Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави І права ім. В. М. Корецького нан україни



жүктеу 437.14 Kb.
бет1/3
Дата20.04.2019
өлшемі437.14 Kb.
түріАвтореферат
  1   2   3




НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО


МИРОНЕНКО Віталій Петрович

УДК 321.01



Політико-правові засади формування
і діяльності парламентської коаліції:
зарубіжний досвід і Україна

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси




АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня


кандидата політичних наук


Київ – 2016

Дисертацією є рукопис.


Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Науковий керівник: доктор політичних наук, професор, член-кореспондент

Національної академії правових наук України



КрЕсіна Ірина Олексіївна,

Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України,

завідувач відділу правових проблем політології.


Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент

ПОГОРЄЛОВА Алла Іванівна,

Інститут законодавства Верховної Ради України,

науковий консультант;
кандидат політичних наук

ЯКИМЕНКО Юрій Віленович,

Український центр

економічних і політичних досліджень

імені Олександра Разумкова,

заступник генерального директора –

директор політико-правових програм.


Захист відбудеться « 28 » листопада 2016 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьох­святительська, 4.
Автореферат розіслано « 27 » жовтня 2016 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук М. Д. Ходаківський


Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Повернення до парламентсько-прези­дентської форми правління у 2014 році, неефективна діяльність коаліції «Європейська Україна», створеної у Верховній Раді України VIІІ скликання, яка не здатна дотримуватися графіку законодавчої роботи, закріпленого у коаліційній угоді, актуалізувала проблему політико-правового врегулювання діяльності парламентських коаліцій.

У політичній науці дослідження коаліцій має тривалу і досить плідну історію. Коаліційна теорія, одним з основоположників якої є У. Райкер, виник­ла як основна тема порівняльно-політологічних досліджень, і вчені досягли значного прогресу в розумінні процесу формування коаліцій, підходів до розподілу міністерських портфелів між партіями та причин розпаду коаліцій (М. Левер, П. Ваврік, Р. Стівенсон, Л. Верзічеллі та ін.). Вагомий внесок у дослідження коаліційних процесів зробили такі зарубіжні вчені, як Р. Аксель­род, Т. Бегрманн, М. Дюверже, В. Мюллер, А. Лейпхарт, М. Лезерсон, Л. Мартін, Дж. Сарторі, Е. Хейвуд, Р. Штурм. Однак вчені приділили значно менше уваги аналізу процесу прийняття рішень, що актуалізується в ході діяльності коаліції. Це суттєва прогалина у дослідженнях, оскільки громадян насамперед цікавить не стільки розподіл портфелів чи партійний склад коаліційного уряду, скільки результати його діяльності. Свою позицію дослідники пояснюють тим, що, знаючи персонально-партійний склад уряду, можна спрогнозувати те, яку саме державну політику він проводитиме. Протягом останніх кількох років досліджуються нові напрями у коаліційній теорії, зокрема процес прийняття рішень у коаліційному уряді (Д-Х.Кім, Р. Керрол, Л. Мартін, К. Стром, М. Тіес, У. Хеллер).

Роль парламентів у формуванні та підтримці урядів поки що не опинилася у центрі уваги дослідників, які, крім аналізу того, які саме партії утворюють парламентську коаліцію, здійсненого А. Де Свааном, Дж. Прідхемом, М. Левером, не зробили порівняльний аналіз процесу формування уряду предметом глибоких наукових розвідок.

Проблематика передвиборчих коаліцій до останнього часу також ігнору­валася дослідниками, які, хоч і визнавали її важливість, однак зосереджувалися насамперед на вивченні парламентських коаліцій. Тривалий час у політологів не було емпіричної бази, достатньої інформації про передвиборчі коаліції, в той час як дані по коаліційним урядам були доступні дослідникам починаючи з 1970-х років. Як правило, вчені зосереджувалися на тому, якою буде сформована правляча коаліція після парламентських виборів, яким чином будуть розподілені міністерські посади, наскільки тривалим буде процес формування коаліції, наскільки вона буде стабільною тощо. Лише протягом останніх двох десятиліть з’явилися праці, присвячені аналізу передумов формування передвиборчої коаліції (З. Голдер), реакції виборців на союзи (Т. Гшвенд, М. Хуг), особливостей і наслідків їх створення у конкретних країнах (Індії – С. Бандіопадхай, Ірландії – П. Мітчел, Німеччині – Т. Заал­фельд, Норвегії – Е. Аллерн, Франції – Д. Хенлі). Малодосліджений взаємо­зв’язок між поведінкою виборців та діяльністю коаліцій лише частково висвітлений у працях М. Левера та Х. Наруд. Е. Шін зробив спробу вийти за рамки вузького розуміння передвиборчої коаліції як явища, характерного виключно для виборів до представницьких органів, і змоделював її засто­сування щодо президентських виборів. В Україні перехід до парламентсько-президентської республіки, що передбачає обов’язкове формування парла­ментської коаліції, відбувся зовсім недавно, тому дослідження цієї проблематики відсутні.

Що стосується вітчизняних учених, то окремі питання правового статусу парламентської коаліції стали предметом досліджень Ю. Древаля, В. Кампа, В. Крижанівського, Р. Павленка, Е. Рахімкулова, А. Ришелюка.

Всебічний аналіз інституту парламентаризму представлено у дослідженнях А. Георгіци, В. Звірковської, Ю. Ломжець, А. Любченко, Л. Павлової, А. Пого­рєлової, М. Росенко, І. Словської, В. Шаповала, Т. Ярового. Взаємовідносини між парламентською більшістю і опозицією стали предметом досліджень Ю. Бисаги, І. Зарицької, Г. Негуляєвої, О. Петренко, О. Совгирі, Г. Федоренко, П. Шляхтуна. Історичні аспекти функціонування парламентської більшості в Україні розкрито в працях таких науковців, як Н. Дроботенко, К. Левицька, Н. Мосюкова, М. Орзіх та ін.

Парламентські об’єднання, їх політико-правова природа досліджувалися В. Голишевим, парламентські конфлікти – Д. Лікарчуком, вплив парламент­ських фракцій на здійснення представницького мандата – В. Венгером, відпові­дальність парламентаріїв – І. Рижуком, шляхи підвищення професіоналізму народних депутатів – О. Чепелем. Управлінський аспект діяльності парламенту представлений у роботах Ю. Древаля, В. Журавського. Досить детальний аналіз політичної структуризації зарубіжних парламентів здійснила Н. Панчак-Бялобоцька. Партійний аспект формування союзів у парламенті досліджено Я. Барановським та Ю. Якименком. Парламентська коаліція стала предметом дослідження Н. Пеньковської, але виключно у контексті демократизації державного управління. Частково досліджувалася і тема формування, стабільності й ефективності коаліційних урядів (М. Лопатою на прикладі країн Вишеградської групи). Відтак комплексні дослідження політико-правових засад формування і діяльності парламентської коаліції у вітчизняній політичній науці відсутні. Це і зумовило мету, логіку та структуру дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України і пов’язана з розробкою планової наукової теми «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015–2016 рр., РК 0115U002138). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту (протокол № 3 від 31 березня 2015 року).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення політико-правових засад формування і діяльності парламентської коаліції у зарубіжних країнах та в Україні.

Реалізація поставленої мети дослідження зумовила необхідність розв’я­зання таких завдань:

– дати телеологічне визначення парламентської коаліції;

– здійснити типологізацію парламентських коаліцій на основі методо­логічно коректних критеріїв;

– визначити і охарактеризувати основні етапи формування парламентської коаліції;

– з’ясувати роль і значення передвиборчих коаліцій, коаліційної угоди у створенні парламентських коаліцій;

– охарактеризувати основні парламентські та урядові механізми контролю за діяльністю членів парламентської коаліції;

– запропонувати рекомендації щодо змін до законодавства України для вдосконалення правового регулювання діяльності парламентської більшості у Верховній Раді України.



Об’єктом дослідження є парламентська коаліція як політичний інститут демократичного суспільства.

Предметом дослідження є політико-правові засади формування і діяль­ності парламентської коаліції у зарубіжних країнах та в Україні.

Методи дослідження. Особливості обраної проблематики обумовили комп­лексне поєднання загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Завдяки діалектичному методу парламентська коаліція розглядалася у роботі як об’єктивний результат конкурентної боротьби між партіями, оскільки саме переможці виборів мають найбільше шансів визначати курс державної полі­тики, а також як штучне утворення, наслідок непублічних домовленостей між політичними елітами через відсутність очевидного лідера симпатій громадян.

Системний метод уможливив розгляд механізмів створення та діяльності коаліції у парламенті як системних, взаємоузгоджених зв’язків та детермінант. Порівняльний метод дав змогу з’ясувати особливості впливу форми держав­ного правління на перебіг цих процесів у різних країнах і у різні періоди та вивчити певні тенденції і закономірності. Інституціональний метод сприяв розкриттю взаємозв’язку між парламентською коаліцією як політико-правовим інститутом та урядом як інститутом виконавчої влади. Структурно-функціо­нальний метод дав змогу з’ясувати вплив системи комітетів парламенту та їх функціональних повноважень на життєздатність та ефективність парламент­ської коаліції. Спільне і особливе у коаліційних угодах різних країн було виявлено за допомогою контент-аналізу. Використання таких загальнонаукових методів, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, дало змогу вияви­ти загальні тенденції у розвитку парламентських коаліцій, сформулювати висновки дослідження та розробити рекомендації щодо поліпшення законо­давства України.



Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному дослід­женні політичних і правових засад формування і діяльності парламентських коаліцій у демократичних країнах.

Уперше:

– запропоновано авторське визначення парламентської коаліції як угоди політичних партій, представлених у законодавчому органі, щодо формування уряду, програми його діяльності, розподілу посад між її учасниками в органах законодавчої і виконавчої влади та системи механізмів сприяння діяльності коаліційного уряду;

– запропоновано комплексний підхід до типологізації парламентських коаліцій з урахуванням основних та другорядних критеріїв. До перших належать: 1) кількість учасників; 2) кількість політичних партій; 3) ідеологія та ідеологічна близькість учасників; 4) розподіл повноважень між учасниками. Другорядними чинниками є: а) дата створення; б) ступінь формалізації; в) мета створення (комплексна або для вирішення однієї проблеми); г) термін існу­вання; д) процедура утворення коаліційного уряду; е) статус парламентської партії, що приступає до формування коаліції.

Удосконалено:

– розуміння формування парламентської коаліції, що має три етапи: довиборчий, післявиборчий та затвердження уряду. При цьому саме завершення процесу у вигляді формування уряду дає підстави стверджувати про створення реальної парламентської коаліції;

– концептуалізацію процесу формування уряду, який керується певною кількістю формальних положень та низкою неформальних правил; цей процес має три стадії: 1) консультування, 2) вибір інформатора та 3) призначення форматора;

– класифікацію підходів до визначення чинників, що мають вирішальний вплив на створення передвиборчих коаліцій, і виділено два основних: диспропор­ційна гіпотеза та сигнальна теорія;

– розуміння значення та функціональної ролі коаліційної угоди, яка виконує чотири основних функції: координаційну, контрольну, прогностичну та оціночну.

Отримали подальший розвиток:

– теоретичне обґрунтування двох видів розпаду коаліцій – технічний та дискреційний;

– правові механізми створення, діяльності та розпуску парламентської більшості в Україні, що мають дістати законодавче закріплення.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що дослідження пропонує рекомендації щодо запозичення зарубіжного досвіду для підвищення ефективності діяльності парламентської коаліції та створення стабільних умов існування коаліційного уряду, вдосконалення вітчизняного законодавства шляхом внесення змін до Регламенту Верховної Ради України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України».

Основні ідеї, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-дослідницькій роботі, зокрема щодо проблем функціонування законодавчої та виконавчої гілок влади, взаємодії між ними, у дослідженнях парламентаризму, а також у навчальному процесі при викладанні дисциплін «Політологія», «Конституційне право», розробці спеці­альних навчальних посібників і підручників для вищих закладів освіти.



Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження викладено в наукових доповідях на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах: міжнародних науково-практичних конференціях «Суспільні науки: історія, сучасність, майбутнє» (Київ, 8 травня 2015 р.); «Актуальні проблеми розвитку громадянського суспільства в Україні в умовах сучасних правових реформ» (Дніпропетровськ, 21 травня 2015 р.); «Пріоритетні напря­ми розвитку суспільних наук у ХХІ столітті (Херсон, 26–27 лютого 2016 р., тези опубліковано); «Сучасні проблеми світового співтовариства та роль суспільних наук у забезпеченні його розвитку» (Одеса, 11–12 березня 2016 р., тези опубліковано); «Україна в світових та європейських інтеграційних процесах: стратегія і тактика» (Київ, 16 березня 2016 р., тези опубліковано); «Право і прогрес: складові забезпечення у сучасних умовах» (Київ, 19 квітня 2016 р., тези опубліковано); V Всеукраїнських політологічних читаннях імені професора Богдана Яроша (Луцьк, 14 квітня 2016 р., тези опубліковано).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 11 науко­вих статей, з них 4 статті у фахових виданнях України з політичних наук, одна – у зарубіжному фаховому виданні, одна – у виданні, внесеному до між­на­родних наукометричних баз даних, та п’ять тез виступів на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (299 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 223 сторінки, з них основний текст – 190 сторінок, список використаних джерел – 33 сторінки.
Основний зміст роботи
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризуються ступінь наукової розробки проблеми, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, формулюються мета і завдання, об’єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна одержаних результатів, висвітлюється теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження пар­ламентських коаліцій» аналізуються сучасні наукові підходи до аналізу проблеми та дається авторське визначення парламентської коаліції.



У першому підрозділі «Феномен коаліції як предмет дослідження у політичній науці» розглянуто еволюцію поняття «коаліція» та наукового осмислення цього явища. Дисертант зазначає, що історично першими були військові коаліції, які укладалися державами для об’єднання сил у боротьбі проти спільного ворога. Уявлення про коаліцію як об’єднання політичних інститутів тривалий час перебували на другому плані, оскільки до середини XIX ст. політичні партії не відігравали істотної ролі у політичних процесах країн Західної Європи, а партійні системи не були інституціоналізовані.

У політологічній літературі існують різні підходи до визначення поняття «коаліція». У класичній праці «Економічна теорія демократії» Е. Даунс дав визначення коаліції як групи людей, які мають спільні цілі, об’єднуються для їх досягнення, повного або часткового, що мало значний вплив на розвиток всіх наступних теорій коаліцій. Один із засновників теорії коаліцій У. Райкер визначав коаліцію, виходячи з процесу прийняття рішень.

У європейській політичній науці сформувався більш вузький підхід до вивчення коаліцій – основними суб’єктами коаліційної взаємодії вважаються політичні партії. На думку М. Дюверже, союзи між партіями поділяються на коаліції та альянси, при цьому коаліція між партіями – це «епізодична угода» на відміну від альянсу – тривалішого союзу партій.

Українські політологічні словники тлумачать термін «коаліція» у декількох сенсах: по-перше, як політичний і військовий союз двох або більше держав проти спільного противника; по-друге, як угоду, укладену партіями або громадськими діячами для координації зусиль. Для позначення парламентської коаліції в законодавстві України використовується поняття «коаліція депутат­ських фракцій у Верховній Раді України», що означає добровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у парламенті за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій.



У другому підрозділі «Комплексний підхід до типологізації парламентських коаліцій» проаналізовано сучасні наукові підходи до класифікації парламент­ських коаліцій та обґрунтовано доцільність авторського комплексного підходу.

У роботі зазначається, що у політичній науці проблема класифікації коаліцій не є досить актуальною, оскільки більше уваги дослідників привертають передумови їх створення. Першим дослідником, який звернув увагу на проблему створення класифікації коаліцій, був французький політолог М. Дюверже, який запровадив такі їх критерії, як тривалість існування та рівень формування (виборчі, парламентські, урядові). Дисертант вважає, що такий підхід є надто спрощеним, оскільки на формування коаліції впливає ціла низка чинників, зокрема виборча і партійна система, форма правління тощо. В основі авторської класифікації лежить теорія коаліцій, що дає низку критеріїв для класифікації. Вона значною мірою сформувалася на основі теорії ігор, є частиною традиції квазіматематичної моделі раціонального вибору в політології. Її прихильники вважають, що вона може бути застосована до будь-якої ситуації, де двоє і більше акторів стикаються з потенційним конфліктом інтересів, у результаті чого співробітництво між двома і більше учасниками проти одного чи більше опонентів є раціонально виправданим. У деяких випадках теорії коаліцій з високою ймовірністю здатні передбачити результат, особливо тоді, коли застосовуються до партійної системи, в якій кількість і розмір партій, так само, як ідеологічний спектр національної політики, не залишає місця для очевидних варіантів майбутньої коаліції.



У третьому підрозділі «Теорії розподілу міністерських портфелів у коалі­ційних урядах» розкрито важливість такого суб’єктивного чинника, як персо­нальний склад уряду, для формування та діяльності парламентської коаліції. Дисертант обґрунтовує свою позицію тим, що формування парламентської коаліції, яка визначає склад головного виконавчого органу країни – уряду, є закономірним підсумком виборів у більшості парламентських демократій. Зазвичай більшість досліджень зосереджені на прогнозуванні того, які саме партії увійдуть до складу коаліції і сформують уряд, а не на поясненні механізмів розподілу міністерських портфелів між партнерами по коаліції. Акцентування уваги виключно на представленості політичних партій в уряді є одним із наслідків домінування на ранніх етапах досліджень кількісних методів – встановлення практично ідеальної пропорції між міністерствами, які дісталися конкретній партії, і кількості її членів у парламентській коаліції.

Якісний аспект розподілу портфелів, або, іншими словами, питання про те, хто і чому отримує ті чи інші міністерські посади в ході формування коалі­ційного уряду, активно досліджується в останні два десятиліття. Однак автор визнає, що спроби представників цього напряму досліджень сформулювати комплексну теорію, підтверджену практикою, поки що не дали бажаного результату. Цей напрям представлений теоріями партійної сім’ї (Я. Бадж, Г. Кемен) та значимої політики (Д. Фарлі), моделлю розподілу порт­фелів (М. Лавер, К. Шепсль).

Дисертант відзначає, що на відміну від кількісних підходів емпірично обґрунтувати достовірність якісних теорій досить складно. Основні труднощі полягають в: особливостях партійної системи конкретної країни, де ідеоло­гіч­ний спектр партій може бути неповним; загальній тенденції до дивергенції пар­тійних ідеологій; особливостях формування урядів держав та інших чинниках.

У другому розділі «Політико-правові засади створення парламент­ських коаліцій» розглянуто законодавче регулювання та політичну практику формування парламентських коаліцій у демократичних країнах.

У першому підрозділі «Передвиборчі коаліції як перший етап формування парламентської коаліції» детально розглянуто перший з трьох етапів (довибор­чий, післявиборчий та затвердження уряду) цього процесу. Дисертант відзначає, що передвиборча коаліція (ПВК) є одним із найпоширеніших способів формування парламентської коаліції та уряду. Важливість перед­виборчих коаліцій як союзу партій, які не беруть самостійної участі у виборах і які а) публічно заявили про об’єднання своїх зусиль у ході виборної кампанії, б) сформували спільний список або узгодили висування кандидатів по вибор­чих округах, пояснюється декількома обставинами. По-перше, передвиборчі коаліції мають значний вплив на результати виборів і на політику майбутнього уряду. По-друге, коаліційні стратегії політичних партій важливі з точки зору представницької природи демократичних урядів, які існують в рамках мажоритарної чи пропорційної виборчої системи. По-третє, передвиборчі коаліції є частим явищем у політичній практиці парламентських демократій.

Основною перевагою передвиборчих коаліцій, на думку автора, є можливість поєднання переваг мажоритарної і пропорційної виборчих систем. За мажоритарної системи виборці мають чітке уявлення про те, за кого вони голосують і яка партія, що сформувала уряд, є відповідальною за стан справ у державі. В умовах пропорційної виборчої системи результат виборів не такий очевидний, оскільки місця у парламенті розподіляються за особливою проце­дурою серед певної кількості партій, які виконали низку умов (наприклад, подолали виборчий бар’єр).

У другому підрозділі «Створення уряду як свідчення спроможності парламентської коаліції» представлено процес формування уряду, що перебуває під впливом не лише формальних, а й неформальних правил. Конституційно-правові норми визначають: формування парламентської коаліції та уряду; вплив глави держави на цей процес; вимоги щодо винесення вотуму довіри (інвеститурне голосування) в парламенті; обов’язок уряду подати у відставку у випадку висловлення парламентом недовіри; повноваження уряду щодо розпуску парламенту; вимоги до проведення дострокових виборів тощо. Однак на практиці, як обґрунтовує дисертант, цей процес має неформальний характер. Адже деякі офіційні правила постійно порушуються, оскільки вважаються антидемократичними або непридатними до застосування (зокрема, щодо глави держави). Іншими словами, для розуміння актуального значення різних політичних акторів у процесі формування парламентської коаліції та уряду, їх ролі в широкому контексті процесу прийняття рішень слід сфокусуватися на тих правилах формування цих утворень, що застосовуються на практиці, так само, як і на менш гнучких формальних правилах чи демократичних нормах. Автором ці правила проаналізовані у контексті трьох стадій формування уряду: 1) консультування, 2) вибір інформатора та 3) призначення форматора.

Після проведення парламентських виборів конституційні положення більшості країн визначають перші формальні кроки у процесі формування парламентської коаліції та нового уряду, в яких основну роль відіграє глава держави, а у конституційних монархіях – монарх. На стадії інформатора у деяких країнах саме парламентські актори, а не глава держави, формально беруть участь у призначенні виконуючого обов’язки прем’єр-міністра. Країни, де президент має реальний вплив на призначення прем’єр-міністра, це (в міру зменшення): Франція, Фінляндія, Португалія, частково Італія, Ісландія та Австрія (деякі президенти мають обмежений вплив на формування уряду).

На завершальному етапі, коли йдеться про висунення конкретних осіб на міністерські посади, особлива роль належить лідерам партій та парламент­ських фракцій. У Нідерландах саме лідери парламентських фракцій, а не керівництво партій, визначають персональний склад уряду. Якщо у Бельгії, Ірландії, Ісландії, Франції та Швеції парламентські лідери взагалі не залучені до процесу створення уряду, то в інших країнах як лідери парламентських фракцій, так і партійних організацій беруть участь у коаліційних перемовинах. Майже у половині країн Західної Європи партійні лідери, починаючи від лідера партії, також беруть у них участь. Процес формування парламентської коаліції та уряду дисертант розглядає на прикладі Ісландії, Мексики, Німеччини та Швеції.




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет