Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії


PHENOMENOLOGICAL ANALYSIS OF SOCIO-POLITICAL PROCESSES



жүктеу 4.99 Mb.
бет12/25
Дата04.09.2018
өлшемі4.99 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

PHENOMENOLOGICAL ANALYSIS OF SOCIO-POLITICAL PROCESSES

Alexandra Kupchenko

Ivan Franko National University of Lviv



Universytetska st., 1, Lviv, 79000, Ukraine, , e-mail: alex_k88@mail.ru

The article exposed features of phenomenological analysis of political processes and his practical value. Analysed stage development phenomenology interpretation of reality and it extrapolation in the field of research bases social dynamics. Outlined the substantive provisions of Alfred Schütz’s Phenomenological Sociology. Сonsidered а difference between understanding-historiographical and explanatory-analytical approaches in social sciences. Analyzed specificity determinate symbiotic structures influence the dynamics of political processes, examined the political system through the prism of the phenomenon of intersubjectivity.



Key words: phenomenology, ethnomethodology, intersubjectivity, symbolic structures, systems of relevance.

ФЕНОМЕНОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ СОЦИАЛЬНО-ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССОВ

Александра Купченко

Львовский национальный университет им. Ивана Франко

ул. Университетская, 1, Львов, 79000, Украина, e-mail: alex_k88@mail.ru

В статье раскрыты особенности феноменологического анализа политических процессов и его предметно-практическое значение. Проанализированная этапность развития феноменологической интерпретации реальности и ее экстраполяция на поле исследования основ социальной динамики. Описаны основные тезисы феноменологической социологии Альфреда Щютца. Рассмотрено различие между понимающе-историографическим и аналитическим подходами в социальных науках. Проанализирована специфика детерминантного влияния символических структур на динамику политических процессов; рассмотрение политической системы сквозь призму явления интерсубъективности.

Ключевые слова: феноменология, этнометодология, интерсубъективность, символические структуры, системы релевантностей.

Стаття надійшла до редколегії 17.06.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009
УДК 32.001 : (911.3 : 32) : 342.26
ПОНЯТТЯ РЕГІОНУ ТА РЕГІОНАЛІЗМУ У ТЕОРІЇ СОЦІОПОЛІТИЧНОГО ПОДІЛУ НА ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОСНОВІ
Юлія Сокирка
Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, Львів 79000, Україна, e-mail: sjulieta@rambler.ru
Розглянуто дві ключові категорій теорії соціополітичного поділу на територіальній основі – регіон та регіоналізм. Основний акцент зроблено на методологічних підходах до аналізу поняття регіон, визначено характерні риси та індикатори, які виокремлюють регіон від оточення. У статті представлено наукові парадигми аналізу поняття регіоналізму, його види, історичну еволюцію, ідеологічні основи, причини виникнення та передумови поширення. Крім того, окреслено різницю між регіоналізмом та регіоналізацією, а також відмінності від федералізму, децентралізації та деволюції.

Ключові слова: соціополітичний поділ, регіон, регіоналізм, регіоналізація, територіально гетерогенна країна, децентралізація.

Складний шлях становлення української державності, її історична розділеність, а також несформованість гомогенної української політичної нації зумовили актуальність дослідження всього спектру проблем, пов’язаних із соціополітичним поділом на територіальній основі в Україні. Проблема надзвичайно актуальна для України передусім з огляду на існування значних розбіжностей між різними регіонами країни, зокрема, економічних, історико-культурних, геополітичних, етно-лігвістичних, релігійних тощо.

Під територіальною (регіональною) основою соціополітичного поділу розуміємо відмінності між групами людей, які склалися за регіональною ознакою і є основою для наступної інституалізації.

Розпочинати аналіз соціополітичного поділу на територіальній основі, на думку Р. Туровського, необхідно із концепції територіально гетерогенної країни, в якій регіональні політичні процеси більш-менш автономні стосовно загальнонаціонального рівня і впливають на перебіг подій на рівні держави загалом. Це ті країни, в яких регіони досить сильні й самодостатні, аби творити як свою власну історію, так і історію своєї країни. До цієї групи входять: 1) федеративні держави, а також унітарні держави, що розвивають інститут регіональної автономії (Італія, Іспанія); 2) "великі" унітарні держави, в яких виходячи із їхніх розмірів і різноманітності розвивається регіональне політичне життя (Франція, Україна); 3) поліетнічні держави (Індонезія) або моноетнічні країни із традиційним розподілом на регіональні клани, тощо (Таджикистан); 4) держави, що мають у складі особливі етнічні ареали, де є розвинені сепаратистські настрої (Великобританія) [8, c. 139].

У даній статті ми зосередилися на аналізі двох ключових, на нашу думку, категорій для дослідження соціополітичного поділу на територіальній основі – це поняття регіону та регіоналізму.

Слід відзначити, що у політичній науці існує безліч підходів до його визначення, проте особливої уваги заслуговує визначення І. Баджа та К. Ньютона: «Регіонце територія, яка є реальною спільністю з географічного погляду, або така територіальна спільність, де існує спадкоємність і чиє населення поділяє певні загальні цінності та прагне зберегти і розвинути свою самобутність з метою стимулювати культурний, економічний та соціальний прогрес» [6, с. 124].

Ключовими індикаторами поняття «регіон» є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, яке проживає на цій території і має певні спільні особливі характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором повинна бути самоідентифікація або самоусвідомлення наявності в цієї групи людей певних особливостей, які відрізняють їх від загалу. Цей індикатор передбачає переважання регіональної самоідентифікації над загальнонаціональною [6, с. 125].

Однозначного визначення терміна «регіон» політичною наукою досі не знайдено, тому доцільно навести декілька підходів до його розуміння. У вузькому значенні, одні дослідники воліють визначати регіон як господарсько-економічну спільність (наприклад, український Донбас, німецький Рур, американський Середній Захід, російський Волго-В’ятський регіон тощо), інші – як географічно-адміністративну одиницю (область – в Україні, земля – у Німеччині, штат – у США тощо), треті як культурно-історичну територію (Гуцульщина – в Україні, Нова Англія – у США тощо) [8, c. 138].

У глобальному контексті регіон може бути визначений як група прилеглих країн, що становлять окремий економіко-географічний чи близький за національним складом і культурою, або ж однотипний за суспільно-політичним ладом район світу.

Згідно із механізмами впливу, регіональні парадигми представлені таким чином:

регіон як квазікорпорація: констатація існування регіону як суб’єкта власності та економічної діяльності; він взаємодіє з вітчизняними та транснаціональними корпораціями, стає учасником конкурентної боротьби, що веде до саморозвитку регіону і поліпшення економічного стану сусідніх із ним регіонів;

регіон як ринок (безпосередньо пов’язана з попередньою парадигмою). Оцінка здійснюється не лише з погляду зосередження виробництва, а й з позиції збуту продукції, кваліфікації робочої сили, кон’юнктурних умов та рівня сформованого ринкового середовища;

регіон як квазідержава: процеси децентралізації влади та виникнення федеральних утворень нерідко ведуть до того, що регіони, які скористалися принципом субсидіарності, накопичують у собі додаткові функції, фінансові ресурси, що забезпечує високий ступінь автономності внутрішньої регіональної політики;

регіон як соціум. Із погляду теорії соціального кластера (Андрес Редрігес Посе), саме соціальні умови є показником внутрішнього стану регіонів (соціальна структура, рівень безробіття, рівень доходів населення, динаміка структури зайнятості) [7, с. 19-20].

Дослідники регіоналізму виділяють три необхідні складові, які дають змогу виокремити поняття «регіон» від оточення. Перша — когнітивна, тобто населення регіону повинно усвідомлювати існування регіону та його географічні межі. Друга складова — емоційна, тобто спосіб сприйняття регіону і ступінь, в якому регіон уможливлює підґрунтя регіональної ідентичності й солідарності в конкуренції з іншими формами ідентифікації (національна, класова тощо). Третя складова — інструментальна, тобто можливість використання регіону як основи для політичної мобілізації задля досягнення соціокультурних, економічних та політичних цілей [5].

Європарламент у 1988 році прийняв «Хартію регіоналізації», в якій поняття регіон подано наступним чином: «Регіон – це територія, що з географічного погляду створює політичну цілісність, або комплекс територій, який є закритою структурою і населення якого визначається певними спільними рисами та виявляє бажання й надалі зберігати існуючу цілісність» [6, с. 125].



Основні ознаки, що характеризують поняття «регіон»: комплексність, цілісність, спеціалізація, керованість, тобто наявністю політико-адміністративних органів управління.

Із погляду суб’єкта політичного процесу «регіони» можна розглядати, по-перше, як об’єкт державного управління з єдиним територіальним простором, що вирізняється певними ознаками (географічними, економічними, історичними, етнічними та іншими) і як адміністративно-територіальну одиницю; по-друге, як організований у просторі суб’єкт прийняття політичних рішень, який виступає як суб’єкт самоврядування та самостійний фактор політичного тиску [7, с. 27].

Останнім часом в наукових колах особливої популярності набуває поняття «регіоналізм». Це поняття часто ототожнюють із поняттям «регіоналізація», проте, на нашу думку, їх слід розмежовувати. Регіоналізм більшою мірою належить до практики перерозподілу повноважень центральної влади з метою надання територіальній (регіональній) владі посередницької ролі у взаємовідносинах між центральними та місцевими органами влади. В той час, як регіоналізація розглядається як процес, у межах якого центральні органи влади задовольняють вимоги регіону. Регіоналізм припускає конкретні політичні дії, регіоналізація ж передбачає певну тактику, курс; регіоналізм виходить із периферії, регіоналізація – це реакція центру у відповідь [2, с. 30].

Е. Томпсон трактує регіоналізм як спосіб, за допомогою якого окремі політичні партії та інші організації сприяють ідеї специфічності (виокремленості) регіону, тобто регіоналізм є водночас і ідеологією, і стратегією, яка виокремлюється з метою забезпечення переваг для регіону. Регіоналізація – це процес передачі повноважень або обов’язків від центрального уряду до рівня регіональних адміністрацій [1, с. 8]. На думку Д. Еванса і Дж. Ньюнхема, поняття "регіоналізм" співвідноситься із понятгям "регіон", як націоналізм із поняттям нація. Регіоналізм виступає як прояв сукупності певних позицій, відносин, що відображують індивідуальні та колективні погляди, думки щодо регіону. Регіоналізм існує як у межах держав, так і між ними. Дж. Еванс і Дж. Ньюнхем розглядають внутрішньодержавний регіоналізм у різних формах прояву: 1) регіоналізм як етнічний націоналізм, політичною метою якого може бути досягнення політичної незалежності, тенденції до сепаратизму; 2) регіоналізм як відображення організаційного прагнення населення регіону з метою підвищення ефективності системи управління, потреба в розширенні повноважень, політичної й економічної самостійності даного територіального простору, закріплених конституційно-правовими актами [7, с. 32].

Внутрішньодержавний регіоналізм певною мірою є сукупністю різних теоретичних підходів, що відображають сутнісний стан взаємин (зокрема і конфліктний) між центром і регіонами.

На думку Ю. Пахомова, регіоналізація – це реакція на негативні прояви глобалізації, спроба захиститися від її руйнівних наслідків. Основним поштовхом до цього, на думку вченого, стала світова фінансова криза 1995 – 1998 років. Формування регіонів дає їм змогу „закритися” і залишатися самодостатніми в разі якихось потрясінь у зовнішньому світі. З іншого боку, регіоналізацію можна розглядати не як реакцію на глобалізацію, а як її логічне продовження, одну із її зовнішніх форм. «Регіональна інтеграція... обумовлює міцніше зчеплення окремих національних господарств, їх зрощування в єдиний економічний організм і неначе підштовхує процес глобалізації, створюючи для нього зцементовані опорні конструкції» [4].

Основними причинами виникнення та передумовами поширення регіоналізму були зміни в суспільних процесах: по-перше, відбувалася безперервна інтернаціоналізація територіальних економік, постійне розмивання міждержавних кордонів через посилення інтеграції повідомлень, ідеологій і стилів організації; по-друге, мобілізація периферії, регіонів і місцевостей проти національних центрів, утвердження вимог меншин із приводу культурної автономії, окремих органів територіального управління і прийняття рішень; по-третє, відбувався інтенсивний розпад старих і формування нових суспільних інститутів значно посилюють трудову і соціальну мобільність індивідів, через що важливого значення набуває «соціокультурне і духовне відтворювання населення на мезорівні» [7, с. 364].

М. Кітинг розрізняє два типи регіоналізму, присутні в актуальному політичному процесі: традиційно консервативний («старий») та модерний («новий»). Перший регіоналізм побудований на домодерних ідентифікаціях і зазвичай пов’язаний із уявленнями про історичну давнину та ностальгійними почуттями. Консервативний характер цього різновиду регіоналізму пов’язаний з тим, що його прихильники належать до найменш географічно і соціально мобільних верств населення. Вочевидь, традиційний регіоналізм меншою мірою покликаний позиціювати та відстоювати свої інтереси у ширшому надрегіональному контексті.

На відміну від нього модерний регіоналізм, навпаки, знаходить підтримку серед мобільних, соціально активних, урбанізованих індивідів. Регіоналістські партії зазвичай розраховують на підтримку представників середнього класу, зорієнтованих більшою мірою назовні, вважаючи регіон динамічною силою економічних і соціальних змін. Саме тому новий регіоналізм грунтується на зв’язках між регіоном та трансрегіональним порядком (державою, світовим ринком, макрорегіоном) [3, с. 81-85].

У політиці регіоналізму розрізняють кілька напрямів та ідеологічних платформ:

консервативний регіоналізм, пов’язаний з ідеєю спільності почуттів всупереч модернізації. Регіоналізм такого гатунку апелює до домодерних реалій і цінностей, маючи тенденцію до ізоляціонізму. В сучасних умовах він вочевидь сприяє реакційним тенденціям;

«буржуазний» регіоналізм індустріальних та економічно розвинених регіонів. Цей регіоналізм закликає до індустріального розвитку і намагається подолати обмеження з боку держави, наполягаючи на створенні сучасних адміністративних та політичних структур. Втім, у сучасній Європі прихильниками цієї політичної лінії стають не стільки підприємці, як представники регіональної технократії, зазвичай пов’язані з управлінням у державному секторі й плануванням як в уряді, так і в місцевих закладах освіти (регіональні інтелектуальні еліти);

– «прогресивний» регіоналізм, заснований на «лівій» ідеології. Представники цього різновиду регіоналізму використовують ідеї національно-визвольних рухів, з метою подолання нерівномірного розвитку й внутрішнього колоніалізму;

соціал-демократичний регіоналізм. Попри те, що європейська соціал-демократія зазвичай відстоювала ідеї централізованого державного регулювання, починаючи з 60-х рр. відбувається поступовий її перехід на регіоналістські позиції, що пов’язано значною мірою з опозиційним політичним досвідом, сприятливим для пошуку підтримки на місцевому, територіальному рівні, а також із необхідністю адаптуватися до глобальних викликів;

правий популістський регіоналізм, спрямований проти централізованої держави, іноді проти перерозподілу бюджетних коштів у менш розвинені регіони, проти мігрантів [3, с. 111-113].

У контексті взаємовідносин «держава – регіони» дослідники виділяють такі різновиди регіоналізму: 1) вузький регіоналізм; 2) самоврядування; 3) органічна децентралізація; 4) корпоративна децентралізація.



Вузький регіоналізм притаманний державам унітарного типу (зокрема Україні), де регіональне керівництво є директивним органом центральної влади, яка відводить регіонам певні функції, що не створюють політичних проблем, а лише доповнюють центр. Прикладом може правити Польща, де більшість посадових осіб одержують номінації зі столиці, яка має рахуватися із позицією регіонів.

Самоврядування з XIX – поч. XX ст. визначається англійським терміном «home rule» або німецький «Selbstverwaltury». Вважається, що вищою ланкою регіоналізму є наділення регіонів правом вирішувати низку питань стосовно власного устрою в межах конституційних повноважень або згідно з традицією. Таке самоврядування становить частину державного адміністрування і поєднується з усією політичною системою.

Органічна децентралізація представлена двома різновидами: 1) провінційно видозмінена, коли в провінціях існують поряд центральні органи та директивні самоврядні органи (наприклад, земства в Росії); 2) територіально видозмінена, коли при одноцільовій центральній владі постають середні й місцеві органи, які іноді наділялися значними управлінськими функціями (наприклад, коронні краї в Австро-Угорщині).

Корпоративну децентралізацію іноді називають сутнісною децентралізацією оптимального типу. Тут штати/провінції службово не підпорядковані центру й мають усі права, які не заборонені конституцією чи звичаями [1, c. 10-14].

Крім того, виділяють ще такі різновиди регіоналізму: 1) “bottom-up” – регіоналізм як зростання політичної і економічної активности суб’єктів регіону; 2) “top-down” – регіоналізм як формування державної регіональної політики з врахуванням специфіки розвитку регіонів [5].

Підсумовуючи, слід зазначити, що якщо регіоналізм передбачає практику перерозподілу повноважень між центром та регіонами, то регіоналізація розглядається як процес, у межах якого центральні органи влади задовольняють вимоги регіону, якщо регіоналізм виходить із периферії, то регіоналізація – це реакція центру у відповідь. Регіоналізм також необхідно відрізняти від федералізму, за якого нижчий рівень урядування має свою захищену сферу компетенції, в яку не може втручатися верхній рівень, та від деволюції – передачі з верхнього рівня врядування на нижчий повноважень, які загалом важко повернути.

Отже, регіон є вагомим актором політичного процесу, який впливає на процес прийняття рішень у державі, сприяє представництву регіональних інтересів через різного роду інституції, а також виступає самостійним фактором політичного тиску в межах соціополітичного поділу на територіальній основі.


­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ЛІТЕРАТУРА

  1. Бей О. Регіоналізм як єдність у різноманітності. До питання еволюції владних структур України // Політика і час. – 2003. – № 5. – С. 7-14.

  2. Береза А. Регіоналізм і регіоналізація: проблеми теорії і практики // Трибуна. – 2006, – № 11-12. – С. 29-30.

  3. Китинг М. Новый регионализм в Западной Европе // Логос. – 2003. – № 6. – С. 81-113.

  4. Попович А. Интеграция: теоретические аспекты // Режим доступу: http://fmp-gugn.narod.ru/pop2.html.

  5. Регіональний вимір суспільно-політичних процесів в Україні // Режим доступу: www.niss.gov.ua/book/Krysachenko/7-5-Ukr_Socium.pdf.

  6. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи: Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 391 с.

  7. Татаренко Т. Регіональний фактор у політичному житті України. Монографія. – Луганськ: Вид. «СНУ ім. В. Даля», 2005. – 416 с.

  8. Туровский Р. Основы и перспективы региональных политических исследований // Полис. ­– 2001. – № 1. – С. 138-156.



CATEGORY OF REGION AND REGIONALIZM IN THE THEORY OF SOCIOPOLITICAL CLEAVAGE ON THE TERRITORY BASE
Yulija Sokyrka
Ivan Franko National University of Lviv

Universytetska st., 1, Lviv, 79000, e-mail: sjulieta@rambler.ru
This article described two main categories in the theory of the sociopolitical cleavage on the territory base: the region and the regionalism. The main stress was made on the methodological approaches to the analysis of region and it was assigned main characteristics and indicators, that separated the region from an encirclement. Scientific paradigms to the analysis of category of the regionalism, it’s types, the historical evolution, an ideological base, reasons of appearance and preconditions of spreading were suggested in the article. Beside that, the difference between the regionalism and the regionalization and also the distinction from the federalism, the decentralization and the devolution were drawn.

Key words: a sociopolitical cleavage, the region, the regionalism, the regionalization, territorial heterogeneous country, the decentralization.

ПОНЯТИЕ РЕГИОНА И РЕГИОНАЛИЗМА В ТЕОРИИ СОЦИОПОЛИТИЧЕСКОГО РАЗМЕЖЕВАНИЯ НА ТЕРРИТОРИАЛЬНОЙ ОСНОВЕ
Юлия Сокырка
Львовский национальный университет им. Ивана Франко

ул. Университетская, 1, Львов, 79000,e-mail: sjulieta@rambler.ru
Рассмотрены две ключевые категорий теории социополитического расмежевания на территориальной основе – регион и регионализм. Основной акцент сделан на методологических подходах к анализу понятия регион, определенно характерные черты и индикаторы, которые выделяют регион от окружения. В статье представлены научные парадигмы анализа понятия регионализма, его виды, историческая эволюция, идеологические основы, причины возникновения и предпосылки распространения. Кроме того, определено разницу между регионализмом и регионализацией, а также отличия от федерализма, децентрализации и деволюции.

Ключевые слова: социополитическое размежевания, регион, регионализм, регионализация, территориально гетерогенная страна, децентрализация.
Стаття надійшла до редколегії 11.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009

УДК 323.15


МЕТОДОЛОГІЯ ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ ЕТНІЧНИХ СПІЛЬНОТ

В УКРАЇНІ: РЕАЛІЇ, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

Михайло Зан

Ужгородський національний університет

вул. Пiдгiрна, 46, Закарпатська обл., м. Ужгород, 88000, Україна, e-mail: mykhailo_zan@mail.ru

У статті аналізується проблема «хаосу дефініцій» в сучасній українській етнополітології. Автор ілюструє квазінаукову суть поняття «народність» та маніпулятивність довкола категорії «національність». Наголошується на проблемі методологічної непослідовності щодо інтерпретації понять «національна меншина/група», «етнічна / етнографічна група», «субетнос». Автор робить висновок про перспективу створення регіональних етнополітологічних центрів та вироблення чіткої концепції української етнополітики, про потребу детального вивчення та з’ясування статусу етнічних спільнот.



Ключові слова: етнополітологія, національна меншина / група, етнічна / етнографічна група, етнополітологічний центр.

Формування синтезної дисципліни на стику політичної науки та етнології відбувається в Україні суперечливо. На даному етапі можна виокремити три варіанти синтезу конкубінатного тандему «політологія – етнологія». По-перше, це найбільш поширений варіант, окреслений як «етнополітологія». Він є найусталенішим у науковій вітчизняній традиції. Під цим науковим брендом захищені кандидатські та дисертаційні роботи, написані підручники для студентів вищої школи (І. Курас, О. Картунов, О. Антонюк, В. Бородінов) [1; 4; 7; 8]. По-друге, побутує «етнодержавознавство» як сфера вивчення проблем державного конституювання етнічних спільнот (Ю.Римаренко, І.Оніщенко) [18; 19]. Третій підхід представлений самобутнім авторським концептом І. Варзара, визначений останнім як «політична етнологія» [5].

Саме плюралізм в окресленні предмета етнополітологічної дисципліни спричинив своєрідний «хаос дефініцій» в оперуванні основними поняттями науки; невизначеність чіткої концепції етнополітики і, як наслідок, гальмування у вирішенні нагальних проблем етнополітичного буття Української держави.

Джерело подібних інсинуацій має виключно політичну природу. Це «проблеми» політичних лідерів нашої держави, які маніпулюють масовою свідомістю, моделюючи при цьому протистояння за принципом «Схід – Захід» України, реанімуючи напередодні виборчих кампаній проблему надання російській мові статусу державної. Водночас це «проблеми» політтехнологів, консультантів, які обслуговують фрагментований за бізнес-інтересами український політикум, а також «проблеми» теоретиків, які, забуваючи про особливості конституювання української спільноти, апелюють до різного типу квазінаукових дефініцій.

Відтак проблема методології визначення статусу етнічних спільнот України є актуальною як у науково-теоретичному, так і в предметно-практичному сенсі.

Одним із парадоксів української етнополітичної науки є данина радянському суспільствознавству і нехтування європейським досвідом в оперуванні науковими поняттями. Досвід суспільно-політичного розвитку європейських суспільств засвідчує безглуздість вживання деяких квазінаукових категорій.



Квазінаукове поняття «народність». У філософських словниках радянського часу це поняття визначало «одну із форм спільності людей, яка історично слідує за родоплемінною спільнотою і формується в процесі злиття, консолідації різних племен в умовах зміни первіснообщинного ладу приватновласницькими відносинами, появою і розвитком класів» [17, с. 263]. Тому побутування цього терміна в наукових та публіцистичних працях є рудиментом радянської схеми етногенетичних процесів, яка прямо вписувалася в чергування суспільно-економічних формацій.

Якщо «плем’я» відповідало первісному ладу, то «народність» презентувала екстенсивну за часом і простором рабовласницьку та феодальну суспільно-економічну формацію. Поняття «нація» логічно асоціювалось із «регресивною» капіталістичною та «прогресивною» соціалістичною стадіями суспільної динаміки. Власне поняття «народність» виявилося найслабшою ланкою у теоретичному та практичному аспектах. Зокрема концепція «давньоруської народності» за радянських часів виступала в якості «спільної колиски» трьох братніх східнослов’янських народів. По нинішній день на сторінках як загальнодержавної, так і регіональної преси зустрічається термін на кшталт «представники циганської / гагаузької народності». Виникає питання: яким чином ці словосполучення узгоджуються із суспільствами рабовласницького та феодального типу?



Амбівалентність терміна «національність». Поняття «національність» звичайно вживається для окреслення етнічної чи національної належності особи. В це поняття вкладається власне етнокультурне розуміння нації або ж німецька модель поняття «нація». Ще з часів Йоганна Гердера (1744-1803 рр.) у Німеччині під націями розуміли спільноти, яких об’єднує мова, культура, традиції. Слов’янські етноси за доби націоналізму в Східній Європі (друга пол. XIX – поч. XX ст.) стали «націями», відповідно «національність» розуміється як статус особи в рамках національної (етнічно гомогенної) спільноти. З іншого боку, через особливості націогенезу Франції та Англії виникає етатистське розуміння «нації». У цих суспільствах складається усвідомлення «національності» як приналежності до могутнього державного механізму. Національність виражає належність до держави, тобто визначає громадянство. Таким чином сформувалась англосаксонська модель нації й національності як державної лояльності та патріотизму, громадянської ідентичності.

Маніпулювання амбівалентним статусом терміна «національність» очевидна при аналізі етнополітичних процесів в сучасних країнах Центрально-Східної Європи. Безпосередньо спілкуючись із респондентами-українцями повітів Сату Маре та Марамуреш (Румунія), можна спостерігати певне збентеження перед запитаннями про їхню «національність». Місцеві українці, спілкуючись діалектною українською мовою, стверджують, що вони «румуни за національністю, але українці за етнією». Подібна ситуація у Східній Словаччині (Пряшівщина), де місцеве населення переважно зберігає русинський етнокультурний маркер, а нарівні національності ідентифікує себе зі словацькою спільнотою. Самі респонденти змушені констатувати таким чином, оскільки переписні листи змодельовані за цим критерієм. Така ж ситуація спостерігається й на Закарпатті, де поєднується загальнодержавна (національна), регіональна (етнокультурна чи субетнічна) свідомість. На рівні окремих наукових кіл, місцевого чиновництва, працівників культури та освіти можна констатувати твердження, яке вдало й концентровано представлено в одній науково-популярній праці: «За національністю я українець… але завжди захищатиму русинів від «найвідоміших від свідомих», які бажали б бачити русинів бидлом, а не народом, діють за принципом: «русинів ні в народ, ні в націю не пустимо!» [3, с. 8].

Отже, замість німецької традиції розуміння «національності» як етнокультурного феномену в громадську думку впроваджується англосаксонське тлумачення цієї дефініції, що призводить до певних сепаратистських тенденцій у центрально-східноєвропейському ареалі. В той же час у виключно наукових дослідженнях зустрічаються й створені журналістами, фахівцями PR-технологій слогани, що не витримують жодної критики. Так, характеризуючи міграційні процеси на Закарпатті на початку 90-х років минулого століття, дослідники стверджують «…міграцію осіб кавказької національності» [9, с. 9].

Довільне оперування поняттями «національна меншина», «національна група», «етнічна меншина», «етнічна група», «субетнос», «етнографічна група». Зрозуміло, що можна теоретично обґрунтувати «правильність» вживання будь-якої дефініції. Однак якщо в процесі дослідження підміняються поняття й загострюються кон’юнктурні акценти, такий підхід треба піддавати критичному аналізу.

Існує плюралізм думок щодо зазначених термінів, зокрема щодо терміна «етнічна група». Подібний плюралізм призводить до різночитань, підміни сутності досліджуваних проблем. Так, в одній науковій розвідці автор говорить про закарпатських румунів, угорців, німців, користуючись терміном «національні групи», в іншому дослідженні зазначає, що це – «етнічні групи» [11, с. 210; 13, с. 268; 15, с. 104]. «Національними меншинами» в останньому дослідженні вже виступають русини Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, України. Автори мотивують це тим, що русини – частина нації поза межами етнічної чи державно-політичної території. В таких умовах дослідники самостійно визначають місце національної меншини закарпатських українців у складі Української держави [15, с. 116]. В одній і тій же праці Іван Минович та Микола Макара спершу зазначають, що етнічні групи – це утворення, що не входять в етносоціальний організм. В іншому місці вказується, що український етнос (як і інші) поділяється на етнічні групи [16, с. 7, 64]. Очевидно, автори мали на увазі етнографічні групи, що кардинально змінює сутність розуміння проблеми.

Подібні казуси трапляються в багатьох інших студіях. Дослідники насамперед оперують терміном «етнічна група», розуміючи під ним етнографічну групу або субетнос. Так, відомий американський учений Пол Роберт Магочій вказує, що «…свою республіку утворила етнічна група гуцулів» [10, с. 107]. Інша варіація – термін «етнічна група» використовується щодо представників усіх етнічних спільнот, включаючи державотворчий етнос, національні меншини, етнічні групи [2; 20]. Використання ж авторами монографії «Циганське населення Закарпаття» терміна «етнічна група» щодо циган краю більш виправдане, аніж «національна меншина», внаслідок об’єктивних чинників їхнього етногенезу [6, с. 3].

Наукові непорозуміння через вживання наукової термінології виникають і через так зване соціологізаторство етнологічної термінології. Так, Олександр Пелін вказує на факт «відпучковування» від українців некодифікованих груп – «русинів» і «закарпатців». Крім цього, русини поділяються на три контрольні групи – етнічні, рекомендовані, активісти національно-культурного товариства [20, с. 76; 21, с. 199, 206]. Такі похідні поняття на основі історичного етноніму або географічної детермінації етнічних явищ і процесів є радше соціологічною моделлю. Таким чином, подібна студія вказує на виключно соціально-політичні орієнтації, процеси етнічної марґіналізації населення, а не етнічну належність опитаних. Такі дослідження ігнорують нетотожність соціальної стратифікації і етнографічної мозаїчності етнічних спільнот. Якщо русини, закарпатці, радянські – окремі «етнічні групи», то можна було б за таким самим принципом поділити циган на табірних циган, ремісників, музикантів і танцюристів; угорців на мадярів і чанго; виділити серед румунів молдаван і т.д.

Дослідник Іван Мигович справедливо зазначає, що в середовищі автохтонів даються взнаки пристрасті довкола етнонаціонального розвитку (соціально-політичні орієнтації). Вчений вказує на виділення (на основі знову ж таки історико-політичної детермінанти) в середовищі українців Закарпаття українців етнічних місцевих, східних, прикарпатських, русинів (6%). Серед названих виділяють українців, русинів-українців, русинів-неукраїнців [14, с. 36]. Політизація цього явища загрожує конфліктами, наголошує вчений. Виникає доречне зауваження: навіщо на науковому рівні робити штучний поділ єдиного етносу? На практиці це означає фактичну рекламу кон’юнктурно сконструйованої «проблеми русинів на Закарпатті».

Субетнічні розмежування виявляються у протиставленні певних традицій, стереотипів, цінностей, звичок представників етнографічно мозаїчних спільнот. Щодо української етнічної спільноти, то мова йде насамперед про русинів-закарпатців, бойків-галичан, гуцулів-буковинців [22, с. 502]. Це звичайне соціокультурне та ментальне явище, яке є характерним для всіх етносів. Цей поділ на побутовому рівні існував і буде існувати в будь-якої етнічної спільноти. В той же час на Закарпатті, як не парадоксально, більшість «субетнічно свідомих» русинів виявилось під час перепису в містах, а не в традиційному сільському середовищі. Це – 59,6 % з 10 063 чол. із числа постійного населення області.

Цікавим прикладом маніпулювання етнологічними дефініціями є особливий статус спільноти, яка ідентифікує себе волохами. Ця група поширена в селах Сімер, Тур’я-Ремета, Тур’я-Пасіка, Порошково Перечинського району, Анталовці, Кам’яниця Ужгородського району, Мирча Великоберзнянського району, Довге Іршавського району Закарпатської області. Це румуномовна спільнота нащадків трансільванських циган, які прибули на Закарпаття в другій половині XVIII ст. Спілкуючись архаїчною румунською мовою і не визнаючи себе циганами, волохи під час перепису населення зафіксовані як «українці». Безперечно, що немає жодних підстав відносити їх до якоїсь особливої групи румунського етносу чи окремої етнічної спільноти. Зовсім інша справа, що вони деградували в плані етноідентичності (втратили етнічну самосвідомість) і представляють своєрідну марґінальну групу циган краю. Саме «білими циганами» називають їх українці, які мешкають поряд. Попри це окремі науковці вживають щодо цієї спільноти термін «невелика етнічна група», що не є методологічно виваженим [12]. Комплексне наукове дослідження цієї проблеми в Україні та Словаччині декілька років тому проводили співробітники Історичного Музею м. Сату Маре (Румунія), зокрема, етнолог Аліна Асталош. Результати дослідження не були опублікованими, а в звітах про роботу етнологічної експедиції закарпатські волохи презентувались як окрема «румуномовна спільнота».

Отже, можна констатувати, що вітчизняна етнополітологічна наука потребує детального вивчення та з’ясування статусу етнічних спільнот. Першим кроком до вироблення чіткого етнополітологічного тезаурусу постало б створення координаційного центру з вивчення етнополітичних проблем регіонів України. На базі дослідження локальних проблем необхідно підготувати окреме видання, де були б представлені етнографічні та субетнічні аспекти української нації, співвідношення категорій «національна меншина», «етнічна меншина», «корінний народ / етнос» тощо. Така праця дала б змогу оптимізувати прогалини в контексті вироблення наукових рекомендацій в рамках методологічно виваженої концепції етнополітики України.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Антонюк О.В. Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні та концептуальні засади: автореф. дис. ... д-ра політ. наук: спец. 23.00.05 «Етнополітологія та етнодержавознавство» / Олександр Васильович Антонюк; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. — К., 2001. — 29 с.

  2. Бедзір В. Міжетнічне контактування в Ужгороді в оцінках представників основних етногруп / Василь Бедзір // Соціальні виміри суспільства. Збірка наукових робіт молодих науковців. Випуск 3. – К.: Інститут соціології, 1999. – С. 349-363.

  3. Болдижар М.М. Наука вимагає правди. – Ужгород: Б. в., 1999. – 68 с.

  4. Бородінов В.Д. Етнополітологія : Навчальний посібник. – Донецьк: Каштан, 2008. – 396 с.

  5. Варзар І.М. Політична етнологія як наука: теоретико-методологічні і наукознавчо-праксеологічні аспекти: автореф. дис. ... д-ра політ. наук: спец. 23.00.03 «Політична культура та ідеологія» / Іван Миколайович Варзар. – К., 1995. – 52 с.

  6. Ємець Г.С. Циганське населення Закарпаття / Г.С. Ємець, Б.І. Дяченко. – Ужгород: Карпати, 1993. – 64 с.

  7. Картунов О.В. Західні етнонаціональні та етнополітичні концепції: теоретико-методологічний аналіз: автореф. дис. ... д-ра політ. наук: спец. 23.00.05 «Політичні інститути і процеси» / Олексій Васильович Картунов. – К., 1996. – 41 с.

  8. Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

  9. Лавер О. Свої “чужі” і чужі “свої”. Етнічні процеси на Закарпатті в радянський час та в перші роки становлення української державності / Лавер О., Макара М. // Карпатський край. – 1996. – № 1-4. – С. 7-9.

  10. Магочий П.Р. Русинське питання // Політична думка. – 1995. – № 2-3. – С. 105-115.

  11. Макара М. Русинство в етнополітичному житті центральноєвропейського регіону / Микола Макара // Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи (друга половина 80-х – перша половина 90-х років XX ст.): Матеріали міжнар. наук. конфер. 26-27 вересня 1996 року. – Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного комітету у справах преси та інформації, 1997. – С. 210.

  12. Макара М. Ще одна зневажена спільнота / М.Макара, В. Марина // Християнська родина. – 2000. – 27 липня. – С. 10.

  13. Макара М.П. Деякі питання сучасних міжнаціональних відносин на Закарпатті // Українські Карпати: Матеріали міжнар. наук. конфер. “Українські Карпати: етнос, історія, культура” (Ужгород, 26 серпня – 1 вересня 1991 р.). – Ужгород: Карпати, 1993. – С. 267-278.

  14. Мигович І. Конфліктність в закарпатському соціумі: етноконфесійний аспект // Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи (друга половина 80-х – перша половина 90-х років XX ст.): Матеріали міжнар. наук. конфер. 26-27 вересня 1996 року. – Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного комітету у справах преси та інформації, 1997. – С. 29-38.

  15. Мигович І.І. Закарпатський соціум : етнологічний аспект / І.І. Мигович, М.П. Макара. – Ужгород: Патент, 2000. – 160 с.

  16. Мигович І.І. Слово за русинів / І.І. Мигович, М.П. Макара. – Ужгород: Християнська родина, 1999. – 104 с.

  17. Народность // Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. Изд. 3-е. – М.: Изд-во полит. литературы, 1972. – С. 263.

  18. Оніщенко І. Основи етнодержавознавства: Навч. посібник. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – 168 с.

  19. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.Римаренка. – К.: Либідь, 1997. – 656 с.

  20. Пелин А.В. Динамика межэтнических отношений Закарпатья 1995-1998 годов // Ученые записки Симферопольского государственного университета. – Симферополь, 1999. – № 11. – С. 76-84.

  21. Пелин А.В. Различия между официальной статистикой и результатами социологического исследования по проблемам национальных меньшинств в Закарпатье // Матеріали наук.-практ. конфер. “Державне регулювання міжетнічних відносин в Закарпатті”. – Ужгород: Патент, 1997. – С. 199-213.

  22. Субетнос // Етнократологічний словник: Енцикл.-довід. слов. / За ред. О.В. Антонюка, М.Ф. Головатого, Г.В. Фокіна. – К.: МАУП, 2007. – С. 501-502.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет