Василь Бережний



жүктеу 1.39 Mb.
бет2/8
Дата18.02.2019
өлшемі1.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

У СЕЛИЩІ ВЕНЕРІЙЦІВ

Селище справило на Яворовича незабутнє вра­ження. Кожне житло, збудоване у формі веле­тенської риби, вміщує стільки мешканців, як, скажімо, наш земний п’ятиповерховий будинок. З чого зроблено “рибини”, Петро не міг визна­чити, але споруди ці, безперечно, були міцні, хоч і здавалися легкими. Вулиць в нашому розумінні тут нема. Поміж довгими овальними житла­ми утоптано стежки, а решта території вкрита плетивом низькорослих рослин. “Ніякого тран­спорту в них, видно, нема, — подумав Яворович. — Не додумались навіть до колеса”. Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до приміщення, З обох боків його Петро побачив кількох воїнів із трубками в руках.

Всередині юрмилося багато народу. Важко було розрізнити, де чоловіки, а де жінки, бо і зовнішній вигляд і одяг у них майже однако­вий — тулуби щільно обмотані тканиною, тіль­ки ноги відкриті. Тканина, правда, різноманіт­ної розцвітки. Якими осередками вони живуть — сім’ями, родами чи, може, ще якимись групами (“може, як бджоли у вулику!”) — Петро так і не довідався. Бачив, що живуть спільно, а як саме — не міг визначити.

Старий вів його довгим проходом, з обох бо­ків якого були приміщення різних розмірів. Ні вікон, ні дверей Петро не помітив, хоча тут бу­ло видно, може, навіть краще, ніж надворі. На нього дивилися венерійці, але вираз їхніх очей був ніякий. І, головне, — всі мовчали. Тільки тупіт кроків, шурхіт одягу та шум дихання чув Петро, а то — ніяких звуків. “Німі! Німі, як риби, — подумав Яворович. — Не дарма ж вони собі й житла такі збудували”.

Нарешті, старий повернув у бокове приміщен­ня і зупинився. Це був досить просторий, ви­довжений зал, освітлений хоч і блідуватим, але рівним світлом. Де джерело світла — важко ска­зати, бо ні вікон, ні люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помітив. Здається, тут сві­титься все — стіни, підлога, стеля. І все це геть помережано різнобарвними лініями, якимись значками і закарлючками. Придивившись, Яво­рович побачив і малюнки, зроблені за допомогою таких самих ліній. “Що це, — думав Пет­ро, — музей, мистецький заклад чи храм?” При­марне світло, глуха тиша, мовчазний венерієць, — все це впливало на нього гнітюче. Від­чув, що йому жарко, що спітнів у скафандрі. Скинув і взяв на ліву руку, наче плащ.

Підійшов ще один — видно, ще старіший, бо згорблений, і цей показав Петрові спину Це розсмішило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись із життям цього народу, Петро дізнався, що, повертаючись спиною, во­ни, так би мовити, віддають себе на його ми­лість чи що, бо в такий спосіб не зможуть захиститися від смертельного удару. Отже, ця поза означає ніщо інше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилиці, значить він ставав другом.

Обидва венерійці, а вслід за ними і Петро, пі­дійшли до стіни, до тієї місцини, де на жовтому фоні не було ніяких візерунків. Старіший венерієць тицьнув Петрові в руку якусь темну гілоч­ку. Яворович подивився на неї, повертів-повертів та й почав розглядатися навколо. Господарі час від часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!

— Що за міміка? — заговорив Петро. — По­казуйте хоч жестами абощо!

Голос його звучав глухо, певне, звук погли­нають стіни.

Старі зовсім не реагували на його репліку.

“Дивно…” — бурмотів Петро, видобуваючи з кишені скафандра великого блокнота і ручку. — Ану, спробую їм намалювати”.

Гілочку віддав назад, сів просто на підлогу і почав черкати на білому аркуші. Згорблений торкнувся гілочкою стіни, і на жовтому фоні проступили фіолетові лінії. Незабаром уже мож­на було розпізнати постать Яворовича у ска­фандрі з великим шоломом на голові. Отже, його поява зафіксована. Тим часом Петро розмаши­сто накидав схему.

З неї неважко здогадатися, що диск — це Венера; хвилясті лінії — її газова оболонка; далі — космічний корабель на орбіті супутника; пунк­тир від космічного корабля через атмосферу до планети — це шлях його ракетоплана. Ще й де­рева намалював, щоб зобразити місце падіння апарата.

Показуючи цю схему старим венерійцям, Пет­ро пояснював її енергійними жестами — тикав пальцем собі в груди, обводив орбіту, розкинув­ши руки, показував, як летів крізь хмари, як упав. Навіть напад воїнів зобразив. Венерійці дивились немигаючими очима, складали трубоч­ками зморщені губи і… мовчали.

Тоді Яворович намалював схему планетної си­стеми і, тикаючи себе в груди, показав, з якого він кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.

Вони тільки відійшли трохи, щоб не одержу­вати стусанів, та й годі.

Петро ляснув себе по лобі і розсміявся. Ну, звичайно ж, звідки їм знати про сонце і планетну сім’ю, коли вони і всі їхні предки жили й живуть під такою щільною оболонкою хмар! Вони ж ніколи не бачили зірок…

Так цього разу Яворович і не зміг порозумі­тися з ними. Вони навіть не здогадалися, що він просить провести його до ракетоплана. Чи, мо­же, тільки вдали…

Завели його до просторої кімнати (також без вікон, але світлої), очевидно, призначеної для відпочинку. Принесли жмут якихось гіллячок, мовчки поклали перед ним та й пішли. Петро довго розглядав ті гілочки, аж поки не здога­дався взяти одну на зуб. То були соковиті і — треба сказати — смачні венерійські плоди. Кіль­ка гіллячок Петро з’їв обережно, побоюючись. А потім, розкуштувавши, докінчив майже все, що принесли йому господарі. Плоди трохи нагаду­вали ананаси, але сік у них був якийсь ніби м’якший і ароматніший.

Чи то від нервового напруження, чи, може, від цієї інопланетної їжі, Петро відчув утому в усьому тілі. Хотілося розправити руки й ноги, заснути. Він так і зробив — ліг на підлозі, по­клавши під голову скафандр, потягнувся до хру­скоту в суглобах, потім ослабив усі свої м’язи і поринув у солодку дрімоту. Незабаром він міц­но заснув.



ДЕЩО З ІСТОРІЇ КРАЇНИ ЩИТІВ

І все-таки порозумівся Яворович із цими венерійцями за допомогою малюнків — незграб­них, майже дитячих, але — картинок! Серед венерійців знайшовся свій Бідструп, який велики­ми серіями маленьких малюнків зумів передати космонавтові найголовніше з життя свого на­роду.

Ось, наприклад, він зобразив морські хвилі і гігантську рибину. На другому “кадрі” — ри­бина вже наполовину висунулась із води і з її розкритої пащі виходить двоє венерійців, мабуть, їхні Адам і Єва. Зрозуміло, що це — ле­генда про походження венерійців; гігантську ри­бу (чи, може, то морська тварина) вони вважа­ють своєю пращуркою. Але, чи є це основою їхньої релігії, чи це просто казка, — здогадатися було неможливо. Тут потрібні пояснення.

Далі венерієць обвіз контури своєї території. З одного боку її омиває море, з інших — засту­пають гори, ліси, течуть ріки. Венерієць намалю­вав багато міст і відгородив усе це щитами. Ціл­ком логічно Петро назвав цю землю Країною Щитів.

Малював венерійський Бідструп гілочкою на якихось блідо-жовтих плитках, які віялом роз­кладав перед Петром. Через кілька днів ці плит­ки зайняли майже всю підлогу в його покої.

Показав венерієць і загони нападників, що, зігнувшись, кидались із списами на щити. І за кожним таким загоном була якась головата, ду­же головата істота. Вона не могла навіть стояти на своїх тонюсіньких коротких ніжках, а сиділа на плечах воїна. Хто вони такі, оті Головаті? Ворожі воїни із списами такі самі, як оці з труб­ками, а Головаті різко відрізняються. Хто ж вони? Петро вказував на них, і венерієць малю­вав ще й ще і все однаково, а хіба це могло роз­крити таємницю?

Тільки згодом, пройшовши кілька сот кіло­метрів по Країні Щитів, побачивши її німий на­род, Яворович зміг скласти уявлення про неї. До речі, його страшенно дивувала таємнича система сигналізації, за допомогою якої передавалася звістка про його прибуття. Тільки він (у су­проводі кількох воїнів) підходив до міста, жите­лі висипали навстріч і, звичайно, показували спину. І це при тому, що ніяких апаратів, дротів, кабеля — не було. Взагалі, як переконався Яворович, венерійці не знали металів і не користу­валися ними. Петро не мав сумніву, що під оцими чудернацькими містечками, попід синіми лісами є багаті поклади різноманітних металів, але не дивувався, що венерійці не користуються ними. Метали їм просто не потрібні, принаймні на цьому етапі розвитку.

Клімат цього поясу теплий, і природа — щед­ра трудівниця — дає все необхідне для життя: харч, будівельні матеріали, сировину для тка­нин. Плоди (а їх хто зна й скільки гатунків!) не потребують ніякої обробки — досить простягну­ти руку і зірвати з дерева чи з куща. При об­робці такого будівельного матеріалу, як гнучкі дерева, які до того ж виділяють густу клейку масу, венерійці користуються невеликим набо­ром кам’яного інструменту. Ну, а тчуть, певне, вручну, можливо, застосовуючи дерев’яні при­строї, — цього Яворович не бачив. Навіть малю­ють вони рослинним соком! Освітлення жител, як виявилось, теж природне: стіни покривають якимось люмінесцентним матеріалом.

А з воєнного погляду, то це просто щастя, що тут невідомі метали! Дальність польоту і про­бивна сила стріл із бронзовими гостряками, пев­не, збільшилися б у кілька разів, з’явилися б мечі, кинджали, шаблі… А там дійшло б і до вогнепальної зброї…

Але чого вони воюють? На це запитання Пет­ро не швидко одержав відповідь. Може, за пло­доносні ліси і гаї? Так вони рівномірно вкрива­ють увесь суходіл. Тут навіть обміну ніякого нема, засоби до життя є скрізь, буквально на кожному кроці! Проте Країну Щитів оточують Списи, і на багатьох плитках Яворович бачив зображення сутичок, великих битв і баталій. Очевидно, війна ведеться уже давно, може про­тягом життя кількох поколінь. Не втерпів Пет­ро. На одній такій плитці розмашисто поставив знак запитання. Венерієць деякий час дивився на цю закарлючку, потім відклав плитку і взяв­ся черкати на іншій.

Довелося витратити чимало зусиль, набратися великого терпіння, щоб таки вияснити обста­новку.

Венеру заселяє багато народів: Сини Риби, Нащадки Тигра, Гілки Дерева, Діти Грому і багато інших. Особливе місце займають Голо­ваті, їхню територію венерієць оточує на плит­ці клубками хмар, і Яворович припустив, що це гірська, Захмарна Країна. І ось Головаті якось підкорили собі всі племена і народи, за винят­ком Синів Риби. В кожного підкореного вони знищили на голові волосся — цих Петро назвав Голомозими, хоча це слово май трохи інший від­тінок. На голови тут взагалі нічого не одягають, а раз нема навіть волосся — значить голомозі. Як же Головаті підкорили племена, поневолили їх, не маючи ніякої зброї? Петро малював Го­ловатих із списами — венерієць стирав списи, малював їх з трубками — той витирав і трубки. В тоненьких руках Головатих не було нічогі­сінько, проте величезні загони підкорених ішли туди, куди вказували ці кволі руки. А йшли во­ни штурмувати Країну Щитів, бо вона, мабуть (як подумав Яворович), не давала данини Го­ловатим і взагалі була в них більмом на оці. Си­ни Риби мужньо захищалися, не скорилися й тепер. І хоч війна часто завдавала і завдає їм відчутних ударів, хоч багато воїнів поверталося в рідні селища не з щитами, а на щитах,— вони не показують ворогові спини.

Дізнався Яворович, що й його були пораху­вали за одного з Головатих і почастували от­руйною стрілою. Тільки могутній Петрів орга­нізм зміг перебороти отруту. Головатий сконав би і від меншої дози. І от коли Петро вийшов із склепу, куди Сини Риби кладуть знищених во­рогів, — усі були вражені. Тоді й вирішили всту­пити в переговори з несподіваним гостем. І який же був радий Яворович, що йому не довелося застосувати своєї страхітливої зброї проти цих волелюбних венерійців, що він не пролив їхньої крові, не спопелив їхніх щитів, які захищають волю!

За допомогою малюнків йому розповіли про один з епізодів цієї безконечної війни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, і Сини Риби пиша­лися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих і оточили одного з Голова­тих, їхні стріли не поціляли в нього, бо воїни чомусь не визирали із-за щитів, хоч Головатий, здається, спокійно сидів на плечах Голомозого, звісивши руки й ноги. Щільне коло щитів зву­жувалось доти, доки той не зміг ворухнутися по­між ними. Тоді із-за щита знялася рука одного із Синів Риби і дзьобнула Головатого стрілою в тім’я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися на­віть зиркнути на Головатого, вони увесь час хо­валися за своїми щитами. А той був зовсім без зброї і загинув від одної стріли… Чому ж такий страх?

Венерієць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. І справді, вже по черепу отам у печері Петро міг скласти уявлен­ня про розміри голів у цього загадкового пле­мені, їхні черепи, мабуть, разів у п’ять більші від черепа людини. І яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?

Жадоба якомога більше дізнатися гонила Яворовича по Країні Щитів — по її лісах і луках, маленьких і більших селищах. І весь час він від­чував якусь прогалину в усьому баченому, а яку — ніяк не міг визначити. Чогось не виста­чало для повноти картини… Думка про це з’я­вилася зненацька: немає дітей! Скільки він ман­друє — не бачив жодної дитини. У відповідь на його розпитування Сини Риби малювали сели­ща, оточені лісами. “Мабуть, десь вони вихову­ються всі разом, — здогадувався Петро, — де-не­будь у своєрідному дитячому заповіднику”.

Живився плодами і відчував себе добре. Тут, здається, зовсім немає неплодових дерев — на кожному є довгасті, схожі на гіллячко, стручеч­ки, наповнені поживною соковитою масою. І що цінно — незважаючи на задуху, сік плодів про­холодний. Коли б не це, Петрові було б сутуж­но. Клімат тут субтропічний, але ж… повітря стоїть непорушне, вітер не хитає дерев — жар­ко, задушливо. Ото тільки й порятунок, що ос­віжаючі плоди.

Інколи доводилося ночувати в лісі, але реву звірів він не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосі, як і люди. І всі травоїдні, жод­ного хижака. Навіть шестилапі “тигри” жив­ляться плодами, а нападати на ворогів їх при­вчили довготривалим тренуванням.

А одного разу в густому лісі Яворович рап­том почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як уко­паний, зупинилися і його мовчазні супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сиділа на гілляці і, надуваючи собі воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.

— Ку-у-гу… Ку-у-гу…

Ніби скаржилась комусь на свою самотність.

— Бідна моя, — промовив до птиці Петро. — Може, й ти з Землі прилетіла?

Пташина повернула голову на звук і, здаєть­ся, з цікавістю подивилася на людину. А тоді знову надула воло і почала квилити:

— Ку-у-гу… Ку-у-гу…

Сини Риби мовчки спостерігали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами і то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала роз­мова людини з птахом. А Яворовича це зворуши­ло до сліз, бо ось уже скільки він чує тут лише свій голос, лише свій. Та коли птиця із тим жа­лібним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, німота здалася йому ще густішою, ще нестерп­нішою. І Петро почав співати:

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б’є…

Молодість мила, ти щастя моє!

У словах пісні виливав свою тугу за Зем­лею — зеленою, співучою планетою. До болю схотілося туди, на сонячні простори, до людей. “Літак… Де мій літак? — подумав, наче проки­нувся Петро. — Скільки ж можна отут блукати? Досить!”

Торкнув синю руку одного із своїх супутни­ків, зупинився і почав енергійно жестикулюва­ти. Вони стояли мовчазні, як і дерева навколо. Тоді Яворович узяв плитку і намалював свого ракетоплана.

У відповідь на чотирьох великих плитках во­ни накреслили територію Країни Щитів, позна­чили селища Яворович нарахував їх більше двох­сот. Виявилось, що він мусить побувати в кожно­му місті! Так вирішив отой сухорлявий венерієць з високим волоссям, який скінчив миром конф­лікт між Петром і Синами Риби Хто він у них — вождь чи жрець, — Яворович так і не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказівки всі стараються виконати якнайретельніше. А він вирішив, що коли Могутній Гість і Добрий За­хисник відвідає всі міста Країни Щитів і його побачить увесь народ, — отоді нарешті війна за­вершиться перемогою Синів Риби! Гість — їх­ній Брат: він зайшов у воду, щоб показати це і малює рибу, з якої вийшов.

Поглянув Петро на карту і тяжко зітхнув. Уже десятий день ходить він по країні, а відві­дав лише п’ять містечок. Досі його бажання спів­падали з бажанням гостинних господарів. Але обходити пішки таку величезну країну.. Це треба принаймні рік! На “Астероїді” подумають, що він загинув, та й все рівно, хоча б і звістку їм подати, “Астероїд” не зможе так довго перебу­вати коло Венери, він мусить певного дня стар­тувати, а пропустить термін — не потрапить на Землю…

Що ж робити? Венерійські ліси поглинули ра­кетоплан, і Петро не зможе його знайти без до­помоги Синів Риби. Знову сів і, поклавши на коліно плитку, почав малювати літака і пункти­ром стежку до нього. Сини Риби мовчки поди­вилися на цей малюнок і… рушили вперед. Мусив і Петро йти. “Ех, коли б оце хоч мотоцикл! — подумав космонавт. — А то поки дійдеш…”

Почало темніти. Венерійці добре бачать і в темряві, а Петрові доводиться орієнтуватися по блідих люмінесцентних світлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Ліхтарем не користу­вався, бо яскраве електричне світло просто слі­пить венерійців. які ніколи не бачили Сонця.

Глупої ночі прийшли вони до міста, розташо­ваного на морському березі. їх зустріли при виході з лісу і повели до берега, де юрмився ве­ликий натовп.

ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ

Хоч Петро вже й звик до мовчазності Синів Риби, але все-таки дивно бачити величезний на­товп і не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стіною — рухи бачив, в голоси не пробивалися.

Коли Могутній Гість у супроводі воїнів піді­йшов ближче, увесь натовп, як одна душа, по­вернувся до нього спинами. Петро звичним ру­хом обернув обличчям до себе найближчого, і в ту ж мить обернулися всі. В темряві Петро ба­чив лише перші лави, за кілька кроків постатей не можна було розрізнити. І він уже в котре згадав земні ночі з їхнім ніжним, серпанковим світлом зірок і Місяця. Та навіть і без Місяця на Землі вночі все ж таки видно. А тут хоч око виколи — темрява стоїть стіною. А венерійці бачать, недарма ж у них такі побільшені очі. Хотілося присвітити ліхтарем — розпанахати темряву мечем голубого проміння. Але Петро боявся осліпити Синів Риби. Стояв і вдивлявся в темряву. І поволі перед ним проступила чудова картина.

Одяг венерійців почав світитися ніжним зе­ленкуватим світлом, а через те, що на ногах у них не було нічого,— світні спіралі ніби плава­ли в повітрі. Світилося і їхнє високе волосся — здавалося, над головами здіймаються промені. Коли ж Петрові очі трохи звикли, він почав бачити і відсвіти на обличчях, особливо в очах… “А може, в них очі самі випромінюють світло? — подумав, сідаючи на горбку. — Бідолахи, коли б вони мали голос та оце заспівали…”

В глибокій тиші рухались венерійці і, як спо­стеріг Петро, рух був не хаотичний, а злагодже­ний, відчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу і зникли в темряві. Біля Яворовича сиділи тільки ті, що прийшли з ним — четверо юнаків. Постаті їхні не світилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кілька кроків він помітив одного місцевого венерійця, одяг якого не зеленів, а жеврів. Цей стояв не­порушно, обличчям до моря, і Петро чомусь відчув співчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерійська ніч ніколи не мине, а він отак стоятиме і жеврітиме своєю мукою, своїм горем.

Яворович повернув голову в бік принишклого моря і аж скрикнув од несподіванки. Воно все цвіло зеленими гілочками! Це дуже красиво — з глибини чорного мороку виринає одна пара, потім друга, за ними ще й ще.. Ось вони під­пливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисни­ка, а потім проходять повз того, що самотньо жевріє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони ніби пливуть у повітрі — ніжно-зелені візерунки линуть у цілковитій тиші і від цього здаються якимись нереальними, ефемерними.

Десь у самісінькому Петровому серці починає звучати музика — тиха, ніжна, як струмочок, що пробивається поміж травою. Струмок біль­шає, повніє, і Петро починає стиха наспівува­ти якусь мелодію, наспівує в такт руху Синів Риби, що виходять і виходять з моря на суходіл.

— Ех, якби симфонічний оркестр… — Це ж венерійська Вальпургієва ніч!

Видовище продовжувалось кілька годин.

Петро дивився цю містерію і линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа і не та­ка щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не сховані, як зер­но в стрючку, перед очима людей — безмежність космосу… Що, якби оцим венерійцям показати космічний простір, пронизаний світлом?

Повз нього пливли і пливли пари, а його ят­рило одне: як їх вивести на сонячні гони?

Коли пройшли останні Сини Риби, той, що відсвічував рожевим, підступив до Яворовича і, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сів поруч і все торкав Петрову руку. Що він цим хотів сказати, Яворович не розумів, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Він явно хвилювався — рука його злегка тремтіла. Ще гостріше відчув Петро їхню велику біду — відсутність звукової мови Самі вони якось спіл­куються, але як? Інколи Яворовичу починало здаватися, що це він втратив здатність говори­ти, що при аварії з ракетопланом його контузи­ло. Тоді починав розмовляти сам із собою або співав. Переконувався, що цілком здоровий, ад­же чує власний голос. І все-таки ніяк не міг збагнути, чому ж не чують вони?

Рожевий супроводжував Яворовича в місто, зайшов до відведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не відступав і на крок. Це зацікавило Петра, і він пильно приглядався до його жестів.

Принесли гірлянду якихось фруктів, наниза­них на гнучку лозинку. Як тільки Петро про­стягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий відсунув ту гірлянду, показав, нібито їсть, а то­ді враз упав на підлогу і зобразив сон. Виходи­ло, що ці плоди сприяють сну, а він не хоче, щоб гість спав. Але чому, з якою метою?

Незабаром, коли Рожевий вдався до графіки, Петро почав потроху розуміти його. Із тих чис­ленних каракуль, які важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому місті є по­друга (дружина, кохана), тільки в Рожевого нема — вона якось потрапила до Головатих і перебуває тепер у Захмарній Країні. Як це ста­лося, Петро не зрозумів, та це його не дуже й цікавило. Головне він зрозумів добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Об­лишити все і піти в Захмарну Країну.

Яворович усміхнувся: от що значить почуття та ще й на Венері! Але пропозиція Рожевого ду­же зацікавила його. Намалював літака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони по­летять на ракетоплані.

— Розумієш, друже. — злегка поляскав його по спині, — ця штука швидко донесе нас в За­хмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше…

Здається, він зрозумів. Сам накреслив на плитці ту місцевість, де впав літак, і Петро по­бачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє міст. Мовчки тицьнув пальцем. Тоді Рожевий стер міста, стер усе, що було накреслено і під­вівся. В усій його постаті, сповитій жевріючими спіралями, була рішучість. Він почекав, доки збе­реться його Брат (Яворович складав скафандр), з тоді сторожко повів його з приміщення Через кілька хвилин вони вже йшли лісовою стежкою

Де й ділася Петрова втома! В темряві густої венерійської ночі він ступав навмання, але енер­гійно. Був упевнений, що до ранку вони добе­руться до літака, і Рожевий допоможе підготу­вати його до старту… А побувавши в Захмарній Країні, Петро шугне до свого рідного “Асте­роїда”!

Стежина відділялася від чорної стіни дерев блідими світними шнурами. Петро бачив поперед себе рожеві спіралі венерійця, і в думці сплива­ли картини їхньої німої містерії на березі моря. “А в кабіні ж — кіноапарат… — з жалем поду­мав Яворович. — Який фільм уже був би!”.



ДОЛИНА ПРЕДКІВ

Цілу ніч Рожевий і Яворович ішли без пере­починку. Обходячи і селища, заглиблювалися в хащі, полохали сонних тварин, і тоді Петро милувався жовтогарячим світінням їхніх очей. Інколи золоті горошини креслили траєкторію в повітрі — то розбуджені птахи перелітали з де­рева на дерево. Було задушливо, Петро спочат­ку розстебнув комір сорочки, а згодом і зовсім її скинув. Але втома не брала його, і він подумав, що Венера таки має менше тяжіння, бо на Зем­лі він би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кілометрів!

По тому, що рожеве світіння одягу венерійця помітно поблідло, Петро здогадався, що почи­нає світати. І справді, повітря поволі світліло, наче хтось фільтрував його, відділяючи темну густину. Тепер уже можна було розрізнити чор­но-сині стовбури дерев, які виринали з жовта­вої імли. Темрява ще чигала в гущавині, а там, де ліс рідший, ставало зовсім видно.

В гайку карликових дерев, що сягали Петрові до колін, венерієць зупинився. Петро втомлено стежив, що він робитиме. Рожевий, відхиляючи цупке гілля, дивився на корені дерев. Ось він обережно взяв якийсь плід, схожий на товсте­лезного опенька, тільки без голівки, і підніс його Петрові. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню і почав роздивлятися. Тим часом венерієць знайшов ще одного такого “опенька” і показав Петрові, як зняти тоненьку плівочку, що вкриває м’якиш. Почистили. Вене­рієць почав потроху відкушувати і смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив і собі і від задоволення аж прицмокнув. М’якіть цього “опенька” танула на язиці, а сік нагаду­вав шампанське Здалося, маленькі бульбашки якогось газу вибухають у роті, і прохолода ллється в груди. Яворович відчував, як його покидає втома, як м’язи наливаються новою силою.

Другого “опенька” знайшов уже сам — вони туляться внизу стовбурів, і не розбереш, чи ро­стуть з грунту, чи на дереві. “От планета — справжня теплиця! Якби знаття як його сади­ти, — подумав Петро, жадібно кусаючи, — може б, прийнялося на Землі…”

Хотів поласувати ще одним, але венерієць же­стами показав, що більше, не радить. Тільки тепер Яворович відчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче від легкого сп’яніння.

— Ну, гаразд, — обізвався до Рожевого, — соком почастував, тепер давай їсти!

Той ніби зрозумів жарт, бо як тільки вони ви­йшли з плантації карликових дерев, нарвав дов­гастих плодів, на смак не то банани, не то груші, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.

В розпалі жовтавого безтінного дня вступили в гірську місцевість.

Стежка в’юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, каміння, вкрите густою сіткою рос­линності. Взагалі, рослини на Венері надзвичай­но активні — вони вкривають усе: і горби, і до­лини. Ото тільки не ростуть на прибережному піску, а то всюди буяють та ще й у кілька по­верхів: одні вистелюють грунт, інші здіймають­ся над ними на 2–3 метри, ще інші — сягають у височінь. Планета й справді нагадує теплицю, в якій природа поставила гігантський експери­мент по вирощуванню найрізноманітніших рос­лин.

На повороті Петро зупинився не так враже­ний, як здивований: через рідколісся він поба­чив роззявлені пащі гігантських рибин, а в них помітив постаті венерійців. Навіщо ж туди йти? Він і так увесь час відчуває себе втікачем, а тепер…

Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий від­разу відчув, що він не йде, і обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерієць підійшов, торкнувся його ніг і пішов уперед. Петрові нічого не лишалося, як іти слідом.

Стежка вивела їх у долину, до підніжжя висо­ких скель. Тепер Яворович побачив, що “риби­ни” видовбані в скелях, чи, може, то природні печери, а тільки вхід оформлено в традиційному стилі. Здавалося, величезні “рибини” видира­ються з-під гір і ніяк не можуть вирватись. Яки­ми засобами досягалось враження руху, космо­навт не міг визначити, але це — перше вражен­ня, яке він відчув, кинувши погляд на широко роззявлені кам’яні пащі. “Рибини” пливуть, хоч і не зрушують з місця, пливуть, хоч на їхніх спи­нах — важенні гори. Подібного Яворовичу ще не доводилось бачити, і він у думці дивувався, що тут є такі будівничі.

Спробував полічити отвори: один, два, три, чотири… Далі не видно було в жовтій імлі, мо­же, їх там хто зна й скільки. Велике містечко і — якесь дивне. Постаті венерійців у пащах застиг­ли, наче прислухаються до чогось, ніхто й не зворухнеться.

Рожевий раптом зупинився, не дійшовши до скелі метрів п’ятдесят, почав жваво жестику­лювати руками, потім обернувся і сів спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але він навіть не глянув на нього. Щось таємниче, по­божне було в усій його постаті. Особливий на­стрій охопив і Яворовича, він мимоволі пройнявся урочистістю хвилиш: І жовтий оцей серпа­нок, і поза Рожевого, і непорушність отих, що в скелі,— все це наповнювало душу якоюсь неви­мовною тугою. І це була туга неземна, може, це навіть і не туга, а щось інше торкнулося гарячо­го серця інопланетної істоти.

Щоб звільнитися від цього почуття, Петро стряснув головою і рушив до ближчої печери.

В широченній пащі — тісний натовп венерійців, вони німо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Мо­же, вони тепер вважають його своїм ворогом?

Яворович підступає ближче — не рухаються. Стоять плече в плече, тільки вузький прохід по­середині залишили. І те, що по цьому проходу ніхто не рухається, що він зяє, як націлена в тебе чорна трубка, ще дужче підсилює гнітючість моменту.

Вийняв ліхтаря і, пересилюючи себе, підійшов до самісінького входу. Мурашки пробігли в ньо­го по шкірі, коли побачив, що ясі ці венерійці — мертві. Підніс ліхтаря, бризнув сліпучим про­мінням в застиглі обличчя — вони тільки багря­но сяйнули сухими очима. Петрові здалося, що на якусь мить мумії ожили, що вони зараз за­ворушаться і тоді станеться щось страшне. Але мертві стояли непорушно.

Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіко­вані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Краї­ни Щитів. “Це і гігантський мавзолей, — думав Петро, ідучи в глиб печери, — і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть…” І скільки він не йшов — перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не бу­де. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігант­ської гробниці, полегшено зітхнув.

Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінчен­ні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, міль­йони. Певне, всіх своїх предків поселили тут ша­нобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворо­вич здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непо­рушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мов­чазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?

Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикут­ний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю — у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови…

Там, де стежка повертає в хащі, Петро огля­нувся на Долину предків, повиту жовтавою ім­лою. “Рибини”, як і перше, виривалися із скель у широкий світ… Помітив і групу венерійців, що йшли внизу — мабуть, принесли ще когось із полеглих. “Цікаво, як вони муміфікують? — по­думав Яворович. — При нагоді треба дізнатися”.

Знову пробиралися хащами, пильно оглядаю­чи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.

Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той ліс, куди він упав і де його поранили завзяті сини Країни Щитів! Тепер трубчасті де­рева оточували їх з усіх боків. Молодець Роже­вий — привів! Але чому він так скрадається, як леопард? Навіщо він затис під пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту імлу, сподіваючись побачити крило літака, і гру­ди йому розпирало хвилювання. Думав про свій апарат, як про живу птицю, яка давно вже че­кає на нього. Може, хоч тепер вдасться налаго­дити зв’язок з “Астероїдом”…

Нарешті крізь густий серпанок поміж темно-синіми трубами дерев забіліло крило його літа­ка! Петрові нараз привиділось, що воно схитну­лося. Та це, мабуть, від того, що він так швидко іде… Он воно біліє, наче сонячне вітрило!



Каталог: authors
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет