Віталій русанівський



жүктеу 5.23 Mb.
бет6/19
Дата02.04.2019
өлшемі5.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
dz виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., 80), твєржа (1386-1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412, P., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, 72); кторый (1394, П., 29; 1404, P., 37, 38 та ін.). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415, P., 47; 1433, 66), бискупъ (1398, П., 75), буркгмистръ (1339, П., 77), буръкрабъ (1434, P., 71), волАнє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394, П., 64), плебанъ (1411, P., 43) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оурАдникъ (1413, P., 45; 1421, 52; 1435, 72) — від urzędnik, що в свою чергу від ч. úřad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви.

До східнослов’янської лексики, показової переважно для документів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як бочка в значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зъ сынклитомъ нашимъ — 1322, 178), вЂлми (мы ислюбуємъ тоть миръ дєржати вЂлми твєрдо — 1352, P., 3), нАтство (ятьство), «стан позбавлення волі» (выбавили ma... ис того нАтства — 1435, Р., 72), обаполъ «з обох боків» ( у значенні прийменника) (ωбаполъ бугу — 1376, Р., 11; обаполъ немна — 1387, П., 40; обаполъ улицы — 1389, 49), пошлина «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля «звідти» (1387, 40), пашнА «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), поуща «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожъ «жито» (297) та ін. Окремий шар становлять запозичення з польської мови, властиві тільки цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. zawołany) (1445, Р., 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перераховувати» (ст.-п. mianować) (вєрхоу мєнованаıа мЂста — 1433, Р., 65); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, П., 49), повЂть «одиниця адміністративного поділу» (п. powiat) (Радуньского повЂта земли поля и сЂножати и гаи — 1342 [?] II, 9; оу Подолской земли, оу Каменецком(ъ) повЂтЂ1383, 31; от мЂста до мЂста, от повЂта до повЂта, або от одное земли до другое земли — 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі слова, що позначали належність людини до певних соціальних станів, визначали її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала, зокрема, що слово боярин у пам’ятках з території Великого князівства Литовського позначало дрібного землевласника — дворянина, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після «князів» і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин — це великий феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова державца: у Польському королівстві — це помічник старости, що завідував королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — намісник, який управляв волостю 1.

 1 Гумецкая Л.Л. K вопросу об определении значения слова в словаре староукраинского языка XIV—XV вв. // Вопросы исторической лексикологии и лексикографии восточнославянских языков. — M., 1974. — C. 56.

Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запозичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, молдавської, угорської, південнослов’янських. Це лексеми, що потрапляли спершу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім — у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов’янських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь «одиниця вимірювання ваги» (тюрк, kantar «вага» — ССУМ, І, 469), єсакь «податок натурою» (тур. jasaq — ССУМ, І, 349), орда «середньовічна феодальна держава у тюркських і монгольських народів, а також територія цієї держави» (тюрк, ordu «військо, воєнний табір» — ССУМ, II, 91), санжакъ «губернатор у давній Туреччині» (тур. sandżaq «невелика провінція» — 319), тебенка «шкіряна прикраса на кінському сідлі» (тюрк. tébéngii — 425). Литуанізми засвідчують грамоти з території північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зокрема, дякло «подать натурою від урожаю і загального прибутку в селянському господарстві, крім худоби» (лит. dúokle, dōkle — ССУМ, І, 342) і стиръта «скирта, стирта» (лит. stirta — II, 387). Запозичення з молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи: 1) ті, що проникали в діалекти української мови; 2) ті, що використовувалися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і згодом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для прикладу назвати такі, як орашанє «городяни» (рум. oras «місто» — ССУМ, II, 91), паровъ «потік, струмок» (рум. pfrau — 127), пискъ «вершина гори, верх» (рум. pisc — 148), оулмъ «берест», «в’яз» (рум. ulm — 475) і под. Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникають окремі мадяризми і південнослов’янізми: оурикъ «спадкове феодальне володіння», «княжий привілей на спадкове землеволодіння» (рум. uric, мад. örök «спадщина» — ССУМ, II, 482), хотаръ «природна або умовна лінія, яка відмежовує одне володіння від другого» (рум. hotar, мад. határ — 513), градина «сад», «город» (рум. gradina, бл., серб. градина — І, 259), слатина «соляне джерело, солотвина» (рум. slatina, серб. слатина — II, 351) та ін.

Однією з ознак українського синтаксису стає вживання сполучника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової межі: и тая Ганка мешкала на той дЂльници мужа своєго... до тыхъ часовъ, поки пошла замужъ (1494, ССУМ, II, 177). Варіантами цього сполучника є наколи, поколЂ, поколА, поколє (ССУМ, II, 179).

В усіх східнослов’янських літературних мовах збереглися спільні для них і для більшості інших слов’янських мов первинні прийменники въ, для, до, изъ (исъ), за, къ, мєжи, мимо, на, надъ, о, отъ, пєрєдь, по, подъ, съ, оу; правда, відповідно до фонетичних і ритмікоінтонаційних особливостей української мови розвиваються і масово фіксуються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудъ (подо). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прийменників, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєжє, повєрхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдъ та ін. Активно проникають у прийменниково-сполучникову систему також запозичення з інших мов, переважно з церковнослов’янської і західнослов’янських: албо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдыжъ (кдыжь), гды, khdyby, дондєжє, идєжє, како, понєжє, пачє та ін. Активно розвивається категорія прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими прислівниками типу близько, вєрнє, вєньно, вирно, давно, далеко, добрє (добро), дївно, высоко, долго, должно, достаточнЂ, конєчно (конечнЂ) конно, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від прикметників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були запозичені з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, вдячно, велико, вЂчисто, доводливо, єдностайно, збройно, закладнЂ, заровно, знакомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, непорушанно, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утворені на базі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший склад. Поряд з давніми в вЂкы, до вЂка, навЂкъ, вгору, влево, въ дроугоє, горою, горЂ «угору», дома, домовъ, замоужъ, наверхоу, навЂрхъ, навЂкъ, направо і подібними, уживаються українські новотвори вєрхомъ «горою», въ вєрхоу, въ готовє «напоготові», въ день, въ єдно «одностайно», кгвалтомь, додому, досыть, заєдно, за мЂсто «замість», нагору «вгору», на долЂ «внизу», напослиде, ниотколЂ і под.

Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів 1. «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів 2.


 1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126.

 2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Плющ П.П. Начальний этап формирования русского национального языка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV—XVII ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.


Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с̃]тью бж̃ью мы кн̃зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с̃]тью бж̃ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ωлкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ıа хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]». Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: «Казими[р] божью мл̃стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: «са[м] алекса[н]дръ бω[ж]ю мл̃[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]». Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: «Мл[с̃]тїю бж̃їєю. мы алеξандръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: «Въ имЂ ωц̃а и сн̃а и ст̃го дх̃а. тр[о]ица ст̃аа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє ıазъ ра[б] вл̃[д]кы моєго. іс̃у х̃а іω стєфа[н] воєвода бж̃їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]».

Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: «А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] ω[т] г̃а б̃а. и ω[т] прис̃ты[х] и връховны[х] ап[ст̃]лъ. и ω[т] тыі стыхъ и бг̃оносны[х] ωцъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ ωними иже возъпишА на вл̃[д]ку х̃а. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ».

Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.

Арій, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, був засновником аріанства — течії в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа). Вселенські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. І все ж воно ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їхньою рідною мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для поширення св. Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях поширення Віклефа виріс Ян Гус 1. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї не були змарновані, їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гусити в основу свого духовного життя поставили живу мову. Початок перекладів св. Письма на польську мову сягає XIII ст.: є свідчення, що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтиря польською мовою 2. Реформаційні рухи, що почалися в Європі наприкінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов’язані з тими релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не запалив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мав грунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса» 3. У XVI ст. продовження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому у вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділяв князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Польщу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення народного костьола — церкви, незалежної від Риму з польською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновувалися социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословській полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, латини, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно з її вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередництва церкви та її ієрархів. «Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині» 4.
 1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 10—11.

Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, а це можливо лише за послуговування рідною мовою. Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення простої мови — а це була мова юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалася національна самосвідомість. В Україні розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова.

Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську 1. Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jedności Kościoła Bożego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов’янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом» 2.


 1 Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. — Пг., 1921. — С. 46.

 2 Див.: Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.


Так, справді, церковнослов’янська мова була в XVI ст. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23).

Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Леξісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови. Але про це докладніше йтиметься в наступному розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі було видано псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з вульгати на білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У 1556-1560 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син протопопа із Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєвангеліє, що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пересопницького. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади євангелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Секлюціана) у 1551—1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Переклад засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі користувалися і чеською версією перекладу євангелія 1, та полонізмів. Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інколи перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні українські слова типу аби, умирала, вечерови і под. 2

Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське євангеліє 1571 р. 3, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським 4, так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковнослов’янському тексті, відшуканому в селі Літках 5, «Крехівський апостол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівської польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі в Крехові^, Нягівські повчання 7 та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло до нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних і друкованих), написаних староукраїнською мовою 8.

 1 Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV ст. — В.Р.

 2 Hrabec S., Lehr-Splawiński T., Zwoliński P. Rozwój języka ukraińskiego. — Kwart. Instytutu pol.-radzieckiego. — 1955. — 1/2. — S. 85.

 3 Трипольский И. Волынское рукописное евангелие XVI в. // Волынский историко-археологический сборник. — Житомир, 1900. — Вып. 2.

 4 Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукописів ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).

 5 Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI веке: Летковское евангелиє // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — 1911. — Кн. 21. — Вып. 1-2. С. 42-79; 1912. — Кн. 22. — Вып. 3. — С. 68-69; 81-124; Кн. 23. Вып. 1. — С. 1-48.

 6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України, інв. № ВМ (1291).

 7 Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // Материалы для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.

 8 Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительные євангелия XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских переводов священного писания // Труды XII археологического съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 355.
Цікаво простежити за глосами (покрайніми написами-тлумаченнями), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, важке для розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старослов’янське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже часто взятим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопницького євангелія: єдинъ ω[т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жидовьско[го] (ПЄ, 252); ассарій — пЂнезь (51); грецки слово дидрагма, а по нашему два гроша (78); б[ь]дЂти — не спати (112); съ оружїємъ и дрекол[ь]ми — з[ь] мечЂ и рогатинам[и] (113); жи[т]ницоу мою — клуню, або стодолу (273-284 зв.); имаете кустодїю — сторожу (121 зв.); ароматы и миро — пахоучии рЂчи и масти (329 зв.); коуръ запЂ[л], або пЂвень (323); на трапезЂ — або за столом (319); в[ь] скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу (318); но кро†— на дахоу, або на с[т]рЂсЂ (298); на брак, або на веселА (284)’.

До цього ж XVI ст. належить і така визначна пам’ятка української церковної літератури, як Крехівський апостол 1560 рр., всебічний опис якого дано в фундаментальній праці І. Огієнка 2. Як зазначає дослідник, «духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова; вона сильно зросла й літературно вигладилася на самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (рівночасно з польською мовою) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цім була величезна заслуга передусім реформації» 3.


 1 Див.: Русанівський В.М. Слов’янські міжмовні зв’язки і формування функціональних стилів української літературної мови XVI—XVII ст. // VII міжнародний з’їзд славістів. — К., 1973. — С. 22—23. Чепіга І.П. Глоси Пересопницького євангелія і питання нормування староукраїнської літературної мови XVI ст. // Питання східнослов’янської лексикографії XI—XVI ст. — К., 1979. — С. 6468.

 2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття.

 3 Там же. — С. 58-59.
Поширенню української літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах.

З діяльністю братств, безперечно, пов’язана й історія «Крехівського апостола». Це переклад з польської біблії 1563 р. 1 Друге джерело для «Крехівського апостола» — церковнослов’янський текст. На думку І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіша, більше народня, ніж мова Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковнослов’янізмів 2. Все ж і в «Крехівському апостолі» використовувався старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написання типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови було цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам’ятці повною мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороды, дорога, здоровя, король, короткий і под. 3 Звук /е/ після шиплячих переходить в /о/: жона, вчора, учоный, чорт, чорный і под. 4 Звук /ц/ у більшості випадків за традицією передається як твердий, хоч є й написання чистець, отець, девицю і под. 5 Лексика цієї пам’ятки переважно народна. Зважмо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час не було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови народної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно по приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мова потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку селян» 6. Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, запозичується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — модель давно узвичаєна в східнослов’янських мовах: вольность, добротливость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, невстыдливость, неусътавичность, обличность, омылность і под.

У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже поширене закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостолови, баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под. 7 Регулярно вживається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре, Савле, жиде і под. 8
 1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 160, 206—207.

 2 Там же. — С. 206-207.

 3 Там же. — С. 261.

 4 Там же. — С. 263.

 5 Там же. — С. 281.

 6 Там же. — С. 302.

 7 Там же. — С. 319.

 8 Там же. — С. 321.


У називному відмінкові множини досить часто виступає закінчення -ове/-еве: ангелове, апостолове, арабове, богачове, грекове, духове, жидове, отцове, панове і т. ін. 1 У місцевому відмінку множини переважають давні форми із закінченнями -ох, -ex, -ix: о апостолех, о болванех, о волех, дарех, по домех, на конех, людех, в смуткох, греках і под. 2 Кінцеве -ть/-т у третій особі однини дієслів теперішньо-майбутнього часу інколи відсутнє: буде, дає, може, обецує, обманує, ознаймує, оказує, пише і под. 3 Характерною особливість КА як північноукраїнської пам’ятки є закінчення -ет у третій особі множини теперішнього/майбутнього часу: блудет, боронет, бурет, вчинет, говорет, грЂшет, губет, згладет, значется і под. 4 Перша особа множини наказового способу твориться, як це засвідчують й інші українські тексти, за допомогою закінчення -Ђмо або -мо (загрозЂмо, кленЂмо, єжмо, откинмо), а друга особа множини відповідно на -Ђте/-те (будьте, важте, очистЂте). У третій особі однини й множини використовується частка нехай: нехай бачит, нехай будет, нехай выкладает, нехай ся дЂет, нехай досвЂдчить, нехай згинут 5.

Багатий матеріал для пізнання всіх рівнів карпаторуського варіанту староукраїнської літературної мови дають «Нягівські повчання», або «Нягівська Постила» — пам’ятка середини XVI ст. невідомого автора. Докладний аналіз цього твору здійснено в праці Ласло Деже 6.


 1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 311.

 2 Там же. — С. 330.

 3 Там же. — С. 338-339.

 4 Там же. — С. 360.

 5 Там же. — С. 373.

 6 Дэже Ласло. Украинская лексика середины XVI века: Няговские поучения (словарь и анализ). — Дебрецен, 1985.


У тексті «Нягівських повчань» регулярно засвідчується чергування /о/ з /у/ (б[у]къ — бік, булше — більше, гурше — гірше, думъ — дім) та /е/ з /у/ (у своюй, у нюм, людюмъ), м’яке /ц/ (пяниця, загодованець, издавця, королиця, лиця), повноголосся (голова, голодъ, голосъ, городъ, дерево, дорого, золото), перехід /л/ у /у/ (довгъ, довгый, довжны) та ін.

Є чимало цікавих явищ у словотворенні. Так, поряд із абстрактними іменниками, утвореними за церковнослов’янською моделлю (изогнаніє, имЂніє, искунчаніє), уживаються українські на -ня, -тя (переважна більшість) (измаганя, исповнЂня, истисканя, келтованя, крещеня, проклятя); дієслова з основою на /г/, /к/ послідовно приймають в інфінітиві суфікс -чи (измочи, изогнечи, изречи, испомочи, истечи, печи).

Серед найхарактерніших морфологічних рис можна зазначити такі. У першій особі множини іменників теперішньо-майбутнього часу виступає флексія -ме (береме, лишаєме, чиниме, не можеме); у чоловічому роді однини дієслів минулого часу кінцевий суфікс -л- регулярно переходить у -в- (натокмивъ, лишивъ, заказавъ), хоч інколи може зберігатися й традиційне -лъ (любилъ, миловалъ, ходилъ); у майбутньому синтетичному часі флексія -му, -меш часто виступає в препозиції (кулько мете што просити у о[т]ца моего у мое имя, дасть ся вамъ 1; а кто меть пити, што я ему дамь воды, будеть у нюмъ кырниця 2). Замість узвичаєної українською мовою частки нехай, за допомогою якої утворюється третя особа однини й множини наказового способу, в «Нягівських повчаннях» уживається її варіант нагай (Нагай не лестить ся никто на васъ; «Коли чинить милостиню, нагай не знаєть лЂвая твоя, што чинить правая твоя»,) 3.
 1 Дэзке Ласло. Названа праця. — С. 163.

 2 Там же. — С. 166.

 3 Там же. — С. 169, 172.
Найцікавішим рівнем мови цієї пам’ятки є лексика. Поряд із спільноукраїнськими словами і церковнослов’янізмами (а таких більшість), уживаються місцеві слова типу вершинокъ «кінець», винниця «виноград», вогень (огень) «вогонь», выдказъ «відповідь», выдку «звідти», вырозумЂти «зрозуміти», добытокъ «худоба», доку «поки», дотудъ «доти», дЂтвакъ «дитина», житлусть «життя», заранокъ «ранок», идця «ненажера», извуръ «джерело», издавця «зрадник», изудну «назовні», ино «хіба», иства «їжа», казда «господар», калный «брудний», кмЂть «селянин», кортань «покарання, марга «маєтність», «домашні тварини», назадарь «даремно», найбулма «найбільше», натокмити «створити», «зробити», «набути», спасти та ін.

Чимало слів утворено від угорських коренів: будушловати «блудити», уг. bujdosik; бЂзентовати «свідчити», «доводити», уг. bizonýsit; бЂзоншакъ «свідок», уг. bizonyság; бЂнтетовати «карати», уг. büntet; бЂчелованя «повага», «честь», уг. becsül (becsöl); валость «відповідь», уг. válasz (váluszt); валтовати «викупити», уг. vált; варошь «місто», уг. város; гаталомъ «влада», «зловживання владою», уг. hatalom; ингедливый «слухняний», уг. engedl; кедведзовати «догоджати», уг. kedvez; келтованя «витрати», уг. költ «витрачати»; керешкедовати «скористатися», уг. kereskedik «торгувати»; мештершикь «ремесло», уг. mesterség та ін.

Трапляються тут і румунізми: дуката «м’ясо», рум. bucată; варе «справді», рум. oare (пор. також похідні варе де, варе котрый, варе кто, варе кулько, варе чій, варе што, варе якъ) та ін.

Отже, конфесійний стиль староукраїнської мови формується під впливом церковнослов’янської, на той час уже досить розхитаної з погляду норм. Значна частина церковнослов’янізмів, уже адаптованих на українському Грунті, лишається в мові конфесійної літератури, звідки проникає і в інші стилі староукраїнської літературної мови: художній, полемічний і, як про це вже йшлося, навіть діловий.

Художня література зароджується в останній чверті XVI ст. у вигляді панегіриків і полемічних віршів, спрямованих проти папи й католицизму. Символом кінця віку можна вважати рядки із одного з тогочасних віршів: Не въ школахъ латинськихъ розум купуйте и их трутизмами души не питайте (УП, 131). Українська поезія кінця XVI ст. бідна тропами, але для неї вже характерні ті ключові слова, що згодом визначатимуть особливості барокових творів. Це солнце (крест животворящий царєм и народом, яко солнце свЂтящий — 38), сердце (сердца вЂрных людей увеселить значне — 38; сладость в сердцу стане — 100), небо (коли его узрять на небеси — 38), вЂра (цвЂты прекрасныи вЂры — 38; вЂра бо єсть дар божій — 74); звЂзда (въсіяла звЂзда ясно от востока — 61), свЂтъ (сіяет бо солнце неприступнаго свЂта — 61; был бо аггел свЂта, нынЂ уже темность — 72; иже свЂтом и огнем так ся называет — 94; небесным свЂтом мир ся просвЂщает — 100), свЂтлость (иж востока свЂтлость нынЂ оставляють и до тьмы запада по прелесть отбЂгають — 72), церква (восточные церкве в русінском народЂ — 62). І звичайно ж, головною особою, до якої звернені очі поетів, є Ісус Христос: Сынове темности, Христу апостаты, от духа святого въвЂки прокляты (71); Не шукайте Христа на западЂ в РимЂ (72); Мы же съхранЂмо Христовы науки (73).

У тематичному, а частково й у художньому відношенні поезія XVI ст. пов’язана з проповідницькою і агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які принесли в Русь християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники: Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвЂтил всю землю рускую (62); Володымер Великій вас у ВЂру крестил (86); Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси (65); Преподобный Антоній, иноком начальник, общого житія по БозЂ наставник, Блаженный Феодосій, ангелский сожитель, братіи игумен и Христу ревнитель (88). Давні князі порівнюються з нинішніми: Владимер бо свой народ крещенієм просвЂтил, Конъстаньтин (Острозький. — В.P.) же благоразумія писанієм освЂтил (64).

Автори віршів намагаються писати церковнослов’янською мовою, але оскільки в той час вона не була в усному ужитку, а граматик і словників ще не було, то вони раз у раз збивалися на староукраїнську мову. Пор.:
Аз єсмь всему миру свЂт,

Богъ єсмь прежде всЂх вЂк,

Вижу всю тайну человЂческую,

Глаголю же вам, сыном человЂческим:

«Добро єсть вЂрующим въ имя моє» (59);

З якою пильностью бчела мед збираєт,

Же у борти ледво ся затворяєт,

C такою ж въ тые книжки наношено

C писма римских докторов

Против фальшови отпоров (66).


Окремо слід виділити вірші (сатири) Яна Жоравницького, який писав тодішньою розмовною мовою:
Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай сюю новину.

Чи єсть в Луцку бЂлоглова,

Як та пани ключникова?

Хоча й вЂк подойшлый має,

А розпусты не встыдає (60).


Передбарокова українська поезія небагата на художні засоби. Епітети здебільшого фольклорні, хоч їх і небагато: хищные волки, ясное солнце, ясная заря, марные лЂта, темъныи оболоки, студеная зима, вЂтръ быстрый. Але є й епітети, освячені книжною мовою: небесные уста, многоцЂнный бисер, святая вЂра. Порівняння теж переважно грунтуються на народному сприйнятті, напр.: якъ трава сухая, огнем испалени (39), ...Твоих людей, яко хлЂбъ, сънЂдають (71); и вЂтром, як порох, скоро розлетЂли (71); И на всЂ языки дали єпископы, их же обирали, як честныи снопы (74); СнЂдающе, яко лвы, отеческіи права (78); УтЂкает, яко звЂрь из горы и яко вода быстро минает воскори (80); Никогда же бЂсове тебе одолЂють и, якъ сЂно огня, скоро отпадають (94).

У віршах виявляється народна мудрість: A которым мняша роскош, ниж цнота — Предъ такими кажи замыкати ворота (65). Фразеологічні звороти скупо проникають у цю поезію, але все ж є чимало усталених словосполучень типу поки свет не минеш (69), приходять до згоды (71), вЂры не давати (87), мают ся явити (87) і под.

Оскільки сюжети віршів переважно спираються на євангельські оповіді, час від часу трапляються образи, запозичені із Святого Письма: Меч... острый обоюду (61); Ибо смоковницу усхнути сотвори, иже тобЂ плода сия не сотвори (90).

Незважаючи на те, що автори віршів намагалися дотримуватися церковнослов’янської мови, вони, як про це вже йшлося, не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних, — на поетів не могла не справляти впливу ділова староукраїнська мова. У віршах уживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатЂти, вбогий, вельми, витати, глитати, згуба, зготовати, забути, застати, збагатЂти, згода, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надЂя, невымовне, нищыть, око, ображати, оздоба, обЂцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, помста, палати (про вогонь), прудко, праця, попувати, скарб, трывати, тын, товарыство, утЂкати, фарбованый, хмары, шукати, чоло та ін. Абстрактна лексика була переважно церковнослов’янського походження: смєлость, гордость, честность, добродЂтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і под. Але активно входила в староукраїнську поезію й власне українська абстрактна лексика: згода, незгода, невдячность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Окремі абстрактні слова, утворені за церковнослов’янським зразком, не набули згодом поширення. Це, скажімо, проклятство, доброть, свЂдецтво, багатество та ін. Відчувається помітний вплив польської мови: коруна, фортуна, голдовати, члонки, кламати, кгды, офЂра, обфито, камыки, оброна, чистец (п. cryściec «чистилище») та ін.

Мова віршів пересипана лексико-фонетичними церковнослов’янізмами. Так, переважають слова з неповноголоссям (врата, глава, злато, древо), хоч наявні й повноголосні слова (голова, ворог), спільнослов’янським *tj i *dj майже регулярно відповідають щ і жд (нощь, немощ, хощет, в нощи, побЂждал), хоч надежа, одежа. Серед граматичних церковнослов’янізмів треба відзначити форми називного відмінка множини іменників чоловічого роду на , причому кінцеві к і г основи чергуються відповідно з ц і з (єретицы, отступници, врази), прикметникові форми без проміжного /j/ у закінченнях (чловєчаа, святаа), форми родового відмінка однини на -аго (славимаго); значно частіше, ніж у діловій і конфесійній мові, використовуються форми аориста (воста, прозябе, обрЂтохомъ, принесохомъ).

Незважаючи на явні намагання авторів віршів писати по-церковнослов’янському, фонетичних українських рис у їхній мові все ж було чимало. Виявленню цих рис допомагає й римована мова творів. Так, вимова Ђ як /і/ засвідчується поплутанням літер Ђ та и: винець, въ тЂли та ін. Але ще виразнішим доказом є особливості римування, напр.:


Убогій рубы и нагоє тЂло,

иже нужнЂйшои смеръти вокусило (82);


Началником вЂри зватися не хотЂл

и всю свою волю Христу поработил (82);


Раз єсте крещени, любимій друзи,

мужайтеся нынЂ о преблагом бозЂ (86).


Зрідка трапляється перехід /с/ в /з/ (живет з богом, возсіяв) і чергування /д/ з /ждж/ (въеждъжает); чітко простежується така фонетична українська риса, як чергування /у/ з /у/ і навпаки: устал «встав», повчишся, вмирають, вбивати, въбыйство та ін.

Усі ті морфологічні риси, які спорадично трапляються в мові часів Київської Русі, і багато репрезентовані в ділових документах XIV— XVI ст., системно представлені в художній літературі. Іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини приймають переважно закінчення -ови/-еви; це стосується як назв осіб, так і назв неживих предметів, переважно абстрактних понять: цареви, господарови, Петрови, господеви; слухови, раєви, дьневи, грєхови, мирови, костелови, духови, крестови; це не означає, що закінчення в цій формі уже зовсім не вживається, пор.: пану, отцу. Ці ж іменники в називному відмінку множини часто приймають закінчення -ове/-еве: жидове, поганове, патриархове, бЂсове, отцеве. Уживання кличного відмінка було тут нормою: пане, отче, боголюбче, рабе, посте, душе.

Закінчення у фомах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів, як правило, пом’якшується: блицить, ныщить, слынеть, измышляють, въбивають, любять; але чимало й таких випадків, коли в третій особі однини -т/-ть зовсім відпадає: поможе, коронує, може, каже, забуде, иде, не схоче, стане і навіть гряде (церковнослов’янське дієслово). Традиційно в чоловічому роді минулого часу виступає суфікс , проте й форми на уже не є рідкістю: научив, послав, заверещав, мЂв, указав, приняв, отдав, помышляв. З’являються й синтетичні форми майбутнього часу на -му, -меш, -ме: которого злыи матимуть якъ Бога (127). Перша особа множини наказового способу послідовно утворюється за допомогою флексії -Ђмо: любЂмо, служЂмо, стережЂмо, съхранЂмо, прийдЂмо, дадЂмо; виняток становлять дієслова з основами на -а-, -ова- і атематичне дати: увеселяймо, радуймо, празднуймо, подражаймо, даймо. У другій особі множини наказового способу виступає флексія -Ђте/-ите (крім дієслів з основами на -а-, -ова- і атематичного дати): почтите, хранЂте, шукайте, ожидайте, спЂвайте, минайте, заховайте, наслЂдуйте, приготуйте, познайте, дайте. Третя особа наказового способу однини й множини утворюється за допомогою формотворчої частки нехай: Нехай вам дарует благоденствовати (41), нехай тебе славят (90), нехай же заплаты сея ожидають (111), нехай же дружатся съ Каином римляне (129). Інколи в цій функції виступає і церковнослов’янська частка да: да святится (103). У віршовій мові досить послідовно зберігаються форми перфекта: єси сподобил, єсь ся почтила, єси нисходил, возлюбил єси, есте погордЂли і под. У формах першої і другої особи множини умовного способу виступають допоміжні дієслова бысмо і бысте: иж бысмо папежа головою звали (79), БерЂмо потЂху в души свои нынЂ, иж бысмо витали в том ЄрусалимЂ, У котором Христос вЂчно царствует (107); А чому ж до чистцу бЂсов не пошлете и милостивого лЂта не подаєте, Же бысте и ангельми могли учинити (127). Зворотна частка ся нерідко передує дієслівній формі: ся надЂєт, ся надносять, ся смирити, ся брыдили, ся почтила, ся похвалити, Бога ся не боять, ся кланяет.

Із синтаксичних рис варто звернути увагу на уживання сполучника бо в умовних реченнях: він не відкриває собою підрядного речення, а виступає після іменника-підмета: Слава бо и злато, яко тЂнь, мимо ходить (80), Любов бо Бога роскоши минает (97). Набуває певного поширення безособова віддієприкметникова форма на -но: въ тые книжки наношено C письма римських докторов (66), Із Єрусалима вЂрным даровано и всю вселенную Богови призвано (75).

Нарешті, кілька завваг з приводу словотвору. Як і в конфесійній літературі, тут поширені двокореневі складні слова типу душегубный, лъжехресты, многоценный, мужебойство, славолюбный, твердосердечній та ін.

Що українська поезія кінця XVI ст. була спадкоємницею давньокиївської літератури свідчить не лише згадувані в ній давні князі і святителі. Протиставлення творців старого й нового заповітів нагадують нам «Слово» Іларіона:


Они бо кровию прачи знаменали,

мы же знамение крестное приняли.

Они преходили от страны в страну,

a мы c невЂрия въ вЂру избранну.

Они через море сухо преведени,

а мы от идоловъ к Богу присвоени (90).


Такий же перегук зі «Словом» Іларіона відчувається в характеристиці Ісуса Христа як боголюдини:
Ибо яко чловєк на осля всЂдаєш,

А як Бог идолы сильно сокрушаєшь,

и ими прелщеных к собЂ призываєш,

Яко чловєк на земли труды въсприемлеш,

а на небесЂ ангелы на службу приємлеш (89).
На завершення розділу треба ще раз відзначити, що літературна мови післямонгольського часу, спершу дуже збіднена, поступово набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового («зниженого») стилю. Вона проклала шлях для вдосконалення староукраїнської й церковнослов’янської мов у наступному столітті.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет