Видань утос


Нюхати! Шукати! Рятувати!



бет4/4
Дата17.03.2018
өлшемі0.64 Mb.
#21237
1   2   3   4

17. Нюхати! Шукати! Рятувати!

Хлопець заметушився підземними коридорами, відчайдушно гукаючи:

– Котька-а-а! Хомо-о-о-о! Де ви?! Ко-о-о-о-остику!!! Хо-о-о-о-омо!!!

Він чіплявся до перехожих, питаючи, чи не бачили вони маленького хлопчика з великим собакою. Та людям було байдуже до його біди. Цього холодного зимового вечора вони квапилися якнайшвидше дістатися до своїх затишних осель, тому байдуже проминали переляканого хлопчину.

Проте один старий порадив Михасеві звернутися до поліції і навіть назвав адресу найближчого відділка.

У відділку було дуже тепло, майже спекотно. Двоє міцних дядьків у формі грали в шашки під світлом настільної лампи. Поряд на екрані допотопного телевізора без звуку йшла стара комедія.

Хлопчик скинув свого плетеного капелюшка й наблизився до дерев’яної стійки.

Один з поліціянтів повернувся до нього.

– Слухаю, – суворо сказав страж закону.

– У мене брат пропав! І драк… собака!

– Коли? – було видно, що тому поліціянту зовсім не хочеться занурюватись у ці безглузді дитячі проблеми.

– От щойно, десь із півгодини тому!

– Слідчі дії починаються за три доби після факту зникнення. Якщо твій брат не знайдеться сьогодні ввечері, завтра приходь з батьками, подасте заяву.

– Але ж я знаю, хто їх викрав! – у розпачі зойкнув хлопець.

Черговий важко зітхнув, узяв аркуш паперу і авторучку.

– Прикмети.

– Ну, він такий фіолетовий, крокодилячий, з діамантом у зубі…

поліціянт кинув ручку на стіл, певно вирішив, що хлопець знущається з нього.

– Не повіриш, Миколо, як мене дістали приколи цих шмаркачів, – звернувся він до свого напарника. – Два тижні тому один такий подзвонив, що школу заміновано. Ми всіх евакуювали, півдня вешталися школою з собаками й міношукачами, а все тому, що той бовдур не підготувався до контрольної з математики! Ану, хлопче, давай звідси! І щоб без батьків я тебе не бачив! – це вже до Михася.

– Але ж я справді…

– Чув, що я сказав? Завтра, і з батьками! – гарикнув черговий і гучно ляснув долонею по столу, ніби припечатавши свої слова.

Михась штовхнув двері, розуміючи, що більше він тут не зможе домогтися нічого.

«З батьками!». Хлопець уявив собі, як повідомляє мамі, що загубив Котьку, і йому стало так погано, як ще ніколи в житті не бувало.

Проходячи повз великий годинник, Михась здивувався: тепер лише п’ята. Важко було повірити, що за такий короткий час його життя так жахливо змінилося.

Власне, йти було нікуди, проте ноги самі принесли його до того місця, де в недобудованій частині переходу стояв покинутий Котьчин візочок. На картатій ковдрі лежала клацка і повний дрібних грошей полумисок.

Гроші. Все це сталося через них…

Хвиля відчаю з новою силою накрила Михася, і він з відразою вивернув полумисок на долівку. Монети дзвінко розкотилися в різні боки, а паперові гривні бетонною підлогою розвіяв протяг. Хлопчик повільно покотив порожній візочок додому.

Він не поспішав – волів би, щоб це безславне повернення тривало вічно. Дійшовши до будинку, довго стояв біля під’їзду, буцаючи ні в чому не винні грудочки снігу, споглядаючи на їхнє кухонне вікно і рухливу мамину тінь на фіранці. Тоді вкотив візочка до під’їзду і сів на сходи. Він не знав, як жити далі.

Уперше Михась пошкодував, що поцупив те насіння драконячого дерева. Поряд, за дверима підвалу, щось зашкребло і засопіло. Спайк! Він зовсім забув про хижого дракона. Той так і залишився без вечері.

Відчай штовхнув хлопця на дуже нерозважливий вчинок. Уламком цеглини він збив іржавий замок, відчинив двері підвалу і зробив крок у темряву.

У пітьмі щось заворушилося і в руку Михасеві тицьнувся гарячий жорсткий ніс. Спайк звик до хлопця як до надійного постачальника котлет та сосисок, тож тепер він облизувався і радісно пофиркував.

– Дурнику, ти не розумієш, – сказав Михась, – сьогодні головна страва – це я.

Він не розкисав, тримався увесь час, але чомусь саме тепер сльози прорвалися, хлопець сів на підлогу перед самим носом хижака і, схлипуючи, розповів йому про жахливі події. Хижак уважно слухав, раз у раз облизуючись.

Нарешті хлопець витер сльози й поглянув на Спайка. В мороці горіли маленькі червоні очиці.

–НЮХАТИ! ШУКАТИ! РЯТУВАТИ! – несподівано мовило страховисько.

Михась приголомшено витріщився на монстра. Увесь цей час він гадав, що хижак, на відміну від Хоми, абсолютно безмізклий і його цікавить лише їжа.

– ХУТКО ШУКАТИ! – знову рикнув Спайк.

Тепер хлопець оговтався і зрозумів, що нарешті знайшовся той, хто його вислухав і повірив, той, хто готовий допомогти. Він міцно прив’язав решту повідка, що й досі звисав з його зап’ястка, до нашийника Спайка й вони рушили.

У переході хижак ретельно винюхав те місце, де обривалися сліди драконячих лап, і впевнено потяг Михася праворуч.

Досить швидко вони опинилися на вулиці. Сині зимові сутінки зробили місто святковішим, ніж удень. Миготіли неонові реклами, блискотіли ялинки, блимали крихітні вогники на деревах, привітно світили теплі прямокутники вікон.

Дракон ішов, низько нахиливши важку голову, гострі сталеві пазурі лишали глибокі подряпини на вкритому кригою асфальті. Звісно, він не забував прикидатися, тож перехожі бачили собаку, а не дракона, з осторогою обходили цього здоровезного гладкого ротвейлера з моторошно-червоними очима.

На відміну від гнучкого, легкого Хоми, який чутливо відгукувався на будь-який порух руки господаря, Спайк зовсім не зважав на хлопця, що підтюпцем біг поруч. Михась добре розумів: зупинити чи хоча б пригальмувати цього здоровезного ящура він навряд чи й подужає.

Несподівано чудовисько сіло просто посеред тротуару і – ані з місця. «Невже він втомився?» – подумав хлопець.

– Ходімо, Спайку, ну, будь ласка! Прошу тебе, вставай! Ми потім відпочинемо, а тепер треба поспішати – вже майже ніч! Ми мусимо їх знайти!

Але Михасеві благання не справили на хижака ніякого враження, він так і закляк, втупившись у вітрину дорогого бутіка. Зненацька з пащеки страховиська стиха долинуло люте гарчання.

Хлопець мимоволі кинув погляд у тому ж напрямку і остовпів, приголомшений.

Це була крамниця дорогої шкіргалантереї. Над ними палахкотіла, вибухаючи неоновими зірками, назва: «Elite». На вітрині у світлі прожекторів виблискувала надзвичайно елегантна жіноча сумочка. Вона була блакитна, луската, точнісінько, як спина Хоми.

Страшний здогад миттю промайнув у Михасевій голові. Він уважно розглянув інші речі, виставлені у вітрині, й переконався – он та валіза скидалася на спину Спайка. Та й інші сумки, портфелі і саквояжі були зроблені із незвичайної шкіри, не дарма ж коштували шалені гроші – на ярликах купа нулів.

– Це все… це все… – промурмотів хлопець.

– ДР-Р-РАКОНЯЧА ШКІР-Р-РА!!! – заревів хижак.

Люди перелякано кинулися врозтіч від оскаженілого «собаки».

То ось для чого знадобився Хома тому молодикові в крокодилячому (ні, мабуть, драконячому!) пальті.

Михась з тривогою роздивлявся вишукану, тонкої роботи сумочку. На щастя, він швидко зрозумів, що вона зроблена не зі шкіри Хоми. Луска була дрібніша, колір трохи блякліший, та й навряд чи можна було встигнути зробити таку річ за такий короткий проміжок часу. Це трохи заспокоювало, але не дуже.

– Ну, з Хомою тепер все зрозуміло, але навіщо ж йому Котька?

– ГАМАТИ! – ревонув Спайк.

– Ти гадаєш, що цей тип – людожер? – здригнувся хлопець.

– ДРАКОНИ ГАМАТИ.

Ох, оце заспокоїв. Думки плуталися в Михасевій голові: «Так, звісно, якщо той молодик шиє всілякі речі з драконячої шкіри, то має тримати про запас чимало таких ящурів, а отже, мусить їх чимось годувати… Серед них, певно, є й хижаки… Ох, біда… Котя… Костик… малий братик… такий кумедний малюк… Невже його згодують драконам?»

– І що ж нам тепер робити?!

– СПАЙК ДУМАТИ, – проскреготало чудовисько і заплющило очі.

Підморожувало. Хлопець почав мерзнути. Він пробігся туди-сюди уздовж вітрини, тупцюючи ногами. Спайк тим часом сидів непорушно, а з його ніздрів здіймалися тоненькі цівки диму.

– Ну що? – не витримав Михась.

– СПАЙК – СИЛЬНО ДУМАТИ. МИХАСЬ – СИЛЬНО ДУМАТИ,– буркнув хижак і знову заплющив очі.

Та хлопцеві не думалося – від жаху всі думки геть зникли. Він подивився на скляні двері з табличкою:

«З тваринами вхід заборонено».

Отже, Спайкові сюди не можна, але йому, Михасеві, ніхто не забороняє зайти.

Він рішуче смикнув за ручку. Над головою мелодійно проспівав дзвіночок і назустріч випливла нафарбована білявка з чарівною посмішкою на вустах. Однак побачивши хлопця, який ніяк не міг бути клієнтом, краля миттю сховала свою посмішку і сухо спитала:

– Чого тобі треба?

– Мені треба до вашого директора.

– Тобі? – білявка зміряла Михася зневажливим поглядом. – Ти до пана Амура Ґаланта? Навіщо?

– Я його племінник, – відчайдушно брехав хлопець.

Білявка знову подивилася на дешеву куртку і брудні джинси відвідувача. На миловидому обличчі з’явився сумнів, проте, певно, красуня вирішила, що бідні родичі можуть трапитися у будь-кого, навіть у такої розкішної персони, як її начальник. Вона клацнула накривкою дорогого перламутрового мобільника й промуркотіла:

– Пане Ґаланте! Тут до вас хлопчик прийшов. Каже, що ваш родич.

Двері в глибині крамниці відчинилися, і на порозі постав той самий кучерявий красень. Щоправда, тепер він був без свого фіолетового пальта, в лимонно-жовтій сорочці і вузеньких шкіряних штанцях. Здоровезна, як блюдце, пряжка паска мінилася розсипом дрібних діамантів.

– Що ви верзете, Мадлен? Який хлопчик? Який родич? – роздратовано спитав господар крамниці. – В мене зроду не було нія… – але, побачивши Михася, урвався на півслові.

– Ти як мене знайшов?!

– Ви мусите їх повернути, – рішуче сказав хлопець. – Де мій брат і мій дракон?

– Ти про що? Нічого не знаю! – зухвало посміхнувся Амур Ґалант. – І взагалі я зараз викличу міліцію і скажу, що впіймав тебе на крадіжці.

Красень спритним рухом фокусника засунув Михасеві в кишеню дорогий гаманець із сірої зморшкуватої шкіри.

– Не раджу, – промовив жовтий карлик з кобурою при лівому боці, враз вигулькуючи з-під ліктя свого патрона. – Він неповнолітній, і справу будуть розслідувати в присутності батьків, а він їм, звісно, все розповість. Почнуться перевірки, і вам, пане Ґаланте, знову доведеться витрачати величезні гроші на хабарі. Воно вам треба? Казав же вам: якщо брати, то брати всіх – так спокійніше. Немає людини – немає проблеми.

– Ну, гаразд, Треш, ти мене переконав. Гадаю, зайвих 35 кілограмів якісного корму нам не завадять, – красень зміряв поглядом постать Михася і махнув рукою: – Відведи його в драконарій.

Карлик був однакового зросту з Михасем, але вдвічі ширший і, як виявилося, набагато сильніший. Він затис руку хлопця, ніби в залізних лещатах, і потяг його за собою.

– Пустіть, боляче! – смикнувся хлопець.

– Поки що не боляче, а ось далі буде значно болючіше! – пообіцяв Треш. – Треба ж таке – сам прийшов, дурник.

Михась лише тепер зрозумів, яку дурницю він утнув. Батьки не знають, де його шукати, навіть Спайк навряд чи помітив, як він зайшов до крамниці.

Досить швидко хлопець переконався, що не в змозі пручатися в руках низькорослого охоронця. Певно, той мав якусь особливу підготовку, бо м’язи в жовтого карлика були просто сталеві. Отже, довелося підкоритися. Вони пройшли через складські приміщення, заставлені виробами з драконячої шкіри, вийшли у внутрішній двір, перетнули його й опинилися перед масивними сталевими дверима із складним кодовим замком.

Охоронець почав набирати цифри, а хлопець озирався у пошуках виходу.

«Якщо я зараз вріжу йому ногою по коліну і вирву руку, то куди бігти?» – гарячково міркував він.

Двір був глухий, але в напрямку вулиці тягнувся довгий проїзд, який закінчувався масивною металевою брамою з гострими шпичаками.

Михась прикинув відстань і вирішив, що, мабуть, подужає перелізти. Тим часом сталеві двері потужно загули й почали повільно розсуватися. Далі зволікати не можна. Хлопець націлився й щосили копнув Треша в коліно.

Карлик вереснув і схопився за ногу.

Михасева рука опинилася на волі, і хлопець, не гаючи часу, щосили дременув до воріт. Лізти на ворота, чіпляючись за стики між металевими листами, виявилося набагато складніше, ніж він сподівався. Ноги зісковзали, холодне залізо обпікало пальці. Та він усе ж встиг видряпатись метрів на півтора, і вже схопився за пруття шпичаків, та тут його, шкутильгаючи, наздогнав охоронець, схопив за ногу і шарпонув униз.

– Спа-а-айк! Спа-а-айк! Допоможи! – щосили гукнув хлопець.

Однак за воротами лунав звичний шум міста і ніхто не квапився на допомогу.

Треш ретельно зав’язав Михасеві рота його ж вовняним шаликом і, лаючись та накульгуючи, вдруге потяг хлопчика до дверей, що встигли за цей час знову зачинитися.

– Ах ти ж поганець! Шмаркач! Та я власними руками вкину тебе у найбільшу пащеку! Хай тобі грець! О, справді, хай тобі буде наш Грець! – чомусь розвеселився карлик.

І раптом позаду них щось важезне гучно вгатилося в браму. Треш із Михасем озирнулися. Просто у них на очах металеві листи почали прогинатися, викривлятися, а в деяких місцях їх наскрізь прохромлювали гострі пазурі. Михась миттю зрозумів, що хтось дуже потужний видряпується на браму, і він навіть знав, хто це.

– Що це в біса таке? – здивувався охоронець, бо, попри гучне скреготання пазурів по металу, нікого видно не було.

Але Михась відповісти все одно не міг, бо його рот був міцно зав’язаний. На відміну від карлика хлопець помітив, як невиразна тінь перевалилася через гострі шпичаки, які під великою вагою загнулися донизу. Примара глухо бухнулася донизу і зачаїлася в темному місці, було чутно тільки важке дихання. Отже, Олельків дракон вчасно скористався своїм умінням перетворюватись на тінь.

Спочатку хлопець був розчарований, адже чекав, що Спайк одразу кинеться йому на порятунок, та трохи згодом зрозумів, чому той сховався: треба було дочекатися, поки карлик відчинить кодовий замок, бо як же інакше вони зможуть потрапити в драконарій, щоб порятувати Котьку й Хому?

Підозріло оглядаючись на понівечену браму, охоронець поспіхом набрав код. Сталеве полотно з гучним стогоном повільно від’їхало вбік, і тієї ж миті Михась почав чіплятися за двері, заважаючи їм зачинитися.

Поки Треш відривав його пальці від дверей, повз них усередину щось пропхалося. Проте збагнути, що воно таке, було неможливо, адже коридор здавався цілком порожнім.

Охоронець здригнувся, витяг руку вперед і навмання почав мацати повітря перед собою.

– Що ж це коїться? – недовірливо запитав Треш, проте хлопець лише знизав плечима.

Карлик розстебнув кобуру, видобув звідти чорний пістолет і приставив його хлопцеві до скроні.

– Май на увазі, щеня, якщо щось не так – одразу тисну на гачок.



(Далі буде)
Каталог: document -> pressa -> Shkolyar
Shkolyar -> Школяр всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей українського товариства сліпих видається з березня 1934 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Shkolyar -> Школяр всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей українського товариства сліпих видається з березня 1934 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
pressa -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет