Василь Бережний



жүктеу 1.39 Mb.
бет4/8
Дата18.02.2019
өлшемі1.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ЩО РОЗПОВІЛА ГІЛКА

Вигляд самотніх куль серед жовтизни шпича­куватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний на­стрій. Фіксуючи на кінострічку краєвид, він ду­мав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оці Головаті. Які могутні сили дрімають у цих мозках, ізольованих, виключе­них із життя… Марнуються на якісь химери ота­кі чудові біокібернетичні комплексні Цікаво, над якими ж проблемами замислились оці геніальні голови?

“А чому, власне, геніальні? — вхопився Пет­ро за останню думку. — Може, тому, що створи­ли біологічних роботів? Але ж головне все-та­ки мета. Навіщо? — ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?”

Хотілося спитати про це у ближчої кулі, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч і ліворуч, близько й далеко бовва­ніють білі кулі над жовтими кущами. Але всі вони поступаються розміром кулі Головного Розпорядника, жодної іншої такої Петро не по­бачив. Деякі зовсім маленькі — наче пуп’янки.

Тиша. Цілковита тиша. Голомозі снують по­між кулями, не звертаючи ніякої уваги на кос­монавта і його товариша. Рожевий час від часу зупиняється і ворушить губами — Петро здога­дується, що він запитує про свою Гілочку, але ніяких звуків не чути. Та ось він заметушився, затупцював, обертаючись на всі боки, наче стрілка компаса поміж магнітами. Яворович на­цілив на нього апарата, зробив кілька кадрів.

Рожевий глухо пробурмотів:

— Я вже відчуваю: вона близько, близько…

Пішов, як сонний, по боковій стежці, жовті колючі кущі хвиськали його по обличчю, а він усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хви­лин десять, Рожевий раптом кинувся бігти. Те­пер і Яворович побачив ту, яку той називав Гі­лочкою. Дівчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Граціозна по­стать її огорнута золотистою матерією, і це відтіняє її темно-синю шкіру; жмут високого волосся, перев’язаний з самого вершечка, кону­сом похитується на голові.

Яворович ледве встиг підняти кіноапарата, як вони кинулись навстріч. Може, за крок від Ро­жевого дівчина спинилася і повернулась до нього спиною. Він підняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався і сам став до неї спи­ною. Петро не знав, чи говорили вони між собою в цей час, але стояли отак довго. І, можливо, порушуючи їхні звичаї, він підійшов до зако­ханих і сам повернув їх обличчям до обличчя. Відійшов і ще зробив кілька кадрів. Спохватившись, поглянув на їхні очі: хотів побачити сльози, сльози радості! Але очі в них були сухі, блискучі.

Невже не виступила жодна сльозина? Чи, мо­же, вони взагалі не плачуть?

Дівчина заспішила з своєю ношею, не пішла, а побігла поміж кущами. Золотистий її одяг зли­вався із жовтим фоном.

— Чого ж ти її відпустив? — спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого і намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Об­личчя було непроникне, однакове. Отже, пере­живання всі десь у глибині єства.

— Сказала: мусить виконати обов’язок, — глухо промовив Рожевий. — Вона ще не знає, що її чекають вищі обов’язки у себе на батьків­щині.

Він стояв і дивився в той бік, де важка запона хмар ховала його рідний край.

— У вас є таке почуття — любов до батьків­щини?

— Коли б не було — і ми б опинилися серед Голомозих.

Гілка незабаром повернулась і повела їх до свого житла. По дорозі Рожевий, мабуть, роз­повідав їй про Яворовича, бо дівчина частенько повертала свою голівку в бік чужинця і погля­дала сухими блискучими очима. Та на її облич­чі Петро не зміг прочитати нічого: воно гарне, але нагадує маску.

Зійшли в глибокий вузький яр. По його схи­лах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнув­шись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.

“І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого мо­ря?” — спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гір­коту, протест. Але він не міг чути їхньої розмо­ви, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. — “Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!” — патетично продовжував юнак.

Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким ур­вищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, поси­лає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпоряд­ника…

Рожевий подивився на кулю і одвернувсь.

“Невже вони ніколи не сплять?” — спитав свою кохану.

“А хіба що?”— здивувалась вона.

“Як то що? Сьогодні ж одразу ми тікаємо звідси!”

“Куди?”


Це запитання спантеличило Рожевого. Він обернувся до Петра і переказав йому розмову.

— Вона питає куди. Я не знаю, що їй відпо­вісти!

Петро усміхнувся:

— У нас теж буває — не знаєш що сказати жінці.

Гілка стояла, трохи схиливши голову набік і з’єднавши руки на поясі. В її постаті було щось іронічне.

“Я думаю навпаки: ти зостанешся тут… як­що хочеш, щоб ми були в парі”.

— Вона думає навпаки! — вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвів руками:

— У нас, на Землі, жінки теж часто думають навпаки…

“Хіба можемо ми, діти Риби, жити в оцій но­рі? — обернувся юнак до дівчини. — Пригадай наші простори, наші ліси й моря, наших ровес­ників і батьків!”

“Невдовзі настане страшне: Великий Розпо­рядник готується знищити увесь рід Риби. Пі­демо туди — і ми загинемо”.

Юнак відступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

“Він давно обірвав би наше буття, та не мо­же. Від їхніх біохвиль нас захищає волосся і ви­сокі щити”.

“Тут щось уже таке приготовано, що ні во­лосся, ні щити не допоможуть. Здійсниться воля Великого Розпорядника”.

Вони відійшли в куток і притиснулись до сті­ни — щоб далі від входу, далі від білої кулі.

“Мій любий, — сумовито говорила Гілка, — ти усвідом і закарбуй собі в пам’яті те, що зараз почуєш. Досі увесь рід Синів Риби тільки ізо­лювали, тримали в оточенні — для якогось ве­ликого експерименту. І ось ця епоха минула, Сини Риби випили свій час, вичерпали його день за ніччю, хоч він плинув довжелезною рікою. Лишилися краплі, бо невблаганна мудрість Го­ловатих — творців і руйначів — от-от закриє шлюзи. Завершився історичний цикл, і весь на­род Країни Щитів мусить піти у небуття, роз­чинитися у Невідомості, вернутися туди, звідки вийшов. Коло замикається. Мусить здійснитися воля великого розуму Головатих, що є джере­лом життя і небуття. Так-так, мій любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирішив знищити Країну Щитів. Уже завершено підготовку, вже зібрано могут­ню силу, і вона чекає лише імпульсу. Безліч Го­ловатих виробили в собі здатність концентрува­ти своє випромінювання в потужний пучок. Те­пер кожен з них може посилати на величезну відстань біохвилі такої сили, що проти них не­має захисту. Загибель впаде на Синів Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навіть дере­ва… В тобі хвилями ходить напруга, мій любий, але ти мусиш скоритися, і, може, Велика Муд­рість дасть нам дні і ночі, і ми вип’ємо їх разом з тобою, у парі. Це ж безглуздо гніватись на за­кони Невідомості, адже ми з тобою все одно не вічні”.

“Ми не вічні, а рід наш вічний! — відповів юнак, а в усьому тілі його наче блискали блискавки і гриміли громи. — Ходімо до своїх — попередимо, підготуємось!..”

“Марні поривання, любий”.

“У нас теж велика сила!”

“Все враховано, проаналізовано, виверено”.

“Тікаймо!”

“Лишайся тут”.

“В оцій норі?”

“Законам Невідомості треба підкорятись”.

“Побачиш, я визволю тебе звідси, Гілко, ви­зволю тебе від твого страху!”

Вона взялася рукою за його волосся, стиснув­ши тугий жмут. Петро не знав, що це засіб заспокоєння, і з цікавістю стежив за рухами дів чини. Зафіксувати цю сценку на кінострічку не зміг: в печері було напівтемно.

“Не заспокоюй мене, Гілко, бо хіба можна бути спокійним, коли піднято спис на батьків і братів, на минуле і майбутнє рідного роду! Я зараз же йду до нього…”

“До Великого Розпорядника? Я не пущу. За­гинеш!”

Рожевий легко відштовхнув її і подався з пе­чери. Яворович пішов за ним. А вслід поспіши­ла і Гілка, схожа на бджолу в своїй золотистій одежі…

ЮПІТЕР ГНІВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гілка стримати свого коха­ного, не допустити безрозсудства, він сміливо наблизився до Головного Розпорядника. Під лі­вою пахвою темніла трубка. Все його єство аж бриніло від напруги, він був готовий навіть загинути аби тільки пожбурити оцій жорстокій голові свою правду.

І ось він став проти білої кулі на відстані польоту стріли — невеличкий, але красивий у своїй рішучості.

“Я хочу говорити з тобою, Великий Розпо­ряднику!”

“Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю”.

Рожевий міцніше притиснув трубку, ступив крок уперед.

“Виходить, правда, що ти замислив знищити Синів Риби і всю нашу Країну Щитів?!”

“Що ти розумієш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скільки біологічних різновидів мені доводилось виводити з Небуття і повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань”.

“Хіба ж це…” — почав Рожевий, але думка його урвалася. Він побачив, що з-за білої ку­лі, наче з легкого туману, до нього простує… точнісінько і який самий юнак, як він. Така по­стать, така хода, навіть одяг не новий, тільки що свіжий, не поношений.

Побачивши двійника свого коханого, Гілка за­тулила очі долонями. Рожевий мимоволі позад­кував.

Та це було лише першої миті. Гордий Син Риби опанував себе і зупинився.

“О Великий Розпоряднику! — підняв він ру­ку. — Я визнаю, що ти наш творець, мені не по­трібно доказів…”

А двійник підходив ближче — вже видно бу­ло, як здіймаються і опускаються його груди при диханні.

“…Але нищити своїх дітей — це жорстоко і безглуздо”.

Точна копія Рожевого зупинилась перед ним і промовила його ж голосом:

“Вгамуйся. Найвища мудрість — підкорення ритмам злетів і падінь. Ходімо, Гілко…”

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гілки, як у груди йому впилася хижа стріла. Він схитнувся і впав мертвий.

“О Великий Розпоряднику, а коли ви всі ста­нете перед лицем Матері Невідомості…”

В тумані, що оповиває білу кулю Розпоряд­ника, бовваніє постать. Ось вона рушає, набли­жається. У Гілки тремтять руки — ще один такий самий, як її коханий!

“Вгамуйся, — промовила постать знайомим, рідним голосом. — Це марне — опинатися не­схитному Законові Оновлення”.

“Виходить, тільки для нас цей закон?”— гукнув Рожевий до кулі.

Але відповів йому новий двійник:

“Все підкоряється цьому Законові. Мозок Го­ловатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замість нашого роду з’явиться інший…”

“І ти, підкінчик, говориш про “наш рід”, — обурився Рожевий.— Чи ти його відчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?”

“Я такий же, як і ти”.

“Ні, не такий! — заперечив Рожевий. — Ти не маєш того, що ми набули в процесі розвитку. Хоч і мислиш, але ти манекен. Ти не любиш і не можеш любити життя!”

“Зрозумій, що життя — це тільки прояв Не­відомості. Такий закон: одна краплина посту­пається місцем іншій. Увесь наш рід—це крапля”.

“Ні, не крапля, а велике море!”

“Хіба це не однаково для Матері Невідомо­сті — крапля чи море? Все підкоряється ритмам оновлення, і ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дізнався багато, чого ж іще хочеш?”

“Чого я хочу? — гукнув Рожевий. — Хай ко­жен з нас, наче крапля, падає в Невідомість, оновлюючи рід, щоб він вічно жив і розквітав мудрістю. Ось чого я хочу!”

“Закон його змете. Ходімо, Гілко, ходімо, люба…”

Друга стріла з шумом вирвалася з трубки, і цей покотився додолу.

Але двійники ішли і йшли. Здавалося, безліч їх сиділо за білою мовчазною кулею і тільки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Роже­вому щось про вищу мудрість, про одвічні зако­ни буття, і кожен закликав спокійно йти у Неві­домість. Спочатку Рожевий відповідав їм, спере­чався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцій і що цю суперечку вирішить боротьба.

Як тільки двійники наближалися до Гілки, він спрямовував на них свою чорну трубку, і кожен падав як підкошений. В Рожевого не бу­ло жалю до них, бо хіба ж вони народжені? Хі­ба в них було дитинство, юність? Чи ввібрали вони в себе звуки і пахощі рідних лісів? Музи­ку моря? Вони таки справді — роботи, вони виконують чужу волю, і тому їх треба нищити, нищити…

Та коли в трубці не лишилося жодної стріли, а з туману з’явилася нова постать, Рожевий ви­гукнув:

“Ти гніваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свідомості немає страху перед тобою!”

“Коли б у мене були пелюстки емоцій, — від­гукнулась голова, — то я б радів з тебе: адже ти — продукт діяльності нашого мозку, нашого життя — піднявся до самосвідомості. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступінь розвитку. На но­вому етапі наш творчий розум проявиться ще яскравіше”.

“Творці… Боги… Я не вірю у ваше безсмер­тя! Трубка вже націлена, стріла завмерла перед польотом. Стережіться!”

Вхопивши Гілку за руку, він поспішив до сво­го нового друга — Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспішно намагався полагодити ра­цію. Слухав розповідь молодого розхвильовано­го венерійця і морщив чоло, болісно думаючи про своє. Гілка зіщулилась і заклякла.

“Як тільки стемніє — ми втечемо!” — виголо­сив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в голові проплива­ли якісь тривожні, хаотичні думки. Отак в зем­ному небі линуть, гнані вітром, сірі хмари. На­магаєшся розгледіти їх, а вони міняють обриси просто на очах, і можеш побачити в них те, що підкаже тобі уява: материки, гірські хребти, велетенські бородаті голови з темними пля­мами очей… Так, процес оновлення панує в усьому Всесвіті. Все в русі, все в розвитку. Без цього не було б ні зірок, ні планет, ні грому, ні пахощів, не було 6 самого життя… То невже ж Природа — наче та дитина біля купи піску: то виліплює, то руйнує?.. А так, так, Невідомість, Природа не може не створювати і не руйнува­ти… Вона творить із захопленням, використову­ючи всі свої можливості, і нищить без жалю. Отак будуть зметені і довговолосі, так, так… А замість них з’являться досконаліші біологічні конструкції. Такий одвічний закон оновлення. Створені мудрістю Головатих, довговолосі пере­ступлять поріг Небуття, і для них самих буде однаково — жили вони чи ні, бо зітреться їхня пам’ять. Тільки в бездонній пам’яті Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається… Так… То вони, а я… Ве­ликий Розпорядник ніяк не може розгадати таємниці моєї появи… Хіба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж… Немає нічого, що приховало­ся б від його мудрості. Адже він одразу розга­дав знаки мого мислення… Він читає мою психі­ку, наче розкриту книгу. І невже в ній не зали­шив свого символу мій автор, мій загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати…

“Спати!” — це слово прозвучало сигналом тривоги. Сліпуче сяйнув у Петровій голові “ма­як”. Яворович потер долонями скроні, стрепе­нувся. Будь насторожі, юначе, не піддавайся чу­жій волі! Бач, як скрадливо пробрався у твою свідомість Великий Розпорядник, як непомітно накинув сіть своїх думок… Е ні, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!

Петро випростався в кабіні, став обличчям до білої кулі.

— Хочеш говорити — то давай відверто!

Білі пелюстки почали танути, танути, і перед зором Яворовича знову з’явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, на­вислий лоб. Маленькі очиці так і вп’ялися в Петра. Але він стояв несхитно, як і належить людині.

— Я відкидаю твої думки, — сказав уголос Яворович. — І якщо Природа — дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собі, Великий Роз­поряднику, що хтось інший експериментує над вами, Головатими?

Петрові здалося, що синя рисочка рота тіп­нулася.

“Ми завжди були і завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. І ти створений кимось із наших мудрих. Невже ти не усвідомлюєш цього? Адже ти — один”.

— Ні, я не один, нас дуже багато — людей!

“Це в твоїй уяві”.

— Можеш переконатися.

“Як саме?”

— Спробуй прийняти електромагнітні коли­вання із-за неба. Там мої товариші ждуть мене.

“Нова загадка, — подумав Великий Розпоряд­ник. — Оце парадокс, яких немає в лабіринтах моєї пам’яті”.

На голому черепі Великого Розпорядника з’я­вилося синє яблуко. Спочатку Петрові здалося, що воно набухло під плівкою, але придивившись, він побачив, що “яблуко” вільно перекочується на голові. Ось, ніби знайшовши найзручніше місце, воно зупинилося. “Оце так приймач, — подумав Петро. — Сферичний, охопить усе шат­ро неба”. В цю мить “яблуко” почало світліти, в ньому замиготіли тоненькі прожилки.

“Вони тебе кличуть”, — передав Великий Роз­порядник.

— З якої ділянки неба? — аж стрепенувся Яворович.

А “яблуко” на голові Великого Розпорядни­ка мінилось, там нуртували якісь течійки.

“Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато”.

— Кинь туди отаку думку: “Живий-здоровий, перебуваю на високогірному плато, Вели­кий Розпорядник вважає мене за робота”.

“Добре, хай знають, що я здогадався”.

“Яблуко” на його величезній голові посиніло, наче від напруження.

— Прийняли?!

“Так. Але ти мусиш нарешті розкритися, жарт затягнувся”.

— Тут немає ніякої таємниці, ніякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я — люди­на, житель планети Земля, третьої від Сонця…

“Запрограмували тебе міцно. Ще й атмосфер­ні явища викликали…”

— От що буває, коли мозок, хоч і великий, залишається віч-на-віч із собою, — перебив Пет­ро. — Безумство запускає коріння у мудрість. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзів! Вони наді мною…

“Парадокс із парадоксів. — подумав Великий Розпорядник. — Або я збожеволію, або розга­даю. Цей робот використав мене для своєї гри”.

— Не для гри, а для зв’язку з космічним ко­раблем!

“Коли б усе це не було таким оригінальним, я б уже припинив твоє існування”.

— Даремно погрожуєш, — спокійно відповів Петро і намацав у кишені мазера. — Коли б тобі вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товариші. Бо хто ж є могутніший за людину? Ніхто. Ви, Головаті, розвивалися однобоко. Убивши своє тіло, ви позбавили свій мозок до­свіду, через це і мудрість ваша обмежена, ви­кривлена, фальшива. Животієте під сувоєм хмар і навіть не підозрюєте, які навколо глибини про­стору, яке Сонце палахкотить…

“Ага, тепер мені стає зрозумілим, хто послав тебе, — злорадо подумав Великий Розпоряд­ник. — Говори, говори”.

— Ми прибули до вашої планети як друзі. Ми хочемо розкрити перед вами океан світла…

“Так, це ті уперті сектанти, які вигадали ле­генди і самі повірили в них. Вони надумали зруйнувати Суспільство Мудрих”.

А Петро, запалившись, продовжував:

— Одною з причин вашого виродження є лік­відація мови. Адже голос, інтонація сприяють виробленню людського…

“Яблуко” з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднілися неначе в хмарі. То бу­ла хмара страшного гніву, а Петро не знав і жбурляв дошкульні слова:

— Пройде небагато часу, і мужній народ Кра­їни Щитів залишить вас далеко позаду…

Це, мабуть, була та іскра, що викликала ви­бух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плівка на гулі, і він поба­чив… червоне око. Рожевий і Гілка шарпнулися, забилися в куток, і Яворовим інстинктивно за­крив прозору шторку кабіни.

— Світло того ока — вбивче, — проскрипів Рожевий.

— Якщо космічна радіація не могла проник­нути в кабіну, то біологічне випромінювання — тим більше,— заспокоїв його Петро. — Зараз ввімкну двигуна, і ми відлетимо від такого нер­вового сусіди. Юпітер гнівається, значить прав­да не на його боці!

Він спокійно сів за пульт, натиснув кнопку стартера і одразу ж почув, як запрацював дви­гун підйому. Зараз Петро підніме апарат, десь у безпечному місці висадить своїх пасажирів, а сам… Але чому апарат не здіймається? Яворович дає такі оберти турбіні, що вона аж зави­ває, ракетоплан здригається, але стоїть на місці, наче прип’ятий. Петро повернув голову і побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в’ються якісь гнучкі, як ліани, дере­ва. Незабаром вони буквально сповили літака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думці і вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обіймів?

ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам’яталась Гілка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

— Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нічого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович відсунув шторку, і Гілка нечутно висковзнула з кабіни. Справді, червоне око затяглося плівкою, і дівчина спокійно пішла собі і незабаром зникла за кущами.

“Що ж робити? — думав Петро. — Невже отак і сидіти в кабіні?”

І враз він згадав про скафандр. Адже цей ко­смічний костюм також захистить його від біо­логічних променів!

Одягся і одразу вибрався назовні, закривши в кабіні Рожевого.

Блимнуло червоне око — раз і вдруге, блимнуло й утретє… А Петрові нічого. Він стояв і дивився на цупку рослинність, що густо обплу­тала літак.

Око блимнуло ще яскравіше.

“Ех, не хочеться мені тебе блимнути! — поду­мав Яворович. — Може, ти таки зрозумієш…”

Стояв, прикидав у думці, як розчистити оці густі, чіпкі хащі. Пустити в дію мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похиб­ка, неточний рух, — і він власними руками зни­щить машину, спалить міст до своїх друзів, до своєї планети, до людей. А ліани так густо роз­рослися, що й не помітиш, як відчикрижиш шмат металу. А як ненароком спіткнешся? Полосне по всьому корпусу… Ні, ні, про мазер нічого й думати.

Петро вихопив з піхов мисливського ножа — блиснула голубувата сталь — не ніж, а справж­ній тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурів. Сталь жадібно стинала живе мотуззя, темна су­кроватиця текла на грунт.

Аж упрів Яворович, поки позбивав гадючі рослини з одного боку літака. Зайшов на дру­гий — там, здалося, заросло ще густіше. Рубав і думав про дивовижні знання живої природи, про біогенні секрети, якими володіють Голова­ті. Щоб за бажанням викликати отакий інтен­сивний ріст рослин! Та це ж… Коли б можна було на Землі…

Останній помах ножем — остання ліана зазміїлася біля Петрових ніг. Полегшено зітхнув. У скафандрі було душно, але зняти його не на­важився, вважав, що навіть шолом відхилити небезпечно. Нічого, він потерпить, тепер уже не­довго…

Підвів голову— що таке?! З того боку знову піднялися рослини! Так, так, доки він вирубу­вав тут, — вони виростали там. Це було неймо­вірно. Петро обійшов апарат і почав мацати ру­ками гнучкі жилаві рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скільки він порався з того боку — хвилин з десять? Не більше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тільки дивив­ся, як ці кляті рослини оповивали літака. А то­ді кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тільки цурпалки летіли.

Але це була Сізіфова праця: ліани виростали вслід, і, здається, рубка сприяла росту. Втом­лений, знесилений, Петро забрався до кабіни. Там уже сиділа Гілка і годувала свого коханого великими біластими плодами. Юнак жадібно ку­сав м’якіть, з якої аж капав сік. Тільки тепер Яворович відчув, як йому хочеться їсти. Гілка, ніби вгадавши його бажання, подала “яблуко”.

— Вона каже: це харч спокою. — обізвався Рожевий. — Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди і справді були смачні: м’якіть ніжна, сік солодкавий. Яворович їв і поглядав назовні. Проклятущі ліани ще дужче оповили апарат, прив’язали його сотнями міцних канатів. Петро вийняв мазера, покрутив у руках і поклав на коліна.

Рожевий якось обм’як, гострий блиск його очей погас.

— Ай справді, це харч спокою, — сонно про­казав він. — Ніяких тривог, ніяких небезпек я не відчуваю, їх просто нема. От що може зро­бити кохана, кохана…

І в Петра розлився спокій на душі. Дивовиж­на байдужість пойняла його волю. Та й чого йому, справді, хвилюватися, навіщо себе шма­гати? Ну, стартує він згодом, пізніш — хіба не однаково? Адже космічний їхній корабель все одно ще з місяць перебуватиме на орбіті супут­ника… Петро знав, що цими міркуваннями він тільки хоче виправдати свою лінь, свою безді­яльність, усвідомлював, що це ганебно для кос­монавта, але нічого вдіяти з собою не міг. Сидів, міркував про це, а щоб змінити становище — і пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як ліани обплутали літака, бачив, але оком стороннього.

“Що це зі мною робиться? — думав сам со­бі. — Хіба ж так можна?”

Але не встав, не кинувся нищити клятих ліан.

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочат­ку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазе­ра. Подумав, правда: “Нащо воно їй?” Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

— Я залишаюся з Гілкою, — сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там — за­гинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

— Фантазії? — гірко усміхнувся Петро. — Ні, брат, це не вигадки — Земля, народ… Вони іс­нують реально, і я мушу прагнути до них.

— Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

— Ага, добре, добре… І дуже цікаво…

Яворовичу не хотілося навіть розмовляти, си­дів розморений і байдужий до всього.

Ті двоє, не поспішаючи, вибралися з кабіни і зникли десь у темряві. Петро позіхнув, зруч­ніше вмостився на своєму сидінні і невдовзі вже спав спокійним, глибоким сном.

ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ”

Наступного дня Рожевий і Гілка навідались до Яворовича. Гілка знову почастувала його плодами спокою, і тепер вони здалися Петрові ще смачнішими.

Гілка, через свого нареченого, запропонувала піти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував — іти то йти. Щоб легше було ходити, навіть скафандра зняв — недбало кинув на сидіння і вибрався а кабіни. Ковзнув байду­жим поглядом по білій кулі Великого Розпоряд­ника і почовгав услід за Гілкою і Рожевим. Про небезпеку навіть не подумав.

Довгенько ішли вони, минаючи білі кулі, ото­чені жовтими їжакуватими кущами. Нарешті зупинилися над урвищем. Тут кінчалося оце ви­сокогірне плато, заселене білими кулями, а там. внизу, у срібному мареві розкинулася величез­на країна, звідки й походять Головаті. Петро бачив білі стрічки річок, темні гаї, рівно прокрес­лені шляхи, що губилися на обрії серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самій атмосфері відчувається добробут, щедрість природи, якесь ідилічне щастя.

Внизу помітив довгу процесію, яка повільно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у білому, за ними вслід — у зо­лотистому — такому, як Гілка. Все відбувалося так, як у німому фільмі: постаті рухалися без­звучно, ніби й не йшли, а пливли в густому ма­реві.

Гілка повела Петра і Рожевого понад урви­щем далі, і процесія то зникала з очей, то з’яв­лялася знову, але все ближче і ближче. Нарешті підійшли так близько, що можна було розріз­нити окремі постаті. Це були жінки, і передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано ди­вився на них — ну, точнісінько, як на Землі! Жінки в білому дуже нагадували йому земних жінок, важко було повірити, що це істоти з ін­шої планети.

Тільки підійшовши ще ближче і побачивши, що тіло в них зелене, як рута, Петро переко­нався, що це — венерійки. Собою гарні, пропор­ційно складені, вони викликали симпатію. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, і це нагадало Петрові “Мадонну з дитям” Леонардо да Вінчі.

Рожевий торкнув Яворовича за плече і го­лосно заговорив:

— Цей обряд називається “Друге народжен­ня”. Посадять дитя у квітку і будуть вирощу­вати мудреця!

— Не кричи так, незручно, — шепнув Петро.

— Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! — загукав Рожевий ще дужче. — Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.

Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кри­чати (це, мабуть, його розважало):

— Що ви робите? Нащо відбираєте в дити­ни дитичстро? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!

“Еге, так легко критикувати, — подумав Яворович, — коли на різних частотах…”

Дорога, по якій ішла процесія, зигзагами пі­діймалася все вище і вище. Нарешті білі поста­ті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. “Рабині, — подумав Петро, — бранки. Бач, кожна щось не­се”. В їхніх великих очах тьмяніла покора.

— Хто вони? — спитав у Рожевого, і той під­твердив його здогад:

— Це тіні своїх владарок. Вони йдуть за ними скрізь, навіть за межу життя.

“Тіні…” Петро й справді побачив тіні — не­ясні, розпливчасті, але все-таки тіні! — і це бу­ла для нього велика новина. Певно, над цією країною хмарність тонша, не так розсіюється світло, як, наприклад, в Країні Щитів, і тіла від­кидають легку тінь.

Тим часом Рожевий вів далі:

— І Гілка моя — теж тінь. Це їй владарка до­зволила побути зі мною. І я тут зроблюся тін­ню, бо настає таке, що тінню бути краще.

Яворович усвідомлював, що це рабська пси­хологія, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганеб­ність таких думок. Що ж, коли йому подобається бути “тінню” — нехай собі…

“Мадонна”, як у думці назвав її Петро, зупи­нилася над урвищем і рвучко піднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому зда­лося, що вона зараз кине малюка вниз. Але во­на міцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутній мудрець, мабуть, більше не побачить.

Рожевий говорив так голосно, наче тут ніко­го й не було:

— Гілка мені сказала, що це поганий знак: на обличчі матері немає радості.

Петро придивився до обличчя “Мадонни”, і йому здалося, що на ньому зблисли дрібні сльо­зинки, неначе “”роса на зеленому листі. “А певне ж, — подумав, — якій же матері буде радісно на­завжди розлучатися з дитям?”

— Це велике для неї щастя, каже Гілка, що її первісток займе місце серед наймудріших! — гукає Рожевий Петрові, наче глухому. — А вона засмучена.

Петро дивиться на підняті руки матері, на дитину, що глипає оченятами в широкий світ, і йому самому робиться тоскно. Він відчуває зем­не, людське почуття материнства. Невже воно скрізь однакове — на Землі і далеких планетах?

“Мадонна” знову пригорнула дитину і пішла, не оглядаючись, поміж колючих густих кущів оцього високогірного плато. Всі рушили слідом — і володарки, і їхні “тіні”. Пішли й наші мандрів­ники.

Обряд завершився біля одної з розкритих кві­ток “лотоса”. Обійшовши квітку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гніздо, по­стояла трохи біля неї та й відійшла. Ти піднесли чорне тоненьке стебло, і вона його швидко зжу­вала. До квітки одразу ж приступили рабині, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро міг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрібне для харчування майбутнього мудреця.

Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її ніжки опинилася на лівому паху, а лівої — навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося від болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафіксували цю його позу, об­горнувши клейким листом. Пуп’янок був хоч ку­ди, тільки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрібниць буде регламентовано, малюк ростиме згідно рецепта, вивіреного найгеніальнішими мозками суспільства. З цієї са­мої миті кожна клітина його крихітного організ­му береться під контроль, усі життєві процеси спрямовуються до однієї мети: розростання моз­ку, його удосконалення як апарата мислення.

Учасниці процесії оточили “Мадонну”, оче­видно, втішаючи її, чи, може, висловлюючи за­хоплення, але вона відсторонила їх владним же­стом і… рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його “нетутешність”, його відмінність від Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, ніби пізнаючи знайомого. Петро також не відводив погляду від неї, але ні­як не міг визначити кольору її великих овальних очей. Першої миті вони здалися йому світло-го­лубими, але одразу потемніли, зробилися фіоле­товими, а потім темними, як ніч. Згодом він ді­знався, що очі цих венерійців випромінюють світло, і колір цього випромінювання залежить від настрою, від інтенсивності душевного збу­дження. “Промениста…— подумав Яворович. — Нагадує молоду індіанку”.

Жінка зупинилася кроків за два перед Пет­ром, повні губи її ворухнулися, вона щось гово­рила, але голосу Яворович не чув — наче жінка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:

— Тут такий звичай, каже Гілка, перед вла­даркою треба вкорочувати ноги.

І він одразу став на коліна. Яворович наче й не чув того, невідривно дивився на Матір, і ба­чив на її зеленому обличчі знаки страждання, глибоко захованого в серці болю.

Мабуть. Гілка розповіла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступ­нула ближче і поклала йому руку долонею на чоло.

Петрові здалося, що пальці її злегка тремтять, вібрують. Що ш треба? Стояв ні в сих ні в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жінка тримала руку на його чолі з хвилину чи більше. Тонка біла тканина здіймалася на її грудях, і Петро ніяк не міг перебороти враження, що перед ним людина, яка навіщось пофарбувала шкіру в зелене.

“Ти дуже схожий на всіх наших, — вловив її думку Яворович, — але я вірю в записи твоєї пам’яті”. Вона опустила руку і схилила голову, ждучи, що він скаже.

“Є така планета — Земля…”

“Це записано в твоїй пам’яті”.

“Люди… Люди… — він уявив першотравневу демонстрацію на Хрещатику в Києві. — Люди послали нас”.

“В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти по­бачив наш край і потім розповів людям”.

“Побачити — це, звичайно, для мене цікаво, — подумав Яворович, — а от розповісти людям про це, мабуть, не вдасться”.

“Чому?”


“Бо я не можу стартувати”.

Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку посла­ла спокійну:

“Ходім до нас, тут зимно”.

Всі рушили за нею — і владарки, і “тіні” — тією самою дорогою вниз. Пішов і Яворович із своїми друзями. Деякі натяки в думках Проме­нистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цікавість. “В мене ще є трохи ча­су…” “Тут зимно…” Що все це означає?

А внизу й справді було набагато тепліше. Гу­сте повітря насичене ароматом буйної рослинно­сті, і хоч спершу Яворович відчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше і легше. Дерева й тут стояли безлисті, але це справжні хащі. Бачив, що там і сям сколихуються гілки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тільки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечі.

“Друге народження… Друге народження…” — спливала думка в голові, і він співчутливо погля­дав на білу постать Променистої.



Каталог: authors
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет