Віталій русанівський



жүктеу 5.23 Mb.
бет9/19
Дата02.04.2019
өлшемі5.23 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19
-ити або -ить, наприклад, писати і писать, чути, бити 3.
 1 Граматика слов’янська І. Ужевича / Підготували до друку Г.К. Білодід, Є.М. Кудрицький. — К., 1970.

 2 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

 3 Там же. — С. 189.
Як зауважує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича є непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при витлумаченні деяких слов’яноукраїнських граматичних особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, дієприслівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично опрацював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці» 1.

У XVII ст. з’являються й словники з українським реєстром. Тут мається на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Вперше звернув увагу на цю пам’ятку П. Житецький 2.


 1 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 198.

 2 Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. — К., 1889. — С. 3.


Він твердив, що в ній українська лексика представлена досить виразно, хоч і не повно. Учені вважають, що цей словник — спроба обернути «Лексикон» П. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковнослов’янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не просто. Адже до одного церковнослов’янського слова П. Беринда, як правило, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не тільки українських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до одного українського (і не тільки українського) слова подати декілька церковнослов’янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це може бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство уродство, блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж одному українському слову відповідає два і більше церковнослов’янських слів: бедра лядвія, чресла; безвстыдний мЂдноличенъ, безстуденъ; бичь жезлъ, бичъ; благаю умилостивляю, умилосерджаю; лЂчу цЂлю, врачую; лЂпшый лучшїй, уншїй; лЂторасль ω[т]расль, народокъ; лыси[й] плишивъ, возли[с]; мешкаю жите[л]ствую, живу, ωбитаю; многомовность многоглаголанїе, велерЂчїе; мнозтво множество, многое множество, бездна; набываю стяжаю, стяжаваю, притяжую, притяживаю, сънабдЂваю, сънискаю, приωбрЂтаю і т. ін. Перекладаються і словосполучення: верхь ωдержую ωдолЂваю; великіе речи мовлю велерЂчую; веселя справую бранЂкую, брачуся; внЂвецъ ωбертаю, испражняю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій подвигополо[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую плачливе ωкаяваю; жалобу ω[т]правую сЂтую; жартовнии рЂчи шутовныя радо[ст] творная; нагороду рицеромъ даваючїй, подвигоположникь, даровник і под. У реєстрі можуть виступати і фразеологізовані словосполуки: не даю покою стужаю, ωsлобляю, возмущаю, удручаю; переношу ωкомъ презираю пренебрегаю; до шкоды привожу напраснствую та ін. Чимало в реєстрі полонізмів: живїолъ «стихія», заисте «справді», «істинно», зайзрость «заздрість», залеценїе «вказівка», засадзка «засада», «западня», звлаща «зокрема», зґелкь «шум», «гам», «гомін», зєдноченіе «з’єднання», зупелность «цілість», «повнота», коляцїя «вечеря», контентую «задовольняю», креть «кріт», кропля «крапля», ксїонже «князь», лїоси «жереби», лотръ «негідник», лупЂжца «грабіжник», ляментъ «плач», менжне «мужньо», мисюрка «шолом», мнозтво «багато», мнЂмаю «суджу», «думаю», моцъ «сила», мусъ «примус», «насильство», брухъ «живіт», быдло «скот» і под.

У XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крім того, поезія складається з двох різновидів: панегірично-полемічного і побутового, а драми поділяються на класичні й народні.



Українські поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К. Транквеліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич, М. Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.) включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячували одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірик. Дехто з цих поетів писав по-церковнослов’янському, це, наприклад, Н. Зінкович:
Твари словеснои

Яже небеснои

Имяше сладости

Вкушати радости (УП, 362);


по-церковнослов’янському пише й поет, відомий під іменем Віталій:
О велія излишества и срама,

что прочеє реку, народъ безъ брама,

Или кумиръ въ мирЂ истуканный.

Паче черв земленъный окаянный (181);


Проте цей поет вдається й до староукраїнської мови, як і переважна більшість його сучасників:
БЂжи, бЂжи въ землю обЂтованъную,

Святым отъ вЂка уготованъную,

Да ся къ пристанищу прійти сподобиши,

Идеже Христовых ся благ насладиши (184).


Панегірично-полемічна література багата епітетами. Ось, наприклад, як оздоблює свої твори Д. Андрієвич: горкие слези, путь правый, скрутная смерть, пелынный плач, ясная походня, щирая любов, гоненія срокгіи, меч обосЂчный, никчемный крук, чистый голубь, тяжкій недуг, безкровная офЂра, гойные слезы, смертелное жало, претяжкое стогнанье, любый отець, хлЂб щоденний та ін. Як бачимо, епітети добираються або з народної мови, або з конфесійної літератури.

До одного іменника може стосуватися одразу декілька епітетів, як наприклад у К. Транквіліона-Ставровецького:


Слава тебЂ, Христе, цару преславний,

Чудный боже, силный, вседержавный,

Сыну божій предвЂчный,

У хвалах аггельских уставЂчный (УП, 245).


ПресвЂтлая небесная царице,

О госпоже моя обрадованная,

Радуйся, богом избранная,

Прежде міра предувЂдЂнная,

Пречистая дЂва нетлЂнная (255).
Кохаються поети XVII ст. і в метафорах, напр.: Отцу нашему длужей нить живота вити (353); Святе пожекгнал марность того свЂта (356); Чашу [см]ертную пьет (169); Тепер знаєм, як была солодка и смачна Манъна его науки (171); Духовным голодом нам тлЂти (173); по ком слез обфитое море? (173); До отчизны, дЂтоньки, квапитися треба, Не хочете ль для земли утратити неба (175); зъноси крест свой скромне (176); СтрумЂнь золотый, ясне ся улыстуючій, водами живыми гойне обфитуючій, Буйные рЂки наук з себе выливает (191); Сын божій предъвЂчный той у вЂчной сла†паче солнца сіяет, той нас свЂтоноснім безсмертієм одЂвает (277); Ісус Христос на облацЂ пресвЂтлом, до неба въходить на маєстат бозкои вельможное славы свои (281). Часто образ будується на протиставленні протилежних понять, напр.: Земля, которая тернье u осет плодила, Тая нынЂ хлЂб небесный буйно зродила (201).

У пошані у них і порівняння, напр.: Прагнула тя душа наша, прагнули тя и кости мои, як земля прагнет дождя в лЂтній знои (139); C котрого уст, якь свЂча, наука походить (190); Єдны, яко снЂг, бЂлыми ся найдуючи, А другіє принамнЂй, якъ вовна будучи (208); И вся помпа того свЂта, як дым, щезает (214); Як чистое злото, господній слова (117); але твоя крЂпость, яко паутина (120); кров праведную, яко воду пролил (129).

Улюбленими словами поетів-панегіристів є солнце, мЂсяць, звЂзды, свЂтло як символи істинної віри, а також орел, лев як символи сили, напр.: Але и солнечное горячеє коло променьми блисътает (138); Книги — солнце душам, мысли освящають (131); Прикладным житьєм свым як солнце стати (233); Нехай прето слава их дотоль не вступует, поколь мЂсяць з звЂздами бЂг свой отправует (223); А вЂра c побожностью, яко лелЂя, свЂтло процвитает (228); Вы на то духом святым назначени И орлами небесними наречени (268); И в сылЂ страшный яко львове (268). Використовується й традиційна барочна символіка, характерна для тодішнього мистецтва, особливо в панегіриках на честь гербів, напр.:
Рыцер зъ ужем мудрое символ єст сталости,

Шабли — цнот богословских и в вЂpe цалости,

Трубы значат науки... (341).
Автори віршів удаються до порівнянь своїх сучасників з героями античного світу і з відомими постатями часів Київської Русі, підкреслюючи цим зв’язок свого часу з всесвітньою історією і визнаючи себе нащадками Київської Русі, напр.:
Яко єдин Ахілес, так то вЂк свой травня (219);

Бо если выхваляет Кгреція Нестора,



Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектара,

Атенчики славят кроля Периклеса,

И славного оного зъ Темистоклеса,

Рим зась зъ смЂлости своего хвалить Курциуша

И зъ щасливых потычок славить Помпеюша,

Теды теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людем, в помятку вЂка потомного (334);
Милость въ сердцу палает, як мовить Сенека (325); ВолЂл сам, енъ Кодрус — кроль въ Атенах въ Греции Смерть поднять, бы ойчизна толко была въ цЂлЂ (325); Кто бы хтЂл достатечне справи описати Петра Конашевича и на свЂт подати МусЂл бы у кгрецкого поета Гомера зычить розуму, альбо тыж у Димостена (330); Влодемира, Всеволода, цного Ярослава Мужества, вЂры и цнот всЂх при том гербЂ слава В тобЂ тепер сіяет (343); За Олекга, росского монархи, плывали Въ чолнах по мору и на Царьград штурмовали (323).

Касіян Сакович славить запорізьке військо як надійного захисника України: Украина тымъ войском въцале зоставаєт, А где запорозцов нЂт, татарин впадает (323). Чимало в цій поезії фразеологізмів типу: Каждый з насъ што сЂял тут, там будет жати (334); филіозоф, розумом острЂйший, Мусить гордои думьт роги схилити (233); Помнечи на оно пословьє: Смерть у зубы не гледить» (177); въ порохъ ся обернути (214). Деякі крилаті вислови є, мабуть, авторськими афоризмами, напр.: Не торгуй душею, второє не купиш (123); Не наши пастыри церкви супостаты, иже ускакують тыном, а не враты (132).

Як і в полемічній прозовій літературі, автори панегірично-полемічних віршів полюбляють уживати поряд декілька синонімів, але, очевидно, жанр не дозволяє робити це так широко, як у прозі. Тому маємо: Кресу назначоного, термину, годины (169); Не тот живет, хто живет на свЂтЂ мизерне. Леч хто свято, побожне живот свой проводить (174); Зброя ваша і оружіє, з духа святого устроенное (265); Чловек, якъ тЂнь, сон, трава, якъ цвЂт увядает (326).

В поезії на побутові теми і в прозі старовинні форми аориста не використовуються. Що ж до поетів-панегіристів, то вони досить часто вдаються до цих форм як засобу піднесення урочистості мови: Єгда вознесеся господь на небеса (131); Той за враги своими молися И на милость тЂх склонися (241); Вы въ малЂ наказани бысте И великіи дары въспріясте (266); В которій бог невидимый... На земли нынЂ въ плоти видиме явися (272); Денесь бо вЂм спасеніе міру явися, крестом твоим вражда розорися (245).

У згоді з народною мовою автори користуються здрібнілими формами іменників: з дЂточками, сироточками/сиротоньки, синогорличка і под.

Звернімося до лексики. Побутові слова — суто українські: блискавиця, болото, бЂла голова «жінка», вертеп, будинок, гостинец «дорога», добродЂй, зброя, кабанина, каплун, мЂсяць, обличе, очи, оброк, палац, пелюшки, походня «факел», пташок, родич, саломаха, стежка, тенета, хмара, шпиталь і под. Абстрактна лексика також переважно українська: вдячность, дитинство, жаль, забава, завада, згода, зрада, знищене, кривда, личба, надЂя, нарЂканья, новина, оздоба, панованє, пожиток, покора, покута, помста, потреба, праця, пріязнь, пригода, радость, ратунок, смуток, справа, статечность, таємниця, туга, упадок, утиск, утрата, утЂха і под.

Особливо багато представлена українська лексика дієсловами: брыдитися, будовати, витати, ся встыдати, вартовати, выблукати, гамувати, дбати, дрыжати, ся дочекати, занедбати, збудовати, згинути, ся змагаючи, квитнути, кохатися, лЂноватися, навернути, одержати, оздобити, обачити, образити, оточити, оборонити, ошукувати, пам’ятати, панувати, пильнованій, поважати, прагнути, псувати, пытати, притуляти, ратовати, рушати, смакувати, сприкритися, спЂвати, стурбовати, сподЂватися, тужити, турбовати, ся тЂшити, чути, шановати, шукати та ін. Поширені й народнорозмовні прислівники: вдячне/вдячно, гойне, добре, завжды, заледве, запевне, зараз, колись, напочатку, нЂколи, невимовне, поважне, побожне, прудко, статечне та ін.

Церковнослов’янізмів теж чимало. Уже йшлося про те, що автори віршів полюбляли вживати аорист. Удавалися вони й до інших фонетичних, граматичних і лексичних церковнослов’янізмів: неповноголосся, /щ/ на місці /ч/, двоїни, дієприкметників, сполучників, абстрактної лексики, напр.: глас въ небо подносить (253); пещ, огнем горящую, в хлад претворив (260); и всЂ полки бЂсовскіи звЂтяжити И вскорЂ тЂх под нозЂ мои подложити (253); понеже, зрЂти, господствующих, сожитель, избранныи, творящи, хранитель, спасеніе, създанїе, милосердїє, мщенїє, сладость, премудрость та ін.

Польські слова, особливо абстрактні, автори панегірично-полемічних віршів також уважають за свої: безецный, ведлуг, венц, долегливость, дябол, ся жегнати, звитязство, зганбенье, менжне, менжство, моцне, наддер, невстидливость, несмертелность, окрутенство, позрене, понудливость, повшехній, потенжне, рачити, сконд, умЂєстность, хентнє та ін. Через польську мову йде потужний потік західноєвропейських, переважно адаптованих німецькою мовою, запозичень. З походження майже всі вони латинізми: аппетыт, астролокгіа, декрет, експедіціа, елемент, інъструмент, комедія, конъдыція, пелькгримство, порт, рееєстръ, серпенътин, тиран, триумф, тракгедія, флекгма, фундамент, цимерман та ін.

Про живі процеси розвитку у цій, здавалось би, штучній мові промовляє наявність у ній неологізмів: от Христа бЂгуны (123); не красомовцы (124); жабоястный народ (128); ноч чорнооблач(н)ая (138); зеленовласія древа (141); вЂтры благопрохладные (141); высокомовный (206); человЂколовцы (264); пламенноносныи серафимы (281).

Передмови до збірок віршів, як і до словників, пишуться теж староукраїнською мовою: так формуються основи української прози.

Ось уривок з передмови до відомої книжки К. Транквіліона-Ставровецького «Перло многоценное» (1646 р.):

«Ласкавый чителнику! Подобает вам напруд то вЂдати, для чого автор важил ся подвиймовати так великую й тяжкую працу около тои презацнои книги, реченои «Перло многоцЂнноє». АбовЂм правдиве годна такового титулу славного, кгды ж перли родяться въ глубинЂ морской от блискавици и c трудностью на свЂт виносятся. Такъ и въ той книзЂ слова на честь, и славу, и хвалу имени бозкому суть яко перла многоцЂнныи, родженыи от молнии небеснои, от свЂтлости духа святого, въ глубынЂ небеснои премудрости» (231).

Кирило Транквіліон-Ставровецький був також автором книжок «Зерцало богословія», «Учительноє євангеліє» та ін. У «Зерцалі богословія» автор викладає тодішні погляди на світ: невидимий (ангельський), видимий (небо і земля), людський і злосливий (світ зла). Описуючи видимий світ, К. Ставровецький перераховує стихії, з яких він складається, називає відомих йому живих істот, з’ясовує суть блискавки, сутність людини. Як на небі живе Бог, так у горішній частині людини, в голові, в білім і безкровнім мозку міститься «ум невидимий, самовластний, безсмертний, вічний», найперша сила душі, а при нім інші сили розумної душі: воля, пам’ять, доброта, гадка, розум, хитрість, уява, застанова, радість і любов 1. Отже, тут уживаються слова на позначення абстрактних понять, стосовних людської психіки.

Найвідомішим представником побутової поезії був Климентій Зіновіїв. Іван Франко зараховував книжку віршів цього поета до найкращих надбань українського письменства 2.
 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 448.

 2 Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Ів. Франко // Пам’ятки укр.-руської мови і літератури. Видає Комісія археограф. Наук. т-ва ім. Шевченка. — Львів, 1896. — Т. 1. — С. І—II.


До нашого часу дійшло 272 твори цього ієромонаха. Він писав про все, на що була спрямована його увага в навколишньому світі. Про це найвиразніше говорять заголовки його віршів: ω люде[х] правдивы[х], и хотящихъ правды научитися; наука; ω вЂтрЂ; ω огнЂ; ω те(р)пеніи бж̃ом; ω люде[х] грЂшны[х]; ω снЂдаемыхъ звЂрми; ω прибивающи[х]сА землею; ω умираючи[х] мл[д]ца[х] и дв̃ицах по принятіи шлюбо[в]: або по простЂ[и] мовячи, послЂ вЂнча[н]А зараз; ω чинячи[х] пакости мн̃[с]тыра(мъ) и црква[мъ]; ω цыганахъ и жыдахъ; ω люде[х] мл[с]тивы[х]; ω винЂ або тежъ ω горЂлцЂ; ω zлы[х] жена[х], ім[ъ] же нико[г]да не яти вЂры; ω жена[х] сва[р]ливыхъ и zлоязычны[х]; ω гончаряхъ: слово вЂ[р]шовое похвалное; ω ратаяхъ; ω ткачах і т. д.

«Творчість Климентія, пише І.П. Чепіга в передмові до збірки «Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті», — припадає на часи, знаменні не стільки яскравістю зовнішньополітичних подій, скільки загостреністю і суперечливістю внутрішнього життя України кінця XVII — початку XVIII ст. Києво-Могилянська колегія згуртувала навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Іннокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іван Величковський, а також маловідомі і зовсім не відомі письменники з «літературних низів» творили українське письменство» 1.

Не можна сказати, що вірші К. Зіновіїва одноманітні. Зовсім ні: серед них є епіграми, елегії, морально-дидактичні вірші, канти, псалми, молитви, орації, пісні і навіть панегірики, хоч вони виконані в іншому стилі, ніж у галицько-київських поетів-панегіристів. Фонетичні особливості віршів К. Зіновієва мало чим відрізняються від творів галицько-київських віршописців. Сам К. Зіновіїв походив, безперечно, з Лівобережної України. Є в нього проривне ґ, етимологічне /о/ частіше, ніж у його колег панегіристів, передається через у; на місці етимологічного е, що перейшло в і в новозакритому складі, виступає Ђ (хмЂл[Ђ], мЂдны[х], камЂн[ъ]л, ремЂн[ъ] і под.) 2;
 1 Чепіга І.П. Визначна пам’ятка українського письменства // Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 10.

 2 Докладніше див. про це в названій праці І.П. Чепіги. — С. 17—27.


більше, ніж у панегіристів, трапляється поплутання ы та и (крывымъ, зымою, умыра(т), вымывати, птыца і под.), широко відбито чергування /у/ з /в/ (вчащаетъ, навча[т], вмираю[т], вшкоджае[т], вчит[ъ] і под.); давньокиївському ръ відповідає українське ры (трывогу, грымитъ); /л/ нерідко переходить у /ў/ (вовны, ковбасцЂ, мовчанка, вовчіе, в човнЂ та ін.). Є тут і суто чернігівські фонетичні особливості, зокрема, тверде /р/ (ратовати, господара, бурани, золотара(м)), тверде /ц/ (обЂцати, тво[р]цы, ошуканцах, молодица, птыца) та ін.

Що К. Зіновіїв пройшов певну школу, дивуватися не доводиться. Але пише він зовсім не так, як його колеги-панегіристи. Його можна було б назвати «натуралістом»: він пише про те, що бачить, анітрохи не дбаючи про якісь там епітети, метафори, алегорії й інші художні засоби, напр.:


Да і тые будники в нш̃о(и) землЂ бувають:

що потомъ ту(р)камъ сукна

хва(р)боват выро(б)ляют.

А наробивши много, то яко(с) то збуваютъ:

уже о то(мъ) не знаю, раз†люде знаютъ.

І знаю(т) тепе(р) дЂло люде на свЂтЂ всяко:

и дете(и) якіи е(ст) самы, уча(т) же тако.

І си(х) часъ есть будищ(ъ) где буды бували:

давные люде (б) тое и нн̃Ђ признали.

І прислуха(и)сА ко(ж)ды(и) що стары(и) мови(т) на глумЂ:

a молоды(и) нехай бере(т) добре собЂ на умъ.

І поташники (ж) неха(и) здоровы пробувають,

а за вЂршъ се(и) ласкаве мА похваляють (Зін., 171 — 172).
Здавалось би, за такої творчої установки К. Зіновіїва в текстах буде дуже багато побутових слів. Але автор — моралізатор, тому тут на передній план виступають слова, що характеризують людину, її ставлення до інших людей й навколишнього світу: неборакъ, хорый, господынА, простакъ, брыдити, працовати, дывовати, сА цурати, ратовати, шукати, зневажати, ображати, кра[с]ти, памятати, скоштовати, гани[т], cА журити, поважати, шкодити, вадити і под.; назви реалій менш поширені: борошно, калытка, кий, горЂлка, жорна, страва, лю[л]ка, тютюн, сагайдак, хмыз, суржи[к] (суміш житньої й пшеничної муки — українсько-російського суржика тоді ще не було. — В.Р.), штани та ін.; поширені назви осіб за професією і родом заняття: винникъ, ворожка, докторъ, козакъ, кухаръ, кул[ъ]бачникъ, пороховникъ, солЂтерникъ, сЂдляръ, цЂлюрикъ та ін.; є тут слова на позначення майна (худоба, достатокъ, статокъ), частин людського тіла (груди, кулак, лытка, ωчи, шия), особливостей природних утворень (долына, горы, пустыня, море), віку (дорослый, дытина, молодиця), родинних стосунків (родыч, родите[л]ка), приміщень (хата, ко[р]чма, шынокъ), природних сил (повЂтря, лихаА годына), часових понять (часо[м], зыма, лЂто, впя[т]). Невеликою кількістю прикладів, але все ж представлена тут і українська абстрактна лексика: зневага, приго-

да, рада, справа. Не цурається К. Зіновіїв і церковнослов’янізмів, переважно фонетичних, напр.: мразъ, град, драгий, даждъ, повЂждъ, увЂждъ; трапляються й лексичні: обрящемъ, sЂло, уповаю, согрешеніА, дЂтыщ; інколи наводяться й уривки церковнослов’янських текстів: Ища(и) рече обряще[т] и прося[и] получитъ (71). Порівняно рідкі полонізми, але все ж вони є, як і у всіх різновидах тодішньої літературної мови: латво, жекгнаетъ, не[н]дзный, ба[р]зо, ме[н]щызна, контентова[т], вЂкуисты, цвичене, ведлу(г), залецат та ін. Значно зростає кількість запозичень з латинської мови, звичайно ж, через польську: фундаментъ, елементъ, крvсталъ, декрет, структура, натура, тала[н]тъ.

Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто. Звичайно ними починаються окремі вірші, напр.: Яко ωгнь пре[д] водою хо[ч] не ра[д] смиряе[т]: тако и радо[ст] из[ъ] сму[т]ком житіА не мае[т] (79); Яко не пу[д]кованы[и] ко[н] в зымЂ попо[л]заеть: та[к] и чл̃къ до всяки[х] грЂхо[в] ла[т]во скланяеть (126); Якъ птыца свои[мъ] носо[м] сыта повЂдає, та(к) чл̃къ который собЂ промышляе (175). Чого не бракує творам К. Зиновіїва, це народних приказок і прислів’їв, напр.: Ко[л]ко в шелягу срЂбра то[л]ко у нихъ правды (45); Рече приповЂ[ст] во[л]къ що споткає то зъяде (46); дывнаА рЂчь, що в хатЂ пЂчъ (78); мусЂт на свЂтЂ такъ жи[т] я[к] набЂжи[т] (81); не може[т] інъ бЂдны[и] где певно сЂдЂти: и едного мЂсца я[к] потреба нагрЂти (83); а поку[л] взы[и]дет сл̃нце выЂ[ст] ωчи роса (83); А женам (письма — В.Р.) як пятого колеса такъ треба (100); Якъ посполите мовя(т) іскра поле з[ъ]паляе[т] (106); А іна в гречку скачет (111); коло огню я[к] муха в[ъ] укропЂ ве[р]ти(т)сА (159). Не всі фразеологізми, зафіксовані в текстах, потрапили в «ПриповЂсти [або те[ж] присловіА] посполитые», що додаються до віршів, хоч тут зафіксовано 1560 сталих виразів. В окремих випадках текстовим прислів’ям у словнику фразеологізмів відповідають їх варіанти, напр.: Як вовкъ, що стрЂвъ, то з[ъ]Ђвъ (259); Искра и поле выжже[т], и сама згинетъ (228).

Зібравши українські прислів’я і приказки, К. Зіновіїв вельми прислужився нашому знанню про давню українську народну мову. Поряд із власне українськими народними афористичними висловами (Бг̃ъ ламав и нам дававъ — 213; Бувши конемъ та [с]тати воло[м]ъ — 215; Без господара и това[р] плаче — 215; Багаты[и] диви[т]сА я[к] вбоги[и] живи[т]сА — 215; Все тое буде в ладу я[к] у меду — 217; Великь дубь да дупнать — 218; Где люде(и) купа не боли(т) у пупа — 219; Дома[ш]него zлодЂА не встерегтисА — 220; Ду[р]нА ни сЂю[т] ни пашу[т], са[м] сА роди[т] — 221; дме[т]сА я[к] пузы[р] на водЂ — 221; Добра и бре(д)нА, да не щоднА — 221; Мы c тобою, якъ рыба з водою — 223; мЂское теля[т]ко, я[к] сЂлское дытя[т]ко — 233 та переважна більшість інших) трапляються й такі, які народилися в попівсько-чернечому середовищі (бувши в РимЂ, да папЂжа не видати — 215; Во[л]но бг̃у що хотЂти то чинити — 217; Коли даха то и взяха — 229).

У віршах, як і в іншій літературі, трапляються форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без закінчення -тъ/-ть: лЂзе, ргЂже, буде, може, поможе. Оскільки приказки відтворюють у більшості своїй живу мову, тут ці форми уживаються значно частіше: попсує, поре, меле/змеле, лопоче, взы[и]де, коле, каже, грЂе, гине, хоче, живе, влизе, гние, бреше і под. Тут уперше трапляються дієслова із суфіксом основи -ува- (замість традиційного -ова-, який був поширений ще навіть у XIX ст.): пробувати, забувати, але здравствовати, цр[ст]вовати. Форми минулого часу чоловічого роду з голосною перед /л/ нерідко виступають з /в/: вчинивь, починивь, наставивь, поставивь та ін. У приказках це вже майже норма: одубЂвъ, змЂшавъ, вылежавъсА, хотЂвъ, лЂтовавъ, дождавъ, давъ, догодовавъсА, по[и]мавъ, слуха[в], побачивъсА, з[ъ]мЂшавъ, вчинивъ, zaкoлynuвъ, zаробивъ, zаливъ, zбивъ, zвЂвъ, zавывъ та ін. Дотримуючись тодішніх літературних норм, K. Зіновіїв у віршах уживає форми минулого часу з допоміжним дієсловом — показником особи: Бо[м] з жалю мое[г][о] мо(г)лъ пра[в]ду написати (194); в прешлы[х] много кни[г] перечитале[мъ]; А ты ecu Хр[с]тови мл[с]ть не показалъ (194). У приказках і прислів’ях вони відсутні. Час від часу К. Зіновіїв послугується і формами аориста: повыше рЂхъ (31); до тре[х] дни[и] стра[ж] даше (32); бяше, сокрысА, о[т]крысА і под. Цікаво, що флексія -т в третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу завжди тверда: мовятъ, подобаєтъ, желаетъ, бываетъ, животворитъ.

Найбільшою заслугою К. Зіновіїва є, звичайно, зібрані ним приказки, прислів’я та інші фразеологізми, які, хоч інколи й модернізовані, підведені записувачем під норми літературної мови, як він їх собі розумів, все ж дають правильне уявлення про тодішню народну українську мову.

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями братських шкіл, і першими п’єсами не було істотної різниці. Так, у різдвяних віршах П. Беринди, написаних у 1616 р. «На рж[с]во гд̃а Бг̃а и сп̃са нашего Іс̃ Ха̃» замість дійових осіб виступають втωрый отрокъ, трєтїи отрокъ, четвертыи отрокъ, пАтіи отрокъ, шестыи отрокъ і седмыи отрокъ. У кожного з них своя партія. У віршах Андрія Скульського «Христось Пасхон» (1630 р.) уже як дійові особи виступають ляментъ матки, Іоаннь — θелогъ, Іосифъ, Никодимъ, Сvмон Киринейчинъ, Маріа Магдалена, Ликъ Мvроносиць, От зебраня всЂхъ. У драмі Іоаникія Волковича «Розмышлян’є о муцЂ Христа Спасителя нашего» (1631 р.) три побожні душі, десять вісників, милість Божа. Згодом, як побачимо далі, кількість учасників дійства набагато зростає.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки польському посередництву. Як зазначає відомий дослідник історії давнього українського театру проф. В. Рєзанов, «у Польщі по костелах та по приватних господах грали п’єси, що обробляли були ті самі основні мотиви, які ми бачимо в західноєвропейській різдвяній містерії: пророкування про Христа, благовістя, як Йосип шукає притулку в Віфліємі, Різдво та поклоніння пастирів, Ірод та поклоніння волхвів, винищення немовлят і плач Рахілин» 1. У стінах Києво-Могилянської колегії читалися курси піїтики, одним із розділів якої була наука про драматичну поезію. Згідно з барочною традицією, алегоричні фігури зображувались так: Мудрість (Prudentia) — жінка в короні, що в лівій руці тримає берло, оповите віттю з шовковиці, у правій — кулю; коло неї журавель з каменем у кігтях; це може бути також зображення жінки у вінку із шовковиці, у правій руці тримає стрілу, у лівій — дзеркало; Душа блаженна (Anima beata) — вродлива дівчина з прозорим покривалом; на ньому змальовано діву, що загнуздала лева, на якому вона сидить і править ним; Воля (Voluntas) — сліпа діва з крилами у царській діадемі; з простягнутою рукою, начебто вона чогось шукає 2.
 1 Рєзанов Вол. Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип. І. Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу № 7а. — К., 1926. — С. 13.

 2 Рєзанов В. Драма українська. III // Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу. Ч. 7. — К., 1926. — С. 23.


З ряду різдвяних і великодніх драм випадає «Драма про Олексія чоловіка Божого» (1673—1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія, сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе Богові й самоудосконаленню, за що його душа потрапила на небо. Тут багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні фігури щастя, нищеты убогои, а також Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма, так і всі раніше названі, написана староукраїнською літературною мовою і практично не відрізняється від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно, напр.:
Ище з каждого хору выпавши, дорогу

ЗвЂцали до пекла за гордость против Богу (Др. укр. V ч., 127).

А сие, що сут на мнЂ, дорогие шаты

ЗамЂню зъ якимъ старцем на подлые латы (129);


Юно: Парыс троянчикъ, знаєш щасливым был поты,

Поки моей дознавал ласки и охоты (130);

У цій драмі трапляються й фрагменти, написані народною мовою, напр.:
Вакуло, братко, ходи! и ты, Селивоне!

Скажу вам щос, ходи лиш и ты, Харитоне, — Иж Господь Богь веселе дал Евθимияну,

Сенатору рымскому, а нашому пану (145);

НЂт, бачитца, не чули; я, правда, быв з дому

Отгодився, ходив там в лугь по солому (146).
У дусі народної традиції в мові «мужиків», — а це саме їхня мова тут представлена, — уживаються демінутиви, напр.:
Нехай ваши волики, козки, козенятка,

І ввес статочок здоров й егнятка! (149);

правда є демінутиви і в мові матері Олексія:
Скажи ми, старенки дЂду (159).

Наостанок, добре начастувавшись, «мужики» побилися, і з їхніх уст можна почути народні прокльони і порівняння, напр.:


За якую вы трясцу бьетеся? Да стойте! (153);

Тылко, прошу вас, болшей, як волки, не выйте (151).

Дехто з учених уважає, що цей уривок є інтермедією 1.
 1 Гудзій М.К. Українські інтермедії XVII—XVIII ст. // Українські інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. — К., 1960. — С. 8.
Але справа в тому, що інтермедії не були пов’язані з основним змістом драми, тоді як тут цей зв’язок явно простежується. Цікаво, що в драмі «Торжество єстества человеческого» мовою, близькою до народної, розмовляють євреї, які прийшли поставити сторожу біля гробу Ісуса Христа:
Я жычу, що би добро воинов наняти,

Хочь бы пришло им за то доброю мзду дати:

Ученици его всЂ пилно поглядают,
В ночи его викрасти и сховати мають (Др. укр., III, ч. 7, 243). Як уже про це йшлося, «Драма про Олексія, чоловіка Божого», написана в цілому староукраїнською мовою, проте лист його (хартія), в якому він описує своє життя, викладено мовою церковнослов’янською: Понеже о прародителномъ благородиЂ величатися никомуже не подобаеть, всЂ бо имут роду праотца брение, и иже диадимою облеченные, и иже на гноище поверженныЂ, тЂм же и аз не о родЂ моемъ хваляся, ниже славы моея от человЂкъ желая, явленна себе по сканчаниЂ моем мирови творю: но сего єдиного ради, яко да благодат божию, яже во мнЂ не тща бысть, человЂцы увидевше прославят Отцам небесного (Др. укр., V, ч. 7, 183).

Кілька слів про дієслівні форми. У драмах, написаних у 60—80 роках XVII ст., майже не вживається аорист — його, як і в українській поезії, заступає перфект, в якому на особу вказують релікти допоміжного дієслова быти: Выбач, облубенице, же тя опустилемъ (153);


Алексие юноша! На всюмъ естес гречный,

Тылко предсявзяти своем не статечный:



Взялес тораз пред себе, абыс служил Богу

И до неба простую торовал дорогу (142);

На веселе смо к твоей милости поспЂли (147).
Мова драм помітно змінюється на кінець XVII ст. — початок XVIII ст. Про причини цього явища і його наслідки йтиметься в наступному розділі. Тепер же треба відзначити, що староукраїнську літературну мову поступово змінює так звана слов’яноруська; це видно з таких творів, як «Царство натуры людскои» (1698 р.), «Свобода» (1701 р.), «Мудрость предвЂчная», «Торжество Естества человЂческаго» (1706 р.) та ін. Лексичних церковнослов’янізмів тут шукати не доводиться — вони майже в кожному рядку: зате українізми трапляються рідко, пор. грясти, скорбь, сЂмо, десница, отселЂ, нЂсть, вЂсть, зде, возлЂжати, алчный і под. Аорист у текстах теж не поодиноке явище: свободихомъ, сокрыхомъ, слышахомъ, внЂмахомъ, обрЂтосте, сниде, изукраде, угаси, угрызе; форми родового відмінка однини прикметників, прикметникових займенників і активних дієприкметників утворюються за допомогою флексії -аго: погибшаго, любимаго, угоднаго, краснаго, сластнаго, таковаго; пасивні дієприкметники на -ннвиступають здебільшого в короткій формі: предложенну, обагренну, принесенну, плЂненна, избранный, изгнанный, возвышенна, возданна, распаленна і под. Тому вірші мають такий вигляд:
Сядьте, рабы мои, ту. Азъ со дЂтищемъ

Гряду моимъ до онъде, тамо бо поищемъ

МЂста, наньже мя Господь возва; возвратимся

Къ вамъ, токмо Саваоθоу тамо поклонимся (Др. укр., III, ч. 7, 98).


Не можна сказати, що в цих драмах зовсім немає українізмів, як лексичних (кайдани, почвари, хмари, пущу стрылы, выгнанец), так і граматичних (пролЂйте, обратЂте) та ін. Поети кінця XVII — поч. XVIII ст. значно вправніші віршувальники: вони поєднують силабічну систему з силабо-тонічною, користуються багатою римою:
Весна з цвЂтами, тучно лЂто c класи,

ОсЂнь з гроздиемъ, а зима со часи хладными, плачи!

Луно полная, плачу к измЂни

Людской НатурЂ райские отмЂни, —

Утоли плачи (129).
У першій половині XVII ст. з’являються моралізаторські твори, написані майже народною мовою. Це, наприклад, «Диалогъ о смерти» 1629 р. 1, в якому ангел розповідає людині, котра незабаром має покинути світ, яких гріхів вона допустилася. Щоб переконатися в тому, що народна мова тут превалює, прочитаймо ці два уривки:
ЧоловЂкъ. А где на свои бога(тст)ва и мае(т)ности и такъ самую великую кому ω(с)тавлю?

Ангель. ІА тебЂ радылъ, чтобы ти дав’но в ни[х] пересталъ сıа кохати, ωхотнЂеше сего часу умиралъ бы єси (ДОС, 265);

ЧоловЂкъ. И такь же без всıакои надЂи и потЂхи мЂю уме[р]ты?

Ангель. Єжели себЂ за живота что доброго не [з]готовалъ, ıа ω томъ ба[р]з вон[т]плю (265).
 1 Яворский Ю.А. Пропавшая западнорусская книга «Диалог о смерти» 1629 г. // Известия Отделения русского языка и словестности Императорской академии наук. 1912 г. Т. XVII кн. 1-я. — СПб., 1912. — С. 264-280.
У цій невеликій пам’ятці добре представлені форми майбутнього часу на -муть: ТЂдо твоє уме[р]лоє торгати му[т] (269); Ты[х] грЂховь, которїє за тобою ити мутъ (276); страшити му[т]тебе заказаныıа речи (276); И[х] же сами тилко заживати му(т), что на семъ свЂтЂ в Гд̃а Бг̃а вЂровали (278).

Оскільки людина з хвилини на хвилину може померти, мова з нею ведеться про моральні категорії, а тому пам’ятка засвідчує абстрактну лексику, стосовну як позитивних якостей людини, так і негативних. Отже, з одного боку совЂсть, сумленїє, ми[с]ли, воля, честь, повага, милость, щастıа, го[д]ность, радо[ст], надыıа/надежда, упованїє, з другого, — грЂхъ, страхь, з’лость, лакомство, пиха, гнЂвъ, ωбжи[р]ство, нечистота, зайзро[ст], лЂнивство, кривда, горе[ст], безчестїє, преступленїє. Є тут також досить потужний пласт лексики, що позначає всілякі «прелесті людські», через які треба було в свій час переступити, щоб згодом потрапити до раю. Це виногради, гроши, gру[н]та, добра, з’лото, з’лотоглавъ, ключи, конЂ добріє, маєтности, огради «городи», пе[р]ла, пожи[т]ки, пола, сади, ска[р]би, скрынЂ, сребро, роскоши і под. Щедро представлена тут і лексика, що позначає частини людського організму: тЂло, глова, бокъ, го[р]ло, руки, палцЂ, ноги, стопа ножная, кожа, се[р]дце, пе(р)си, ωци, ıазикъ, зубы, члени, уста, шїıа, уши, чело і под.

Кілька слів про мову інтермедій. Дві найдавніші інтермедії, написані польським письмом, увійшли до драми Я. Гаватовича «Tragedia albo wizerunk śmierci przeświętego Jana Chrzciciela, przeslańca Bożego», яка була поставлена в 1619 p. у Кам’янці Струмиловій (Галичина). Тут наявні діалектизми (льибой «либонь», добиток «худоба»), полонізми (вшиток «весь», мацовати «оцінювати», здрайця «зрадник», вшакось «адже»), широко представлена побутова лексика, зокрема назви страв, напр.:
Било мясо, просята,

Били пєчоне курчата,

были там и вароноє,

Та били и смажоноє.

Все хорошо! Из юшкою

Білою та и жолтою,

И тисто било варєне;

Смажоне та и печоне;

И пироги тамо били

Да и борщика зварили;

Та била и капустая,

И горох, била кашая,

Та била там и ботвіна,

И вшелякая звЂрина (У ін., 47).

Обігруються також сюжети українських приказок (Ось кота в міху купив-єм! — 37), практикуються лайка й прокльони (О, бісу твоєй матери! — 38; біс в його маму — 40; та біс тя тут приніс! — 43). Разом з тим не можна категорично твердити, що мова інтермедій до драми Я. Гаватовича повністю віддалена від староукраїнської літературної мови, адже тут виступають ті ж морфологічні форми, що і в панегіриках та драмах: минулий час чоловічого роду однини має як суфікс -в/-ў (імиў, збавіў, зоставіў, купив-єм, всадив), так і традиційний -л (пубрал, виграл, пойшол, шукал); перша особа множини теперішнього/майбутнього часу може утворюватись як за допомогою закінчення -мо, так і його скороченого варіанта (поваремо, ідемо, маємо; наварим); іменники чоловічого роду у називному відмінку множини здебільшого приймають закінчення -ове (побратимове, братьонкове, панове) і под. І все ж на відміну від основного тексту мова інтермедій значно розкованіша, складається з діалогів і полілогів типу:


Mаксім . Ей, Денісу,

Іди ш же ти собі к бісу!

Коли не будет пирога,

Будеж плакати на Бога!

Деніc . Вшакось ся ти наіл в небі?

Рицко. Як я, баламуте, тебе

Почну паліціў взбірати —

Не будеж ти жартовати! (48).

Майже чистою українською народною мовою розмовляють персонажі інтермедій із Дернівського збірника (кінець XVII — поч. XVIII ст.), напр.:
А чем же-с мя змалу до школи не давав,

Але-с ми вЂвъцЂ и телята пасти казав?

А тепер я до науки охоти не маю

И той азъбуки прочетати не знаю (54).

На відміну від попередніх інтермедій, персонажі яких українські селяни, у Дернівському збірнику діють українці (русини, козаки), німець, поляк, єврей, циган. І кожен з них розмовляє своєю мовою, крім євреїв — у них мова — зіпсована українська, німця, який з німецької мови одразу ж збивається на польську; як не дивно, польською мовою розмовляє і циган. Отже, інтермедії XVII — поч. XVIII ст. відбивають ту мовну ситуацію, яка склалася на той час в Україні.

Важливим центром громадсько-політичного життя в Україні в другій половині XVII ст. була Києво-Могилянська колегія, якій належало провідне місце в боротьбі проти католицької експансії та унії. Цей науково-освітній заклад був видатним осередком в усьому східно- та південнослов’янському світі, а також у деяких інших країнах Європи, зокрема в Молдавії тощо. В стінах колегії працювали такі видатні діячі української науки й культури, як Л. Баранович, І. Гізель, А. Радивиловський, С. Полоцький. З цими іменами пов’язана така галузь тодішньої літератури, як полемічно-публіцистична проповідь 1.

І. Галятовський у 1659 р. опублікував збірку своїх проповідей під назвою «Ключъ розумЂнїя», в якій, зокрема, виклав основи складання казань. І. Галятовський належав ще до тієї генерації українських релігійно-культурних діячів, які обстоювали спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: «СтарайсА, жебы всЂ люде зрозумЂли тоє, що ты мовишъ на казаню... (Галят., 517 зв.). На думку І. Галятовського, проповідь повинна грунтуватися не лише на історіях, узятих із Старого й Нового заповітів, але й містити відомості «ω звЂро[х], птахахъ, гадахъ, рыбахъ, деревахъ, зЂпах[ъ], камЂнАхъ и розмаитыхъ водахъ, которыи в[ъ] морю, в[ъ] рЂкахъ, в[ъ] студнАхъ и на инших мЂстцахъ знайдуютсА» (519 зв.). Як твердять дослідники, твори І. Галятовського становлять собою другий, пізній період православно-католицької полеміки 2.
 1 Чепіга І.П. «Ключ розміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам’ятка української мови XVIII ст. // Передмова до видання: Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 7.

Серед усіх розгляданих досі творів, написаних староукраїнською літературною мовою, мова творів І. Галятовского найближча до народної. Крім таких фонетичних рис, які простежуються в попередніх творах (и та і замість Ђ; у, ю замість о; Ђ замість етимологічного е в новозакритому складі; зрідка поплутання ы та и і под.), трапляється поплутання е з и (минЂ, Динисович, шерокω), фіксується втрата голосного /і/ на початку слова (мати<имати, шмараґдъ<измарагдъ, єрихωнськїй<ієрихонскїи); тверде /р/ свідчить про північно-український вплив на мову І. Галятовського (тры, рысуют(ъ), крыкъ, в монастиру, ратуно(к), по мору, Юрый та ін.); префікс і прийменник от- перед дзвінкими приголосними набуває форми ω(д) (ω(д) востока, длА ω(д)ваги, ω(д) невидимых(ъ), ω(д)далъ, ωдвернули). У формі чоловічого роду минулого часу /л/ або переходить у /у/ (після голосних), або відпадає (після приголосних): не мли̃въсА, зрозумЂвъ, умеръ і под. Звичайно, це ще не норма, але вже й не помилкові написання. Дуже активно, порівняно зі своїми попередниками, користується І. Галятовський формами на -но, -то: Адама з[ъ] раю выгнано (314 зв.), бычамы и жылами бито ст̃огω Геωргїа (350); пытано, що за правда (353 зв.); утАто єму голову (230); По двохъ днАхъ тую голову до тЂла приложено и з[ъ] честїю погреблено (290).

У своїх порадах священикам, як скласти казання, І. Галятовський зазначає: «Єсли будешъ слово бж̃оє проповЂдати, а нЂкто єгω не зрозумЂетъ, себе самого будеш[ъ] проповЂдати и высловляти» (218). І хоч сюжети цього письменника досить специфічні, українізмів у нього, зокрема й побутових слів, немало: фляшка, пожыток, гроши, сажавка, з[ъ]боже і под. Описуючи «чудеса», які творилися в честь святих, І. Галятовський намагається прив’язати їх до місця й часу, напр.: В земль ИнфлАнтской в(ъ) мЂстЂ ДерптЂ, на успенїе прес̃тои бц̃а єдна невЂста геретичка казала служебци своєи лазню длА себе готовати (288). Автор «Ключа» для створення ефекту достовірності користується багатьма іменами. Тут і біблійні Єvагрій, МонωнїА, θома, Лазар, Авраамъ, Соломонъ, тут і пророки Їєзекіиль, Данїиль, єретики АполЂнар, Діωскоръ, Севир, Арїй, поети ВЂргЂлїушъ, ОвЂдЂушъ, царі Александръ Македонский, Леонъ, Ачикирей (цар татарский), Костантин, папи римські Бонафатїй, АндрїАнъ, Леω, патріарх константинопольський фловїАнъ, апостоли Петро і Павло, святий Нїколай та ін. Даючи поради, як складати казання, І. Галятовський удається до етимології імен: Албо єсли умерлого звано Дороθей, будешъ мовити, же Дороθей выкладаетъ сА даръ бж̃ій, и ωбернеш[ъ] сА до людей, мовАчи: православныи хр[с]тїАне и нашегω Дороθея, которогω видимо на марахъ, мусимо даром[ъ] бжїимъ назвати (223).

І. Галятовський дістав добру освіту. Тому в його текстах зустрічається багато посилань і не тільки на Святе письмо. Він добре знав класичну літературу, про що свідчить хоча б такий приклад: Прировнаю я монастыръ до конА ТроАнского, которого Греки учинили з[ъ] дерева на кшталть гωры великои и великоє войско в[ъ] немъ замкнули и написали з[ъ]верху: «Офера богинЂ Мїнер※. А сами, ωд[ъ] мЂста ωдступивши, скрылисА (97).

Не гребує цей автор і поширеними в Україні апокрифами. Наприклад, у проповіді на Різдво Христове Галятовський говорить, що Христос, «яко Бог перестрашив бовванів у Єгипті, що на землю попадали й покришилися». З апокрифу автор запозичив у тій самій проповіді подробицю, що Бог, виганяючи Адама з раю, дав йому шкіряну одежу 1.
 1 Див.: Возняк М.С. Названа праця. — С. 576.
Час від часу І. Галтовський, остерігаючись неправильного розуміння, використовує своєрідні внутрітекстові глоси, як наприклад: длА тогω мовилъ до неи аг̃лъ Гаврїилъ: «РадуйсА ωбрадованнаА» (Витай, ласки повнаА) (123); Для того ап(с)лъ Павелъ житїє людскоє бЂгомъ называетъ, мовАчи: «Теченїє скончахъ», бЂгъ скончилемъ (134).

У переважній більшості твори І. Галятовського — повчання на різні теми. Уже йшлося про те, що він дає поради священнослужителям, як приготувати казання. Але він вчить і мирян, як себе поводити в різних обставинах, що можна їсти й пити і под., напр.: З[ъ] звЂpАт[ъ], в[ъ] водЂ плываючих(ъ), не годилосА тых(ъ) Ђсти, которыи не мають пюръ и луски (101); Зъ звЂрАтъ четвероногихъ, по землЂ ходячих, не волно было тыхъ Ђсти, которыи не мають копыта, надвоє роздЂленного, и которыи покарму не пережовують. Такіми звЂрАтами называют[ъ]сА люде, которыи не ω[т]дЂлАють злыхъ учинкωвъ ω[т] добрыхъ (101).

У лексичному складі «Ключа» багато запозичень з латинської і грецької мов: деґрадовати (лат. degrado) «поступово втрачати цінні якості, занепадати», катедра (гр. καθεδρα) «місце для викладача, лектора, промовця», декретованій (лат. dekretum) «ухвалювати якусь постанову, надаючи їй сили закону», фалшивый (лат. falsus) «неправдивий», сенс (лат. sensus) «значення», матерія (лат. materia) «речовина», натуралЂстъ (від лат. natura — природа») «природодослідник», кондыцыя (лат. condicio) «умови договору», концепт (лат. conceptus) «думка, поняття» і под. Користується автор і запозиченими термінами, якими позначаються частини твору (промови): θема (гр. τεμα) «предмет судження або викладу», наррацыя (лат. narratio) «виклад», еξордїумь (лат. exordium), «вступ», конъклюзїА (лат. conklusio) «завершення».

Порівняно зі своїми попередниками І. Галятовський більше вживає запозичень у галузі суспільно-політичної лексики: монархїА, аристокрацїА, демокрацїА, цесарь, потентатъ, сенаторъ і под. Цікава розвідка про коштовне каміння: карбункул, іасписъ, хризолитъ, бериллій, ґаґаток, аметистъ, шмараґдъ та ін. Кожному каменеві дається характеристика: шмараґд любить чистость, бо котораА панна при себЂ шмарагдь носить, поки єсть панною, шмараґдъ зостаетъ в[ъ] цЂлости, а скоро паніенство утратить, заразъ шмараґдь зламлетьсА надвоє (113).

Висловлюючи ті чи інші сентенції, автор «Ключа» вдається до протиставлення антонімів: Якъ телесность свЂтлости, якъ горкость солодости, якъ болезнь здоровю и якъ смерть животу, такъ невЂрныи люде вЂрнымъ, злыи добрымъ противАтъсА, ненавидАтъ ихъ и преслЂдуютъ (129).

При всій своїй близькості до народної мови «Ключ розуміння» й інші твори І. Галятовського не позбавлені церковнослов’янізмів. Проте вони не є окремими вкрапленнями в український текст, а вводяться в твір як окремі фрази з творів апостолів, напр.: апстолъ Павел: По ω[т]шествїи моємъ внїйдутъ волцы тАжцы въ васъ, не щадяще стада (54); ...Бо мови[т] ап[с̃]лъ Павелъ: ВЂмы бо, якω аще земнА нш̃а храмина тЂла разоритъсА, созданїе ω[т] бг̃а имамы храмину нерукотворенну, вЂчну на нв̃сехъ (60); Такъ были Петръ и Андрей послушныи, которыи ловили рыбы в[ъ] морЂ Галїлейскомъ, a гд̃ьі ихъ заволалъ Xc̃ до себе на ап[с]лство, мовАчи: «ГрАдЂте ко мнЂ и сотвору вы ловца члв̃комъ», они заразъ покинувши сЂти свои, пошли за Хм̃ъ (96); Такъ мовиль еv[г]листъ Лука: «БЂ єму ωбЂщанно дх̃омъ сты̃мъ не видЂти смерти прежде даже не видить Ха̃ г[с]нА (250).

І. Галятовський настільки удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Чому цього не сталося, з’ясовується в наступному розділі.

Продовжувачем мовної традиції І. Галятовського був А. Радивиловский. У збірниках проповідей «Огородокъ Марій Богородицы» й «ВЂнецъ Хрістовъ зъ проповЂдій недЂльныхъ, аки зъ цвЂтов рожаныхъ на украшеніє православно-кафолическои святои восточнои церкви сплетеный» він дотримувався принципу, щоб кожну проповідь могли «зрозуміти прості люде» 1.

 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 581.

Прислужився староукраїнській літературній мові і Дмитро Туптало (Тупталенко). Його «Четьї-Минеї» і «Літопис або збірний хронограф» написані тодішньою українською літературною мовою, що зміцнювало її суспільні позиції.

А тепер треба розглянути ще один жанр давньої книжної мови — літописи. До наших днів їх збереглося декілька: С. Величка (1718 р.) «Сказаніє о воинЂ козацкои з полякамі чрезъ SЂновіА Богдана Хмєлні[ц]кого Гетмана Войскъ Запорожскіхъ восмі лЂтєхъ точівшойсА», Самовидця, Г.І. Грабянки, Лизогубівський літопис «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рік» та ін.

Випадково — не випадково, але власне війні Богдана Хмельницького з польським військом передують ті ж знамення, які попереджали князя Ігоря не йти проти половців: «З тых убо знаковъ, первый роком пред тою войскою быст — великеє над звичай, в ден пятка страстного, слонца і змЂненіє і затмЂне; вторий потомъ, — комета, от давнихъ лЂтъ невиданная, являлася на н[е]бЂ по заході слонца, чрез дней дванадцят; третий, — саранча великая НЂгдЂсь уродившис, и нашедши пред самимъ, тая междуусобнія домашнія войны зачатієм, в землю польскую, всЂ травы и збожжа въ ней позъидала и винищила» (Вел., 31). Правда, Хмельницький у перших битвах був щасливіший за Ігоря. Він не хвалився своїми перемогами, але дав можливість їх описати.

Мова літопису С. Величка наближається до церковнослов’янської, але не зливається з нею. У ній дуже багато природних українських слів на позначення осіб (господаръ, злодюга, ледащица, полоняникь, товарышъ, брехунъ, паливода), прикмет (своєволный, цекавый, нестатечний), дій і процесів (розмовляти, одержати, простовати, дяковати, повстати), абстрактних понять (здирство, утискы, зъбитки, помста, зрада, намова, ганба, пиха, каране, оборона, ухвала, ратунокь, жаль, повага, шкода), реалій (обухъ, пЂхвы, яр, круча, долина, гостинецъ, подарунок), допоміжних слів (однакъ, въкупЂ) і т. ін. Природно, оскільки йдеться про війну, в тексті багато назв зброї та іншого військового спорядження, а також військових звань: гетман, кошовий, клейноты, короговъ, бунчукъ, булава, печат срЂбная войсковая, котли новий мЂдний великий, арматы полевые легкие, порох, мушкетъ, полонь, пушкар, намет, зъброя, пЂстолетъ, копьє, обухъ, панцыръ, шабля, мЂсюрка, карвани, телембась.

C. Величко одержав добру освіту. Видно, він добре володів латинською мовою, бо, як ніхто інший з його сучасників, широко використовує запозичені слова: унЂверсал, прокгърессъ, фундаторъ, асъсистенція, фантазия, субстанция, реляція, інструментъ, кгазета, аффектъ, коррупция, респектъ, окъказия, клявзуля, аппеляція, претенция, персона, iнстиgовати, спецификованный, конференция, ординансъ, симпатия, елекъция, декълярация, секретаръ, сукъцессъ, корреспонденція, проgрессъ, президиумъ, аппартаментъ, викторія, зъкассовати, документъ, аппеліовати, дирекъція, консенс, субстанція, термЂнъ, фортуна, суплЂковати, протекъция, резолюция та ін.

Не цурався літописець і церковнослов’янської мови. Писав він по-староукраїнськи, але не уникав ні церковнослов’янських слів, ні граматичних форм. Напр.: Потомъ Козаки пословъ до короля посылають вопросити: єго ли повелЂніємь сія быша, їли ни (10); но нЂсть тако: зане же от помененной войны Остраниновой гетмани войска Запорожского, чрез трактать у Маслового ставу заключенный, іспразднишася, и комисарЂ полскіє вмЂсто гетмановъ козацких над Козаками установлени бяху (14); Єго же отецъ, Іоанъ Быховецъ, при тогобочныхъ чигринскихъ гетманахъ бЂ канцеляристомъ, и тамо тотъ Хмелницкого ДЂяний діаріушъ, переписалъ билъ себЂ (31). Особливо кохається С. Величко в формах аориста, напр.: И не всує Поляки, жалЂючи утрати Украины оноя, тогобочнея, раємъ, свЂта Полского въ своихъ унЂверсалах єя нарицаху и провозглашаху (3); пор. ще: мняху, совЂтоваху, начаша, рЂхъ, написаномъ, бяше і под.

Йдучи за латинською традицією, літописець, як правило, розміщує присудки-дієслова в кінці сурядних і підрядних речень, напр.: Вещъ бист тако: понеже Козаковъ мужики, оставивше отечество, и к ним присовокупившеся зЂло умножили, и тако множайшіє полскіє велможи многия — и великія на УкраинЂ імЂнія и села себЂ стяжали; мняху же доходи свои дивними прибитками размножити, аще би Козакамъ свобода в странЂ оной отята била; тЂмъ же совЂтоваху королю, даби Козаковъ обуздалъ и усмирилъ (9).

І все ж, незважаючи на схильність автора до церковнослов’янщини, він не гребував і простонародними формами. Як уродженець Лівобережжя, форми з колишнім суфіксом -іє він передає через з попередньою подвійною приголосною: браття, Запорожжя, угоддя, при показанню, въ завЂдованню, c челяддю, прибиття, привитання, на смерканню, для зловлення, о взяттю та ін. Трапляються у С. Величка форми майбутнього часу з афіксами -му, -меш, -ме, напр.: а они, яко люди дишкретнше, умЂтимуть тое вашой ханской м[и]л[о]сти часу свого отвдячити, упевняю (44). Досить поширені характерні для української мови подвійні дієслівні префікси, що вказують на поширеність дії на декілька об’єктів: позакопували, позасікали і под. Чимало вживається типових українських синтаксичних форм. Це і присудкові форми на -но, -то (велено вдарити в котлы — 30), і форми на означення приблизного часу «з + іменник з часовим поняттям у називному відмінку однини» (зъ тиждень на квартерЂ своей проживши — 25), і спосіб вираження наближення з прийменником до (заразъ велено Хмелницкому прийти до хана — 25) та ін. Користується С. Величко і називними реченнями: Вієздъ Хмелницкого зъ войскомъ зъ СЂчи; зълученеся єго зъ козаками реєстровыми, ДнЂпромъ до Кодаку при Барабашу плынувшими; разъгром первый Поляковъ на Желтой ВодЂ (5).

Що повсякденною мовою С. Величка була українська народна, свідчать фразеологізми: всякъ... имЂлъ своє на мысли (30); іскати и гонити вЂтра в полю (33): кого Б[о]гъ покарати восхощетъ, то первЂe помЂшаеть и уменшитъ єму цекавости и разуму єго (41); в прахъ и пепелъ обернути (46); въ ярмо неволничоє єго запрягти (47) та ін.

Мова літопису в цілому розважлива, автор приділяє чимало уваги деталям, але не уникає й картинних описів, напр.: Єгда же разсвЂнуло, и слонце огнезрачнии, и ясно блистателныи свои по всей подн[е]б[е]сной разлияло лучи, тогда заразъ войска козацкого конного до СЂчи значная собралася квота (29); Кгды войско тоє по прерєчоных двох битвахъ на конь въсЂло, и в далший походъ зъ Хмелницкимъ рушило, увидЂвши co стороны, албо зъ гори якой оноє, можно было сказать, же то сут ниви, красноцвЂтущим голендерскимъ, албо влоскимъ макомъ засЂянныи и проквЂгнувшии (41).

Треба згадати й про «Печерський патерик», який упорядкував Сильвестр Косів.

Отже, в XVII — першій чверті XVIII ст. староукраїнська літературна мова досягла свого розквіту: удосконалився її офіційно-діловий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчально-проповідницька проза, активізувався розвиток поезії і драматургії, осмислювалась староукраїнською мовою власна історія, але вже намітилися й певні ознаки «втомленості» цієї мови, які стали особливо виразними на середину XVIII ст.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет