Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії


УДК 316.37 МАНІПУЛЯЦІЯ ЯК ЯВИЩЕ



жүктеу 4.99 Mb.
бет19/25
Дата04.09.2018
өлшемі4.99 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25
УДК 316.37



МАНІПУЛЯЦІЯ ЯК ЯВИЩЕ:
ЛЮДИНА ПЕРЕД НЕБЕЗПЕКОЮ ЧИСЛЕННИХ ВПЛИВІВ
Світлана Лозниця
Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,

вул. Трьохсвятительська 4, м. Київ, 01 001 e-mail: svitlana.loznytsia@gmail.com
Розглянуто ідею маніпуляції свідомістю в її історичному розвитку через дослідження явища маніпуляції, яке за своєю суттю є пануванням однієї людини над іншою через непрямі, опосередковані методи впливу. Зокрема, наголошено на негативному впливі раціоналістичної настанови Просвітництва, прикметною ознакою якої стало відношення до людини як до об’єкта, що призвело до відчуження особистості. Виявлено умови появи та поширення масової свідомості, наслідком чого стало засилля тоталітарних рухів. Акцентовано на можливості маніпуляції свідомістю в демократичних суспільствах через імітацію бажаності тих чи інших ідей. Запорукою від впливу будь-яких маніпулятивних проявів постає самостійність мислення.

Ключові слова: маніпуляція свідомістю, стратагеми, масова свідомість, тоталітаризм.

Набуття Україною незалежності дало можливість осмислити реальний стан процесів, що відбувалися на терені нашої держави та в світі. Водночас сучасна ситуація в Україні засвідчує, що набуття незалежності не дало змоги враз змінити ситуацію ідеологічного контролю та примусового владарювання. Більше того, осмислення процесів створення ідеологем продемонструвало прадавність цієї традиції: починаючи від стратагем Давнього Китаю, теорій і практик Давньої Греції й до сучасних політичних режимів спостерігається воля до владарювання над ідеологічними переконаннями громадян. У сучасному суспільстві України маніпулятивні технології набули широкого розповсюдження. Наразі мало не кожна царина, чи то реклама товарів, чи ж репрезентація ідей тих чи інших політичних лідерів, апелюють до важливої складової для кожної людини — відповідності потребам споживача. Для цього товарам чи ідеям надаються ознаки якостей, які є найбільш бажаними чи очікуваними, проте не завжди відповідають цим критеріям. Перше місце у цій боротьбі посідає телебачення як якнайдоступніший та наймасовіший засіб комунікації та одержання інформації. Недоліком засобів масової інформації є однобічність подачі інформації, відсутність «зворотного зв’язку», що створює сприятливі умови для маніпулювання громадською думкою. Тенденція до владарювання знаходить вияв не лише в царині політики, вона значно поширилася на всі царини людського життя, зокрема на культуру й мистецтво. Мистецькі твори замість свого основного призначення — виховувати й приносити естетичну насолоду — слугують поширенню тих чи інших ідеологічних концептів. Апеляція за часів радянської дійсності до «довіри» інформації суттєво вплинула на ступінь довіри пересічних громадян до засобів масової комунікації, що негативно позначилося на сучасному суспільстві України. Ввести в оману співрозмовника або ж ціле суспільство сьогодні має характер тотального «всепоглинаючого» мистецтва, сприятливим чинником для якого став тріумфальний поступ науково-технічного прогресу. Поєднання світової спільноти в єдиний «глобальний» простір дає змогу миттєво реагувати і на позитивні зрушення, і на оманливі маніпулятивні дії.

Головним в дослідженні проблеми маніпулятивних технологій є не стільки показати наявність тих чи інших практик, як виявити причини, що зумовили виникнення відповідного ставлення однієї людини до іншої, за якого людина сприймає іншу не як суб’єкт, а як об’єкт своїх дій, що призводить до відчуження особистості.

Якщо західна культура позиціонує негативне ставлення до маніпулятивного підходу, то східна культура розробила цілу систему створення маніпулятивних технологій, які називаються стратагемами: «стратагемність мислення та поведінки є прикметною особливістю саме китайської цивілізації, досягненням її філософської й політичної думки і знайшла відображення в політичній та суспільній культурі таких східноазійських країн, як Японія, Корея, В’єтнам» [10, с. 6]. Хоча стратагеми існують у всіх народів, проте на Заході немає такого зведення стратагем, які впродовж майже трьох тисячоліть визначають традиційне китайське мислення і відомі кожному китайцеві з дитинства, великою мірою зумовлюючи його поведінку в різних життєвих ситуаціях. Це пояснюється тим, що на Заході під впливом релігійної моралі цей феномен суспільного життя офіційно був приглушений, хоча й існував у реальному житті, тоді як у Китаї для розвитку стратагемності існувала цілковита свобода [10, с. 14].

У Китаї побутує думка про позаціннісність самих стратагем: «Стратагеми — це лише засоби. А засоби вирізняє не моральна «благонадійність» чи «неблагонадійність», а «корисність» чи «некорисність». Із стратагемами справа виглядає так само, як із кухонним ножем, яким зручно різати овочі. Ми оцінюємо ніж лише за тим, чи гостро він заточений, а отже, чи придатний він для використання. Адже ніхто не говорить, що це морально благонадійний ніж, якщо вживати його для нарізування овочів, але при цьому він залишається морально неблагонадійним, якщо скоїти ним злочин», - зазначає Юй Сюебінь. Не стратагема як така, а саме конкретна мета, якій вона слугує, підлягає моральній оцінці. Отже, в моральній оцінці стратагеми вирішальне значення відіграє моральна оцінка чи спонукання для застосування стратагеми [5, с. 18]. Можливо, виходячи саме з цього принципу, стратагеми й набули значного поширення навіть у таких царинах, як виховання дітей, спорт, військове мистецтво. Для цього в Китаї створено низку журналів, які навчають методикам та практикам застосування стратагем у взаєминах між людьми.

У західній культурі упродовж культурно-історичних періодів існували різні, іноді цілком протилежні, думки стосовно підходу до людини; навіть у одного мислителя. В працях Платона, поряд з його концепцією досконалого надчуттєвого світу, спостерігається цілком інша тенденція: обман на користь суспільного блага він вважав припустимим і навіть необхідним. Платон визнає існування «двох правд» — однієї для держави, іншої — для її громадян: «правителям держави слід застосовувати брехню як проти ворогів, так і проти своїх громадян на користь свої держави, проте всім іншим вдаватись до неї не варто» [11, с.74]. Він створює міф про три верстви людей, які зроблені з золота (філософи), срібла (стражники), заліза та міді (рільники й ремісники). Оскільки, згідно з пророцтвом, держава буде зруйнована тоді, коли її оберігатиме залізний або мідний стражник, Платон висуває обмеження на перехід зі стану в стан. Хоча повірити в цей міф стражники не зможуть, однак у цьому можна переконати їхніх синів, а згодом і їхніх нащадків [11, с.104]. Зіставляючи цю теорію Платона із достеменними фактами історії, Бертран Рассел доходить висновку, що Платон мав рацію, вважаючи, що через два покоління можна створити віру в певний міф. Вчений підтверджує свою ідею прикладом Японії. Так, з 1868 року японців учили, що мікадо походить від богині-сонця і що Японія була створена раніше, аніж решта світу. Будь-якого університетського професора, який, навіть у науковій праці, висловить сумнів у цих догматах, звільняють за антияпонську діяльність [13, с.141].

Платон чітко вибудовує концепцію ідеальної держави, принципом якої стала справедливість та досягнення Блага для всієї держави, проте він поєднує її з непридатним засобом втілення — через примус. Відтак в ідеаліста Платона простежується, по суті, тоталітарна система, яка виправдовує тактику примусу і соціального терору, спрямовану на досягнення примарного щастя мешканців держави. При цьому Платон людину, яку він підніс догори, надавши їй безсмертної душі, завдяки якій вона стає причетною до божественного, кидає донизу і вбудовує її в соціальну машину, яка зветься державою. У цій державі за людиною залишається лише соціальна функція, яку вона повинна виконувати задля досягнення щасливого життя для всіх. Таким чином, співець надчуттєвого світу, спускаючи своє царство вічних досконалих ідей на землю, зраджує своєму принципові, застосовуючи жорсткі методи втілення ідеї досконалого світу. В ідеальній державі Платона вже з’являються ознаки тоталітарної, яку він уважав найгіршим з-поміж існуючих устроїв. Окрім зображення існуючих видів держав, а саме тимократії, олігархії, демократії та тиранії, характеристики яких і на сьогодні не перестають дивувати своєю влучністю, Платон продемонстрував принцип, який згодом використовуватимуть тоталітарні держави, вдаючись до примусу в організації державного управління та послуговуючись обманом як важливим засобом управління. Ця думка Платона знайшла підтвердження і в ХХ сторіччі.

У часи Середньовіччя Августин, виходячи з християнської моралі, вважав неприйнятною будь-яку форму обману. Обман, згідно із християнським ученням, є гріхом, моральним злом. На відміну від Платона та неоплатоніків, які визнають існування добра і зла, що, певною мірою, спонукало до виправданості лихих вчинків, підтверджуючи це прикладом зіпсутості людської природи, Августин схиляється до принципово іншого підходу. Люди, як і всі творіння Бога, є за своєю природою добрими; лихими вони стають, відхиляючись від Бога, від доброчесного життя, споконвічно встановленого Божественним ладом, що є результатом свобідної волі людини: «Все, що існує, добре, а зло, джерела якого я шукав, — не є субстанцією», — розмірковує Августин у «Сповіді» [2, с.118]. «Зло не є певною сутністю; але втрата добра дістала назву зла», — твердить Августин у «Двох градах» [1, с.476]. Концепція морального підходу поширювалася не лише на людину, а й на природу.

У часи Середньовіччя основною думкою було те, що людина як творіння Бога за своєю природою добра, а єдиним джерелом моральних норм та оцінок, «творцем вічного закону» є Бог. Будь-які «відхилення» від заповідей Бога сприймалися як вияв «злої» волі людини, а отже, були неприпустимими. Природа – це творіння Бога, і будь-яке дослідження її є справою гріховною. Такий погляд на людину зберігатиметься упродовж усього Середньовіччя, поступово зазнаючи змін у добу Відродження.

Епоха Відродження виявилася не лише в побудові концепцій ідеальної, гармонійної людини та створенні визначних пам’яток культури і мистецтва, не лише творчо піднесено, а й іноді нелюдяно і деструктивно. Епоха Відродження породила не лише великих героїв, а й антигероїв. Олексій Лосєв назвав це явище «зворотним боком титанізму». Пороки і злочини були у всі епохи людської історії, були вони й у Середні віки. Але тоді люди грішили проти своєї совісті й після скоєння гріху каялися в ньому. В епоху Ренесансу настали інші часи. Люди самі скоювали дикі злочини і жодним чином в них не каялися, і чинили вони так тому, що останнім критерієм для людської поведінки вважалася людська особа, яка почувалася ізольованою. Ця структура, на думку О. Лосєва, полягала в стихійно-індивідуалістичній орієнтації людини, яка мріяла бути рішуче звільненою від усього об’єктивно значущого, визнаючи лише свої внутрішні потреби [9, с.136-137].

За доби Просвітництва важливе місце посідають раціоналістичні цінності, що істотним чином позначилось не лише на науковому пізнанні й розумінні світобудови, а й на концепції людини та суспільства. Прагнення до раціоналізації, притаманне культурній настанові Просвітництва, позначилося на усталенні необмеженого панування над природою, а також на раціоналізації міжлюдських взаємин.

Якщо в добу Середньовіччя людина благоговійно ставилася до природи, сприймаючи її як творіння рук Божих, то за доби Нового часу природа зробилася винятково об’єктом підпорядкування та використання. Така настанова у поєднанні зі стрімким розвитком науково-технічного прогресу викликала занепокоєння серед інтелектуалів. Про негативний вплив техніки застерігав, зокрема, Мартін Гайдеґґер, для якого техніка означала особливий тип зв’язку зі світом, за допомогою якого здійснюється прагнення до експлуатації та панування. Світ для людини постає матеріалом для задоволення своїх потреб, способом трансформації якого є техніка, саме ж буття людини, якій притаманний такий «технологічний» світогляд, перетворюється на форму й умову людського існування. Загрозу для людини Мартін Гайдеґґер вбачає не в можливій згубній дії технічних пристроїв, а в самій сутності людини. Людина, використовуючи природу, є, здавалося б, «володарем речей», але насправді ці «речі» підкоряють собі виконавця, перетворюючи його на раба своїх власних знарядь. Покладаючись на техніку, людина стає річчю в світі речей, її людська сутність відчужується; саме в цьому відчуженні й полягає небезпека для людини. Проте, на думку Гайдеґґера, загроза людині йде не від згубної дії машин та різноманітних пристроїв. Справжня загроза підступила до людини вже в самій її сутності. Оскільки загроза міститься в сутності людини, вирішення проблеми через обмеження технічного розвитку не є правомірним; порятунок може бути знайдений не через відмову від техніки, а через зміну «технологічного» світогляду [12, с.107]. Щоб технічна цивілізація не йшла далі шляхом дегуманізації, потрібен «поворот» («Kehre»), який, на його думку, полягає у стихійному виникненні нової духовної атмосфери, поширення якої в сучасному світі спонукало б людину по-іншому поглянути на своє місце серед усього сущого, на характер зв’язків із буттям, на справжнє значення й зміст техніки. У праці «Час картини світу» Гайдеґґер розглядає машинну техніку лише як одне з п’яти явищ, суттєвих для Нового часу. Окрім неї він відзначає й науку, до якої відносить історичну науку, естетизацію творів мистецтва, інтерпретацію людського діяння як культури та розчаклування світу [15, с.143].

Досліджуючи історію цивілізації в її розвитку, Макс Горкґаймер та Теодор Адорно проблему сучасного світу вбачають у просвітництві. Поняття «просвітництво» вони застосовують не на позначення культурно-історичного явища доби Просвітництва, а в найширшому його значенні: у авторів «Діалектики просвітництва» міфологічна свідомість вже є «просвітницькою». В основі їхньої концепції лежить ідея раціональності Макса Вебера, яка зазнала істотних змін і позначилась на термінології: поняття «раціональність», яке застосовує Вебер, у Горкгаймера й Адорно дістало назву «просвітництво». Сам процес просвітництва чи раціоналізації світу, стосунків між людьми є ні чим іншим, як процесом підпорядкування цього світу волі до влади. Прагнення до раціонального підпорядкування природи, вважають Горкґаймер і Адорно, могло виникнути в людини за умови протиставлення себе природі. Лише за умови визначення фізичної природи як неживої людина могла нав’язати їй своє значення, підкорити її своїй волі. Вже перші спроби раціонального опанування природою, на думку авторів, передбачали «розпад» цілісності природи, перетворення її у співвідношення «суб’єкт-об’єкт», а також виникнення установки, за якою людина силоміць підпорядковує собі природу [4, 79-83].

Наслідком такої настанови стала деіндивідуалізація світу та перетворення його лише для своїх потреб; сам принцип такої раціоналізації, яка полягає у нічим не обмеженому пануванні над природою, співпадає з принципом волі до влади. Раціоналізація є негативною тенденцією, що спотворює людину й людство загалом і вносить розбрат у міжлюдські стосунки та у стосунки «людина-природа». Людина, збільшуючи свою владу над собою, своїми взаємовідносинами із навколишнім світом, зрештою, відчужується від усього того, над чим забезпечена ця влада; цей процес знаходить свій вияв у загальній деградації людської природи. Поняття «просвітництво» застосовується вченими для позначення таких прикметних ознак сучасності, як «раціональність» та «панування». У цьому значенні просвітництво охоплює ідеологію, техніку та економіку. В «Діалектиці просвітництва» Горкгаймер та Адорно розвивають думку про ідеологію як уречевлену свідомість, що породжується розвитком науки та техніки. Суспільний розвиток в умовах пізньокапіталістичного суспільства спонукає до цілковитої маніпуляції свідомості, яка ототожнюється з «просвітництвом». Маніпуляція здійснюється, зокрема, через сучасну «індустрію культури», за допомогою якої свідомо фабрикується пропагандистська продукція, яка активно розповсюджується мережею численних засобів масової комунікації, справляючи потужний, систематичний та цілеспрямований вплив на мислення людей. Основою цієї «індустрії культури й псевдоінформації» та основним засобом духовного терору є, на їхню думку, ідеологія, яка наполегливо втовкмачується в голови людей [14, с. 169, 173].

Ідея маніпуляції є антиподом ідеї досконалості. Якщо досконалість покликана якнайповніше розвинути всі творчі здібності людини, то маніпуляція зосереджена на уніфікації, стандартизації, на «людині маси». Досконала людина маніпулятора – це та, яка якнайповніше може втілювати його задуми, для чого необхідною умовою є відсутність прагнення до самостійного мислення. Маніпулятор залюбки надає обивателеві «готовий продукт», таким чином нібито «полегшуючи» завдання пересічного громадянина у пошуках прийняття необхідного рішення чи здійснення вибору тієї чи іншої продукції, нав’язуючи свої приховані мотиви.

Сприйнятливість до тих чи інших ідей Гюстав Лебон пов’язує з тим, що «більшість людей, особливо в народних масах, не мають виразних та більш чи менш чітких понять за межами свого фаху. Такі люди не можуть управляти собою, і вожак стає їхнім керівником» [8, с. 236]. Ці рядки були написані ще в 1895 році, задовго до засилля тоталітарних режимів. Дієвість впливу на людей вчений пов’язує не з істинністю та аргументованістю положень, які висуває оратор, а з умінням «вгадати» потреби: «натовпом не можна керувати за допомогою правил, що ґрунтуються на суто теоретичній справедливості, потрібно знайти те, що може справити вплив та захопити натовп» [8, С.154].

Важливою складовою політичного панування над масами є створення атомізованого суспільства. Перед засиллям масових рухів прикметними були соціальна атомізація і крайня індивідуалізація, що приваблювали цілковито неорганізованих людей, типових «неприєднанців», які з індивідуалістичних міркувань відмовлялися визнавати суспільні зв’язки чи обов’язки. Окрім природного походження певних прошарків людей, схильних до атомізації, тоталітарними вожаками застосовувалися цілеспрямовані примусові дії, спрямовані на атомізацію суспільства. Масової атомізації в радянському суспільстві було досягнуто вмілим застосуванням періодичних чисток, що незмінно передують ліквідаціям груп. З метою зруйнувати всі соціальні та родинні зв’язки, чистки здійснювались таким чином, щоб однаково погрожувати звинуваченому й усім, хто має з ним стосунки, від випадкових знайомих до найближчих друзів та родичів. Наслідком засобу «провини за асоціацією» стало те, що як тільки людину обвинувачено, її колишні друзі одразу перетворювалися на її найзапекліших ворогів: аби врятувати себе, вони пропонували інформацію та поспішали з викриттями, постачаючи неіснуючі свідчення проти обвинуваченого.

Тоталітарні рухи — це масові організації атомізованих, ізольованих індивідів. Їх найприкметніша зовнішня риса, порівняно з усіма іншими партіями та рухами, — це вимога від своїх окремих членів тотальної, безумовної та незмінної відданості. Цю вимогу ватажки тоталітарних рухів висувають іще до захоплення влади. Проте там, де тоталітарне правління не було підготовлене тоталітарним рухом, він має бути організований після захоплення влади. Для цього необхідно штучно створити відповідні умови, щоб стала можливою тоталітарна відданість як психологічна основа тотального панування: «такої відданості можна сподіватися лише від цілком ізольованої людської істоти, яка в разі відсутності будь-яких інших соціальних прихильностей — до сім’ї, друзів, колег зі служби чи навіть просто до знайомих — черпає почуття міцності свого місця у світі виключно зі своєї приналежності до руху, зі свого членства в партії» [3, с.372-373].

Для сучасного суспільства, на противагу тоталітарним методам управління, є характерним застосування методів «непрямої дії», якими забезпечується так звана добровільна підпорядкованість. Оскільки людина потребує постійного одержання інформації як однієї з найважливіших умов її повноцінної життєдіяльності, то подаючи так чи інакше інформацію, можна впливати на її рішення.

У ЗМІ часто практикуються такі способи «зворотного зв’язку», як дзвінки в студію, однак цей спосіб комунікації часто перетворюється на ефективний засіб маніпуляції, який досягається шляхом «фільтрації» дзвінків чи зумисне підібраними питаннями, що мало б забезпечити формування тих чи інших стереотипів і переконань, які нібито побутують серед пересічних громадян.

Найтиповішим засобом виступає така маніпулятивна технологія, як формування і поширення образів, сутність якої полягає у формуванні та поширенні заздалегідь сконструйованих образів як певних людей, так і фірм, товарів та ін., що недостовірно відображають їх реальні характеристики, дезорієнтуючи таким чином людей. Здійснення інформаційно-психологічного впливу відбувається шляхом формування політичного іміджу через конструювання й поширення образу привабливого політика, якого позитивно сприймає більшість населення, і, на противагу, формування негативного іміджу опонента.

Мистецька практика так само скористалася можливістю впливу на прийняття людиною рішення. Якщо за радянських часів для залучення якомога більшої кількості людей до виробництва акцент робився на робітничих професіях, то, приміром, сучасний російський кінематограф всіляко наголошує на значущості фаху військового, подаючи низку позитивних образів як сучасності, так і звертаючись до історичних постатей минулого.

Ще одним потужним чинником дії на свідомість людини постає релігія. Негативним у цьому контексті для України виявився, зокрема, тривалий період денаціоналізації та викорінення релігії, що позначилося на дезорієнтації громадян. Відлучення від свого коріння, політика віросповідної «відкритості кордонів», із недостатньо прописаним законом про релігію щодо створення та діяльності різноманітних релігійних організацій, дало можливість безперешкодній діяльності численних, зокрема й заборонених у світі, неокультів. Відомо, що не кожна релігійна громада одразу позиціонує себе релігійною: при залученні своїх адептів спершу мова може йти про «прослухання курсу лекцій», «систем оздоровлення» тощо, і лише згодом людина дізнається, куди потрапила. Зазвичай, у таких організаціях людину з першої хвилини оточують небувалою любов’ю та увагою. А оскільки потреба бути потрібним, визнаним є базовими потребами людини, то, впливаючи на людину таким чином, не важко досягти бажаного результату.

Запорукою від впливу маніпулятивних технологій є «самостійність мислення», яку Імануїл Кант називає «виходом із стану неповноліття»: «Неповноліття є неспроможність користуватися своїм розумом без керівництва зі сторони когось іншого» [7, с. 27]. Важливість вміти користуватися своїм розумом підтверджує, зокрема, Евальд Ільєнков на прикладі навчання сліпоглухонімих дітей. Важливим, на його думку, є уважне ставлення до найменшого прояву самостійності дитини. Непомірний керуючий натиск дорослого, який не рахується із самостійністю дитини, що вже сформувалася, лише гальмує процес психічного розвитку, сповільнює його і відкладає його початок на далеко пізніший час, на інші, складніші види діяльності [6, c.38]. Е. Ільєнков наголошує на шкідливості виконання дорослими робіт, які дитина б могла виконуватии сама, цим самим залишаючи її руки й мозок у бездіяльності та продовжуючи наполегливо керувати нею й тоді, коли це зайве, а отже, й шкідливо. Недоцільним також є ненадання дитині цілковитої відповідальності за прийняте рішення, за розпочату справу, виправдовуючи себе тим, що дорослі самі зроблять все скоріше, розумніше і краще, аніж зуміє вона. Таке «оберігання» дитини, на його думку, може призводити до формування людей, «якими зручно керувати», безініціативних, пасивно-безвольних та надто «слухняних», які бояться і не вміють приймати самостійні рішення. Людина так і залишиться безвольним слухняним знаряддям чужої волі та чужого розуму, не набувши своїх власних [6, c.38-39].

Отже, ідея маніпулювання людиною людини або ж цілою групою людей була відома вже в найдавніших цивілізаціях. Ця настанова дещо меншою мірою притаманна добі Середньовіччя, за якої обман, неправда вважалися гріхом, моральним злом. Із настанням Нового часу утверджується настанова, за якої людина є «володарем речей» і тому панування над природою – явище допустиме. Такий підхід мав своїм наслідком поширення відповідного ставлення і до людини — людина почала сприймати іншу як об’єкт, що призвело до відчуження особистості. ХХ століття визначається поширенням, за висловом Гюстава Лебона, «доби мас», для якої необхідною умовою є створення атомізованого суспільства, наслідком чого стали тоталітарні рухи. В демократичному суспільстві тоталітарні засоби управління заміщують «методи непрямої дії», мета яких в ненав’язливій формі переконувати у тих чи інших ідеях.

ЛІТЕРАТУРА


1. Августин Блаженный. Творения. Том третий. О граде Божием. Кн. I-XIII.— Спб: Алетейа, К.: УЦИММ-Пресс, 1998. – 596 с.

2. Августин Святий. Сповідь.— К.: Основи, 1999. – 319 с.

3. Аренд Х. Джерела тоталітаризму. Пер. з англ. – К.: Дух і літера,. 2002. – 575 с.

4. Давыдов Ю.Н. Критика социально-философских воззрений Франкфуртской школы.— М.: Наука, 1977. – 319 с.

5. Зенгер Х. фон. Стратагемы. О китайском искусстве жить и выживать. Том 2. — М.: Изд.-во Эксмо, 2004. – 1024 с.

6. Ильенков Э.В. Философия и культура.— М.: Издательство политической литературы.— 1991. – 464 с.

7. Кант И. Ответ на вопрос: что такое просвещение?// Кант И. Сочинения в шести томах/ под общ. ред. В.Ф. Асмуса и др. Т. 6. — М.: Мысль, 1966. – 430 с.

8. Лебон Г. Психология народов и мас. — СПб: Макет, 1995.– 355 с.

9. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М.: Мысль, 1978. – 415 с.

10. Мясников В.С. Антология хитроумных планов// Зенгер Х. Фон. Стратагемы. О китайском искусстве жить и выживать. Знаменитые 36 стратегем за три тысячелетия.— М: Прогресс, Культура, 1995. – 384 с.

11. Платон. Держава/ Пер. з давньогр. Д.Коваль.— К.: Основи, 2000. – 355 с.

12. Порус В.Н. Філософія техніки: огляд проблематики// Філософська думка. – 1988. – № 4. – С.107-111.

13. Рассел Б. История западной философии.— Ростов н/Д.: изд-во «Феникс», 1998. – 992 с.



14. Социальная философия Франкфуртской школы (критические очерки).— М.: Мысль; Прага: Свобода, 1978. – 357 с.

15. Хёсле В. Философия техники М. Хайдеггера// Философия Мартина Хайдеггера и современность.— М.: Наука, 1991. – с.138-154.

MANIPULATION AS A PHENOMENON:

MAN IN DANGER OF NUMEROUS INFLUENCES
Svitlana Loznytsia
H. Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Science of Ukraine, 4, Triokhsviatytel’ska street, Kyiv, Ukraine, 01 001, e-mail: svitlana.loznytsia@gmail.com
The article examines the idea of manipulation of consciousness in its historical development through the study of phenomenon of manipulation, which basically is a domination of one person over another through indirect methods of influence. In particular it emphasizes the negative impact of the rationalistic guidelines of Enlightenment, distinguishing feature of which was treatment of a man as an object that led to alienation of the individual. Conditions of the emergence and spreading of mass consciousness that resulted in the dominance of totalitarian movements are revealed. The article draws attention to the possibility of manipulation of consciousness in democratic societies through imitation of the desirability of certain ideas. Independence of thought becomes a shield against any manipulative attempts.

Key words: manipulation of consciousness, stratagem, mass consciousness, totalitarianism.

МАНИПУЛЯЦИЯ КАК ЯВЛЕНИЕ:

ЧЕЛОВЕК ПЕРЕД ОПАСНОСТЬЮ МНОГОЧИСЛЕННЫХ ВЛИЯНИЙ
Светлана Лозница
Институт философии имени Г.С. Сковороды НАН Украины,

ул. Трехсвятительская, 4, г. Киев 01 001, e-mail svitlana.loznytsia@gmail.com
Рассмотрена идея манипуляции сознанием в её историческом развитии через исследование явления манипуляции, которое по сути есть властвование одного человека над другим через косвенные, опосредствованные методы влияния. В частности, подчеркнуто негативное влияние рационалистической установки Просвещения, характерным признаком которой стало отношение к человеку как к объекту, приведшее к отчуждению личности. Обнаружены условия появления и распространения массового сознания, следствием чего стало засилье тоталитарных движений. Акцентировано внимание на возможности манипуляции сознанием в демократичных обществах через имитацию желанности тех или иных идей. Залогом ограничения влияния каких-либо манипулятивных процессов является самостоятельность мышления.

Ключевые слова: манипуляция сознанием, стратагемы, массовое сознание, тоталитаризм.


Стаття надійшла до редколегії 20.09. 2009

Стаття прийнята до друку 24.09.2009
УДК 323.32

ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ РОЛІ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ

Антоніна Сіротова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

вул. Володимирська, 64, 01601, Київ, Україна
Розглянуто методологічні аспекти дослідження явища інтелігенції. Автор пропонує три основні підходи до цього питання (звернення до функцій інтелігенції в суспільстві («соціологічний» підхід), наголос на історичному значенні цієї верстви («історичний»), звернення до індивідуальних рис людей, яких відносимо до інтелігенції («філософсько-психологічний») та намагається шляхом синтезу наповнити поняття «інтелігенції» новим змістом. Наголошено на різних кількісних і якісних відмінностях груп інтелігенції в одиному періоді. Тому в конкретних історичних умовах спостерігається відсутність взаєморозуміння між різними групами інтелігенції, що набуває непримиренних форм під час створення політичних партій. Вказано також на актуальність дослідження цього явища для становлення державної (національної) ідеї України.

Ключові слова: інтелігенція, національна ідея, інтелектуальна еліта, духовність.

Загальновідомо, що діяльність інтелектуальної еліти або ж інтелігенції має важливе значення, передусім для народів, які не здобули власної держави. Саме їхня діяльність веде до культурного, а згодом національного відродження й боротьби за створення власної держави. Культура має безпосередній зв’язок із національним самоусвідомленням народу: зростанням освіченості населення, творенням національної літератури, виробленням єдиної національної мови, розвитком мистецтва, вона виокремлює народ з-поміж інших народів, формує єдність та усвідомлення потреби у власній державі.

На сучасному етапі незалежної України питання самоусвідомлення нації, національного змісту і наповнення освіти, підвищення рівня культури й надалі залишається актуальним. Вище керівництво намагається, не завжди ефективно, подолати радянську «інтернаціональну» свідомість, що успішно насаджувалася 70 років.

У наукових дослідженнях тема інтелігенції значно поступається темам, присвяченим політичним партіям, виборам, політичним конфліктам, різноманітним інститутам та ін. Серед вітчизняних науковців ще досі панує ленінсько-сталінський погляд на інтелігенцію, яка тривалий час не лише не досліджувалася, а й витіснялася на маргінес як у суспільстві, так і в науці. Було прийнято обмежуватися лише класовим підходом до визначення явища інтелігенції – її як клас протиставляли класу робітників, а за основний критерій виділення брали виключно характер праці та вид продукту, що виробляється. Формаційний підхід до розуміння історії, а відповідно, і до розподілу ролей в суспільстві простежується й надалі. Так, у доповіді І.Ф. Кураса, виголошеній 1999 року на конференції «Інтелігенція – гуманна об’єднувальна сила сучасного суспільства», спостерігався поступовий перехід від старої до новітньої методології. «Спочатку слід нагадати, що історію – як національну, так і світову – роблять люди. Ті самі люди, які творять матеріальну й духовну культуру, конструюють нові машини, матеріали та технології, керують виробничими комплексами і державами. Саме вони своєю повсякденною працею спрямовують глобальний розвиток людства, визначаючи вектори еволюції матеріального буття, суспільно-політичних моделей соціальних відносин, морально-ціннісних орієнтацій…Зараз ми керуємося не традиційним уявленням про інтелігенцію як про певну соціальну групу індустріального суспільства, зайняту переважно розумовою працею, духовною творчістю. Сучасна інтелігенція – це люди нової постіндустріальної формації, люди які своїм інтелектом створюють нові науково та інформаційно насичені виробничі технології та нову високохудожню культуру, люди, для яких сучасна науково-технологічна революція не абстрактне поняття, а органічний спосіб їхнього мислення, діяльності, укладу життя. Якраз ці люди і є основною, визначальною силою нової постіндустріальної доби…» [3, с. 5].

Основним завданням сучасної політичної науки є передусім вироблення нової методології, наповнення новим змістом заідеологізованих за комуністичних часів понять та пропозиція цих розробок суспільству для застосування в практичній діяльності.

Розглядаючи проблему інтелігенції, національної ідеї, їх взаємозв’язку, слід насамперед дати визначення такій сфері людської життєдіяльності, як духовність, аби уникнути методологічних непорозумінь. Отже, пропонуємо наступне визначення: «Духовне життя суспільства – це об’єктивна система, процес відносин та взаємодій людей, пов'язаний з духовною діяльністю, виробництвом, поширенням духовних форм життя суспільства (звичаїв, норм, цінностей, знань) та сукупного продукту духовної діяльності людей. Духовне життя суспільства виникає в духовному досвіді окремих людей, завдяки індивідуальним та суспільним духовним потребам, на основі існуючих в суспільстві духовних цінностей. Підсистемами духовної сфери є ідеологічне, наукове та художньо-естетичне життя. Кожна з цих підсистем має свої елементи. Як певний загальний підсумок та результат індивідуальної діяльності людини, духовне об’єктивується в суспільній свідомості. Таким чином, духовне життя суспільства стає життям суспільної свідомості в різноманітних її формах: політичній, правовій, моральній, естетичній, філософській, релігійній та науковій» [2, с. 24-25]. Дане визначення акцентує увагу на двох важливих аспектах: кореляції індивідуального і суспільного та на існуванні об’єктивних духовних потреб у людей.

Існує багато визначень інтелігенції, проте всі вони стверджують причетність саме інтелігенції як явища до створення, збереження та розповсюдження надбань духовного життя суспільства. Тобто можна говорити про дію інтелігенції в трьох метаісторичних вимірах: минулому (збереження звичаїв, знань, накопичених попередніми поколіннями, цінностей), теперішньому (розповсюдження цих цінностей серед сучасників, своєрідне «виховання» власного суспільства) та майбутньому (продукування нових цінностей, ідей, які будуть конституювати вже майбутнє буття суспільства). Олександр Гелла [6, с. 235] звертає увагу на три підходи до визначення інтелігенції: 1) перший звертається до функцій цієї верстви суспільства (назвемо це «соціологічним» визначенням); 2) другий звертається до історичного значення цієї верстви («історичне» визначення); 3) третій звертається до індивідуальних рис людей, яких відносимо до цієї верстви («філософсько-психологічне» визначення).

Дефініція функціональна описує інтелігентів як осіб, які вмілі у творчості, дистрибуції культурних благ. Дефініція історична трактує інтелігентів як неповторне явище, яке виникло в даному місці і в даний час. Дефініція атрибуційна ідентифікує інтелігентів за тими суспільними стосунками, які виявляються між ними та рештою суспільства [6, с. 235]. Однак перше визначення розглядає інтелігенцію як певний клас і оперує марксистськими формулюваннями. Друге визначення безпосередньо звертається до кореляції між розумом (інтелектом) та приналежністю до цієї «верстви», тому змушує чітко розмежувати такі поняття, як «інтелігент» та «інтелектуал». Третє – апелює до внутрішніх основ людини, виходить за межі освіти, професії та інших обмежувальних критеріїв.

Проте, на думку О. Гелли, саме історична дефініція інтелігенції є найоб’єктивнішою [6, с. 236]. Звичайно, в історичному вимірі не існувало поняття «інтелігенція», оскільки не було в ній потреби. Питома вага людей, які займалися розумовою працею, була невелика, їх називали просто майстрами грамоти, філософами, поетами, митцями та ін. На ранніх етапах історії це були люди зі специфічною сферою діяльності, які задовольняли духовні вимоги того рівня, як-от шамани, жерці, і вже згодом з’явилися службовці релігійного культу.

Інтелігенція в різні історичні періоди має кількісні та якісні відмінності. Історичні етапи її розвитку пов’язані зi становленням певних традицій. Адже це етапи одного цілісного розвитку. Крім того, відмінності існують і між різними групами інтелігенції в певний період. Поєднують їх високий рівень інтелекту та інтелектуальні заняття, моральне переживання про долю суспільства, участь у громадському житті. Роз’єднувати їх можуть різні уявлення про майбутнє людства та його благо, тобто соціальні та політичні ідеали. Тому в конкретних історичних умовах спостерігається відсутність взаєморозуміння між різними групами інтелігенції, світоглядні розбіжності, взаємні звинувачення й боротьба, що набуває непримиренних форм під час створення політичних партій.

Історична дефініція інтелігенції зумовлює виділення двох важливих аспектів: відмінність розуміння цього поняття в різних країнах світу (а звідси і семантика) та походження самого слова (етимологія). Термін «інтелігенція» в тлумачних словниках різних країн, енциклопедіях та бібліографіях тлумачиться настільки відмінно, що складається враження про східно- та центральноєвропейське походження цього явища [2, с. 235].

Зміни в семантиці слова «інтелігенція» в різні історичні періоди та в різних мовах досліджені німецьким філологом О.В. Міллером. «Богословсько-космогонічне значення цього слова в середньовічній латині («небесні інтелігенції», що управляють ходом світил) поступово переосмислювалося, і воно стало вживатися як синонім високих розумових якостей, нібито притаманних королям, князям церкви та феодальній еліті. З часом воно поступово втрачало своє суто емоційно-психологічне значення і в ХІХ столітті все ширше стало вживатися на позначення нової, народженої капіталізмом соціальної категорії». Міллер пояснює цю останню модифікацію поняття «інтелігенція» політичними подіями 30-40-х років ХІХ століття в Європі та конституційними теоріями, що висували освітній ценз як необхідний елемент виборчого права. Оскільки освіта була привілеєм лише заможних верств суспільства, освітній ценз зливався з майновим цензом, а поняття «інтелігенція» отримало значення соціального привілею, що дає право займати високі державні посади. Водночас це поняття набуло й іншого, демократичного змісту, – позначало борців за культуру, носіїв просвіти та прогресивних ідей» [2, с. 10].

Стосовно походження самого терміна «інтелігенція» в науковій літературі немає одностайності. Існують різні версії, зокрема прийнято вважати, що термін «інтелігенція» впровадив у 60-х роках ХІХ ст. письменник П.Д. Боборикін, і з російської він перейшов в інші мови [2, с. 11]. Проте є й інші точки зору. Так, І.І. Осинський зазначає: «Одні автори пишуть про російське його походження, другі – про французьке, треті – про польське… Професор Л.Н. Коган стверджував: термін «інтелігенція» з’явився у Франції в ХVІІІ столітті, його використовував ще Наполеон. Вона як соціальна група є елементом соціальної структури будь-якого цивілізованого суспільства» [2, с. 11]. В.Р. Лейкіна-Свирська в історіографічному огляді проблеми інтелігенції в питанні про походження категорії «інтелігенція» розрізняє її застосування в соціальному та психологічному значеннях. «В Росії слово «інтелігенція» в значенні соціальної категорії ввійшло у вжиток в 60-х роках ХІХ століття, а в психологічному (розум, інтелект) було відоме раніше» [2, с. 10]. В.Р. Лейкіна-Свирська також твердить про можливість польського та французького походження використання поняття «інтелігенція», посилаючись на іноземних авторів [2, с. 10-11]. Щоправда, в країнах Західної Європи, як зазначає автор, в соціальному понятті «інтелігенція» не було додаткового психологічного сенсу, як це історично склалося в Росії. Посилаючись на О.В. Міллера, вона відмічає, що там і «сам термін не втримався у мові та зник приблизно наприкінці ХІХ століття. В країнах, де ранні буржуазні революції знищили станові привілеї, буржуазія, велика, і дрібна буржуазії, стали більш-менш освіченим класом. Професіонали розумової праці, що виходили із цього середовища, залишалися в своєму ж «середньому класі», не виокремлюючись в особливу соціальну верству. В Англії, наприклад, не було поняття «інтелігенція», а її представники називалися professionals [2, с. 12]. Освічена еліта складалася переважно в галузі науки, філософії, літератури. Згодом вона дістала назву інтелектуалів, що розповсюдилася в ХХ столітті. Проте це слово все-таки зберігало елітарний сенс і не відповідало тим професіям, пов’язаним з розумовою працею, які називалися інтелігенцією в Росії.

Як зазначає Р. Пайпс [2, с. 17], слово «інтелігенція» прийшло в англійську мову в 20-их роках ХХ ст. з російської. Російська мова, в свою чергу, запозичила його з Франції та Німеччини, де терміни «intelligence» та “inteligenz” набули розповсюдження в 1830-1840 рр. на позначення освічених, «прогресивних» громадян. У Європі термін незабаром вийшов з ужитку, в Росії ж, навпаки, став популярним у другій половині ХІХ ст. не стільки на позначення освіченої еліти, скільки для визначення тих, хто виступає від імені невеликої більшості, –на противагу спадковим правлячим колам (чиновництво, поліція, військові, дворяни, духовенство).

Історична дефініція, в свою чергу, тісно пов’язана з аналізом економічного становища інтелігенції як верстви, і подекуди переходить в соціологічне її трактування. М.Т. Петров твердить про особливе відношення до поняття інтелігенції, коли його використовують історики: «Історик, що звертається до вивчення інтелігенції колишніх епох, обов’язково повинен достить визначено сформулювати це поняття і для себе, і для своїх читачів. Адже інакше явною буде незрозумілість у виділенні його критеріїв та нечіткість у постановці, а отже, у вирішенні поставлених завдань» [2, с. 18]. Через комплексність поняття «інтелігенція» «питання інтелігенції в історичному аспекті вирішуються по-різному. Залежно від підходів до загальної проблеми зародження інтелігенції відноситься то ледве не до первісних етапів розвитку людства, коли виділився особливий невеликий прошарок людей – керівників та ідеологів (племінні вожді, шамани, знахарі), то до початкових етапів цивілізації (царі, жерці, пророки, поети, співаки, лікарі), то до нового часу, до моменту виходу на історичну арену буржуазії. У всіх випадках на історичний матеріал проектуються – і не може бути інакше – різні критерії поняття «інтелігенція». Тут особливо спостерігається залежність історичної концепції від теоретичної інтерпретації» [2, с. 18].

М.Т. Петров наводить своє оригінальне визначення інтелігенції «через її місце в суспільному розподілі праці, тобто через роль в суспільному виробництві» [2, с. 19]: «Інтелігенція – це прошарок населення, основними функціями якого є: а) проектування безпосереднього виконання серійних матеріальних продуктів; б) проектування та безпосереднє виконання серійних ідеальних продуктів; в) безпосереднє виконання несерійних ідеальних продуктів». У запропонованому формулюванні «три взаємопов’язані опозиції: матеріальний продукт – ідеальний продукт; серійний – несерійний; безпосереднє виконання – проектування. Таким чином, акцентується предметність та продуктивність діяльності інтелігенції. Вона – учасниця створення суспільно значимих продуктів, але характер цієї участі залежить від характеру продукту. В галузі матеріального виробництва, де створюються тиражовані матеріальні предмети <...> основною функцією інтелігенції є не безпосереднє виконання, а його проектування. Проектування у даному випадку – це і керівництво, і організаторство, і конструювання, тобто всі форми діяльності, крім допоміжних <…>. При цьому якщо в роботі низових осередків виробництва домінує як специфічна інтелігентська функція проектування самого матеріального продукту та стадій його вироблення, то в міру підвищення ієрархічного рівня управління самою діяльністю (тобто планування, прийняття стратегічних рішень, контроль) стає специфічною інтелігентською функцією <…> В галузі виробництва ідеальних несерійних продуктів основна функція інтелігенція – безпосереднє виконання. Тут саме вона – головний та прямий творець. Продуктами цієї галузі є творіння, відкриття, винаходи, які несуть в собі нові знання, ідеї, цінності. Творча функція може реалізуватися не лише в галузі духовного, але й в галузі матеріального виробництва, однак при створенні індивідуальних несерійних ідеальних продуктів вона основна» [2, с. 19]. Визначення інтелігенції, за М.Т. Петровим, допомагає зрозуміти її місце та функції в різноманітних галузях суспільного виробництва, як матеріального, так і духовного. Сенс діяльності інтелігенції М.Т.Петров вбачає у «впливі на людину, окремі колективи та групи, суспільство в цілому. Такий вплив є двояким. З одного боку, це задоволення загально значимих людських потреб (крім виключно матеріальних): в інформації, в правопорядку та дотриманню законів, в знанні і тощо (журналісти, юристи, педагоги), з іншого – розповсюдження норм, цінностей, що мають тенденцію до загальної значимості (наприклад, вчитель не просто дає знання, а й формує ті якості особистості, які необхідні суспільству, тим самим створюючи певну норму)» [2, с. 20].

Пояснення появи поняття «інтелігенція», що описувало певну соціальну верству в період виникнення капіталістичних відносин на Заході, а невдовзі зникло в цьому значенні з ужитку, дає і польський автор Р. Чепуліс-Растеніс. Він вважає, що зникнення в подальшому із лексики західноєвропейських мов групового поняття «інтелігенція» відображало фактичну втрату цією групою у другій половині ХІХ ст. її відокремленості. «Економічний розвиток цих країн та економічне розшарування робітників розумової праці, що його супроводить, призводили до того, що заможніша їх частина зливалася з вищими та середніми верствами буржуазії, тоді як менш забезпечені представники професійної інтелігенції зливалися з дрібнобуржуазним середовищем. Здібний інженер, відомий лікар або адвокат міг, завдяки своїм високим прибуткам, швидко стати пайщиком великого підприємства або володарем значного нерухомого майна, що зближувало його в економічному плані з буржуазією. Якщо ж у своїх економічних контактах з буржуазією він не наштовхувався на істотні бар’єри в аспекті культури, то входив до кіл її представників в плані громадського та «світського» життя, втрачаючи при цьому свою інтелігентську специфіку… Подібний процес зближення між менш забезпеченими колами інтелігенції та міщанства теж мав місце. Така втрата специфіки інтелігенції як групи можлива в країнах, де, принаймні, частина працівників розумової праці мала шанси на високі прибутки і де частина буржуазії за рівнем освіти та культурних інтересів наближалася до інтелігенції» [2, с.13]. Інтелектуалів Заходу часто відносять до середнього та вищого класу. Крім того, в наш час з’явилося поняття «новий клас», яке ввів в 1975 р. західнонімецький соціолог І. Шельський на позначення західнонімецької інтелігенції лівих переконань і яке сьогодні використовується в західній соціологічній літературі ширше і без того відтінку, який був у Шельського. Під «новим класом» мається на увазі певного роду інтелігенція, яка займає активні соціальні позиції.

Р. Чепуліс-Растеніс висловлює ще одну причину явища, пов’язаного з відсутністю консолідації інтелігенції в особливу групу в країнах Західної Європи ХІХ ст. Цю причину він пов’язує із відсутністю на той час боротьби за національну незалежність. Тоді інтелігенція, на його думку, виконувала в європейських умовах функції двоякого роду – соціальну та національну: «народи Західної Європи, особливо після об’єднання Німеччини та Італії, розвивали своє культурне та політичне життя, а управляли ними їхні власні державні установи. В таких умовах роль інтелігенції у створенні національної культури та організації політичного життя не була особливо помітною, бо зводилася лише до виконання своїх професійних обов’язків; ця роль не вимагала жертв, не викликала репресій іноземної влади, не представляла собою якої-небудь надзвичайної місії, а виглядала однією з галузей суспільного розподілу праці». Водночас він зазначає, що в «соціологічному значенні це поняття функціонувало в першій половині ХІХ століття в Західній Європі, що в соціальній історії Франції та Німеччини вже тоді було помітна групова відокремленість освічених людей, джерелом існування яких була розумова праця, що саме там були висловлені перші думки стосовно цієї групи <...> їй, зокрема, приписувалася схильність до бунтівних ідей та елітаризму, що, до речі, буде згодом повторюватися в консервативних характеристиках польської та російської інтелігенції» [2, с. 14].

У зв’язку із відсутністю єдиної національної системи установ, за допомогою яких могла б реалізуватися інтелектуальна діяльність у тих чи інших її проявах, а також із розвитком національного руху за звільнення від іноземного панування пов’язує виникнення інтелігенції в Болгарії в XVIII столітті Н.Драгова: «…Культурні центри болгарського відродження склалися поза країною і були розкидані на великому просторі: від Відня, Лейпцига до Петербургу, Москви, Одеси та Харкова. Роль своєрідних координаторів відігравали фактично періодичні видання та книгодрукарські об’єднання, що випускали літературу болгарською мовою. Болгарське відродження – процес, який тривав понад 100 років…Але упродовж цього часу одна ознака залишалася панівною та незмінною: формування інтелігенції визначалося національним рухом, а національний рух очолювала інтелігенція» [2, с. 14].

Суто соціологічний погляд на інтелігенцію демонструє і К. Мангайм у праці «Ідеологія та утопія». Проблема становища інтелігенції в сучасному суспільстві постає для К. Мангайма в контексті пошуку відповіді на злободенне питання про можливість існування політики як науки, через пошук «носія синтезу» соціального (а отже, політичного) знання. Як представник західної політичної наукової традиції, він надає «західного» розуміння інтелігенції – через критерій знання. Проте було б логічніше окреслювати те, про що твердить німецький класик соціологічної думки, як «інтелектуалів», а не «інтелігентів». Автор «Ідеології» усвідомлював, що суспільство вже досягло такого ступеня розвитку, який дає змогу не лише адекватно осмислити вплив знання на соціальні процеси, а й використовувати знання у партикулярних політичних цілях.

К. Мангайм зауважує, що синтез знання про політику повинен сприяти «прогресивному історичному розвитку» [5] і «максимально зберегти культурні надбання і досягнення соціальної енергії попередніх епох» [5], а тому має стати «перетворюючою силою», яка б не зробилася засобом монопольного панування певного класу. Таким чином автор підводить до думки, що жоден соціальний клас не в змозі зайняти настільки гнучку в пізнавальному сенсі позицію, яка була б вільна від власного соціального становища (інтересів, історії становлення, норм та настанов у розумінні світу та соціуму). Звідси випливає прийняте для соціолога рішення про наявність у модерному суспільстві такої соціальної групи чи прошарку, який би годився на роль носія синтезу знання завдяки специфічній соціальній позиції. «Таку перманентно експериментуючи позицію, завдяки якій розвивається соціальне відчуття і сприйняття, позицію, орієнтовану на динаміку та цілісність, може займати не клас, котрий посідає місце десь посередині, а лише той прошарок, який порівняно мало пов'язаний з будь-яким класом і не має надто міцного соціального коріння» [4, с. 17]. В «Ідеології» інтелігенція (або ж інтелектуали) визнається «прошарком без твердого місця і відносно слабкими зв’язками з будь-яким класом» [4, с. 17], тому вона зрозуміла лише з пізнавальних позицій соціології знання. Таким чином Мангайм, вирізняючи освіту як головний конституюючий зв'язок, обходить складність визначення інтелектуалів стосовно їхньої соціальної бази та стосунку до економічних процесів. Освіта, на думку автора, нівелює розбіжності походження, майнового та професійного становища та створює певне «гомогенне середовище». К. Мангайм визнає сучасну освіту «сферою зіткнення» різноспрямованих інтересів та тенденцій, що борються у соціальній сфері, а це позбавляє суспільство монополії на духовну діяльність, притаманної традиційним суспільствам. Тому інтелігенція набуває соціального стану верстви, яка «вільно кружляє над соціальним простором і постійно оновлює свій склад, рекрутуючи нових представників зі своєї щоразу ширшої соціальної бази» [4, с. 17]. Цим представникам притаманні дуже цінні соціальні риси: інтерес до всіх процесів, думок, прагнень, гостра соціальна чутливість, схильність до теоретичних узагальнень, не зумовлених класовим становищем чи інтересами.

Свобода інтелектуалів залишає їм лише два шляхи соціальної стратегії: «приєднатися до якогось з класів, що ведуть між собою боротьбу», або «спробувати збагнути власну природу, з’ясувати власну місію, яка полягає в тому, щоб виражати духовні інтереси загалу». Мангайм спонукає до другого варіанту - до усвідомлення інтелектуалами «сенсу і цінності своєї позиції» [4, с. 18] в суспільстві, що уможливлює не лише політику як науку, а й науку взагалі. Інтелектуалів звеличує не марксистський заклик приєднатися до «історично-прогресивного класу», не культивування ідеологічних розбіжностей та викриття утопічних елементів свідомості опонентів, а цілісна орієнтація в суспільстві та для суспільства.

Таке розуміння «інтелігенції» К. Мангайма видається дещо обмеженим, адже акцентує на науковій та побіжно заторкує ідеологічну сфери духовного життя, проте не звертається до художньо-естетичної. Категоричне розмежування двох світів – світу культури, творчості, креативності та світу політики, системності, раціональності – видається недоцільним, адже в розмові про інтелігенцію «йдеться, передусім не про характер професійної діяльності, а про певну моральну настанову чи, точніше, позицію, що визначає місце інтелігента стосовно сфер, через які людина реалізує власну сутність. Щодо останнього, донедавна ми звичайно говорили про людину як поєднання двох сфер – біологічної, яке визначає спорідненість людини з усім живим світом, та соціальної, що вирізняє її в цьому світі. В такій схемі втрачається найголовніший компонент – духовність, що з давніх давен небезпідставно вважалася вирішальною в сукупності сфер, які визначають сутність людського буття. Йдеться про простір, в якому людина реалізує не свої біологічні особливості як індивід, не соціальні – як представник великих і малих груп, з яких складається суспільство. Тут вона дістає змогу реалізувати власну родову сутність. Цей простір творить культура як сфера, де людина одержує можливість жити по-людськи. З огляду на сказане, інтелігент – це «культурна людина», яка реалізує певне ставлення до світу, живе відповідно до певних моральних настанов. Інтелігентність визначається не належністю до якоїсь професії, а «особливою настановою душі» [1, с. 23]. Виходячи з того, що саме культура надає людині «людськості», кореляція між нею та політикою очевидна, адже політика – це відносини між людьми, і саме від них залежить її якість, раціональність, системність.

Спробуємо визначити інтелігенцію, спираючись на філософське сприйняття світу як такого. Як зазначає професор В.С. Горський: «Людина живе у світі і в процесі життєдіяльності реалізує певні відношення, певні настанови, щодо оточуючих її людей, світу та суспільства. Таке відношення може реалізуватися через протиставлення себе як суб’єкта до світу як об’єкта пізнання. Зазначена настанова реалізується в процесі наукової діяльності, наприклад. Але людина не лише пізнає світ. Вона оцінює його з огляду власних потреб і намагається змінити так, щоб сприяти розвиткові факторів, що відповідають її інтересам, і нейтралізувати дію несприятливих для неї процесів. Тут людина протиставляє себе оточуючому світові, що є для неї засобом досягнення її мети. Але крім співвідношення, що ґрунтується на протиставленні людини світові – чи то як об’єкту пізнання, чи то як засобу досягнення певних цілей, існує ще одне, специфічно людське співвідношення, в якому людина не протистоїть світові, а співставляє себе з ним, вступає в діалог з оточуючою її дійсністю». В цьому розумінні інтелігента вирізняє здатність сприймати власною душею, пропускати крізь власне серце радощі і горе не лише «ближнього», а й «дальнього» свого. Вірніше сказати, інтелігент – це той, для кого «дальнього» просто не існує. Інтелігент – це той, хто здатний не лише почути, а й співчувати іншому» [1, с. 24].



Отже, аналіз різних підходів до визначення інтелігенції, сприятиме прояву більшої уваги до інтелектуалів з боку держави, яка почне дослухатися до їх поки ще тихих, але доречних голосів, а колеги-політологи натомість намагатимуться долучитися до процесу кристалізації національної ідеї.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Горський В.С. Проблема виховання «нової інтелігенції» в сучасному українському суспільстві // Інтелігенція – гуманна об’єднувальна сила сучасного суспільства. – К.: Стилос, 1999. – С. 22-27.

  2. Климова М. Интеллигенция как проводник духовной традиции. – Днепродзержинск, 2006. – С. 9-81.

  3. Курас І.Ф. Інтелігенція в сучасному світі // Інтелігенція – гуманна об’єднувальна сила сучасного суспільства. – К.: Стилос, 1999. – С. 5-8.

  4. Нечипоренко В. Соціологічна теорія формування ідей в «Ідеології та утопії» Карла Мангайма //Мангайм Карл. Ідеологія та утопія./ Пер. з нім. – К.: Дух і Літера, 2008. – С.9-18.

  5. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. – К.: Дух і Літера, 2008. – 370 с.

  6. Jerzy Mikulowski-Pomorski. Inteligencja wobec nowych czasów // Inteligencja, tradycja і nowe czasy/ pod redakcją Hanny Kowalskiej. – Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2001. – C. 233-266.

  7. Jedlicki Jerzy. O czym się mówi, gdy się mówi o inteligencji? // Inteligencja, tradycja і nowe czasy/ pod redakcją Hanny Kowalskiej. – Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2001. – C. 11-15.



TO METHODOLOGY OF THE “INTELLIGENTSIA” AND ITS ROLE IN THE POLITICAL AND SOCIAL PROCESSES

Antonina Sirotova

Taras Shevchenko National University of Kiev

Volodymyrs'ka st., 64, Kyiv, 01601, Ukraine
The article was dedicated to methodological aspects of the research of the “intelligentsia”. The author offered tree main explanations of this term (regarding to the functions of intelligentsia in society (“sociological”approach), making an accent on the historical value of this social layer (“historical” approach) and appealing to the individual features of people who has been a part of the intelligentsia (“philosophical-psychological” approach)) and by synthesis of three of them made an attempt to provide the new meaning to “intelligentsia”. It was marked the different quantitative and high-quality differences of groups of intelligentsia in one period. Therefore there was an absence of the mutual understanding between the different groups of intelligentsia which acquires irreconcilable forms during creation of political parties in historical terms. Attention was also paid to the actuality of the research of this issue for the development of the states (national) idea, which is so important for Ukraine.

Key words: an intelligentsia, a national idea, an intellectual elite, the spirituality.

К ВОПРОСУ О МЕТОДОЛОГИИ ИССЛЕДОВАНИЯ РОЛИ ИНТЕЛЛИГЕНЦИИ В ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССАХ

Антонина Сиротова


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет