Навчальний посібник у двох частинах



жүктеу 4.54 Mb.
бет5/22
Дата21.04.2019
өлшемі4.54 Mb.
түріНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Розуміння свободи волі людини в католицькому і протестантському витлумаченнях значно відрізняються. Основу католицької концепції людини складає вчення Томи Аквінського. Він зазначає, що головна відмінність людини від інших творінь Божих у володінні нематеріальною розумною душею і свободою волі. Це дозволяє їй робити вільний вибір між добром і злом. Відтак свобода волі виявляє себе через пізнання розумом, яке є властивістю душі. Душа ж володіє можливостями пізнання двох родів: чуттєвого пізнання одиничних речей у відчуттях та інтелектуального, яке розкриває сутності.

Людина у своєму виборі між добром і злом може покладатися тільки на інтелект, а відтак її праведна чи гріховна поведінка завжди інтелектуально вмотивована. Але можливості людського розуму обмежені. Він не здатен пізнавати субстанційні сутності, які доступні тільки розумові Бога. “Пізнання субстанційного буття, − вважає Аквінат, − властиво лише інтелекту Бога і перевищує можливості будь-якого створеного ним інтелекту”. Таким чином свобода волі стає досить відносною, бо ж людський розум обмежується вірою і залежить від Бога.

Протестантизм базується на інших релігійно-філософських традиціях. В основу його віроповчальної системи було покладене вчення Августина, джерелом якого є платонізм. Вихідним принципом його концепції є уява про душу як духовну субстанцію, що не залежить від тіла і становить сутність людини. Божественні істини тут осягаються не розумом, а тільки вірою, в основі якої лежить вихідний вольовий акт. Ірраціональна віра за часом передує розумінню, знанню, мисленню. Тому вільна воля людини заснована не на розумінні, а на почуттях, які є виразом емоційної і душевної належності до Бога. Людський розум здатний до пізнання лише тоді, коли він просякнутий світлом Божим.

Сама ж людина без божественної душі – це неміч, слабкість, ніщо. Все, чим вона володіє, подароване їй Богом. Ідея божественної напередвизначеності досить чітко представлена у Августина. У нього людська душа знаходиться в прямій залежності від Бога. Душа за допомогою почуттів сприймає моральні й релігійні поняття. Пізнання небесних речей здійснюється через небесне світло, тобто Бога, який освітлює внутрішній світ людини.

З проблемою свободи людини і божественного напередвизначення перекликається проблема виправдання зла, якою займається теодіцея. Це − релігійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного добра. Скоріше всього у всіх неподобствах світу винна сама людина як Боже творіння, що має свободну волю. Саме вона вибирає між добром і злом. Вона подеколи орієнтується на дисгармонію і хаос, що й призводить до поширення зла на планеті. Саме тут теодіоцея переходить в антроподіцею.

Антроподіцея – богословська і філософська проблема, яка виникає із суперечності між ідеєю боговстановленості світопорядку і наявності у ньому дисгармонії і зла, відповідальність за які покладається на людину. Багато сучасних теологів, зокрема православних, вважають неможливою побудову раціональної теодіцеї й антроподіцеї. Вони вдаються до їх містичного обґрунтування. З точки зору цих богословів, Христос – боголюдина є єдиною можливістю теодіцеї і антроподіцеї. Втілившись у людину, Бог, за їхніми поглядами, виправдав світ, а своєю голгофською жертвою сам взяв участь у теодіцеї світу, в людських стражданнях.

Поняття теодіцеї було введено німецьким філософом Г.Лейбніцем в книзі під такою ж назвою (“Теодіцея”). В основі його вчення лежить таке поняття як монада – проста субстанція, ідеальне начало речей. Найвищою монадою є Бог. Проблема свободи у Г.Лейбніца пов’язана з рівнем духовного розвитку монади. Проблема свободи у Г.Лейбніца пов’язана з рівнем духовного розвитку монади. Вона реально стає можливою за умови, що у монади з’являється здатність до самосвідомості. Лише тоді вона стає суб’єктом, а необхідність і детермінованість її діяльності переходять у свободу. Найвищим рівнем свободи характеризується діяльність Бога. Він має абсолютну свободу, але й “воля Бога не може бути довільною”, тобто Бог не може діяти всупереч своїй власній природі. За своєю природою він завжди прагне до кращого, бо ж його воля детермінована моральною необхідністю.

Таке розуміння свободи розкривається Г.Лейбніцем в його концепції про можливу множинність світів. Згідно з нею, існує багато світів. Вони з однаковою необхідністю мисляться Богом, але він вибирає лише один з них. З логічної точки зору цей вибір має довільний характер, оскільки світи ці повністю рівні, але підстави такого кроку мають моральний гатунок. У своєму виборі Бог керується законом Благодаті, тобто прагне до максимуму реальності або аж до найвищої досконалості. Керуючись цим законом, з багатьох можливих у світі Бог обирає і творить найкраще. Звідси випливає відомий висновок Лейбніца, що ми живемо у “найкращому” із світів [2, c. 634]. Найкращим він є у тому розумінні, що Бог для творення цього універсуму віднайшов найкращий план, такий, що поєднує у собі найбільше розмаїття водночас із найбільшим порядком. Як і кожна духовна істота, людина у своїй діяльності керується законом Благодаті. Вона прагне до власного блага. Саме у цьому й полягає її природа. Рівень свободи людини залежить від рівня її духовного розвитку, рівня її свідомості, а можливість вільного вибору залежить від її пізнання. Таким чином зло, за Лейбніцем, це просто відсутність добра. Воно пов’язане з низьким рівнем духовного розвитку людини і аж ніяк не створене Богом. Людина сама його створює через свою недосконалість, нерозуміння нею законів гармонійного розвитку світу.

Список використаної у тексті літератури


  1. Катехизис. – К., 1991. – С.53.

  2. Лейбниц Г.В. Теодицея // Соч. В 4-х т. – М., 1982. – Т.І. – С.634.

СЕНС БУТТЯ ЛЮДИНИ У СВІТІ. ВЧЕННЯ ПРО СПОКУТУ І СПАСІННЯ

Конспект § 3. Сенс буття людини у світі. Вчення про спокуту і спасіння. Тема ІХ. Антропологія релігії // Академічне релігієзнавство / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – С.288-294.

Сенсобуттєва проблема – одна з основоположних проблеми людства, з якою зустрічається віч-на-віч кожна окрема людина на тому чи іншому етапі свого життя. Рано чи пізно кожному з нас доводиться шукати відповідь на це вічне питання. Деякі люди відповідь знаходять в тому, що за своєю суттю є глибоко індивідуальним. Кожна окрема людина сама повинна знайти відповідь на нього. Адже можна шукати його ціле життя, але так і не знайти, а можна осягнути за кілька миттєвостей. Скільки жило людей на землі, стільки існувало й існує відповідей на нього.

У філософській та релігієзнавчій літературі існує безліч різноманітних підходів до вирішення цієї проблеми. Найбільш поширеним є підхід, який стисло охарактеризував відомий вчений А.Ейнштейн: “Сенс життя, яким би коротким і ризикованим воно не було, можна знайти в служінні суспільству”. Тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси; поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні і пусті. Все, що є у світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об’єктивно в них вкладають. Що ж стосується власного індивідуального буття людини, то гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує цим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за часові межі свого існування.

Відтак сенс життя людини полягає в праці на благо суспільства та у створенні духовних і матеріальних результатів свого перебування на Землі. Як говорять в народі, людина недаремно прожила своє життя, якщо посадила дерево, збудувала будинок та виховала дитину. Але такий підхід є дуже загальним за своєю сутністю. Звичайно, можна любити суспільство, працювати на його благо, але людина так влаштована, що вона не може однаково любити всіх. Це – дуже рідкий дар, справжнє покликання людської душі, яке було у видатних педагогів, лікарів, духовних діячів. Людина, насамперед, любить найближчих і найрідніших для неї людей. Згадаймо велику материнську любов. Мати заради порятунку своїх дітей здатна до самопожертви. Тому для багатьох людей сенс буття, насамперед, у любові до своїх рідних та близьких.

Для багатьох людей сенс життя пов’язаний з досягненням якоїсь мети, з реалізацією тих чи інших цінностей. Такі цінності, як добро, істина, краса, повинні лежати в основі будь-якої людської діяльності. Звичайно, можна поставити собі мету й активно прагнути її досягти, але важливим є й те, яким шляхом це буде здійснюватися: чи шляхом знищення всього, що заважає її досягненню, а чи ж навпаки − намаганням знайти компроміс і прагненням до взаємодопомоги в реалізації мети.

Тут потрібно згадати також творчість видатного австрійського психолога В.Франкла, який виділив три основні пласти цінностей, що вносять смисл в індивідуальне буття людини. А саме – цінності творчості, переживання і відношення. Перші з них необов’язково пов’язані з якимись високими, визначними справами. Найзвичайніша людина може розглядати свою діяльність як важливу для себе і для інших людей та вносити в неї елемент творчості. Що ж стосується людей творчої вдачі, то ми нерідко бачимо, як саме усвідомлення ними свого задуму, своєї мети, яку, крім них не зміг би реалізувати ніхто, формує для них сенс життя і творчості в найскрутніших обставинах.

Цінності переживання, за В.Франклом, пов’язані із тими почуттями, які виникають в особистості під час її спілкування з творами мистецтва, з навколишнім світом. Сюди також можна віднести і релігійні переживання. Причетність до цінностей високого порядку, які відкриваються нам саме завдяки такому контактові зі світом, безперечно наповнює душу людини новим духовним змістом. Особливо це стосується переживань любові, симпатії, співчуття до інших людей.

І нарешті, коли людина потрапляє у досить скрутне становище, її буття перестає бути продуктивним і багатим на переживання. У нас залишається ще один клас смислоутворюючих цінностей – цінність відношення, передусім відношення саме до того, що обмежує наше життя і його можливості. А це − обов’язок, доля, смерть, страждання. Ставлення до подібних фатальних чинників життя по-новому висвітлює духовні обрії останнього, окреслює справжні масштаби нашої людяності, нашу душевну глибину. Зокрема, віч-на-віч зі смертю найбільш повно висвітлюється той зміст, який ми вклали у своє власне життя. І саме тоді ми усвідомлюємо ту просту істину, що життя – це великий дарунок і що перед Буттям, Вічністю, Богом ми несемо велику відповідальність за те, як ми його використовуємо.

Тут ми підходимо безпосередньо до релігійного тлумачення сенсобуттєвої проблеми, бо ж саме богослов’я намагається дати відповіді на основні, глибинні питання: що є буття? що є людина? в чому сенс її життя?

Філософською основою теологічних уявлень про людину і сенс її життя послужили ранні ідеалістичні теорії, які пов’язують людину з “абсолютною свідомістю”, “світовим розумом”, “Абсолютом” (Сократ, Платон, стоїки). Сократ вважав сутністю людини її внутрішній світ і душу. Платон визнавав сенс людського існування у злитті людини з Абсолютом, Богом і переході її до позабуттєвого, понадчуттєвого світу, світу “чистих ідей”.

Витлумачення процесу злиття “світового сенсу” з Богом завершується у Філона Александрійського, який ідеалістичні положення грецьких філософів пов’язав із догматами Св.Письма (природжена гріховність людини, вчення про покаяння і спокуту, спасіння та ін.). Людина, як зазначають теологи, була створена за образом і подобою Божою. Її головне завдання чітко визначив сам Господь – розмножуватися, наповнювати Землю і володіти нею і всім, що на ній є. Водночас він створив для людини помічника – жінку. І жили вони в благодатному стані, райському блаженстві, доки не вчинили первородний гріх, за що й були вигнані з раю і приречені на страждання і зароблення хліба в поті чола свого на землі.

Але Бог, який був не тільки справедливим, а й милостивим, послав на землю Сина Свого – Ісуса Христа, який своїм жертовним подвигом, мученицькою смертю і воскресінням позбавив людство від прокляття і смерті, що тяжіли над ним з часів гріхопадіння Адама і Єви. Ця жертва примирила Бога з людьми і відкрила їм шлях до спасіння, який лежить через подолання гріха та відродження особи, що може відбутись завдяки її примиренню з Богом.

В католицизмі і православ’ї спасіння вважається можливим лише за сприяння Церкви та звершення віруючими добрих справ. Протестантизм не визнає посередницьку рятівну роль Церкви і висуває принцип особистого виправдання вірою.

Теологія Єднання (Муна) пов’язує спасіння із створенням істинної сім’ї, яку нібито не створили через своє гріхопадіння Адам і Єва, і не зміг створити через непорозуміння зі своїми сучасниками Ісус Христос.

Мартін Лютер – яскравий представник афро-американського протестантизму – твердив, що людина повинна прагнути до врятування своєї душі через глибоку особисту віру, яка безпосередньо дарується їй Богом. Ніякого священства, ніяких зовнішніх атрибутів, ікон, спеціальної обрядовості та й самої Церкви для спасіння не потрібно. Єдиним авторитетом у питаннях віри протестантизмом було визнане Священне Писання, яке міг вільно тлумачити кожний віруючий.

Сучасні богослови значну увагу також приділяють соціальним проблемам буття людини. Людина, зауважують вони, може бути врятована завдяки своїй вірі, але вона повинна жити й активно діяти також і в суспільстві. М.Олісницький зазначає: “Людина повинна жити і діяти не тільки безпосередньо у релігійній сфері, а й у сім’ї, спілкуванні, громадській сфері, у державі; всюди вона повинна жити і представляти себе моральною істотою”. Професор богослов’я Заболоцький твердить: “Повнота життя віруючого випливає із його прагнення до спасіння, але вона водночас полягає й у солідарності зі всім людським родом, повній участі у всіх справах життя людства, служінні йому, співробітництві з ним”.

Водночас, головне призначення людини, на думку богословів, полягає не в соціальній самореалізації, а в прагненні до Бога, в Богоуподібненні. Людина повинна прагнути до здобуття високих духовних благ. Головною цінністю, яку Бог залишив людям, є досягнення Царства Небесного. Земне життя розглядається як швидкоплинне і тимчасове. Події реального, земного життя визначають характер посмертного життя людини. “Земне життя визначає життя майбутнє, оскільки Царство Боже створюється в душі людини, яка є на Землі”.

Роздуми про сенс життя ми можемо зустріти ще у Стародавній книзі Еклезіаста, де висловлено думку, що всі блага й цілі життя, до яких прагне людина, позбавлені сенсу, що все в житті – “це марнота та ловлення вітру” (Екл. 2:17). Тільки Бог і віра в нього може надати сенс людському існуванню. Людина повинна жити по вірі. Саме ця віра перетворює її і все, що навколо неї. Людина, почавши жити за вірою, відразу відчує, як розширюються межі її життя, і як земне життя наповнюється глибоким духовним змістом, а саме життя набуває нового сенсу.

Представники католицької теології також засвідчують прагнення віруючого до Бога. Згідно з французьким католицьким теологом Г.Марселем, сенс життя людини як “мікрокосмосу” полягає не в земному оречевленні, а в тому, щоб злитися зі своєю космічною першоосновою – Богом, пізнання якого може бути тільки глибоко інтуїтивним, містичним.

Подібні погляди має також і Тома Аквінський. Людина, за його вченням, складається з божественної, безсмертної душі, через яку вона безпосередньо співвідноситься з Богом, і смертного тіла, яке поневолює душу. Кінцевою метою і сенсом існування людини є її прагнення до Бога-ідеалу і завершеного вияву всього існуючого.

У протестантизмі філософія людини (філософська антропологія) і розглянуті в її контексті питання про сенс людського існування пов’язані з ім’ям С.К’єркегора. На ірраціональній системі цього датського філософа своєрідно позначились ідеї А.Шопенгауера та філософські погляди Ф.Шеллінга. Віра витлумачується К’єркегором як суб’єктивне переживання особистості, незалежне від логіки та соціальної дійсності. Людина, для К’єркегора, має бути усамітненою від світу і споглядати Бога у своїх переживаннях. Через свої емоційно-вольові акти, особистість стає співпричасною до Бога, вступає в безпосередній зв’язок з ним. Самоусвідомлюючи свою гріховність, страждаючи та перебуваючи в постійному страху, особистість пізнає велич Бога й свою нікчемність. І тільки в такий спосіб людина може осягнути свою істинну сутність, бо ж відношення до Бога – це те, що робить людину людиною.

Релігійно-філософська антропологія К’єркегора мала значний вплив на ідейні течії в протестантизмі. В дусі його традиції будується і релігійно- філософська система Е.Брунера, який твердить, що пізнання людини і сенс її життя можливі тільки на основі одкровення Бога. Зорієнтовує свою філософську систему на людину також і П.Тілліх. На його думку, сутність людини в її екзистенційних проявах треба “пережити” і “зрозуміти”. Філософ вважав, що поняття Бога слід розкривати в єдності іманентного та трансцендентного, відшуковуючи його в “глибинах буття” світу й людини.

Досить цікаві погляди на проблему людини і сенсу її буття висловив також засновник концепції християнського еволюціонізму Тейяр де Шарден. У своїй системі мислитель прагне поєднати релігійні та наукові погляди. Людина, на його думку, − це результат досить тривалого шляху еволюції хребетних. Але людина − це не тільки істота біологічна, а й розумна. Завдяки цьому стає можливим формування в масштабах Землі єдиного людства і створення “розумної сфери землі” (ноосфери).

Таким чином, основним моментом, який простежується в більшості богословських й релігійно-філософських течій, є тема знаходження шляхів вирішення сенсобуттєвої проблеми людини через її віру. В Євангелії від Матвія читаємо: “Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, – той знайде її” (Мт. 10:39). “За мене”, тобто заради Бога – ось перспектива абсолютної конечності, абсолютного зникнення у небутті. Тільки той, хто її прийме, силою Божественної Благодаті здобуде життя вічне.

Список використаної у тексті літератури



  1. Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – 862 с.

  2. Ейнштейн А. Физика и реальность. – М., 1965. – С.339.

  3. Олесницкий М.А. Из системы христианного нравоучения. – К., 1896. – С. 482.

  4. Журнал Московской патриархии. – 1983. − № 1. – С.63.

  5. Журнал Московской патриархии. – 1986. − № 9. – С.42.

БУДДИЗМ: ВЧЕННЯ, ІДЕЙНІ НАПРЯМИ

Конспект § 2. Буддизм. Тема ХІІІ. Світові релігії // Академічне релігієзнавство / За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – С.368-371.



    Буддизм зародився в Індії в середині І тис. до н.е. Колишні індійські вірування не могли в достатній мірі задовольнити потребу в розраді. Привабливість буддизму в країні зі специфічною кастовою структурою була в тому, що він оголосив життя будь-якої людини нескінченним ланцюгом страждань, і в такий спосіб зрівняв усіх людей. Принцип загальної рівності – характерна риса буддизму, що ріднить його з іншими світовими релігіями.

Засновником буддизму був Сіддхартха Гаутама, відомий ще якШак’ямуні, син царя племені шак’їв (північний схід Індії). Він одержав всебічну світську освіту, жив у спеціально побудованому для нього палаці, одружився на своїй кузині Яшодхарі. Але якось Шак’ямуні побачив чотири знамення.

Перші три (“старість” − стара людина, “хвороба” – хворий, “смерть” – поховальна процесія) – засвідчили йому нестійкість сансари, а останнє (чернець) − шлях до звільнення. Він вирішив втекти від розкоші, а тому після народження сина Рахули залишив палац і приєднався до аскетів. Через сім років, у віці 35 років, Шак’ямуні досяг бодхі (просвітлення) і став Буддою (“просвітленим”).

Першу проповідь Будда виголосив у парку Ришіпатана біля Ванараси (Бенареса) для п’ятьох колишніх своїх товаришів – аскетів. Сорок років ходив Шак’ямуні по долині Гангу, проповідуючи своє вчення. У 80-літньому віці він помирає.

Буддисти вірять, що принц Гаутама – це одне з нескінченних перероджень Будди, останнє земне тілесне його втілення, що проповідувало дгарму (вчення).

Основним ядром буддистської літератури є Трипітака (“Три кошики закону”), складена учнями Будди і записана у 80 р. до н.е. на Цейлоні за царя Ваттагамані. Цей буддистський канон складається з трьох частин.


  1. Віная-пітака (“Кошик правил поведінки” – містить правила поведінки, обов’язкові для членів буддистської громади ченців (сангхи). У свою чергу віная-пітака теж ділиться на три розділи.

  2. Сутта-пітака (“Кошик текстів-сутр”) – подає в найбільш повному вигляді “Вчення” (Дгарму) Будди. Це – своєрідна енциклопедія буддизму. Складається вона з п’яти збірників сутр (текстів).

  3. Абхідхідхамма-пітака (“Кошик тлумачення вчення – “Великої дгарми”) – філософсько-метафізичні й етико-психологічні проблеми дгарми (вчення). Складається вона із семи розділів.

Усі ці тексти вважаються священними і записані мовою палі (спеціально винайденою буддійськими ченцями для запису своїх текстів).

Основи буддистського віровчення викладені Буддою Шак’ямуні в першій бенареській проповіді. Насамперед це вчення про “Чотири шляхетні істини” і “Шляхетний восьмиступеневий шлях” (“восьмеричний шлях”).

“Шляхетні істини”:


  1. життя у світі сповнене страждань;

  2. є причина страждань. Це – людські бажання, дурні пристрасті – спрага життя, насолод, земних благ і т.п.;

  3. можна припинити страждання. Можливість ця міститься у відмові від дурних пристрастей і бажань;

  4. є шлях, що веде до відмови від бажань, а отже – і до припинення страждань. Це – “шляхетний восьмеричний шлях”. Його складовими є:

    1. “Праведний (вірний) погляд” – правильне (вірне) розуміння чотирьох “істин”.

2. “Правильне прагнення” – рішучість діяти відповідно до цих істин.

3. “Праведна (правильна) мова” – відмова від брехні, наклепу, грубої мови і т.п.

4. “Праведна (правильна) дія” – не завдавати шкоди живим істотам і т.п.

5. “Праведний (вірний) спосіб життя” – чесне добування засобів до існування.

6. “Праведні (правильні) зусилля, ретельність” – наполегливість у подоланні суєтних думок, дурних впливів тощо.

7. “Праведні (правильні) думки” – постійне збереження в пам’яті знання про те, що життєві пристрасті, які притаманні людині, здатні тільки завадити їй на шляху до “звільнення”, що необхідна відчуженість від усіх мирських пристрастей.

8. “Праведне (вірне) зосередження” – досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, уникнення навіть почуття радості у зв’язку із розривом із мирськими путами і свого прийдешнього остаточного звільнення.

Цей “восьмеричний шлях” Будда назвав “середнім” (“серединним”), що позбавляє від крайнощів у поведінці. Він “серединний” ще й тому, що знаходиться між двома полярними позиціями – традиціями брахманізму і прихильниками вчень матеріалістів.

Згідно концепції буддизму, людина (і тільки людина) посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість звільнитись (врятуватися) від ланцюгів одвічної сансари (“колеса життя”) і досягти нірвани (стати архатом – ідеальною людиною або буддою).

Людська особистість – не що інше, як мінливе поєднання постійно змінних елементів (дхарм); така ж природа і зовнішнього світу. Не обмежуючись запереченням душі (атман), буддизм вводить поняття “сантана” (“потік”, “послідовність”). Фактично особистість – це лише ряд станів, що змінюють один одного, але вона залишається, хоча б частково, чимось єдиним; і всі її елементи (дхарми) зберігають зв’язок між собою. Це відбувається завдяки якомусь внутрішньому чиннику (прапті).

Уявлення про “сантану” призвело до своєрідного сприйняття ідеї карми (“відплати”). На відміну від багатьох традиційних релігій тут немає вічної душі як носія вчинків, єдиним “відповідачем” є сама людина, змінити її карму ніхто, навіть Бог, не може. В цьому розумінні нове існування, переродження – результат дій (карм), зіфіксованих у попередньому.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет