походження релігії в історичному аспекті (історію виникнення релігії), її найбільш ранні форми та наступні типи і форми її дальшої історичної еволюції. Використання з цією метою даних богословсько-теологічної думки та досліджень науково-релігієзнавчих дисциплін. Основні наукові та богословсько-теологічні теорії виникнення релігії. Перші спроби наукового пояснення походження релігії – натуралістична, або астральна теорія К.В.Вольнея та Ш.Ф.Дюпюї. Міфологічна (філологічна, лінгвістична, порівняльно-міфологічна, натуралістична, натурміфологічна, астральна, астрально-міфологічна, солярна) теорія походження релігії (Ф.М.Мюллер та ін.). Антропологічно-етнологічні (етнографічні) концепції виникнення релігії. Анімістична теорія (Е.Тайлор, Г.Спенсер). Концепції, спрямовані на заперечення анімістичної теорії. Прамонотеїстична (богословсько-теологічна) теорія Е.Ленга та В.Шмідта. Преанімістична теорія та її варіанти: концепція преанімізму (Р.Маретт, Л.Леві-Брюль); тотемістичний преанімізм фр. соціолога Е.Дюркгейма; аніматична теорія, яку розробляли видатні етнографи В.Богораз та Л.Штернберг і філософ В.Вундт; магічна теорія Дж.Фрезера та Б.Малиновського; магічна і тотемістична теорії З.Фройда. Е.Ленг та В.Шмідт про фетишизм і тотемізм як “магічні засоби” прамонотеїзму.

Методологічні засади класифікації різноманітних релігійних вірувань в історії людства та сучасних релігій світу як одна з проблем філософії та історіософії релігії, предмету філософського релігієзнавства. Розгляд традиції класифікації релігійних вірувань та її основних варіантів, що спираються на різні критерії. Поділ нормативною класифікацією релігій на “істинні” та “хибні” (Т.Аквінський, М.Лютер та ін.). Географічний принцип класифікації релігій Генетична класифікація релігій згідно їх походження від спільного джерела, в основу якої покладені лінгвістичні та етнографічні принципи (Макс Мюллер).

Філософські класифікації релігій, серед яких найбільш яскравим прикладом є схема філософської класифікації релігій, розроблена Гегелем в “Лекціях з філософії релігії”, згідно якої історія релігії розуміється як діалектичний процес, посередництвом якого Абсолютний Дух, в силу своєї логічної природи слідуючи традиційній схемі руху (теза, антитеза, синтез), приходить до свого повного самопізнання в людській (релігійній) свідомості, де окремі релігії являють собою стадії (етапи) процесу еволюції, тобто послідовні кроки розгортання Духа, спрямовані на досягнення абсолютної мети історії. Відповідно, класифікація Гегелем релігій у відповідності з тим, яку роль вони відіграли у самореалізації Духа. Поділ ним історичних релігій на три групи: 1) нижчий рівень розвитку релігії – природні релігії, які ґрунтуються на безпосередній свідомості, що виростає з чуттєвого досвіду, – це т. зв. безпосередні, або магічні релігії; релігії Китаю та Індії, включно з буддизмом; стародавні релігії Персії, Сирії та Єгипту, що утворюють фазу переходу до нового типу; 2) проміжний рівень, де знаходяться духовно-індивідуальні релігії – іудаїзм (“релігія піднесеного”), давньогрецька релігія (“релігія краси”) і стародавньоримська (“релігія доцільності”); 3) вищий рівень, де знаходиться абсолютна релігія, або релігія абсолютної духовності, яка ототожнюється Гегелем з християнством.

Перспективність для філософсько-історичного аналізу еволюції релігії розробки морфологічних схем, які передбачають, що релігії в своїй історії переживають ряд послідовних стадій свого розвитку, кожна з яких має чіткі характеристики. Е.Тайлор (1832–1917) як родоначальник морфологічних класифікацій релігій. Морфологічна схема еволюції релігій світу Герберта Спенсера, що є продовженням анімістичної теорії походження релігії Тайлора, як така, що набула широкого вжитку у філософському релігієзнавстві. Зростання в останні десятиріччя інтересу до використання у класифікації релігій методів феноменології релігії (співвідношення уявлень, ідей, цілей, мотивів, взаємодіючих між собою, що знаходяться у комунікації індивідів, з точки зору реалізації їх значень і смислів і з врахуванням цього систематичний опис явищ релігії, класифікуючи їх на основі співставлення і порівняння), що своїми витоками сходять до феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля. Відповідання цим вимогам соціологічного підходу до класифікації релігій. Соціологічна класифікація релігій американського соціолога Р.Белли: примітивна релігія, архаїчна релігія, історична релігія, ранньосучасна релігія, сучасна релігія.

Типологізація та класифікація релігії в сучасному філософському релігієзнавстві. Найбільш поширені в сучасному академічному релігієзнавстві типологія (типи релігійних вірувань) і класифікація (форми релігійних вірувань) релігії: основні еволюційні типи та історичні форми релігії. Типологія релігії як типологія різноманітних релігійних вірувань в історії людства шляхом виокремлення їх основних типів та типів історичної еволюції релігії (історичних, або еволюційних типів релігії). Класифікація релігії як класифікація релігій світу шляхом їх групування за подібними ознаками в основні історичні форми еволюції релігії.

Історичні (еволюційні) типи релігій, їх класифікація та загальна характеристика. Основні еволюційні типи віри в надприродне: чуттєво-надчуттєвий (безособовий) рівень, демоністичний рівень, теїстичний рівень. Основні еволюційні типи релігії (релігійних вірувань): демонізм, зооморфізм, антропоморфізм, політеїзм, генотеїзм, язичництво (“поганство”), монотеїзм. Типологія сучасних релігій. Основні історичні форми релігії: примітивні вірування (релігії), архаїчні релігії, розвинуті релігії; “мертві” релігії, історичні, або сучасні релігії, поділ останніх на традиційні і нетрадиційні релігії (як нетрадиційні для певного народу, країни, регіону або як релігійний модернізм); як етапи історичної еволюції релігійних вірувань народів світу – первісна релігія, або релігія первісного суспільства (первісні форми релігії, або первісні релігійні вірування; ранні форми релігії, або ранні релігійні вірування; родоплемінні релігійні культи, або родоплемінні релігійні вірування; племінні релігії або племінні релігійні вірування; їх особливості й ознаки); локальні – етнічні (етнічно-державні) та національні (національно-державні) релігії, їх класифікація та характерні риси (поділ на ранні та пізні; “державні” як поширені в межах певної держави або як офіційний державний культ тощо); світові релігії, їх загальна характеристика (космополітичний характер та суттєві ознаки тощо) та райони поширення; релігійний модернізм (неорелігії; сучасні нетрадиційні релігійні культи, течії, рухи та позаконфесійні віровчення; НРТ – новітні релігійні течії).

Взаємозв’язок філософії і соціології релігії: академічне і філософське релігієзнавство про структуру (основні складові елементи) та зміст релігії. Структура та зміст релігії (їх академічне і філософське визначення). Структура релігії та її основні елементи: релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні відносини та релігійні організації. Структура релігійної свідомості: релігійні погляди, уявлення, ідеї, знання та релігійні почуття, емоції переживання. Місце віри в надприродне в структурі релігійної свідомості. Рівні релігійної свідомості (релігійна свідомість та її рівні: концептуальний, або теоретичний та буденний рівні релігійної свідомості, або теоретична та буденна релігійна свідомість, або релігійна ідеологія та релігійна психологія). Богослов’я (теологія) як основа релігійної ідеології. Структура релігійної діяльності: культова (релігійний культ, релігійна обрядовість) та позакультова релігійна діяльність. Структура релігійних відносин: культові та позакультові. Що таке “релігійна організація”? Її визначення як об’єднання віруючих і кліру. Основні типи релігійних організацій (релігійних об’єднань): релігійна громада (група, громада віруючих) як первісна ланка релігійної організації, церква, секта та деномінація; притаманні їм основні характерні риси. Релігійна конфесія, її типи та різновиди (“що таке релігійна конфесія?”; її визначення як певної конкретної, окремої релігії, того чи іншого різновиду або напряму цієї релігії, а також як конкретної релігійної організації, або об’єднання). “Внутрішня” і “зовнішня” структура релігії як основні елементи релігії, що складають її зміст у вузькому та широкому розумінні (власний, або “внутрішній” та “зовнішній” зміст релігії).

Складність визначення змісту релігії. Різне тлумачення змісту релігії, включно з його сутністю. Зміст релігії у “вузькому” і “широкому” розумінні як власний (“внутрішній”) і “зовнішній” зміст релігії. Зміст релігії у вузькому розумінні як власний (“внутрішній”, віронавчальний і виповнювальний) зміст релігії (її віровчення, зміст релігійної віри, що виповнює незадовільні буттєві стани людини) і зміст релігії у широкому розумінні як зміст всього феномену релігії, всього релігійного комплексу (включно з власним змістом феномену релігії), також її зовнішній зміст – усі зовнішні релігійні феномени, усі зовнішні ознаки і прояви релігії – релігійний культ, релігійна діяльність, релігійні організації; історія існування різних релігійних вірувань і сам їх конкретний зміст; історія існування різних релігійних конфесій з усіма особливостями їх віровчення, культу (обрядовості), церковної організації та формами життєдіяльності; вся історія еволюції релігії в цілому; а також – соціальні функції релігії і релігійних організацій, які вони виконують у суспільстві.

Власний (внутрішній) зміст релігії в широкому смислі як зміст релігійної свідомості: релігійна свідомість та складові її змісту (релігійне відношення, релігійна віра, релігійний досвід тощо) як основа власного змісту релігії. Релігійна свідомість як релігійне світорозуміння і світоставлення – спосіб відношення віруючого до світу через систему поглядів (уявлень) і почуттів (які є суб’єктивними образами невільних станів людського буття й водночас – виповненням цих станів у його сакральному вимірі), смисл і значення яких становить віра у надприродне (в Бога і т.п.), тобто – релігійна віра. Релігійне відношення як відношення суб’єкта релігійної віри – людини до об’єкта релігійної віри – надприродного, Бога і його складники – відображальне релігійне відношення, виповнювальне релігійне відношення, вірувальне релігійне відношення як головні риси релігійної свідомості, що складають у сукупності власний зміст релігії у вузькому смислі.

Відображальне, виповнювальне та вірувальне релігійне відношення і власний зміст феномену релігії. Відображальне релігійне відношення – спосіб релігійного “бачення” (відображення) світу в релігійній системі “суб’єкт (людина) – об’єкт (оточуюча реальність, яка розуміється як надприродна, божественна реальність)” як творення суб’єктом з матеріалу безпосередньої дійсності надприродного як належного. Саме воно (релігійне відображальне творення) як таке, що і становить, в першу чергу, власний зміст релігії, який не “йде” безпосередньо від відображувального об’єкта, а є наслідком напруженої психічної діяльності свідомості віруючої людини. Виповнювальне релігійне відношення (тобто – релігійне виповнення невільних буттєвих станів людини за зразками вже набутого історичного досвіду, поєднаного з особистим – власним релігійним досвідом і власними особистісними інтересами і потребами індивіда) як сенс цієї діяльності. Існування у цьому виповнювальному власному змісті релігії її світоглядних та моральних потенцій, що перебувають у взаємозв’язку з іншими способами входження людини в світ. Інтегративна роль, яку відіграє в системі релігійної свідомості і всього релігійного комплексу вірувальне релігійне відношення, яке, не будучи практичним чи пізнавальним досвідом суб’єкта, полягає у його впевненості (переконаності), тобто – в релігійній вірі, щодо реального існування надприродного – предмету релігійної віри. Вірувальне релігійне відношення як такий психологічний феномен, що здатний обнадіювати і давати розраду, без чого немислиме саме звернення суб’єкта до надприродного та його поривання до виповнення дійсного.

Взаємозв’язок власного змісту релігії з релігійною вірою та релігійним досвідом. Релігійна віра (віра у надприродне, в Бога) як смисл і значення релігійної свідомості (релігійного світорозуміння і світоставлення) – невід’ємна ознака релігійної свідомості, особливістю якої є бездоказове вираження істинності релігійного вчення, визнання реального існування надприродних сутностей (сил та істот), властивостей, відносин, зв’язків і явищ, включно до божественної реальності. Релігійний досвід – особливий містичний акт, який переживає суб’єкт віри. Трактування власного (особистого) релігійного досвіду в світлі християнського світоспоглядання як безпосереднього переживання людиною Бога і як засобу удостовірення його буття.

Філософія про роль та місце релігії в суспільному житті (соціальні функції релігії). Погодження всіх дослідників, незважаючи на суперечності у визначенні самого поняття “релігії”, з тим, що вона виконує важливі функції у суспільному житті. М.Йінгер про те, що релігія стає засобом вирішення “останніх, кінцевих” проблем життя, виступає як “відмова капітулювати перед смертю”, включає віру в те, що є сили (“священне”), завдяки яким людина здатна подолати зло в усіх його проявах, протистояти таким негативним умовам життя, як біль, руйнування, загибель, несправедливість і безправ’я. Виконання релігією для суспільства, взятого в цілому, ролі могутнього засобу соціальної інтеграції, згуртування людей, оскільки спільні вірування надають вищий смисл їх діяльності. Конфесійний або етноконфесійний характер такої релігійної інтеграції. Реалізація релігії в соціальному плані як особливого суспільного інституту – Церкви, спочатку як звичайного об’єднання віруючих, пізніше (майже в усіх релігіях) як клерикальної структури, що об’єднує осіб, особливо посвячених у сакральні таємниці і виступаючих в ролі своєрідних “посередників” між об’єктом і суб’єктами віри.

Існування поряд з позитивною і негативної оцінки ролі релігії в суспільному житті і культурі людства з боку окремих філософів і соціологів. Відоме ставлення К.Маркса до релігії як “перекрученої” форми свідомості, його характеристика соціальної ролі релігії як “опіуму народу” і “зітхання пригнобленої тварі”. Класичне атеїстичне визначення релігії Ф.Енгельсом (“Анти-Дюрінг”) як “фантастичного відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті...” Негативне ставлення до релігії Зигмунда Фройда, який розглядав її як своєрідну “хворобу суспільства”, “форму наркотичного сп’яніння”. Переконаність багатьох мислителів, які керувалися ідеалами Просвітництва, у тимчасовому характері релігійних вірувань, в тому, що релігія неодмінно зникне під впливом розвитку науки і освіти. Занепад релігії в ХІХ – пер. пол. ХХ ст. як такий, що здавався багатьом симптомом її скорої загибелі. Підтвердження, однак, в др. пол. ХХ ст. стійкості релігійної системи вартостей (“релігійне відродження кін. ХХ ст.”, релігійний модернізм – неорелігії тощо). У підсумку усвідомлення багатьма сучасними філософами неможливості розглядати релігію як “пережиток” суспільної свідомості, альтернативу науці.

Основні соціальні функції релігії: компенсаторна (“життєвої підтримки”, психологічно-терапевтична, втішаюча), світоглядна, ідеологічна, культуроформуюча, регулятивна (“моральна”, виховна), культурно-виховна, пізнавальна (освітня), інтегративна, комунікативна, етноформуюча тощо. Функції релігійних організацій (релігійних громад, Церкви): богослужебна, пропагандистська (ідеологічна), місіонерська, політична, господарсько-економічна, благодійницько-філантропічна, просвітницька (освітня) нормотворча, функція збереження національної культури та мови. Роль релігії та Церкви (релігійних організацій) у житті людини і суспільства: роль релігії в історії суспільства; роль релігії в духовному розвитку особи і суспільства; роль релігії у життєдіяльності особи та духовному оновленні суспільства, утвердженні гуманістичних загальнолюдських цінностей; вплив релігії на духовні та державотворчі потенції нації; зокрема, місце релігії і Церкви в історії і культурі України, у національно-культурному та духовному відродженні українського народу на сучасному етапі державотворення в Україні. Загальний висновок з цього: оскільки значення релігії для людства було і залишається величезним, ні один філософ не має права обійти її своєю увагою, в тій чи іншій мірі.

Звідси, особлива увага філософського релігієзнавства до проблеми: “Релігія і різноманіття релігійних вартостей”, що зумовлює необхідність філософського аналізу історичної еволюції релігії, її історичних форм та історії окремих релігійних вірувань, релігій, релігійних напрямів і релігійних конфесій, з притаманними їм особливостями їх віровчення та обумовленого ним відповідного релігійного культу (обрядовості), а також специфіки їх інституціалізації (церковної, конфесійної організації) і форм життєдіяльності. Філософське релігієзнавство про еволюцію історичних форм релігії та їх особливості, починаючи від первісних і ранніх форм релігії, родо-племінних культів та племінних релігій, і продовжуючи етнічними, національно-державними та світовими релігіями, релігійним модернізмом (НРТ). Особливий інтерес філософського релігієзнавства до проблеми інтеграції віровчення й теології (богослов’я) окремих релігійних конфесій та філософської думки, синтез чого призводить до існування такої форми філософії релігії, як конфесійна філософія релігії – конфесійна релігійна філософія та філософська теологія.

Філософське релігієзнавство про специфіку ранніх форм релігії як узагальнення досліджень конкретних наукових дисциплін академічного релігієзнавства: порівняльного релігієзнавства, історії релігії, антропології релігії, етнології (етнографії) релігії тощо. Первісні релігійні вірування, рані форми релігії, родоплемінні релігійні культи та племінні релігії первісно-общинного суспільства: їх особливості та характерні ознаки.

Еволюція первісних і ранніх форм релігії. Магія – чаклунство, віра в існування надприродних засобів впливу на природу та людей. Види та форми первісної магії (Дж.Фрезер “Золота гілка”). Первісне чаклунство та його соціальна природа. Знахарство як форма релігії. Наступне перетворення магії в основу релігійного культу та обрядовості. Сучасна, науковоподібна форма магії як розділ окультизму. Магія і релігійна містика. Міф і міфологія. Складові частини міфології: космогонія, космологія і теогонія. Наступне перетворення міфології в основу релігійного віровчення, а теогонії – у теологію. Фетишизм – обожнення матеріальних об’єктів та віра в їх надприродні властивості (Токарєв С. Релігія в історії народів світу. – М., 1986). Фетишизм як елемент релігійного культу та обрядовості. Виникнення аніматизму в первісному суспільстві (“ману” і т.п.). Аніматизм – обожнення та уособлення сил, предметів та явищ природи (віра в них як таких, що мають ті ж властивості, що й людина, але властивості перебільшені, абсолютизовані). Анімізм – віра в існування у матеріальних об’єктів і процесів надприродних двійників (віра в душу і духів). Е.Тайлор “Первісна культура”. Анімістичні форми вірувань, які існують у примітивних суспільствах та в духовному житті нерозвинутих народів. Анімізм як елемент віровчення розвинутих (історичних) релігій: анімістичні уявлення як такі, що в тій чи іншій формі присутні в усіх релігіях.

Основні етапи еволюції релігії родоплемінного ладу: родоплемінні культи раннього та пізнього матріархату, племінні релігії патріархату. Тотемізм – віра у надприродну спорідненість людських колективів з певними видами тварин або рослин. Анімалізм – уявлення про існування родового покровителя у вигляді тварини та пов’язана з ними сукупність магічних обрядів ритуалів і вірувань. Залишки тотемістичних вірувань та анімалістичних уявлень в розвинутих, в т.ч. у монотеїстичних релігіях (напр., тотеми в християнстві – “агнець божий”, ритуальні предмети таїнства причастя). Землеробські (в т.ч. астральні) культи – поклоніння двійникам тих явищ природи, які впливають на врожай. Шаманізм як форма племінної релігії. Шаманське уявлення про духів (віра в “шаманських духів”). Етапи еволюції шаманізму. Сучасне шаманство і “камлання”.

Національно-державні релігії (загальна характеристика національно-державних релігій): віднесення до них численних релігійних систем, які виросли на етнічному (національному) ґрунті і зв’язані з етнічно-національними традиціями, древніми віруваннями та мовою; здійснення об’єднання віруючих в рамках таких релігій за етнічними та національними ознаками, їх локалізація, як правило, у відповідних країнах (державах). Аналіз філософським релігієзнавством історії і віровчення національно-державних релігій. Іудаїзм як національна релігія (інша назва – “релігія Мойсея” за іменем вождя єврейських племен – “12 колін ізраїлевих”): дійшла до нас у майже незмінному вигляді; знаменує перехід від багатобожжя до єдинобожжя – монотеїзму (Яхве); основне джерело віровчення Тора, загалом – Сифарім, або Сифер (Танах) – у християнстві Ст.Заповіт Біблії; “богообраність” єврейського народу через Мойсея, з яким Яхве уклав угоду (союз); центральний момент віровчення іудаїзму – ідея спасіння як результат слідування Божій волі і прихід месії – посланця Божого, Спасителя людства, який “побудує” на землі Царство Боже.

Особлива “філософічність” (насиченість релігійною філософією) східних (“азіатських”) релігій, кожна з яких виникла початково у вигляді особливої релігійно-філософської системи або етико-філософського вчення. Індуїзм – національна релігія Індії, одна з найбільш поширених форм релігії, яка виникла у підсумку суперництва між брахманізмом і молодшими за нього релігіями – буддизмом і джайнізмом, які виникли з брахманізму й водночас – як антибрахманські течії. Запозичення індуїзмом з брахманізму його центральної ідеї реінкарнації (перевтілення і переселення вічно безсмертної душі з одного тіла в інше), головних богів – Брахми, Вішну, Шиви (“Трімурті”), його етичної ідеї – вчинки людини у цьому житті впливають на її дальші перевтілення в інших життях (“закон Дхарми – Карми”). Основа віровчення джайнізму – ідея про світ як втілення зла; необхідніть ведення людиною аскетичного способу життя, щоби звільнитися від тягаря земного існування (досягти “нірвани”, як це зробив засновник філософії джайнізму Махавіра-Джина). Водночас, запозичення індуїзмом з джайнізму та буддизму вчення “ахінс”, або “ахімсе”. Земні втілення (“аватари”) головних богів індуїзму, найбільш відомим з яких є Крішна (одна з аватар Вішну). Поширеність в сучасному світі руху послідовників останнього (кришнаїтів) – крішнаїзму з його махамантрою (“Харе Крішна, Харе Рама”). Священні книги індуїзму – Веди (ведична література): Самхати (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа), Брахмани, Араньяки, власне релігійно-філософські тексти Вед – Упанішади (“кінець Вед”), з їх заключною частиною – Веданта-сутра (“заключне слово Вед”). Традиційні індуїстські релігійно-філософські системи на основі Вед (3 групи по 2 філософські школи в кожній): санкх’я-йога, ньяя-вайшешіка; міманса-веданта.

Найбільш поширені у Ст.Китаї філософські вчення та релігійні системи: конфуціанство і даосизм. Їх еволюція до сучасних національно-державних релігій Китаю. Конфуціанство та його особливості: Конфуцій як філософ і засновник етико-філософського вчення; його наступне обожнення у релігії конфуціанства (виконання богослужінь і релігійних обрядів на його честь самим імператором Китаю); відсутність касти жерців (священнослужителів) і виконання релігійних обрядів державними чиновниками (підтримка цього порядку державною системою – здача майбутніми чиновниками спеціального екзамену на знання класичних праць (“Лунь-юй” тощо) філософії конфуціанства); найважливіший культ конфуціанства – культ предків, який ліг в основу системи цінностей, в центрі якої – пошана сина до батька, молодшого до старшого, підлеглого до начальника, яка характеризує китайську культуру і до наших часів; культ традицій і “китайські церемонії”. Даосизм як більш, ніж конфуціанство, традиційна форма релігії зі своїми священними книгами (“Дао де цзин”), храмами, монастирями, ієрархією жерців; безособовість головного божества – Дао (Абсолют і Закон життя, Шлях істини, “ніщо”, з якого все виходить і в яке все повертається); засновник – напівлегендарний мудрець Лао-цзи; магічна форма релігії, основу якої складають магічні обряди (дії) і заклинання даоських магів-жерців.

Світові релігії. Особливості світових релігій як більш високого етапу в розвитку релігійної свідомості, коли спочатку окремі, локальні релігійні вірування, рухи, релігії (наприклад, буддизм як антибрахманська течія, християнство як іудейська секта) згодом в силу ряду обставин набувають наднаціонального (позанаціонального, космополітичного) характеру, “відкриваючись” для представників різних народів, різних культур і мов; в яких єдиновірці виступають як єдине ціле, де, як писав ап. Павло, немає “ні елліна, ні іудея” (“Послання до колосян”). Буддизм – найдавніша світова релігія (VІ ст. до н.е.); засновник Сіддхартха Гаутама (Шак’я Муні), що отримав ім’я Будда (“просвітлений”, “осяяний істиною”). Основа буддизму – етико-філософське вчення Будди (“священний закон Дхарми” – “чотири щляхетні істини” та “восьмиричний”, або “серединний” шлях виходу з “сансари”, позбавлення від “реінкарнації” – “мокша” та досягнення “нірвани”). Відмінність поняття “дхарми” як норми добропорядної (моральної) поведінки взагалі – у буддизмі, від дхарми в індуїзмі як норми життя у варні (касті). Ще одна основа буддизму – моральне вчення “Панчашила” (“п’ять заповідей”), мета якого, як “священного закону Дхарми”, – зробити людину досконалою і щасливою і допомогти їй досягти блаженства (нірвани). Формулювання цих початкових моральних заповідей буддизму у негативній формі (характерної для всіх ранніх релігій), тобто такій, що носить заборонювальний характер: не вбивати, не брати чужої власності тощо. Набуття цими заповідями для тих, хто прагне досконалості, абсолютного характеру (так, заборона вбивства поширюється на все живе – “ахімсе”). Необхідність проходження всіма, хто слідує вченню Будди, всіх етапів вдосконалення (медитація, йога) для занурення у нірвану (“згасання”, “спокій, “небуття). Розрахунок у цьому “спасінні від земних страждань” не на богів, а лише на самого себе (навіть Будда нікого не рятує особисто, а лише вказує шлях спасіння). Зумовленість цього “атеїстичною” особливістю буддизму – запереченням існування Бога як Творця і управителя світу.

Святе Письмо буддизму – Трипітака (Тіпітака) та її складові частини: віная-пітака, сутта-пітака, абхідхарма-пітака. Поділ буддизму на три основні течії: 1) хінаяна (“мала колісниця”, “вузький шлях спасіння”) та її основна філософська школа – тхеравада, де відсутнє поняття Бога як істоти, а Будда – лише людина, яка досягла досконалості; 2) махаяна (“велика колісниця”, “широкий шлях спасіння”) – класичний варіант світової релігії, з властивими їй атрибутами, – якщо перший різновид буддизму доступний лише небагатьом, обраним (ченцям), то цей другий різновид розрахований на всіх віруючих; в ньому існує поняття Бога (зокрема, обожненого Будди), а також культ багатьох будд, включно з майбутнім – Майтрейєю; 3) розвиток буддизму в Тібеті як тантризму, або ваджраяни (“діамантової колісниці”), інша назва – ламаїзм, в якому виділяється верховна істота – Адібудда, а всі будди поділяються на три категорії – “Трикаю”, або “три тіла Будди” (людські; споглядальні; безформенні); особливе значення, якого набуває тут магія і заклинання (“мантри”), за допомогою яких “скорочується” шлях до нірвани.

Християнство (з І ст. н. е.) як найбільш поширена релігія світу. Історія виникнення та еволюції християнства, формування його віровчення та культу, складання його церковної організації, конфесійної структури та богословсько- теологічного комплексу. Основний зміст християнського віровчення і культу: Біблія як Св.Письмо (священна книга) християнства – Старий і Новий Завіт, де представлені, у першій частині – “священна історія” людства від створення Богом світу до пророкувань приходу месії – Божого посланця (Сина), Спасителя Небесного, а у другій – представлені життя, діяння (провідницька діяльність, чудеса) і страждання Ісуса Христа, сказання про діяння св. апостолів, їх послання, а також Одкровення (Об’явлення) св. Іоана Богослова з його очікуванням другого пришестя Христа та картиною Страшного Суду, який чекає грішників, і Царства Божого для праведників; засади християнського віровчення, в центрі якого боголюдина (Син Божий, друга іпостась Св. Трійці) Ісус Христос; християнська моральна доктрина (запозичений зі Ст. Завіту – Декалог, десять заповідей Божих, і власна – Нагорна проповідь Ісуса Христа); культ в системі християнської релігії (його зумовленість і зв’язок з християнським віровченням).

Філософське релігієзнавство про взаємозв’язок історії християнства, його віровчення, богослов’я (теології) і філософії. Виникнення християнства як реформованого іудаїзму, адаптованого до більш широкого соціального й етнічно-національного контексту різновиду релігії стародавніх євреїв, в якому були відкинуті деякі непопулярні серед інших народів елементи іудаїзму (обряду обрізання, обмеження і заборони в їжі – “трефна” і “кошерна” їжа, ідея богообраності єврейського народу, закони Мойсея), що викликало приток новонавернених язичників у християнські громади, які раніше складалися виключно з євреїв-іудеїв. Характерна для первісного і раннього християнства в Римській імперії відмова від участі в суспільному житті, проповідь аскетичної етики, очікування швидкого другого пришестя Христа (апокаліптичний період), пасивна опозиція до державної влади і суспільного ладу Римської імперії (“не від світу цього”). Привабливі для прозелітів християнства його риси: універсалізм, єдинобожжя, рівність всіх перед Богом, ідея спокутної (“очистної”) жертви Ісуса Христа, віра у загробну відплату, ідея воскресіння.

Протистояння християнству державного (офіційного) світогляду Римської імперії, який базувався на панівній язичницькій релігії і на картині світу, виробленій в рамках античної філософії. Звідси, гостра полеміка, яку вели християнські ідеологи до поч. ІV ст. з греко-римськими філософами – епікурейцями, стоїками, неоплатоніками, гностиками. Виступ в цей час на захист християнського вчення апостолів, представників Олександрійської богословської школи, перших апологетів (Климент Олександрійський, Оріген, Юстин Мученик, Таціан). Ключове питання в цій гострій боротьбі з філософсько-теологічних проблем: співвідношення християнства і філософії, або віри і розуму. Логічно можливі тут три точки зору: 1) ототожнення філософії і віри; 2) філософія поза вірою і проти неї; 3) філософія в рамках віри (як у Т.Аквінського – “філософія – служниця богослов’я”). Переконаність сучасних філософів-релігієзнавців в тому, що філософія, яка не помічає 2-х тисячолітньої історії християнства, свідомо його ігноруючи, є теоретично неможливою, наперед приреченою на невдачу, оскільки неможливо сьогодні визначити моральність, справедливість, добро, зло, розвиток і становлення європейської цивілізації і культури без врахування історичного впливу на це християнства.

Проблема теоретичних (філософських) джерел як ідейних витоків християнської релігії та її віровчення (основних християнських догматів). Традиційний погляд на філософські вчення Філона Олександрійського (вульгаризований пізньоантичний платонізм та ідея божественного Логоса) і римського стоїка Сенеки як на вчення “батька і дядька християнства” (Ф.Енгельс).

Погляд сучасного філософського релігієзнавства на можливі моделі співвідношення грецької філософії з християнством: 1) Біблія історично і логічно передує грецькій філософії, бо в ній містяться всі філософські ідеї греків; 2) християнське вчення наслідує грецьку філософію; 3) синтетична точка зору, згідно якої “іудеї були просвітлені завдяки Закону і пророкам, греки ж були просвітлені... через філософію. Закон і пророки, з одного боку, і філософія, з іншого, передували Євангелію” (Цит. за кн.: Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии. – М., 1997), тобто – грецька філософія підготувала ґрунт для сприйняття християнських істин, надавши категоріальний та логічний апарат для тлумачення й обґрунтування християнської віри. Теоретична недосконалість першої точки зору. Свідчення цього, зокрема, негативна реакція стоїків та епікурейців на промови ап. Павла в афінському Ареопазі (про що ми довідуємось з “Діянь апостолів”), після яких у християнство був навернутий Діонісій, за праці якого видавав свої твори анонімний автор V–VІ ст. н. е. Діонісій Ареопагіт, або Псевдо-Діонісій: поки ап. Павло вів мову про Бога, його ще слухали, але лише він заговорив про воскресіння з мертвих з нього почали насміхатися (Див.: Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – М., 1997). Інтерпретація другої точки зору відомим православним богословом В.Зеньковським (Зеньковский В.В. Основы христианской философии. – М., 1992), за якою християнство наслідує грецьку філософію в її плотінівській інтерпретації (неоплатонізм), яка являє собою своєрідне богослов’я. Стосування цього, передусім, східного християнства – православ’я (на відміну від західного – католицизму, що замінив початковий платонізм та неоплатонізм св.Августина – схоластичним арістотелізмом).

Взагалі неможливість існування ніякої “чистої” філософії, незалежної від витлумаченого в християнському дусі Логоса – розуму, творчого людського духу і цілісного буття. Пояснення виникнення гносеологічного дуалізму віри і знання необхідністю обґрунтування християнського вчення. Наприклад, несприйняття повністю західним християнством Арістотеля через його заперечення індивідуального безсмертя і визнання безконечності Космосу, що протирічило християнській ідеї “творення світу”, яка виходить з початкового моменту часу. Прийняття на Сході Арістотелівського вчення лише з включенням до нього елементів платонізму і неоплатонізму.

Виникнення в західнохристиянській теології ідеї відокремлення чисто філософських концепцій від богословських, яка виявилася фатальною для християнської культури. Поділ Т.Аквінським віри і знання: відведення останньому всієї галузі, підвладної природному розуму, що є нижчою сферою пізнання; знаходження над нею вищої сфери – сфери релігійного пізнання, яке ґрунтується на вищому джерелі – Одкровенні; складання між цими сферами гармонійного співробітництва (“гармонія віри і розуму”); те, взяте із сфери природного розуму, що не відповідає релігійним постулатам, повинне бути пояснене з точки зору релігійної віри. Послідовне проведення концепції Аквіната як таке, що веде до повного відриву філософії від віри. Відповідно, безглуздість з цієї позиції понять “християнська філософія” або “релігійна філософія” і навіть – “філософія релігії” (рівно як безглузде поняття “християнська математика”). Думка деяких сучасних (як правило, православних) богословів: після Аквіната у ХІІІ–ХVІ ст. відбулося “трагічне” відокремлення від Церкви (секуляризація) різних сфер культури: філософії, науки, права, політики тощо. Лютер і Кальвін як такі, що повністю відокремили Церкву від світської культури. Т.ч. у підсумку втілення проголошеного в теорії дуалізму на практиці у повністю самостійних, відокремлених один від одного, сакральних (церковних) і секуляризованих інститутах суспільного життя.

Виникнення після відокремлення філософії від християнської релігії і Церкви численних спроб (що виходили з табору філософії) побудови “нових” релігій на філософських началах: “система розумного християнства” (очищеного від нераціональних моментів; відсилання всього трагічного, кривавого і страшного, що було пов’язане з християнством, у минуле під назвою “старе християнство”); релігія в межах розуму і моралі (Кант); тотожність пізнавального змісту релігії (християнства) і філософії, де остання просто вищий рівень пізнання істини – Абсолютного Духу (Гегель); релігія як функція людського духу, яка очищає і морально підносить його (Шлейєрмахер). Спрямованість цих спроб на відновлення релігійно-морального начала в житті людини: це шлях від секуляризованої філософії до “справжньої” релігії як основи морального прочуття. Існування, з іншого боку, зворотнього руху від релігії до її філософських начал (витоків).

Продовження філософського аналізу історії раннього християнства. Ідейне зміцнення християнства до поч. ІV ст. і перенесення, після закінчення гонінь на християн та едіктів імператорів Галерія (311) про свободу християнського віросповідання та Костянтина (312/313) про рівноправність християнства з іншими – язичницькими релігіями Римської імперії, теологічних суперечок “всередину” християнства; пристосування для потреб обґрунтування християнського вчення найбільш значних філософських концепцій (Арістотеля, Платона, неоплатоніків). Перетворення християнства у офіційно визнану (державну) релігію Римської імперії (324). Прийняття Нікейським (325) і Константинопольським (381) соборами остаточного формулювання (остаточної редакції) основного догмату християнського “Символу віри” – Св.Трійці: Бог єдиний по суті, але “троїстий” в “іпостасях” (“лицях” – особах) – це Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий; притаманність всім трьом особам Бога однакових божественних властивостей (премудрості, вічності, благості, святості тощо); водночас існування в кожній з них індивідуальних відмінностей (Бог-Отець не народжується і не виходить від інших осіб Трійці, він абсолютне першоначало; Бог-Син, або Логос, Слово, тобто – смислове начало “предвічно” народжується від Бога-Отця; Бог-Дух як животворяще начало виходить від Бога-Отця, згідно православ’я, а також від Бога-Сина, згідно католицизму).

Пов’язаність з Трійцею і історії складання іншого основного питання християнської доктрини – христологічної проблеми (тобто – проблеми розуміння природи Ісуса Христа), а саме: як поєднуються в ньому божественне і людське начала. Несторіанство як одна з течій християнства, що розрізняє божественну і людську природи Ісуса Христа і не допускає їх злиття. Ісус Христос в розумінні несторіан – ні Бог, ні людина, а смертний, у якого увійшов Дух Святий (“вмістилище божественного”). Інша течія (монофізити) як така, що вважає Ісуса Христа виключно Богом, заперечуючи в ньому існування людської природи (“боголюдської” природи). Засудження Ефеським собором (431) несторіанства, а Халкідонським (451), який встановив формулювання про єдність двох рівноправних начал в Ісусі Христі (божественного і людського; догмат про Ісуса Христа як боголюдини), – монофізитства. Вплив християнської догматики на мораль і обрядовість християнства: тепер кожна людина повинна нести свій “хрест”; стражданнями, смиренням і покірністю вона повинна викорінити зло (концепція непротивлення злу насильством, сформульована у “Нагорній проповіді”); ідеї Страшного Суда, небесної відплати і Царства Божого як такі, що лягли в основу християнської аскетичної моралі, а згодом – і т. зв. “християнського утопічного соціалізму” (Ісус Христос як перший революціонер-соціаліст); пряме введення християнськими обрядами божественних початків в людське життя.

Найбільш яскравий прояв впливу платонізму на християнську думку – твори Діонісія Ареопагіта (V–VІ ст.), який сформулював основи апофатичного (“негативного”, заперечувального) богослов’я: стверджувальні судження про Бога, а отже і його пізнання – є лише “відблиском” (відображенням) божественного світла у божественних творах; ієрархія і гармонія земного устрою відповідає “божественному плану”; про видиме і умоосягнене багато можна сказати, виразити в думці і слові; але оскільки Бог переважає все створене ним і є найвищим “сущим”, то про нього краще мовчати. Як вказується з цього приводу у “Містичній теології”: “Благу Причину всього можна виразити словами багатьма.., але також і повною і абсолютною відсутністю слів. Справді, щоб її виразити, немає ні слів, ні розуміння, бо вона звище покладена над усіма, а якщо і з’являється, то тим, хто подолав все нечисте і чисте, перевершивши у підйомі і сакральні вершини, залишивши позаду всі божественні світила і звуки прикличні, всі словеса і міркування, проникнувши через всі туманні завіси туди, де, як свідчить Писання, царствує Той, хто вище всього” (Цит. за кн.: Реале Дж., Антисери Д. Вказ. праця).

Обгрунтування християнського світогляду з раціональних позицій, з використанням елементів логіки, яке було дане Іоаном Скотом Еріугеною (бл. 810 – бл. 877). Великий вплив на нього творів Псевдо-Діонісія, які були ним вперше перекладені з грецької на латинську мову. Еріугена як такий, що слідом за Псевдо-Діонісієм вважає лише уявним протиріччям одночасове прийняття стверджувального і заперечувального судження про божественну сутність, яке знімається в самій божественній сутності: якщо хтось стверджує, що “Бог існує” – це лише вираз захоплення Творцем ієрархічно нижчою від нього істотою; судження “Бог не існує” теж може бути сприйнятне, але в іншому смислі, коли воно висловлюється тому, що для нас Бог раціонально неосягнений і його атрибути не можна виразити словами.

Сучасний історик середньовічної філософії Ф.Коплстон про невідповідність християнського вчення його філософському тлумаченню і наведення ним прикладів цього. Пов’язаність першого прикладу з проблемою визначення Бога і основними принципами апофатичної (негативної, заперечувальної) теології, за якою негативне (заперечувальне) визначення Бога вимагає не приписувати Богу властивості, які притаманні предметам його творення (мудрості, знання, благості, доброти, справедливості тощо). Долання Еріугеною цих труднощів через додавання перед подібними характеристиками приставки “над” (“всеблагий”, “всемудрий” і т.п.). Спирання ним при цьому на основоположний принцип християнського вчення, який стверджує, що божественна мудрість перевищує будь-які здатності людського розуму. Думка Коплстона, що це веде до агностицизму: “Спочатку стверджується, що Бог є “Х”. Далі заперечується, що Бог є “Х”. Потім стверджується, що Бог є над-“Х”. Виникає природне питання: чи розуміємо ми, що приписуємо Богу, коли говоримо, що Він є над-“Х”? (Коплстон Ф.Ч. Вказ. праця).

Другий приклад, наведений Коплстоном, що стосується проблеми природи Бога і творення з нічого. Вибудовування Еріугеною у своїй основній праці “Про розділення природи” першої у ранньому середньовіччі системи теоретичного богослов’я. Поділ ним природи як загального поняття, яке розуміється як вся повнота реальності, за правилами логіки на 4 “члени”: 1) природа несотворена і творяща; 2) природа сотворена і творяща; 3) природа сотворена і нетворяща; 4) природа несотворена і нетворяща. Перша з них і є Бог, наддосконала і неосягнена сутність, безконечна і вічна. Породження нею Логоса – вічних божественних ідей. “Ці ідеї є сотвореними, оскільки логічно, хоча і не в часі, слідують за народженим у вічності Словом, і творящими... в тому смислі, що служать зразками, або архетипами кінцевих речей; разом, отже, вони утворюють природу сотворену і творящу”. Природа сотворена і нетворяща створена за божественними ідеями, зразками з нічого: цей світ має початок і кінець; людина покликана стати подібною Богу; “сутність людини – її душа, а інструмент душі – це тіло людини”. Логічно останній член поділу природи – природа несотворена і нетворяща – є “завершенням космічного процесу, результатом повернення всіх речей до їх джерела, коли Бог буде всім у всьому” (Коплстон Ф.Ч. Вказ. праця). Зауваження Коплстона до коментування даного фрагменту вчення Еріугени, що у останнього основою творення є віра у вільне творення з нічого, що передбачає існування Бога “до” світу (тобто – існування в часі), що безглуздо. Водночас твердження Еріугени, що Бог в собі залишається трансцендентним, незмінним і неперехідним. І хоча зрозуміло, що він намагається інтерпретувати іудео-християнську віру в божественне творення за допомогою філософських інструментів, на думку Коплстона, не зовсім зрозуміло, як ставитись до результатів цієї спроби.

Необхідність відрізняння у філософському аналізі релігійного віровчення, зокрема віровчення християнства, проблеми природи Бога та його визначення від проблеми раціональних доказів буття Бога, які виникають з потреб християнського богословсько-теологічного комплексу засвідчити цим раціональним доведенням завершальність і непорушність своєї системи. Зрозуміло, що для тих, хто живе у вірі і черпає з неї все необхідне для себе, такої проблеми не існує, але таке раціональне доведення Бога потрібне, щоби утвердити у вірі тих, хто сумнівається, і змусити засумніватися у своїх поглядах противників віри і навіть атеїстів. Два типи подібних доказів: 1) апостеріорні та 2) апріорні.

Апостеріорні докази буття Бога як такі, що виходять з проявів атрибутів Бога у сотворених ним речах, а сам хід доказу спрямований від фіксації наслідків до твердження про існування причини, що їх породжує, тобто в посиланнях непрямо закладається те, що вимагається довести, отже, в цьому раціональному (логічному) акті має місце елемент віри. Чотири апостеріорних докази буття Бога, які були дані Ансельмом Кентерберійським (1033–1109): 1) спирався на аргумент про прагнення сотвореної істоти до блага; 2) зв’язаний з міркуванням про існування найвищої величини, а всі окремі величини виражають лише певну міру участі в ній; 3) спирається на твердження, що Бог існує як щось ціле, що визначає всі частини створеного ним світу, значить, або ці частини належать цьому цілому, підтверджуючи цим самим його існування, або вони не існують; 4) передбачає існування ієрархічної піраміди більш чи менш досконалих істот, вершиною якої є зверхдосконала істота. Всі наведені способи доказу Бога як індуктивні, з логічної точки зору, а отже, як би ми не узагальнювали безконечно ці окремі випадки, ми не зможемо отримати достовірного висновку. Крім того, збереження в них елементів агностицизму як заперечення можливості пізнання (Див.: вже наведені зауваження Коплстона про агностицизм у способі заперечувального визначення Бога в Єріугени).

Найбільш уславлений з усіх доказів А.Кентерберійського – апріорний доказ буття Бога, який спирався на знаменитий онтологічний аргумент (т. зв. “онтологічний доказ”): “Бог переважає по величі і мудрості все мислиме. Тому будь-які спроби говорити про неіснування Бога свідчить про те, що той, хто це говорить, у своєму розумі вже уявив істоту, що переважає Бога, що протирічить вихідному аргументу, тобто висловлювання “Бог не існує” – є неправдивим, тому нам з необхідністю доведеться визнати істинність висловлювання “Бог існує”. Це такий доказ, який виводить з ідеї Бога саме його існування, з самого початку ототожнюючи ідею Бога з Його реальним існуванням (“я мислю про Бога, отже, він існує” як у Рене Декарта – “cogito ergo sum”).

Зрозуміло, що якщо посилки істинні, то сам хід такого доказу не викликає заперечень. Однак, згодом такий доказ був відкинутий Т.Аквінським і тому не приймається більшістю теологів. Продовження полеміки навколо онтологічного доказу у філософському середовищі. Його відродження Декартом і Лейбніцем, а далі знову заперечення Кантом. Обговорення цього доказу до наших днів. Бертран Рассел про онтологічний доказ: “Зрозуміло, що доказ з такою славною історією гідний поваги незалежно від того, чи він має під собою достатньо підстав, чи ні. Суть питання полягає у наступному. Чи існує щось, про що ми можемо скласти мислиме уявлення, для якого одне те, що ми можемо скласти про нього мислиме уявлення, є доказом існування поза нашими думками? Кожний філософ хотів би відповісти на таке питання ствердно, оскільки справа філософа досягати знання фактів про світ не стільки за допомогою спостереження, скільки за допомогою мислення. Якщо така відповідь правильна, то ми можемо перекинути місток від чистої думки до фактів; якщо неправильна – не можемо. В такій загальній формі Платон використовує свого роду онтологічний доказ, щоб підтвердити об’єктивну реальність ідей. Але до Ансельма ніхто не сформулював цей доказ в його оголеній логічній чистоті” (Рассел Б. История западной философии. – М., 1959. – С.434).

Продовження філософського аналізу історичної еволюції християнства. Зростання після Ефеського і Халкідонського соборів ролі християнства в суспільному житті і його поступове перетворення з офіційно визнаної у панівну релігію Римської імперії. Водночас настання важких часів для внутріцерковного життя тому, що рішення вищевказаних соборів підготували ґрунт для поступового (V–VІІ ст.) відмежування від Римської Церкви східних християнських церков (несторіан, монофізитів), а в більш пізній час (1054) привели до розколу християнства на Західну і Східну Церкви (католицизм і православ’я), де в останньому випадку до доктринальних розходжень додались причини політичного характеру (реформа Григорія VІІ і у зв’язку з цим небажання Сходу підкоритися єдиноначальству Папи Римського).

Доктринальні розходження між Католицькою і Православною церквами: догмат про сходження Духу Святого в Римо-Католицькій Церкві визначається як його сходження і від Бога-Отця і від Бога-Сина (догмат “філіокве”), в Греко-Православній Церкві – лише від Бога-Отця; відмова Східної Церкви від практики індульгенцій, характерної для середньовічного католицизму (платного звільнення людини від здійсненних нею гріхів); католицьке вчення про “чистилище”, в яке попадають душі померлих християн, що через очисний вогонь мають можливість згодом попасти в рай, а також – завдяки молитвам за них на землі; обітниця безшлюбності (“целібат”) для священиків в Католицькій Церкві; догмат про непогрішимість Папи у питаннях віри і моралі (І Ватиканський собор, 1870); визнання джерелом віри, крім Св. Письма, також і Св.Переказу – сукупності постанов Вселенських соборів (для православних – 7; католиків – 21) і творів Отців Церкви, які у католиків доповнюються висловлюваннями і посланнями (енцикліками) папи, що мають вищий авторитет, ніж рішення соборів. Утвердження, крім того, і обрядових відмінностей, включно до використання латинської мови в католицькому богослужінні і національних мов у православному.

Відмова православних церков світу після VІІІ ст. брати участь у Вселенських соборах (якими Католицька Церква називає свої помісні собори). Непорушне дотримання православ’ям віронавчальних доктринальних положень, затверджених на перших семи Вселенських соборах, до яких відносяться уявлення про Боже Творення, Св.Трійцю (триєдність Бога), христологічна проблема, догмат хрещення, вчення про загробне життя тощо. Вимога від віруючих знання напам’ять “Символу віри” (у формі молитви) і вміння його хорового співу. Велика увага, яка приділяється останнім часом у православ’ї раціональним доказам основних положень віровчення, пропагуванню ідеї зв’язку віри і знання, науки та релігії. Якщо православ’я в більшості країн (крім Греції) відокремлено від держави, а в соціальній доктрині дотримується положення про зверхність світської влади над церковною (“цезаропапізм”), то католицизму притаманне прагнення до об’єднання державної і світської влади, при зверхності першої (“теократизм”, “папоцезаризм”, церковна держава Ватикан та її сюзерен – Папа). Загалом, особливо великий авторитет в Римо-Католицькій Церкві її глави – Папи Римського з його непогрішимістю і одноосібною владою у керівництві справами Церкви (призначення головних католицьких ієрархів тощо).

Розкол в католицизмі у результаті могутнього руху Реформації в ХVІ ст. і виникнення протестантизму. Визнання ним єдиним джерелом віри Св.Письма, проголошення принципу спасіння особистою вірою (“виправдання вірою” – М.Лютер) незалежно від конкретних (добрих або злих) вчинків віруючого і принципу загального священства всіх віруючих (збереження Церкви лише для виконання культу і особливо важливих обрядів), запровадження богослужіння на рідних (національних) мовах віруючих, перекладів Біблії на національні мови, визнання принципу свободи віросповідання і самостійності держави по відношенню до Церкви та автономії Церкви по відношенню до держави. Особливість протестантизму, який, зменшивши значення зовнішньої обрядовості, посилив значення “внутрішньої релігійності”, особистої віри (внутрішньоособистісного духовного спілкування з Богом) і надав віруючим свободу у тлумачення Біблії. Історичні форми еволюції протестантизму. Виникнення вже у ХVІ ст. таких різновидів раннього протестантизму, як лютеранство (євангелічні церкви), поширене початково у Німеччині, Австрії і Скандинавії; кальвінізм – як реформаторство початково поширене у Швейцарії, Франції (гугеноти) і Угорщині та як пуританізм (пресвітеріанство та конгрегаціоналізм) у Англії і Шотландії; англіканство – у Англії та Шотландії. З ХVІІ ст. виникнення конфесій пізнього протестантизму (баптизм, методизм, адвентизм, єговізм, п’ятидесятництво тощо); з др. пол. ХХ ст. – неопротестантизму (харизматики і т.п.).

Християнство в контексті сучасності. Пошук ним шляхів і форм свого оновлення й пристосування до сучасності. Посилення останнім часом тенденції модернізму у всіх християнських конфесіях (церквах та інших об’єднаннях).

Головний об’єкт модернізації в християнстві в наші дні – насамперед його віровчення як найбільш фундаментальна частина релігійного комплексу. Ті його положення і догмати, що втратили актуальність і не сприймаються сучасними віруючими, як такі, що замовчуються або витлумачуються по-новому. Наприклад, давня відмова католицизму і протестантизму від буквального тлумачення Біблії і застосування нині таких прийомів пояснення біблійних текстів, як розмежування божественного і людського в Біблії, пропагування теорії прогресивного Об’явлення, алегоризація та деміфологізація Святого Письма. Активне застосування також методу герменевтики до інтерпретації біблійних текстів; спроби узгодити наукову картину світу з біблійною; останнім часом – визнання теологами навіть дарвінівської теорії еволюції щодо походження і розвитку різних видів флори і фауни. Переосмислення не лише окремих догматів, а й релігійно-моральних висновків з них. Однак при цьому вихідна позиція богослов’я про божественне походження душі як така, що залишається незмінною. Інший важливий об’єкт модернізації християнства – оновлення соціальних доктрин його основних конфесій.

Початок сучасної модернізації християнства, оновлення його соціальної доктрини й віровчення. Роль у цьому католицького аджорнаменто. У свою чергу, ІІ Ватиканський Собор як початок католицького аджорнаменто. Під знаком оновлення (“аджорнаменто”) католицизму відповідно до сучасної епохи – спрямованість ІІ Ватиканського Собору (1962–1965), який санкціонував частковий перегляд католицького культу, соціально-політичної доктрини й організаційних форм.

Започаткування аджорнаменто, проголошеним ІІ Ватиканським Собором, широкої програми динамізації соціального вчення Католицької Церкви, її наближення до сучасного світу шляхом модернізації ідейного арсеналу, культу, організаційної структури, осучаснення теології, пом’якшення доктрин, які різко протиставляли католицизм іншим християнським віровизнанням та іншим релігіям. Зокрема, започаткування на ІІ Ватиканському Соборі можливості вільної дискусії з питань, які становлять основу віровчення Церкви.

Розвиток аджорнаменто. “Теологія помилок” і “теологія правди” в Церкві у сучасному католицизмі. Дискусії, які точаться останнім часом в лоні Католицької Церкви щодо достовірності божественного авторитету влади Церкви. Перегляд концепції непомильності віронавчального авторитету Церкви. Заклики під час теологічних дискусій “до подальшої рефлексії над теологією правди в Церкві”. Сучасне творення “теології правди в Церкві” в контексті одночасного творення аргументованої “теології помилок в Церкві”. Виділення в результаті теологічних дискусій низки “помилок навчальної влади Церкви” і звинувачень на її адресу з таких питань: сягаюча в давнину витокова спорідненість з маніхейством; збитковість вчення Церкви про жіночість і чоловічість; привласнення Церквою права судження про правильність поглядів в природничих науках та їх трагічні наслідки (справа Галілео Галілея тощо); “полювання на відьом”; неправомірні трактування влади Церкви і її перевищення, що призводило до війн і людських жертв; теорія хрестових походів (масові вбивства людей задля повернення святих місць); вороже ставлення до екуменізму протягом минулих років і т.п. За деякі з цих гріхів Церкви вибачався папа Іван Павло ІІ в ювілейному 2000 році.

Постановка сучасними реформаторами в католицизмі питання щодо ступеню довіри до авторитету Церкви в більш широкій площині: яке теологічне вчення Церкви можна вважати “безпомилковим”, а яке “автентичним”. Їх загальний висновок про те, що найчастіше ми зустрічаємось з автентичною наукою Церкви, щодо якої немає впевненості, чи вільна вона від помилок (особливо стосовно теологічного авторитету єпископів, енциклік і повчань пап).

Викликаний аджорнаменто також початок широкої дискусії в католицьких теологічних колах навколо питання про сотеріологічну цінність нехристиянських релігій (сотеріологія від грецьк. soterion – спасіння і logos – вчення; вчення про спасіння, проголошуване різними релігіями; частина богослов’я, що тлумачить вчення про умови, шляхи та засоби спасіння): сучасні постмодерністи в лоні Католицької Церкви вважають, що поза нею і взагалі поза християнством інші нехристиянські релігії (індуїзм, буддизм, іслам) теж мають “позитивне значення в Божому плані спасіння”, і що християнство не може претендувати на “абсолютний і універсальний характер своєї науки” (Див.: Znak. – Kraków, 1996. – № 8. – S.129). Навіть припускається, що послідовники інших релігій в якийсь “неусвідомлений” спосіб “зустрічаються з об’явленням Христа і завдяки цьому досягають спасіння”. Висувається і досить успішно обґрунтовуєтьсяч теорія “прихованої присутності таїнства Христа” в нехристиянських релігіях (індуїзмі, буддизмі, ісламі). Схвалення цього “універсального екуменізму” частиною католицьких вчених-теологів і навіть окремими представниками ієрархії. Так, обстоювання вченим-єзуїтом Дж.Дупуїсом точки зору, що в нехристиянських релігіях таємниця Боговтілення Христа і його спасаючого посланництва до певного часу є “анонімною”: він вважає, що віруючі нехристиянських релігій також беруть участь в християнському таїнстві, оскільки його присутність і діяння не обмежуються християнською спільнотою (Див.: Jesus Christ a la rencontre des religions. – Paris, 1989. – P.127). Дж. Дупуїс як такий, що відкидає ортодоксальну доктрину про те, що нехристиянські релігії не можуть бути шляхом спасіння. Постановка такою модерністською точкою зору перед християнською теологією проблеми визнання рівності всіх релігій й відкриття нею широких можливостей не тільки для християнського, а й для нехристиянського екуменізму.

Інтеграція християнської теології і західної філософської думки. Її зміст в умовах сучасного релігійного модернізму. Питання, які найбільше цікавлять філософське релігієзнавство у розгляді проблеми інтеграції християнської теології і західної філософської думки. Іван Павло ІІ про співвідношення філософії та теології (за енциклікою “Віра і розум”). Теологія (всі положення і висновки якої так чи інакше погоджуються з догматикою, з основоположними ідеями Св. письма) як доктринальна база сучасної західної релігійної філософії, а остання як її концептуально-теоретична основа: злиття в цьому розумінні західної релігійної філософії з теологією, їх тісна пов’язаність спільними інтересами. Водночас неможливість ставити знак рівності між релігійною філософією і теологією через певні відмінності між ними. Основна відмінність релігійної філософії від інших течій західної філософії як такої, що своїми основоположними ідеями пов’язана, насамперед, з релігією, постулатами віровчення тих чи інших конфесій. Головна проблема релігійної філософії – виявлення відношення Бога до створеного ним світу і людини, що складає альфу і омегу всіх релігійно-філософських шкіл, незалежно від їх конфесійної приналежності. Характерна для традиційного католицизму і протестантизму інтеграція теології і західної філософської думки. Найбільш впливові католицькі релігійно-філософські течії: неотомізм, неоавгустинізм, тейярдизм. Поширені в різні часи у протестантизмі – ліберальна теологія, неоортодоксія, “теологія мертвого Бога” та ін.

Філософське релігієзнавство про інтеграцію католицької теології і філософії. Важлива віха в історії католицької філософії – вчення домініканського ченця Т.Аквінського (томізм), який систематизував зрілу схоластику, намагаючись надати її положенням раціонального – логічного обґрунтування, привести у відповідність зі здоровим глуздом. Здійснення ним синтезу християнського віровчення з ідеалістичними ідеями Арістотеля, побудова метафізичної теорії буття, з метою подолати нігілістичне ставлення до розуму августиніанства і тертуліанства. Глибоке укорінення томізму в період контрреформації в Католицькій Церкві. Отримання з кін. ХІХ ст. оновленим вченням Аквіната назви “неотомізм”, який став одним з впливових напрямів філософії ХХ ст. Переваги неотомізму, притаманні всій схоластичній філософії: системність, синтетичність, концептуальність, широкий арсенал категорій і логічних аргументів. Великий внесок у розвиток школи неотомізму кардинала Д.Ж.Мерсьє (1851–1926), створення ним академічного центру для опрацювання і викладання неотомізму при Лубенському університеті (Бельгія). Концентрація прихильників ортодоксального неотомізму в римському “Колегіум Ангелікум”.

Якими шляхами відбувається в наш час інтеграція теології та філософії? У католицизмі це, наприклад, екзистенціальний неотомізм як один з впливових видів неотомізму. Намагання його представників (Ж.Марітен, Е.Жильсон) уточнити поняття “буття”, яке, за їхніми поглядами, є не субстанцією, а “чистим актом”, “екзистенцією”. Відповідно до такої інтерпретації, розуміння Бога не стільки як першопричини, скільки як самого життя, любові, руху, креативної сили. Більша увага неотомістів екзистенціального напряму до людського виміру буття. Значна роль в цьому “інтегрального гуманізму” Ж.Марітена (його інша назва – неотомістський персоналізм).

Один з найбільш перспективних напрямів неотомізму – трансцендентальний неотомізм, основні принципи якого сформулював бельгійський неотоміст Х.Марешаль (1878–1944), асимілювавши ідеї трансцендентального методу І.Канта. Його видатні представники в німецькомовних країнах К.Раннер, Е.Корет, Й.Метц, в Канаді – Б.Лонерган. Віднесення деякими авторами до цього напряму К.Войтили (Іоана Павла ІІ), на якого сильний вплив мала феноменологія, особливо погляди М.Шелера. Характерні для всіх них спроби пов’язати проблему суб’єктивності людини з більш широкою інтерпретацією поняття раціонального.

Розвиток навіть після проголошення вчення Т.Аквінського офіційною католицькою філософією поряд з неотомізмом різних альтернативних йому шкіл: філософії духу (Р.Ле Сенн), філософії дії (М.Блондель), католицького екзистенціалізму (Г.Марсель), католицького персоналізму (Е.Муньє, Ж.Лакруа, Ж.-М.Доменак), оригінальної концепції християнського екзистенціалізму (П.Тейяр де Шарден), різних варіантів “нової теології”, включно з революційною латиноамериканською “теологією звільнення”. Модерністська спрямованість цих течій, що викликало їх критику, а то й заборону з боку консервативного церковного керівництва. Незважаючи на це, поступове проникнення новаторських думок і в офіційну доктрину католицизму: вплив на документи ІІ Ватиканського Собору, на якому більшість була прихильниками курсу на аджорнаменто, не стільки ідей ортодоксальних неотомістів, скільки персоналістів і навіть П.Тейяра де Шардена (хоч це ім’я і не згадувалося). Продовження процесу плюралізації в католицькій теології й філософії і після ІІ Ватиканського Собору.

Інтеграція протестантської теології і філософії. Основні джерела протестантської теології: ідеї Реформації, які і в наш час обговорюються (особливо в екуменічних дискусіях), а також погляди світової світської філософії (Г.Лейбніц, І.Кант та ін.). Постановка і вирішення філософських проблем у протестантизмі в контексті теології. Основні віхи протестантської філософії: ортодоксальна теологія ХVІ ст. (М.Лютер, Ж.Кальвін); ліберальна теологія кін. ХVІІІ–ХІХ ст. (Ф.Шлейєрмахер та ін.); діалектична теологія (К.Барт, Р.Нібур) і протестантський екзистенціалізм пер. пол. ХХ ст. (П.Тілліх); нова теологія др. пол. ХХ ст., яка склалася під впливом ідей Д.Бонхоффера.

Якими шляхами відбувається в наш час інтеграція протестантської теології та філософії? Включення філософсько-теологічних концепцій протестантизму в систему ідеалістичної філософії або безпосередньо (релігійно-філософські різновиди екзистенціалізму, діалектична теологія), або через релігійну філософію (ліберальна і фундаментальна теологія). Водночас, пошуки протестантською теологією контактів з сцієнтистсько-орієнтованими філософськими течіями Заходу: позитивізмом (філософія досвіду, аналітична філософія), структуралізмом. Існування в протестантській ідеології таких основних теологічних тенденцій: підкреслення наступності протестантизму щодо періоду Реформації і оцінка проблеми зв’язку християнства з сучасністю; з одного боку, адаптація до сучасної науки і культури, з іншого – негативна реакція ортодоксів на це пристосування.

Великий вплив на протестантську теологію ХХ ст. боротьби в ній модерністських і консервативних течій. Протестантські варіанти модернізації християнського віровчення, запропонувала сучасна протестантська теологія. Діалектична теологія, що утверджувала релігійні принципи через заперечення і протиріччя (“теологія кризи”), як своєрідна реакція на богословський модернізм. Звертання П.Тілліха і Р.Бультмана для обґрунтування і оновлення християнських догматів до екзистенціальної філософії. Спирання Тілліха на ідеї С.К’єркегора, М.Бубера, М.Хайдеггера і представлення ним християнської теології за допомогою понять “кореляція” і “кайрос” (процес, його типи і рушійні сили) як частини єдиного культурного процесу.Пристосування Бультманом, який спирався на ідеї екзистенціальної герменевтики і деміфологізації, досліджень біблійних текстів до сучасності.

Обґрунтування в останні десятиріччя ХХ ст. різних концепцій “секулярного християнства”, зокрема, “секулярна теологія”, яка намагається визначити “світське” значення християнської віри для індивіда, створити таку модель християнства, що гармоніювала б із сучасним світом. Перегляд нею предмету самої теології і старих форм теологічного мислення. Оголошення теологами цієї течії всього світу ареною божественного Об’явлення, а головним предметом теології – не трансцендетного, потойбічного Бога, а світських, людських проблем.

Рефлексія в “теології процесу” загальнопротестантських принципів особистого контакту віруючих з Богом. Констатація американськими протестантськими теологами неприйнятності традиційної ідеї Бога для сучасної секулярної свідомості людини і їх намагання віднайти відповідний концептуальний засіб для вираження реальності Бога. Спроби за допомогою неокласичної метафізики, європейської екзистенціальної і феноменологічної філософії дати нову інтерпретацію ідеї Бога, розкрити для сучасної людини смисл секулярного християнства. Змикання модерністських ідей з традиційними концепціями християнства в “теології надії”.

Ідеї неоконсервативного християнства “моральної більшості” як такі, що протистоять цим напрямам. Представлені в протестантській теології різні конфесійні положення і загальні протестантські доктрини як такі, що служать основою екуменічної теологічної дискусії.

Постійним предметом філософської експлікації є також іслам – третя, найпізніша за часом виникнення (VІІ ст.) світова релігія, яку сповідують арабомовні народи, а також населення Північної Африки та більшої частини Азії. Основні священні книги ісламу: Св. Письмо-Коран, Св.Переказ-Суна. Засновник ісламу – пророк Мухаммед. Система догматів віровчення ісламу як така, що базується на абсолютній вірі в єдиного бога Аллаха і у особливу святість його пророка Мухаммеда (визнання того, що Аллах послав людям і інших пророків Мусу – Мойсея, Ісу – Ісуса Христа, але Муххамед – вище їх). Крім цього (“немає бога, крім Аллаха, і Мухаммед – пророк його”) – головного серед “п’яти стовпів ісламу”, до інших основних його 4-х “стовпів” відносяться: щоденна п’ятиразова молитва (“салят”, “намаз”), з обов’язковим омовінням перед нею; сплата податку на бідних і Церкву (“закят”) та добровільні пожертви (“садака”); щорічний місячний піст (“ураза”) в священний місяць Рамазан (Рамадан); здійснення паломництва (подорожі) до святинь ісламу – Мекки з храмом Кааба та Медіни (“міста пророка”).Іслам як такий, що, як і інші релігії, являє собою певну систему моральних норм (сформульованих у Корані моральних заповідей та повчань, яким мусульманин повинен слідувати у своєму житті). Шаріат як система мусульманського права і морально-правових норм, що ґрунтуються на сурах Корану, хадисах Суни та мусульманському богослов’ї – каламі.






Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет