Романчук Олег "Право на истину" (сб)



жүктеу 0.72 Mb.
бет1/4
Дата30.03.2019
өлшемі0.72 Mb.
  1   2   3   4

Олег РОМАНЧУК



ІНСПЕКЦІЯ НА МІСЦЯХ

Моргюнбладід”, Рейк’явік:

“У сто­лиці Ісландії відбувся фінальний раунд перего­ворів по ядерному роззброєнню між країнами-учасниками атомного пулу. Після місячних деба­тів досягнуто остаточної домовленості про послі­довність скорочення залишків ядерної, нейтрон­ної та хімічної зброї. Затверджена процедура проведення інспекцій на місцях (за посеред­ництвом третіх сторін, Міжнародного агентства по безпеці та роззброєнню — МАБРу — і спе­ціальних підрозділів ООН), яка може включати спостереження й безпосередню участь в демон­тажі балістичних, тактичних, стратегічних і кри­латих ракет, пускових установок, учбових ядер­них центрів та випробувальних полігонів, заводів-виготовлювачів зброї масового знищення то­що. Погоджені варіанти допуску інспекторів та експертів МАБРу на військові бази, розташо­вані на території третіх країн”.

Дагенес нюхетер”, Стокгольм:

“Сьомий рік на ядерних полігонах планети панує тиша. Наближається до свого успішного завершення програма повного ядерного роззбро­єння, з якою Радянський Союз виступив у січні 1986 року. “Без’ядерний світ — цілком реальна перспектива, яка може бути реалізована в най­ближчі два–три роки” — до такої думки прийшли учасники пленарного засідання на заключних пе­реговорах по ядерних і космічних озброєннях у Хельсінкі. Всі делегації одностайно відзначили прогрес у здійсненні програми глобального роз­зброєння. Своєрідним підсумком багатосторон­ніх переговорів стала ратифікація програми “зо­ряного миру”. Цим законодавчим актом нарешті покінчено з пресловутою програмою Ес-Ді-Ай”.

Юманіте”, Париж:

“Після тривалих зволікань Ізраїль нарешті від­крив для міжнародного контролю свій ядерний завод у Дімоні (пустеля Негев, на південь від Мертвого моря).

Рада Безпеки ООН наклала вето на ядерну програму Пакистану. В Ісламабад вилетіла група експертів МАБРу, яка провела інспекцію ядерно­го комплексу в місті Кахуті.

На островах Принс-Едуард (південно-західна частина Індійського океану) тривають процеду­ри, здійснювані національним персоналом Пів-денно-Африканської Республіки за участю між­народних спостерігачів та експертів, по забезпе­ченню неучасті цього полігона у випробуваннях ядерної зброї.

Завершуються роботи по дезактивації атола Муруроа, колишнього французького ядерного по­лігона в Тихому океані, і прилеглих до нього те­риторій”.

Крайтрон — такий собі крихітний електронний перемикач, який за мільйонну частку секунди мо­же подавати точно визначену порцію електрич­ного струму. На перший погляд, нічого особливо­го. Але тільки на перший погляд, бо крайтрон — це пусковий механізм для атомної бомби. Саме тому Технічний відділ засобів контролю МАБРу вніс цю мініатюрну цяцьку до своїх стратегічних каталогів. Зрештою, нічого дивного в цьому не­має. Ще якихось три десятиліття тому — напри­кінці сімдесятих років двадцятого століття — за крайтронами полювали агенти різних спецслужб та авантюристи. Всі вони намагалися прав­дами й неправдами роздобути і доставити клієн­там цю електронну начинку для ядерного пирога.

І ось саме з нього, з крайтрона, почалася ця історія…

Того дня мене викликав до себе в кабінет шеф Служби розслідувань Головного інспекторату МАБРу Хільмар Данієльссон і, ні слова не кажу­чи, вийняв із правої шухляди письмового столу мініатюрний електронний пристрій.

— Сподіваюся, вам знайома ця річ? — запи­тав вій, порушивши ефектну мовчанку.

Запитання не віщувало нічого приємного, інак­ше мене б не відкликали з відпустки. А був я аж на Андаманах — у справжньому раї для відпочи­ваючих… Справа, очевидно, не лише в крайтроні, подумки відзначив я, коли завжди врівноваже­ний швед навіть забув привітати мене з повернен­ням. Отож я обережно відповів:

— Звичайно. Електронний перемикач, який приводить у дію атомні бомби. — Про всяк випадок, щоб виграти час, додав: — Надшвидкісний електронний перемикач, використовується в ядерних вибухових пристроях.

— Все правильно, інспекторе, — згідливо хит­нув лев’ячою гривою Данієльссон. — Стратегічна цяцька. Забавка для дорослих. Тільки забавка не­безпечна…

Я промовчав.

— Як нам вдалося встановити, — вів далі шеф, кладучи крайтрон назад у шухляду, — з опечата­ного МАБРом складу Пентагону на території колишньої військово-морської бази “Едвардс” у штаті Техас було вкрадено триста крайтронів. Злодієм виявився колишній морський піхоти­нець, який працював там сторожем. Всю партію перемикачів він, виявляється, сплавив за десять тисяч доларів якомусь типові, з котрим познайо­мився в одному з нічних барів Далласа. Невідомець, довідавшись, у який спосіб робить гроші екс-вояка, запропонував йому цю оборудку. Кому призначалися крайтрони, ми не знаємо.

— А цей екземпляр, який ви щойно демон­стрували мені, часом не з тієї партії? — поціка­вився я.

— З тієї, — Данієльссон коротко глянув у на­прямку шухляди, куди тільки-но поклав край­трон. — Інтуїція вас не підвела, шановний Оксене Клим.

“Шановний” — означало, що шеф Служби розслідувань притримує для підлеглого якусь не­сподіванку.

— Так ось, — вів він далі. — Вчора на автостра­ді Вальпараїсо–Сантьяго блакитний “Форд” з чілійським номером врізався в контейнеровоз марки “Вольво”. Водій автомобіля загинув. Ним виявився американський громадянин Джордж Уїкер. Дорожня поліція, що прибула на місце катастрофи, знайшла в багажнику “Форда” сто крайтронів і програмне забезпечення для ком­п’ютера п’ятого покоління, записане на двох ком­пактних гігабайтових дисках. Справу передано нам.

Данієльссон вичікувально подивився на мене, чи не хочу я часом прокоментувати почуте. Та­кого бажання він, очевидно, на моєму обличчі не прочитав, бо став пальцями лівої руки вистуку­вати на полірованій поверхні столу якийсь нерво­вий ритм: там-та-та-там-та-та-та-там-там… Бац! — шеф ляснув долонею, ритм урвався.

— День на підготовку — і негайно в Сантья­го, — тоном, що не допускав заперечень, промо­вив Данієльссон: — Там уже працюють троє спе­ціалістів з комп’ютерної техніки, яких відділ тех­нічного забезпечення відкликав на наше про­хання з бази ВПС Петерсон у Колорадо-Спрінгс.

— Наскільки мені відомо, люди МАБРу пра­цюють у цьому колишньому Центрі Спеціального космічного командування СПЕЙСКОМ по лінії “зоряного миру”? — уточнив я.

— Цілком вірно, — кивнув у відповідь шеф. — Вони займаються переробкою програмного за­безпечення Ес-Ді-Ай… Але тебе це не повинно хвилювати, оскільки працюватимеш у режимі автономного пошуку. Словом, карт-бланш для інспектора Оксена Клима на проведення опера­ції вже заготовлений. Завтра отримаєш, як тіль­ки віце-президент МАБРу перенесе на нього свій дактилоскопічний відбиток.

Що ж, завдання зрозуміле. Аби не гаяти часу, їду в Оперативний центр Служби розслідувань: треба уточнити свої повноваження й зорієнту­ватися в обстановці, яка на цей час відома МАБРу по операції “Крайтрони”. Оперативний центр знаходився на околиці Женеви, і я, кермуючи туди своїм зеленим “БМВ”, намагаюся на­строїтись на робочий лад. Звичайно, це мені не вдається. Перед очима ще продовжують накочу­ватися на піщаний берег Південного Андаману зеленаві хвилі Індійського океану, мелькають пальмові зарості, грона кокосових горіхів… Та що тут говорити — відпустка зіпсована через той бізнес відставного морського піхотинця. Але ж пропозиція передбачає попит. Отже, де його клі­єнти?

Мало хто з жителів планети підозрює, з якими труднощами доводиться стикатися експертам МАБРу, МАГАТЕ, спецпідрозділам ООН, ін­спекторам Служби розслідувань, щоб демон­тувати ту чи іншу ядерну боєголовку, знешкоди­ти хитромудрий вибуховий пристрій… Та якби ж то тільки це! Процес ядерного роззброєння ви­явився значно складнішим, ніж можна було спо­діватись навіть у кулуарах зустрічей на найви­щих рівнях, що передували конкретним крокам на шляху глобальної демілітаризації.

П’ять років тому, після успішного проведен­ня під егідою ООН всесвітнього референдуму по негайному припиненню і забороні випробу­вань ядерної зброї, а також розробки й випро­бувань елементів космічної ПРО в навколозем­ному просторі, спеціальна резолюція Генераль­ної Асамблеї ООН зобов’язала всі ядерні держави приступити до ліквідації своїх ядерних арсена­лів та інших засобів масового знищення. Тоді ж було створено і Міжнародне агентство по безпеці та роззброєнню, на яке покладався контроль за виконанням рішень ООН.

І хоча з упевненістю можна констатувати, що демілітаризація планети в цілому проходить ус­пішно (в наступному році має початися ратифі­кація Договору про повну заборону й поступову ліквідацію всіх видів звичайної зброї), все ще існують і чинять запеклий опір сили, які нама­гаються проводити лабораторні дослідження з метою розробки таких видів зброї, котрі б не під­падали під юрисдикцію Договору про глобальне роззброєння. Існують і відверто злочинні елемен­ти, що живуть за принципом: після нас хоч по­топ. Нам відомо, що немало військових, високих урядовців, бізнесменів ніяк не можуть примири­тися з дедалі наростаючою тенденцією ядерного роззброєння, ніяк не бажають позбутися своїх гегемоністських цілей і надій обійти процес роз­зброєння, хочуть і далі гріти руки на вогнищах недовіри у світі. Ми чудово розуміємо, що тут заявами і деклараціями на найвищих рівнях не обійтися.

Більшість цих сил, що ополчились проти роз­рядки, ми контролюємо. Але є, на жаль, і такі, котрі свій злочинний бізнес прокручують у глибо­кій таємниці. Джордж Уїкер — один з них.

“Вашінгтон пост” недавно повідомила: комісія палати представників конгресу прийшла до вис­новку, що повна ліквідація ядерної зброї на пла­неті може бути здійснена не раніше, як через два роки, зважаючи на існування сил, які намагають­ся перешкодити процесові глобальної демілітари­зації.

Про “два роки” не знаю, а сили ті таки справді існують, і Службі розслідувань Головного інспекторату МАБРу доводиться проявляти неабияку винахідливість і пильність, аби інспекції на міс­цях здійснювалися у відповідності з процедура­ми, визначеними Радою Безпеки ООН та між­народними угодами. У компетенції Служби роз­слідувань — широкий спектр завдань, у тому числі й негласний нагляд за використанням час­тини ядерних матеріалів, які вивільняються і після відповідної технологічної обробки передають­ся мирним організаціям.

Перед людством вже давно постала дилема: або спільне життя на Землі в умовах взаємної терпимості, або спільне самогубство, засобів для якого більш ніж досить. Ніхто уже не сумніва­ється в безглуздості викидання шалених коштів на озброєння, однак дефіцит довір’я і живучість хворобливої підозри про можливість взаємного обману при здійсненні глобальної ліквідації ядер­ної зброї ніяк не вдалось подолати. Альтерна­тивою стала програма “зоряного миру”, яку на­прикінці минулого століття висунув Радянський Союз. Навіть ортодоксальні прихильники Ес-Ді-Ай, як нібито фундаментальної запоруки миру на Землі і в космосі, були змушені переоцінити свої погляди і концепції. Відтоді й почався на­ростаючий процес підписання угод, укладання договорів на найвищих рівнях про радикальне і глобальне роззброєння, цілковитої ліквідації на­копичених гігантських арсеналів. І справді: самих лише ядерних боєголовок — понад п’ятдесят ти­сяч, не кажучи вже про інші засоби масового зни­щення. Тільки подумати! П’ятдесят тисяч боєго­ловок… Це ж мільйон Хіросім! Або взяти атомний підводний човен “Огайо”. Його боєзапас дорів­нює арсеналові другої світової війни…

Домовитись про ліквідацію термоядерної зброї виявилось легше, ніж поховати думку про війну як засіб досягнення політичних цілей. Звичайно, ніхто з них не афішує свого мілітаристського кре­до, але інерція старого мислення продовжує дія­ти. Боротьба з ним — важкий і болісний процес. На МАБР та його оперативні підрозділи якраз і покладено нелегку роль — забезпечення функ­ціонування механізмів цього процесу, переважно механізмів прихованих, які не потрапляють на шпальти газет і в програми останніх вістей теле­бачення. Так, лише обмежене коло співробітни­ків МАБРу та Ради Безпеки ООН знає, що Служ­бі розслідувань рік тому вдалося конфіскувати фторируючу установку для одержання газопо­дібного уранового гексафториду, з якого в свою чергу можна дістати ядерне пальне — уран-235. Були вилучені шість злитків дев’яностодев’ятипро­цент­ного урану-235. Фірма “Зодіак” (як вия­вилось, фірма підставна) мала значні виробничі потужності й добре налагоджену технологію. Наступним кроком в її діяльності мало стати ви­готовлення окремих компонентів атомної бомби. Слідство закінчилося зовсім недавно. На лаву підсудних у Гаазькому міжнародному суді сіло близько ста ділків, які мріяли вхопити планету за горло, вдавшись до ядерного шантажу. “Зло­чин проти людства” — так кваліфікував їх дії Генеральний прокурор ООН Ейсаку Мацусіта…

Воістину незбагненний цей гомо сапієнс! На­віть сьогодні, коли жителі планети вирішили раз і назавжди позбутися липкого страху перед сві­товою термоядерною катастрофою, знаходяться особи, для яких примарний ореол влади важли­віший, аніж розум, честь, доброта.

…Крадіжка крайтронів не залишала сумніву в тому, що невстановлені злочинці вже володіють атомною бомбою. З цього факту напрошується єдиний висновок: терористи робитимуть все, аби якнайшвидше вдатися до ядерного шантажу.

І ось мені доручено провести термінове розслі­дування обставин появи електронних перемика­чів у Джорджа Уїкера. Працювати доведеться в режимі автономного пошуку. Це означає, що мій розмовний пристрій “уокі-токі” з вмонтованим у нього мікрокомп’ютером може в будь-який час доби зв’язуватися з Центром документальної інформації МАБРу, безпосередньо з Хільмаром Данієльссоном, іншими підрозділами агентства. По всіх каналах зв’язку через спеціальні супутники-ретранслятори мені увімкнуте “зелене світ­ло”. Особливість автономного пошуку в тому, що інспектор Служби розслідувань не має права входити в контакт з поліційними підрозділами, офіційними представниками. Словом, не афішу­вати свою діяльність. Єдина ланка зв’язку з моїм начальством — “уокі-токі”.

До речі, про мій переговорний пристрій. Це не лише прийомопередавач. Це багатофункціональ­на модель, що має вмонтований мікрокомп’ютер, об’єм пам’яті якого не такий вже й малень­кий — 5 мільйонів знаків. “Уокі-токі” виготовле­ний у вигляді наручного годинника. Неспеціаліст навіть не запідозрить, що перед ним не електрон­ний годинник. Табло, на якому висвічуються цифри, водночас виконує функції і мініатюрного дисплея, на якому при бажанні я можу перегля­нути кінофільм будь-якого телецентру — досить набрати код відповідної програми на двадцятип’ятиклавішному мікрорегістрі (натискати, прав­да, доводиться мізинцем,— єдина незручність). Живиться “уокі-токі” теплом тіла. Інформація, введена в його пам’ять, надійно захищена від зовнішнього втручання спеціальним кодом. Од­нак вона беззахисна перед мікрохвильовим ви­промінюванням. Лише тридцять комірок “чіпа” захищені особливим чином — своєрідний “чор­ний ящик”, який мають пілоти повітряних лайне­рів і який може пригодитися слідству в разі заги­белі інспектора.

Завтра я отримаю карт-бланш — тоненький пластмасовий прямокутник дев’ять на п’ять сан­тиметрів і товщиною три міліметри. В нього за­пресований мій особистий код, записаний на шматку магнітної стрічки, мій голографічний портрет, який можна відтворити лише з допомо­гою лазера, а також дактилоскопічний відбиток президента або віце-президента МАБРу. Влас­ник цієї своєрідної плакетки наділяється необ­меженими повноваженнями. Інспектор Служби розслідувань дістає повну свободу дій в особливо важливих справах. Та ми, власне, в основному лише такими справами і займаємось.

***


Штерн”, Гамбург:

“До кінця місяця з території Федеративної Республіки Німеччини будуть вивезені всі ядерні боєголовки. Повним ходом йде нейтралізація запасів хімічної зброї, складованої на американських військових базах. Згідно з оцінками спе­ціалістів, роботи завершаться в квітні–травні на­ступного року”.

Правда”, Москва:

“Ще один крок до всезагального миру. Повні­стю ліквідовані ракети середньої дальності. Між­народні групи під егідою Міжнародного агент­ства по безпеці та роззброєнню завершують де­монтаж ракет МХ, “Трайдентів” і “Міджітменів”.

Начальника аналітичного сектора Оперативно­го центру МАБРу Томаса Фіцуотера на місці не виявилось. Як повідомила його чарівна секретар­ка Клер Елліс, її безпосередній начальник знахо­диться в лабораторії аудовізуальної інформації. Ми обмінялись люб’язними посмішками, і я по­дався на зустріч зі своїм старим приятелем, з яким два роки тому працював на острові Дієго-Гарсія, де проходив демонтаж американської військової бази. Невдовзі після того ми разом потрошили останні нейтронні бомби в Каліфор­нії.

— Щось для мене є, друзяко? — замість ві­тання кинув я з порога лабораторії, уздрівши знайому широку спину Томаса, який чаклував за дисплеєм.

— Це ти, старий лисе? — не обертаючись, за­клопотано пробурчав Фіцуотер і похитав лисою головою. — Данієльссон мене попередив, але я не думав, що ти примчиш так швидко. — Продовжу­ючи натискати пальцями лівої руки кнопки пери­ферійного пульта вводу інформації, праву подав мені. Ми поручкались, ніби щойно вчора попро­щалися, хоч не бачились майже півроку, і я при­мостився на вільному стільці поруч з Томасом. Судячи з усього, мій приятель справді був закло­потаний, і я не став вимагати особливої уваги до своєї персони. Про всяк випадок перепитав:

— То є для мене щось цікаве?

— Дещо є, — зітхнув Фіцуотер і, проробивши ще кілька маніпуляцій на пульті, проказав: — Дивись уважно.

На ледь мерехтливому екрані дисплея в рівно­мірному ритмі поповзли салатового кольору лі­тери, утворюючи слова і речення:

“Джордж Уїкер. Сорок років. Закінчив Гар­вардський університет і Ма­с­сачусетський техно­логічний інститут. Спеціалізувався в галузі ком­п’ютерних систем та електронної техніки. Неод­ружений. Колишній співробіт­ник ЦРУ, посвід­чення № 749/С. Тривалий час був приписаний до штаб-квартири “Кондора” в Сантьяго, де пра­цював у Третьому відділі, який без­по­се­редньо займався ліквідацією політичних лідерів, чиї по­гляди і діяльність но­сили виразний антиамериканський напрямок. Забезпечував технічний бік операцій. Організація створена на початку 70-х років минулого століття, після приходу до влади Аугусто Піночета. Після ліквідації “Кондора” був за­лу­чений до реалізації програми Сі-к’юб-ай. Очолював службу охорони од­но­го з підрозді­лів цієї структури Пентагону. Відповідав за без­пеку військових комп’ютерних систем. Мав право доступу до військових документів НАТО під­ви­щеної секретності. Після звільнення з ЦРУ пере­йшов на роботу в На­ці­о­нальне управління по дослідженню океану та атмосфери (НУОА). Де­в’ять мі­сяців тому несподівано розрахувався. Ку­пив на складі Управління мор­ських до­сліджень ВМС США підводний міні-човен типу “Араго” разом з фо­то­роботом “Джейсон джуніор”. Мо­тивація — бажання зайнятись пошуками скар­­бів, що залишились на борту затонулих іспанських галеонів”.

Блідо-зелений текст зник з екрана дисплея, склавши в моїй голові певне уяв­лення про по­кійника.

— Цікавий суб’єкт, чи не правда? — хитро примружився до мене Томас.

— Бачу, американець тобі чимось сподобав­ся, — зіронізував я. — Очевидно, маєш про нього ще якусь інформацію? — я запитально подивив­ся на свого приятеля.

— Ти не помилився. Хоч цей комп’ютеризо­ваний підводний пошуковий апарат — застаріла модель, проте і сьогодні він коштує кругленьку суму. Свого часу такі апарати мали використову­ватися з метою маскування атомних підводних човнів в океані. До речі, саме завдяки “Араго” вдалося знайти затонулий “Титанік”.

— Де ж він роздобув такі гроші?

— Зумів чимось зацікавити компанію “Ай-бі-кей”, яка й взяла на себе частину витрат.

— І що це за компанія?

— “Інтернешнл бізнес космос”.

— Міжнародний космічний бізнес? Цікаво, чим вона займається.

— А це вже по лінії Служби розслідувань, — протягнув Томас і змовницьки підморгнув: — Дещо я для тебе підготував. Аналітики Оператив­ного центру також не задарма хліб їдять. Ти за­раз матимеш змогу ознайомитися з відеоматеріалами однієї з нарад, що проходила у ЦРУ в се­редині вісімдесятих років минулого століття.

Начальник сектора Оперативного центру натис кнопку, і на екрані монітора рівномірно попливли літери, зчеплені у слова й речення, почали виши­ковуватись колонки цифр. Відтак з’явилось ко­льорове зображення просторого кабінету. Підпи­си англійською, російською та французькою мо­вами давали стислу характеристику присутнім на цій нараді, коментували деякі незрозумілі мо­менти…

По один бік розсувного полірованого стола за­сідань розмістились господарі: Френк Бедфорт — начальник Оперативного управління, Шон Берстед — начальник Науково-технічного управлін­ня, Роберт Харметс — начальник Інформаційно­го управління, Джон Поллард — керівник Відді­лу політичних акцій, Віктор Ченчеллор — керів­ник Прес-центру, Пітер Отіс — представник Внутрішньої служби по зв’язках з громадськістю, Елвін Бенніс — начальник Відділу радянської економіки, Деніс Опот — начальник Відділу стратегічних досліджень, Ірвінг Мерфі — на­чальник Відділу аналізу Радянського Союзу.

Гості розташувались навпроти: Фред Спілберг — помічник президента з питань національ­ної безпеки, Дін Іствуд — помічник державного секретаря з питань гострих політичних ситуа­цій, Брайєн Вудраф — заступник міністра оборони по НДДКР, Берт Каллаген — високопо­ставлений співробітник Служби інформації держ­департаменту, Баррі Макдональд — офіцер на­ціональної розвідки, Джеймс Андерсон — поміч­ник директора Розвідувального управління міні­стерства оборони, Максуел Крокет — заступник начальника штабу Об’єд­на­но­го космічного ко­мандування СІЛА, Говард Блауер — заступник голови Консультативної ради з зовнішньої без­пеки.

Шеф компанії, поклавши руки на письмовий стіл і відкинувшись усім тілом на спинку крісла, з-під напівзаплющених повік непомітно спосте­рігав, як гості розкладають принесені з собою папери, готуючись до виступів…

Я з цікавості натиснув кнопку “Інформація” і набрав прізвище одного з присутніх на цій нараді. Кольорове зображення зникло, натомість по ек­рану поповзли блідо-зелені рядки: “Говард Бла­уер. 1929 року народження. Одружений. Двоє дітей. Займав пост начальника армійської розвід­ки. Після виходу у відставку — один з керівників коаліції “За мир з позиції сили”. Автор книг “Війна у космосі”, “Космос і бізнес”. Займав пост віце-президента компанії “Юнайтед Брукс”. За­раз один з членів Консультативної ради з зовніш­ньої безпеки”.

Я знову натиснув кнопку “Пуск”. На екрані з’явився вже знайомий кабінет директора ЦРУ.

— Джентльмени! — сказав, підвівшись з кріс­ла, господар Ленглі. — Перш за все я хотів би по­дякувати президентській адміністрації за честь, виявлену Розвідувальному управлінню.

Зробивши невелику паузу, обвів присутніх пильним поглядом.

— Гадаю, що висловлю думку не лише при­сутніх тут, а й усіх справжніх американців, коли скажу, що нам до вподоби рішучі дії нашого пре­зидента. Америка дістала унікальний шанс вті­лити нарешті у життя свої стратегічні плани. Без­перечно, здійснення задуманого вимагатиме від усіх нас тривалої й напруженої співпраці. Ми знаємо, що глава Білого дому симпатизує людям нашої професії і розчаровувати президента було б не по-джентльменськи з нашого боку.

Гості й господарі заусміхались. Виждавши, поки мине легеньке пожвавлення, директор про­довжував:

— Ми повинні з усією відповідальністю пе­рейнятися тими цілями, які Америка поставила перед собою. Всі вони заслуговують достойної реалізації. Після цієї наради, сподіваюся, ми кра­ще уявлятимемо коло тих завдань, які доведеться вирішувати в найближчий час, вона допоможе на­мітити віхи, котрі визначатимуть всю подальшу діяльність ЦРУ. Можливо, навіть до кінця сто­ліття. А зараз дозвольте надати слово містеру Спілбергу.

Помічник президента кивнув головою, немов­би дякуючи за надану можливість виступити, неспішно підвівся, елегантним жестом поправив темно-вишневу краватку, яка чудово гармонува­ла з голубою сорочкою і темно-синім одноборт­ним костюмом у ледь помітну смужку. В манері триматись відчувалося, що цей сорокарічний джентльмен знає собі ціну.

Спілберг розкрив коричневу папку, що лежала перед ним, і, відклавши кілька паперів убік, взяв у руки блідо-зелений аркуш. Швидко пробігши очима по надрукованому тексту, почав свій ви­ступ:

— Від імені президента вітаю присутніх у цьо­му кабінеті, де не раз приймалися відповідальні рішення на благо нашої країни, на захист демократичних цінностей та ідеалів свободи в різ­них куточках планети.

Послідували енергійні оплески. Коли вони стихли, помічник президента повів далі:

— Перш за все хочу повідомити вас, джентль­мени, що, відмовившись від Договору ОСО-2, глава нашої адміністрації представив конгресу секретну доповідь про виконання нами і росія­нами угод ОСО-1 і ОСО-2. У супровідній сказано, що “радянські сили досить значні, і, на нашу дум­ку, їх більше ніж досить для задоволення радян­ських воєнних потреб”. Далі йдеться про те, що Білий дім планує найближчим часом здійснити повну програму стратегічної модернізації зброй­них сил. Це дозволить нам до 1996 року розгор­нути триста двадцять міжконтинентальних баліс­тичних ракет МХ, триста тридцять шість страте­гічних бомбардувальників В-1, закупити сто со­рок чотири ракети для підводних човнів “Трайдент-2”, збудувати чотири ядерних підводних човни типу “Огайо”, здійснити програму вироб­ництва міжконтинентальних балістичних ракет “Міджітмен” і завершити розробку принципово нового стратегічного бомбардувальника по про­грамі “Стелс” — літака, невидимого для радарів, активізувати НДДКР у галузі протиракетної обо­рони. Після відмови від ОСО-2 у нас зросли шан­си покінчити з Договором по ПРО, який пере­шкоджає реалізації програми Ес-Ді-Ай і, зро­зуміла річ, не відповідає інтересам безпеки Спо­лучених Штатів. У всякому разі, тепер ми повинні значно ширше інтерпретувати положення Дого­вору по ПРО, ніж це ми робили досі, з тим, щоб ефективніше просуватися з розробкою та випро­буванням тих компонентів протиракетної оборо­ни, що базуються на нових фізичних принципах. Далі. На останньому засіданні Ради національної безпеки після аналізу стратегічної ситуації в світі та вивчення відповідних документів, частину з яких представило Центральне розвідувальне управління, були розглянуті можливі варіанти порушень Договору 1972 року по ПРО.

— А реакція наших союзників по НАТО вра­хована? — перервав промовця Деніс Опот. — Ад­же не секрет, що політичні кола Західної Європи стурбовані можливими наслідками реалізації програми Ес-Ді-Ай у рамках НАТО.

Спілберг невдоволено хитнув головою.

— Начальника Відділу стратегічних дослід­жень у першу чергу мала б цікавити можлива реакція наших потенційних противників, а не со­юзників. З ними ми завжди домовимось. У них чітко простежується дефіцит політичної волі. Англія, Федеративна Німеччина, Ізраїль, Італія та Японія вже дали згоду на найвищих рівнях у стратегічній оборонній ініціативі. То чи будуть вони категорично наполягати на дотриманні До­говору по ПРО, який перешкоджає реалізації Ес-Ді-Ай? Безумовно, що ні. Але сьогодні мова не про цю закулісну механіку. Я хочу ще раз за­гострити вашу увагу ось на чому: наша страте­гічна оборонна ініціатива стала новою віхою бо­ротьби з міжнародним комунізмом. Дозвольте вам нагадати влучні слова Ліндона Джонсона.

Помічник президента підняв до рівня грудей аркуш паперу, який продовжував тримати у пра­вій руці, і повільно прочитав:

— Римська імперія контролювала світ тому, що зуміла побудувати дороги. Затим, з освоєн­ням морів, Британська імперія зайняла доміную­че становище, оскільки мала в своєму розпоря­дженні кораблі. У вік авіації ми мали могутність тому, що в нас були літаки. Зараз комуністи ство­рили плацдарм у космосі.

Поклавши папір у папку, Спілберг продовжу­вав:

— Наприкінці шістдесятих років нам, як це не прикро, не вдалося переконати більшість у сенаті в необхідності створення широкомасштабної системи протиракетної оборони. Хоча вже під час президентства Картера були закладені основи “космічного щита”. В той же період наш фізик Стівен Бардуел розробив теорію застосування лазерів у космосі, а Едвард Теллер представив проект рентгенівського лазера. На жаль, дого­вір 1972 року з росіянами вніс суттєві обмеження на кількість засобів ПРО. Але згодом, як ви це знаєте, ми зуміли поставити конгресменів у таке становище, що вони, починаючи голосувати проти нової системи озброєнь, тим самим голосували проти надання роботи своїм виборцям. Прихід до влади нової адміністрації дозволив зацікавленим сторонам впритул приступити до реалізації про­ектів містера Теллера і гера Дорнбергера…

Я викликав на екрані дисплея інформацію про цю особу:

“Вальтер Дорнбергер. Генерал-лейтенант гіт­лерівської армії. Брав активну участь у розробці ракет “ФАУ-1” і “ФАУ-2” під час другої світової війни. У квітні 1945 року здався в полон амери­канцям. При розробці ракетних програм СІЛА займав високі пости — радника міністерства обо­рони і консультанта ВПС. Висунув ідеї мілітари­зації космічного простору, був ініціатором ство­рення систем ПРО, зокрема, запропонував виве­дення на навколоземну орбіту супутників з ядер­ною зброєю на борту”.

Відтак на екрані знову ожив містер Спілберг, який продовжував розвивати свою думку:

— …Директива 6-83 Ради національної безпе­ки санкціонувала початок дослідних робіт по створенню системи протиракетної оборони з еле­ментами космічного базування. Таким чином, концепція гарантованого виживання США прий­няла реальні обриси. Якщо ми першими зуміємо реалізувати програму Ес-Ді-Ай, це зробить Аме­рику лідером у воєнній та науковій галузях. До нас звернуть свої погляди країни третього світу, багато з яких нині симпатизують Москві. Пере­думови для такого повороту у нас є. Насамперед я маю на увазі нашу технологічну перевагу. Сьо­годні я хотів би ще раз повернутись до матеріалів наради, яку адміністрація Білого дому разом з Пентагоном провела влітку 1984 року з участю майже тисячі американських підприємців, фінан­систів і представників ділових кіл, котрі представ­ляють електронну промисловість Сполучених Штатів. Готуючись до сьогоднішньої наради, я відібрав найцікавіші, на мою думку, відеокадри.

Шеф ЦРУ, з яким Спілберг, очевидно, раніше погодив технічний бік свого виступу, набрав кіль­ка цифрових комбінацій на терміналі персональ­ного комп’ютера, з’єднаного з монітором. Услід за цим на екрані, вмонтованому в стіні, з’явилось кольорове зображення конференц-залу, заповне­ного елітою електронного бізнесу країни. Телека­мера направила своє око на виступаючого. Облич­чя семітського типу заповнило майже весь екран монітора. У кабінеті директора ЦРУ почувся голос Семюеля Голдсміта — бізнесмена, віце-президента “Круглого столу бізнесу”, чия воля так чи інакше відбивалась на політиці багатьох урядів:

“Колишній помічник президента з питань на­ціональної безпеки Збігнєв Бжезінський якось влучно зауважив: “Америка є глобальним розпов­сюджувачем технотронної революції. Саме аме­риканське суспільство справляє у даний час найбільший вплив на інші народи, сприяючи перспек­тивним сукупним змінам їх поглядів і звичаїв. Сполучені Штати — найбільш новаторське і творче суспільство наших днів”. Важко не пого­дитися з цією точкою зору. Сьогоднішні Сполу­чені Штати справді є прообразом технотронного суспільства, піонером в авангарді людства. І хо­чуть чи не хочуть цього інші країни, але й вони бу­дуть змушені стати на цей магістральний шлях прогресу. Логічно слідує, що саме нам необхідно очолити міжнародне співробітництво при роз­в’язанні глобальних проблем. Кому, як не США, мусить бути надане право розпоряджатись науко­во-технічним потенціалом наших союзників? І не лише союзників… За нашим вибором повинно від­буватися прилучення країн, що розвиваються, і країн комуністичного блоку до висот науково-технічного прогресу”.

На екрані монітора в кабінеті шефа Ленглі з’я­вилося обличчя Брайєна Вудрафа, заступника мі­ністра оборони по НДДКР.

“Хочу поінформувати присутніх у цьому кон­ференц-залі представників електронного бізнесу, що з ініціативи Пентагону створено ряд консор­ціумів. Мета — успішна реалізація програми Ес-Ді-Ай. Створена також спеціальна група військово-промислових корпорацій та дослідних організацій для розробки комп’ютерних програм і технологій. Контракти на роботи вже надані “Макдоннал-Дуглас” та “Ай-бі-ем”. Пентагон також виділив корпораціям “Грумман”, “Локхід” контракти на загальну суму близько шістдесяти мільйонів доларів для досліджень у рамках про­грам Ес-Ді-Ай. В разі успішного випробування нового типу ракети, над якою працює “Тексас інструмента”, Пентагон перекаже на банківський рахунок корпорації 6 мільярдів доларів. А всього, як ви знаєте, Ес-Ді-Ай коштуватиме близько трильйона доларів. Однак не слід забувати, що кожен мільярд доларів, асигнований сьогодні на якусь військову новинку, завтра принесе десятки, а то й сотні мільярдів прибутку. Одне слово, від вас вимагається ініціатива і хист справжніх біз­несменів і спеціалістів…”

— А це Сідней Керр, представник Національ­ного центру стратегічної інформації, — проко­ментував помічник президента появу на стінному екрані високого, астенічної будови чоловіка років п’ятдесяти, з довгим сивим волоссям.

“Ми повинні забезпечити Сполученим Штатам технологічне лідерство у всіх системах зброї шляхом використання останніх науково-техніч­них досягнень. Необхідно створити ефективну базу для гарантування національної безпеки США в майбутньому. Слід різко обмежити екс­порт досягнень електронних технологій, що мо­жуть мати потенційне військове значення. Деда­лі зростаючий вплив світового ринку і захист інтересів національного капіталу вимагає відпо­відного зміцнення позицій держави в галузі зов­нішньоекономічних зв’язків. Нам слід зробити рішучі кроки у напрямку масового використання електронних засобів ведення військових дій, а також з усією відповідальністю подумати, яким чином об’єднати в мобільний комплекс усі нові види та потужні комп’ютери. Росіяни не витри­мають запропонованого нами темпу модернізації озброєння. їх економіка задихнулася б від такого тягаря”.

— Представник Федерального інституту на­уково-технічного співробітництва, — знову по­чувся голос помічника президента.

З екрана до присутніх у кабінеті шефа ЦРУ і до нас з Томасом звертався джентльмен з яскраво вираженими рисами англосакса, типовий підко­рювач Дикого Заходу. Цьому тридцятип’ятирічному блондину не вистачало лише дикого му­станга, вилинялих джинсів, картатої сорочки, чо­біт зі шпорами і, звичайно, кольта.

“Щоб захопити в свою орбіту не лише країни третього світу та європейські держави, а й кому­ністичний блок, ми повинні забезпечити комп’ю­терній політиці відповідну ідеологічну базу. Про­ведений нами аналіз показав, що науково-тех­нічна революція в галузі електронної техніки — новий і надзвичайно ефективний інструмент зов­нішньої політики, який вимагає жорсткого дер­жавного контролю. Роль держдепартаменту по­винна особливо зрости. Ми повинні пам’ятати, що кожне рішення, прийняте нами сьогодні, дія­тиме як мінімум до кінця століття…”

— Ще один кадр з виступу завідуючого Від­ділом адміністративного контролю за експортом у країни соціалізму міністерства торгівлі США, — швидко проказав Спілберг.

“Ми мусимо бути дуже обережними з переда­чею новітньої електронної технології Радянсько­му Союзові. Наша пропаганда має зробити все можливе, щоб у громадськості країн світу скла­лася вигідна для США думка: потік ноу-хау, науково-технічної інформації, ліцензій, патентів іде від нас до них. Росіян же слід позбавити вза­галі будь-якого доступу не лише до новітньої тех­нології, а й до відповідної продукції. Наша відмо­ва від санкцій та ембарго в торговельній політиці з Радянським Союзом передчасна. Хто, як не ми, лідери сучасного науково-технічного прогресу, покликані диктувати іншим країнам шляхи нау­ково-технічного розвитку? Лише ми, американці, маємо моральне право визначати в інших регіо­нах світу межі використання нової технології”.

Екран монітора в кабінеті шефа ЦРУ погас. Гості й господарі Ленглі схрестили свої погляди на помічникові президента.

— Нагадаю присутнім, — продовжив той свою доповідь, — що на цій нараді бізнесменам і про­ми­слов­цям ще раз було роз’яснено, які вигоди вони матимуть у разі успішного розв’язання ряду науково-технічних проблем з метою реалізації програми стратегічної оборонної ініціативи. Було наголошено на тому, що клієнти Пентагону ді­стають статус найбільшого сприяння при реалі­зації замовлень. Так, за звичайну електролампу, яка в супермаркеті коштує 25 центів, військово-морське відомство платить фірмі 21,1 долара за штуку. Ярд електричного кабеля коштує ВПС 50 доларів, у той час як для цивільних потреб він обходиться в 3,6 долара. По-моєму, коментарі зайві.

Повинен відзначити, що деякі компанії прояв­ляють належну ініціативу, справжній американ­ський розмах, сприяючи освоєнню космосу. Так, недавно створена компанія “Інтернешнл бізнес космос” разом із своїм підрядчиком “Сервісіз інкорпорейтед” вже отримала дозвіл адміністрації Білого дому на виведення “космічних катафал­ків” на навколоземну орбіту. Отож, коли заба­жаєте (зробивши при цьому в своїй духівниці відповідну примітку-застереження), то ваш прах у спеціальних урнах з допомогою ракети буде відправлено на небеса. Так би мовити, ближче до господа і раю.

Серед присутніх виникло пожвавлення.

— Так ось, — вів далі помічник президента, — “космічний катафалк” може взяти на борт понад десять тисяч урн-капсул. Погодьтеся, у цьому щось є. Недарма наш президент удостоїв похва­ли енергійних бізнесменів. Звичайно, подібна комерційна діяльність проходить з відома Пен­тагону. Скажу більше: днями “Ей-бі-кей” одер­жала державний підряд вартістю півтора мільяр­да доларів на будівництво специфічної богоугод­ної моделі “Шаттла”. Як ви розумієте, вигода для обох сторін тут очевидна. Військові зможуть зай­вий раз переконатись у надійності аерокосмічної й комп’ютерної техніки та її технології, а надій­ність, швидкодія та мініатюрність — три кити, на яких повинна базуватись ефективність нашої ав­томатизованої системи ПРО і програми Ес-Ді-Ай. Що ж стосується бізнесменів, то вони роби­тимуть свій космічний бізнес…

Фіцуотер натис голубу кнопку, зображення щезло з екрана монітора. Я нерозуміюче поди­вився на приятеля.

— З точки зору інформації про “Ай-бі-кей”, нічого цікавого на цьому відеоролику більше не­має, — пояснив Томас. — Але, гадаю, і цього до­сить, щоб загорітись інтересом до космічних біз­несменів.

— Маєш рацію, — погодився я, не зводячи по­гляду з лисого аналітика. Чи не підкине він ще якийсь сюрприз? Але обличчя Фіцуотера збері­гало непроникність.— Дивний симбіоз: програма Ес-Ді-Ай і похоронна комерція, — спробував бу­ло міркувати вголос, щоб розворушити прияте­ля. — “Космічна лихоманка” в апартаментах роз­відувального відомства — зрозуміла річ. Але встрявати в авантюру з “космічним катафалком” і навіть виділяти підозрілій компанії шалені кош­ти?.. Тут щось не так…

— Ти мало знаєш кухню цих авантюристів. “Зоряні війни”, по суті справи, — ва-банк для них. І все ж вони йшли на це…

— Поки їх не зупинили, — докинув я.

— Так. Зупинили. На щастя. Однак пластирі нам все ще доводиться накладати, а іноді її вда­ватися до хірургічного втручання, — засопів на­чальник аналітичного сектора. — Зрештою, ти це знаєш не гірше від мене. Що стосується твоїх сумнівів і підозр на адресу “Ай-бі-кей”, то мушу трохи розчарувати. Компанія й справді займаєть­ся похоронами в космосі. Ось тижневої давності номер “Ель Меркуріо”. — Фіцуотер простягнув мені розкриту газету, що лежала біля осцило­графів. Тицьнув пальцем у лівий верхній кут. Міг цього й не робити. Звідти одразу ж кидався в очі претензійний заголовок: “До раю або до пекла — через ворота “Ай-бі-кей”.

— Меткі хлопці, — не втримався я від іроніч­ної репліки.

— Куди вже нам, — насмішкувато пробасив у відповідь Томас, продовжуючи мудрувати над пристроєм вводу інформації.

Я швидко пробіг очима текст. Це був реклам­ний репортаж журналістки Долорес Венадо з офісу чілійського філіалу компанії. “Ель Мерку­ріо” розповіла своїм читачам, що вони при бажан­ні можуть скористатись послугами “Інтернешнл бізнес космос”, яка береться поставити небіжчика будь-якого віросповідання і кольору шкіри на небеса. Досить лише заплатити чотири тисячі доларів. Компанія гарантує виведення на навколоземну орбіту “космічного катафалка” та урн з прахом покійників. Електронна комп’юте­ризована труна одночасно приймає в останню путь десять тисяч гуманоїдів. У порошкоподіб­ному стані, спочиваючи в спеціальних капсулах, вони зможуть з висоти трьох тисяч кілометрів споглядати грішну планету, де так швидко про­майнуло їх земне існування. Родичі небіжчиків безхмарними ночам”? матимуть змогу зустріча­тися зі своїми померлими близькими, спостерігаючи за зоряним шляхом суперкатафалка. Ви­являється, “космічний катафалк” має спеціальне покриття з високою відбивною здатністю. Даючи інтерв’ю журналістці, керуючий філіалом Оскар Рюлле зауважив, що в перспективі “Ей-бі-кей” планує розширити межі своєї діяльності. Сфе­ра послуг, мовляв, сягне поверхні Місяця і най­ближчих планет, а згодом вийде і в дальній кос­мос, щоб забезпечити доставку платоспромож­ної душі на ту зірку, під знаком якої вона наро­дилася…

— Нісенітниця якась, — шпурнув я газету на підлогу.

— Ти даремно обурюєшся, — стенув плечима Томас. — Снобів з тугими гаманцями вистачає, лише подавай їм щось екстравагантне. Ось хоча б ці похорони у космосі. З точки зору всеїдного підприємця, бізнес цілком законний, в їхньому розумінні навіть гуманний і високоморальний. Такий собі ультрасучасний бізнес. А коли приди­витися уважніше, то є в цьому репортажі, як на мене, досить цікава інформація.

— Наприклад? — швидко спитав я, хоч газети піднімати не став.

— Виявляється, компанія підтримує найтісні­ші контакти з такими всесвітньовідомими цент­рами технології, авторитетними в колах вироб­ників комп’ютерів, як американська “Силікон Уеллі” й західнонімецька “Силікон Баварія”.

— Навіщо це їм?

— Вони також ведуть роботи по модерніза­ції “космічного катафалка”. Цей Рюлле, примі­ром, заявив, що через п’ять років компанія воло­дітиме дюжиною “катафалків”. Укладено угоду між “Ай-бі-кей” і “Ай-бі-ем” про поставку кос­мічним бізнесменам нового покоління комп’юте­рів.

— Це ще ні про що не говорить, — заперечив я. — Такого роду підприємству обійтися без су­часних комп’ютерів аж ніяк не можна.

— Вірно, — погодився Томас і тут же висловив свій сумнів: — Не подобається мені, що “Ай-бі-кей” улещує Управління перспективного плану­вання науково-дослідних робіт міністерства обо­рони СІЛА, аби воно передало в розпорядження компанії нову комп’ютерну технологію. Більше того, “Ай-бі-кей” хоче дістати в своє розпоряд­ження пентагонівську комп’ютерну глобальну систему командування і управління — ВІМЕКС. Як це тобі подобається?

— Звичайно, апетити у космічних бізнесменів неабиякі, — погодився я. — Що стосується зга­даного уп­рав­ління, то його демілітаризація про­ведена МАБРом ще рік тому. Не знати тільки, чому залишилась стара вивіска. ВІМЕКСом зараз займаються наші експерти…

— Все вірно, друже, — потягнувся він усім своїм двохсотдвадцятип’ятифунтовим тілом. — Але не забувай, що при бажанні демілітаризо­вані комп’ютерні системи можна переробити у зворотному напрямку. — Фіцуотер пильно поди­вився мені в очі.

Я, здається, почав розуміти, куди хилить на­чальник аналітичного сектора Оперативного центру МАБРу.

— До вас ще не надходив звіт про аналіз мате­матичного забезпечення компактних гігабайтових дисків, конфіскованих у машині американця?

— Одержали якраз перед твоїм приходом. П’ять сторінок машинопису. Можеш ознайоми­тись.

І ось переді мною стислий текст, кожна думка якого гранично виважена, продумана. Читаю уважно, не поспішаю, вдумуючись у кожне слово, намагаючись не пропустити найменшого нюансу. Яхщо тут вони взагалі можливі.

Останній абзац четвертої сторінки перечитую двічі. Я навіть обводжу цей шматок тексту черво­ним фломастером: “Попередній аналіз пластикових носіїв інформації, виявлених у машині загиб­лого, дозволяє з високим ступенем ймовірності стверджувати таке: перед нами програмне забез­печення для комп’ютера п’ятого покоління єм­ністю близько двадцяти мільйонів кодованих лі­ній інформації. Програма надзвичайно розгалу­жена, логічно складна. При цьому всі її внутрішні структури відрізняються високим ступенем на­дійності, передбаченим алгоритмом управління. Навіть зараз, не вдаючись до спеціального тесту­вання в лабораторних умовах на високопрецизійній апаратурі, можна зробити однозначний висновок: вилучене поліцією програмне забез­печення структурно дуже близьке до системного апарата, який використовувався в комп’ютерах Ес-Ді-Ай…”

Схоже на те, що крайтрони — лише невеличка ланка у хитро замаскованому ланцюзі злочину, який невідомо ким і коли має бути скоєний. Дуже ймовірно, що акція носить глобальний характер. У мене таке враження, що запахло смаленим. Я морщу носа і невдоволено запитую Томаса:

— Це все?

Він лише знизує плечима і, не повертаючи го­лови від дисплея, бурчить:

— Тобі цього мало?

Мені хочеться по-дружньому ляснути його по спині, і я вже замахуюсь, але в цю мить мій “уокі-токі” озивається мелодією “Гімну націй”. Черво­на цяточка екстренного виклику настирливо за­блимала в центрі екрана мініатюрного дисплея, вмонтованого у розмовний пристрій. Я підніс “уокі-токі” до рівня грудей, натис кнопку двосто­роннього зв’язку. І ось уже переді мною Хільмар Данієльссон.

— Щойно надійшли повідомлення з Лондо­на, — промовив шеф Служби розслідувань. — Агенти МАБРу встановили, що два місяці тому Джордж Уїкер зустрічався з колишнім співро­бітником секретної служби Великобританії “Мілітері інтеллідженс-5” Френком Хейуордом, нині працівником Об’єднаного інформаційного центру Форін оффіса і міністерства оборони Велико­британії. Френк Хейуорд підозрюється в неглас­ному вилученні з комп’ютерних систем особливо конфіденційної інформації. Однак конкретних доказів вини зібрати поки що не вдалося. Зміст його розмови з американцем невідомий. — Вик­лавши інформацію, шеф запитав: — Фіцуотер, сподіваюсь, допоміг?

— Томас молодчина, — відповів я. Мій прия­тель тільки гмикнув. — Але справа, на мій погляд, закручується досить серйозна.

— Керівництво такої ж думки. Тому карт-бланш уже готовий. У Сантьяго вилетиш сьогодні ввечері.

Зображення погасло.

— Що скажеш? — повернувся я до Томаса.

— Шерше ля фам, як кажуть французи, — по­радив він.

— Шукати жінку? Яку?

— По-моєму, тобі варто познайомитися з Долорес Венадо. Даремно ти розсердився на “Ель Меркуріо”.

— Ти так вважаєш?

— Розумію: зараз у твоїй голові суцільний рейвах, — співчутливо констатував Томас.

— Щось близьке до того, — невесело погодив­ся я.

— В літаку продумаєш план дій, спокійно пе­репустиш відому тобі інформацію кілька разів че­рез мозок — ситуація проясниться. Але все-таки почни з журналістки. Так чи інакше тобі дове­деться виходити на “Ай-бі-кей”. Можливо, сень­йорита стане в пригоді.

— Гаразд. Спробую скористатись твоєю пора­дою.

***


Каталог: authors
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця


Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет