Реферат Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль



жүктеу 2.26 Mb.
бет2/12
Дата15.02.2019
өлшемі2.26 Mb.
түріРеферат
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо (Тотелі) та написана язичником Флегетанісом з «роду Соломона», сином араба. Останній був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля:
Язычник Флегетан узнал,

Что по движению светил

Он тайну чудную открыл,

И с тайны совлеклась вуаль.

«Святыня, имя ей – Грааль», —

Так он вскричал, когда узрел

Слова среди небесных тел.

Власне в Толедо в ХІІ ст. раббі Авраам бен Давид зібрав усі іудейські езотеричні тексти і уклав першу кодифікацію Каббали-"Передання", а поряд з Толедо містик Мойсей де Леон (1250-1305) уклав головну книну Каббали "Зогар" ("Сяйво"), видаючи за твір Сімона бен Йохая.

Крім того, зачинателем Каббали вважається раббі Акіба бен Йосеф, і деякі езотерики вважають, що мова йде про "духовне батьківство" Йосифа і що ним був саме Йосиф Арімафейський, який приніс чашу Грааль в Європу, коли, як свідчить "Хроніка Псевдо-Декстера", після розп’яття Христа переповнені злобою іудеї посадили на корабель без керма та вітрил Йосифа Арімафейського, воскреслого Лазаря, Марію Магдалину, Марселлу і Максиміна (деякі версії називають трьох жінок на одне ім’я Марія і Марфу, сестру Лазаря, сліпця з Ієрихону Сідонія та Сару Єгиптянку) і відправили у вигнання, аж доки корабель не прибило до берегів Провансу (Південної Франції) біля стародавньої римської фортеці Ре, неподалік від сучаного міста Лес-Сентс-Маріс-де-ла-Мер. Як відомо, тут неподалік, в заснованому ще єгиптянами місті Арль, існувала значна іудейська община (і саме тут, в Арлі, коронували двох відомих імператорів — Константин та Фрідріх Барбаросса, вірогідно, керуючись якимсь переданням про "царственість" місця), а найімовірніше, передання про прибуття корабля з Маріями та Йосифом Арімафейським на південь Франції виникло в часі еміграції значної частини східних християн у Європу (південні Італія та Франція, Рим, Іспанія) після захоплення значної частини території Сирії та Єгипту спочатку персами, а потім арабами. На нових землях виникають численні східні монастирі, духовенство грецького та східного походження отримувало важливі посади в римській церкві, грецька мова поряд з латинською була введена в папській канцелярії та латинську літургію. В цей час з 640 по 752 рр. папський престол займають переважно т.зв. східні папи — сирійці та греки (Теодор І, Іоанн IV, V, VI, VII, Сергій І, Сизиній, Константин, Захарій), наявні додаткові ресурси кліру дають змогу провести інтенсивну християнізацію Західної Європи, розвинути шотландські та бенедиктинські монастирі, а також організацію церковного життя в державі франків. Власне "заслузі" прибульців зі Сходу завдячуємо фактом ліквідації власної традиції у кельтських церквах (постанова синоду у Вітбі в 664 р.). Тоді ж у Рим прибув з Константинополя імператор-монофіліт Констанс ІІ, який планував заснувати в Сіракузах свою нову столицю, що була б близькою до обох частин його імперії. Надзвичайно значним став на Заході і вплив культу Діви Марії, колискою якого були близькосхідні християнські церкви.

Крім того, південна Франція дотикається безпосередньо прямого апостольського Передання: перший Отець Церкви єпископ Іриней Ліонський (ІІ ст.) був учнем св. Полікарпа Смірнського та св. Папія Ієрапольського, учнів самого апостола Іоанна, і визнання ним "Об’явлення Іоанна" істинним мала визначальне значення у наступній суперечці в Східних Церквах IV-V ст. щодо цього цього тексту, його алегоричного тлумачення та погляду на грядуче земне Тисячолітнє царство (що заперечували св. Діонісій Александрійський та св. Єфрем Сірін, і тексту якого як канонічного не знали такі світочі Церкви як Іоанн Золотоуст, св. Кирило Ієрусалимський, анафематуваний пізніше вчитель Несторія Феодор Мапсуестійський, бл. Феодорит, так і общини Антіохії та Едесси).



Робер де Борон у повісті "Йосиф Арімафейський" (кін. ХІІ ст.) пише, що начебто в 63 р.н.е., в 15-й рік Успіння Богородиці Йосиф Арімафейський з дванадцятьма учнями прибув з Франції на острів Британія і отримує від короля-язичника Арвігаруса в дар землю в Ініс Вітрін, біля підніжжя пагорбу в Гластонбері. На цьому місці архангел Гавриїл наказує Йосифу спорудити церкву, посвячену Діві Марії, де згодом виникає відоме абатство, в якому, начебто, і поховано короля Артура і куди пізніше перенесено мощі покровителя Уельсу святого Давида. Останній разом з іншим святим Тайло здійснив прощу в Ієрусалим і після повернення в Британії саджають великий фруктовий сад ("від Дола до Кая"), а в Уельсі шанують джерело св. Тейло, вода якого зцілювала, якщо її випити з черепа самого святого, піднесеного прямим нащадком сім’ї охоронців цього джерела (тобто неперервний ланцюг хранителів посудини!).

Європейські автори настоюють, що "... Каббала не виникла серед євреїв, бо останні отримали свої уявлення від халдеїв і єгиптян". Христиан Гінсбург наводить таке передання: "...Каббала спочатку була викладена самим Богом групі обраних Ангелів, котрі утворили богословську школу у Раю. Після Падіння Ангели дуже милостиво передали цю небесну доктрину непокірній дитині Землі, щоб озброїти протопластів засобами повернутися до їх першопочаткового благородства і блаженства". Каббала розповідає про еманацію Ен-Соф через десять форм (сфер) – «сефіротів», що уявляються у формі «посудин» різної форми (за Ж. Буше) та про метод пізнання цього Дерева Сефіротів, сходження на його вершину – «кетер» («вінець»). Містично стурбовані дослідники пропонують власне розглядати пошук Грааля як запис саме такого сходження душі каббаліста («знизу вверх», така собі єврейська версія арійської "кундаліні-йоги"; а каббалістичні "кліпот" виявляють дивну тотожність арійським "кальпам"), де сефіроти символізуються різними рицарськими замками: «... пошуки починаються від Малхута, місця, де на Землі перебувають ворота смерті, що ведуть у життя, далі йдуть через Ієсод, ворота Великого Випадку, потім доводиться обирати одну з трьох доріг: шлях душевних мук, Нецах, ворота любові; шлях розумових пошуків, Ход, приміщення для отримання знань; і духовний шлях, що включає у себе два попередніх, але веде далі за всіх; він єдиний, ведучий в Тіферет, ворота Бачення, Краси, замок, де перебуває Грааль, що названий середньовічними авторами «чашею жаданого Раю»...».

Тут також слід згадати відомий дослідникам факт, за яким на гравюрі з "Книги священного Євангелія" (Відень, 1555 р.) зображений св. Іоанн, який бачить розіп’ятого Христа, чиї рани проектуються на Дерево Сефірот. Рані, завданій списом Лонгіна, відповідають дві сефіри — "теферет" ("величність"), зображена у вигляді сонця і розташована біля підніжжя "малхут" ("царство"), символізованої чашею, тобто Граалем. "... Гравюра на мові християнської каббали говорить, що Теферет, Серце Серця, відповідає крові Христа, що містить Його Дух — вмістилище і серце Універсуму, а Малхут — символізує присутність Божества в матеріальному світі, — жертовну кров, яка очистила синів Адамових... Рабі ж Шнеур-Залман з Ляди вчить, що "Малхут є Приховання, вона приховує Світло Ейн Соф, ..., щоб час і простір не позбавилися свого існування навіть на нижчих". Ціль каббали — "висвітлити" цю сефіру, що відпала від Господа, перемістити її в невидиму одинадцяту сефіру Даат, що символізує духовну досконалість. Тим самим, набуття Граалю є "просвітлення" в людині прихованого в ній божественного начала".

На думку Ж. де Седа, ім’я толедського єврея Флегетаніс і чиїм батьком є араб (справжнім іудеєм, за "галахою", є тільки той, у кого мати єврейка; в середньовічній Франції, Англії та Іспанії певний час євреї вважалися "шевальє", феодалами нижчого рангу. Наприклад, їх видатний провідник рабейну Там рекомендував іудеям ніколи не приймати запрошення феодала поселитися в його уділі, якщо їм не буде надано ті ж привілеї, що й іншим васалам) складається з двох арабських слів Felek Tani (щоправда, не подаючи їх значення), котрими арабські астрологи позначали другу концентричну небесну сферу, котра належить планеті Меркурій (Гермес). Тим самим, начебто, виявляється зв’язок з оккультною традицією Гермеса Трисмегіста та Чашею Пізнання.

Також слід додати, що назву "Джерело життя" має найвизначніший твір іспанського філософа-платоніка та поета іудея Соломона бен Габіроля (1021-1070), відомий латинському світові як Авіцеброн і який прагнув до знання, яке виводить за межі чуттєвого світу і яке дарує "звільнення від смерті" і з’єднання із "джерелом життя". Свою концепцію Габіроль сформулював на основі вивчення ісламського філософа-містика Ібн Масарри (883-931) та групи енциклопедистів з Басри, відомих як "Братство чистоти" ("Іхван аль-Сафа"). Саме Ібн Масаррі сформулював містико-езотеричне вчення, "... спрямоване на єднання людини з "руханійа", або духовною реальністю прихованого буття, яке стверджувало абсолютну простоту та невимовність рухаючого нерухомого першого Буття і настоююче на творінні як еманації і на існуванні різних категорій душ (індивідуальні душі як еманації Душі світу), їх реінкарнації", а сам процес еманації та творіння — результат Божественної волі і навмисної дії (всупереч невольової еманації у Платона і гностиків), яка, за твердженням "Братства чистоти", створила "із нічого" Інтелект ("файід", "аль-Акль"), еманація якого поступово стала надавати форму існуючому Всесвіту. Відповідно Ібн Габіроль наводить езотеричну інтерпретацію біблійних символів (наведена Авраамом ібн Езрою), за якою Рай являє присутність Бога, ріка, яка витікає з Раю, символізує універсальну (першу) матерію, котра витікає із сутності Бога. Чотири її потоки — чотири першоелементи (вогонь, повітря, вода і земля); Адам — це раціональна душа, Єва — тваринна душа, а Змій — душа рослинна, або "вожделеющая", який спокушає Адама спробувати плід з дерева пізнання, що означає запановування нижчої душі над розумом, результатом чого стає зло і гріх, і людина виганяється із Саду, тобто стає виключно тілесною істотою. Але єдиним зв’язком між найнижчими рівнями буття та джерелом життя є універсальна (перша) матерія, виступаюча в образі "вселенської ріки". А отже, вона є й умовою можливого повернення до Першоджерела.

Також саме поет і філософ Ієгуда бен Галеві (1080-1145) мешкав у Толедо, вже відвойованому іспанцями, й писав містичні вірші й іспанською. Г. Гейне зауважував, що "у нього була душа глибша, ніж морська пучина".

У Толедо в 1130 р. архієпископ і великий канцлер Кастилії Раймундо спільно з архідияконом із Сеговії Гундісальво організував при Толедському соборі школу перекладачів з арабського, які познайомили європейців з багатством творів Аверроеса, Авіцеброна та інших. Піздніше традиції Толдської школи підтримувалися при дворах кастільських королів Фернандо ІІ Святого (1214-1252) та його сина Альфонса Х Мудрого (1252-1282). За часів останнього, зі схваленням самого Папи Римського, в 1260 р. був створений латино-арабський інститут, діяла перекладацька школа в Мурсії. В кінці ХІІІ ст. каталонський письменник Льюль (Луллій) засновує аналогічну школу-монастир на острові Майорка і сам пише багато праць арабською.

Толедо згадується у поемі про короля Родріго (ХІ-ХІІ ст.) як місце таємничого зачарованого палацу "Дім Геркулеса", куди доступ був заборонений навіть королям. Останній вестготський король Родріго порушив цю заборону, ввійшов у палац і виявив там скриню, в котрій лежало полотно із зображенням маврів. Напис під малюнком зауважував, що король, який відкрив скриню, побачить, як його землю завоюють ці люди. Спокуcивши Каву, доньку графа Хуліана Сеутського, Родріго став причиною того, що граф закликав на допомогу мусульман. Справа закінчилася завоюванням Іспанії маврами, а Родріго втікає в Португалію, сповідається там одному відлюднику і виконує покуту — заради спасіння своєї душі лягає у домовину, наповнену зміями, котрі заживо з'їдають його.

Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив предків героя Грааля Парсифаля (Parsifal, Parzival; на нашу думку, походить від франц. par ce val “цією долиною” (ісп. parama "долина серед гір", півн.-італ. barma "печера", хетт. peruna "скеля" ~ слов. "парень" — "той, хто пройшов ініціацію в юнаки"). Адже "... Принциповою умовою подорожі-в-пошуці сакрального, умовою шляху до Грааля є вимога йти туди, не знаю куди, щоб найти те, не знаю що. Ми чітко бачили цю умову і в рицарських романах “Ось їде він дрімучим лісом, не знаючи дороги ...", і в давніх міфах, і в народних казках"). Пов'язування імені Персефаль з поняттям "проходу через щось" цікавим чином співставляється з поняттям "ініціація" — "він пройшов через випробовування" (he got through the examinations).

Інші версії тлумачення імені Персифаля — латин. percer “різати, свердлити” + bellement; французьке переосмислення Perlesvaus, від perle “перлина” + (s)vaus (~ нім. See "море", хуррит. šewe "вода", урарт. šue "море, озеро", вірм. cow "море, озеро").

У Ешенбаха Парцифаль є сином іспанки Герцелойди та анжуйського короля Гамурета, сина короля Гандіна:
Запомни: сын твой – внук Гандина,

В нем кровь анжуйская течет,

Потомок он Фата-Морганы,

Что, расставляя в сердце раны,

На подвиг рыцарей влечет.

Парцифаль, проте, править в столиці Конвалуа двох інших королівств (Валезія, Норгальс), які від свого нареченого Кастіса отримала в дар його мати Герцелойда («скорботна серцем»), найліпша з двадцяти п’яти “граальських дів”, дочка короля Грааля Фрімутеля. Родовим гербом Парцифаля було зображення пантери, хоча на час служби його батька маврам гербом був якір (пор.з топонімічим іранським терміном "лянгар" — "якір, маятник", "зупинка, стійбище", надзвичайно популярний на півдні Середньої Азії, в Таджикістані, Афганістані та Ірані, з яким споріднені хінді langar, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. "якорь", фр. ancre, англ. anchor і в один ряд з якими може бути співставлений родовий для Парцифаля топонім Анжу).

О. Ран та А. Сапковський вважають, що під Кіотом тут мається на увазі провансальський трубадур Гійот, пов’язаний з Альфонсом ІІ Арагонським (1162-1196), об’єднувачем Каталонії, Арагону, Валенсії та частини Провансу, та тамплієрами. Гійот де Провін (Giot von Provins) — автор “Біблії”, в якій сатирично зображалися різні сторони його епохи. Проте Ж. де Сед, зазначаючи, що Кіот довідався про Грааль в місті Тотель (Толедо), схиляється до думки, що під Кіотом Вольфрам фон Ешенбах мав на увазі каноніка в Сент-Антонені Гійома (Гійота, Гільєма) де Туделя, геоманта (знавця арабського народного гадання), автора “Пісні про хрестовий похід на альбігойців”. Він був родом з порубіжжя Наварри і Арагона, але писав по-провансальськи. Належав до оточення графа Бодуена, брата вождя альбігойців тулузького графа Раймона VІ.

Проте вірогідніше, як на нас, що в імені Кіота — натяк на "першого трубадура" Гійома IX Анжуйського, внучкою якого була Алієнора Аквітанська, яка за першим чоловіком французька королева, а потім дружина англійського короля Генріха ІІ і мати королів Річарда Левине Серце та Іоанна Безземельного (в епосі мати Парцифаля теж двічі заміжня). Багато поетів того часу було пов'язано з двором її дочки Марії Шампанської.

Щодо Анжу, то саме тут в 851 р. франкський король Карл Лисий був змушений визнати за вождем бритів Арморики (валлійців, які переселилися з Британії на континент) Еріспое, сином Номіное, королівський титул ("Аннали Сен-Бертена"), безперечно, керуючись якоюсь певною традицією цієї землі могутнього племені венетів. Донька франкського короля була видана заміж за сина короля Арморики. Останнім бритським королем був Алан Великий, після смерті якого на поч. Х ст. наступні кельтські правителі Бретані чомусь могли претендувати тільки на титул герцога і перенесли свою столицю в легендарний Нант. Саме тут став в 1186 р. герцогом Артур І, син герцога Жоффруа та внук короля Англії Генріха ІІ Плантагенета. Саме з ним воскресла надія на відродження кельтської могутності на обидвох берегах Ла-Маншу, як це було в епоху його британського тезки короля Артура, племінником якого і був шостий король Арморики Хоель. Але в шістнадцятирічному віці Артура І підступно вбиває рідний дядько, узурпатор англійського престолу Іоанн Безземельний. Спадкоємницю престолу Артура І видають заміж за родича французького короля П'єра де Дрьо, прозваного П'єром І Моклерком і відомого в історії як хоробрий учасник Сьомого хрестового походу (1250 р.).

Вважають, що Персифаль відомий валлійцям як Перідур (Прідері). Він доторкається до чарівної золотої чаші друїда Ллуїда (пор.: король Ллюд заснував Каерлуд, теперішній Лондон, і визначив центр острова Британія в Оксфорді). Перідур – свинопас, син Ефравка або син Вдови, а епічний переказ валлійської “Мабіноги” у своїх Першій та Третій “вітках” розповідає про короля Діведа Прідері (“Турбота”), сина Пуйлла (pwyll “мудрість”), короля Аннуна, і Ріаннон (“Велика королева”). Перідур ворогує з Гвідіоном, сином Дона, зазнає поразки і гине.



Також пошукові Грааля присвячені твори французького трувера Кретьєна де Труа “Персеваль, або Легенда про Грааль” (присвячена Філіпу Фландрському; писалася в 1181 – 1191 рр.). Ім’я поета можна перевести ледь чи не “троянський Боян/християнин”, тобто боягуз, а його герой — “pucelle”, боягуз-цнотливець, котрий найсмішнішим чином постійно прогаює можливості, тобто зустрічних на шляху дам та прояснення таємниць. Все це цікавим чином перегукується з "Обширним, невигаданим і дуже пріснопам'ятним Життєписом якогось простосовісного, диковинного та рідкісного бродяги або ваганта на ймення Мельхіор Штернфельс фон Фуксхейм", виданим якимось невідомим видавцем Йоганном Філліоном в 1669 р. в маловідомому містечку Монпельгарте під редакцією якимось Германом Шлейфхеймом фон Зульсфортом. Згодом було видано як посмертний твір останнього продовження книжки під назвою "Затійливий Сімпліціссімус Continuatio або Продовження і кінець", а ще через кілька років згодом тим же видавцем були видані аналогічні "подражанія" Сімпліціссімусу. Реальним автором твору був протестантський бургомістр ("претор") верхньорейнського містечка Ренхен Ганс Крістоф фон Гріммельсгаузен (1621-1676). Як і Парсифаль, герой книги вихований в глухому лісі далеко від нещасть цього світу, і останній теж вторгається у його ідилічний світ у вигляді рицарів, як і Парсифаль у блазеньскому спорядженні, Сімпліціссімуса зодягають у одежу блазня — теляча шкура з довгими вухами. Згодом, пройшовши мандри та випробування у чужих землях, стикаючись з мудрецями, ворогами та відьмами, як і Парсифаль, набуває статусу рицаря-ландскнехта, також довідується таємницю свого народження (син сестри історичного, часів Тридцятирічної війни, шведського генерала Якоба Рамзая, 1589-1638, коменданта фортеці Ганау, а батько героя — благородний чернець-відлюдник, який і виховав Сімпліція), одружується, у нових мандрах дістається сходу (Московії, Татарії, Кореї, Східної Індії, Туреччини) і після житейської суєти, як і Парсифаль, зрікається світу і стає відлюдником на Моховій горі біля Рейну, а потім — на незаселеному острові. Цікаво, що поява "Сімпліціссімуса" контамінується у часі з пророцтвом протестанта-"розенкрейцера" Філіппа Ціглера, який у своєму творі "Theatrum Europaeum" (1636 р.) провістив нове пришестя Христа, але не тілесно, а духовно, і що фізичним виконавцем своєї волі він надішле нового Давида — пастушка, який переможе Голіафа (папство і Габсбургів), перегукуючись в цьому з пророцтвом Йоганна Пластраріуса, який у своєму "Чарівному одкровенні" (1620 р.) проголосив, що з лісів Богемії вийде "Лев рикаючий" (за іншими пророцтвами — "Білий Лев"), маючи на увазі Фрідріха Пфальцського, прообразом якого називає гогенштауфенського імператора Фрідріха Барбароссу, який протистояв папі Інокентію IV і який до свого "другого пришестя" спить в печері Кіфгейзеру. Після смерті Фрідріха в 1632 р. від чуми новим левом був проголошений шведський король Густав ІІ Адольф Ваза (правив у 1611-1632 рр), але після його загибелі власне постало пророцтво про майбутнього "імператора-визволителя", який народиться у "низькій" (неблагородній) німецькій родині.

Ба більше. В цьому контексті героя-простачка виявляється й візантійська паралель розповідям про Персеваля/Сімпліціссімуса. Це, на нашу думку, агіографічний переказ про Філарета Милостивого, типологічно співпадаючого з фольклорним простачком-дурником (буквально слідує за чужими вказівками, не розуміє простих речей, байдужий до природних законів, здійснює безглузді добрі вчин ки, що неодмінно приводить до різноманітних глупств), котрий, як і його фольклорні побратими, зрештою торжествує, отримує незліченні багатства і родичається з імператорським домом. Філарет візантійської агіографії виявляється дідом Марії з Амнії (Пафлагонія), яка стає дружиною імператора Константина VI Багрянородного (780-797), а друга внучка була видана заміж за лангобардського короля Аргуса, а син Іоанн став імператорським спафарієм. Сам Філарет, навіть ставши багачем, приховує це, продовжує вести скромне життя, здійснює подвиг милосердя і удостоюється Царства Небсного. В часі його смерті в віці 90 років (у 792 р.) все приміщення наповнилося ароматом.

Образові Грааля присвячені, крім вищезгаданого твору німця Вольфрама фон Ешенбаха (“Парцифаль”, бл. 1200 – 1210 рр.), твори бургундського поета, клірика з Франш-Конте Роберта де Борона “Йосиф Аримафейський” ("Iosep Abarimatia"), “Історія Грааля («Estoire dou Graal»)” та “Мерлін і Персеваль”, анонімні французькі “Perlesvaus Le Haut Livre du Graal”, “Perceforest”, англійського рицаря Томаса Мелорі “Le Morte d’Arthur” (“Смерть Артура”, написана в 1469 р., опубл. в 1485 р.), анонімний “Цикл Вульгати” (“Історія Святого Грааля”, “Історія Мерліна”, “Книга Ланселота”, “Пошук Святого Грааля” ("Demanda del Santo Grial") і “Смерть Артура”, 1215–1236 рр., де-якими дослідниками авторство "Смерті Артура" приписується Готьє Маппу, оксфордському архієпископові, приналежного до свити короля Англії Генріха ІІ Плантагенета), записаний монахами–цистерціанцями за порадою святого Бернара Клервоського. Тут слід додати, що "... в молодості святий Бернар молився перед чорною Богородицею... Святий молився кельтській богині у церкві Сен-Вуарля, і вона видавила з грудей три краплі молока, котрі скотилися на вуста майбутнього засновника ордену тамплієрів, і зауважте, саме Бернара великий Данте розташовує у "Божественній комедії" в раю, в центрі Троянди ...".

Альбрехт фон Шарфенберг (1270 р.) продовжив розповідь фон Ешенбаха «Тітурель» (ім’я хранителя Грааля) у своїй власній поемі «Новий Тітурель», яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга ІІІ. гл. 40 – 41). Тут, як зазначає Н.А. Бондарко, тенденція зображення замкнутого сакрального простору, пов’язаного з Граалем, отримала своєрідну інтерпретацію. Якщо у Вольфрама фон Ешенбаха, зазначає німецький вчений М. Верлі, зустрічається лиш тільки одна згадка про храм Грааля (у 16-й книзі) у зв’язку з хрещенням Фейрефіца, зведеного брата Парцифаля, то у його продовжувача «вольфрамівський замок став величезною ротондою, котра за допомогою досягнень візантійсько-іранського зодчества збудована як відображення і осердя всього тварного космосу, як візіонерська архітектура». Описуючи у всіх деталях архітектурну конструкцію храму, зазначає Н.А. Бондарко, Альбрехт опирався головним чином, на два біблійних приклади словесного зображення сакрального простору — храму Соломона (3 Цар. 5:15-32; 6, 1-38; 7, 13-51; 8, 1 - 9, 9; 2 Пар. 3-7) та Небесний Єрусалим (Об’яв. 21: 10-22). Зокрема, храм, дарований Тітурелю і його нащадкам Граалем, осмислюється як аналог (wider wag) храму Соломона: got rainer gir ie gebende waz me dann si wвr gernde / Do dirre kung so lebende nach wird waz got wert in stuire wernde / Dw wider wag der gabe salomones / Do er so werdeclichen stifte tempel domini des trones (Nyholm: 366). Цікаво, що у Біблії є опис певного ідеального храму, що виник під безпосереднім впливом реального храму Соломона, а саме, храму з видіння пророка Ієзекіїля (Ієзек. 40: 1 - 42, 20; 43: 13-17).

«... Альбрехт не тільки «будує» храм Грааля (строфи 298-440), але й алегорично витлумачує його в промові Тітуреля, зверненій до нащадків короля (строфи 500-602). У «Молодшому Тітурелі» реалізуються, таким чином, дві форми середньовічної богословської творчості – вербальне конструювання ідеального замкнутого простору та алегоричне витлумачення цього простору». Відповідно вважається, що автор «Нового Тітуреля» при описі храму Грааля опирався на середньовічну традицію алегоричного витлумачення храму як-от: 2-га книга «Гомілій на книгу Ієзекіїля» Григорія Великого (Homiliae XL in Ezechielem; l. II, PL 76, 933-1072), трактати Беди Високоповажного «Про Храм Соломонів» (Liber de templo Salomonis; PL 91, 735-808) і «Про Скинію та начиння її» (De tabernaculo et vasis ejus, ac vestibus sacerdotum; PL 91, 393-498), Гуго Сен-Вікторського «Про Ноїв Ковчег в моральному сенсі» (De arca Noe morali; PL 176, 617-680) і «Про Ноїв Ковчег у містичному сенсі» (De arca Noe mystica; PL 176, 681-704), Ріхарда Сен-Вікторського «На видіння Ієзекіїля» (In visionem Ezechielis; PL 196, 527-600), завершальний розділ трактату «Веніамін Старший» «Декілька алегорій Скинії Заповіту» (Benjamin major. Lib. V: Nonnullae allegoriae tabernaculi foederis; PL 196: 191-202), трактати 1-ий і 2-ий із триптиху «Пояснення труднощів, котрі виникають під час тлумачення Скинії Заповіту» (Expositio difficultatum suborientium in expositione tabernaculi foederis; PL 196: 211-242). У всіх цих творах, резюмує Н.А. Бондарко, присутні два значення храму, нерозривно поєднані між собою: праведна людина (храм — її душа, де мешкає Бог) і Рай — внутрішній (у душі людини) і зовнішній (Царство Небесне).

Апофеозом поеми Шарфенберга стає




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет