Рушник у народнону побуті



жүктеу 117.02 Kb.
Дата03.03.2019
өлшемі117.02 Kb.

РУШНИК У НАРОДНОНУ ПОБУТІ
Зал прибрано святково. Лава застелена рядниною, на столику хліб на рушнику. Оформлено виставку рушників майстрині ( Сухар Світлани Михайлівни, Сухар Елізавети Михайлівни, Дук Віри Данилівни, Трипольської Віри Іванівни, Мунтян Надії Никифорівни, Семенець Марії Несторівни. Е інші речі /серветки, наволочки на подушки та ін.

Звучить у запису "Пісня про рушник" А.Малишка та П. Майбороди.



Бібліотекар

Український рушник... Оздоблений квітами, зірками, птахами. Скільки він промовляє серцю кожного з нас! Від сивої давнини і до наших днів, в радості в горі рушник невід’ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою нитками на полотні. Без рушника як і без пісні, не обходиться народження, одруження і смерть людини.

Простий, скромно оздоблений рушник висить у кожній сільській хаті біля порога на кілочку. Ним витирають руки, з ним доять корову, порають біля печі,

В різних районах України його називають по різному: "утиральник", "утирач", "стирач" тощо. Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній - чистий рушник на похваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку.


Тримай хаточку, як у віночку

І рушничок на кілочку

Тримай відерця всі чистесенькі

І води повнесенькі

Прийдуть зовиці пити водиці

Будуть тебе хвалити.


Дорогі друзі! Ви вже, напевно, здогадалися, мова буде йти про український рушник.

На жаль сталося так, що на нашій славній запорізькій землі, колисці запорізького козацтва, стали забувати українську мову, літературу народні звичаї, обряди старовинні ремесла, І дуже добре, що зараз робляться перші кроки до відродження цих звичаїв, обрядів, традицій. Зросла цікавість підростаючого покоління до давніх ремесел.

Рушник на стіні - це давній наш звичай. Не було, здається жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками Хоч якою б убогою не була оселя: всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без руїнників казали в народі, що родина без дітей,

Мистецтво виготовлення досить давне на Україні. Воно широко відоме ще за часів Київської Русі. І дуже, жаль що у нашому повсякденному побуті це ремесло помітно згасло. І дуже добре, що все таки е ще майстри цієї справи, вони І повинні пере­дати з вами все, що знають і вміють.

На сьогоднішню зустріч з вами прийшли вишивальниці

Сухар Світлани Михайлівни, Сухар Елізавети Михайлівни, Дук Віри Данилівни, Трипольської Віри Іванівни, Мунтян Надії Никифорівни, Семенець Марії Несторівни які принесли з собою свої вишивки. Просимо, розповісти вас про себе та про своє захоплення.



Виступ майстрині… Розповідь про себе, показ своїх робіт. Розповідь про вечорниці, на яких і вишивались раніше рушники/.

Фрагмент українських вечорниць.

Гаситься світло, запалюється гасова лампа. Учасниці вишивають та співають пісню "Вишиванка" муз, О.Сандлера, сл.М.Сома/. Вмикається світло.

Хоч у цілому для українських вишиваних рушників характер­ні спільні ознаки, проте кожен регіон мав свої відмінності, як за формою, так І способом виготовлення, сюжетним оздобленням кольоровою гамою. У переважній більшості це були рослинні, геомет­ричні, геометризовані орнаменти, вишиті низзю, гладдю або хрестом. Кожен район Закарпаття мав властиві яскраво-барвисті відтінків та на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважали рослинні орнамен­ти червоного та синього кольорів. А майстрині не просто вишивали на рушниках, а клали на полотно своє життя, свіою радість І горе, свою надію І журбу /Показати рушники і розповісти про них як вишиті, де і т.д./ Звучить пісня Д.Павличка і В.Білаша "Два кольори“/.


Виступ майстрині… Розповідь про себе, показ своїх робіт.

Матір у всі віки шанували, любили, зве­личували. В народі кажуть: «Як під сонцем квітам, так з матір'ю дітям». Бо ж справді, мати в хаті — це сонце, що дає життя всій родині.

Адже мами та бабусі своїми невтомними руками робили таку красу.

Діти читають прислів'я про матір.

1. Як мати рідненька, то сорочка біленька. А ма­чушине добро, як

зимове тепло.

2. При сонечку тепло, при матері добре.

1. Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гла­денько.

2. Добре й неньці, як дитина в славі.

1. Нема цвіту більшого, як цвіт на калині, Нема в світі ріднішого, як

мати дитині.

2. У кого рідна ненька, у того й голова біленька.

1. У дитини заболить пальчик, а у матері -серце.

2. Нема того краму, щоб купити маму.

1. Матері ні купити, ні заслужити.

2. Материн гнів, як весняний сніг, рясно впаде та скоро розтане.

1. Мати одною рукою б'є, а другою гладить.

2. Який кущ, така й калина, яка мати, така й дитина.

1.На сонці добре сидіти, а коло мами добре жити.
Неподалік мисника на дерев'яно­му гачку завше висів лляний рушник. Щойно вийнятий із скри­ні й випарений у золі, він від­давав тонким запахом деревного вугілля і пересипом рути - м'яти.

Вмившись, я зняв виткану «у хвійки» полотнину, але мамин голос призупинив порух: «За­чекай, я зараз тобі лавошного рушничка дам. — Вона поспіхом дістала фабричний виріб. - Ти ж, певно, відвик користуватися доморобним...» — «Ну що ви,— заперечив здивовано,— поглянь­те, який рум'янець з'являється на щоках!»

Мама удоволено дивилася на мене і не могла зрозуміти: правду кажу чи, може, так, для годиться, «Воно й мені,— зізва­лася згодом,— краще від домо­робного немає, ніяк не можу до купованих звикнути. Та не всі так думають. Минулого тижня Куприянчикова дівка привезла в гості хлопця з Житомира. Мати подала йому лляного рушника, то він погордував, витерся носовиком...» — «Буває,— заспокоюю не­ньку. — Люди, зосібно міські, які не користувалися домашніми виробами, не завжди розуміють принаду рукотворних речей», — «Якби-то городські,— заперечує мати,— їм і дива немає, але й наші, котрі виросли в селі, нерідко нехтують такими виробами. Скажи, чи в багатьох домах побачиш тепер рушник на стіні?..» Рушник на стіні... Давній наш звичай. Не було, здасться, на УкраТні жодної оселі, якої б вони не прикрашали. Хоч би яке убоге судилося їм життя, а есе ж естетична принада завсякчас знаходила місце в помешканнях — хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні або курна хата поліщука,— всюди палахкотіли багатством кольорові рушники. Хата без рушників, казали в народі,— що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки було рушників і яких, створювалася думка про хазяйку дому, ЇТ дочок. Ніщо, здається, так предметне й наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою охайність і працьовитість, ніж ці вимере­жані рукотвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми знавцями.

Вишитий рушник підносив настрій, формував естетичні смаки, був узірцем людської працьовитості. Недарма казали: рушник — як доля, на ньому люди вишивали своє життя. Згадаймо про утилітарне призначення: з рушником ушановували появу немовля­ти в родині, з ним виряджали в далеку дорогу батька-сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь, ним прикривали хліб на столі.

Хліб і рушник — одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові — здавна висока ознака гостинності ук­раїнського, та й сусідніх з ним, народів. Кожному хто приходив з чистими помислами, підносили цю давню слов'янську святиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб — символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку шану одне до одного. Цей звичай пройшов крізь століття, є доброю традицією і в наш час.
Виступ майстрині….. Розповідь про себе, показ своїх робіт.
До нас на свято завітали й наші бабусі. Вони — невтомні трудівниці, хоронительки мудрості нашого народу, звичаїв та обрядів, цікаві казкарки. Вслухайтесь у саме слово: бабуся, бабусенька, бабу­ня, бабусечка. Яке воно ніжне, красиве, лагідне, пестливе!

Бабуся прожила на світі удвічі довше за наших тата і маму. Бачила удвічі більше за них. Ми для неї удвічі дорожчі, бо ми — діти її дітей, її ону­ки. Бо ми — її пташенята, її ластів'ятка.

Правду кажуть у народі: «Діти — це діти, а справжні діти — це онуки!» Бабусі люблять онуків більше, ніж власних дітей. Вони з любов'ю переда­ють їм свої уміння. Так, колись саме у бабусь онуки вчилися прясти, шити, вишивати, бавити немовлят і виконувати хатню роботу.
Для наших рідненьких бабусь хлопчики 4 класу виконають гумористичний танок “Лебеді”.
Рушники за своїм практичним й естетичним призначенням — досить ужиткові атрибути. Крім обрядової, вони виконують І побутову функцію. Відповідно до цього утвердилися і їх назви: утирач (для рук та обличчя), стирок (для посуду, стола й лави), покутник (ними обвішували стіни й фотокартки), плечоаий (для пов'язування сватів), подарунковий, обрядовий (весільний) тощо. Відповідно до призначення вони різнилися й технікою виготовлен­ня. Утирзчі й стирники переважно ткали з цупких валових ниток «у хвійки», утилітарні — з кращих сортів льону чи конопель. Узори клали вишиванням або потканням. Виготовлене полотно вимочува­ли у воді, збивали прачами й відбілювали на сонці. Роботу супроводжували обрядовими піснями, примовляннями, зачинками. Скажімо, коли снували снівниці чи навивали кросна, чоловікам заборонялося заходити до хати, затканки робили лише у так звані жіночі дні — середу, п'ятницю або суботу.

Перший витканий рушник призначався для гостей. Він завжди висів на видному місці. Господиня, на знак поваги до гостя, давала йому рушник на плече чи руку, брала кухлик з водою і люб'язно пропонувала свої послуги.

Вода в відеречку,—

Братику, вмийся,

Рушник на кілочку,—

Братику, втрися.


Виступ майстрині… Розповідь про себе, показ своїх робіт.
Мати — берегиня роду людського. У зміст цього слова ми вкладаємо все, що супровод­жує нас від народження до глибокої старості, — рідний дім, батьківський поріг, родину, мамину пісню й мамину молитву.

Учениця 7класу виконує пісню” Мати наша, мати”.

Мати наша, мати,

Як голубка сива,

Любові крильцями

Усіх нас накрила.

Мати наша, мати,

Як сонечко ясне,

Цілий день нам світить

І в нічку не гасне.

Мати наша, мати,

Як той янгол з неба,

В день і в ночі знає,

Чого дітям треба.

Мати наша, мати,

Мати-українка,

Хай в щасті минає

Тобі кожна днина.

Проте найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушником, збереглося у весільному церемоніалі, їх подавали і брали, коли йшли у свати, ними пов'язували молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі, на рушничок ставали. Ці форми відбивають конкретні ритуалізовані передвесільні й весільні елементи. Скажімо, готувати рушники означало дбати про дівочий посаг. За давнім звичаєм, якщо в родині підростала дівчинка, мати заздалегідь турбувалася про рушники. До їх виготовлення привчали ще з юного віку. Довгими осінніми та зимовими вечорами дівчата мережили узори. Кожна старалася вигаптувати свій, чимось не схожий на інші, малюнок. По тому, якими виходили рушники, скільки встигала дівчина їх вишити, складалася думка про її працьовитість, вдачу. Кращі узори запозичувалися, переходили з покоління в покоління, почасти ставали родовідни­ми.

У кожній сім'ї, поки підростала дівчинка, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними, в кращому розумінні цього слова, хизувалися — гостям і сусідам неодмінно показували придане, виготовлене «дівчиною на виданні». Якій матері не хотілося, щоб селом пішла добра слава про доньку «із золотими руками».' Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку обрядовою піснею:


Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла,

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережечку сушила...


Найпершою ознакою, коли приходили в свати, було «давати рушники». Якщо дівчина та її батьки бажали того, вони пов'язува­ли сватів і молодого рушниками:
Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям сказати,—

А чи мені рушники давати,

А чи мені іншого чекати?


Вважалося за велику образу, якщо дівчина, пов'язавши рушниками сватів, опісля відмовлялась од шлюбу чи навпаки

«взявши рушники», хлопець «пускав негарну славу» про дівчину, тобто розривав заручини. Дати рушники традиційно означало готуватися до весілля, що відтворено і в пісні;


Дожидай, доню, та йди додому,

Бо є у тебе аж троє гостей.

Аж троє гостей, всі три старости.

Ой одні стали аж за садами,

Другі стали під воротами,

А треті стали під сіньми кіньми.

Що за садами — тим відказали,

За воротами — тим слово дали.

Під сіньми кіньми — рушнички дали...
У процесі обряду ці вироби також виконували роль ритуального символу — ними обдаровували родину молодого, перев'язували боярів, заквітчували весільне гільце:
А в коморі сволок,

На ньому рушничків сорок,

Біжіте , внесіте

Та боярів лрикрасіте.


Кульмінацією весілля, власне закріпленням шлюбу, було «ставання на рушник». Пам'ятаєте відому пісню: «Ой хто ж теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане..."? Цей поетичний обряд оповитий високим смислом, широко оспіваний не тільки у весільному, а й фольклорному мелосі. Він утверджував народження нової родини:
Та ми ж з тобою

На білому рушничку стояли.

Золотії перстенечки міняли...
Здається, жоден обрядовий елемент не відігравав у традиційно­му весіллі такої символічно-етичної ролі, як рушник. Він звеличував працьовитість матері-дочки, чистоту почуттів між подружжям, з'єднував сім'ї молодого і молодої, стелився, образно кажучи, життєвою доріжкою, котрою мали пройти юні з високим відчуттям відповідальності перед суспільством.
Виступ майстрині… Розповідь про себе, показ своїх робіт.

Дівчатка 4 класу виконують для мам та бабусь пісеньку “ Берізка”, танок.


Рушники в українських обрядах, побуті та звичаях представляли певні сфери суспільного життя, узаконювали мистецькі уподобан­ня народу, були своєрідними посвідками. При зведенні житла цими виробами застеляли підвалини, на них піднімали сволоки, після чого дарували майстрам, весною, коли заврунювалися жита, виходили в поле цілими родинами і тричі обходили лан, несучи на рушниках хліб - сіль. Ними скріплювали купівлю - продаж домашніх тварин — «щоб велись у господарстві» — та багато іншого.

Кого не хвилював, не бентежив відомий музичний твір Платона Майбороди і Андрія Малишка, що облетів увесь світ,— «Пісня про рушник»? Її співали всі — дорослі й молодь, батьки і діти:


Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.


Небагатьом пісням судилося стати за життя їх авторів народними. Неабияку роль тут відіграли її творці — загальнови­знані поет і композитор, які так вдало поєднали слово й мелодію. Але, здається мені, не менш важливими були і тема, сюжет, котрі сколихнули, взяли за живе, торкнулися тих духовних порухів, що одвічно ощедрувалися, жили в середовищі народу. Максим Рильський у своїх «Вечірніх розмовах» писав з цього приводу: “її співали і в містах, і по селах, співали на вечорах художньої самодіяльності, співали, вертаючись з польової роботи, співали і дівчата, і хлопці, і соло, і гуртом (хоч за характером своїм це таки річ для одного голосу), співали діти в школі, співала молодь, співали і старші віком люди, не стримуючи сліз, — багато чого вона їм нагадувала, ота «Пісня про рушничок», як її всі звикли ласкаво називати…”
Звучить пісня у виконанні Д. Попадинець “Пісня про рушник”.
Виступ майстрині… Розповідь про себе, показ своїх робіт.
Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. Він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завше сусідить ним у нашій добрій хаті як ознака великої любові й незрадливості!
Дорогі матусі та бабусі ! Щиро бажаємо вам добро­го здоров'я і нев'янучої краси! Нехай у ваших домів­ках панують спокій і затишок. Нехай ваше життя буде безхмарним, доля — щасливою на своїй квітучій землі, поміж рідних людей.







Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет