Одвічний Дух Десни



жүктеу 6.27 Mb.
бет1/39
Дата15.04.2019
өлшемі6.27 Mb.
түріКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39




Пам’яті мого батька,

Ворони Івана Івановича,

присвячую цю книгу.

© Ворона В. І. 2013

Для кого написана ця книга?
Для тих, хто удосвіта бреде лугом, збиваючи росу з високих трав,

зустрічаючи схід сонця на Десні;

хто заворожено слухає солов’їний спів, що з луною розноситься

над деснянською водою;

для тих, хто життя свого не мислить без нашої ріки і чиє серце належить їй без останку.
Для тих, чиї душі споріднені з нашими, незалежно від того, люблять вони Сейм чи Снов,

Дніпро чи Південний Буг, Дністер чи Дунай,


Амазонку, Урал чи Янцзи;

для тих чиї відкриті серця б’ються в унісон з нашими серцями

і з своєю Рікою, і з Лугом.
Для тих, хто живе серед бетону та асфальту і ще жодного разу

не спав просто неба;

хто ніколи не черпав пригорщами воду з ріки, аби напитись,

і не вставав до сходу сонця;

для тих, хто ніколи не вдихав п’янкі аромати квітучого лугу,

але час від часу мріє про це.


Для тих, хто народившись в урбанізованому середовищі,

прагне жити у віртуальному світі;

хто не любить палкого сонця, рясного дощу та свіжого вітру

і боїться життєдайної повені;

для тих, хто не відчуває потреби повернутись до витоків, бо

„кому воно потрібне, те довкілля”.


Для тих „науковців”, що вміють одне – „вивчати” Життя Ріки

і цим ще й заробляти на хліб;

хто по службі своїй мав би першим знати всі її біди й печалі

і давно вже бити на сполох;

для наших вождів, що сидять по світу у владних своїх кабінетах

і близоруко вершать долі людства.


Ця книга – для вас усіх...


Зміст.
Частина перша. У лузі.
І. Моя мандрівка 5

ІІ. Ліс. Перші уроки 26

ІІІ. Вудка 42

ІУ. Панське. Рибальська школа 46

У. Пасіка 55

УІ. Гатка 60

УІІ. Дід 64

УІІІ. Брудна 76

ІХ. Зима 83

Х. Прибутна 93

ХІ. Золота круча 101

ХІІ. Плес 128

ХІІІ. Журавльове 139

ХІУ. Наші озера 156


Частина друга. Коли ти – свій.
І. Сохачі 171

ІІ. День рибалки 192

ІІІ. Юшка 205

ІУ. Коли ти – свій 216

У. Бабине літо 241

УІ. Жовтень на Десні 250

УІІ. Човен 267
Частина третя. Час – як вода.
І. Короп 275

ІІ. Ліс. Сорок років потому 297

ІІІ. Журавльове. Вбита тиша 320

ІУ. Ніч під зорями 332

У. Мій вибір 343

УІ. Коза: „... і на круг свій вертається вітер” 356

УІІ. Вже перед прірвою чи ще на роздоріжжі? 371

Частина перша.

У лузі.

Моя мандрівка.


Сон кудись пропав, мов би його і не було. Я розплющив очі. Біле-біле світло заливало всю нашу кімнату. Воно не різало очі, як ріже їх світло сонця, коли раптом, отак зненацька, прокинешся вранці, а його промені вже гріють тобі обличчя.

Батько з матір’ю ще спали на своєму ліжку. Мені було так добре, так чомусь спокійно і легко, що через це почуття легкості я раптом без будь-яких зусиль, від одного лише свого бажання, піднявся над диваном, на якому спав, аж до самої стелі; поволі, але напрочуд легко, не поспішаючи, проплив, саме проплив, а не пролетів, до комина грубки, завис там під стелею, роздивляючись не таку вже й велику, скоріше навіть невелику, кімнату, в якій ми жили; розгледів найменшу шпаринку на побіленій мамою стелі, кожну волосинку, що залишилась від маминої щітки і кожну найменшу нерозтерту грудочку глини чи крейди на її поверхні.

Нітрохи не дивуючись своєму раптовому польотові, я облетів усю кімнату і не бажаючи будити батьків лише через цей свій політ, не вбачаючи вже в цьому ніякої дивини і ставши переконаним, що тепер так буде завжди, я раптом розтанув у повітрі, як тане легенький димок від батькової цигарки і знову міцно заснув під своєю затишною ковдрою.
...Настав гарний суботній червневий ранок. Прокинувшись, я лише на хвилину затримався в ліжку і, потягуючись, згадав про свій політ. Було і дивно, і трохи радісно від передчуття чогось нового, незвіданого, такого, що відкривається перед тобою ось прямо зараз, прямо на очах.

Сяк-так вдягнувшись, я вийшов з кімнати. Батько збирався на службу і саме торохтів своєю бритвою в пластмасовому стаканчику з гарячою водою, збиваючи таким чином поголену щетину. Стоячи поряд з ним і спостерігаючи, як він голиться, я зізнався:

– А я сьогодні літав, – і лише задля того, щоб це не виглядало як брехня чи вигадка, додав: – Мабуть, уві сні.

Батько, піднявши голову та дряпаючи бритвою свою засмаглу шию, не виявив ніякого здивування від моїх слів і з легкою натугою, бо був дуже зосередженим, промовив:

– Це добре. Літаєш – значить ростеш.

І, провівши рукою по виголеній місцині, аби перевірити, чи не залишилось, бува, там ще якого острівця щетини, додав:

– Я теж літав уві сні, коли був таким, як ти.

Ось! Хай і уві сні все це відбувалось, але ж, виявляється, це дійсно звична справа для кожної людини і якщо я теж почав літати, то, певно, вже досить скоро стану дорослим.

– А ти і тепер літаєш? – з надією спитав я.

– Ні, тільки тоді, як був малим. Кажу ж тобі – це така прикмета: якщо уві сні літаєш, значить ростеш.

Трохи помовчавши, бо саме закінчував голити щоку під лівим вухом, батько звичайним буденним голосом додав:

– Завтра поїдемо на Десну – треба до пасіки навідатись. Хочеш?

Хто б же ж такого не хотів?! Від почутого я весь день не ходив, а, здавалось, літав. За нашою хатою, в саду, є маленький лужок із зеленою-презеленою травичкою, ніжною та шовковистою. Ми звемо її точком. З весни на точку стоять наші вулики, бо те місце, де вулики стоять, якраз і зветься точок. Та як відцвітають сади, то вулики перевозять на луг або в поле. Там наші бджоли збирають мед з квітів. Тоді батько на своєму веломоторі частенько їздить на пасіку, бо за бджолою око та й око потрібне. Позаторік, як я був ще зовсім малим, а мамі лікар у лікарні вирізав апендицит, то на мої постійні запитання, де це поділась наша мама, батько незворушно відповідав: „ На пасіці бджоли колише“.

Мені хоч і було трохи сумно і не уявлялось як це можна такі маленькі бджоли колисати, але я тоді був ще зовсім малим та дурним, всьому вірив і вдруге того дня до тата з таким запитанням не чіплявся. Я все уявляв собі та уявляв, як воно таке може бути, – колисати бджоли, – і ніяк уявити не міг, і ото доки сушив собі голову над цією заковикою, батько встигав зайнятись своїми справами.

До цього дня мені ще жодного разу не довелося побувати на пасіці, коли вона стоїть не вдома, тож про таку розвагу я навіть і не мріяв.

Звичний для мене світ, де я почуваюсь як риба у воді, складається з нашої садиби, частини вулиці від нашого двору до двору мого друга – Сашка Журавльова та ще пастовника – чималенького вигону-лужка , що розпростерся в низинці між людськими городами нашої і сусідньої вулиць, порослого високою, нам по пояс, густою зеленою травою та рядком вербових кущів посередині, які неначе ділять його навпіл. Нашого світу нам цілком вистачає, аби знайти собі заняття по душі і не нудьгувати, але поїхати завтра на пасіку, що стоїть бозна-де, аж на самій Десні, то вже таке везіння і така радість, які, можливо, тільки один раз в житті і випадають. От неспроста ж я літав уві сні!

Десна! Жодного разу не доводилось мені на ній бувати, але хто ж не чув цього слова? З Десни рибалки привозять широчезних, немов ота кришка від виварки, лящів, або сомів, завбільшки з доброго дядька, які можуть і живого гусака проковтнути. Коли на Десні весною рушає з місця лід, то гримить і гуркоче на весь білий світ, дарма що до неї бозна як далеко, так далеко, що мені навіть уявити це важко. Там інший світ, невідомий, таємничий, світ дорослих чоловіків, там.. ну... там немає місця дитячим забавкам, от!

Десна! Тільки почуєш це слово – враз стрепенешся: про що там говорять?

Слово, яке повагу одразу викликає і, хоча коротке, але й широке та просторе водночас; світле, неначе синє небо, але й яскраве, як веселка на ньому під час дощу; хоча і не дзвінке, але соковите та смачне: Десна!

...Як довго тягнеться час! Сьогодні неділя і свято – Трійця, а вчора, збираючись на службу, батько сказав, що на Трійцю поїдемо на пасіку! А пасіка ж наша стоїть на Десні і їхати будемо підводою – через Короп, потім лугом, поміж озер, аж до Десни. Про дорогу я вивідав учора в діда, хоча, по правді, не дуже що й зрозумів з його розповіді. Ми з ним тоді довгенько готувались до Зеленої неділі: дід приніс із лугу цілий сніп яюру-лепехи і ми тим яюром встелили всю хату, а потім ще ходили ламати клечення і тим клеченням – кленовими і липовими гілочками з зеленими листочками, – прикрашали хвіртку та ворота, а потім ще й двері в хаті, в сараї, в клуні та погребі. І в дворі, і в хаті від цього стало весело та святково, особливо в хаті, де, тільки-но зайдеш, відразу чути такий свіжий, з прохолодою, запах світло-зеленого яюру; навіть дихається тепер якось по-особливому легко. Мама зранку вже встигла збігати на базар і готується до нашої мандрівки, а батька все нема та й нема. Батько служить в пожежній частині, раз на чотири доби вдягає синю військову форму з трьома трикутниками в петлицях, підперезується широким та товстим шкіряним ременем і в кашкеті, воєнній формі та чоботях, високий і міцний, виглядає справжнім військовим. Хоча на батьковій службі є цілих два пожежні автомобілі, якими гасять пожежі, проте на хазяйстві мають ще й коня, списаного в якомусь колгоспі, бо підупав на ноги, але цілком придатного для неважких господарських робіт. Бозна, як звали того коня змалечку, але пожежники нарекли його дивним іменем – Блюма. Тож сьогодні гнідий, з темною гривою Блюма повезе нас на пасіку. Вночі я погано спав – все марилась майбутня подорож. Я ворочався та й ворочався на своєму дивані, ніяк не міг заснути – не давала спокою мені Десна, якої я ще жодного разу не бачив, але лише одна тільки назва якої викликала у мене захват та трепет: уявлявся мені якийсь незвіданий, таємничий та незрозуміло привабливий світ, повний пригод, небачених див і ще чогось невимовно захопливого, що так притягує до себе кожного хлопчака – майбутнього чоловіка.

Як поволі плине час! Годинник із зозулькою, котрий висить у великій кімнаті, де сплять дід з бабою, показує восьму ранку; я в своїй уяві чую, як ревуть машини в пожежні – це одна зміна передає їх іншій; уже й пів-на-дев’яту, а батька ще нема. Я вже сам не свій – раз по раз виглядаю за хвіртку та дарма – вулиця пуста. Знову забіг у хату: велика стрілка переповзла трохи вгору, показує вже мало не дев’яту годину. Ну де оце можна їздити?! Майже в розпачі подався в садок.

За хатою, під ринвою, якою в дощ стікає з даху вода, стоїть велика, лише трохи нижча від мене, дубова діжка, повна води. Ще жодного разу не бачив я, щоб вона була пустою – її тримаємо на випадок пожежі, в ній завжди води по самі вінця і живуть малесенькі пуголовки, схожі на живі коми або на чорне просяне зернятко з роздвоєним хвостиком. З тих пуголовків, каже батько, народжуються комарики. Вода в діжці знизу холодна, а вгорі тепла і пуголовки тримаються теплого верху: щільно усіявши поверхню, гріються на сонечку. Варто лише наблизитись до діжки, як вони кидаються навтьоки і тоді поверхня вся мережиться, неначе сипонули по ній маком. Діжка має свій, особливий запах – сирого дубового дерева, застояної води і ще чогось, – мабуть пуголовків, які невідомо як в неї потрапляють і невідомо чим харчуються.

Тьопнувши по воді рукою, сам не знаю для чого, подався до клуні – аби тільки згаяти час. Довга, висока наша клуня вкрита соломою, стіни її зроблені з товстих дощок, які вставлені у видовбані в дубових стовпах канавки, солом’яний дах виглядає вищим, ніж стіни, через що здається, неначе це він своєю вагою втиснув їх у землю. Клуня і зовні має вигляд таємничий та похмурий, а варто лише прочинити важкі ворота, то і взагалі стає трохи лячно: тільки й дивись, щоб бува з її глибини не наскочила на тебе якась потороча. Але то я раніше боявся, коли був ще зовсім малим та й то лише доти, доки очі звикали до темряви. У клуні прохолодно, раніше тут тримали збіжжя, а на вишках під самим дахом – сіно корові на зиму. Та корову давно, років з п’ять, як продали і тепер сюди зноситься все, що в хазяйстві не потрібне, а викинути геть не піднімається рука. Тут стоять якісь діжки, купкою покладена цегла, тьмяно виблискує оцинкованим боком, чекаючи свого часу, наша медогонка, попід стіною вишикувались вила, граблі, лопати, а там далі, в темряві, вже й не добереш до пуття, що воно таке наставлене та накладене.

Якось батько розповів мені, що одразу після війни знайшов він у нашій клуні(!), під цеглиною(!!), справжній німецький тесак, – такий великий кинджал, а на ньому був намальований череп з кістками та надпис „Аллес унд Дойчланд“. З того часу і не дає мені спокою клуня: а раптом і мені повезе, і я щось таке знайду, може навіть і не тесак, а пістолет, або справжнісінький автомат! От тоді вже настріляємось із Сашком вволю!

Тому час від часу я, зайшовши до клуні, то розгрібаю на земляній долівці залишки прілого, перетертого на труху сіна, то перевертаю цеглини, які там лежать, але все марно. Коли мене за цим заняттям застає дід, він тільки знічев’я рукою маше: „ Пусте се! Коли те було...”. Але я все ж вірю в своє щастя. От і зараз, аби згаяти час, попорпаюся в отому, найтемнішому, кутку. До нього ще не дійшли мої руки, та й моторошно трохи...

Я вже набираюсь духу, аби розпочати пошуки, коли раптом краєм вуха чую скрипіння воза за хвірткою, а потім і брязкіт її клямки.

– Батько! – і я прожогом вискакую з клуні та щодуху мчу в двір.

Батько не один – у двір заходять вже тітка Шура, його сестра, дядько Левко, її чоловік, та Тася, моя двоюрідна сестра. Так ось чому батько затримався – заїжджав за ними на Клевеню. Це так їхній куток зветься – Клевеня. От ми з татом, мамою, дідом та бабою живемо на Кулях, а інші мої дід та баба живуть на Бору – там..., далеко-далеко, на іншому кінці Коропа, під самісіньким лісом.

– Їдемо?! – це я до батька.

– Який ти скорий, – посміхається він, – ось зараз перевдягнуся, поснідаємо з дядьком Левком, зберемось та й поїдемо.

Мама, поставивши для них на стіл сніданок, починає виносити з хати різні кошики із загорнутими в газетний папір харчами та складати їх на возі. Запряжений, але розгнузданий Блюма, натягуючи прив’язані до шули воріт віжки, апетитно хрумкає дивом вцілілим у погребі торішнім буряком. Віз, повний сіна, застелили великим полотняним рядном, посеред нього вже стоять рогозяні кошики з наїдками, а мені так кортить швидше поїхати, що я, не втримавшись від спокуси, здираюсь на воза, на самий передок і пробую взяти до рук віжки. Блюма собі хрумкає та хрумкає, довгим темним хвостом хвоськає себе на обидва боки, відганяючи набридливих мух, аж раптом, мабуть з досади на надто вже докучливу муху, помах хвоста виявляється сильнішим, через що якоюсь прядкою дістається і мені, прямісінько по лівій щоці та губах. Біль такий різкий та пекучий, що аж сльози навернулись і я, схопившись рукою за обличчя, відсахуюсь подалі від хвоста, вглиб воза. Враз пропав мій запал і настрій зіпсувався – злізши з воза, повертаюсь у двір та намагаюсь нишком прослизнути в хату.

Від маминого пильного ока не сховаєшся ніде, бо відразу ж чую:

– О, а це що таке?

– Мабуть, від Блюми отримав, – посміхається батько, а я вже відчуваю, як підпухла ліва сторона губ та горить щока, проте скаржитись не збираюсь, ще, чого доброго, влетить мені нізащо і на пасіку не візьмуть.

Швидше б уже їхати! Так, дивись, незчуємось, коли й день мине. Але сказати про це вголос мені, малому, незручно і я, згоряючи від нетерпіння, не можу знайти собі місця, вештаюсь із хати у двір, з двору в хату. Ну чому дорослі нікуди не поспішають?!

Аж ось нарешті всі посідали на воза: батько спереду на ліву сторону, я за ним, трохи далі, щоб, бува, не дісталось знову хвостом, за мною – дядько Левко, а по правій стороні наше жіноцтво. Блюма вже загнузданий і віжки відв’язані.

– Н-но, Блюма, – тьопає віжками, ще й прицмокує, батько.

Рушили. Кінь наш підтюпцем котить воза, здіймаючи по вулиці легеньку куряву і ми все більше віддаляємось від нашого двору. Проминули вже і Федоренків двір з височезною вербою, на якій живуть чорні, завбільшки з мою долоню, рогаті жуки-олені, проїхали і Шамра, і Ворожбита, проїхавши ще трохи, звернули на вулицю Дружби, всю забудовану новими будинками, довгенько по ній їхали, аж доки не виїхали на незнайоме мені перехрестя.

– Оце тобі Михайлівка, – чую я від батька і розумію, що мова йде про назву тутешнього кутка.

Назустріч нам на велосипеді, з привязаними до нього довгими вудками, котить русявий повновидий та горбоносий дядько.

– Здоров, Мишко! – вітається батько. – Ну що, як справи?

– Двоїх вєзу, – з російською вимовою, явно задоволений, відповідає рибалка.

– Як там вода? Висока ще? – знову запитує батько.

– Помалу спадаєт.

Не дуже зрозумівши про що йде мова, я запитую:

– Тату, а чому це – Михайлівка? Бо тут одні Михайли живуть?

– Ні. Церква раніше стояла, Михайлівська. Тому і куток так назвали.

– А куди ж вона поділась? – роззираюсь на всі боки.

– Давно, ще перед війною, комсомольці розібрали.

– Навіщо?

– Спитай ти в них: навіщо? Співали „Вєсь мір насілья ми разрушим” та й розібрали дощенту. Височезна церква була; памятаю, як десь тут лежало багато дубових колод з неї, – показує батько рукою і продовжує:

– Хотіли комсомольці навчитись будувати. Заведуть, бувало: „Ми наш, ми новий мір построїм”, колоди ті почали обтісувати, мовляв, треба ж на чомусь вчитись. Погрались кілька днів та й покинули, не по їхніх зубах виявився той дуб. Он там стояла церква... Н-но, Блюма! – батько підганяє коня віжками.

Тим часом наша підвода в’їхала у вузеньку вуличку, яка майже одразу круто пішла вниз під гору, батько, відкинувшись назад, натягнув добре віжки, аби Блюма не поніс бува нашого воза, а перед моїми очима раптом виник неозорий зелений простір з мальовничо розкиданими темно-зеленими купами кущів та виблискуючими проти сонця смужками синьої води, котрі неначе магнітом притягували мій погляд.

– Ото Десна?! – в захопленні вигукую я, навіть не зосередившись поглядом на одному якомусь місці.

Батько, попускаючи вже віжки і, мабуть, не зовсім мене зрозумівши, каже:

– Ні, то Коноплянка. А Десна – он там, бачиш верби стіною стоять? Я й не помітив одразу, що там, ген-ген на видноколі, вправо і вліво, наскільки око бачить, стоїть, неначе в легкому тумані, сизувато-зелена стіна дерев. Це ж як далеко! Та ми й до вечора туди не доїдемо...

А віз наш тим часом, скотившись під гору, вже з’їхав на зелений луг, справа підпертий лісом і вузенькою річечкою, зате зліва – безкраїй та неозорий. Береги річечки, та й вона сама, всіяні гусячими та качиними виводками; зліва, попід горою, з якої ми щойно з’їхали, пасеться стадо корів, а попереду, подалі від нас, видно ще одне, набагато більше стадо.

– А це яка річка? – запитую я.

– Це Доліне, – каже батько. – Раніше, мабуть, річка була, а зараз так, вважай, велика калюжа, гусячий рай.

– Калюжа? – в моєму голосі недовіра та розчарування.

– Ну, озерце.

– А чому не річка?

– Бо течії немає. У річці вода тече, а в озері – стоїть.

– А це ж ліс? – я показую рукою на дерева, що ростуть на протилежному березі Доліного.

– Вільшняк, – каже батько і я розумію, що ні, не ліс, а щось таке... Одним словом, „вільшняк”.

Доліне круто повертає від вільшняка вліво і несподівано обривається. Колія тут чомусь розквашена, Блюма з натугою тягне воза, копита його чвакають в багнюці, дорога услід за Доліним звертає вліво, а направо від неї, там, де озерце закінчується, відходить ще одна, прямісінько до далекої стіни дерев на видноколі.

– Нам же туди! – хвилююсь я, показуючи рукою на сизо-зелену стіну.

– Об’їхати треба, – заперечує батько. – Там Коноплянка, Хлопчаче.

– Що хлопчаче? – дивуюсь я.

– На Коноплянці, на озері, місце таке, Хлопчаче зветься. Там зазвичай хлопці купаються , в воду пірнають, бо глибоко. А отам – Дівчаче, там для дівчат купальня, бо набагато мілкіше.

Я намагаюсь розгледіти де ж воно, те озеро, та дарма, з воза води мені не видно; хоч як не вдивляюсь, нічого, окрім рівного лугу не бачу

– Дивись, – показує батько, – онде рибалка йде. Ото там Коноплянка.

І я раптом помічаю, глянувши в напрямку батькової витягненої руки, як немов із під землі виростає постать рибалки з вудкою, що прямує в той же бік, куди їдемо ми. Тепер вже і я починаю відрізняти на рівній одноманітно зеленій поверхні лугу якусь темнішу смугу, а вдивившись в неї, розумію, що то мені видно протилежний берег Коноплянки, самої ж води з воза і не побачиш зовсім.

Тим часом наша підвода опинилась вже біля великого стада корів, які перегородили нам дорогу і, не звертаючи ані на нас, ані на Блюму жодної уваги, пасуться або переходять дорогу, котрою ми їдемо. А то ще стане якась прямо перед нами і ди-и-ви-ть-ся великими своїми очима, немовби нас і взагалі немає, немовби і ми – не ми, а пусте якесь місце. Блюма навіть зупинився і батькові довелося встати з воза та ляснути кількох з них пугою. Їхати через те стадо було трохи лячно і наші жінки почали підбирати на воза ноги та погейкувати на них:

– Гей!

– Гиля!


– Ану, пішла!

Нарешті ми таки пробрались через стадо, дорога звернула ліворуч, потім праворуч, знову стала розквашеною, як біля Доліного; тепер і справа, і зліва від нас я побачив воду.

– Ото, – батько киває головою праворуч, – Коноплянка, а зліва, – показує рукою, – Стара Коноплянка.

– Чому Коноплянка?

– Коноплі тут колись мочили, – озивається дядько Левко.

– Коноплі? А навіщо?

– Мочили, потім тіпали, волокна вибирали, сукали з них нитки та ткали полотно – пояснює він.

Доки я міркую над почутим, батько натягує праву віжку і Блюма звертає з виїждженої дороги праворуч. Обігнувши Коноплянку, ми котимо тепер по її високому протилежному березі і звідси мені добре видно озеро. Ще минулої зими я вивчив усі букви і нині Коноплянка нагадує мені величезну синю літеру „Т”, тільки перевернуту догори ногами. Проїхавши вздовж ніжки та обігнувши зліва перекладину, наша підвода простує якраз понад серединою букви. За Коноплянкою луг зовсім інший – висока, врівень з нашим возом, трава, скрізь, куди не кинеш оком – щось квітне: і білим, і жовтим, і червоним, і синім кольорами. Вітерець час від часу гонить лугом строкаті хвилі і тоді навіть дихати стає важко від п’янкого аромату, а саме повітря видається таким густим, що його неначе п’єш, а не вдихаєш. Вражений побаченим, я надовго замовкаю, тільки раз по раз роззираюсь на всі боки. Раптом зліва помічаю завсім маленьке кругле озерце, геть усе встелене великими білими квітами. Їх так багато, що вода поміж них ледь вгадується, вони навіть закривають собою зелене латаття.

Я встаю на возі, тримаючись за батькове плече, аби краще роздивитись те озерце, коли раптом з його поверхні злітає два чималеньких птахи.

– Бачиш, то – качки, – батько проводжає птахів поглядом. – Подались, мабуть, на Коваленчиху.

У нас вдома теж є качки, проте щоб вони літали, – такого я ще не бачив.

– То дикі качки, – пояснює батько. – Свійські не літають, а дикі – ого! На зиму в Африку перелітають.

– Де слони?

– Туди. Н-но, Блюма!

Дорога , якою ми їдемо, не зовсім на дорогу і схожа: однією стороною віз котиться по вузенькій рівнесенькій стежечці, такій гладенькій – хоч боком по ній котися, а другою – просто по витоптаній у траві колії; видно, що подеколи тут ще хтось крім нас їздить возом.

– Це рибалки велосипедами так стежку вкатали, – батько неначе читає мої думки. – Тепер вона нас до самої Десни приведе.

Поглянувши вперед, я помічаю, що сизо-зелена стіна дерев, яка від Доліного видавалась мені дуже далекою, значно поближчала і набула вже звичайного зеленого кольору, але все одно, до неї ще дуже далеко. Озирнувшись, я бачу на видноколі, в тій стороні, звідки ми їхали, купол церкви, що синіє над деревами та біленькі хатки поміж ними. А навколо лише зелений простір, багатобарвний килим, що колишеться під вітром і виблиски води під сонячними променями, якої стає дедалі більше...




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет