Видань утос


Мої пісні бувають пророчими



бет3/4
Дата17.03.2018
өлшемі0.64 Mb.
#21237
1   2   3   4

Мої пісні бувають пророчими


– Співають і ваші пісні не для дітей...

– Так, найпопулярніші – це «Солдатику мій» і «Нашим героям», що присвячена Небесній сотні і всім полеглим за волю України. Їх виконують на багатьох конкурсах, концертах. Не люблю писати у шухляду. Раз мені Бог дає цю інформацію – я маю її передати, нести в люди. Люблю, коли ще хтось виконує мої пісні. «Солдатику мій» написала в Румунії влітку 2014 року, ми пливли по Дунаю, довкола лунала музика, розмови, і серед цього гамору я написала ту пісню. 

Щодо «Нашим героям», то після перших убивств на Майдані я написала два куплети, а третій ніяк не виходив. Потім, 20 лютого, після масових убивств дописала його.

Мої пісні бувають пророчими. Одного разу була на Майдані, коли там горіли шини, багато диму і вогню, я створила переможну пісню «Сонце встане». Думаю, що це означає? Аж за кілька місяців Майдан переміг.

Маю ще одну пісню «Танок», яка розганяє хмари, я її написала сонячної днини, і хай яка погода – а я її проспіваю, і буде сонце. Вона нас не раз і на Сході рятувала. Розганяла не тільки хмари, а й сніги, і тумани, дай Боже, ще поможе розігнати ворогів України.

– Не помічали, за яких умов пишеться найліпше?

– Натхнення приходить несподівано, наперед не знаю, коли що напишу. Деякі пісні створювала навіть на вокзалах, у дорозі. Уже й за кермом навчилася писати. Якось ми з дітьми їхали, і я втрапила на швидкості в яму. Страшний удар, я подумала, що в мене відлетіли передні колеса, прикипіла до керма, але відчуваю, що їду. Коли це сталося, я попросила в Бога Ангела, кажу: «Боже, дай мені Ангела, навіть багато, цілу армію, бо мене один не донесе». І тієї ж миті я почала писати пісню, постійно наспівуючи, щоб не забути – і отак 70 кілометрів я їхала й співала не зупиняючись, доки приїхала на СТО, вже там побачила, що колеса деформовані. Іноді треба пережити бентежні й тяжкі хвилини, щоб народилася справжня, емоційна і сильна пісня. Так з’явилася композиція «Армія ангелів».

«Щось вигадувати спеціально,

аби потрапити на радіо, я не буду»

– А скільки у вас загалом пісень, не рахували? І чи можна їх почути на радіо?

– У мене вже понад 350 пісень. Щодо радіо, то мене часто запрошують на ефіри на всі три канали Українського радіо, радіо «Ера», відповідно й пісні мої там постійно звучать. На ФМ-станціях я не відстежую, які пісні коли і де звучать. Раніше більшість українських виконавців не звучали, бо українське в Україні було неформатним. 

Після запровадження квот задля експерименту я надіслала на радіо «Країна ФМ» деякі свої пісні, вже чула з ефіру мої колискові, сподіваюся, з часом ще щось поставлять. З іншими радіостанціями також треба попрацювати.

Взагалі я ніколи під формати не підлаштовувалася, до мене приходить пісня – я пишу. Щось вигадувати спеціально, аби потрапити на радіо, я не буду. 

– Ви виступаєте і за кордоном, на концертах публіка переважно українська чи є й місцева?

– Часто мене запрошують в інші країни українські громади на фестивалі української культури. Бувала в Іспанії, Італії, Франції, Словенії, Естонії, Латвії, Польщі. Також співпрацюю з товариством «Україна – світ», що теж відряджає мене за кордон, щоб підтримати там наших земляків, які тепер у зв’язку з війною дуже допомагають Україні. На концерти приходять не лише українці, а й місцеві жителі. Дуже емоційні концерти були у Польщі. Прийшли вчителі й учні польських шкіл. Я знаю польську мову, пісні співала українською, а коментувала їх польською і розповідала про події в Україні, також показувала на екрані фото і відео, які сама знімала, будучи на фронті. У залі панувала повна тиша, я зрозуміла, що дуже важливо підкріплювати інформацію візуально. 

Після концерту підходили люди, плакали, казали, що навіть не знали, що в нас таке відбувається, зрозуміли, що Україні треба допомагати. Одна жінка до мене підійшла і каже: «Пані є жива історія».

Я намагаюся під час таких концертів донести інформацію, що українські військові захищають не лише Україну, а й усю Європу від путінської навали.

– Ваш вихованець із Київської дитячої академії мистецтв здобув гран-прі на міжнародному музичному конкурсі «Станкович-фест». Маєте якусь особливу методику навчання дітей?

– Так, у моїх вихованців дуже добрі результати – гран-прі, перше місце і два других. Тобто мої учні посіли всі призові місця. Тепер у нас буде поїздка в Будапешт. Ми виступатимемо як лауреати конкурсу, водночас там будуть Дні України в Угорщині, і в рамках цих днів теж буде концерт.

Своїм учням – юним композиторам – кажу, що ваші твори – це ви самі, це щось таке неповторне, чого ніхто інший не може повторити. Тож це має робити вас щасливими і впевненими, бо даруєте щось нове світові. Не бійтеся виражати свої емоції, свій настрій на інструменті. Буває, треба посидіти, пошукати якісь красиві мелодії, цікаве співзвуччя, а буває, просто руки потрапляють на потрібні клавіші, – і вже народилася музика, нею можна передати все – настрій, картини природи, стан душі. 

– Ви казали, що потрібне патріотичне виховання, а як виховуєте власних дітей?

– По-перше, це українська мова. Скрізь – у побуті, на вулиці. Не завжди виходить, бо, на жаль, у школі, хоча вона й українська, оточення переважно російськомовне. Це мені болить. Я кажу своїм донькам: ваш дід був репресований, постраждав за Україну, стільки людей загинуло і зараз гине за Україну, за ваше щасливе майбутнє, ви маєте бути справжніми патріотками своєї землі. Якщо, буває, капризують, розповідаю їм, як живуть діти на сході України, ховаючись у підвалах і щодня чуючи вибухи снарядів.

Переконана, що для дітей треба бути другом, їх треба дуже любити, приділяти час, спілкуватися і жити так, щоб бути для них прикладом. Мої діти ростуть у сім’ї, де батьки люблять, поважають одне одного й дотримуються українських традицій і звичаїв. 

– Торік ви отримали премію імені Віктора Косенка, це перша ваша премія?

– Так, перша. Цю премію дають композиторам, які пишуть твори для дітей. На неї мене номінували кілька разів, але якось не складалося. Після того як нарешті одержала, ознайомилася докладніше з біографією Віктора Косенка. Тоді зрозуміла, чому здобула її саме тепер. Крім того, що Косенко був чудовим композитором і педагогом, він концертував і дав понад 200 благодійних концертів на Донбасі – там, у холодних залах, він популяризував українську музику. Я за останні три роки теж це роблю. Тож цю премію вже точно заслужила. 

Розмовляла Марія СУЛИМА

УВАГА, КОНКУРС!

Валентина ГРИГОРЕНКО

«ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД»

ЗАПРОШУЮТЬ ПОЕТІВ-АМАТОРІВ

Родинний фонд Максима Рильського «Троянди й виноград», Український фонд культури та Київський літературно-меморіальний музей письменника оголосили про початок Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград-2017». 

Це вже четвертий загальнонаціональний конкурс імені Максима Рильського для поетів-аматорів країни. Перші три відбувалися у 2006-му, 2008-му та в 2012 роках.

Тоді у кожному було до 250 учасників. Загалом автори надіслали кілька десятків тисяч віршів. Нинішній поетичний аматорський марафон триватиме майже півроку — включно по вересень. 

У жовтні журі підіб’є підсумки конкурсу, за якими відкритим голосуванням будуть визначені, як і в попередні роки, до 12 лауреатів та дипломантів вернісажу.

 У складі журі також Іван Драч, Микола Луків, Станіслав Шевченко, Петро Засенко, Володимир Бутко, Вікторія Колесник та Максим Георгієвич Рильський — онук класика української літератури. 

Включно до 25 вересня всі бажаючі віком від 10 років і старші можуть надіслати свої творчі доробки у друкованому вигляді у конверті за адресою: 03039, Київ-39, вул. Максима Рильського, 7, музей М. Рильського з поміткою «Поетичний вернісаж».

Від одного учасника конкурсу може бути отримано один або кілька творів загальним обсягом не більше 150 друкованих рядків. 

Учасники конкурсу мають визначити та назвати поетичний жанр, у якому представляють свій твір або твори, а також надати основні дані про себе — ПІБ, повна адреса, контактний телефон, вік, освіта, місце роботи, посада. 

Надіслані твори організатори конкурсу не рецензують та не повертають.

Переможців визначатимуть у чотирьох номінаціях: філософська лірика, патріотична, пейзажна та інтимна.

А вже у листопаді лауреатів запросять в Київ на літературно-мистецьке свято вшанування. Під час урочистої церемонії лауреати читатимуть свої твори, отримають іменні дипломи та спеціальні призи.

За словами Бориса Олійника, «Троянди й виноград» — найбільший в Україні аматорський поетичний конкурс та найдемократичніший, оскільки виключає практично будь-які обмеження.

Головне — щоб жила в людині поетична іскра Божа. Іван Драч каже, що вернісаж продовжує благородну справу Максима Рильського — надає путівку у творче життя молоді, відкриває нові імена.


У СВІТІ ХИМЕРНИХ ПРИГОД

Катя ШТАНКО

ДРАКОНИ, ВПЕРЕД! *)
(повість)

14. Вуркота

Якось увечері Хома зазирнув до холодильника і злякано пробурмотів:

– Овочевий суп, сирники, кефір… Жодного шматочка м’яса… Чим же Спайк завтра снідатиме?!

Михась теж про це думав і раптом згадав:

– Бансай! Ми згодуємо йому мій бансай!

– А це що таке? Воно не кусюче?

– Та ти що, Хомо! Бансай – рослина. Японська. Це зовсім маленьке дерево, яке росте у звичайному квітковому вазоні.

– Не бреши. Дерева в горщиках не ростуть.

– Бансай росте. Уявляєш, воно крихітне, але це справжнє дерево зі стовбуром і кроною, таке, ніби його привіз Ґулівер з Країни ліліпутів, – пояснив хлопець.

– Та не їстиме Спайк твого бансая! – обурено вигукнув Хома. – Ти ж знаєш, він рослини не вживає! Я тут якось йому морквяні котлети приніс, думав, може, не помітить різниці і проковтне. Та він викинув їх з душника, ще й образився. А ти кажеш: бансай, бансай!

– Ти не розумієш, бансай – дуже дорога рослина. Я аж два роки збирав гроші, щоб його придбати, але тепер на ці гроші ми купимо _______________________________________________________

*)Продовження. Початок у «Школярі» №1, 2017 р.

харчі для хижака. А бансай я потім… колись… – Ботанік засмучено зітхнув.

І справді, хтось збирає гроші на велосипед, хтось – на ноутбук, а Михасеві страшенно кортіло мати японську диво-рослину. Два роки усі свої кишенькові гроші він складав у глиняну свинку-скарбничку. І ось тепер… Гуп! – розлетілися на всі боки глиняні скалки і на підлозі лишилася купка паперових купюр і металевих гривень.

Михасевого бансая вистачило аж на чотири дні.

А потім гроші скінчилися і годувальники знову засмутились.

«Хоч би швидше Олелько вернувся з тих своїх тропічних островів», – міркував Михась.

Однак за всіма розрахунками Пихачі повернуться не раніше, ніж за тиждень.

***

На другий день Михась з Хомою похнюплено тюпали з крамниці – грошей вистачило тільки на кілограм ліверної ковбаси, а це Спайкові хіба на один зуб.



Брати Вербицькі пірнули в темну пащеку підземного переходу.

Там, під землею, у млявому світлі ліхтарів, під стінкою притулилося кілька кіосків. Аж раптом тишу прорізала прегарна сумна мелодія, що луною покотилася підземними переходами. Звернувши за ріг, Михась із Хомою побачили хлопця зі скрипкою. Біля його ніг лежав розкритий футляр з монетами і паперовими купюрами.

Хома витріщився на ті скарби.

– Оце так! Звідки цей хлопець здобув таку силу-силенну грошей? Може, він синок Білла Гейтса?

– Хіба ти не бачиш? Він їх заробляє. Такі люди називаються «вуличні музики». Ті, кому подобається його гра, із вдячності дають трохи грошей. Тобі подобається? Мені також, – Михась підійшов до футляра і поклав туди останні двадцять п’ять копійок.

Решту дороги Хома про щось зосереджено міркував, а тоді, вже вдома, раптом виголосив:

– Я знаю, де взяти гроші, щоб прогодувати Спайка!

Ми станемо вуличними музиками! Назбираємо собі купу грошей! І не лише того ненажеру прогодуємо, а й самі гайнемо на Мальдіви! А що? Візьмемо маму, тата, Котьку... Хоча є одне найважливіше питання: чи смакуватимуть мені мальдівські фрукти?

– От маячня! Отямся, Хомо! – усміхнувся Михась. – Щоб таким чином заробляти гроші, треба вміти класно грати хоч на якомусь музичному інструменті. Ти вмієш?

– Я співаю, – гордовито витяг свою лускату шию Хома. – Я легко переспіваю будь-який підсилювач. Не віриш? От послухай.

Хлопець ледве встиг затулити драконові рота.

– Ти здурів – тато відпочиває після роботи.

– А як же репетиція? – обурився дракон. – Я маю удосконалити свій природний дар, перш ніж вийти на публіку.

– Зрозумій нарешті, ми не маємо з чим вийти на публіку – інструмента немає.

– А це хіба не інструмент? – зненацька пролунав згори рипучий голос.

Брати Вербицькі озирнулися – на книжковій полиці стояв Домінус Верба і вказував на доволі дивну річ, що лежала поміж книжками.

Це була справжня вуркота.

Михась здобув її того літа, коли під час канікул відвідав у

карпатському селі бабусю. Бабусин сусід на прізвисько Шпак, жвавий балакучий дідок, виготовляв усілякі незвичні музичні інструменти.

Дід був старий-старезний і постійно балакав про політику, про старе життя «ще за Польщі», з нього дощем сипалися примовки, жарти та анекдоти. А тим часом руки старого, ніби окремо від свого господаря, щось вирізали, гнули, примотували. І зрештою з тих порепаних зморшкуватих пальців виходило щось дивне, ніколи не бачене. Дід сам давав назви своїм химерним творінням і відразу, не жалкуючи, дарував їх своїм співбесідникам.

Так Михась здобув невеличку колекцію неймовірних музичних інструментів. Проте звуки, які з них лунали, були дуже дивні.

«Клацка» клацала, ніби кінські підкови по бруківці, «бульбока» булькотіла, як гірська річка, «дудука» не дуділа, а саме дудукала, як одуд, «дзенька» дзеленчала, як овеча отара з дзвіночками на шиях. Та найдивніші були ті інструменти, що мали по кілька голосів водночас.

От, наприклад, ця вуркота починалася як сопілка, а далі на ній з’являлося потовщення, схоже на половинку великої груші з отвором посередині, над яким були натягнуті струни, наче в кобзи. Якщо одночасно дмухати в отвір на кінці сопілки і перебирати пальцями струни кобзи, виходила досить кумедна нявчально-мурчальна музика.

Пане Вербо, невже й ви гадаєте, що цим можна заробляти гроші? – упалим голосом спитав Михась.

– Авжеж. Усе ж краще, ніж грабувати холодильник власної родини, – ущипливо буркнув домовик.

15. Вуличні музики

Спайк знищив ліверну ковбасу набагато швидше, ніж сподівався Михась, і стало зрозуміло, що вже сьогодні по обіді їм доведеться випробувати себе в ролі вуличних музик.

Кого-кого, а Хому це зовсім не засмучувало. Навпаки – він увесь ранок завзято ґлянсував свою синю спину маминою батистовою блузкою, аж доки луска засяяла.

– Даремно стараєшся – ти ж все одно будеш прикидатися собакою? – дошкульно зауважив хлопець.

– Прикидатимусь, але це не завадить мені усвідомлювати, що я – найгарніший фруктовий дракон столиці! – Хома гордовито покрутив хвостом перед люстрою, так, щоб світло відбивалося від луски, і по стелі побігли блакитні лелітки.

О третій вони були майже готові вирушити до підземного переходу. Та коли вже одяглися і стояли на порозі, мама раптом викотила у передпокій візочок із тепло вдягненим для прогулянки Котькою.

– Михасю, мусиш мені допомогти, – втомлено сказала мама. – Погуляй з братом, бо в мене ціла купа термінової роботи.

Хлопець збентежився і рішуче замотав головою.

– Мам, розумієш, сьогодні…

– Згоджуйся швидше! – смикнув його за рукав Хома. – Це ж просто дарунок долі! Жодна бабуся не зможе байдужо проминути такого пуцика-бубуцика! Такого пончика-бомбончика! Зворушені жінки закидають нас грошима по самі коліна!

– Май совість, Михайле! – суворо промовила мама. – Ти вже дорослий хлопець і мав би розуміти, що на мені не тільки вся хата, а ще й робота.

– Та добре, добре, ма, не хвилюйся, – погодився Михась. (Ох, якби ж то знаття, до чого це призведе, він ніколи не погодився б!)

– Ми візьмемо для малого клацку і дзеньку, – хутко метнувся до книжкової шафи Хома.

Незабаром брати Вербицькі у повному складі вирушили з під’їзду. Першим шпацирував синій грушевий дракон, гордовито піднявши вгору блискучого носа, другим у візочку їхав Котька, завзято гризучи шматок бублика. А замикав ходу похмурий Михась. Його мучили погані передчуття, але відмовитися від цієї авантюри було ніяк – він однаково не зміг би миритися з голодним виттям Спайка.

Звісно, вони не пішли до найближчого переходу, бо ще бракувало, щоб їх за «концертуванням» заскочили сусіди, або ще гірше – однокласники.

Приблизно за півгодини пішого ходу на одній з центральних вулиць брати Вербицькі дісталися великого переходу, що більше нагадував підземний універмаг. Михась деякий час катав візочка підземними галереями, вдаючи, ніби шукає зручне місце, а насправді просто відтягував час ганьби.

Зрештою все вирішив дракон, стрибнувши в проміжок між кав’ярнею та газетним кіоском. Тут дійсно було непогано – жодних протягів, які могли б зашкодити здоров’ю малюка.

Цілу дорогу Михась сперечався з Хомою, з’ясовуючи, хто з них співатиме, а хто гратиме на вуркоті, але, опинившись на місці, хлопець відчув, що ні за які скарби не зможе змусити себе видушити бодай півкуплета. Він мовчки взяв вуркоту і тицьнув у липкі рученята Котьки клацку.

Хома начепив на кінець хвоста дзеньку, виставив величенького маминого полумиска, ретельно прокашлявся, і вони ушкварили.

Певно, ця підземна крамниця бачила всяке, але такого – ніколи: з вуркоти потужно линула нявчально-мурчальна музика; Котька, який дуже любив музику, несамовито трусив клацкою, і вона шалено клацала, наче зуби голодного вовка, дзенька на драконовому хвості пронизливо дзеленчала, але все перекривав жахливий голос чудовиська. Хома перевершив сам себе: він витанцьовував і горлав так, що на скляних вітринах сусідніх крамниць хиталися товари.

Це була та сама, одна-єдина пісня, яку грушевий дракон умів співати просто неперевершено. Щоправда, він трохи змінив слова:

О лихо! О горе!

Брати-сиротини,

Щоб витерти сльози,

Не мають хустини!

Блукають світами

Без рідної неньки,

Втомилися ніжки,

Зболіли серденьки!

Як маєте зайвий

Який-небудь гріш –

В полумисок наш

Укидайте скорі-і-і-і-іш!

Виступ братів Вербицьких явно мав успіх. Гучна луна розкотилася підземними переходами, і навкруги відразу почав збиратися натовп. Усі хотіли дізнатися, звідки лине таке жахливе ревище.

– Такі маленькі і без мами! – жахнулася невеличка бабуся з кошиком і поклала в полумисок велике рум’яне яблуко.

– А вдягнені вони досить пристойно, – зауважила дама в малиновому капелюшку.

– І візочок зовсім новенький, – підтримала її подруга.

– Що за неподобство! Хто це так жахливо горлає? – заздрісно обурювався власник сусідньої крамниці, бо всі його можливі покупці приєдналися до гурту біля співочих братів.

– Що цей хлопець зробив собаці?! Чому сердешний песик так жахливо виє? – дратувалася гладка пані в норковій шубі. – Куди дивляться захисники тварин?!

– Та ні, він не виє, він співає. От прислухайтесь, чуєте? Мелодія! – промовила дівчина з футляром. – Це, мабуть, якийсь особливий музичний пес!

– А може, цей кундель – скажений?! – боязко зойкнув охайний дідок з газетою «Бульвар» у руці.

– Міліцію треба викликати! – запропонував літній дядько в золотих окулярах. – Хай цих порушників спокою заберуть до дітоприймальника!

Михась ладен був провалитися крізь землю. Він відчував, як у нього палають вуха. Щомиті хлопець чекав, що їх заарештують, але, замруживши очі, відчайдушно вуркотав на вуркоті, сподіваючись, що в цьому натовпі не трапиться когось знайомого.

– Та годі вам, панове! Хлопцеві просто дуже потрібні гроші, хіба вам шкода гривні? – усміхнувся студент і кинув у полумисок гривню.

Здавалося, цей жах ніколи не скінчиться, аж ось Михась на мить опустив свій химерний інструмент, щоб перевести подих, і, кинувши випадковий погляд вниз, страшенно здивувався – миска була майже повна. Серед монет густо стирчали краєчки паперових купюр.

Хома теж вирішив на хвильку перепочити і з’їсти яблуко жалісливої бабусі. Один лише невтомний Котька продовжував завзято клацати.

– Бачиш, який результат? Блискучий! Слухай, може, мені податися в оперу? Уявляєш афішу: «Зірка сезону – найкращий голос Європи – Хома Вербицький!» – хвалькувато зронив дракон, прожовуючи яблуко.

16. Фіолетовий красень

та жовтий карлик

Михась не вірив своєму щастю: невже ця ганьба скінчилася і можна вертатися додому? Хлопець почав заспокоюватись, він уже уявляв, як по дорозі вони завітають до якоїсь крамниці, придбають усілякого м’ясива для Спайка – і мерщій додому!

І тут раптом зовсім поруч він почув якусь дивну розмову:

– Відтінок справді рідкісний, маєш рацію. Якраз на той гарнітур для дружини міністра фінансів.

– А хіба вона хотіла синій?

– Звісно – синій, і, до речі, обіцяла будь-які гроші. А в мене, як на гріх, грушеві закінчилися.

– Ну ось бачите: фортуна до вас прихильна – екземпляр дивної краси і так вчасно.

У Михася аж в животі замлоїло – невже ці двоє говорять про Хому і бачать в ньому не собаку, а дракона?

Хлопець озирнувся. З кав’ярні праворуч вийшло двоє людей. Такі дивні постаті Михась досі бачив хіба що по телевізору. Один був високий, стрункий красень-блондин з довгим кучерявим волоссям. У його вусі блискотіла золота сережка, а вдягнений він був у довге пальто з фіолетової крокодилячої шкіри.

Другий, навпаки, був невеличкий на зріст, майже карлик. В цього було непорушне жовте східне обличчя і непропорційно широкі плечі. На коротуні був непоказний сірий плащ з каптуром. З-під складок плаща помітно випирала кобура.

– Гей, хлопче, бачу, тобі справді потрібні гроші, – зненацька звернувся до Михася білявий молодик. – Я можу вирішити це питання. Продай пса. Тисяча баксів, – у рукавичці з блискучої лайки з’явився стосик банкнот.

– Ні, що ви, я не можу, – позадкував від нього хлопець, затуляючи собою дракона.

– Дві, – кількість грошей подвоїлась.

– Ні, ні, не треба! – замотав головою Михась.

– Десять, – в руці молодика з’явилася товста пачка доларів.

– Собака не продається! – сердито відрубав хлопець.

– Ціну набиваєш? У цьому світі продається все. То скільки? – чарівно всміхнувся красень, і в його передньому зубі гостро зблиснув діамант.

Михась мовчки повернувся до нього спиною, підхопив полумисок з чесно заробленими грішми й рішуче потяг за собою Хому.

– Ходімо, ходімо! – квапив він дракона, але той зовсім не квапився покинути місце свого тріумфу.

Він велично кланявся публіці і марнославно дослухався до аплодисментів.

Пропозиція молодика зовсім не засмутила Хому, це йому радше лестило.

– Ні, ти хоч тепер нарешті побачив, який я шалено дорогий! – пишався Хома. – Чув, які грубі гроші за мене правлять? Певно, цей шикарний фіолетовий тип якийсь режисер з Оперного театру Ла Скала. Він цінує красу й силу мого голосу!

– Та добре-добре, ходімо! – квапив Михась хвалькуватого дракона, бо відчував якусь приховану загрозу в пропозиціях фіолетового молодика.

Він ще дужче занепокоївся, коли раптом за спиною почув стишене продовження розмови:

– То як – беремо?

– Авжеж, тільки обережніше, не зіпсуйте луску.

– А малюк?

– Згодиться.

– Хлопця теж?

– Ой ні, з підлітками забагато проблем.

Михась заквапився й помчав бігцем, штовхаючи перед собою візочка і тягнучи на повідку Хому. Грушевий дракон опирався, бо хотів ще слави та аплодисментів.

Хлопець постійно оглядався, чи не женуться за ними ті двоє, і не надто роздивлявся, куди вони йдуть, – головне, щоб подалі від тих типів.

Мабуть, вони завернули кудись не туди, бо опинилися у ще не добудованій частині підземного переходу. З нерівних бетонних стін тут стирчали шматки арматури, мляво жевріло примарне газове освітлення.

Михась петляв візочком поміж будівельного сміття. Він розумів, що треба повертатися й шукати якийсь інший шлях, але десь там причаївся той фіолетовий зі своїм озброєним карликом, і хлопчик боявся знов зустрітися з ними.

«Десь тут має бути вихід», – міркував він.

Зрештою прохід перегородили іржаві ґрати, і Михась був змушений зупинитися. Він зацьковано озирнувся: праворуч? ліворуч?

Зненацька мерхле світло замиготіло і згасло. Братів Вербицьких огорнула цілковита темрява.

Хлопець здригнувся – йому здалося, ніби повз нього в тому мороці пролетів потужний порив вітру. Котька з Хомою аж вереснули з переляку.

– Не бійтеся, в мене є ліхтарик, – удавано бадьоро гукнув старший брат і почав нишпорити в кишенях.

Як на гріх, ліхтарик десь пропав.

– Зараз, зараз знайду! – обіцяв хлопець, але ніяк не міг намацати ліхтарика серед металевого мотлоху, що зберігався в кишенях його джинсів.

На щастя, за хвильку світло саме собою спалахнуло знову. Михась з полегшенням перевів подих… та так і завмер з відкритим ротом: він стояв посеред підземної галереї сам-один, на правій руці теліпався шматок обрізаного повідка, а лівою він штовхав порожнього візочка.



Каталог: document -> pressa -> Shkolyar
Shkolyar -> Школяр всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей українського товариства сліпих видається з березня 1934 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Shkolyar -> Школяр всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей українського товариства сліпих видається з березня 1934 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
pressa -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет