Віталій русанівський



жүктеу 5.23 Mb.
бет19/19
Дата02.04.2019
өлшемі5.23 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
сто-: стокрилля, гучномовці стоусті, стокрилата пісня, стоболісний, клекіт стосонцевий, крило стосоте та ін. Кохається він і в зображенні відтінків кольорів; свої улюблені чорний і червоний кольори він розкладає на десятки півтонів: чорно-вогненний, вишнево-чорний, чорносонячний, огненнобровий і под. Улюблений прийом поета — вживання епітета, створеного поєднанням прикметника з наступним іменником або двох іменників, які є носіями тієї самої ознаки: корінцями рожевоколінними, принца ніжногубого, життя синьонебе.
Є Народження й Смерть — два стовпи на межі.

А між ними надії одвічні:

Комбінації стріч, і розлук, і жоржин,

Варіанти падінь і величчя («Все в цім світі відоме...») —


таке філософське credo Бориса Олійника. Між цими двома полюсами вміщує він зміст своєї поезії: героїзм і страхопудство, вірність і зрада, безкорисливість і зажерливість та інші протиставлення, до них добирає він і відповідні слова.

Говорячи про вічність, не можна обійтися без публіцистичних пасажів типу: «Послухай: плани, «на грані», ракетоплани, новини екрана» («Стою на землі») або: «Обскубали романтику до фактів. Нудьга та діловитість» («Оспалі віршарі»). Очевидно, для того, щоб знизити пафос своїх філософських протиставлень, не доводити їх до грому барабанів і литавр, поет удається до простонародної лексики, позначеної домашнім спокоєм, напр.: «Із Байконура вкоськані ракети спинились в узголов’ї школяра» («Село»); «шоферюги на слово колючі» («Похорон учителя»); «Кий там чорт Проти ночі швендяти буде?» («П’ятий член трибуналу»); «Чуєш: он вони, добре влаштовані, І за всяких умов — «на коні» («Романтичне інтермеццо»); «Рвешся в бій. А кому це нада?» (там же); «Я все ж ніяк допетрати не міг» («В ті дивні дні») та ін. Найвищим мірилом чесного служіння людству є для поета селянська праця — вирощування хліба. Тому сільськогосподарську лексику Б. Олійник уживає часто: «Комбайн іще блукає в кукурудзі. І буряки, лютуючи на кузов, Погладжують натовчені боки» («Село»); «Трактори буксували, комбайни сідали в чорноземі» («Дощ»); «Снопувались дні, скиртувались роки» («Та було у матері чотири сини»); «І незвісно, кому треба більше хоробрості: Космонавту чи хліборобу?» («Про хоробрість»).

Люблячи свою Зачепилівку, поет, звичайно ж, не бачить у ній центру Всесвіту. Навпаки, для нього тісні масштаби міста, країни... Він усвідомлює себе хай малою, але частиною Всесвіту: «В цьому дивному огромі Де я? Хто я — краплина» («Світ глибокий...»); «І зморено припав до всесвіту плечима» («Мікельанджело»); «Не лякайтесь вічності. Хай іде» («Сини»); «Я всесвіту боржник! Але комусь одному — Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою!» («Мій борг»). Метафора в Б. Олійника звучна, навіть розкотиста: «Покіль гукали дзвони мідночолі» («Сковорода і світ»); «Літа гатили копитами в брук» (там же); «Як ударили дзвони та заплакали, — небосхил загойдавсь»

(«Пальці і патрони»); «Над світом новим молоді ясени Гудуть в оксамитові дзвони» («Балада про першого»). Кохається поет у паронімах: спритно, як спринтер; і освяти і освіти; липи лапасті танцюють з каштанами; він міг, як маг, єднати береги.

Б. Олійник використовує церковнослов’янізми. Проте, на відміну від інших шістдесятників, вони в нього, як і простонародні слова, уживаються ніби зм’якшувальні прокладки між гострими істинами: піють треті, і нєсть їм кінця і начала, глаголить істину; проте зберігають вони й первісне значення (часто вживаний прикметник грядущий, іменник вседержитель у значенні «хліб»).

Миколу Вінграновського І. Дзюба назвав чарівником слова 1. Характерно, що приблизно в той самий час, коли вийшла його перша поетична збірка «Атомні прелюди» (1962 р.), побачили світ збірки В. Симоненка «Тиша і грім» та І. Драча «Соняшник». Образність поезії М. Вінграновського, як і її мова, — незглибиме і вічно рухоме море. Як пише І. Дзюба, «Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності» 2.

 1 Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово. — К, 1994. — Ч. 3. — C. 330-336.

 2 Там же. — С. 334.

Поет не раб мови, а її творець. Особливо це стосується вживання слів, поєднуваності їх між собою. Тільки справжній поет може побачити очі молодої зливи, відчути, що хмари небо труть і труть, що втома цямкає губами, що будякові очі важкими бджолами, вмираючи, гудуть. У нього Ридають коні, кублиться імла, Хропуть шаблі, і ядра захропли («Ніч Івана Богуна»); поет закликає: «Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер» («Ходімте в сад»). У пейзажній ліриці М. Вінграновський досягає тичининської виразності:
Джмелі спросоння — буц лобами,

Попадали, ревуть в траві.

І задзвонили над джмелями

Дзвінки-дзвіночки лісові («Літній ранок»).


А чи чули ви мову осені? Мабуть, вона здебільшого шепоче, шелестить пожовклим листям? Так, зверніть увагу на ці алітерації:
Пришерхла тиша — сіра миша —

У жовто-білих комишах,

І сизий цап — іранський шах —

Пришерхлу тишу тихо лиже («Пришерхла тиша»).


Незвичні ситуації, описувані поетом. Незвичне буває і поєднання слів: «Хто воно за таке любов? («Сеньорито акаціє»). На перший погляд, автор помилився: замість хто треба було вжити що. Але помилки немає: такі поєднання у справжніх знавців мови є їх свідомою грою зі словом. Адже любов жива, олюднена, то чи має поет звертатися до неї як до якоїсь речі?

М. Вінграновський будує образи на повторі тих самих або спільнокореневих слів: «У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову» («Ходімте в сад»); «Ганьба! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!» («Ніч Івана Богуна»). Оригінально використовується епітет — він вмонтовується в однотипні речення з порівнянням:


Вона була задумлива, як сад,

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад («Вона була...»).


Фольклорні компоненти вплітаються в поетичну мову спонтанно, з’являються ніби несподівано. Це може бути звичайний сталий епітет («Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих» — «Квітень») або ж рядок з відомої пісні («То мене несуть, ще й коня ведуть» — «Ніч Івана Богуна»). Є перегук з О. Пушкіним, зокрема з його «Пророком»:
Повстань, пророче!

Твоя настала вже пора.

Творись в людей у дні і ночі

Глаголом правди і добра («Пророк»).


Поезія Василя Стуса якоюсь мірою передає настрої, характерні для прози І. Багряного, «Сибірських новел» В. Антоненка-Давидовича. Тут неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, ґрати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року, світ без світла та ін. 1

 1 Див.: Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 369.

В. Стус — поет гніву. Він кидає презирство у вічі своїм катам, але суворо картає і своїх земляків, які байдуже ставляться до долі України: байдужі земляки, душ спресованих мерзлота вічна, рід без’язикий, німі раби, сном окриті та ін. Удається поет до церковнослов’янізмів (днесь, тать, глас), насичує свої твори міфологізмами — переважно власними іменами (Волос, Сварог, Харон, Антей, Атлант).

Як зауважує Ю. Шевельов, «співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в «падолі без’язиких сліз» 1.

 1 Шевельов Ю. Трунок і трутизна. — С. 385.

Природно, що порівняння в поета-в’язня не дуже радісні: «і син біжить, як горлом кров біжить» («Наснилося...»); «Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір» («Гойдається...»). Те саме стосується й метафори»: «Як мені небеса болять, коли я їх не чую» («За читанням Ясунарі Кавабати»). Поет полюбляє повтори — це ніби цвяхи, якими він надійно прибиває думку, образ:


І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути —

у цьому полі, синьому, як льон («У цьому полі...»).


Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, «острих обоюду», породив появу виразу обоюдожалий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.

Поет виймав із пам’яті у свої твори рідкісні слова: щовб «круте верхів’я гори» («Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб» — «Крізь сотні сумнівів»...), знебути «втратити», «перейти в небуття» («Твоє життя минуло й знебуло» — «Твоє життя...»), басаманити «робити смуги» («і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить» — «Гойдається вечора зламана віть...»), кушпела «збита пилюка» («Шалена вогненна дорога кипить — взялась кушпелою» — «Гойдається...») та ін.

Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями — добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма — він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.

Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:


Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя («Найдовша з усіх доріг...»).


Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться короткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на японський танка:
Скинь одежу свою.

Увійди


В річку рук моїх —

Уже літо,

Від джерела аж до моря

Замліває ріка, а над нею

Заметіль сонця шумить («Скинь одежу...»).
З римою Д. Павличко поводиться дуже обережно: горів — вечорів, забруднить — нить, опале — опали, весняне — полотняне, стежка сережка. Та інколи йому кортить суперечити самому собі, і тоді, як у вірші «Я почну сповідатися...», з’являються замість рими невластиві його поезії асонанси: сповідатися — радості, єдвабні — кульбаби, години — гнити, Тараса — радість і под. У разі необхідності поет використовує алітерації: «Гуркочуть брили грому в скалах» («Біжить під зливою лошиця»).

Порівняння в Д. Павличка здебільшого нерозгорнуті: «Був ясний день, як немовля» («Був день...»); «Береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); порівняймо ще: показав зорю, мов червоний мак; а в душі печаль, як небеса; кликала мене, як та сурма; стерня, наче сніг, біліла і под. Інколи на одне дієслово нанизується декілька порівнянь:


Ти пахнеш, як виспане море,

Як жіноче невидиме горе,

Як пилок на пшеничній ниві,

Як мамині руки сяйливі («Ти пахнеш...»).


Порівняння входять і до складу метафор: «Зеленим вогнем береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); «Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу» («Дзвенить у зорях...»); «Об’їдають коні чалі Місяць, наче сніп вівса» («Мріє, наче сніг...»); «Море вранці шелестіло, Тліло, як осінній ліс» («Море з моря...»); «І серце, як зорю, ношу в долонях слів» («Моє дівча...») та ін.

Час від часу в авторській мові звучать фольклорні мотиви: «Що в лузі, та ще й при березі, Вдихнула ти в мене світ» («Стерня, наче сніг...»).

Д. Павличко пише чистою літературною мовою. Проте, як і інші поети доби, не відмовляється інколи від діалектизмів. Це, звичайно, слова з підкарпатських говірок: невіста «жінка», клювок «дзьоб», мовчкома «мовчки», карук «столярний клей», трина «сінна потерть», «тирса від пиляного дерева» та ін. Не цурається він і церковнослов’янізмів: возрадуйся, сокруши, сотворив та ін.

Про мову прози писати і легше, і важче. Легше тому, що тут іносистемні вкраплення, як правило, можливі тільки в мовленні персонажів. Скажімо, церковнослов’янські слова виступають, як правило, у мові служителів культу. Важче, бо в прозі інші, складніші принципи побудови образної системи.

Нелегка доля привела в українську літературу Григора Тютюнника: був він і в ПТУ, і в армії на Далекому Сході, і обточував колеса на Донбасі, але прочитав словник за редакцією Б. Грінченка і повернувся обличчям до української мови. Після такого непростого життєвого шляху він умів нею користуватися досконало. Народна мова представлена у нього у всьому її розмовному різноманітті: тут і зменшені форми (письомце), і збірні поняття (парубота), і назви осіб за способом поведінки (виступайло — на зборах,), і прислівники (бокаса, навзаплюшки); але найколоритнішими є народнорозмовні синоніми до таких народних, але емоційно нейтральних слів. Це рвицькати «смикати», винашуватись «задаватися», розпринджено «роздратовано», розджохкувати «роздражнювати», одпалити «щось смішне сказати», вкоськувати, «вгамовувати», пртучикувати «заспокоювати» та ін. Трапляються тут і екзотизми типу скракля «частина плуга або ткацького верстата», наврипитись «надокучливо домагатися», кімля «верша» і под. Оповідання позначені народною образністю («Повиходили заміж, обквітчалися дітьми» — «Оддавали Катрю»), сучасною фразеологією («Дають — бери, б’ють — тікай» — «Дядько Никін»; «Ну як скаже — то як у попіл торохне» — «Оддавали Катрю»; «Що вона машина — на дурику дісталася?» — «Син приїхав»; «Поки в неї є і переє» — «Бовкун»).

Розмовного колориту надають мові оповідань скорочені слова — або з опущеним кінцем (« — Ідуть тато! Чуєте, ма?» — «У Кравчини обідають»; « — Ти ди, яким козиром став» — «Син приїхав»; « — Гирунчика отого не хо малювати» — «Дивак»), або з пропущеним середнім складом («- Слот, якось одбудемо» — «Оддавали Катрю»; « — Жде, мать, не діждеться» — «Бовкун»). Уживаються дитячі примовки: «...А заодно ще й приказую, щоб вода з вух вилилася: «Коту, коту, вилий воду — чи на дощ, чи на грім, чи на блискавку» («Обнова»). Діти до батьків звертаються на «ви» і навіть, говорячи про них, уживають форми множини: «Тато такий борщ їдять» («У Кравчини обідають»).

Дія оповідань Г. Тютюнника відбувається на Донбасі. Природно, що в мові його героїв уживається немало росіянізмів. Ось дядько, збираючись торгувати м’ясом «вєжліво», перепитує: «Скоко?, Іщо?, Хватіть» («Дядько Никін»). А ось міський синок приїхав до батька в село на гостину: «Папа, как у вас тепер навпростец ходят до лавки?» («Син приїхав»). Частіше ж росіянізми — це окремі слова, що вплітаються в український текст: полєзний, откровенно, «зажигання» і под. Є й приклади макаронічої мови, як у цій пісні:
Бела кофта, чорний бантик,

Ох, зачем розв’язував?

Я любила тібя тайно,

Ох, зачем розказував («Обнова»).


Євген Гуцало городній пейзаж писав не без впливу «Зачарованої Десни» О. Довженка: «Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. Завойований простір відзначають високим зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір’ями, які палахкотять поміж кущами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, які перелазять через рови, з наївною безтурботністю вискакують на вигін, на стежку, на дорогу, розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни-вусики...» («Запах кропу»). Проте більший вплив на нього мав М. Стельмах: пейзаж у нього неекономний. У ньому забагато епітетів: «...Дощі вже не солодкі, не шовкові, не по-дівочому м’які, дощі стали студені» («Весняна скрипочка згори»); для того, щоб змалювати вечірній пейзаж, подається повний драматизму малюнок: «...Вміти спалити свою картину і відкрити в спаленні той смисл, який воно може дати, почерпнути науку з цього — хіба це не вимагає від художника садистського натхнення! Зловтіха, дикий екстаз, хвороблива цікавість до того, як згоряє вечорова краса, народжуючи іншу красу цього ж таки вечора, — невже всі ці гріхи притаманні митцю і мають своє виправдання? («Вечори»). Проте майстерно вплітає Є. Гуцало в пейзаж різноманітні запахи: «Згадую село, в якому ми тоді жили, і в моїй уяві постають літні вечори, і душу мою повиває елегія смеркання... Добре було сидіти на яблуні; внизу лежали зелені води городів, по них ясніли латки жита; соняшники повертались один до одного або ж зводили догори свої вогненні лиця, мовчали, немов заглибились у єство своє, немов хотіли осягнути таємницю буття; стебла тютюну пахли густо, а кріп — тонко і пряно; ластівки літали низько, наче хотіли пірнути в шумовиння рослин. Повітря тут, на яблуні, пахло листям і недоспілими плодами; над головою воно стояло чисте й незворушне, а там, у далечині, забарвлювалось у сиві тони, було достигле і наче аж густіше» («У сяйві на обрії»). Залучення запахів у систему образів — порівняно нове явище в мові художньої літератури.

Ю. Мушкетик почав писати художні твори ще в студентські 50-ті роки. Перші його романи — історичні: «Семен Палій», «Яса». Згодом він перейшов на сучасну тематику. Філософське сприйняття світу як арени боротьби добра зі злом привело його в табір шістдесятників. Продовженням історичної белетристики є повість «Смерть Сократа». Автор дуже економний у мові. Його метафори лаконічні і стосовні переважно сфери почуттів: божевільна кіннота думок, чорним крилом впала на чоло стратегові ’важка задума, думка блукала в пітьмі, зерна твоїх слів проростуть на всіх ланах, нехай один розум не одягає кайдани на інший, плакала Тімасієва душа та ін. Широко залучається лексика грецького походження. Особливо це стосується назв осіб: стратег «воєначальник», архонт «вища службова особа», метек «чужоземець», гопліт «важкоозброєний піхотинець», ефеб «юнак вісімнадцяти років, який щойно закінчив школу», пельтаст «напівлегкий піхотинець, що мав на озброєнні круглий щит», геліаст «суддя». Є серед грецизмів і назви народів (лакедемоняни), арітектурних деталей (герма, портик, фронтон), одягу (гіматій), грошей (обол, талант), навчальних закладів (палестра, гімнасія), суден (трієра).

Історична проза Валерія Шевчука — нове явище в українській літературі. Це не реалістичний роман 3. Тулуб, не «химерний» роман О. Ільченка. І звичайно ж, не угодницька історіографія Н. Рибака. Це й не пройнятий авторським світобаченням історичний дивосвіт П. Загребельного. У В. Шевчука свій світ, наповнений персонажами, які допомагають або заважають людині творити добро чи зло. Ось деякі з них: «У ніч, коли сталося нещастя (повісився господар маєтку пан Юрій. — В.Р.), домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур’яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив’яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика» («Дорога»). Крім домовика й перелесників, у творах В. Шевчука діють відьми, чорти, гноми, привиддя, характерники з усіма їхніми аксесуарами, наприклад: «Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці» («Панна сотниківна»); «Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигинались чорні стрункі красуні» (там же). Наявність безтілесного світу зумовлює своєрідність метафор: «І сон прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом» («Панна сотниківна»); «І серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упало його роз’ятрене, закривавлене серце» (там же).

Герої В. Шевчука нерідко виголошують сентенції загальнофілософського змісту: «Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв’язати найхимернішу з загадок — темряву» («Дорога»); «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень» («Панна сотниківна»).

У галузі абстрактної лексики В. Шевчук новатор. На місці узвичаєних слів і словосполучень у нього з’являються такі, як прогноба, невтишний рух, вбрати до голови, ояснення, не втрачав розвитку, пильний студентовий (?) позир і под.

Аналізуючи роман В. Шевчука «Дім на горі», М. Павлишин відзначає урівноваженість і серйозність, навіть урочистість його стилю. До цього, зокрема, спричинився синтаксис. «Речення в нього синтаксично прості, — пише М. Павлишин. — Переважає складносурядність. Події як зовнішні, так і внутрішні, розповідаються розлого, з повнотою деталів, витворюючи ефект неквапливості, продуманості. Мова твору уникає порівнянь і метафор: авторський голос ніби не бажає відводити уяву читача від розповіді й символіки, яка в ній діє» 1.

 1 Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 498.

Тематично і жанрово різноманітною є творчість Володимира Дрозда. У його повістях і оповіданнях теж багато усякого чортовиння. Проте його персонажі узяті переважно з фольклорних джерел. Говорячи про свою духовну близькість з іншими письменникамишістдесятниками, В. Дрозд разом з тим мимохіть зачіпає й наступне покоління письменників: «Шістдесяті роки і друга половина п’ятдесятих, коли представники мого покоління формувалися як особистості, лишили виразний слід у нашій свідомості. Ми трохи інші, аніж ті, що прийшли після нас. Можливо, далися взнаки і воєнні та повоєнні роки, на які припало наше трудне дитинство. Так чи інакше, але духовного ідеалізму (в хорошому розумінні цього слова) у наші дні закладено щедріше. Цей ідеалізм не дозволив нам продукувати, цитую «Спектакль», «мертві слова» 1.

 1 Яким корінням живе дерево? Інтерв’ю М. Жулинського з В. Дроздом // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 512.

Творчість В. Дрозда дуже багата. Розгляньмо тут мову тільки одного оповідання — «Білий кінь Шептало». Це твір про прагнення волі і покірність, про драматичну боротьбу цих почуттів. Та щоб це змагання відбувалося, треба усвідомити, що в світі є воля, свобода, незалежність. Білий кінь Шептало це усвідомлює, що відбивається у його внутрішній мові: «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його ця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. І він таки виривається на волю, купається, стає по-справжньому білим, але не хоче, щоб про це знали інші і лягає в грязюку: Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі».

Оскільки в мові відображається світосприйняття коня, це позначається на порівняннях: Нічна волога стала незатишною, мулькою, ніби стійло навесні, коли немає підстилки; Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки на косогорі. Шептало сприймає світ не тільки зором і слухом, а й нюхом. Запахи супроводжують не лише його сьогоднішнє життя, а й навіюють спогади: То було дитинство, і пахло воно молоком і конюшиною; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна.

Камертон української музи озивається й за океаном — у Бразилії пише поезії, драми й оповідання Віра Вовк, а в США — поети так званої нью-йоркської групи.

Віра Вовк з-під Борислава, тому в їй мові чимало бойківських слів — народних та «інтелігентних», напр.: ждальня, ординація, стрийко, однострій, лямурія, лучити, прібка, ферії, на прохід «на прогулянку», сторчики і под. Але це в прозі. У поезії вона орієнтується на сучасну літературну мову. Її верлібри містять музичну лексику:
Моя велика Фуго!

Який я твій конрапункт

В трагічному відтінку слова! («Велика Фуга»);

Скрипки кружляють у крові,

Й важливі тільки: акорд,

Контраст і право пропорцій («Вибранці»).


Як зазначає Л. Залеська-Онишкевич, у широкому особистому світі авторки відчувається одночасне тяжіння «й до залишених Кутів, до Святоюрського собору, до святомиколаївських ритуалів та до світу арідників. І так від гуцульських (?) льокалізмів (ґренджоли, д’мені) до ботанічних екзотичних назв (від олеандрів, лаврів, мигдалю, кипарисів і камелій до солом’яників, шувару та ялиці) вони зазначували вже своє стале місце та ролю в стилі авторки» 1.

 1 Залеська-Онишкевич Л. Різні світи Віри Вовк // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 98.

Поетеса персоніфікує небесні тіла. У неї «по росах ходять зорі», «ковзається місяць по поляні», «заходять зорі в жито». Треба зауважити, що назви тропічних рослин (амариліс, кактус і под.) не вживаються в тих віршах, де героями є будяк, кульбаба, розхідник, лопух і под. Звук, колір і запах зливаються в єдину картину:
Пні стікають липким сонцем,

В’ялість несе міцно чаєм,

Море відгонить лусками риб («Дощ»);

Він зустрінув її серед кладки.

Дзвоном гула ріка, злітали соняшні чайки

(«Баляда про дівчину, що була осінь»).


Оригінальні у В. Вовк непрямі порівняння типу пекло кленів — тобто червоне кленове листя восени; Повела зором, що був заморожений терном — тобто очима темного, тернового кольору.

Поети нью-йоркської групи емігрували до Америки разом з батьками в дитинстві. Виросли вони в Новому світі і саме тут сформувалися як поети. До нью-йоркської групи інколи зараховують і В. Вовк, але тільки за творчою манерою. До групи належать Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Патриція Килина, Юрко Тарнавський, Емма Андієвська і Богдан Бойчук. Провідна ідея групи та ж, що і в наших поетів-шістдесятників: чому людина повсякчасно розп’ята на хресті добра і зла? Особливо виразні антитези любові і смерті, жорстокості і милосердя, минулого і майбутнього в творчості Б. Бойчука. Трагізм життя в невизначеності його мети:


Я йшов кудись

і знав:


мій шлях — в нікуди;

я йшов і знав:

мій хід — життя («Десь суть була...»).
У Е. Андієвської кожен твір — суцільна метафора, розрахована на те, що різні читачі зрозуміють її по своєму. Така поезія зветься герметичною, тобто щільно закритою. У неї є рима, але своєрідна, асонансова: клуня — клонить, сутінь — сита, кленом — клином, бабок — бобу, покору — примари. Власне, це майже пароніми. Часто вдається поетеса до оксюморонів: мокрий вогонь, вітер — це абстрактна вода; оксюморони можуть розгортатися в метафори: дощ запевняв залізо, що він сонце. Пише Е. Андієвська сучасною українською літературною мовою, але, природно, вживає й локальні слова із українськоамериканської розмовної мови: хмаросяг, рура, крант, маєтний «багатий», тиміян, затьма «затемнення», фарма і под. Свою належність до нью-йоркської групи Е. Андієвська заперечувала 1.

Ю. Тарнавський — поет і прозаїк. Він уважається засновником нью-йоркської групи. Про свою творчу манеру він пише так: «Почав я писати поезії неримовані та без регулярного ритму. Спершу вони були дуже прозаїчні, як їхні зразки, та з часом почав я вживати в них метафори та порівняння, які виринали цілком спонтанно і стали моїм природним способом висловлювати думку 2.

 1 Шевчук В. У пошуках землі обітованої // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 247.

 2 Там же. — С. 253.

Його поезія не така герметична, як у Е. Андієвської. Ось цілком зрозумілий пейзаж:

Приходить зима з дощами

і з теплим воском відлиг,

і вже гумовими ногами, а не крилом

б’є ніч у шибку вікна («Зима»).
Поема ж «У РА НА» — інвектива проти українців-запроданців, які нехтують своєю мовою, культурою, вітчизною, — написана в цілком реалістичному ключі:
...що ти все перше комуніст, соціаліст,

монархіст, ліберал, радикал,

православний, баптист, католик

і ніколи


не українець.
Метафори в Ю. Тарнавського неповторні: «Меблі пускають коріння у вовняний гумус килимів» («В кімнатах»); «закриває Україна лице долонями, над степом, якого більше немає» («У РА НА») і под. Епітети вражають своєю несподіваністю: хвора гітара, синє пиво вечора, напухлі струни, довга коса вечора, важкий багаж твого плачу та ін. В поемі «У РА НА» автор уживає росіянізми (в лапках) як символ зросійщення України: «галстуки», «кандали», «стакани», а також вирази типу єдина-неділима, до печальних руссских уссст. Є окремі ознаки фольклорності; так, прийняту в думах формулу заперечення-ствердження уживає і Ю. Тарнавський: «Це не звук мільйона пащек піраньїй, що себе пожирають, це так говорять українці по-російському». Богдан Рубчак — поет і літературознавець. Відірвана від реалій українського життя, його поезія більше абстрактна, ніж конкретна. І все ж елементи українського пейзажу, а з ними українські словапоетизми — осокори й тополі — вперто тримаються його поезії. Б. Рубчак у своїй творчій манері належить до сюрреалістів, але разом з тим він нерідко вдається до традиційних поетичних форм: використовує риму і навіть форму сонета:
Двозначний погляд стримано палкий,

твоя хода увивиста і скора,

навіяли якісь рядки з Тагора

та дервішів-вітрів в’юнкі танки («Трудніша гра»).

Є в нього й тривірші на зразок японських:
Зелені мислі

морозом слів убиті:

старість поета («Декілька спостережень»).

Метафора у Б. Рубчака по-справжньому поетична. Коли читаєш, що поїзд гаспидом косить клени («В експресі»), то відчуваєш, як потяг з шаленою швидкістю летить крізь кленові гаї. Поет часто вдається до алітерації (орли мрію міряють), оксюморону (льодове літо, промениста зрада). Художній меті підпорядковане незвичне поєднання слів (заподіяли батькові зраду), уживання експресивно позначених слів (увивиста хода, швиргома) і под.

Між поетами-шістдесятниками і нью-йоркською групою відбувався постійний творчий зв’язок. Він особливо помітний у використанні паронімів, а також у зверненні до фольклорних символів. Особливо цікаве явище «атракції іменників — власних назв: міфологічних образів (У лісі усі ввічливі Уліси — Анд.); топонімів (Вітрів свавілля, музика — Севілья — Кост.); астрономічних найменувань (сузір’я Лади ладнає — Руб.); імен реальних історичних осіб — політичних діячів, письменників, художників тощо («Пройшов крізь Сезанна, Моне і Мане — Драч»)» 1. З фольклорних символів в українських і нью-йоркських поетів часто використовуються назви калина, тополя, верба.

З 80-х років у літературу приходить нове покоління, яке А. Погрібний називає третьою хвилею 2. Насправді ж це вже четверта хвиля. Серед творців цієї хвилі І. Маленький, І. Римарук, С. Чернілевський, В. Неборак, О. Пахльовська, О. Забужко та ін. Вони сказали поки що тільки своє перше слово, а тому про їхню мову розмова попереду.

 1 Сюта Г.М. Мовні інновації в українській поезії шістдесятників та членів нью-йоркської групи. Автореферат канд. дис. — К., 1995. — С. 16.

 2 Погрібний А. Орієнтири третьої хвилі // Українське слово. — 1994. — Ч. 3. — С. 650-660.



У 60-80-х роках певних успіхів досягло українське мовознавство, особливо практичне. Зусиллями лексикографів Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАН України було створено і в 1968 р. видано тритомний «Російсько-український словник». У 1963 р. закінчено публікацію шеститомного «Українсько-російського словника». Вийшли друком українсько-англійські й англо-українські, українсько-німецькі й німецько-українські, українсько-французькі й французькоукраїнські, болгарсько-український, чесько-український словники. За межами нашої країни побачили світ також українсько-словацький і словацько-український, українсько-чеський, угорсько-український і українсько-угорський, українсько-румунський і румунсько-український, українсько-хорватський або сербський і хорватсько- або сербсько-український словники, українсько-білоруський словник. Видавалися термінологічні словники з фізики, гірничої справи, геології, математики, гідротехніки, машинознавства та загального машинобудування та ін. Не все тут було гаразд — проглядалася тенденція до русифікації української термінології, і все ж ці лексикографічні праці сприяли поширенню української мови в науці. Декілька одномовних і перекладних словників відбили багатство української фразеології. Лексика Т. Шевченка представлена в «Словнику мови Шевченка» (1964 р.). Не обійшли мовознавці увагою й історичну лексику — видано «Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» (1977-1978 рр.). Українське мовознавство прикрашає «Етимологічний словник української мови», видання якого на сьогодні поки що не завершене. Видавалися і видаються орфографічні, орфоепічні, інверсійні та інші словники-довідники. Вершинним поки що досягненням української лексикографії є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970-1980 рр.), реєстр якого нараховує понад 134 тисячі слів. Широко розгорнулися дослідження в галузі української ономастики, особливо гідронімії. Всебічний опис лексики і фразеології, фонетики, морфології, синтаксису і стилістики української мови здійснено у п’ятитомній праці «Сучасна українська літературна мова» (1969—1973 рр.). Вийшли друком десятки монографій, присвячених вивченню окремих частин мови, теоретичним питанням граматики української мови, складносурядним і складнопідрядним реченням, словосполученням та іншим синтаксичним одиницям. Видано навчальні посібники для вищої школи, в яких враховано матеріали п’ятитомного дослідження. У «Нарисах з загальної стилістики сучасної української мови» І.Г. Чередниченка дається відповідь на безліч питань практичного вживання української мови. Багато уваги приділяється теорії і практиці перекладу. З 1967 р. видається міжвідомчий науково-популярний збірник «Культура слова» (попередня назва «Питання мовної культури»). Виходять друком праці, присвячені окремим стилям сучасної літературної мови. Великий крок уперед зробила в цей час українська діалектологія: всебічно обстежено полтавські говори, середньочеркаські, південносхідні степові, південно-західні та ін. Й.О. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас українських говорів Закарпатської області УРСР (Лексика)» (1958—1960 рр.). Опубліковано також два томи з трьох «Атласу української мови». У цей час розпочалося систематичне видання пам’яток української мови з відповідними коментарями і науковим апаратом: юридичних документів, стародавніх граматик і лексиконів, господарських, лікарських та інших порадників, художніх творів і т. ін. Розширення кола джерел стимулює подальше вивчення історії рівнів української мови — фонологічного, граматичного, лексичного і фразеологічного. Створено й видано чотиритомну працю «Історія української мови» («Вступ. Фонетика», «Морфологія», «Синтаксис», «Лексика і фразеологія») (1978—1983 рр.). Опубліковано також цілий ряд вузівських посібників з історії структури мови. Історію української літературної мови висвітлено в двотомному курсі за ред. І.К. Білодіда «Курс історії української літературної мови» (т. 1, 1958; т. 2, 1961) та в «Історії української літературної мови» П.П. Плюща (1971 р.). Досліджувались особливості мови українських письменників — як дореволюційних, так і пожовтневих.

Тут зроблено дуже стислий огляд розвитку українського мовознавства у часи наростання «третьої хвилі» в українській літературі. Для докладнішого ознайомлення з історією мовознавства можна рекомендувати такі ґрунтовні книжки, як «Історія українського мовознавства» С.П. Бевзенка (1991 р.) та «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941 рр.)» М.А. Жовтобрюха (1991 р.). У підручнику цей короткий огляд зроблено для того, щоб не створювалося враження, ніби українська мова й культура у цей час не розвивалися. Як у літературі були спади й піднесення, так воно було і в мовознавстві.

Українська мова материкової України справляла помітний вплив і на мову діаспорних письменників і публіцистів. Існували й існують певні відмінності у мові тих та інших, і все ж мова зарубіжних українців у її літературній формі не викликає тепер ніяких труднощів для сприймання. Правда, деякі слова частіше вживаються в зарубіжній публіцистиці (підсовєтський, концентрак, непроминальний, предилекція, поетка, огірчення, мистець, переємство, червень та ін.), окремі з них виступають не в тій родовій формі, що у нас (аналізи). Решта відмінностей — це окремі правописні моменти, які згодом будуть згладжені: /ja/ в середині іншомовних слів (мініятура, геніяльний, ініціятива), /т/ на місці сучасного /ф/ у словах грецького походження (міт, катедра), пом’якшене /л’/ у словах іншомовного походження (клясицизм, декларація, баляда), флексія в іменниках третьої відміни (совісти, сучасности, герметичности).

Що було занедбане і з кожним роком ставало убогішим, — це мова діловодства і наукової літератури: ці сфери мововжитку були майже всуціль російськомовними, що збіднювало українську літературну мову взагалі, надавало їй рис вторинності і провінційності.


ВИСНОВКИ


На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її «не было, нет и не будет», вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою.

Як ви могли переконатися, український народ спершу обслуговувала спільнослов’янська мова — старослов’янська, або церковнослов’янська (назва виникла у зв’язку з переважно виконуваними цією мовою функціями). Оригінальні твори, написані цією мовою, поділялися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був класичним церковнослов’янським, середній — церковнослов’янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-українським з церковнослов’янськими вкрапленнями. Проте непрохідної межі між цими стилями не було: так, окремі уривки з агіографічної літератури (високий стиль) майже повністю збігаються з відповідними уривками з Іпатіївського літопису (середній стиль).

Староукраїнська літературна мова розвивалася на основі «низького» стилю — юридично-ділових документів. Церковнослов’янізми поступово замінювалися руськими словами, але активно запозичувалася й іншослов’янська лексика, зокрема чеська й польська. Через польську мову входили в староукраїнську й слова з інших мов, зокрема з німецької. Староукраїнська літературна мова досягає розквіту в

XVII ст. — на початку XVIII ст., але згодом поступово замінюється слов’яноруською, в якій переважали церковнослов’янські елементи, і зрештою занепадає, здаючи свої позиції російській мові. З кінця XVIII ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі з окремими елементами давньої. Але її функціональні можливості були обмежені — вона вживалася тільки в белетристиці і частково в листуванні. Т. Шевченко довів цю мову до блиску, що послужило поштовхом до її дальшого розвитку у творах його послідовників — Марка Вовчка, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Ю. Федьковича, Панаса Мирного та ін. Кінець XIX — початок XX ст. позначені намаганням виробити українську публіцистичну й наукову мову з власною термінологією. В 20-ті роки XX ст. багато було зроблено і для утвердження української термінології, і для освіти українською мовою, і для розвитку книговидання. Підрадянський час складається з двох різних за національно-політичною орієнтацією періодів: короткого (1922-1930 рр.) коли проводилася українізація, і довгого (1930-1990 рр.), позначеного ставленням до української мови й культури як до меншовартісних. І все ж навіть у ці роки була коротка хрущовська відлига, яка породила третє покоління українських письменників, що подивилися на світ іншими очима, ніж офіційна пропаганда, і взяли в свої руки долю української мови. І тепер ця мова могла б про себе сказати словами П. Тичини:


Щоб жить — ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить — я всі кайдани розірву,

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.







Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет