Пояснювальна записка до магістерської роботи освітньо-кваліфікаційний рівень магістр на тему «Підтримка ув’язнених дисидентів діаспорою США за матеріалами видань



жүктеу 1.32 Mb.
бет7/7
Дата18.02.2019
өлшемі1.32 Mb.
түріПояснювальна записка
1   2   3   4   5   6   7

У 1970-1980 роках українська діаспора у Сполучених Штатах Америки докладала великих зусиль на підтримку ув’язнених в Україні дисидентів. Активісти збирали кошти, писали листи, організовували акції протесту та вимагали ставити питання поневолених українців на розгляд у Конгресі.

Уляна Мазуркевич – з 1980 року голова Комітету оборони людських прав у Філадельфії – найстаршої організації в США, яка бореться за людські права. Батьки емігрували до Америки після Другої світової війни, де вона і народилася. Сьогодні жінка має власний нічний клуб та продовжує цікавитися політикою – на президентських виборах восени 2016 працювала в команді Хіларі Клінтон. З початком війни на Донбасі разом із колегами по Комітету допомагала та надсилала допомогу українським військовим. Востаннє була в Україні у 2015 році.

Хоча я і народилася в Америці, проте разом з іншими українцями постійно цікавилася батьківщиною, подіями, які там відбувалися. Ми не могли бути осторонь того, що людей ув’язнювали, засилали на Сибір. Так у 1974 році виникла ідея заснувати організацію, яка б боролася за людські права в Україні – Комітет оборони Валентина Мороза, на сьогодні це найстарша чинна організація у США. Нас ніхто не примушував цього робити. Було багато дисидентів – Леонід Плющ, Микола Руденко, Ніна Строката-Караванська, Святослав Караванський. Але ми вирішили, що дуже важливо мати одне ім’я. Мороз тоді був істориком, письменником, почав акції в концтаборах, треба було виступати за його звільнення. Такі комітети були по всій Америці – у Вашингтоні, Філадельфії. Коли його звільнили, ми перейменувалися на Український комітет оборони людських прав – в американському уряді він зареєстрований як неприбуткова організація.

Звісно ми виступали не лише за звільнення Мороза, але і за те, щоб на свободу випустили всіх в’язнів. Він був символом, проте ми не забували і про інших. Нас було близько 10 чоловік, кожен мав свою основну роботу – адвокати, вчителі, у мене були ресторан та нічний клуб. Мої батьки жили в Чикаго, і для них не було таємницею те, що я цим займалася. Ми були суперактивні, щодня щось робили. Дуже часто засідання проводили на квартирах в один одного, планували свої акції. Одного разу зібралися у мене вдома, де обговорювали плакати для наступної демонстрації. Я переконувала всіх у тому, що наші банери мають бути червоними з жовтими літерами, адже таке поєднання кольорів відразу впадає в око. Кожен мав свою ідею – синій, зелений. Ми сварилися. Я не відступала і казала: «Дивіться, коли ми на щось дивимося, що нам найбільше впадає в око? «Макдональдз», а він має саме такі кольори». Я навіть взяла різні приклади, винесла їх до кімнати і запитала людей: «Який колір впадає в очі?». Всі відповіли, що червоний та жовтий. Так і вирішили. Цих плакатів ми надрукували тисячі. Найбільший банер висів на Катедральному Соборі Святих Петра і Павла, який розташований неподалік колій метро. Тож коли люди приїжджали в місто, то найперше, що вони бачили, – великий плакат з написом «Help free Moroz».

Я всім казала, що якщо вони хочуть належати до Комітету, то мусять мати багато грошей. Ми витрачали свої кошти на виготовлення білбордів для протестів, робили оголошення про різні акції у пресі, на радіо. Окрім того, ми за власний рахунок їздили до Вашингтону для того, щоб там зустрітися з конгресменами і обговорити внесення питання про звільнення дисидентів до засідань Конгресу. Кожен із нас платив сам за себе, ми не просто зустрічалися, а брали конгресменів на вечерю і платили за них.

Найчастіше демонстрації робили біля Іndependence Hall – це будівля на площі Незалежності, місце, в якому обговорювали, погоджували і в 1776 підписали Декларацію незалежності та Конституцію США у 1787 році. Тут також розташований Дзвін Свободи. Це місце обрали не просто так, адже це один із головних символів американської боротьби за незалежність від Великобританії – його дзвін скликав жителів міста на оголошення Декларації незалежності Другим континентальним конгресом 8 липня 1776 року. Для нас було дуже важливо, щоб ці демонстрації відбувалися саме в таких знакових місцях, символізуючи цим і нашу роботу. Для нас було дуже дивно, що у країні, яка, здавалося б, має свободу, бідні українці борються за свободу.

Проте наші акції були не лише біля цих місць. Пам’ятаю, випадок, коли у Філадельфії був хокей – грали проти команди радянських хокеїстів. На цю гру ми викупили перший ряд, зайняли свої місця. У кожного із нас була синя футболка з однією літерою, а разом ми мали скласти заклик «Freedom for Ukraine». В один момент ми всі встали та почали кричати це гасло. Звісно це привернуло увагу і гравців, і публіки. Проте вже через кілька хвилин нас вивели із залу через те, що ми порушували дисципліну.

Для нас дуже важливо було зацікавити американські медіа, щоб вони говорили і писали про нашу роботу. Тоді б тема політичних в’язнів в Україні постійно була на слуху. Ми влаштовували різні марші. Наприклад, одного разу ми прийшли під цирк, принесли з собою клітку та різні плакати. Люди спочатку подумали, що ми бойкотуємо цирк, проте ми пояснили, що хочемо привернути увагу до того, що ведмеді у Радянському Союзі мають більше свободи, ніж люди.

Окрім того Комітет організовував акції солідарності з українськими політичними в’язнями. Зокрема ми робили це 12 січня – у День українського політв’язня. Неподалік від нас була Українська католицька школа. На одну із акцій наприкінці 80-х ми привезли дітей з цієї школи, запросили людей з державного департаменту і зібралися на акцію. Також запросили медіа, щоб це показали по телебаченню. Ми запросили людей до Balch institute (Історичне товариство штату Пенсільванія), була Ніна Строката-Караванська, яка мала промову, ми роздали всім металеві миски, дали меню та їжу, яку їли в’язні. Звісно, що це було символічно, але народ побачив, в яких умовах перебувають українські дисиденти. Для Радянського Союзу це було чергове нагадування, що ми цікавимося цією темою, що ми не покидаємо її і активно підтримуємо ув’язнених.

За рік до звільнення Мороза перед його днем народження ми мали в центрі міста марш «For freedom». Пам’ятаю, що Мороза звільнили у п’ятницю, він приїхав до Нью-Йорка і зупинився в готелі. Я дуже хотіла, щоб він завітав до Філадельфії, тож вже в суботу була там. Оскільки на неділю ми готували чергову демонстрацію на його підтримку, то я сказала, що він просто мусить поїхати зі мною вже не на демонстрацію, а на святкування. Звісно, що там були українці Нью-Йорка, які хотіли, щоб Мороз першим виступив у них. Я відправила назад свою помічницю, сказала, щоб вона готувала недільне свято, а сама залишилася у місті. Коли ми з Валентином Морозом приїхали до Філадельфії, то вже по всіх радіостанціях передавали, що він приїде. Це все відбувалося перед Художнім музеєм Філадельфії, де зібралися тисячі людей з українськими прапорами. Він виступив, завітав до мене додому, а потім повернувся до Нью-Йорка.

Найголовніше у всій цій роботі на підтримку українських дисидентів – ми показували Радянському Союзу, що Америка засуджує ув’язнення людей за їхні думки та бажання незалежності, що ми пам’ятаємо про своїх земляків і боремося за їхню свободу. Звісно, це було важко, проте ми були молоді, запальні, для це було великою справою. Як на мене, якби не українська діаспора, то все могло б бути зовсім інакше. Ми виступали за звільнення дисидентів, а потім вже за незалежність України.


Додаток К.2

Інтерв’ю з Марією Зарицькою
Марія Зарицька – активна учасниця руху діаспори на захист прав ув’язнених в СРСР дисидентів, співорганізаторка й учасниця тритижневих акцій протесту 1974 у Вашингтоні на захист Валентина Мороза та інших політв’язнів в СРСР. Співзасновниця (1972) та голова (1975–81) Комітету оборони переслідуваних в Україні в Детройті, співзасновниця та член Комітету Гельсинських гарантій для України (Вашингтон, 1976–82), Голова відділу організації «Американці в обороні людських прав в Україні» у Детройті (в період 1979–1991). Співпрацювала з видавництвом «Смолоскип». У Міжнародний рік жінки у 1975 – член жіночої делегації в Мехіко, 1983 – учасниця Гельсинської конференції у Парижі.

Своїм активізмом я завдячую Осипу Зінкевичу, який почав об’єднувати діаспору у боротьбі за звільнення політичних в’язнів у Радянському Союзі. Я пам’ятаю, як на початку 80-х років він телефонував до знайомих та запитував, чи є серед них активна молодь, яка зацікавлена в допомозі Україні. Сам він хімік, працював в лабораторії півдня, а далі займався цією роботою – розповідав про Україну та про самвидав. Так натрапив на мене та моїх знайомих.

Я жила в Детройті та була членом Союзу українок Америки. У 1972 ми долучилася до руху за звільнення політичних в’язнів. Ми збиралися і обговорювали чутки про те, що в Україні відбувається хвиля арештів проти українських інтелектуалів, яких за їхню діяльність запроторили. У той час В’ячеслав Чорновіл написав «Лихо з розуму», після чого його арештували. Ми вирішили – якщо чоловіки нічого не роблять, то треба це робити жінкам.

З мого відділу було 6 жінок, які цим зацікавилися. У січні-лютому 1972 у Детройті ми заснували Комітет Оборони Переслідуваних в Україні, який очолила голова місцевого 96-го Відділу Союзу Українок Віра Андрушків. За приклад ми взяли собі Валентина Мороза. До складу Комітету також долучилися також кілька членів місцевого відділу ТУСМ Борис Потапенко, Богдан Клід, Мирослав Хрін, Володимир Питяк та Нестор Щербій, які допомогли нам розповсюджувати інформацію і агітувати людей. Після того, як ми створили комітет, до нас долучилися інші організації, тож ми вирішили зробити велике віче. А вже у травні цього ж 1972 року була велика маніфестація-віче, на яку зібралося близько трьох тисяч людей. На нього також приїхали представники штату Мічиган, гості з Канади, які нам розказували про те, що в Україні відбуваються масові арешти.

Ми почали активізувати різних людей, молодь, школярів, маленькі діти малювали малюнки, писали привітання дисидентам та надсилали листівки до Оксани Попович, Надії Світличної, Валентина Мороза зі словами «Я люблю Валентина», «Приїдь до Америки, ми на тебе чекаємо». Самі ми надсилали телеграми до урядовців з вимогою внести на розгляд в Конгресу питання звільнення політичних в’язнів. Сенс всього цього був не лише в тому, щоб підтримати дисидентів, які перебували в таборах та в’язницях, а ще і в тому, щоб навіть через пошту викликати резонанс в Америці, адже поштарі та працівники пошти бачили всі ті картки, які надсилали до Володимирської в’язниці. Окрім того в Україні і в Радянському Союзі бачили, що за цих людей заступається американський народ і те, що діти емігрантів вимагають свободи для політичних в’язнів. Проте коли звільнили Мороза і він приїхав до Америки, то він сказав, що не отримав наших листів. Це була багатогранна праця, як фізично, так і психічно.

У 1972 році я дізналася про голодування молоді в Торонто – студенти з Вінніпегу влаштували акцію на підтримку ув’язнених дисидентів. Тоді це викликало резонанс – інформація про голодування була в усіх газетах, ці студенти дали приклад іншим містам. Пізніше я зустрічала їх на різних подіях та акціях. У 1974 році я стала головою Комітету. Того ж літа ми організували у Вашингтоні демонстрацію та голодування на знак солідарності та підтримки ув’язнених – перед посольством Радянського Союзу показували знімки різних політв’язнів, особливо було багато фото Валентина Мороза. Тоді нас було не дуже багато – Ада Мушинська, Андрій Міхняк, Юрій Дейчаківський. Тоді ж кілька членів Вашінгтонської української громади допомогли нам відвідати Радянське посольство, де ми вимагали звільнити українських політичних в’язнів.

Ми працювали, як інформаційне агентство – брали знімки дисидентів та листівки з інформацією про них і йшли з ними до Конгресу та Сенату, там ходили коридорами і намагалися поговорити з нашими представниками та переконати їх лобіювати справи ув’язнених. Щороку в травні у Вашингтоні ми проводили «Human rights day» – вдень лобіювали, а ввечері організовували зустрічі за кавою, де мали прийняття конгресменів – хтось із них доповідав про те, що їм вдалося зробити по справі того чи іншого дисидента. Це все було на рівні активізму. Ми змогли зацікавити їх і вони нам дуже багато допомагали. Ми дуже тісно співпрацювали з іншими організаціями, які виступали в обороні прав людей, серед яких були Комітет Ігора Ольшанівського Американці в обороні людських прав, Комітет оборони людських прав у Філадельфії, який очолювала Уляна Мазуркевич, правозахисник Роман Купчинський, директор Комісії прав людини при СКВУ (Світовий конгрес вільних українців) Христина Ісаїв.

Ми також два рази влаштовували акції зі збору крові як символічний вияв порятунку Валентина Мороза, який страждав у таборах. Вперше ми провели таку акцію у 1974, а вдруге за тиждень перед звільненням Мороза. Звісно, що кров збирали для місцевого «Червоного хреста». Ми хотіли, щоб наші люди зацікавилися тим, долучилися до боротьби і захисту дисидентів, тому і говорили, що кров задля звільнення Мороза. А для преси це була цікава подія – люди здавали кров для хворих і робили це задля чоловіка, який страждає у радянських в’язницях. Для нас було важливо, щоб про це розповіли місцеві ЗМІ, бо зазвичай американська преса не дуже цікавилася нашими проблемами, вона називала нас всіх росіянами, хоча таке буває і сьогодні.

1975 рік був оголошений Міжнародним роком жінки. Ми поїхали до Мехіко, де проходила Міжнародна Жіноча конференція. На ній була присутня Індіра Гандіра, було багато визначних жінок. Разом з іншими жінками-активістками, серед яких були Маруся Бек, Марія Квітковська (яка пізніше стала Головою Світової федерації українських жіночих організацій), представники від Канадської Ліги Українок, Союзу Українок Америки, адвокат Андрій Семотюк, з Аргентини прилетіли представники «Смолоскипу» Марта Стернюк та Володимир Шепарович ми піднесли справу українських жінок політв’язнів. Ми мали надруковані знімки Ірини Сеник, Оксани Попович, Надії Світличної. Спеціально до цієї акції вони в своїх таборах зібрали гроші та передали їх для жінок, які страждали через ув’язнення. Подібна акція мала на меті зацікавити світову пресу – українські жінки-політвёязні передають свої кошти іншим жінкам-політв’язням. Так і сталося. Окрім того з нами була Маруся Бек, яка вміла без написаного тексту придумати промову і передати її двома мовами – українською та англійською. Тож протягом цих днів вона дуже активно виступала в Мексиці з темою наших українських жінок-політв’язнів.

Перший політв’язень, якого випустили з Радянського Союзу – це Леонід Плющ. Він був математик, якого звинувачували у тому, що він хворий на психічну хворобу – хотів бути месією, бо він заступався за людські права в Радянському Союзі і мав зв’язки з Григоренком, Строкатою, іншими членами московської Гельсінської групи, а пізніше і Української. У 1976 році він разом із родиною виїхав до Франції, а вже у 1977 році ми вітали його тут, в Америці. Плющ з дружиною їздив по різних містах, щоб розказати нам, що діється в Радянському Союзі. Другою звільнили Надію Світличну. Вона з немовлям Тарасом виїхала з СРСР і оселилася в Нью-Йорку, давала багато доповідей в справі людських прав, бо вона була сестрою Івана Світличного – одного із провідних українських дисидентів, якого звільнили аж у 1983 році. Потім випустили Валентина Мороза, Данила Шумука, який оселився в Канаді. Також до нас приїжджали Ірина Сеник, Святослав Караванський, Ніна Строката, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь. Івана Дзюби тут не було, але всі дисиденти, які тут були, постійно говорили про нього, тож він був дуже знаний в американській діаспорі.

У 1989 році Божена Ольшанівська доручила мені та Вірі Ельяшевській взяти участь у Гельсінській конференції в Парижі, яка відбулася у червні того року. Там ми заступалися за повернення Греко-католицької церкви на територію СРСР. Оскільки це було у 1989 році, то ми відчули значне полегшення у стосунках з Радянським Союзом – ми бачили, що комунікація не було такою суворою, можна було нормально говорити з різними представниками Радянського Союзу, які приїхали на конференцію.

Звільнені дисиденти оселялися в Нью-Йорку, бо це світове місто. Ми їм спочатку допомагали, а пізніше кожен з них займався письменництвом, жили з книжок. Коли Надія Світлична вперше приїхала до нас, то ми організували зустріч, щоб познайомитися з нею. Всі ті кошти, які зібрали під час зустрічі, віддали їй. Пізніше вона працювала перекладачем у видавництві «Пролог» в Нью-Йорку. Строката і Караванський спершу були в Нью-Йорку, але пізніше осіли коло Вашингтону. В таборі вони вивчили різні мови, тож він далі цікавився перекладами книжок. Мороз розлучився зі своєю дружиною Раїсою, мешкав в Торонто, добре вивчив англійську і там доповідав в університеті. Микола Руденко повернувся до сина вже коли Україна була вільною.

Після того багато речей трапилося, багато людей звільнили і вже не було такої потреби спілкуватися з ними. Ми не забули їх, але почали займатися іншими справами. Нині я працюю в громадському комітеті, ми займаємося допомогою військовим, які були в АТО. Кожні п’ять років ми робимо відзначення аварії в Чорнобилі, щороку в серпні влаштовуємо свято відзначення незалежності України. Мій чоловік каже, що я не їм, не п’ю, не дихаю, а тільки працюю. Коли ти цим займаєшся, то отримуєш задоволення від того, що є успіх у тій чи іншій справі.

Додаток К.3



Інтерв’ю з Вірою Еліяшевською
Віра Еліяшевська нині голова Комітету міст-побратимів Київ-Чикаго. Минулого року вона була нагороджена ювілейною медаллю «25 років незалежності України» з нагоди 25-ї річниці незалежності України.  З 1985-го очолювала відділ організації «Американці в обороні людських прав в Україні» в Штаті Іллінойс.

Вперше я була в Україні у 1969 році, тоді мені було 17 років. Я поїхала до своїх рідних в село за Тернопіль, тоді ще була жива моя бабця. Я спілкувалася зі своїм дядьком, який вчився на священика, і він показував мені, як його побили. Релігія була в Україні підпільною, це мене провокувало в глибині, адже я виросла в тому середовищі, де можна було вільно ходити до церкви. Коли двоюрідна сестра попросила, щоб я була хрещеною для її сина, то мене дуже вразило, що священик прийшов до хати у звичайному одязі, а всередині переодягнувся в рясу. Я побачила, що там відбувалося і виростала з болем та співчуттям до тих людей. Тоді я зрозуміла – колись треба почати щось робити задля того,щоб допомогти цим людям жити вільно.

Ми збирали гроші для дисидентів у Крамничці сумління при церкві святих Володимира та Ольги, робили акції – збирали підписи до наших американських конгресменів, щоб про дисидентів розповідали в Америці та, як результат, щоб їх випустити з в’язниць. Бували випадки, коли в Чикаго на допомогу дисидентам за один вечір ми збирали більше 20 тисяч доларів. Переважно такі зустрічі були в соборі Володимира і Ольги.

У 1985 році українець Мирослав Медвідь зістрибнув з борту радянського суховантажного корабля «Маршал Конев» у воду Міссісіпі, бо хотів залишитися в Америці. Ми робили акцію, щоб Штати переслухали його прохання залишитися. Медвідю цього не дозволили і віддали до Радянського Союзу. Радянська влада направила його до психіатричної лікарні – так робили з багатьма дисидентами. Пізніше він став католицьким священиком в Україні, ми навіть через кілька років зустрічали його в Чикаго. Тоді наша організація зробила вечір-зустріч, де він говорив до громади, а особисто мені він потім розповідав про свої пригоди після тих подій.

У 1989 разом з Марією Зарицькою та представниками інших організацій в діаспорі ми поїхали до Парижу на Гельсінську конференцію. Там ми хотіли зустрітися на міжнародному рівні з послами різних країн, адже тоді там було 35 делегацій різних країн. Наша платформа стосувалася українських релігійних прав – ми хотіли більше розповісти про це, щоб люди знали, що українці не мають права виявляти себе релігійно. Ми також роздавали летючки з інформацією про порушення людських прав в СРСР, зробили голодування на один день, щоб звернути до себе увагу і на знак солідарності з голодовим протестом вірян УКЦ в Радянському Союзі. У цей час випустили із в’язниці Левка Лук’яненка. Ми були перші українці, які його зустріли в Бельгії. Там були члени організації «Американці в обороні людських прав в Україні» - голова організації Божена Ольшанівська, голова відділу у Мічігані Марія Зарицька.

Батьки нічого не мали проти того, чим я займаюся, вони підтримували мене, адже розуміли для чого це все. Нас було мало, але ми всіляко намагалися допомагати тим, хто опинявся у в’язницях і таборах.


Додаток К.4

Інтерв’ю з Мартою Фаріон
Марта Фаріон – віце-президент українського Конгресового комітету Америки,  Президент Києво-Могилянської фундації Америки.

Я американка,тому що маю американське громадянство. Я народилася в Італії, виросла в Аргентині. А тут закінчила вищу школу, коледж, магістерку з іспанської літератури, працювала вчителем літератури в вищій школі, пізніше пішла на юридичний факультет, тут здобула ступінь JD.

Мені було 17 чи 18 років, коли я записалася до «Amnesty International», тут в Чикаго ми створили Комітет оборони людських прав в Україні, нас було десь 15 осіб. Серед ув’язнених дисидентів були українці-націоналісти, українці-комуністи, були дисиденти-євреї, кримські татари, росіяни. Наша організація виступала за оборону їх всіх. Ми тримали контакт з міжнародними відділами «Amnesty International», робили прес-релізи, заклики до оборони ув’язнених. Нам ніхто не платив, це все була добровільна робота. Але в Чикаго була й інша група людей, яка вважала, що нам не треба боронити тих, хто не є українськими націоналістами. Через це були навіть деякі неприємні сутички, адже нам казали, що ви мабуть комуністи, бо ви обороняєте тих комуністів. А хто були ті комуністи? Майже всі письменники. Тоді світ був розділений на комуністів і антикомуністів. Ми всі були проти Радянського Союзу, ми захищали людські права. А людські права – це і право на здоров’я, і право на національність, свою мову. Нам дуже часто казали: «Чому ви називаєте себе Комітетом в обороні людських прав? Ви маєте називати себе Комітетом людських і національних прав в Україні». Люди не розуміли, що нам, українцям треба тоді було єднатися і з людьми інших національностей, щоб мати змогу в Америці захистити наших українців. Тоді гарним прикладом була єврейська громада, яка дуже сильно виступала і була прекрасно зорганізована під логунзом «Save Soviet Jewry» («Врятуйте радянських євреїв»). Вони мали прекрасно організовану компанію, вони тиснули на американський конгрес, тиснули на Європу (Франція, Англія, Німеччина) через свої уряди, щоб випустити євреїв з Радянського Союзу.

Цю роботу почали наші батьки, а ми їм допомагали – писали листи до Конгресу, адже старше покоління не так добре володіло англійською мовою, як ми. У Чикаго молоді жінки організували Відділ Союзу українок ім.. Алли Горської. Я також до нього входила, тоді мені було 20 років і це був наймолодший відділ. Тоді кожний відділ мав свого патрона і ми обрали Аллу Горську, бо вона була для нас дисидентом, великим героєм, якого переслідували за її погляди. Ми тримали контакти з представниками таких комітетів у Вашингтоні, Філадельфії, Нью-Йорку. Такі комітети оборони дисидентів були і в Канаді, Аргентині, Англії. Нас не було багато в кожному місті, але ми трималися разом – телефонували один одному, самі платили за ці дзвінки, організовували різні з’їзди, щоб можна було обговорити стратегію роботи. Я пам’ятаю, як в Інституті модерного мистецтва ми організували прекрасний вечір Алли Горської – ми розповідали людям про те, хто така Алла Горська, читали її поезію. Діаспора часто організовувала подібні вечори поезії і літератури, де люди виступали з новими творами дисидентів. Добре знана серед нас Крамничка сумління зробила дуже багато для допомоги дисидентам – вони продавали речі і збирати гроші на допомогу ув’язненим. Люди дуже багато дарували – і речей на продаж, і давали гроші, допомагали організовувати вечори для заробітку грошей або навіть просто для того, щоб інформувати громаду про дисидентів. Моя мама також весь час допомагала Крамничці сумління.

Тепер всі в Україні забули про те, що за радянських часів нікому не дозволяли виїжджати за межі Союзу, була залізна завіса і майже не було контактів з тими, хто жив там. Навіть не всі мали можливість листуватися зі своїми рідними. На Заході були українці старшого покоління, які мали контакти з Україною з того часу, як виїхали. Вони вербували нас, молодих, до праці – ми знали, кому з дисидентів потрібна допомога, хто із них хворий і чого потребує. Ми домовлялися з різними людьми, які їздили до Польщі, до Західної України і звідти різними способами щось передавали ув’язненим.

Дуже важлива справа була друкарство – треба було друкувати роботи тих дисидентів, і треба було друкувати інформацію про них – де вони, на скільки років їх засудили. Радянський Союз не хотів розповсюджувати цю інформацію. Найбільшу роботу зробила ця організація «Пролог» у Нью-Йорку і «Смолоскип» у Балтиморі, головою якого був Осип Зінкевич. Все, що він колись заробляв, він віддавав на видання тих книжок. Він їздив по Америці і Канаді, щоб шукати молодих людей, бо знав, що зі старшими важко – вони бояться і вже не хочуть ризикувати. Через свої контакти ми дізнавалися, що той чи інший дисидент написав книжку і що він тримає в себе рукопис, який треба забрати і тут видрукувати.

Були молоді люди, які їздили до України з місією – аби з кимось зустрітися або щось передати. Перший раз я була в Україні у 1973 році, тоді я їздила до своїх родичів. Було кілька наших знайомих, яких арештували у Чопі. На той час Чоп був найгіршим пунктом виїзду з Радянського Союзу, там всім казали вийти на станцію, залишити всі свої речі, тоді приходила міліція і все перевіряла. Одного разу ми зі своєю колежанкою теж верталася через Чоп до Відня. На нас дуже підозріло дивилися, бо думали, що ми шпіонки, адже мали американське громадянство. Але тоді все обійшлося. В основному до України їздили молоді, бо старші люди боялися, що їх затримають.

Велика робота була Осипа Зінкевича і тих людей в Нью-Йорку, Балтиморі, Вашингтоні, які знали, що дисиденти мають приїхати. У нас всіх була мережа, телефонували і казали, що в певні дні треба організувати певні акції, зустрічі. Ніхто нас не змушував – всі розуміли, що є справа і ми працюємо для неї. Ми їздили зустрічати дисидентів тоді, коли вони перший раз приїжджали до Америки. Були люди в Чикаго, старші пані та чоловіки, з ними домовлялися, щоб люди прийшли і їх підтримали. Коли вперше такі люди з’являлися, то були овації, люди плакали, дякували, це все дуже зворушливо відбувалося. Коли звільнені дисиденти приїжджали, то їх треба було забезпечувати всім – треба був одяг, житло, треба було знайти їм якусь роботу, були люди, які давали їм гроші, знаходили помешкання, розробляли проекти для того, щоб підтримувати дисидентів тут. Це були і Союз українок Америки, Організація Оборони Чотирьох Свобід України, колишні члени УПА, американське товариство – вони всі збирали гроші і допомагали. Оскільки я була молода, то мене постійно брали для того, щоб робити якусь виставу, або виступити десь, написати прес-реліз або якісь статті до газети.

Дуже багато було зроблено для того, щоб справу дисидентів представити в американському Конгресі. Тим займалося молодше покоління – ми знали мову, вміли писати звернення, мусили співпрацювати з єврейськими організаціями, бо вони мали все це добре зорганізоване, тож ми досить часто копіювали все те, що вони робили. Вони мали великі гроші – підтримку держави, підтримку з Ізраїлю, тож їм було набагато легше. Вони мали багато євреїв у самому Конгресі, а нам доводилося самостійно залучати конгресменів.
Додаток К.5

Інтерв’ю з Олександрою Савин
У 1968 році в Чикаго жінки української діаспори створили Сестринство, яке має назву Покрова Пресвятої Богородиці. Його головою була Орися Гарасовська, з 1973-го року воно закріпилося при церкві св. Володимира й Ольги. Праця Сестринства мала такі головні завдання: релігійний та культурно освітній сектор, суспільна опіка та фінансово-господарська частина, куди входила Крамничка сумління, яка наступного року святкуватиме 50 років з дня заснування. Її завданням був збір коштів та речей для українських політичних в’язнів. Крамничка існує і сьогодні, нині нею опікується Олександра Савин, яку в Чикаго називають просто Ляля Савин.

Ідея нашої крамнички належить голові нашого Сестринства пані Орисі Гарасовській, вона вирішила – ми щось мусимо вигадати для того, щоб надавати допомогу ув’язненим дисидентам. Одного разу вона сказала: «Знаєте що? Ми зробимо крамничку і будемо продавати у ній різні речі». І нам так чудово пішло – перші кілька тижнів ми робили салати, варили мармелад. А потім люди почали дарувати нам кераміку, вишивки (вишивані подушки, сорочки, блузки в гарному стані, ми їх прали, прасували), різьблені речі. Тоді нас із сестрицями було близько 200 чоловік, і людей теж було багато, кожен приходив, щось дарував і відразу щось купував. Ми могли назбирати 50-70 тисяч доларів за два роки.

Кожна з нас мала контакт з кимось із дисидентів, відправляла йому посилки, мала обов’язок надіслати на День народження, на Різдво, на Великдень листівку, переписувалася з ним. Ми надсилали їм в Мордовію шуби, адже там було дуже зимно. Їм це доходило, бо відповідали та дякували нам за посилки. Богдану Ребрику надсилали спеціальні окуляри, які зробили для нього тут. Листувалися і з Мирославом Мариновичем, Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом. Вони нас також вітали, писали до нас.

Я листувалася з Євгеном Сверстюком кожні два-три місці, він навіть з Мордовії надіслав мені свою фотографію з написом: «Славним українським жінкам з Чикаго на світлий спогад. 29.12.1989». Мені спочатку було дуже тяжко читати його почерк, але згодом я навчилася. Всі листи ми передали Осипу Зінкевичу з видавництва «Смолоскип», яке видавало книжки про дисидентів. У мене залишився тільки один лист та одна фотографія Сверстюка. Коли він приїхав до нас в Чикаго, то наші жінки із Сестринства взяли його до себе додому. Ми мали сестринські сходини, це була неділя, він був з нами, а потім далі поїхав по осередкам. У нас були також Мирослав Маринович, Ірина Сеник, Левко Лук’яненко, Святослав Караванський, Раїса Мороз приїхала з сином, ми їй підготували тут кімнату, вона навчалася в Америці. Коли у 1979 приїхав Валентин Мороз, то я у складі тріо «Незабудки» виступала тут на вітальному концертів у нашому Українському культурному осередку. Зараз вже не спілкуємося з ними, адже ті сестри, які найбільше спілкувалися з усіма, померли.



Ми продовжуємо збирати кошти у Крамничці і сьогодні, кілька років тому ми почали продавати біжутерію, я сама купую матеріал і роблю її. Буває, що люди приносять стару біжутерію, яку треба поремонтувати. Я роблю це, віддаю її, а мене запитують: «Скільки я вам винен?». Я кажу: «Мені нічого, як хочете, дайте на Крамничку 25-30 доларів». От такий заробіток. Останніми роками маємо 5-6 тисяч доларів на рік, і я скажу, що це дуже добре. Нині ми відправили посилки для дітей-сиріт – шоколадки, вітаміни, взуття, одяг, люди подарували все майже нове. Ми маємо Рівне, Львів, Страдч (о. Іван Колтун), Крихівці (Іра Бойчук, будує дітям дім, то ми часом висилаємо гроші, часом посилки), Дора (в Яремчі, там сестри з дітьми), маємо Червоноград (отець Володимир Ващук), Черкаси (отець Юліан Шеремета). От перед Різдвом надіслали 24 таких пачки посилок і заплатили за них 1300 доларів.





Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет