Навчальний посібник у двох частинах


§ 5. Есхатологічна перспектива світу. Тема VI. Онтологія релігії // Академічне релігієзнавство / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – С. 230-237



жүктеу 4.54 Mb.
бет3/22
Дата21.04.2019
өлшемі4.54 Mb.
түріНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ЕСХАТОЛОГІЧНА ПЕРСПЕКТИВА СВІТУ

Конспект § 5. Есхатологічна перспектива світу. Тема VI. Онтологія релігії // Академічне релігієзнавство / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – С. 230-237.

Переважна більшість релігій ґрунтується на вченні про кінець світу і встановлення Царства Божого, на пророцтвах про те, що після нинішньої епохи страждань і несправедливості наступить царство справедливості і блаженства, Бог підведе підсумок людській історії. Зло буде знищене і запанує добро. Таке вчення дістало назву “Есхатологія” (грецьке eshaton – кінець, межа, кінцева мета і logos − вчення). Це релігійне вчення про кінець світу в просторі і часі, а також про завершення розвитку земної цивілізації та її історії, приреченість і смерть людини, кінець всього людства. Есхатологічні уявлення властиві всім релігіям, однак у систематизованій формі найбільш повно вони були виражені в монотеїстичних релігіях. Монотеїзм протиставив принципу циклічного розвитку, який був властивий політеїстичним релігіям і міфології, ідею абсолютного кінця світу напередодні встановлення Божого Царства.

Вчення про кінець світу і Царство Боже найбільш типові для іудаїзму, християнства та ісламу. Так, іудеї очікують пришестя Месії, який започаткує настання ери миру і справедливості на Землі. Християнство стверджує, що Ісус Христос як Месія вже був на Землі, але скоро прийде вдруге як Спаситель і вчинить Страшний Суд. За Біблією, з другим пришестям пов’язується встановлення тисячолітнього царства, в якому житимуть воскресші святі і мученики християнства. Триватиме воно до Армагеддону і Страшного Суду. Це вчення дістало назву мілленаризм (від лат. millе – тисяча і annus − рік).

Есхатологічне вчення християнством запозичене з іудаїзму. Воно передбачає загробну розплату за земні страждання лише богообраного народу, яким вважалися стародавні іудеї. В християнській теології посмертну відплату здобудуть всі ті, хто “спасеться”, а ідея кінця світу пов’язується з другим пришестям Ісуса Христа, Армагеддоном, тисячолітнім царством і Страшним Судом.

Ставлення до мілленаризму в різних течіях християнства не однакове. Одні вважають, що месія повернеться вдруге і завершить суд над винуватцями зла; другі твердять, що страшний суд відбудеться після того, як зло поступово стане згасати і його зникнення сприятиме настанню Царства небесного; треті повністю відкидають мілленаризм і ті місця в Біблії, де йдеться про день Страшного Суду, пояснюють як розповідь про подальшу долю індивідуальної душі.

В ісламі останній день світу вважається однією з основних істин віровчення. Іноді цей день розуміють як здійсненного Божого Суду над індивідуальною душею після смерті мусульманина. В багатьої місцях Корану останній день світу інтерпретується як стан, коли Земля буде зруйнована і всі люди отримають справедливу винагороду за свої діяння. Вони будуть поділені на тих, хто потрапить до раю, і на тих, хто потрапить до пекла.

У релігійних вченнях індуїзму, буддизму та зороастризму домінує ідея, що світ розвивається за космічним циклом, протягом якого релігія і мораль поступово занепадають і зрештою досягають крайнього рівня деградації, їх деградація притаманна сучасній епосі, яка характеризується як Калі-Юга або період виродження Дхарми. Протягом цього циклу розвитку прокладається шлях до оновлення віри і Земля поступово вступає в нову “золоту епоху” або період Кріта. В індуїстських священних книгах зафіксовані пророцтва, що космічне перетворення світу відбудеться з пришестям нової аватари (в буддизмі – будди майбутніх віків, в зороастризмі − Саошьянти). Сучасний світ, якому притаманні безпрецендентні соціальні потрясіння, індустріалізація, розвиток технологій, екологічна криза і занепад культури, характеризується багатьма релігіями як світ нещастя, смутку і страждань, що передує появі Месії.

Багато священних книг різних релігій твердять, що напередодні кінця віків наступить голод і мор, братовбивчі війни, природні катаклізми і сучасна цивілізація зазнає занепаду. На думку християнських богословів, сучасне людство, захоплене матеріальними інтересами, прагненням до наживи і різних насолод, любов до Бога в ньому вироджується. В індуїстських і буддистських священних текстах сказано, що з наближенням кінця сучасного періоду калі-цивілізація досягне найнижчої кризової точки. Більшість священних писань кінець віку пов’язують з появою Антихриста, Звіра або Даджжала, який заперечує існування Бога. Образ Антихриста уособлює зло і є противником християнської церкви. Саме Антихрист є об’єктом багатьох релігійних теорій, з яким пов’язуються всі біди нашого часу. В деяких священних книгах кінець віків обумовлений занепадом релігії, коли авторитет її основоположника знижується, а його віровчення зазнає перекручень. Після знищення Антихриста наступить соціальне і релігійне оновлення світу.

Християнство кінець світу і Страшний Суд пов’язує з Армагеддоном. За Біблією, Армагеддон інтерпретується як місце збору сил сатани для вирішальної битви з Богом, а в більш широкому теологічному розумінні це символ останньої боротьби Добра і Зла. Ідея такої боротьби зустрічається в Старому Заповіті, а в Новому Заповіті вона подана вже в конкретизованій формі. Так, в Одкровенні Івана Богослова розповідається, що Звір, який уособлює Рим і зло взагалі, будуть переможені посланцем Бога – Месією і скинуті у підземелля. Після цього почнеться тисячолітнє царство воскреслих святих і мучеників. Потім відбудеться остання битва небес з силами зла. Антихрист зазнає остаточної поразки, що ознаменує кінець земної історії. Після цього воскреснуть всі люди, які стануть перед Божим Судом. Грішники будуть засуджені на вічні муки, а праведники стануть блаженствувати в “небесному Єрусалимі”.

У протестантизмі сутність Армагеддону визначається в контексті доктрин виправдання релігійною вірою, напередвизначення й есхатології. Різні нещастя і злигодні розглядаються як наслідок кари Божої за людські гріхи. Ідея Страшного Суду розуміється як виключна прерогатива Бога використовується з метою розвінчування католицької церкви, її претензій судити людей від імені Бога.

Кальвіністська концепція абсолютного визначення і Божественної благодаті відкривала широкі можливості у боротьбі із земним злом, в здобутті милості Божої внаслідок успіхів на ниві підприємництва. Все це започатковує, на думку протестантів, епоху добра і справедливості.

Деякі течії пізнього протестантизму зберегли первісне розуміння сутності Армагеддону. Віра у близьке друге пришестя Ісуса Христа і настання Армагеддону притаманна й адвентистам, які декілька разів призначали, а потім переносили терміни “кінця світу”. Схожих поглядів дотримуються свідки Єгови, які розглядають історію людства як арену боротьби Бога з силами Сатани, що завершиться Армагеддоном. Внаслідок цієї боротьби все грішне людство загине, а свідки Єгови будуть врятовані. Вони побудують тисячолітнє царство на Землі і житимуть у ньому вічно. Єговістські теологи вважають, що епоха Армагеддону вже почалась. Початковим її етапом була перша світова війна, другим – друга світова війна, третім – холодна війна. Кульмінацією Армагеддону, на думку свідків Єгови, буде нова війна, в якій загине людська цивілізація.

Розуміння Армагеддону як неминучої світової війни властиве й іншим християнським течіям, які дістали назву “нові релігійні праві”. Проте політична інтерпретація Армагеддону викликає тривогу за долю людства і зустрічає сильну протидію різних прогресивних суспільних сил, в тому числі й релігійних.

Сучасна епоха страждань, згідно релігійного вчення, повинна завершитись Страшним Судом. Надія на страшний або останній суд завжди була відповіддю на проблему теодіцеї. Теодіцея (буквально – боговиправдання) – це релігійно-філософська доктрина, яка намагається усунути суперечність між наявністю у світі соціального зла та несправедливості і релігійними проповідями про Божу справедливість. Ця доктрина притаманна розвинутим релігіям і деяким філософським вченням, які зло розглядають як допущений Богом засіб випробування людей і зміцнення їх релігійної віри, а також засіб попередження грішників.

У різних релігіях уява про Страшний Суд є різною. Зокрема, в таких священних книгах як Авеста і Старий Заповіт сказано, що Страшний Суд і Царство Боже настануть саме на Землі. В Корані і в Новому Заповіті підкреслюється, що Земля буде зруйнована і тисячолітнє царство буде на небесах, де праведники здобудуть спасіння.

Страшний Суд можна витлумачувати як надприродну подію, що ознаменує собою кінець світу. Подібне розуміння характерне для ісламу, католицизму і православ’я. Інше розуміння цього суду зводиться до соціального, політичного й релігійного оновлення земного світу. Такі ідеї зустрічаються в іудаїзмі, бахаї, японській новій релігії Секай Кюсей кьота, інших релігіях.

Християнське віровчення Страшний Суд інтерпретує як остаточну відплату всім живим людям і мертвим, які тілесно воскреснуть і за вироком вищого судді дістануть за своїми вчинками, а в протестантизмі – за вірою. Після цього праведники здобудуть вічне блаженство в раю, а грішники – вічні муки у пеклі. Подібні уявлення запозичені з іудаїзму і стародавніх єгипетських релігій про Судний День. В Євангеліях від Матвія та Івана вони супроводжуються яскравими картинами того, як ангели трубами сповістять про Страшний Суд, Ісус Христос з’явиться на хмарах небесних, а потім сяде на престолі, перед яким зберуться всі народи. Виправдані люди стануть справа від престолу, а засуджені − зліва. В Апокаліпсісі Страшний Суд змальовується як всесвітня катастрофа. Християнська есхатологія включає погляди, які були властиві античному християнству. До них відноситься уява про Книгу життя, що ведеться Богом, повернення землею і морем тіл померлих на Страшний Суд, процедура виголошення вироку і його виконання ангелами та чортами. Ідея Страшного Суду зафіксована в Символі християнського вірочення, де сказано: “І вдруге прийде із славою, судитиме живих і мертвих, а його царству не буде кінця”. Протестантські церкви та організації в основному поділяють традиційні християнські погляди на Страшний Суд, але деякі з них схильні трактувати цю проблему символічно. Есхатологічні погляди на Страшний Суд в наш час нерідко переплітаються з уявою про екологічну катастрофу й економічні кризи. В багатьох теологічних і філософських вченнях цій проблемі надається переважно соціального звучання.

Есхатологічяна перспектива світу тісно пов’язана з релігійною уявою про великого духовного вождя – Месію, тобто Божого посланця, Спасителя, який володіє надприродними властивостями, здатний покарати грішників, винагородити праведників, покликаний знищити зло, встановити Царство Боже і закласти початок нової ери загального благоденства. Месія староєврейською мовою і Христос грецькою мовою буквально означає “помазаник” або особа, яка спеціально обрана Богом для виконання його волі. Уява про Месію виникла у стародавніх іудеїв, які перебували тривалий час у вавілонському полоні. В образі Месії тоді виступав завойовник, який був покликаний звільнити іудеїв і відновити порядок.

Після знищення стародавньої Іудеї почало формуватись вчення про Месію як майбутнього рятівника іудеїв від іноземного гніту, покликаного відносити договір Яхве з його обраним народом. Ідею про Месію християнство запозичило з іудаїзму. В християнській есхатології Месія в особі Ісуса із Назарету вже був на Землі, після страждань і смерті воскрес й вознісся на небеса. Тепер християнство очікує друге пришестя Христа, під час якого буде завершена покладена на нього Богом місія – врятувати людство від гріха.

Якщо термін “месія” в різних релігійних вченнях зустрічається порівняно рідко, то пророцтва про появу Божого посланця для виконання волі Всевишнього мають універсальний характер. Крім християнства та іудаїзму, вчення про Месію поширені в індуїзмі, ісламі та інших релігіях.

Так, в індуїзмі є вчення про аватари, тобто перевтілення Бога-отця в інших богів, людей аби тварин задля захисту і спасіння віруючих. Перевтілення і діяння Верховного бога описані у ведах. Згідно цих писань, Господь, створивши Всесвіт, прийняв на себе роль його охоронця і приходить туди в образі своїх втілень, щоб покликати до себе і спасти нижчих істот і напівбогів.

Прихильники ісламу теж очікують другого пришестя Месії, зокрема шиїти сподіваються на прихід “прихованого імама”, вірять в майбутню появу імама Махді. В буддизмі важливе місце посідає пророцтво про прихід майбутнього будди – Майтреї, який перебуває нині нібито в царстві богів і чекає часу свого народження у світі людей. Він позбавить людство від страждань і приведе в царство насолод. У вішнуїстських священних текстах, зокрема у Ведах, передбачається поява месії Калки; в зороастрійських текстах сказано про прихід Саошьянта; в конфуціанських релігійних джерелах йдеться про близьку появу Справжньої Людини, яка встановить на Землі загальний мир.

В есхатології важливе місце займає вчення про Царство Боже. Надія на те, що скоро настане золота епоха, ідеальний світ, де немає місця злу, де панує Божа справедливість властива багатьом релігіям. Найбільш повно ця ідея виражена у світових релігіях і тих віруваннях, які виникли на їх основі. Поняття “Царство Боже” виражає релігійно-утопічний ідеал жаданої структури суспільства, такого ідеального стану людини як вічне життя і вічне блаженство. Уява про Царство Боже пов’язується з містичним віруванням про вплив надприродних сил на життя з метою його перетворення у “Новий Єрусалим” з оновленим небом і землею.

Християнське вчення про Царство Боже подвоює світ на світ матеріальний, грішний і недосконалий та світ надприродний, праведний і досконалий. Воно відстоює ідею про можливість існування людини в інших, трансцендентних вимірах і станах, в яких вона досягне вічного життя і блаженства після смерті.

У священних писаннях різних релігій інтерпретація Царства Божого дається з різних позицій. По-перше, Царство Боже – це світ абсолютної влади Бога, де на його честь постійно висловлюють похвалу; це – справедливість, спокій, процвітання і щастя, що пануватимуть вічно на радість людству. По-друге, Царство Боже – це такий суспільний устрій, в якому люди будуть вдосконалювати свої кращі якості, будуть пізнавати Бога і знаходити на практиці дорогу до нього; ніщо не буде чинити перешкоди у творінні добрих справ кожною людиною.

По-третє, Царство Боже – це насамперед стан вічного життя і блаженства, де не буде смерті, а всі померлі повернуться до життя у день воскресіння з мертвих; це – ідеальне суспільство, символами якого є гора Сіон, святе місто − Новий Єрусалим. В деяких релігіях, зокрема таких як бахаїзм, мормонство, Церква уніфікації Муна, становлення Божого ідеального царства розглядається в єдності з прогресом сучасної людської цивілізації. Первісне значення терміну “Царство Боже” як духовного ідеалу і блаженства після смерті в сучасних радикальних есхатологічних вченнях поступово витісняється соціально-утопічними розуміннями майбутнього ідеального суспільства.

ВІДОБРАЖАЛЬНЕ ВІДНОШЕННЯ І ВЛАСНИЙ ЗМІСТ

РЕЛІГІЙНОГО ФЕНОМЕНУ

Конспект § 5. Відображальне відношення і власний зміст релігійного феномену. Тема VIІ. Епістемологія релігії // Академічне релігієзнавство / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – С. 247-255.

Відношення – філософська категорія, предметним полем якої є взаємодія, взаємозалежність елементів певної системи. Відношення, якщо воно не вигадане, має основу, що коріниться в самій даності, а тому в ньому й проявляється природа її властивостей. Сказане загалом стосується і релігії як системи, якісна визначеність якої характеризується рядом властивостей, що проявляються у її власних відношеннях та відношеннях зі світом людини. Такими є, передусім, відображальне, виповнювальне, вірувальне, культове, функціонально-сутнісне відношення.

В епістемологічному плані привертає увагу відображальне відно­шення, оскільки з ним безпосередньо пов’язане питання про витоки та спосіб релігійного бачення світу. При цьому відзначимо, що всупереч тим, хто вбачає сутність релігії в суб’єктивній вірі або вважає Бога тотожним з природною субстанцією, протилежності розглянутого відношення, тобто його суб’єкт і об’єкт самі по собі, відприродно не містять якостей релігійності. Остання − лише можливість, пов’язана з деякими особливостями пізнавальної діяльності, а тому релігійне відображальне відношення є феноменом гносеологічним, в якому відтворюються в специфічній формі взаємодія суб’єкта з певними фрагментами об’єктивної реальності.

Суб’єктом релігійного відображення є людина невільної діяльності. В академічному релігієзнавстві це положення зазвичай розкривають через філософсько-соціологічну категорію відчуження, яка виражає опредмечення людської сутності нелюдським чином. Продуктивна сила праці та відчуження від виробника її продукту, суспільство як соціальна сутність людини й відчуженні від неї суспільні відносини, людина як суб’єкт діяльності і як об’єкт, що використовується суспільним процесом, − усе це свідчить про саморозірваність існування людини, про перетворення продуктів її діяльності в чужу, пануючу над нею силу, недоступну управлінню нею і цілепокладанню, це, в свою чергу, детермінує виникнення, відтворення та генезис релігії, подвоєння нею світу, винесення сил людини поза її власну сутність і надання їм надприродного статусу.

Але соціумні характеристики невільної діяльності, виражені через категорію відчуження, хоча й дуже цінні, все-таки, вважаємо, недостатні. Адже невільна діяльність людини пов’язана не лише з певними об’єктивними умовами її життя, особливо з недійсним способом суспільного устрою, а також з деякими психологічними та гносеологічними чинниками. Так, невміння діяти зі знанням справи проти стихійних сил природи та суспільства через обмеженість буденної свідомості, а в зв’язку з цим почуття розгубленості, незахищеності, що також є проявом несвободи, яка владно уможливлює появу перевтілених форм свідомості, зокрема релігійної. Отже, при визначенні суб’єкта відображального релігійного відношення мають бути враховані об’єктивні, соціумні й духовні чинники діяльності людини.

Щодо об’єкта релігійного відображення, то останнім часом в літературі висловлюється думка, що таким є не самі собою стихійні сили, а невільні буттєві стани самої людини. Така включеність суб’єкта у фрагменти об’єктивної реальності, що потрапили в коло його діяльності, але не підвладні йому, репрезентує релігійну свідомість не як пасивне споглядання людини “збоку”, а як вироблення суб’єктом уявлень і переживань “з-середини” невільного буття. А саме з такого підходу віруючий і виявляється тим, чим він є – не стражденною істотою, а суб’єктом, який намагається вийти за межі несвободи і спрямовує свої погляди, почуття й дію до вищого, довершеного, досконалішого.

У розглядуваному питанні особливий інтерес становить третій, поряд з суб’єктом і об’єктом, елемент відображального відношення – сам процес відображення, в ході якого можуть бути релігійно реалізовані певні особливості пізнавальної діяльності людини. Серед цих особливостей чи не найбільшу роль відіграє абсолютизація суб’єктивного аспекту чуттєвих образів.

Справа в тому, що зміст пізнавальної діяльності людини завжди постає в суб’єктивній формі, що чуттєві образи мають і суб’єктивну сторону, тобто таку характеристику, яка зумовлена не самим предметом, а взаємодією суб’єкта з об’єктом. У процесі пізнання мислення, впливаючи на форми живого споглядання, надає змісту чуттєвих образів елементи узагальнення знання про інші об’єкти того ж класу речей, про місце даного суб’єкта у певній сфері людської практики, у ставленні суб’єкта до відображуваного об’єкта. Ці додатки до чуттєвого образу зумовлені людською практикою, яка передбачає перетворення матеріального в ідеальне саме за зразком людських потреб, і є суб’єктивними елементами, або сторонами образу. Не становить винятку і відображальне відношення суб’єкта невільної діяльності з його буттєвими станами – як “чиста”, цілком суверенна їх взаємодія. Це відношення існує лише в абстракції. А насправді, суб’єкт невільної діяльності вносить в образ об’єкта моменти, які йдуть не від нього, через нагальну потребу здолати свої невільні буттєві стани, виповнити їх і, цим самим, зробити надсущими. Така суб’єктивність чуттєвих образів починає відігравати роль передумови, вихідного моменту для виникнення релігійних вірувань тоді, коли образи предметів беруться безвідносно щодо тих умов, які визначають їхній зміст, коли ті моменти, що вносяться в ці образи суб’єктом, включаються в об’єктивні зв’язки світу, безпосередньо прикладаються до речей.

Звичайно, суб’єкт-об’єктне відображальне відношення, навіть за умов невільної діяльності людини, ще не є фатально зумовленим кроком до релігійного світовідчуття. Навіть за несприятливих соціумних обставин мисляча особистість може усвідомлювати суб’єктивність як форму прояву об’єктивності і елімінувати суб’єктивні моменти з процесу пізнання. Але візькість житейської практики, обмеженість буденної свідомості, відсутність послідовно правильної орієнтації навіть у найближчому довколлі – все це не тільки заважає розумному виключенню суб’єктивних сторін із змісту відчуттів, сприйнять, а також сприяє абсолютизації цих сторін, тобто мисленно-фантазійному відриву їх від суб’єкта та наділенню ними об’єкта як рисами його якісної визначеності. У результаті відображуваний об’єкт уособлюється, сприймається як такий, що відприродно наділений певними почуттєвими, розумовими, вольовими якостями. В літературі це явище іноді називають перенесенням людиною власних “смислів” на інші “значення”, тобто власних бажань, волінь, переживань тощо на предмети, події, явища, яким вони зовсім не властиві.

Абсолютизація суб’єктивних моментів у чуттєвих даних, пов’язане з нею уособлення історично неминуче веде до уявлення про предмети і явища як чуттєво-надчуттєві об’єкти, як живі надприродні істоти. Природно, що й поняття, виникаючи на основі такого змісту чуттєвих даних, у якому об’єктивне і суб’єктивне злиті в одне ціле, теж мають перевтілений зміст, бо завдяки зазначеній обставині об’єкт мислення наділяється такими якостями, які ставлять його у відношення з людиною так, що ніби вони йдуть від самого об’єкта.

Слід зазначити, що абсолютизація суб’єктивних моментів чуттєвих образів далеко не завжди наявна не лише у сучасної, а й у первісної людини, де склалися релігійні уявлення. Вона не веде до всезагального одухотворіння природних і суспільних явищ, а стосується лише невільних буттєвих станів людини, безпосередньо включеної своєю життєдіяльністю у повсякденну гру стихійних сил, непередбачуваних за наслідками свого впливу на неї.

Абсолютизація суб’єктивних моментів чуттєвих образів започатковує формування надприродного, що становить, образно кажучи, передмову до власного змісту релігії. Бо не всяке надприроднє є релігійним. Перенесення власних “смислів” на інші “значення” може давати й художні образи, де надприроднє має метафоричне значення, як-от “У полі могила з вітром говорила” (фольклор), або “Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убогая земля” (М.Коцюбинський).

Започаткування релігійного надприродного, взагалі власного змісту релігії, в ході абсолютизації суб’єктивної сторони чуттєвого відображення відбувається в контексті взаємодії ряду чинників, це – загальногносеологічі передумови всякої релігійності (згадувані вище вузькість історичної практики, незнання сутнісних зв’язків та відношень дійсності); це також (і особливо!) увіроване сприйняття надприродного як субстанційно сущого та виповнювального щодо невільних станів людини. Серед згаданих чинників заслуговує на увагу вибірковість відображального відношення.

Як, відомо, людина завжди сприймає об’єкт з певної точки зору. Тому для неї при побудові образів сприйняття та уявлення не все виявляється рівнозначним у даних відчуттів, і в основу чуттєвого образу більш високого рівня вона вкладає ті сторони об’єкта, які найбільш важливі для неї, визначають її ставлення до даного об’єкта в цілому. В результаті сприйняття і уявлення складаються як суб’єктивні образи зовнішнього світу не лише в тому значенні, що вони є ідеальною формою матеріального, а й у тому значенні, що вони синтезовані за зразком людських потреб, інтересів та установок. А як такі вони значною мірою залежать від різноманітних другорядних, зовнішніх і непередбачуваних обставин. Усе це знижує адекватність таких образів, сприяє мисленному збільшенню кількості певних рисочок дійсності та викривленню образів уяви, що й становить вирішальні моменти у гносеологічній можливості формування власного змісту релігійного феномену.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет