Петро Мірчук



жүктеу 3.7 Mb.
бет1/21
Дата11.05.2019
өлшемі3.7 Mb.
түріДоклад
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Петро Мірчук

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ 1942-1952

Докладна історія боротьби УПА: німецька окупація України, друга


большевицька окупація, організація УПАрмії, збірка офіційних документів УПА.

ПЕТРО МІРЧУК



УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ 1942-1952

"На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, семей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведівські гнізда й загони, в індивідуальному двобою в час конспіративної підпольної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна буде слава впавшим героям, що склали своє життя на жертівнику нації".

(З "Деклярації" Проводу ОУН)

Про автора   (Михайло Стасюк)

Від автора

"Весь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки української Революції знайде своє втілення в українській революційній армії, яка повстане в боротьбі цілого озброєного народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідеї Української Революції, - свободи народів, - поза межі Рідної землі".

(Із "Військових Постанов" ІІ Великого Збору ОУН, квітень 1941 р.)

"... Як над Україною загули мотори важких бомбовозів, а хати здригнулись від реву гармат, прийшов короткий і змістовний наказ:

- В ряд ставай, щоб не було запізно!

Бо не волю довгождану несли в Україну зі заходу чужі полки, а наругу і нову руїну. Згаром попалених хат змазував багряні написи: "Єдіная, Савєтская..." божевільний маляр і брунатною гряззю виводив нові, чудацькі літери: "NUR FÜR DEUTSCHE".

І зловіщо зашуміло над хатами:

- Не хлібом-сіллю, а кулею брунатною гада вітай!

Оживились діброви. Зашепотіли ліси і привітно прийняли в свої обійми новітніх коліїв. Вклонились їм високі дерева й закрили їх своїм віттям перед очима ворога.

У землянках, у тіні кріслатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрикував в останнє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом.

Це українські повстанці розплачувались з катом-наїздником, за грабіж української землі, за стогін болісний катованих батьків і братів, за сльози зневажених матерей і сестер, за збиткування безжалісне над дітьми малими. За руїну.

... Не при станках на чужині, на галерах новітніх, тужливі пісні невольничі співаючи, право на долю раба купувати нам. Отут, у лісі, де дощ змиває голову, а буйний вітер кучері розчісує, а свист куль замість колисанки, отут наше життя. Буйне, вільне, юнацьке! Не зігнем ми по рабськи карк, не схилимо голів у ярма!"

(З підпільних писань)

Частина І: Німецька окупація України



Німецька політика супроти України

Від політичної маніфестації до збройної боротьби

Перші відділи УПА і перші бої

Посилення і поширення боєвих дій УПА

Оборона населення й організування
господарського й громадського життя

Політична зброя УПА

За свободу народів

Під одним політичним проводом

"Коли Ви раз вступили на шлях боротьби зі сталінським режимом, то не на те, щоб перед ним капітулювати, бо з ворогом, що загрожує існуванні нації, треба боротися на життя і смерть. Я впевнений, що зброю, яку одержали Ви з рук нації - не посоромите. Новими методами боротьби, пристосованими до нової обстановки, дайте відповідь ворогові на його наступ".

(Зі звернення Головного Командира УПА)

"...Зникнули захід, південь і схід і в нашу країну нахлинула північ. Збилися докупи білі села й розорані лягли широкі межі, де цвіли чабрик і жовта дівина. Місто сумує згарищами високих димарів і в ньому гомонить чужинецький сміх. У провулках чаїться сторожке око шпига і слабість продажних сердець плює зневагою на наші святощі. Клекотять пільними шляхами ковані вози в піщані землі і в тайгу, де лютує вічна хуга. Мужицький піт всякає в люто зриті залізом скиби й земля родить хліб, що від нього п'яніють зайди. Мре з голоду в безверхій хаті дитина і мати краде по чужих городах лободу. Назорі вистукують кулі кінець дням і скриплять у вихорі високі шибениці. На свіжих ранах від західніх вандалів карбуються нові близни і жах ходить країною, як хазяїн. Заорані лягли в зневазі високі могили й очима мертв'яка нудьгують побиті хулою вікна церков. Чорне гайвороння кружляє полями як метелиця, а дальною пустелею зловіщо виють пси.

Та владно шумить ліс, лякаючи ворогів. Цвітуть синявою і золотом розгорнені прапори й горять на них три вогняні літери, як три пройдені роки: УПА. Знову ходять країною сірі стежі й шукають серця ворога. Наш молодий сміх котиться степами й оживають села. Знову пахне чорна ріля, робзита копитами коня і синя мла дрожить від його іржання. Селянські мозолі затискаються на гладкому дереві рушниць і ліс здригається від молодецького покрику. Малі діти вбирають у свої очі синяву неба й золото осінніх лісів і переказують як молитву: "Я дух одвічної стихії..." На високих костирях палають жертвою святі вогні й країною ходить єдино клич: Народ у боротьбі!.. Зринають на обрій сірі стежі й горить на їхніх шапках золотий Тризуб. Мають на вітрі їхні прапори й кидають синяву й золото на північ і на схід, на південь і на захід".

(З підпільних писань)

Частина ІІ: Друга большевицька окупація



Перехід УПА через фронти

Поворот большевиків

В боях зі спец-відділами МВД-МГБ (1944-45)

Відповідь УПА на большевицькі "звернення"

За поширення протибольшевицької боротьби

Большевики скидають маску

З реєстру дій Української Повстанської Армії в 1946 році

На Закерзонні

Нові форми боротьби

Із збройних дій УПА і збройного підпілля на
українських землях під московсько-большевицькою окупацією

Рейди УПА

Хоч жертви великі, боротьба не припиняється

"Лише військова політика, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто й завзято боротuся за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави".

(Із "Постанов" І Конгресу Українських Націоналістів в лютому - березні 1929 р.)

Частина ІІІ: Організація УПА



До перед-історії УПА

Організаційна структура УПА

Командування УПА

Короткі дані про командирів УПА на керівних постах

Озброєння та господарське постачання УПА

Боєва тактика УПА

УПА і український нарід

ЧАСТИНА ІV: ІЗ ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ УПА



Присяга вояка Української Повстанчої Армії

Постанова Української Головної Визвольної Ради про визнання дня
14-го жовтня 1942 р. днем постання Української Повстанчої Армії (УПА)
та про встановлення цього дня святковим днем УПА

Відозва Головного Командира УПА в зв'язку з
закінченням німецько-большевицької війни   (травень 1945 р.)

До Всіх насильно вивезених з України, і Тих, що мусили покинути
Рідні Землі - Братів і Сестер наших, до всіх українців на чужині   (липень 1945 р.)

До всіх Українських Вояків, що перебувають за межами Батьківщини   (липень 1945 р.)

Короткі вказівки для тих, що йдуть в рейд на Словаччину   (1945 р.)

Звернення УПА, поширюване між польським населенням Закерзоння в 1946 р.

Відозва Головного Командира до УПА   (липень 1946 р.)

Заява Головного Командування Укр. Повстанської Армії   (25 вересня 1947 р.)

Святочний наказ Головного Командира УПА   (14 жовтня 1947 р.)

Від Бюра Інформації Української Головної Визвольної Ради   (8 липня 1950 р.)

© Репринтне відтворення видання 1953 року (Мюнхен). Книгозбірня "Просвіти". Львівська обл. рада Товариства


української мови ім. Т.Шевченка. Львів 1991. Підготовив до друку Михайло Стасюк. ІSВN 5-7707-0602-3.
ПРО АВТОРА

Петро Мірчук - визначна постать українського національно-визвольного руху. Його політична діяльність починається з кінця 20-х років. Вже у 1939-1940 рр. він виступає як організатор українських націоналістичних відділів молоді на Холмщині. Згодом переїжджає до Праги, щоб закінчити перервані студії у Вільному Українському Університеті. Тут 24 червня 1941 року одержує диплом доктора права і політичних наук. В цьому ж році Організація відряджає його до Відня зв'язковим легіонів ДУН (Дружини українських націоналістів), командантом яких був Роман Шухевич, потім - на Львівський терен, але не минуло й півмісяця, як гестапо схопило його і відправило спочатку до в'язниці, а потім до концтабору. У концтаборах П.Мірчук томився до приходу союзних військ у Німеччину. Після звільнення із ув'язнення за вказівкою Р.Шухевича він їде до США, щоб написати історію ОУН-УПА.

Перебуваючи за океаном, Петро Мірчук у скрутних умовах написав десятки науково-історичних праць, що неоціненними перлинами увійшли до скарбниці української історіографії. Праці П.Мірчука є для нас безцінними ще й тому, що вони були і є нині тим великим протистоянням московсько-комуністичній пропаганді, яка твердить, начеб ОУН та УПА складалися з головорізів, проти яких боролася не Москва та українські запроданці, а український народ.

Петро Мірчук у своїх науково-історичних працях ніс світовій громадськості правду, показавши повстанців ОУН-УПА як Велетнів Національного Духу, яких ніяка ворожа сила не могла збороти - їх могла скорити тільки смерть за волю рідної України. В його працях повстанці - це непереможні лицарі, спартанці, бійці за визволення рідної землі від німецького фашизму та московського большевизму, виховані на традиціях Старої України, Козаччини, Січових Стрільців. Це ті, що увібрали з молоком матері у серця свої святий дух непокори Великого Шевченка, Лесі Українки та войовничу ірраціональну волю ідеолога українського повстанського руху Дмитра Донцова.

Петро Мірчук, будучи досвідченим історіографом, зумів спалити своєю правдою чорний прапор большевицької пропаганди проти українського народу і тим самим прискорив національно-визвольну боротьбу, яка огорнула всю Україну сьогодні. До таких його праць можна віднести: нарис "Українська Повстанська Армія", "Нарис історії ОУН", "Українська визвольна справа і українська еміграція", "Відродження великої ідеї", "Трагічна перемога", "За чистоту позицій українського визвольного руху", "Українсько-московська війна", "З мого духу печаттю", життєписи М.Міхновського, Є.Коновальця, С.Бандери, Р.Шухевича, "Від Другого до Четвертого Універсалу" та "Перший листопад" про причини загибелі української революції 1917-1920 рр. та інші.

Зараз Петро Мірчук на пенсії, і мешкає у Філадельфії (США). Тричі перенісши інфаркт, він не покидає праці над другим томом "Нарисів історії ОУН".

Нарис П.Мірчука, який ми пропонуємо читачам, це - маленька, але дуже вагома частка тої Великої історії ОУН-УПА, яку нам усім ще треба писати і донести до майбутніх поколінь. І перед тим, як усвідомити ці сторінки нашої славетної історії, ми пропонуємо читачеві пильно прочитати вступну статтю "Від автора", аби збагнути, чому тут часом трапляються неточності та інші огріхи і зрозуміти труднощі, які стоять перед науковцем у написанні історії цієї героїчної боротьби нашого народу проти окупантів.

 

Михайло Стасюк

17.03.91, Львів.



ВІД АВТОРА

"Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права!"

(Гетьман Іван Мазепа)

Боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу - як передумову і єдине забезпечення волі, творчої праці та свобідного росту всієї української нації і кожної української людини зокрема - це зміст змагань всіх поколінь українського народу від найдавніших часів його історії. Само-собою, що форми тієї боротьби бували різні, відповідно до даної ситуації. В часах нашої державности - це була бортьба в її обороні перед ворожою агресією в формі відвертої війни з імперіялістичними сусідами; в часах національного поневолення - це була боротьба за відновлення української державности в формі політичних і революційних дій, чи теж у формі всенаціональних збройних повстань.

У цій борoтьбі, український нарід спирався завжди насамперед на свої власні сили. Та при тому не затрачував він ніколи теж зрозуміння й свідомости пов'язання долі України з загальним, міжнародним положенням і тому старався все використовувати для своїх цілей, теж сприятливі зовнішні обставини. Та й навіть у несприятливих умовинах, - коли на українських землях заіснувала нова політична ситуація, український нарід виступав на арену історії як борець за свої національні права, щоб завершити свою боротьбу відновленням української держави, або бодай - заманіфестувати перед світом волю, а для прийдешніх поколінь поставити на закруті історії ясний дороговказ, який вказуватиме їм правильний шлях до великої мети.

Так було в часах гетьмана Івана Мазепи, коли Україна ввійшла в круговорот московсько-шведської війни, так було в часах коліївщини, коли на Україну впала тінь нового польсько-московського конфлікту, так було й по розвалі царської Росії, коли над Україною нависло мариво російської "гражданської війни". В усіх випадках український нарід виступив як самостійний чинник, стаючи до збройної боротьби за свої власні інтереси й не дозволяючи чужим силам використовувати Україну, як безвольний об'єкт, чи як засіб своїх дій. І, хоч усі три згадані зриви не увінчались безпосередніми ефектами успіхами, то все ж таки всі три вони відіграли надзвичайно важливу ролю в житті української нації; збройна боротьба Великого Гетьмана зродила "мазепинця", свідомого українця-самостійника; традиція Коліївщини стала праджерелом національно-політичної свідомости та революційних ідей Батька українського відродження Тараса Шевченка; а Визвольні Змагання 1917-23 рр. започаткували нову добу нашої історії.

Так, отже, мусіло бути й тепер, коли зовсім нову політично-правну ситуацію на українських землях створила німецько-большевицька війна: український нарід мусив виступити збройно проти обох окупантів, як зовсім самостійний чинник і як єдиноправний властитель українських земель, якщо мала бути збережена славна традиція, геройської збройної боротьби за свої права, - оця основа незнищимости нашої нації, та чистота великої ідеї - боротьби за суверенні права української нації проти кожного окупанта, який допче ці права. Згляд на жертви, які треба було скласти у цій титанській боротьбі на два фронти - проти Німеччини і проти Москви, - ні безвиглядність ефективно-позитивного закінчення цієї боротьби вже в даній ситуації, не могли мати значення, бо ж ішло не про долю одного покоління в даний мент, а про конечне звено, яке мусить лучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього.

Так зрозумів хвилину і її наказ весь український нарад. І тому, своєю поставою в час другої світової війни і в роках після неї, він створив одну з найсвітліших сторінок своєї історії.

* * *


Начерк історії УПА 1942-1952 рр, що ії оце даємо до рук українського загалу, це перша спроба дати систематичний огляд діяльности УПА за перших десять літ її існування, та її побудови. Ми свідомі того, що наша праця, - як кожна перша спроба цього роду, - матиме чимало недотягнень, неточностей та люк. Це зрозуміле тимбільше, що писання історії УПА, крім всього іншого, стрічається ще з одним родом величезних труднощів: Українська Повстанська Армія - це армія безіменних, яка й сьогодні продовжує свою боротьбу в умовинах підпілля.

Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як "сотн. Щука", як Головний Командир УПА, стає відомим як "ген. Тарас Чупринка", як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом "Роман Лозовський", а як Голова Проводу ОУН - під псевдом "Тур"). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами.

Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром.

Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.

Частина І: Німецька окупація України
1. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА СУПРОТИ УКРАЇНИ

Історія німецько-українських взаємин 1941-1944 рр., - історія плянової, безпощадної грабежі України та жорстокого винищування українського населення німецькими окупантами, з одної сторони, і, з другої, безкомпромісова революційно-збройна боротьба українського народу проти німецьких окупантів, яких він поставив нарівні з московсько-большевицькими наїзниками, - це дуже повчальна й аж надто переконлива відповідь на закиди, ставлені українському народові нашими національними ворогами, про патронування й піддержування німцями українського самостійництва та про українське германофільство й вислуговування німцям.

Правда, апріорної ненависти до німців, до часу приходу німців в Україну, в українського загалу не було. Навпаки, українці, перебуваючи самі в стані національного поневолення й приниження, співчували боротьбі німецького народу, яка аж до 1939 р. провадилася під кличем урівноправнення та скинення дискримінаційних постанов версальського договору, подиктованого тими самими, які апробували теж незаконне поневолення Польщею захїдньо-українських земель. З цим співчуттям в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне зрозуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в цьому випадку українців, тим-більше що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів. Та таке наставлення є таким "германофільством", як, наприклад, "америкофільством" німецького народу є його сьогоднішні сподівання, що Америка піде війною проти червоної Москви і поможе Німеччині привернути собі її державно-національну суверенність.

Але, і ті сподівання українського загалу не знаходили опертя в німецьких плянах супроти України. Звичайно, широкий загал не міг знати дійсних замірів німецьких керівних чинників, бо вони їх дбайливо приховували. Та впарі з цим - німці не виявили ніколи й свого позитивного ставлення до українських самостійницьких змагань. Німецька преса й публіцистика збувала цю тему мовчанкою, а коли вже виїмково заторкнула, то тільки на те, щоб - звернути увагу німців на багатства української землі.

Коротко перед самою війною появилася в Німеччині книжка "Ukraine" видана др. Ляйббрандтом (автором її був правдоподібно Кожевніков). Зміст цієї книжки це - пригадка про багатства української землі і переконювання, що першими господарями української землі були пранімецькі племена готів, українську державу оснували германські племена зі Скандинавії і та держава існувала лише доти, доки германська панівна верства не розплилась у слав'янському морю. Висновку не подано, але він насувався сам: Україна, мовляв, жде й сьогодні, щоб німецька вища раса прийшла і володіла нею...

Болючим ударом по всяких сподіваннях українців на німецьке співчуття було становище німецького уряду в справі Карпатської України зимою 1938/39 рр., - ота несподівана беззастережна, відверта піддержка німцями мадярських загарбницьких затій. Та це пробував загал виправдати як тимчасове рішення, вимушене конечністю з'єднати собі мадярів в обличчі другої світової війни.

Та вже перші місяці побуту німців в Україні переконали загал, що воно не так. Бо й ворожість німців до акту 30 червня 1941 р. виявилась швидко не ворожістю до "одного надто радикального українського середовища". Захопивши всю Галичину німецький уряд проголошує негайно - прилучення Галичини до польського "Ген. Губернаторства", а вслід за цим іде подарування німцями південно-західніх земель - Буковини, Басарабії і т. зв. Трансністрії, - Румунії.

Ціль таких потягнень була ясна: південно-західніми українськими землями німці платили румунам за їх участь у протибольшевицькій війні. А Галичину вони прилучили до польського генерал-губернаторства для того, щоб так скріплювати українсько-польську ворожнечу й підсичуванням та виграванням українсько-польських конфліктів невтралізувати протинімецьку боротьбу обох поневолених народів. Не треба було бути політиком, щоб бачити це, бо при німецькій політичній грубости це само впадало в вічі. Про це говорило ясно хоча б спровадження вже в перших тижнях на галицько-українські землі польських поліційних частин та явне протегування польського елементу в Галичині, при одночасному намаганні перекинути українські поліційні частини та українську адміністрацію з Галичини на польські терени.

Ця політика Німеччини була визиваючим глузуванвим з українських державницьких аспірацій та з національних почувань українського народу взагалі.

Вслід за цими політично-правними актами розбивання українського національного організму йде безоглядний терор гештапа, що нічим не уступає, а нераз ще й перевищує терор НКВД. Він спрямовується, очевидно, насамперед проти революційної ОУН і її членів. В офіціозі ОУН "Ідея і чин" за 1942 р. та січень 1943 р. читаємо про це:

"Немов на фільмі бачимо... Ось в Миргороді на Полтавщині падає від німецької кулі Микола Лемик-Сенишин, заступник Краєвого Провідника ОУН, відомий з протестаційного вбивства більшовицького консуля у Львові в 1933 р., засуджений поляками на досмертну тюрму.

А оце в Кременчузі кладе свою голову редактор Петро Щепанський, пробоєвий націоналіст-самостійник, відомий діяч на Київщині.

В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють членів Обласного Проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці гине від кулі Обласний Провідник Роман Марчак.

В Кривому Розі падає жінка-революціонер Ганна Максимець і віддає своє життя за Україну може один з найбільш визначних останньо діячів самостійників інж. Сергій Шерстюк.

На Волині гинуть Гриць Максим'юк-Кайдаш, Осип Бродич і другі, а на соняшному півдні України в Джанкой на Криму вмирають смертю героїв Любак Михайло, Боднарівський і Ванкевич.

В Києві розстрілюють Василя Щирбу, Сандецького і других, а оце громом вдаряє вістка про смерть на вулиці Столиці члена Проводу ОУН Дмитра Мирона-Орлика.

До цих кривавих картин долучуються не менш героїчні сторінки революційної боротьби і смерти наших Друзів, що віддали своє життя по німецьких тюрмах і концтаборах. Ось вони:

Проф. Андрій Марченко - визначна постать Волині, поет-революціонер, автор відомих націоналістичних пісень;

Мгр. Дмитро Яців - відомий кооператор і громадський діяч;

Др. Олекса Бандера і Василь Бандера - рідні брати Провідника організації;





Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет