Реферат Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль



жүктеу 2.26 Mb.
бет8/12
Дата15.02.2019
өлшемі2.26 Mb.
түріРеферат
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
аретинські чаші (від міста Арреція, сучасна Аррецо в долині Тоскани) з особливою декоративною пластикою, запозиченою з металопластики — т.зв. terra sigillata ("глина зі штампованими малюнками"), де, крім міфологічних та побутових сцен та рослинно-квіткового орнаменту, наносили на боках штампи з назвами фабрики та іменем художника. В часі імператора Тіберія (14-37 рр.) центр виробництва цих чаш та іншого аретинського посуду перемістився саме з італійського Ареццо на багату глиною, водою та деревом територію рутенів, зокрема у Кондатомагус ("торжище при злитті двох річок", тепер — Мілло, Millau) на рівнині Ла Грофсенк (Graufesenque), а потім — і в прирейнський регіон (Лезу, Lezoux), де потрапляє в орбіту германців-фризів. Тексти (графіті) на посуді писані були вульгарною латиною та рутенською кельтською мовою, а багато написів містить корінь Rut-. Про надзвичайну популярність рутенського посуду свідчать його знахідки в Італії, Іспанії, Африці, Англії, Данії, Східній Німеччині, Польщі, Болгарії, Україні (Звенигород, Ольвія) і навіть Палестині. Звісно, таке потужне виробництво у замиреній Галлії могла здійснити лише могутня консорція капіталовкладників. Як вважає О. Пріцак, це були священники Риму фламени, які одночасно виступали й протекторами окупаційних легіонів і работорговцями. І що саме работоргівля, на його думку, десь аж до часу занепаду епохи норманів процвітала завдяки консорції (colluvies) фризів/рутенів/русів, які постачали свій товар (слов’ян і тюрків) від Кордови до Хазарії.

Компоненти назви місцевості Graufesenque виявляють схожість з тими, які присутні у визначенні "Святий Грааль" (латин. sang real “істинна кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), і факт, що на Граалі з’являються провіщувальні написи, наштовхує нас гіпотезу, що в переказі про Грааль можемо мати справу саме з осмисленням чаші з Грофсенка (Graufesenque), адже протягом століть аж до ретельних археологічних досліджень, населення знаходило тут артефакти під час оранки, а сам Грофсенк є одним з найбільших промислових архівів, відомих аж до пізнього Середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.).

Також частина "мігруючих антів" по дорогою в Анжу осіла в Баварії, де їхнім форпостом став Андекс (Andechs), поселення на 14 км від Штаренбергу, на озері Аммер (пор. з англ. hammer "молот, кий") і резиденція могутнього і древнього баварського роду графів Андекс. Вони згадуються вже в ІХ ст., володіють замками в Ечі та в Інні, а в 1204 р. отримали у володіння ще й герцогство Меран. Але вже в 1248 р. рід припинився по чоловічій лінії і їхні володіння перейшли до тірольських графів. В 1458 р. мюнхенським графом Альбрехтом ІІІ замок Андекс був перетворений у бенедиктинський монастир (закритий у ХІХ ст, але пізніше баварським королем Людвігом відновлений).

Реальними археологічними підтвердженнями міграції "антів-андекавів" є поховання постчерняхівського кола, котрі зустрічаються в досить обширному регіоні. В Подунав'ї це — поховання в Задьварекаші біля Сольнока, в Тапе Малядок при злитті Тиси і Муреша тощо. Саме тут, між ріками Тиса і Темеш посол імператора Максиміна до Аттіли Пріск в 448 р. засвідчив назву напою "медос", а Іордан, у свою чергу, додає як назву поминального ритуалу "страва", так і слов'янську форму гідроніму — Патісус, Партіскус (грец. Падісос, від фрак. Патіс), що надалі зазнало народноетимологічного витлумачення як "По-Тисся", в результаті чого вібулося зближення з пізнішим аварським (пвн.-кавказьким) "тІса" — "свинець": Тісас/Тігас > Тиса. Також в Центральній Європі сформувалася винятково постпшеворська культура празького типу, яка виникла у VI ст. та простягнулася від Житомирщини (Україна) до межиріччя Лаби та Заале через Чехію, Моравію та Словаччину. Але етнічно на цих західноєвропейських територіях домінували германські етноси лангобардів (які в 568 р. переселилися в Італію) та гепідів, що свідчить про взаємну толерантність ("компліментарність"). З відходом германців з Паннонії та приходом туди авар значно збільшилася тут кількість слов'ян, які були переселені сюди як союзники каганату (але, звісно, відбулася й асиміляція ранніших слов'янських поселенців пізнішими).

Можливо, що «анти-кияни» (андекави, поляни-«анти Кия») заховані у свідченнях сучасників у збірному етнонімі «алани» (аналогічно у Візантії слов’ян спершу іменують "гетами" (Феофілакт Сімокатта, "Історія", III, 4,7; VII, 2,5). У Амміана Марцелліна алани (halani), "... аналогічно до персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI). А також: "... Їм не відомо, що таке неволя. Тому що усі вони благородної крові". Як вважає О. Пріцак, алани були специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською "лінгва франка". Алан в 445 р. під проводом Гохара чи Гоара найняв Аецій для боротьби з багаудами Арморики (а саме межиріччя Сени та Луари) — союзниками гуннів. Але, наприклад, Прокопій з Кесарії відносить алан разом з германським племенем скірів (яке свого часу разом з кельтами-галатами штурмувало Ольвію, а в 449 р. їх володар Едіка чи Едекон належить до дружини Аттіли) до "готських племен" ("Війна з готами", І, 1). Це свідчить про те, що римляни та ромеї не дуже орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за своїм характером.

Свого часу алани розірвали союз із гуннами, перейшли кригою Рейн в 406 р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею, спільно з вандалами та свевами перейшли в 409 р. Піренеї, захопили Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429 р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку. В кінці 30-х років V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті Аттіли відбувається рух алан на схід — вони захоплюютьНижню Мезію і Малу Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан дотримувалася винятково провізантійської орієнтації, в той час як східні алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби моменту. Південно-західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій (Сародій, Сарой, від сармат. sar- "голова", пор. з тадж. sar "голова, верх, вершина, початок", фрак. Saraparai "головорізи"; у франкомовному середовищі повинно було б перекластися як tete — "голова", "вершина гори"; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras, авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar "море", "озеро" ~ пор. з іранським мотивом про те, що сім’я роду грядучого царя-месії зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала верхню Кубань, П’ятигор’я і сучасну Балкарію і контроювала перевали, непідвладні Ірану. Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської, призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із системою ретельно продуманої організації оборони — невеликих білокам’яних фортець через кожні 2-3 км — всіма гірськими долинами, що вели до перевальних шляхів.

Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва "Саррас"? Чи не свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто земля Сарозія) на Сарису (тюрк. "жовта вода" < тюрк. "сары", "сарыг", монг. "шірга", "шіра", угор. sarga, япон. siroi — "жовтий", чуваш. "шура" — "світлий", "сара" — "жовтий", але дв.-япон. „сіруо” — „білий” < пра-алтайськ. *sir- „світлий, білий”), що прикріпилася до ріки на кордоні аланської держави Сарозія і тюрків (тепер — р. Цариця, звідки — Царицин, тепер — Сталінград/Волгоград), а первинно — між тюркським та іранським світами. Саме на цій міфічній межі — ріці Сари — перебуває, згідно з переданнями, могила дружини богатиря Салор-Казана Абульгазі, одна серед семи жінок, які були володарками огузів. Іншою богатиршею була Барчин-Салор, донька Кармиш-бея і жона Мамиш-бея (тобто Алпамиша), яка, проте, вже похована на Південній Сари — Сир-Дар’ї біля стародавнього Сигнакаї, а її мавзолей узбеки називають "Блакитне житло Барчин" ("Барчинин Кок-кесене"), хоча інколи виникає плутанина, і мавзолей визначають як поховання Абульгазі (принаймні, так виходить із синтаксису повідомлення В. Жирмунського). Можливо, й слід пов'язувати з розумінням назви "Сарас" як "Жовта земля" визначення наступних спадкоємців цієї території куман як "жовтих" (угор. palosc, рус. "половцы"). Окрім того, на лівому березі Волги присутній й топонім Саратов < тюрк. saratau "жовта гора".

Вже надалі в оточенні "езотерично стурбованих" виникла спроба переосмислити заповітне місце у відповідності зі своїми хворобливими уявленнями: "... Сталінград (колишній Царицин) — сакральне місце. Тут колись знаходився священний центр Хазарського каганату — його державна столиця, що протидіяла Русі й загрожувала Європі. Гітлер знав про це, й оволодіння цим стратегічним пунктом вважав принципово важливим етапом у своїй антиєврейській боротьбі. Адже СРСР був для нього новою хозарщиною, країною єврейських комісарів. Ось чому Сталінград став символом протистояння...".

В цьому контексті цікава й група топонімів "Самара", присутня на даній території: містечко Самара (тепер — Новомосковськ Дніпропетровщини) на р. Самара (ліва притока Дніпра) і м. Самара в Середньому Поволжі на р. Самара (ліва притока Волги. Ймовірно, дані топоніми маркують західні та східні межі певної державно-етнічної території (царства Сарозія; нагадаймо вищезазначене, що Біловоддя також у прочан екзотерично визначалося як "Самарська губернія") і є перекладами місцевих назв з аналогічною функцією: киргиз. samar "чаша" < тюрк. samar "таз, глек, велика чашка, блюдо".

Це наводить на паралель про пов’язане з цим лісостеповим та степовим регіоном скіфське генеалогічне передання про золоті царські інсигнії, даровані з неба, серед яких — і золота чаша. Ними заволодів третій син Таргітая Колаксай, який розділив своє царство Паралатію на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву “Те, в якому зберігається золото”. Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв (“царських”), скіфів–аротерів (“орачів”) та скіфів–георгоїв (від іранського “пастух”, що невірно пов'язували зі старогрецьким словом “георгіос” – “землероб”), вони ж – борисфеніти (“подніпровські”), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів третього скіфського царства Паралатія називали самі себе “сколоти” від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме побажання, що й українське “Дай, Боже!”. Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–“дажьбожичів” у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись становило з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений властивістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатир російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл–Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.

Поряд з Трахтемировом — місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд — місто Мошни (“капшуки”) на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношки. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями–сколотами, і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котра впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення “золота” – “слави” на Правобережжя, у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу, і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.

Назву території “Золотоноша” у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільноти) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі “Золотоносна”, з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові “пара-“ ідентичне латинське aurum “золото”, а “-латія” виявляє схожість з latens “прихований”. До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Саме латини єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – “расенів” звичай споруджувати у центрі міст, на майданах–“агорах”, величезні ями–сховища для міського скарбу.

З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне “Золоте царство” перетворилося на “Жовту землю”, бо втратило священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали “половцями” – стюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова “половий” – “жовтий”, “червоно-жовтий”.

Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка “перейняв” славу у двобої з тюрком–печенігом. Тому ті, хто повернули “золото” – “славу”, отримали право іменуватися “роси” (“золоті”), що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris “золотистий”, старогрецьким hrisos “золото”, haris “краса, любов”.

Потрапивши у сферу практичної географії, “Золоте царство” (Рось) як епічно–міфологічний етнонім для слов'ян “побутується”, надається певній території — Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім “с(к)лавени”, котрий означає певне історичне плем'я, тісно пов’язане з пізнішим Аварським каганатом, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.

Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе “герос” (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h- , котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (‛) перед приголосним на початку слова (‛Ρ). Транслітерація hros як ‛Ρως призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір - ‛Ρωκσολανοι (латинське Rhoxolani) "роксолани" не без співставлення з іранським roxs “світлий”, “білий”. Самі “роси” (германці називали їх “росомони”) могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов і пояснюється як “рівнина, поле, долина, горб, гірка”. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив як “русь”. Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті “укхрайя” – “пагорб, курган”). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв (“царських”) – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси” (по-санскритськи yasas “слава”), що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” (самоназва – “ірон”), Озівське море. Саме осетини також засвідчили передання про трьох синів-родоначальників нартів (~ санскр. nrti “танцівники”, “герої”), — Ахсартагкат (від "ахсар" – "сила, хоробрість" ~ "акацири"), Алагат та Бората (від "бурафіарниг" – "багатство") Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем “слав’яни” розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від “слов’ян”), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе “аси”.

Етнонім “аси” слід пояснити на основі іранської священної книги “Авести” (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані “туранці”, не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними “славі” предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, “плотське втілення великої слави”, яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!). У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс — і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньо-германськи “бог” –“асс”) – діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як “священне світло” та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи - предки алан, називали Табіті, а ведичні арії – Тапаті, “Гріюча, Тепла”. Вона мала епітет “цариця скіфів”, її вогнями клялися перед греками, зазвичай, скіфські царі. Можливо, власне “мати царів” Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади (чаші, сокири та ярма). Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища.

Чоловіком Табіті–Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд — Фрейр, то ми можемо з’ясувати і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – “Пастуха”, перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (пор з укр. "телепень" із конотацією "сила є — розуму не треба") видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чи не алегорія це на Дніпро: витікання ріки з каменю і на пороги як гігантські ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка – “охоронця від змій гнізда грифа”. Демонічний народ нарти гострим колесом перерізає Сосланові ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чи не паралель до билинного Святогора Горинича?

Германський аналог Сослана-Бористена Фрейр під своїм титулом “інгві” став родоначальником династії Інглінгів. За його правління на землі були найбагатші урожаї, а сам він після смерті був оголошений мешкаючим у великому кургані, з якого три роки поспіль виходили золото, срібло і залізо. Фрейра називали богом миру, достатку та мудрості. Перекази датчан стверджують, що земним втіленням Фрейра був конунг Фрото (“Мудрий”), за якого на землі був “золотий вік достатку”, але якого вбив демонічний морський конунг Мюсінг.

У кельтів існує міф про короля Артура (“Ведмедя”), сина Ігрейни та Утера Пендрагона, про деградацію та фатальну загибель його царства, не зважаючи на пошуки очищувального контакту з Граалем, певним універсальним принципом. Загибель і зникнення тіла короля Артура є в той же час явищем тимчасовим, і світ очікує його нової появи. Артур начебто веде постійне “дике полювання” на вепра Турх Труйту, видіння якого виникають на небі під час гроз. Цей Турх–вепр все тікає від погоні, залишаючи за собою загибель та руїну. Саме за ним женуться геральдичні герої “Погоні” Литви та Литвинії (Білорусії). Легенда розповідає, що литовський князь Вітен Арусович взяв за свій герб “Погоню”, бо по-литовськи “виті” – “гнатися, переслідувати” одного кореня з іменем князя і слов'янським “витязь”. Іранські, у тому числі й скіфські (і навіть пізніші сарматські та польські) королі обиралися внаслідок перегонів претендентів на конях. Хто першим досягне фінішу, той і стає володарем священних золотих інсигній.

Український фольклор так пояснює семантику міфу боротьби з вепром: “Стрітилася Зима з Літом – Стрітилася свиня з Вітом”. Свято Стрітеня відзначають 15 лютого, а слово vitt у мові хеттів, що найперші виокремилися з праіндоєвропейської спільності і зберегли найбільше архаїзмів, означає “рік”, “доба”, “стик”, “рубіж”. У мові албанців – це vjet, у греків – “етос”, ητός (архаїчне – “ветос”), на санскриті – vatsas, по-литовськи – “ветушас”, у слов'ян – “ветхий”… Віт слов’ян – це ніхто інший, як аналог Аполлона – Змієборця, вбивці Піфона, на знак перемоги над яким бог встановив Піфійські ігри. Саме Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за допомогою струн своєї ліри. Скіфи шанували його під іменем Гойтосир, де другий компонент “сура” означає “герой, бог”, а перший “гойто” споріднений з “віт”, “отець”, і можливо, з англійським haunt “переслідувати”, “з'являтися (як привид)”, литовським giňti “гнати (стадо)”, давньо-прусським hantas “бити”, давньо-ісландським honthr “боєць”, а у слов'ян – з етнонімом “анти”, українським “гнати”…

Тут слід зауважити таке: " зодіак очолює те сузір’я, верхня (денна) кульмінація якого збігається з весняним рівноденням. Між 4400-2200 роками до Р.Х. це був Телець, якому протистояв Стрілець-Скорпіон (колись єдине сузір’я, у греків частину його, Скорпіона, об’єднували з Дівою, - О.Г.) або Вепр... Але між 2200-1700 роками до Р.Х. ситуація почала змінюватися: Вепр поступився Терезам".

Вепр Турх явно споріднений зі скіфським персонажем Таргітаєм (пор. з наявністю численних зображень вепра у скарбах зі скіфських курганів), індійським демонічним Таракі (вбитий Скандою-Кумарою, братом Ганеші) та іранським Фарідуном (Траетоною). Від останнього красуня Арнаваз (колишня сестра та жона Йїми, прабатька людства), яку витязь визволив з полону демонічного Ажи–Дахака, народила трьох синів-родоначальників іранців (персів), туранців (скіфів, массагетів, сарматів) та ромейців (візантійців).

За саму ж столицю Саррасу, як на нашу думку, може слугувати центр притягань Донецько-Волзького межиріччя та побережжя Озівського моря (Меотського озера) ще з епохи Сарматії — легендарне античне місто Танаїс (біля хутора Недвигівки Ростовської обл.), що належало до Боспорського царства і управлялося спеціальним "посланцем"-"пресбевтом". Виник Танаїс як рибальське поселення, довкола якого влаштовували зимові пасовища скотарі-кочівники (схоже відбувалося на Дніпрі біля Кам'янського городища неподалік від Нікополя). Згідно з легендою, наведеною Квінтом Курцієм Руфо, місто засноване за наказом Александра Македонського якимсь Бердою (Перідасом) на прохання тамтешніх абіїв, а потім сам Александр розбудував його стіни і заселив відпущеними військовополоненими, але через певний час скіфський вельможа Картасій захопив місто (Q. Curtii Rufi, De gestis Alexandri Magni, VII, 6,11; VII, 6,28; VII, 7,1). Птолемей розташовує біля устя Танаїсу якісь таємничі "Александрові вівтарі" (Geogr., III, 5,12), і можливо, це — т.зв. Кам'яна Могила Північного Приазов'я.

Саме тут в межиріччі між Дніпром і Доном вперше фіксується сарматське плем’я роксолан (за Страбоном, VII,3,17), а в IІІ-V ст. н.е. у Танаїсі відбувся значний притік нового населення із заходу — носіїв черняхівської культури, пов'язаної із германськими племенами (готами). Саме в районі Танаїсу та Меотійського болота давні германські генеалогічні легенди розташовують одну з проміжних "прабатьківщин" германців. Зокрема, "Космографія Етика" та "Книга історії франків" розповідають про ворожнечу з аланами та побудову тут предками франків міста Сікамбрія, назва якого, начебто, означає "Меч і лук", звідки вони й почали свій героїчний похід на Захід. Також у 253 р. шляхом перевороту в Боспорському царстві монархові Рескупоріду V (240-267 рр.) було нав’язано у співправителі представника проготської партії Фарсанза, внаслідок чого Боспор надав у використання готам власний флот для набігів на Візантію і Кавказ. Перший такий морський похід в Малу Азію відбувся у 255/256 р., а другий — у 257 р. В 262 і 263 рр. остготи з Боспору двічі нападали на Ефес, у 264 р. – на Каппадокію, в 266 р. р. – на Віфінію, в 267-268 рр. – на Елладу, але в 269 і у 275 р. були розбиті римлянами. Новий цар Боспору Тейран (276-278 рр.) добив готів. Пізніше імператор Діоклетіан наймає їх і готів-тетракситів як союзників для оборони Херсонесу від зростаючої гегемонії Боспорського царства, а частина з них відійшла на Північний Кавказ, де стала відома під іменем готів-акацирів, які в нартському епосі виступають як блондини Ахсар і Ахсартаг. Переказ розповідає про те, як брат Ахсар, щоб не спокусити дружину брата Дзерассу, дочку володаря водяного царства Донбеттира, кладе на ліжку між собою і нею меч. Проте через підозру з боку брата у насиллі над Дзерассою гине (на доказ невиновності вистрілює у себе з лука), а брат, довідавшись про його невинність, сам вчиняє самогубство, кинувшись на оголений меч. Над їхньою могилою споруджено вапняковий дольмен. Нещасна Дзерасса змушена рятуватися від переслідувань Уастирджі, вершника на триногому коні, а потім народжує у хліві свого чоловіка близнюків-героїв Хамица і Уризмага. Даний переказ про Ахсара і Ахсартага певними елементами тотожний германському переказу про Сігурда/Зігфріда та Гуннара/Гунтера (Сігурд ставить на ложе між собою і Брюнхільдою оголений і змащений трутою меч, сварка-підозра між героями та їх взаємна загибель, сватання до вдови з боку кроля гуннів Етцеля).

Вражаючим у сенсі нашого дослідження є те, що саме в ІІ-ІІІ ст. у Танаїсі, на відміну від решти Причорноморського регіону, відбувся бум моди на особливий посуд, належний до т.зв. "пергамського кола виробництва", — червонолаковані чашки, тарілки та посудинки круглої форми. Зроблені вони з глини жовто-брунатого кольору з дрібними рідкими золотистими блескітками слюди, що створює немовби напис. Узагальнено північний кордон поширення червонолакованої кераміки сягає лінії Львів—Київ—Харків—Саратов.

Також найпопулярнішим релігійним культом в Танаїсі був культ богині Афродіти Апатури (покровительки поселенців), найбільше свято якої пов'язане з міфом про переслідування богині гігантами та визволення її шляхом обману (культ явно місцевого походження, бо на часі колонізації культу Афродіти іонійські міста не знали).

Хоча увазі під містом Саррас може розумітися й будь-яке інше місто цього ж регіону. Наприклад, більш вірогідно, це — знаменита Фанагорія, розташована поряд із Гермонассою на березі Таманської (Корокондамітської) затоки Азовського моря в дельті ріки Кубані (Антикіта). Заснована вона в 543 р. до н.е. саме втікачами з малоазійського міста Теоса, які не підкорилися перському цареві Кіру ІІ Великому (Геродот, І, 168), та вихідцями з фракійської Абдери. Сама ж Фанагорія як столиця азіатської частини Боспорського царства славилася експортом соленої риби та вина. Знаменита Фанагорія була й величезним храмом Афродіти та віротерпимістю. Вже в ІІІ-V ст. тут з’являються християни — в їх похованнях зустрічаються червонолакові тарелі із зображенням хреста на дні, як правило, привезені із Середземномор'я, з Карфагену. Славнозвісним було релігійне братство Афродіти Апатури, на могилах членів якого встановлювалися стели (найвідоміша — стела Агафа) із зображеннями богині, яка в простягненій правій руці тримає кубок з вином (канфар), а в лівій — чашу (фіалу). Біля постаті богині часто зображали двох вершників в парадній одежі. Останні, начебто, свідчать про сарматизацію населення Боспорського царства.

Дійсно, численним та органічним було у місті саме сарматське населення, активно, що активно сприймало боспорську культуру і разом з тим зберігало традиції свого етносу. Останній факт сприяв тому, що в умовах занепаду самого Боспорського царства Фанагорія стала процвітаючою і фактично економічною столицею Сарматії. В епоху гуннської навали на Боспорське царство в 70-х рр. IV ст. (Амміан Марцелін, ХХХІ,3,1) Фанагорія, як і Танаїс та інші міста, була зруйнована й існувала надалі як невеличке містечко, але з часом знову розрослася. Надалі місто стало в 630-рр. столицею Приазовської Булгарії, повсталої під проводом хана Кубрата проти західних тюркютів (хазарів), і її героїчно обороняв син Кубрата і сташий брат засновника балканської Болгарії хана Аспаруха хан Бат-Баян в 660 р. За О. Пріцаком, саме булгари в Фанагорії вперше сформували новий тип військ — загони морських піхотинців, які стали відомі як "склав(ін)и" < тюрк. sqlaw-in <*saqla-w-in < saqla-gu-in "вартовий, страж" ~ іран. "хорват", тип яких перейняли потім авари у Подунав’ї, проти яких візантійці з аланів та інших племен сформували в 545 р. в північнодунайському місті Турріс загороджувальні загони – "антів" < іран. ant-ya "прикордонник".

Саме тут, як на нас, в давньо-булгарську мову та подальше її відгалуження — чуваську мову — увійшла велика кількість латинських слів, наявність яких досі філологи не пояснють: лат. abbas “абат” - чув. apas “жрець”,лат. alga “водорость” - чув. yalkha “твань”; лат. amicuc “друг” - чув. діал. ami “друг”, брат”, лат. arca “ящик” - чув. arca “скриня”, лат. artemisia “полин” - чув. armuti “полин” (нім. Wermut “полин” теж сюди), лат. barda “сокира” - спільне тюрк. balta “сокира”, лат. cito “швидко” - чув. xyta, карач., балк. qaty “швидкий”, лат. cocles, власне “кривий” - чув. kuklek “кривий”; лат. codex “стовбур, пень” - тур., гаг. kutuk “стовбур, пень”, лат. cura “піклування” - чув. khural “захист”, лат. cursarius “пірат” - чув. xarsar “сміливий”, карач., лат. farnus “ясен” - чув. verene “клен”, лат. faux "горло" - гаг. buaz кирг. buvaz, тур., каз., карач., балк. bogaz та ін. “горло, глотка”, лат. imber “злива” - туркм. jagmyr, чув. cumar, тат. jan,gyr, узб. jomgyr, тур. yagmur “дощ”, лат. ius, iuris 1. право - чув. jaras “прямий”, тур. yasa “закон, статут”, карач. dzoruq закон та ін., лат. ius, iuris 2. юшка - чув. jaska - загальна назва перших страв, juskan мул, твань", лат. lama “болото, багно” - чув. lam “вологість”, лат. mactare, macto “прославляти”, “приносити в жертву” - сп. тюркське (туркм. magtamak, чув. muxta карач., балк. maxtarga, узб. maqtamoq “хвалити”, якут. maxtan “дякувати”, лат. ordo “ряд”, “стрій”, “військо”, “загін” - сп. тюркське (туркм., каз. orda, чув. urta тур., аз. ordu та ін. “армія”), лат. sapa “сік” - чув. sapakh “сочитися”, лат. sarda, sardina “види риб” - чув. cartan “щука”, лат. (сабінське) teba “горбик, гірка” - спільне тюрк. (чув. tupe, тур. tepe, каз. tobe і под. “гора, вершина”), лат. torta “круглий хліб” - чув. tarta “вити, мостити гніздо”, лат. torus “узвишшя” - чув. tara “вершина”,лат. usus “користування” - чув. usa “користь”, лат. vulgus “нарід”, “отара”, “натовп”, лат. vulgaris “звичний, звичайний” - чув. pulkka “стадо”, “зграя”, Bulgar — давня назва тюркського племені, предків чувашів. Сюди ж нім. Volk, анг. folk, шв. volc “народ” (дане зведення складено Валентином Стецюком, http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc, щоправда, він вважає, що прототюрки принесли свою лексику в Європу в епоху бронзи як "носії культури бойових сокир та шнурової кераміки", що, звісно, науково не доведено).

Пізніше Фанагорією заволоділи Візантія, Хазарія, Тмутаракань і остаточно була знищена в ХІІІ ст. монголо-татарами, після чого ця столиця "азійської Сарматії" вже не відродилася, перетворившись у "безплідну землю". Саме про останнє, як на нас, й розповіли в Європі, найімовірніше, як генуезькі та венеціанські колоністи Криму та Тамані XIII-XIV ст. — генуезцям належало Капітанство Готія, а венеціанцям — м. Тана, теперішній Азов (монголо-татар. місто Азак, яке було одним з головних портів Орди, доходи від якого йшли на утримання особистої гвардії -"кешик/кешиг" великого хана, які переважно були християнами-несторіанами і складалися з чотирьох-"доірбайн/дурбан" племен. Коли в 1395 р. Тімур заволодів Азаком, то наказав вирізати лише всіх мусульман, а інших полонених відпустив і саме 1395 р. вперше згадується у грамоті слово "козакъ"-"вільна, свобідна людина"). У Матрагі-Тьмутаракані, Солхаті-Старий Крим, Чембало-Балаклава були могутні італійські гарнізони, які змушені були втікати зі спустошеного турками в 1475 р. Криму за союз з Польщею та Великою ордою хана Ахмата, завдяки чому вели торгівлю з Китаєм (!), так і емігранти-члени численної іудейської общини Фанагорії та власне іудейського поселення Джудекка (або Codencha). Цікаво, що за деякими версіями в генуезькій колонії в Криму служив навігатором Христофор Колумб, офіційний перший спогад про якого датується 1473 р., коли йому було двадцять два роки, і якого венеціанський морський суд називає "піратом Коломбо", що перебуває на службі у анжуйського герцога Рене. Сам Колумб, "син ткача", але неодноразово називає себе нащадком аристократичного роду (можливо, Колонні, впливовий римський рід в ХIV-XV ст. з родовим маєтком Палестрина і з якого походить римський папа Мартин V) і вільно розмовляв кількома іноземними мовами, а його брат Бартоломе у Лісабоні був власником картографічної майстерні.

Власне побутування столиці Саррасу на березі Азовського моря пояснює причину, чому правитель царства Граалю названий Королем-Рибалкою: скіфи називали Азовське море "Рибним озером" (Карачулак), в той час як вже слов’яни — Сурозьким ("синім"), араби — Бар-аль-азов ("темно-синє"). Відомо, що правитель Венеції (Дож республіки Святого Марка) ставав легітимним під час т.зв. "обручення з Морем" (Sposalizio del Mare) на свято Вознесіння, кидаючи з корабля "Бучченторо" ("Букентавр") у море перстень. Пов'язано це з популярною легендою про те, як три мандрівники попросили одного венеційського рибалку відвезти їх у найсильніший шторм у відкрите море. Тут вони зустріли човен, повний демонів, які пливли до міста, щоб зруйнувати його. Три мандрівники, які виявилися святими Марком, Георгієм та Миколаєм, вигнали демонів і врятували Венецію. Шторм після цього стих, а Марк віддав свій перстень рибалці і попросив передати його дожеві як доказ чуда. Аналогічно "Перстень рибалки" носить Папа Римський і прикрашений він зображенням апостола Петра, який витягує сіті. Також, як зауважує О. Пріцак, після падіння імперії Аттіли з колишнього боспорського добробуту залишився тільки рибний промисел і що правителі міст Боспор і Таматарха (іудейське Семкерч) мали офіційні тюркські титули "балігчі" — "рибалки".

Але можлива версія, за якою тут присутня забута гра слів, що йде з гуннських часів, а саме загальнотюркські омоніми balyq "місто" i balyq "риба" (що дало українське "балка") — міста засновують "рибалки", тобто "піші", на відміну від "кінних". Цікаво, що у верхів’ях ріки Обь розташоване місто Камбалик, де відомий мандрівник Марко Поло мешкав аж 17 років. Від цього міста до Великої Китайської стіни — 99 денних переходів.

В сенсі реальних балто-іранських контактів на Дніпровському Лівоборежжі (басейн рік Десна і Сейм; пограниччя юхновської культури і культури зольників) є сенс шукати сліди архаїчного Саррасу у балтській лексиці (латиськ. sargat — "охороняти, сторожити, оберігати", sargaties — "стерегтися, берегтися", sargs — "сторож, страж"; пор. з іран. horvat "сторож, охоронець"). Власне роксолани ("світлі алани")-саргатії, поряд з просто аланами, населяють, за Птолемеєм, після відходу на захід язигів, верхнє лівобережжя ріки Лік (Lycus fluvius) на крайніх східних схилах Аланських гір (Донецький кряж). Останнє, на думку О. Стрижака, було перетлумаченням вже забутого "меотського" (індо-арійського) означення битого шляху, яким йшли азійські народи в глибини Європи: *sal-gat- (*sala- "схил", "джерело", дв.-інд. sara "водопад" і дв.-інд. gatu "шлях", за аналогом із Салхат "Старий Крим" та гідронімом Салгір, де другий компонент дв.-інд. giri "гора").

Але, як на нас, можлива й більш глибша ретроспекція. І пов'язання назви Саррас із Сарагосою, і сарматами-аланами-саргатами, і царством Сарозія тощо — все це були в певні історичні епохи спроби народноетимологічного витлумаченння (і перепризначення) більш давнього, архаїчного поняття, котре стосувалося території Північного і Східного Приазов'я аж до ріки Волги (Ра, Раси, Ранхи) на сході та до Кавказьких гір на півдні. На нашу думку, мова йде про хурритський мовний спадок в назві Саррас: від šarra-šši ("шарра-шші") — "царство". Хуррити як носії старосільської археологічної культури перебували в етнічно-культурному симбіозі з індоарійськими ямно-кемі-обинськими племенами Північного Причорномор’я, що, відповідно, відбилося й на мовному характері обох етнічних конгломератів, внаслідок чого Г.Б. Джаукян навіть запропонував розглядати мови хурритів та урартів як індоєвропейські (з ним погоджується і Ю.Л. Мосенкіс, додаючи до цього переліку хаттську мову Анатолії, лінійне письмо А на Криті та мову етрусків Італії). Як тут не згадати хуррит. xašari “масло” < пра-східнокавказ. *HrVjśE “товстий, жирний” з якого виводять ведичний образ запозиченого аріями Сури та, відповідно, сурів (Адітьї, тобто племена інгульської культури) та асурів (Данавів та Дайтьїв, племена катакомбної культури). Сура, жінка бога Варуни, згідно з міфами, вийшла з океану під час його пахтання (збивання океану ступою до стану масла).

Аналог магічної чаші Грааль зустрічаємо у прямих мовних спадкоємців алан — у осетин, у їх епосі про нартів (чаша Амонг роду Алагата), а звідти — у його абхазьку версію, де розповідь про неї й була записана: "... Найбільшим, великим дзбаном вважався Вадзамакят. Він уміщував шістсот звичайних нартівських дзбанів, що використовувалися для води. Треба сказати, що Вадзамакят був не простим глиняним дзбаном. Він відзначався властивостями, таємницю яких не розкрито і досі. Варто знати, що Вадзамакят виготовляли в особливий спосіб. Як і хто, теж невідомо. Вино Вадзамакята мало особливу силу: випивши його. нарти ставали ще більш могутніми. Кажуть. що в цей дзбан клали розрубану червону змію. Але де водиться ця змія, нікому невідомо. Ось ще одна дивна властивість Вадзамакята: скільки не черпай вина з нього, а його не меншало. Все це, зрозуміло, створювало велику славу цьому нартському дзбану. Якщо нарти поклялись біля нього, то вже так і буде: ніяких поступок! Так, священний був дзбан Вадзамакят!". Як дослідив В. Петрук, назва казана у абхазів є спотвореною осетинською (W)ac(y)among — "Вацамонг" ("Виявляюча (чаша)"), вважаючи що греки теж невірно передали назву як Ексампай — "Священні шляхи" (компонент "пай" аналогічний занесеному аланами у французьку мову pays — "країна, місцевість"; можливо, теж іраномовні скіфи перетлумачили по-своєму первинну назву, адже О.Трубачов реконструював як індоарійське a-ksama-payas "непридатна ріка", за переказом, казан скіфського царя Аріанта розташовано біля джерела притоки Гіпанісу, вода якої непридатна для пиття). Внаслідок суперечок за оволодіння дзбаном нарт Сасриква (Сосруко, Сослан) скинув його з гори і він розбився, а з насінин винограду, що були на його дні, з’явилися чарівні виноградні лози (кабардинська легенда розповідає, як герой, який був на бенкеті у небесних духів, скидає на землю посудину з чарівним вином). Цікаво, що кабардино-черкеською назвою м. Кисловодськ є Нарцане, тобто "нартівський напій" (кабард. "сане" — "напій", адиг. "сане" — "вино", черк. "сане" — "смородина" ~ р. Смородина, на якій міст — арена боротьби слов’янського героя зі зміями).

Осетини — чіткі представники кавкасіонського антропологічного типу, в той час як алани — представники цілком іншого типу — вузьколицього варіанту європеоїдної раси. Відмінності між осетинами та аланами за скуловою (вилицевою) шириною максимальні в межах європеоїдної раси, тобто генетичної спорідненості між ними нема. Прийшле аланське населення лише передало тубільному населенню свою мову, зумовило вплив на його культуру. Також безпосередні нащадки алан (ясів) досі компактно проживають в області Ясшаг на сході Угорщини.

Писемні джерела завжди чітко розрізяють алан і сарматів, ніколи не ототожнюючи їх. Вірогідно, що Птолемею вони відомі як “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов (alan, alang, jalan), і пояснюється як “рівнина, поле, долина”, “горб, гірка” та, зокрема, запозичений в угро-фіннські мови (фін. alanko “низина”, ест. alango “низина, долина” ~ цікаво у зв’язку з цим співставити тлумачення імені героя Персеваль у самому епосі про Грааль як “проникаючий долиною”!). Саме поляни мешкали на Київських горах, яких Нестор–літописець визначив, що вони – “русь” (лат. rus, кельт. reuth “поле”). Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті ukhraiia – “пагорб, курган”). Також, зауважує М. Покровський, "... у осетинській мові "поле" означає як місце полювання, так і саме полювання (асоціація за суміжністю)... В епоху судових поєдинків у давній Русі "поле" означало місце поєдинку і сам поєдинок". Для скептиків додамо свідчення самого Амміана Марцелліна, за яким алани "отримали свою назву від гір" та що "... вони, аналогічно до персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI).

У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження (тобто про спорідненість їх із прямими мовними нащадками скіфів — басилеїв-"царських” — іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси”, по-санскритськи yasas “слава”, що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” при самоназві “ірон”, Озівське море), а саме — з причин як зміни виду харчування, так і замешкання на гірських породах — "Київських пагорбах", поляни-рільники з кочових іранців-доліхокефалів трансформувалися у брахікефалів. Як зазначає В. Сєдов, "... група середньодніпровських слов’ян, котра ховала померлих в ІХ-ХІІ стт. в грунтових могилах під курганами, сформувалася в наслідок слов’янізації місцевих іраномовних племен (далі В. Сєдов конкретизує їх як носіїв пеньківської культури, спадкоємниці північного варіанту черняхівської культури, - О.Г.). Іншими словами, слов’яни, які залишили середньодніпровські курганні трупопокладання в грунтових ямах, у значній мірі були нащадками місцевих скіфо-сарматських племен". Надалі певна частина середньодніпровських племен мігрувала на захід і колонізувала землі Верхнього та Середнього Подністроав’я, про що свідчать кургани (наприклад, курган "Настасина могила", що у с. Крилос, який є давнім Галичем) та поодинокі знахідки, що пов’язані з даною культурою.

"... Сліди іранського впливу на східнослов’янські мови виявляються не тільки в матеріалах лексики, але проявляються у фонетиці та граматиці. В.І. Абаєв показав, що зміна вибухового g, властивого загальнослов’янській мові, у задньопіднебінний фрикативний h відбулося в ряді слов’янських мов (в тому числі у південній частині східнослов’янського ареалу) в умовах скіфо-сарматського впливу. Оскільки фонетика, як правило, не запозичується у сусідів, дослідник стверджує, що у формуванні південної частини східного слов’янства (майбутні українські та південноруські наріччя) приймав участь скіфо-сарматський субстрат. Той же дослідник припускає, що наслідком скіфо-сарматського впливу були також поява у східнослов’янській мові генетива-акузатива та близькість східнослов’янської з осетинською у перфектувальній функції превербів. В числі язичницьких богів, котрим поклонялися східні слов’яни, літописи називають Хорса і Симаргла, іранське (скіфо-сарматське) походження котрих беззаперечне. В.І. Абаєв виявляє також семантичну та етимологічну паралель між східнослов’янським божеством Родом та осетинським Naf (Рід) [пор. з слов. Навь — "Дух предка", — О.Г.]... У язичницькому пантеоні західних та південних слов’ян божества іранського походження невідомі".

Також не повинно дивувати, що на сарматському походженні настійно наголошували польські генеалогічні джерела. Саме поляки були західною групою полян (Птолемеєві Boulanes, у нім. джерелах — Pulani, Pulanes, Poleni, Poleni, Poloni, Bolana, Bolanen, Bolani, Boloni), очоленою Popielem (Jaskotel, Jasczold ~ Аскольд, сканд. "попелястоголовий"), яка мігрувала на захід у лехітські землі в Куявію, де лежить знамените озеро Гопло, на березі якого і є місто Крушвиця, батьківщина Попеля. Київські ж поляни зберегли переказ про якесь протистояння, пов’язане з даним персонажем, перенісши його події до більш ближчих часів.

Виходячи з літописної традиції, що “нарцы (варіанти: норцы, норицы) еже суть словене» і слов’яни походять з подунайського Норику та тим, що ряд вчених ототожнюють їх зі згаданими Геродотом мешканцями Бугу неврами та з начебто кельтським племенем нервіїв та згаданими Тацітом начебто германцями, нервіянами, слідом про побутування слов’ян у Галлії є топоніми сучасної Франції — ріка Ньевр, місто Невер, департамент Ньевр. Неврів у складі гуннської експедиції в Галлію, яка закінчилася битвою на Каталунських полях (Шалон на Марні), згадує Аполлінарій Сідоній.

Після загибелі Аттіли значна частина варварських племен перейшла на бік Риму і імператор Майоріан в 458 р. використав їх для остаточної ліквідації сепаратизму галло-римської знаті (за словами Аполлінарія Сідонія, імператорові ніс військову службу "весь Кавказ і п’ючий скіфську воду Танаїс") та загрози з боку вестготської Іспанії. В 469 р. вони під проводом Павла розбили вестготів, але внаслідок загибелі самого Павла вся територія між Сеною та Луарою опинилася під військовою владою союзника Риму — вождя салічних франків Хільдеріка, батька Хлодвіга. Надалі Рим збільшував у Галлії та Італії кількість варварів, головним чином з Паннонії, як противагу вестготам та бургундам. Зокрема магістром армії в Галлії імператор Юлій Непот призначив уродженця Паннонії руга Ореста, колишнього секретаря Аттіли. Але Орест підняв заколот, проголосив імператором свого сина Ромула (прозваного Августулом), а начальником гвардії — Одоакра, сина свого друга Едекона, з яким служив ще Аттілі. У свою чергу в 476 р. Одоакр вчинив переворот і вбив Ореста і скинув Ромула. Від цього часу в історії прийнято вести відлік падіння Римської імперії та торжество варварських королівств. В цій ситуації Галлія визнала імератором Непота, який втік у Далмацію, а після його смерті — візантійського імператора. Північно-західну Галлію, між Сеною та Луарою, очолив Сіагрій, син Егідія, резиденцією якого був Суасон, куди він стягував найманців з усієї Галлії (аналогічно чинив і Одоакр, нанявши для оборони кордонів Італії з остготами булгар на чолі з ханом Бузаном та гепідів на чолі з королем Трапстілою). В 486 р. він був розбитий королем франків Хлодвігом і втік до вестготського короля Аларіха, але був виданий і страчений.

Проте, католицьке населення (наприклад, Лютеції-Парижу, Вердена та Нанту), яке зблизилося з прийшлими аланами, неврами та іншими варварами із Сарматії та римськими військовими гарнізонами, утворило етнічний симбіоз — "арборихи" (за Прокопієм Кесарійським, "Війна з готами", І, 12, 13-16), різко виступило проти франків, про що говорить "Житіє Женевьєви", "Житіє Максима", "Житіє Ремігія", Григорій Турський та Прокопій Кесарійський.

Франкські окупанти-язичники відповідали жахливим терором не тільки мирян, але й монахів та служителів церкви. Як наслідок, почалася розруха, шаленіли голод та епідемії, населення заганялося на примусові роботи та в каменоломні. В 480 р. на допомогу арборихам виступили вестготи-аріани Іспанії, які вибили франків з Арля та Массілії, а згодом — з усієї Провінції (Провансу). Але в 506 р. франки на чолі з Хлодвігом (Людовіком І) розбили вестготів біля Вульє (біля Піктави, тепер Пуатьє), де загинув і їх король Аларіх ІІ, а його син Амаларіх втік в Іспанію (цікаво, що французи досі називають атмосферне явище, відоме у нас як "дике полювання", незрозумілим словом Gallery, тобто іменем Аларіх). Хлодвіг увійшов у Тулузу і заволодів скарбами вестготських королів. На допомогу вестготам прийшли остготи Теодоріха Амала (на цей час вони вже заволоділи Італією і скинули Одоакра та номінально визнавали візантійського імператора), які відкинули франків за Рону. Королем вестготів був проголошений внук Теодоріха Амаларіх (507–531 рр.), а скарбниця, що перебувала в Каркассоні, була перевезена в Равенну. Нова політична ситуація призвела до того, що франкські окупанти пішли на союз із арборихами (ще раніше з потреби боротьби із саксами франки змушені були укласти з непокірними арборихами договір про ненапад) у війні з бургундами-аріанами, які загравали з місцевим католицьким населенням, відновлюючи їх юридичний статус як "римлян", дозволяючи змішані шлюби, встановлювали судову рівноправність між місцевими жителями та бургундами, захищаючи майнові права.

В 496 р. франки-язичники прийняли християнство католицького обряду, резиденцією короля проголосили Париж, отримали від візантійського імператора багряну туніку і хламиду та розпочали підготовку до війни з вестготами-аріанами. В цій ситуації населення Галлії розділилося на прихильників франків та вестготів. В останньому випадку навіть не бралося до уваги їх аріанство та тривала ворожнеча (наприклад, місто Овернь). В битві на полях Вугле біля Піктави (Пуатьє) вестготи зазнали поразки, а франки розширили свої межі до кордонів Бургундії. Але дальшому просуванню франків перешкодили остготи (самоназва — "грейтунги", Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. тервінги — "деревляни" та грейтунги — "галичани"), які окупували Нарбонн. Лише протягом тривалих війн франки на середину V ст. підступами завоювали Нарбонн та Бургундію.

Щодо "арборихів" та їх союзу з вестготами ми висловлюємо наступні зауваження. Можливо, тут основу складала ідеологічна єдність готів та алан (і слов’ян) із північнокавказькою фратрією, засвідчена в генеалогічних легендах гуннів та сарматів: походження від войовничих і демонічних амазонок (іран. ama-zen "всі жінки") Степу.

Сам етнонім був перекладом на розмовну серед галлороманського населення латинь — arbor "дерево" — самоназви тої частини праслов’ян Галлії, яка входила до союзу (політичного або релігійного) з вестготами (пор.: "русичі" — "ті, хто в союзі з русами-норманами"), самоназвою яких було "тервінги": гот. tairwiggos "мешканці лісів" ~ дв.-рус. "древляне" (пор.: ст.-сл. "древо" ~ галл. dervo, Dervus "дубовий ліс", лит. derva "сосна", англ. tree "дерево", ст.-грец. drys "дуб" ~ дв.-сканд. drots, готськ. drauhts, дв.-ісл. drot, дв.-англ. dryht, др.-в.-н. truht "дружина, військо", дв.-ісланд. drottinn, дв-англ. dryhtin, дв.-верх.-нім. truhtin "володар", ісланд. drottning "княгиня" < *dreu- "міцний, твердий"), польск. Drzewianie, нім. Drawein, Dravenische, (поряд з синонімами Wenden, Wendland, Polabische; древани – Waldbewohner заселяли Ганноверську провінцію ще в ХVIII ст., і далі їх спіткала доля пруссів).

Етнонім "сармати" пояснюють як народноетимологічне витлумачення дв.-іран. saoromant- "оперезані мечем" на "жінкопідвладні" (іран. sar- "голова" + mat- "жінка" ~ пор.: "башкорт" — "башкири", від "баш" — "голова" + "кортка" — "жінка"). Башкирський епос "Конгур буга", розповідаючи про звитяжну боротьбу башкірського царя Миная ("Стрільця") з хуннськими тюрками (тобто гуннами), зауважує, що на чолі башкирського війська, вказуючи шлях і узгоджуючи його з "космічним шляхом", — знак зірки Венери (Тиндаса).

А етнонім “гуни (гунни)” походить саме від дв.-герм. cuna “жінка” (укр. жона < праслов. *genā, прус. genno, гот. qino, gens, дв.-верх.-нім. quena, дв.-ниж.-нім. quan, quena, англ. queen , дв.-англ. cwēn, дв.-ірл. ben , авест. γ∂na, дв.-інд. jani-, gna, вірм. kin, ст.-грец. γυνή, беот. βανα, тохар.śän, тохар. В śana < і.-є. g uena <*g΄en “народжувати” < ранньо-і.-є. GwXy- “жінка, виношувати, голосиста”), бо “… слово, яке означало “рід”, означало так само “жінку” (мати)” (пор.: іспан. сuna “колиска”, “родина, рід, сім'я”, що, вірогідно, збереглося ще з часів побутування свевів–квадів у Піренеях). З часом, під тиском протобулгар Північного Кавказу сарматські племена перейшли на правий берег Дону і уклали військово–політичний союз із гуннами, внаслідок чого теж отримали на своє політичне означення термін “гуни”. Про відмінність між тубільцями та прийшлими гуннами говорив грецький географ Маркіан Гераклійський, що жив через сто років після Птолемея. Пізніше термін “гуни” поширювався й на інші, різноманітні за походженням, етноси, що входили до гуннської імперії, що в зносинах із Західною Європою виступала під офіційним іменем “Скіфія”.

Власне адигська Жиг-Гуаша ("Дерева господиня" ~ адиг. "жиг", "чъыгы" — "дерево" > чехи "аварська назва західних деревлян"; до приходу авар від теперішньої Чехії до Дніпра простягалася єдина Липецька археологічна культура, атрибуйована як слов’янська), мудра богиня (аналог мудрої Сатаней у епосі про нартів), яка наполовину із срібла, а наполовину — із золота (пор. з мотивом "золотої баби"), мешкає на морському побережжі, її оточують тхаухуди (красиві діви-войовниці). Вона народила від коваля Тлепша (який зустрів її під час пошуку знань) сонцесяйного сина, який успадкував її мудрість і навчив нартів орієнтуватися в походах Чумацьким Шляхом.

Але, крім того, власне слов’янське слово "древо", як зазначає І. Срезневський, означало ще й "палиця, кий"...

Отже, андекави як найманці дійшли саме до кордонів Вандеї, що отримала назву від кельтсько-слов’янського племені венедів (венетів). Праслов’яни-“венети” просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти – на схід, південь та захід. “…Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав”. У західній традиції під іменем “венеди” знають власне слов’ян: “...серед кельтів часто зустрічався змішаний тип нордичних доліхокефалів і альпійських брахікефалів, так званий тип кельто-слов’ян, котрий значно поширений у Європі від Англії до Росії. На думку А. Юбера, саме цей тип являють статуї галатів з Пергаму, такі, як галл з капітолійського музею або галл з музею Терм... [вони] скопійовані з натури і скопійовані дуже точно...”.

Проте, подальша доля слов’ян в цьому регіоні виявилася незавидною, особливо після падіння від ударів мусульман їх покровителів — вестготського королівства в Іспанії. Слов’яни стали доброю статтею доходу для франків як продані у рабство через посередництво іудеїв (особливою "славою" в цьому користувалися іудеї Вердену). Як правило, чоловіків-слов’ян вивозили в Іспанію, де кастрували і продавали у рабство у Єгипет. В арабомовних джерелах рабів-слов’ян іменували "хасі" ("кастрат"), "хадім" ("слуга") і навіть "устад/муалім/шейх" ("вчитель"). Вони славилися своєю верховою їздою, стрільбою з лука та талантами, що дозвляло досягати їм вершин влади.

Той факт, що Кай-сенешаль має стосунок до легендарної війни Артура з Римом за оволодіння світом, наштовхує на здогад вбачати в Артурі острівних кельтів (цікаво, що саме на захід від Анжу епос розташовує столицю бритського короля армориканський Нант, давній Маннатіс) саме героя германського епосу Етцеля, тобто Аттілу історичних гуннів, ім’я якого чомусь готське (attila “батечко”), а за деякими версіями автентичне його ім’я було саме Кий.

А також факт смерті Артура через жінку (зраду Гвіневери) тотожний переданню про смерть Аттіли через жінку – за історичними легендами (під час весілля з Ільдіко-Хільдою) та «Піснею про Нібелунгів» (через свою дружину, бургундську принцесу).

До кельтських островів доходили лише нечіткі перекази про ворогування гуннів та римлян, тож не дивно, що розповіді симпатизуючих гуннам галлів (гунни, наприклад, підтримували вождя багаудів Арморики лікаря Евдоксія) впали на вдячний грунт і трансформувалися в переказ про короля Артура і, можливо, надалі співвіднеслися з реальним королем кельтів Британії та з певним фактом походу на Рим в 382 р. британських легіонів вихідця з Іспанії (кельтібера) Максима, сподвижника Феодосія, що, ймовірно, в якійсь кельтській ієрархії належав до "Ведмедів": Артур – кельт. "ведмідь" (~ баск. hartz "ведмідь") як народноетимологічне витлумачення більш давнього слова, збереженого в ірл. Ard-Ri "верховний, високий король" (Artur latine sonatursum horribilem — “Артур латинською означає страшний ведмідь”, зауважує Ненній). Коли Максим у багряній одежі висадився в усті Рейну, галльські війська, місцева бюрократія і навіть мавританська кіннота підтримала прибульців. Після розгрому і вбивства у Ліоні Граціана Максим був проголошений саме імператором Британії, Галлії та Іспанії (тобто Кельтського світу), а Феодосій визнав Максима співправителем з резиденцією у Тревах. Ведучи переговори з міланським двором Валентиніана ІІ через свого сина Віктора, Максим одночасно розпочав жорстокі гоніння проти єресі присцилліан та самодурства місцевих рабовласників. В 387 р. він здійснює похід в Італію під приводом боротьби з прихильниками аріан Валентиніаном ІІ та його матері Юстини. Таємно йдучи за Домніном, котрий отримав у нього допоміжний загін проти варварів, що живуть у Паннонії, Максим підійшов до Мілана. Юстина з родиною втекла в Фессалоніку до Феодосія, де видала за нього свою дочку Галлу. Тому, коли Максим вступив у Паннонію, Феодосій швидко виступив проти нього, рекрутувавши вестготів, остготів, алан та гунів. Війська Феодосія були споряджені як гунни і являли собою кавалерійські ескадрони стрільців з лука. В першій же битві на ріці Саві Максим був розбитий, але прибула допомога на чолі з його братом Марцелліном. У битві біля Петавії були розбиті і ці війська. Частина перейшла на бік Феодосія, сам Максим втік у Аквілею, але там його наздогнали та вбили. У валлійській фольклорній традиції Максим відомий як Максен Вледіг, батько героя Овейна (герой "Івейна" Кретьєна де Труа). Одна з дочок Максима на ім'я Севера стала жінкою верховного короля Британії Гвортігірна (Вортігерна) Гвортінеу (420-440 рр), і їхній шлюб благословив сам святий Герман. Але після смерті Севери король згвалтував свою власну дочку і одружився на Ровені, дочці короля саксів-язичників Хенгеста, за що святий Герман прокляв його.

З Максимом пов’язується й доля самого святого Патрика. Коли всі основні сили кельтського імператора переправилися з острова на материк, садиба його декуріона Кальпурнія, сина священника Потіта, зазнала нападу розбійників (піктів або скоттів), внаслідок чого п’ятнадцятилітній Патрик потрапляє у полон, і згодом його продають у рабство в Ірландію.

Соратник і друг Максима Конан Меріадек захопив Арморику і був проголошений в 388 р.королем легіонерами, які за походженням були ірландцями, валлійцями та армориканцями. Саме Конан став родоначальником всіх суверенів Арморики-Бретані.

Також із Максимом пов'язується в історіографічній традиції виникнення в Шотландії царства піктів, яких вважають за "агатірсів", найнятих римлянами для висадки в тил бритів (Гіральд Уельський, "Про навчання правителів", частина перша, ХІІ ст.).

Довідавшись про вторгнення вандалів та алан в Галлію, британські легіони (Другий в Рутипії, тепер Річбор, та Шостий в Еборакумі, тепер Йорк) проголосили імператором спочатку Марка, потім Граціана, а через чотири місяці, вбивши попередніх, — Константина ІІІ (407-411 рр.). Новий імператор висадився в Боннонії (Булоні), розбив варварів і відновив оборону Рейну та союз із франками та алеманами. Його також визнали галльські когорти та знать, він розташувався в Арлі, допоміг звільнитися від влади римлян Арморіці та іншим провінціям Галлії і виступив проти равенської армії, яку очолював остгот Сар. Хоча Сарові вдалося розгромити розрізнені підрозділи нового імператора, але в спину вдарили альпійські багауди. Син Константина ІІІ Констант був проголошений цезарем і на чолі дев’яти когорт завоював Іберію. Равенський правитель Гонорій змушений був визнати Константина ІІІ співправителем в Галлії та Британії. Надалі Констант був проголошений імператором і на чолі армії вирушив у похід в Італію, але під загрозою, що вестготи вдарять йому в тил, відступив. В Іспанії Геронтій, намісник Константина ІІІ підняв заколот і вбив Константа, проголосивши імператором свого сина Максима. Проти Константина ІІІ виступили равеннські полководці Ульфіла і Констанцій. Імператор заховався в базиліці Арля, прийняв сан пресвітера, але був полонений і по дорозі в Равенну вбитий. Також Геронтій був вбитий, а Максим втік до Південної Іспанії.

Аналогічно переселилися франки Меровінгів на захід з легендарної “Аркадії” (“Ведмежої країни”, вірніше зі східної частини Візантійської імперії, яка дісталася у спадок від Юстиніана синові Аркадію) — за "Хронікою Фредегара" (ІІ, 4-6) франки були троянцями, яких Оддіссей відпустив на волю і вони під проводом свого вождя Франція переселилися в Європу, — вздовж Дунаю (країни Меруве; пор. з р. Морава) та за Рейн у Бельгію в район Арден (названо в честь галльської богині Ардуіни, аналога Артеміди), де вони називалися franci nebulones (“нижні франки”), тобто Нібелунги (епічні власники певного «сакрального набутку»), а потім, після поразки Константина ІІІ, як колишні його васали, захопили всю Австразію з її центром Лангедоком. Також в 568 р. в Італію зі своїми сім’ями та всім домашнім скарбом, втікаючи від гепідів та аварів, на чолі великого племінного союзу германських, сарматських, булгарських та слов’янських племен переселилися вініли, прозвані "довгобородими" — "лангобардами" (див.: Павло Диякон, “Історія лангобардів”), ставши творцями етнографічної групи італійців — ломбардців.

Пізніше, будучи поставлені в умови виживання під тиском навколишніх германських племен, вони обрали собі за союзників арабів (ті називали їх «сакалаба», тобто «склавіни»; у писемних джерелах цей етнонім вперше згадується в 525 р. у Псевдо-Цезаріуса і походить від кельтського sluag “спільнота, община, родичі, свої” та wene “венеди”) і славилися як хоробрі моряки (в 768 та 777 рр. арабський флот під командуванням Абдала бен Габіба ал-Сакалабі вдало штурмував портове місто Барселону). У Кордовському халіфаті при дворі Абдуррахмана ІІІ нараховувалося більше трьох тисяч пажів та євнухів слов’янського походження, а слов’янська гвардія відігравала важливу роль в усобицях. Наприклад, був у Кордові відомий вчений муж слов’янин Фатін, після смерті якого залишилися велика книгозбірня та рукописи, а інший слов’янин на ім’я Габіб (ХІ ст.) написав працю “Чіткі та переможні докази проти тих, котрі заперечують чудові якості слов’ян”, де наводилася історія слов’ян в Кордові та зразки їх народної поезії.

Саме в землі андекавів Анжу, як ми знаємо, і виявив провансалець Кіот сліди почутого ним у Толедо (Іспанія) переказу про Грааль, а від нього — Вольфрам фон Ешенбах (у нього назва країни – Anschaue, натяк на нім. Anschauen “дивитися”; типологічно пор. зі слов’янським гідронімом Смотрич – лівою притокою Дністра, на якій розкинувася Кам’янець-Подільський, та горою Смотрич в карпатській Чорногорі)...

Додамо, що Анжуйська династія правила в Англії та Нормандії саме в часі Хрестових походів і називалася ще "Плантагенети" 1154–1399 рр. (ця гілка династії, заснована Готфрідом V де Шато-Ландон де Гатіне, вийшла з могутнього дому Гатіна, до яких титул графів Анжу перейшов через Ерменгарду, сестру останнього представника династії по чоловічій лінії — Готфріда ІІ Мартелла, пом. 1060 р.), після якої престол займали її бокові гілки – Ланкастерів (1399–1461 рр.) і Йорків (1461-1485 рр.), гілка Ланкастерів – валлійські Тюдори (1485–1603 рр.) та династія шотландських королів Стюартів (1603–1649, 1660–1714), що породичалася з Тюдорами, та споріднена зі Стюартами Ганноверська династія (1714–1901 рр.). Граф Анжуйський Роберт ІІ Сильний (пом. 866 р.) був прадідом Гуго Капета, засновника королівської династії Франції Капетінгів (987–1328), гілкою якої є наступна династія Валуа (1328–1589). Дядьком Роберта був граф Орлеанський Ед, син безіменної сестри Вітбурги, дружини епічного героя Гільома Оран(ж)ського, графа Тулузи (надалі – католицький святий Гільом Желлонський), і отже, двоюрідним братом сина якого (Бернара Септиманського) Ед був. Власне об’єднане пізніше з в єдине графство з Анжу та Анжером графство Турень (Тура) існувало з VI ст. (в 560 р. графом був якийсь Альпен) , а в 861 р. її вищезгаданий граф Роберт ІІ Сильний став ще й графом Парижу і засновником династії Робертинів (і відповідно й Капетінгів; син Роберта Едд був королем Франції в 888-898 рр.), а у Анжері, столиці наступних об’єднаних Анжу, Анжера і Тура, перший віконт Флор згадується під 540 р., а в 839-844 рр. віце-графом тут був якийсь Рорікон (чи не легендарний це варяг-шукач престолу Рюрик?). Після того, як віконтом Анжера побував граф Тура Роберт ІІ Сильний, віконтом згадується (після Гуго Аббата) Інгельгер (879-886 рр.; його дружина — Аделаїда д’Амбуаз де Нант де Тур), батько першого власне анжуйського графа Фулько І Рудого (пом. 941 р.; граф Анжу де Нант де Тур).


1. Фулько (Фолькет) I Рудий, син Інгельгера (888 - 938 рр., граф Анжу з 929 р.).
2. Фулько II Добрий, син (938 - 58 рр.).
3. Джефре (Готфрід) I Грізгонель (Сірий Плащ), син (958 - 87 рр.).
4. Фулько III Нерра (Чорний), сын (987 - 1040 рр.).
5. Джефре II Мартель (Молот), син (1040 - 60 рр., граф Вандому з 1031 р.).
Ерменгарда, сестра + Альберік, граф Гатіне (пом. 1057 р.).
6. Джефре III Бородатий, син (1060 - 68 рр., пом. 1097 р.).
7. Фулько IV, брат (1068 - 1109 рр.).
Джефре IV, син (співпр. 1094 - 1106 рр.).
8. Фулько V Юний, син (1109 - 31, король Ієрусалиму 1131 - 42 рр.).
9. Джефре V Плантагенет, внук (1131 - 51, герцог Нормандії 1144 - 51 рр.).
10. Генріх (Анрі), син (1151 - 89 рр., з 1154 р. король Англії Генріх II).
11. Карл I Анжуйський, син Людовіка VIII (1246 - 85 р., граф Провансу з 1267 р.,
король Неаполю з 1265, король Ієрусалиму з 1277 р.).
12. Карл II, син (1285 - 89 рр., пом. 1309 р.).
13. Карл Валуа, син Филипа III (1289 - 1325 рр.).
14. Филип, син (1325 - 28 рр., король Филип VI 1328 - 50 рр.).
15. Людовік I, внук 12 (1350 - 84 рр., герцог з 1360 р., король Неаполю 1382 - 84 рр.).
16. Людовік II, син (1384 - 1417 рр., король Неаполю 1387 - 99 рр.).
17. Людовік III, сін (1417 - 34 рр., герцог Калабрії 1423 - 34 рр.) .
18. Рене, брат (1434 - 80 рр., граф Провансу 1434 - 80 рр.).
1480 р. до королівського домену.
19. Анрі, син Генріха II (герцог Анжу 1569 - 74 рр., король Генріх III 1574 - 89 рр.)
20. Франсуа, брат (герцог Анжу й Алансон 1576 - 84 рр.).


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет