Видань утос



бет2/4
Дата17.03.2018
өлшемі0.64 Mb.
#21237
1   2   3   4

Володимир РУДКІВСЬКИЙ


МІСЯЦЬ БЕРЕЗІЛЬ

На гальку сиплеться вода,


За нею сутінь прогляда.
А як вгадати, хто проходив
По цих, розмитих вже, слідах!

Тут я проходив, ти і люди,


І син – і мій, і твій – тут буде.
А хто розкаже їм про хвилю,
Що раз впізнає, три – забуде!

Тобі, і нам, і їм усім


Брести в прозорій цій росі.
А хто розкаже, що за лютим
Є славний місяць березіль!

...На гальку сиплеться вода


І спочиває у слідах,
А в морі хвиля, інша хвиля,
Мов шлях далекий, прогляда.
ВЕСНА

Неначе теплий вітер,


Зітхає синій день.
Не спи, мій білий світе, –
Весна іде!

Стрічають хлібом – співом


Із кожного гнізда,
А в небі йде весілля,
Там жайвір – тамада!

Теплом все суще марить.


Лягаю горілиць –
І хмари вже не хмари –
Сукенки випускниць.

Всі мрії, всі надії


Вкладаються до ніг,
І пролісок синіє
У кожному вікні!

ВІРШ ПРО ДРУЖБУ


Диво – жити на світі.
Обличчям до світла
І очима до сонця – іти по землі,
Над якою печально і світло.
Наче роки прожиті, летять журавлі.

Мов ріка, почуваюся вільним і дужим.


Бо, як істина вища, як найкращий із днів.
Не вмирає в мені моя перша і сонячна дружба
З журавлями, землею і світлом ранковим на ній.

О, як ми спішимо відлітати услід за роками.


Обпікатись до сліз,
Але знову попереду йти.
Є найвище знамення – йти першим і знати:
За нами.
Наче совість дитяча, лишаються чисті світи.

Потім, десь за роками, з ровесником сивим,


Забуваючи втому, згадаємо пломінь доріг.
Може, докір прийде,
що десь хибно потрачено сили,
Тільки ж знатимем певно.
Що сили ніхто не беріг.

Тільки ж знаємо певно:


На світі є диво –
Йти обличчям до світла:
під ноги шовкова трава.
Вони будуть іще – наші кроки і зорі в зеніті,
І дорога простелиться –
завше незнана й нова.
ЛІТКАФЕ

Андрій КОКОТЮХА

ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ

Перед тобою, любий читачу, справжній детектив, у якому беруть участь твої ровесники – тямущий Данько і спортивний Богдан, дівчинка Галка з навіженим страусом на прізвисько Футбол, кілька дорослих вуркаганів, а також непривітна ватага на чолі з Льонькою Гайдамакою... Йдеться, звичайно ж, про козацький скарб бочку золотих монет і золоту козацьку булаву. Понад три століття ведуться пошуки цього безцінного скарбу, і лише в наші дні двоє школярів під час літніх канікул випадково наближаються до розгадки таємниці... Пан чи пропав, втікати чи залишатися, жити чи вмерти ось такі непрості дорослі запитання постають перед відважними школярами...

Розділ 1,

У якому наші герої
тікають з усіх ніг

Данило ніколи не любив ловити рибу.

От не подобалося йому це заняття, та й усе. Куди краще м'яча ганяти. А тут закинеш, буває, вудку – і чекаєш, нудишся. Ще комарі гризуть, нема коли за поплавцем дивитися – ганяй комашню та чухайся.

І жаби замість риб гачок смикають. Витягнеш жабу, і самому смішно.

Зате Богдан цілу дорогу йому лише про рибу й торочив. Заодно про те, як він колись у одного свого приятеля на Десні раків ловив, один його за палець клешнями схопив, другий за хвіст першому вчепився. Слово за слово – витягнув Бодя тоді на одному пальці штук сім раків, здоровенних таких – кожен, наче кулак Василя Вірастюка.

Це він захотів на риболовлю. І довелося Данькові йти за компанію. Все ж таки Бодя в його бабці гостює. Отже – і його гість. А гостей розважати треба.

До річки йшли пішки. Містечко невелике, тихе. Пройтися ногами – саме задоволення. Великі будинки невдовзі змінилися маленькими. Одноповерхових було більше, і кожен двір потопав у буйній липневій зелені. Дихалося легко, машини куряви не здіймали. Поволі зник і асфальт, друзі ступали невимощеними вуличками. Вулички ці не були аж надто заплутані, та незнайома людина все одно могла б трошки поблукати.

Тільки Данило крокував упевнено – чудово знав дорогу, і річка відкрилася їм раптово, виблискуючи водною гладдю в променях сонця, яке хоч і сповільна, але все ж рухалося до заходу. Від води потягло приємною прохолодою, і друзі, не змовляючись, наддали ходи.

Вони саме підходили до річки. Богдан уже встиг розповісти історію про ще одного рака, тільки той уже був як два Вірастюкові кулаки. Данько хотів запитати, де це Бодя встиг побачити кулаки Василя Вірастюка, коли дорогу їм перегородив хлопчачий гурт. Побачивши того, хто виступив наперед, зрозумів Данило: що-що, а власні кулаки доведеться пускати в хід. Цього він дуже не любив, бо знав – поб’ють.

Хоча якби билися один на один, він би ще ризикнув. А тут їх шестеро. І попереду – Льонька Гайдамака, гроза всіх містечкових хлопців-риболовів. Знав Данило, що напевне Льончика тут зустріне. Тільки Богдана не попереджав про небезпеку. Немає сенсу – в Боді Майстренка така вдача, що сам піде пригод шукати.

– Привіт, пацани, – промовив Гайдамака.

А п’ятеро хлопців за його спиною стали півколом, так, аби в разі чого швидко замкнути коло і взяти ворогів у кільце. Данило зрозумів їхню тактику, але не знав, що в таких випадках роблять. Зрозумів недругів і Богдан, а тому ступив на крок убік і зробив півкроку назад.

Аби в разі чого не дати колу замкнутися і взяти на себе того з напасників, хто стоїть ближче.

– І вам здрастуйте, – відповів Данило.

– По рибку? – миролюбно поцікавився Гайдамака.

– Ні, по рибку, – озвався Богдан.

– О! А я думав – по рибку! – виявляється, Льонька теж знав анекдот про зустріч двох глухих рибалок. – Нічого ви, люди, не наловите такими вудками.

– Чого це? – щиро здивувався Богдан.

– Показати тобі? Ось дай сюди…

Гайдамака підійшов ближче. Богдан простяг йому вудилище. Льонька перехопив вудку двома руками, а тоді – р-раз! – і переламав її об коліно.

Уламки кинув під ноги і переможно глянув на Богдана.

– Тепер ясно? Поламаними вудками тут ніхто нічого ще не зловив. Хочете ловити цілими – треба дозволу питати.

– У кого? – погрозливо запитав Богдан, і Данило побачив, що його друг розлютився.

– А хоч би й у мене. Тебе, – тицьнув він пальцем на Данька, – я, здається, десь тут бачив. Раз ти в наших краях буваєш, то правила маєш знати. А тебе, – палець перемістився на Богдана, – я ніколи не бачив.

– Я тебе теж, – несподівано для Данила усміхнувся Богдан. – Отже, кажеш, ти тут за головного?

– Аякже! Увесь цей берег наш, нашої банди, – і він кивнув на хлопців, що вишикувалися за його спиною.

Всі були одягнені або в спортивні штани, або в шорти. На ногах у кожного – кросівки або сандалети. Футболки на всіх однакові: темно-червоні.

– То ви – банда? – перепитав Богдан.

– А ти думав! – хвалькувато вигукнув Льонька. – Я – Гайдамака, мене тут усі знають. Хто хоче рибу ловити, спочатку в мене дозволу питає, а потім кожну першу зловлену віддає.

– Як це – кожну першу? – не зрозумів Богдан.

– Рахувати не вмієш? – реготнув Льонька. – Ось дивися: першу ти спіймав – моя. Друга – твоя. Далі знову перша іде, знов моя. І так далі.

– Це, виходить, кожна друга? – втрутився Данило.

– Дурний ти! – махнув на нього рукою Гайдамака. – А якщо ти такий рибалка чи тобі так пощастить, що ти лише одну рибину зловиш? Ми що, через тебе без своєї законної другої залишимося? Нє, хлоп’ята, перша – вона завжди перша! Бач, як класно придумано! Хто першої мені не віддає, той тут нічого не ловить. На перший раз вудки ламаємо, на другий раз – руки, ноги, і те-де, і те-пе. Ясно?

– Ще б не ясно, – зітхнув Богдан. – Серйозний ви народ, справжні хазяї. Ну, будемо знайомі. – І, зробивши крок до Гайдамаки, простяг руку.

Льонька, вдоволений собою по самі вінця, теж ступив йому назустріч, тицьнув руку.

А Богдан раптом стиснув ту руку міцно-міцно, присів, крутнувся, смикнув – і полетів Льонька Гайдамака через його плече на траву, тільки ноги в повітрі дригнули. Все, що спорту стосувалося, Бодя просто на льоту хапав. Показав шкільний фізкультурник колись своєму улюбленцеві кілька прийомів, от і знадобилося.

Богдан Майстренко був не тільки сильний та спритний, а ще й зовсім не дурний. Коли ватажок гепнувся на землю, Богдан розвернувся, крикнув Данилові: «Тікаймо!» – і рвонув так, аж курява знялася.

Сили свої він правильно оцінив: проти такої ватаги один у полі не воїн, адже друга свого за повноцінного бійця він не вважав. Хоч сильно поважав за розум та кмітливість. Але кожному – своє. Через те, тікаючи, Богдан не так себе рятував, як Данька. Поб’ють же обох, їх шестеро, по троє на кожного. Краще вже сьогодні чкурнути. Для війни сили нерівні. За поламану вудку він уже помстився, а далі видно буде.

Свою вудку Данило так само в бік кинув на бігу. Не шкода її, тут аби втекти. Нічогенько так собі перший день у бабусі в гостях починається!.. На бігу озирнувся – усі шестеро мчали за ними, і переможений та лютий Льонька Гайдамака – попереду. Доженуть – ой буде, краще про це не думати.

А наздогнати можуть: відстань між мисливцями і дичиною скорочувалася.

Розділ 2,

У якому ми дізнаємося,
як приборкати страуса

Втікачі, не змовляючись, розуміли – ривок потрібен.

Добігти до будинків, а там заплутати вуличками чи в чийсь двір заскочити. Ризик є, зате порятуються. Бо пощади від розлюченого ватажка чекати не варто.

Богдан біг трохи попереду Данила, і першим зрозумів – можна скоротити шлях, якщо не оббігати кущі, які ростуть на дорозі, а проламатися просто через них. Ворогів це трошки затримає, а втікачам удасться виграти кілька секунд для так потрібного їм рятівного ривка.

– Вперед! – крикнув Бодя другові і перший скочив у зарості.

Не встиг оговтатись, як відразу отримав чимось міцним по голові.

Сахнувся назад – це врятувало від другого удару. Зате на нього налетів Данило, що саме шугнув у кущі. Обоє не втрималися на ногах, впали на землю. І побачили у себе над головами диво: просто з кущів стриміла тонка гнучка шия, на кінці якої прилаштувалася маленька пласка голова з міцним дзьобом. Дзьоб розкрився – і дивовижний птах люто зашипів. Так шиплять озлоблені індики, побачивши червоне. Але на жодному з хлопців червоного не було. Та й у кущах сидів не індик.

Шия загрозливо гойднулася. Створіння спробувало дістати когось із хлопців своїм дзьобом ще раз. Данило з Богданом, не думаючи про наслідки, швиденько порачкували з кущів. Причому Данько рухався правильно, головою вперед. А Бодя сунув задом, для чогось чмокаючи на напасника губами.

Вибралися обоє під загальний регіт. За кілька кроків від рятівних кущів вже вишикувалася уся Льончина ватага. Побачивши, як спочатку висунулася розпатлана голова одного, а потім – обтягнутий шортами зад іншого супротивника, хто завгодно міг би зареготати. Але не довго – ватага раптом дружно замовкла, а тоді перелякано закричала.

Бо просто на них із кущів, погрозливо вигнувши довгу шию, вийшов справжнісінький страус!

Птах знову погрозливо потягся дзьобом і мало не дістав ззаду Данила. Той скочив на ноги і погнав назад до берега. Та так дременув, що Богдан тепер ледь устигав за ним. Проте вони обидва не змогли б тепер наздогнати Льончину ватагу, адже гроза місцевої річки не біг – летів. Данило міг поклястися, що ноги ватажка ледь торкалися землі. Решта хлопців намагалися від нього не відставати.

Страус біг позаду і наздоганяв. Його сильні ноги робили величезні стрибки. Можна тільки уявити собі силу удару кожної з них. Ніхто з утікачів не хотів відчути їх на собі.

– У різні боки тікайте! – закричав на бігу Данило.

Та його не слухали. Льонька раптом круто завернув до річки і за мить уже стояв у воді по пояс. Як був – у кедах, штанях та футболці. За ним той же маневр повторили інші. Останніми в річку забігли Данило з Богданом. Бодя навіть стрибнув і проплив подалі. Страус зупинився біля краю води, знову погрозливо вигнув шию, а тоді почав поважно походжати вздовж берега туди-сюди.

– Він води боїться, – пояснив захеканий Льонька.

– То ви його знаєте? – перепитав Данило.

– Ага. Він місцевий. Футболом кличуть.

– Як-як? – здивовано перепитав Данько.

– Футболом. Не Дружком же його називати. І точно вже не Ціпою. Скажи йому «ціп-ціп», спробуй – відразу клювати почне.

Страус на прізвисько Футбол далі походжав берегом. Почувши ненависне «ціп-ціп», зупинився, повернувся до хлопців у воді, войовничо підстрибнув і знову зачалапав туди-сюди.

– Бач, поки когось не копне – не заспокоїться, – озвався один із ватаги.

– А якщо ми всі разом вискочимо – і в різні боки? – повторив Данило свою ідею. – Не побіжить же він за всіма разом.

– Точно, – погодився Льонька. – За кимось одним. І цим бідолашком може стати будь-хто. Я, ти, друг твій. Все одно радості мало.

«Це правда, – подумав Данько. – А що, як цей Футбол захоче мені забити гола?»

Богдан стояв по шию в воді і чухав забиту маківку. Вдруге мати справу з цим дзьобом у нього бажання не було. Проте й сидіти в річці до ночі не дуже хотілося.

Льонька тим часом поводився досить дивно. Склавши долоні і приклавши їх рупором до рота, він голосно крикнув:

– Га-а-а-а! – аж закашлявся при цьому, але не заспокоївся, гаркнув знову: – Га-а-а-алко!

Коли він крикнув утретє, з-за пагорба вибігла дівчинка. Зросту невеликого, худенька, волосся у дві смішні кіски заплетене. Маєчка простенька, зелені шортики, гумові капці на босу ногу. В руках дівчинка тримала звичайний футбольний м’яч.

Підійшовши ближче, дівча зупинилося, вперло одну руку в бік, а в іншій кілька разів підкинуло м’яч.

Данилові здалося, що в такий спосіб дівчина знущається з вісьмох хлопців, загнаних у воду лютим страусом.

– Чого стоїш! Чого зуби шкіриш! – крикнув Льонька. – Не бачиш хіба?

– Бачу! – дзвінко відповіла дівчинка. – Знову його дражнили?

– Кому він потрібен, потвора така! – встряв хтось із хлопців, і страус ніби зрозумів, що про нього йдеться. Він вигнув шию і навіть погрозливо підстрибнув.

А дівчинка відповіла:

– Сам ти потвора! Ось за потвору і маєте!

– Дивись, Галко, бо як вийдемо… – почав погрожувати Льончик.

– Ти вийди спочатку! – реготнула дівчинка. – Проситися будеш?

– Не буду! – люто вигукнув Гайдамака. – Рибою тут житиму, але проситися – не дочекаєшся!

– Жабою ти там будеш! Ква-ква-ква! – почала дражнитися Галка, тоді підійшла ближче, обвела поглядом усю компанію. – А цих двох я не знаю.

– Це вони! Вони твого Футбола займали! – недружним хором озвалися хлопці.

– Ми не хотіли! – крикнув Данило. – Ми ж не знаємо нічого!

Страус і далі походжав берегом.

– Добре, – мовила нарешті дівчинка. – Раз ви не знали – будете знати. Футику! – гукнула вона до лютого птаха.

І – о диво! – страус повернув до неї голову.

Галка підняла м’яча обома руками, замахнулася і кинула його страусові.

Ще одне диво: птах підскочив, влучним ударом правої ноги відбив м’яча, і коли той стукнувся об землю й покотився, страус, ніби забувши про хлопців, почав ганяти м’яч берегом, наче затятий футболіст. То ось звідки таке дивне прізвисько, зрозумів Данило.

– Вилазьте! – милостиво дозволила Галка.

А тоді повернулася і гордо пішла за своїм страусом.

Богдан з Данилом поспішили вибратися з води перші. Та даремно вони думали, що небезпека минула. Можливо, для когось, але не для них.

Мокра ватага Льоньки Гайдамаки таки взяла їх у кільце.

Розділ 3,

У якому пояснюється,
звідки на Полтавщині страуси

Кільце стискалося.

Здавалося, що виходу немає. Ще раз спробувати відступити, іншими словами – втекти, у них не було жодних шансів. Обидва чудово розуміли: попри величезне бажання триматися достойно проти шістьох супротивників, битися з ними фактично доведеться лише Боді. Данька зімнуть уже під час першої атаки. Що зроблять з ним ображені в найкращих почуттях аборигени, краще навіть не уявляти.

Данило озирався на всі боки, сподіваючись помітити хоч одного дорослого і гукнути на поміч. Йому навіть захотілося, щоб дивна дівчинка Галка знову нацькувала на всю цю гоп-компанію свого скаженого страуса Футбола. Нічого, сором вони якось переживуть: коли шестеро проти двох – нічого не соромно. Та як на лихо, берег саме зараз був безлюдний. Навіть Галка зі своїм дивним другом вже зникли з очей.

І, зрештою, що кричати? Убивають? Та ж їх не убивають, просто б’ють. Та й поки що навіть не б’ють, лише лякають.

Та раптом зрозумів Данило – не страшно йому. Страшніше, коли з-за рогу нападуть чи з темного кутка потвора шестиголова полізе чи розбійник з ножакою. А тут – шестеро місцевих придурків. Які сильні тільки тим, що тримаються купою і налітають на своїх ровесників, або й молодших, цілою зграєю. До того ж вони страусів бояться. Звичайних птахів, тільки з довгою шиєю. Хіба треба таких боятися? Ще чого!

Тим часом Богдан починав серйозно готуватися до бійки.

– Стань ззаду, – коротко звелів він.

Тут Данило погодився визнати його за головного. Розум зараз ні до чого. Сила потрібна. Посунувся, закриваючи другові спину, і приготувався.

Навіщо – наразі не ясно, однак був напоготові.

Але до того, що сталося наступної миті, друзі готовими не були.

Льонька Гайдамака жестом зупинив своє військо і, виступивши наперед, заговорив до Богдана:

– А класно ти мене той… Де навчився?

– В одному місці. Хочеш – тебе навчу, – відповів Бодя, все ж таки остерігаючись якоїсь подлянки з ворожого боку.

– Та я все вмію! – відмахнувся Льонька, і зрозумів Данило – нічого той не вміє, лише визнає сильнішого і пнеться здаватися в його очах гіднішим, аніж насправді. – Тільки не підготувався як слід. А ви, пацани, наче нічого… Свої…

Після цих слів кільце супротивників якось саме собою зіжмакалося, розсмокталося, і тепер друзі стояли в центрі звичайного хлопчачого гурту.

– Правда, народ, чого нам ділити? – і собі заговорив Данько. – Від одного страуса тікали, так що, можна сказати, брати по крові тепер.

– Ти не поспішай брататися, – зупинив його Гайдамака. – Ач, грамотний який… Тут цю пташку навіть міліціонери десятою дорогою обходять. Справді. Он його батько, – Льонька кивнув на невисокого голомозого хлопчину, – в міліції працює, стільки разів хотів цього Футбола з пістолета застрелити. Бачте, передумує в останній момент. Галка, бачте, розстроїться дуже.

Побачивши, що місцевий ватажок налаштований цілком мирно, Данило виступив уперед.

– Слухай, а хто вона така – ця Галка? І як вона дає страусові раду?

– Галка – наша, місцева. Бібліотекарчина дочка. Нічого особливого, – знизав плечима Льонька, і Данько знову зрозумів – бреше. Так поводяться, коли мають до людини певний інтерес. А дівчинка з кісками Гайдамаці точно не байдужа.

– А страус?

– Страус – приблудний, – про це Льонька говорив охоче. – Один фермер із тамтого села, – він махнув рукою кудись у бік, – вирішив страусів розводити. Одне яйце, каже, купите – два десятки курячих замінить. Кудись поїхав, десь страусів купив, а цей через кілька днів утік. Просто з загону вирвався. І до Галчиного двору приблудився. Батьки хотіли назад віддати – тікає, зараза! І головне – б’ється, як тільки щось не по його.

– Як це – не по його? – поцікавився Богдан.

– А спробуй відгадай! – Льонька роздратовано сплюнув під ноги. – Наприклад, назве його хтось куркою – все, пропав. Він кривдника наче дзьобом чує. Серед ночі може біля хати гуляти. Ну, а якщо проти Галки щось маєш – краще з міста тікай. Тільки м’яч футбольний його й заспокоює. Кажуть, Галка сама до цього додумалася. Тепер ось Футболом прозвали. Тільки він не Галчин.

– А чий?

– Нічий. Просто Галка його біля курника в дворі годує. Ну, ще він вештається за нею. Правда, може й сам гуляти, тільки не часто. Тому, коли бачиш Галку, Футбол десь поруч. Він у неї типу собаки-охоронця. А коли страуса побачиш – Галка так само зазвичай недалеко. Добре, що ми тільки про дівчисько і пташисько товчемо? Пора й познайомитися.

– Правильно! – погодився Данило.

– Отож, – поважно кивнув Льоньчик, – мене ви вже знаєте. Це, – кивнув на голомозого, – Валера, він же – Гоблін Два. Батька його в нас дражнять Гоблін, то й до Валерки прилипло – Гоблін Два. Нічо, не ображається. Так, ну, а це – Петько Рудий, Юрко Космонавт, теж Юрко, тільки просто, без прізвиська, ми його так і звемо – Простий, Олег Князь і Харитон – бо прізвище Харитоненко, Ігорем звати.

Друзі назвалися, потисли новим знайомим руки, і Богдан не втримався – запитав:

– А чому ви себе бандою назвали?

– А як? – щиро здивувався Валера Гоблін Два.

– Не знаю, – розгубився Бодя. – Банда, – воно звучить якось погано. Он старий твій бандитів ловить, правильно?

– А, – відмахнувся Валера. – Аби ж справді бандитів. Тут у нас тихо, спокійно, нічого не відбувається. Не те, що у вас. Ви ж із Києва?

– З Києва. І це ж класно, що в містечку нічого лихого нема! Радіти треба! – вигукнув Данило.

– Кому як, – зітхнув Юрко Простий, – Тому ми й назвалися бандою.

– І наших справ, до речі, ще не докінчили, рішуче перервав їхню розмову Льонька Гайдамака.

(далі буде)
ЗОРЯНЕ РАНДЕВУ

ЛЕСЯ ГОРОВА: «МОЯ ЗБРОЯ –

ЦЕ СЛОВО І ПІСНЯ»

Допоки одні артисти шукають сусідських грошовитих майданчиків для виступів, інші співають у бліндажах і просто неба. Саме другий шлях обрала співачка Леся Горова. Заслужена артистка України, авторка багатьох творів як для дорослих, так і для дітей від самого початку війни на Сході підтримує наших військових. 

Про концерти під обстрілами, благодійні проекти та пророчі пісні і розповіла в цьому інтерв’ю Леся Горова.

Колядувала біля Волновахи...

– Лесю, ви рахували, скільки концертів дали у зоні бойових дій?

– Уже десь близько 350-ти. Я точного ліку не веду, але так порахувала, скільки разів їздила, а за один день у нас буває іноді по три концерти. Нашим бійцям дуже потрібна ця моральна і мистецька підтримка, адже у кожного своя зброя. 

Моя зброя – це слово і пісня. 2014 року, на початку квітня, ми дали перший концерт у селі Гончарівське Чернігівської області, виступали у військовій частині. Там побачили, в якому жахливому стані тоді була українська армія: хлопці не мали, що вдягнути, не мали нормальної їжі. Тоді я зрозуміла, що українську армію треба підтримувати не лише піснями, а й матеріально. Тому, крім концертів, привозили їм ще й багато речей. 

Перед кожною поїздкою на Схід ми з колегами-музикантами давали благодійні концерти по всій Україні. І на тепловізор заробляли, каски, бронежилети купували, возили одяг, їжу, інструменти, лопати, генератори, навіть воду. І, звичайно, духовні подарунки: листи, обереги і малюнки від дітей.

– Ви поїхали на Схід, щойно почалася війна?

– Так. І коли я вперше туди поїхала і побачила, в яких умовах живуть наші воїни, молоді хлопці, що могли б бути моїми синами, я вже не могла, повернувшись до Києва, спокійно жити, не думаючи про них, не думаючи про те, як їм допомогти.

– Концерти зазвичай де відбуваються?

– У будинках культури, школах, просто неба. Це може бути навіть лісосмуга чи бліндаж. Два роки тому колядувала під землею, це було біля Волновахи, приїхала на Різдво, мінус 28 градусів, виходимо з машини – нічого немає, тільки розбита ферма. Я кажу – де тут співати? Ми трохи пройшли, піднімає хлопець на землі дверцята, немов у криївку, і драбина там – я по драбині спускаюся і співаю: «В цьому домі гостинному чи дозволите колядувати, вас звеселяти, Христа славити?», – і хлопці кажуть: «Дозволяємо!»

– Складно виступати перед такими глядачами?

– Наші військові, що на передовій, – це найвдячніші слухачі, виступати перед ними саме задоволення, бо вони дуже уважно слухають, не відпускають. Головне – передати їм любов і підтримку. Спочатку ніби й скуті, втомлені, хтось після бою, хтось перед ним, але вони сильні і справжні. Я надихаюся від них і за час поїздок на фронт у мене з’явилося багато пісень на військову тематику. Співаю їм ці пісні, співаю про любов, кажу слова вдячності і підтримки. Бойовий дух піднімати їм не потрібно, він і так на висоті, а от зняти напруження, передати тепло з дому – це найголовніше завдання. 

Іноді бійці виходять до нас на сцену, співаємо разом, і на кожному концерті я виконую пісню «Солдатику мій». Вона – як оберіг, як духовний бронежилет, який іноді важливіший, ніж реальний, металевий. Буває, що мене випадково зустрічають у Києві або в інших мирних містах бійці, які вже повернулися додому, і кажуть: «Пам’ятаєш, ти мені пісню співала, я живий, здоровий». Таке почути для мене – велике щастя.

«Ми для них – це Україна,

яка їх не забула»

– Концерти, мабуть, часто відбуваються за екстремальних умов?

– Буває. От, наприклад, торік на Шевченківські дні ми їздили в село Кримське Луганської області, воно відірване від України, частину бахмутської траси захопили сепаратисти, туди треба їхати великими машинами через поля, болотом. На вулиці нас там чекало багато людей. Ми для них – це Україна, яка їх не забула. Там дуже важкі умови життя, люди повністю залежать від військових, які в село все привозять. Є школа, але немає лікарні, поліклініки, практично щодня – обстріли. Буває, у старших людей під час обстрілів стаються напади, інфаркти чи інсульти, «швидка допомога» туди не доїде, і люди вмирають. 

Місцеві жителі розповіли нам про свої біди, що їм обіцяли списати борги за два роки війни, але приїхали і нарахували комунальні за найвищими тарифами, декому відключили світло й газ, вони просять – допоможіть нам. Після концерту кажуть – передайте Києву, що ми тут не здамося без бою. Якщо спочатку вони наших військових сприймали з підозрою, то тепер кажуть: «Ви підете, і ми з вами». 

Там ми ночували в обстріляному будинку – 500 метрів від лінії вогню, не було вікна, лише прозора плівка на віконній рамі, і десь о 10-й вечора почали стріляти. Ми в кімнаті були вдвох із бандуристкою Світланою Никоноровою, трохи лячно було. Але з нами були наші захисники, бійці добровольчого батальйону ОУН. Раптом Світлана взяла бандуру і каже: «Зараз я їх переспіваю!» Ми грали, співали десь до третьої ночі, поки вибухи стихли. 

– Зазвичай їздить кілька музикантів?

– Волонтер Олег Білик та режисер Сергій Архипчук утворили організацію «Арт-десант», вони планують поїздки. Серед артистів це – народна артистка України Світлана Мирвода, гітарист Сергій Шматок, бандуристка Світлана Никонорова, ведучий Майдану Володимир Гонський, співачка Владислава Чайка, композитор і співак Віктор Відоменко. Це основний кістяк, але в кожній поїздці долучаються інші артисти, зазвичай ми їдемо групою з 6-8 людей. Проїхали майже всю лінію фронту – від Станиці Луганської, Щастя до Волновахи, Маріуполя.

«...ми до вас як прийдемо,

то ваші діти ті вишиванки з’їдять,

ми їх змусимо»

– Мабуть, у кожному місті чи селі по-різному вас сприймають?

– Так. Наприклад, Щастя – не прихильне до України місто. Коли ми питаємо, кого ви підтримуєте, то в них відповідь: «Нам все равно, лишь бы не стреляли». І це «все одно» і є причиною того, що сталося на сході України.

А от Станиця Луганська – вже зовсім інша. Я була там двічі: один із концертів був 1 червня 2016 року на День захисту дітей, ми виступали біля Будинку культури, в який влучив «Град», якраз навпроти гора – там уже не наша територія, з тієї гори дуже добре все видно, що відбувається у нас. Діти були у вишиванках, співали з нами. То потім із тієї території, що навпроти, передали слова: «Ми все бачили, ми до вас як прийдемо, то ваші діти ті вишиванки з’їдять, ми їх змусимо». Коли почалася розмова, що буде відведення військ на кілометр – по обидва боки, то люди дуже злякалися, кажуть, наші відведуть, а ті зайдуть. 

У селі Новотошківському відразу після концерту неподалік пролунав потужний вибух, ми всі аж присіли. Прибігає хлопчик і каже: «Не бійтеся, коли один раз – це не страшно, це хтось підірвався або розміновують, ви йдіть у школу – там вас на вечерю чекають». Стіл накритий, люди приймають щедро, від душі. Я пройшла по школі – на дошці розклад: 8:30 перший урок, а згори написано – 8:20 – Гімн України.

– Ви багато спілкуєтеся з тамтешніми дітьми, як думаєте, Україна ще їх не втратила?

– Абсолютно ні! Мене тішать ті діти: щирі очі, вони горнуться до українського, вони хочуть співати українських пісень, співають гімн щиро, з рукою на серці. Одного разу в інтернаті в Щасті наприкінці концерту виконуємо всім залом гімн, а стоїть біля дитини мати і штовхає: «Молчи, молчи!» Дитина так дивиться то на неї, то на тих, що співають, відійшла від тієї мами, пристала до дітей і співає далі. 

Торік на День Миколая, коли саме почалася Світлодарська дуга, ми виступали у Світлодарську. У залі було 600 дітей, і посеред концерту почалися обстріли. В очах дітей не було страху, бо ті до них уже звикли, але їхні батьки, що з навколишніх сіл, телефонували і дякували нам за концерт, бо тоді їхні села дуже обстрілювали – Луганське, Миронівку, а у Світлодарськ не долітало, просто було дуже чути, бо це близько. Після цього ми були в Авдіївці, теж під обстрілами вітали дітей. Нам сказали, що багато батьків тих дітей, що були в залі, воюють на тому боці, хоча й була домовленість, щоб не стріляти, бо дитяче ж свято, але все одно салюти від тат дітям лунали.

З дітьми треба весь час працювати, вони не втрачені, скільки вони віршиків про Миколая розказали, пісеньок – не про Діда Мороза, бо й ми робили акцент на Миколаї. Треба, щоб була якась державна програма, систематична. Поки що українізацією Сходу переймаються лише волонтери. А от доросле населення справді різне.

Тобто вони приводять дітей, а самі не сприймають?

– Так, дорослі можуть не вставати під час гімну, не співати – дивляться у стелю чи підлогу. Багато налаштовані проти України – вони приходять на концерти, не виявляють емоцій, дивляться в підлогу, не аплодують. Ми все одно шукаємо до них підхід, обережно, співаємо відомі українські народні пісні, люди підспівують, іноді на сцену виходять місцеві колективи, ми за можливості даруємо Будинкам культури музичні інструменти: баяни, гітари.  

Є багато прихильних до України людей, які переживають за майбутнє своїх сіл і містечок, питають, чому ви раніше до нас не їхали, не пропагували українське, не співали, може, у нас такого і не сталося б. А так у них і телебачення українського в багатьох місцях немає, і радіо також, а російські канали роблять свою брудну справу.

– Крім поїздок на Схід, ви встигаєте взяти участь і в інших благодійних проектах, наприклад, у «Відчинилося життя» – для незрячих вокалістів.

– Так, цей проект існує вже 9 років. Створила його керівник львівського осередку ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ» Оксана Потимко – зібрала талановитих незрячих вокалістів України, і вони у супроводі львівського оркестру Театру імені Марії Заньковецької зробили спільний концерт. Цей проект живе дотепер, став міжнародним – їздимо в інші країни: Угорщину, Молдову, Польщу, Білорусь, Швецію. Скрізь аншлаги. У нас брали участь незрячі артисти з Грузії, Польщі. Оксана Потимко назвала проект за моєю піснею, щоб показати, що він відчиняє двері в нове життя тим людям, хто має талант, але не має можливостей його реалізувати.

– «Відчинилося життя» – таку назву має й ваша збірка дитячих пісень. Не плануєте видати ще одну?

– У мене вийшла ще книжка «Колискові і не тільки», вона вже розійшлася. І назбиралося пісень на третю книжку, але через зайнятість не маю часу сісти, все систематизувати і набрати на комп’ютері. Ще в мене є ідея видати твори моїх учнів, уже є 34 твори – набрані, готові до видання. Я працюю в Київській дитячій академії мистецтв і веду клас юних композиторів. Під моїм керівництвом діти створюють музику. Я б хотіла видати ці твори, бо музичні школи потребують нового матеріалу для різних інструментів, вокалу і хору.

– Держава дає гроші на видання таких творів?

– Я все видаю власним коштом, перший тираж книжки «Відчинилося життя» допоміг видати мій друг, це була фінансова допомога. Держава видала один тираж – книжки пішли в бібліотеки в Україні і за кордоном, де є українські громади. Насправді, це дуже складно, не налагоджена в нас ця система – у магазинах накрутки, тож ціна виходить захмарна. Продаю книжки або на концертах, або через Інтернет. А попит на них є. Я часто виступаю у музичних школах, і скрізь знають і співають мої дитячі пісні з цієї збірки. Як кажуть, від першої до останньої сторінки.



Каталог: document -> pressa -> Shkolyar
Shkolyar -> Школяр всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей українського товариства сліпих видається з березня 1934 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Shkolyar -> Школяр всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей українського товариства сліпих видається з березня 1934 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
pressa -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4




©kzref.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет