Василя барки «жовтий князь»



Дата15.08.2018
өлшемі152 Kb.
#40532

Жанна Колоїз
ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКІ НЕОЛОГІЗМИ В РОМАНІ

ВАСИЛЯ БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»
Колоїз Ж. В. Індивідуально-авторські неологізми в романі
Василя Барки «Жовтий князь».

У статті йдеться про індивідуально-авторські утворення, засвідчені в романі Василя Барки «Жовтий князь»; проаналізовано їхні формально-структурні та функціонально-стилістичні особливості; з’ясовано семантичні особливості окремих груп новотворів, їхню дериваційну базу та способи продукування.



Ключові слова: індивідуально-авторське утворення, новотвір, дериваційна база, спосіб словотворення.
Колоиз Ж. В. Индивидуально-авторские неологизмы в романе
Василия Барки «Желтый князь».

В статье исследуются индивидуально-авторские образования, представлены в романе Василия Барки «Желтый князь»; анализируются их формально-структурные и функционально-стилистические особенности; характеризируются семантические особенности отдельных групп новообразований, их деривационная база и способы образования.



Ключевые слова: индивидуально-авторское образование, новообразование, деривационная база, способ словообразования.
Koloiz Zh. V. Individual author’s neologisms in the novel by Vasyl’ Barka „Zhovtyi Knyaz’ ” („Gellow Duke”).

The article presents the individual-author’s deposits which are attested in the novel by Vasyl’ Barka “Zhovtyi Knyaz’ ” („Gellow Duke”); their formal-structural and functional-stylistic peculiarities are analyzed here; the semantic peculiarities of the discrete groups of neologisms, their derivative base and the ways of their formation are also ascertained in the article.



Key words: individual-author’s deposits, neologism, derivative base, the way of formation.
Значна увага вітчизняних лінгвістів нині зорієнтована передусім на дослідження функціонального аспекту мови як засобу вербальної комунікації [5, c. 223]. Причому джерельною базою таких досліджень доволі часто слугують художні твори видатних митців, які зробили свій вагомий внесок не лише в мовотворчий процес, але й у розбудову мовної системи.

На сучасному етапі розвитку лінгвостилістики індивідуальне мовлення письменників стає об’єктом посиленого інтересу, адже мова літературного твору відображає динамічні процеси, що відбуваються у сферах матеріальної та духовної культури народу.

Одним з таких творів, який яскраво ілюструє кризові моменти розвитку суспільства, коли загострюються питання про ідеали, світогляд людини, добро і зло, морально-етичне виховання й аморальність, духовність і бездуховність, життя та смерть і т. ін., є роман-хроніка Василя Барки «Жовтий князь», що розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, «оголює» болючу правду про радянську тоталiтарну систему, яка й уособлювала демона зла – жовтого князя [3]. А відтак цілком закономірно, що таке з’явище в літературі й репрезентація його загалові не могло залишитися поза увагою передусім літературознавців (Т. Головань,
Н. Дроботько, О. Думанська, М. Лисенко, О. Логвиненко, О. Маланій,
Я. Орлюк, С. Смірнов, Г. Швець, М. Ярмак та ін.). Не залишилися осторонь й мовознавці [1; 2]. Хоч, варто акцентувати, ті чи ті проблеми, пов’язані з індивідуальним стилем автора, розглядаються здебільшого принагідно [4]. Говорити про всебічне вивчення ідіостилю письменника, гадаємо, передчасно. Адже чимало цікавих лінгвістичних проблем є чи то частково розв’язаними, чи то й не розв’язаними взагалі.

У своїй статті ми поставили собі за мету «зазирнути» у робітню слова Василя Барки, зокрема його індивідуально-авторських новотворів зі значенням предметності, що демонструють експериментування з мовним матеріалом під час написання роману «Жовтий князь». Саме авторські інновації є тим потужним виражальним засобом, який ілюструє бездуховність «совождів», духовну деградацію тогочасного «партконоводства», духовне виродження та зубожіння «перепронакомуністичних» і духовну кризу представників «муходрянська» та суспільства загалом.

Індивідуально-авторські неологізми, засвідчені в романі Василя Барки «Жовтий князь», об’єднуються переважно навколо значення предметності (рідше непроцесуальної (статичної) ознаки: Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють [3, с. 51]; Зоставшися один, думав свою думу без кінця: виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних [3, с. 230]), яке в мовознавчій традиції закономірно розглядають як узагальнену назву субстанційних об’єктів, що є реальними предметами або сприймаються як такі в нашій свідомості. Матеріальні об’єкти, що репрезентують предметність, позначаються вербальними знаками з граматичним статусом іменника, який кваліфікують як «найномінативнішу частину мови». А відтак номінативні поля, що в комунікативному процесі забезпечують можливість мислити предметно й інтерпретувати предметну частину мовної картини світу, постійно відкриті для поповнення та оновлення, зокрема й за рахунок індивідуально-авторських новотворів [5, с. 170–171].

Індивідуально-авторські інновації, що функціонують у романі «Жовтий князь», стилістично виправдані; вони засвідчують мовну майстерність письменника, особливості його індивідуального стилю: Між іншим, соратники, − не ті, що ратиці мають, а, так би мовити, «совожді»…


[3, с. 172]; Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили [3, с. 196]; Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида – важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в руках стіпується…[3, с. 94] тощо. Основу подібних індивідуально-авторських номінацій становить творча фантазія митця, яка створює суб’єктивні образи об’єктивних фрагментів дійсності.

Унаслідок суб’єктивного авторського переосмислення словотвірних законів сучасної української мови і порушення семантичної системності словотвірного типу виникають авторські номінації, завдяки яким В. Барка досягає відповідного стилістичного ефекту, подекуди й саркастичного, як-от у першому контексті, де значення узуальної лексеми соратник (< ратник − «боєць раті, воїн») не просто витлумачується через синонімічну індивідуально-авторську совождь (< вождь), але й актуалізується через близькозвучне слово ратиці − «рогове утворення в кінці ніг деяких ссавців; копито» (пор.: саме ратиці разом з рогами та хвостом, в уявленні людей, є однією з характерних ознак диявола, демона зла).

Загальновідомо, що індивідуально-авторські інновації є мовленнєвими експресивними одиницями, які по-новому, свіжо й оригінально позначають елементи об’єктивної дійсності. Причому засобом експресії служать та новизна і непередбачуваність, які виникають у результаті порушення структурно-семантичної моделі узуального, нормативного, слова. Особливо активне продукування індивідуально-авторських неологізмів пояснюється не тільки потребою посилити загальний емоційний вплив контексту на читача, збагатити образну палітру твору, а й прагненням автора реалізувати суб’єктивно оцінну модальність. Наприклад: Бо то – їх талісмани, від яких навіюється відраза: передусім до кожного, хто з села і конає, згідно з рішенням партконоводства в столиці [3, с. 215], де партконоводство ← коноводство ← коновод − «той, хто краде коней», тобто зухвалий і спритний крадій, якого зневажали; Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і в дисципліні, і кат зна чому, а тобі ціна в партії – копійка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство «хазяїнові»! [3, с. 54], де чоломбитство ← чолом бити − «просити кого-небудь про щось»; Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює [3, с. 137], де юкстапозит туз-кремлівець ← туз, кремлівець демонструє соціально-політичний статус, психологічну характеристику та адміністративно-територіальну належність означеної особи (пор.: туз у переносному значенні – «поважна, впливова особа в якомусь колі людей, у якій-небудь сфері діяльності»; кремлівець – «привілейований, забезпечений чиновник вищого державного апарату»).

Утворення на зразок туз-кремлівець не мають смислу з позиції логіки звичайної мови, однак у названих конструкціях є колоритним виражальним засобом, що допомагає засудити безумство і бездуховність тоталітарної системи. З лінгвістичних поглядів інтерес викликає не тільки структурно-стильова маніпуляція словесним матеріалом, на основі якого виникають новотвори, а й закодована в них логічно обґрунтована інформація (пор.: стилістичний ефект досягається й унаслідок удалого обігравання узуальних та оказіональних елементів: Так i не визначила мати з сином, хто тi чужоземцi. Але бiднi своєземцi сидiли на бруднiй тротуарнiй цеглi: хлiбороби, в яких вiднято їхнiй хлiб; хворi i збайдужiлi вiд безконечного ждання, вбранi в лахмiття, що держалося мотузками, обкрученими i завязаними в частi вузли [3, с. 238], де контекстуальна антонімія (чужоземець – своєземець) надає експресивності і допомагає письменникові досягнути мети: максимально виразно передати жахливе становище безправної людини на рідній землі).

Адресат здійснює декодування повідомлюваного, одержуючи інформацію не лише про об’єкт, а й про емоційний стан суб’єкта мовлення, який закладено в експресивному потенціалі лексеми: Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, − обшарпані і з торбами, − пустилися села [3, с. 173], де картуз + ник ← картуз (пор.: у роки колективізації функціонували спеціальні загони, що затримували селян, які попри заборону влади вирушали до міста; елементом форми представників цих загонів був картуз); Одного дня, коли знов зловлено «колоссяника», два його спiвучасники задихано проповзли мимо хлопця i, спинившись перевести дух, стиха повели розмову[3, с. 279], де колосся + ник ← колосся – це людина, яка, попри проголошену так званим «Законом про п’ять колосків» заборону, збирала колоски, щоб не померти з голоду.

Варто зауважити, що з-поміж індивідуально-авторських новотворів із частиномовним значенням предметності, засвідчених у романі, вирізняються слова, які автор продукує задля найменування осіб, здебільшого чоловічої статі. До того ж авторські найменування не є однотипними ні в семантичному, ні в словотвірному плані. Досить солідну групу складають відприкметникові похідні, що репрезентують характеристику особи за зовнішніми ознаками: Якби тому рудцевi близько в очi заглянув, був би вражений − аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця окулярiв [3, с. 6]; Рудун звелів поставити вартового при вході і допитувати свідків… [3, с. 82]; Круглавий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді [3, с. 176]. Подекуди прикметники, що послужили дериваційною базою, мають у своїй структурі суфікси, які виражають безвідносну міру якості: Бiлявець, мов льонкуватий, але очi стемна-карi, з свiчучими клинцями [3, с. 42]; Iдучи тротуаром до вокзалу, мати i син бачать невисокого чорнявця середнiх рокiв: фабричного, з вигляду, i пiдлiтка, рокiв шiстнадцяти, що теж мав темний волос [3, с. 236]. Десь-не-десь індивідуально-авторські номінації проходять значно складніший шлях: від прикметника → до іменника1 → до іменника2: Пишний товстунець пiдхопив свої великi валiзи, обшитi блiдно-жовтою шкiрою, з блискучими мiдяними обковами, i понiсся в сусiднiй вагон [3, с. 213], де товстунець ← товстун ← товстий; З дверей виступив обтеклий височинець і ладнається курити [3, с. 277], де височинець ← височина ← високий.

Назви осіб, що номінують їх через характерні зовнішні ознаки, подекуди й у своїй структурі містять компонент вид − «те саме, що обличчя; вигляд, зовнішність»: Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав, що двiр − пiд горючими очима жовтовида, який, здається, вночi бачить, як удень [3, с. 56]; Перед очима ті два: Отроходін і скеповид – як із примарення [3, с. 83]. I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, − згадує великовид [3, с. 157] (пор.: З приятелiв один − блiдий i великовидий шатен; нерiвне пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь якi мерехтять бiлястi очi [3, с. 156]).

Чимало індивідуально-авторських номінацій утворено на основі дериваційної бази, що містить відповідну емотивну оцінку за внутрішніми характеристиками: Пiдбiгав з дядьками i Мирон Данилович, вкрай захеканий; всi хотiли таки впiймати скаженця − не дати йому згинути на снiгу [3, c. 124]; Хтось крiзь завiю поспiшав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович iз несподiванки, бо подумав, що то бiжить шаленець [3, c. 124]; Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх [3, c. 6]. Іноді актуалізується не пряме, а переносне значення: Радіють, сміються, папіроски викурюють і вціляють недопалками в вікно, − справжні пекельці [3, с. 179]; Таки обступлять мене темрявці, – зрештою подумав Мирон Данилович. – Мене задушать, бо знаю причину [3, с. 116].

Досить продуктивною є група індивідуально-авторських номінацій осіб за специфікою діяльності. З-поміж них вирізняються ті, які утворенні на основі двокомпонентної дериваційної бази, що передбачає дієслівно-іменникове словосполучення, за допомогою інтерфікса внаслідок основоскладання, яке супроводжується здебільшого нульовою суфіксацією: Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають; В їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима [3, с. 45] (пор.: борщоїд ← істи борщ; зерносій ← сіяти зерно). У таких контекстах яскраво відбито такі інтралінгвальні фактори, як прагнення до експресивності та тенденція до економії мовних засобів. Мінімум мовного матеріалу й максимум змісту маніфестує ряд номінацій з іменниковим компонентом хліб, репрезентованих діалогом дітей (Миколки та Андрійка), які, власне, дають відповідну оцінку тому чи тому суб’єктові через діяльність стосовно хліба: Микола на них вимовив: − Хлiботруси! − А ми нi: ми хлiботруди, − сказав Андрiй. − В основному вiрно; але хлiботруди не ми з тобою, а старшi. Ми хлiбокуси. Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив: − Я знаю, хто всякi другi. − Що знаєш? Є хлiбопроси, i всякi. − Добре! − сказав Микола. − Твiй горщик здiбний варити. А ще? − Ну, є... хлiбоноси i хлiбовози. − Ще − хто? − Ще, зараз подумаю, є хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все. − Гаразд. А хто − тi, що хлiб дають хлiбопросам? Андрiй думав i вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло − плечима знизав вiд невирiшення. − Звуться: хлiбодани! − назвав Микола, − Їх мало; витiснили їх сильнiшi. Скажи, хто тi, що хлiб беруть? − Хлiбобери, чи нi... Микола поправив: − Вони хлiбохапи [3, с. 51]. Зрідка подібні індивідуально-авторські утворення продукуються на основі дієслівно-прислівникових словосполучень: За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетські дармороби до каменя, відтягали дохлу коняку в степ [3, с. 134]; Сина ж, як непевного, переведено в робочу команду, до тих, що люди звуть дурноробами [3, с. 258] тощо.

Для творення назв осіб за специфікою діяльності письменник активно послуговується суфіксами -ник, -щик, -ій, -ій, -ач, що дадаються здебільшого до дієслівних твірних основ: Причаюється погубник під похил рослині в повів відворотного вітру, ховаючи разючий пахкіт [3, с. 144]; Вертаються погребники по нього, а він – готовий; поклали на підводу і їдуть до інших, що їх декілька лягло біля дороги [3,с . 181]; Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович [3, с. 122]; Беріть лузгу, два лантухи!.. одбиральщики не зачеплять, бо нащо їм лузга [3, с. 106]; Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському – теж гайворони, хоч в іншому пір’ї, з парткомів, «шишки» звідти [3, с. 110]; Враз обпекла гіркіша думка: от, робиш цілий вік, так дітям вигрібай картопляні покидьки, мов злодій, серед заметеного степу; а набігли смикуни з партквитками – тягнуть крупчатку, від ротів дитячих, і сторожа, поставлена владою, охороняє кривду [3, с. 132]; Але, скований слабістю, непорушно стояв серед багатьох, ніби перед очима давуна [3, с. 216]; Торохтить підвода; возії збирають мертвих і відвозять у степ, спиняються недалеко від млина: там, в ямі, неглибоко прикидають землею [3, с. 100]; Як переступив поріг, – враз дожидачі вчепилися в горло [3,с. 237] тощо.

Чимало індивідуально-авторських номінацій осіб містять характеристику чи то за суспільною діяльністю, чи то за територіальною належністю, чи то з огляду на їхній соціальний статус: − Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю. Зосталась хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники [3, с. 27]; Бач, настягали чужого, а що зосталося? тільки в казані наші крупи, з запічків виметені! для півживих; самі активщики – з тугими пиками [3, с. 134]; – Чому не оплатив повісток, котрі прислані? – сварячись, питає сільрадівець [3, с. 71]; Буде чи не буде, – заговорював Кайданець, – побачимо, а вже столичник жити не дає [3, с. 73]; Чого захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! – від всіх, кого вимордовують [3, c. 153]; Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили [3, с. 196]. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному» [3, с. 63]; Перевірити: – притаєний! – з «індусів»; навколо таких, як правило, гніздиться опір [3, с. 46] тощо. Іноді особа номінується не прямо, а опосередковано, через характерні зовнішні атрибути її діяльності, як-от: Гвинтiвочник, зображуючи на ширококостому бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг − загрозливо, в скам'янiлiй сiризнi, як статуя вождя, що в районi, мiж елеватором i залiзничою станцiєю [3, с. 185]; Один револьверник сiдає до шофера в кабiну, а решта береться до нової пайки жертв [3, с. 196] і т. ін.

Крім номінацій осіб, з-поміж індивідуально-авторських утворень із частиномовним статусом предметності чітко вирізняються назви абстрактних понять: Лоб скосистий і білавий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю [3, с. 45]; Схована трупарня ставала дедалі жахливіша; тліла з нестерпною сморідністю[3, с. 290]; У шлунку сталося щось: мов невагомi речовини заповнили мiсця пiд ребрами, або сам змiнився, i тепер закрито глибочину його для їжi, тому – пекота [3, с. 91]; Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах [3, с. 269]; Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев’ятнадцять віків після розп’яття: так кажуть [3, с. 67]; …нам зображення, – думає Мирон Данилович: – брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки – смерть; поставлено малюнок, як нагадку, проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять [3, с. 47] тощо. Вони продукуються не лише за допомогою тих чи тих афіксів зі значенням абстрактності, але й унаслідок основоскладання і навіть абревіації: Нема політичної матерії для змовленого запідозрення, – знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на «підозрострачення» і розвинуть її до ступеня державної важливости, навіть при філософії життя [3, с. 82] (буквально «страчення за підозрою», що видається алогічним, оскільки стратити можна того, чию провину доведено); Тільки досвід набуто: в полі «парткаверз», як він собі означив [3, с. 55].

На окрему увагу заслуговують й індивідуально-авторські назви місяців Василя Барки, які досить колоритно і виразно передають реалії голодомору в Україні 1932–1933 років: Ви вiд якого мiсяця голоднi? – З осенi дуже голоднi, а зовсiм – вiд грудня. – Вiд грудня? Тепер нема такого мiсяця. – Нi, є грудень. – Нема, вже нема! Тепер мiсяцi новi – вчора нам сусiд сказав. Як по-новому грудень? Зветься: трупень. – Сiчень – як? – Зветься: могилень. А тi, що попереду? – Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всiх, жовтень – худень, а листопад – пухлень. – А пiсля сiчня? – Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квiтень –- чумень, а далi я забув [3, с. 213]. Поза контекстом важко встановити співвіднесення оказіональних назв місяців з узуальними (для цього треба знати хронологічну послідовність подій під час хлібозаготівель і голодомору), проте семантика кожного новотвору цілком прозора (пор.: трупень ← труп; могилень ← могила і т. ін.).

Стилістично виправданими й семантично вагомими є й індивідуально-авторські утворення на означення конкретних предметів. Вони доволі строкаті щодо семантичних, і щодо структурних особливостей. Демонструють передусім морфологічне афіксальне словотворення, однак подекуди трапляються основоскладання та абревіація. Наприклад: Тепер хотять затопити кров’ю людські очі. – Пробують на нас; а тоді світ душитимуть. – В них це готове: і партмішок, і партзав’язка [3, с. 224], де партмішок і партзав’язка спродуковані на основі атрибутивно-субстантивних словосполучень партійний мішок і, відповідно, партійна зав’язка та досить яскраво демонструють ставлення партійних структур до народу й кінцеву мету хлібозаготівель 1932−1933 років. Виразність таких утворень залежить не тільки від характеру порушення словотвірних норм, а й від їх вторинної структурно-стилістичної обробки та від контекстуального оточення. Дослідження їхніх словотвірних особливостей та функціонально-стилістичних можливостей може стати предметом окремої наукової розвідки.

Загалом зауважимо: індивідуально-авторські неологізми, або оказіоналізми (від лат. occasionalis − випадковий), є зовсім невипадковими результатами письменницької творчої діяльності, що демонструють потужні виражальні потенції. Більшість із них репрезентує вміле компонування узуального мовного матеріалу й допомагає авторові показати всі жахіття тодішньої радянської тоталітарної системи, згубну партійну ідеологію, засудити ті суспільні явища, які сприяли фізичному знищенню українського народу, духовному виродженню та духовному зубожінню «сильних світу того», що загалом призвело до трагічних наслідків.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Адах Н. А. Авторські лексичні новотвори в поезії Василя Барки: семантика, функції, прагматика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» /
    Наталія Арсенівна Адах. – К., 2009. – 20 с.

  2. Адах Н. Словник авторських лексичних новотворів у поезії Василя Барки / Наталія Адах // Актуальні проблеми сучасної філології : Мовознавчі студії. – Рівне, 2006. – Вип. 14. – С. 47–50.

  3. Барка В. Жовтий князь : [роман] / Василь Барка. – К. : Наукова думка, 2000. – 304 с.

  4. Вовк М. Модифікація фразеологічних одиниць та їх авторська структурно-семантична варіативність (на матеріалі романів В. Барки «Жовтий князь» та «Рай») / Мирослава Вовк // Вісник Львівського університету : Серія : Філологія. – 2004. – Вип. 34. – Ч. 2. – С. 254–258.

  5. Колоїз Ж. В. Українська оказіональна деривація : [монографія] /
    Жанна Василівна Колоїз. – К. : Акцент, 2007. – 311 с.

  6. Орлюк Я. Василь Барка і його роман «Жовтий Князь» / Я. Орлюк // Дивослово. – 2000. − № 6. – С. 34–37.

Відомості про автора

Колоїз Жанна Василівна

Доктор філологічних наук, професор

Завідувач кафедри української мови

Криворізький державний педагогічний університет

(0564)- 71-42-47 (робочий)

(056)- 405-19-25 (домашній)

(097)- 460-16-18 (мобільний)

Домашня адреса:

вул. Димитрова, 91, кв.9,

м. Кривий Ріг

Дніпропетровська обл.

50086


koloiz.zv@gmail.com
Каталог: jspui -> bitstream -> 0564
0564 -> Роль фразеологізмів в усвідомленні мовної картини світу студентами-іноземцями під час навчання української мови
bitstream -> Приоритетная задача современного земледелия за-ключается в повышении эффективности и стабильности сельскохозяйственного производства
bitstream -> Т33 теорія І практика підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури : матеріали Всеукраїнського науково-методичного семінару
bitstream -> Тема. Україна в роки другої світової війни


Достарыңызбен бөлісу:




©kzref.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет