Володимир личковах дивосад культури вибрані статті з естетики, культурології



жүктеу 2.85 Mb.
бет12/14
Дата02.04.2019
өлшемі2.85 Mb.
түріКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Примітки


  1. Кримський С. Универсалії українського менталітету //Кур'єр ЮНЕСКО. – 1992. – №9-10.

  2. Личковах В. Новий камінь Сізіфа? (Міркування про I Всесвітній конгрес універсалізму) // Філософська і соціологічна думка. – К., 1994. – №3.

  3. Личковах В. Сіверянська еніоестетика: слов'янські архетипи // Сіверянський літопис. – Чернігів, 1998.

  4. Личковах В. Під сигнатурою Спасу. Сіверянска культурологічна регіоніка // Вісник Чернігівського педагогічного університету. Серія: Філос. науки. - Випуск 14. – Чернігів, 2002.

  5. Оліва Акілле Боніто. Культурний номадизм і діаспора. – К., 1996.

  6. Україна. – 1993. - №8. – С.9.

  7. Кuczynski Janucz. Wstep do uniwersalizmu. Tom.1: Ogrodnicy Swiata. – Warszawa, 1998.

  8. Личковах В.А. Глобалізація і слов’янська ідентичність [Рецензія на:] Narody slowianskie wobec globalizacji //Філософська думка. – 2004. - №4. – С.153-156.

  9. Див.: Дивосад: Чернігівський культурологічний журнал. №1. – Чернігів, 2000.


СІВЕРЯНСЬКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА РЕГІОНІКА
1. Досліджувати регіональну культуру.

У світовій гуманістиці останнім часом все більшого значення набуває регіоніка — комплекс вчень про регіональні виміри людського буття. Яке значення має регіоніка для дослідження відмінностей і спільностей, особливостей та єдності українського буття і української людини? В указі Президента України про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху (від 23 січня 2001 року) говориться про відродження традицій та історичної пам’яті народу на засадах розроблення наукових проблем історії та теорії краєзнавства, з урахуванням специфіки регіонів України. Регіоніка в історичному, економічному, культурологічному аспектах має розкрити неповторність і самобутність соціального життя краю, його особливу співпричетність до становлення і розвитку єдиної державності. Чуття “малої Батьківщини” формує любов до Вітчизни. А “без розбудування національної культури неможлива навіть елементарна форма державності”, — підкреслював наш чернігівський “другий Тарас”, Пантелеймон Куліш.


Чернігівщина, як “колискова”, “джерельна” земля України, іще з часів Київської Русі мала виняткове культурне, духовне значення для формування етнонаціональної ментальності, історичної самосвідомості українства. Сівери, як найдавніші племена східнослов’янського ареалу, разом з полянами заклали підвалини праукраїнської державності, створили древньоруську геополітичну і геокультурну вісь “Чернігів-Київ”. Саме в просторому регіоні Десни і Дніпра, Прип’яті, Сожа і Снова з’явився “поліський трикутник”, який став колискою і архаїчно-язичницьких, і християнських цінностей нашого народу. Варто згадати хоча б легенди і перекази, зібрані П.Іловайським, хрещення киян і чернігівців у 988 – 989 роках, будівництво київської Софії й чернігівського Спаса, Остромирово Євангеліє, ізборники Святослава, “Слово о полку Ігоревім”, житія святих Антонія і Феодосія, Михайла і Федора… Вся історія Чернігіво-Сіверщини глибинно просякнута культурними подіями і славними іменами — від князя Ігоря і архієпископа Лазаря Барановича до Пантелеймона Куліша і Олександра Довженка.

Краєзнавчий рух на Чернігівщині має давні традиції й достойні здобутки. Особливо слід відзначити діяльність чернігівської “Громади” і “Просвіти” ХІХ століття, етнографічні розвідки Ганни Барвінок, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, наукові праці ніжинської та чернігівської історичної школи. Сьогодні помітну роль у краєзнавстві та етнології відіграє історичний факультет Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г.Шевченка, науковий часопис “Сіверянська думка”, культурологічний журнал “Дивосад”, шанувальники історії рідного краю в інших регіональних виданнях і товариствах. За місцевою ініціативою створений інститут управління та економіки, науковці якого значну увагу приділяють розв’язанню регіональних економічних і державотворчих проблем.

Але “культурологічна регіоніка”, як дослідження історії культури і мистецтва, сучасного духовного життя Чернігівщині, ще не набула належного теоретичного і громадського статусу. Звичайно, не можна сказати, що у нас немає дослідників або пріоритетних напрямків аналізу культурної історії краю. Навпаки, у багатьох вузах і школах, культурно-просвітницьких організаціях і музейних закладах ретельно вивчають традиційні для сіверянської культури теми, творчість наших видатних земляків. Проте дослідницькі сили у нас розпорошені, нема системи, методології, наукової стратегії в цілісному дослідженні регіональних проблем культури як в її історії й сьогоденні, так і на перспективу.

Виникає необхідність створення на міжвузівській або академічній базі Чернігівського Культурологічного Центру — “Інституту регіональної культури”. Його завданнями стали б дослідження історії й сучасного стану духовної культури краю, розвиток регіоніки в галузі естетики, мистецтва, літератури. Він би об’єднав і спрямував наукову діяльність культурологів та істориків, мистецтвознавців та етнографів, журналістів та літераторів. На його базі виявилася б можливою освіта адміністраторів і менеджерів культури, широка просвітницька діяльність, розвиток туризму і краєзнавчої справи, формування сучасної культурної політики в регіоні.

Організаційні та кадрові потенціали для створення інституту (центру) регіональної культури існують. Крім єдиної в області університетської кафедри філософії та культурології, яку я представляю, створені різноманітні недержавні культурно-просвітницькі організації й благодійні фонди. Центр може об’єднати дослідницькі зусилля археологічних експедицій, бібліотек, музеїв, “Фонду Пантелеймона Куліша”, “Фонду Розума”, культурно-мистецької громадської організації “Пласт-Арт”, іншіх закладів та меценатів, що опікуються станом духовної культури. До речі, в Чернігівському культурологічному журналі “Дивосад”, який я редагую з 2000 року, вже стверджується наукова концепція і стратегія дослідження регіональних вимірів української культурної ментальності. На кафедрі філософії та культурології досліджуються міфопоетичні архетипи етнокультури, естетичні погляди Лазаря Барановича, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського, сучасних чернігівських митців. Проблематика культурологічної регіоніки аналізується на традиційному міжвузівському методологічному семінарі “Некласична філософія моралі, мистецтва і культури”, матеріали якого друкуються у “Віснику” Чернігівського державного педагогічного університету (випуски 8, 14, 20, 26, 32). Разом з “Пласт-Артом” підготовлена до друку книга “Дім. Поле. Храм. —Дивовижні музи Сіверського краю”. Можливим і вкрай необхідним є створення регіонального благодійного фонду “Чернігівський Спас”, який би об’єднав зусилля місцевих меценатів і спонсорів у галузі підтримки культури і мистецтва Чернігово-Сіверщини. Уявляється перспективною і творча співпраця з благодійними фондами інших слов’янських країн, які представлені в єврорегіоні “Дніпро”.

Отже, духовне підґрунтя до теоретичного аналізу й наукового прогнозування розвитку регіональної культури в області є. Залишається сконцентрувати наші спільні, в тому числі з учителями загальноосвітніх шкіл, зусилля на засадах систематичної та інституційно організованої роботи. Чи підтримає цей проект становлення культурологічної регіоніки місцева влада і громадськість? — ось питання для обговорення і пропозицій. Відтак перейдемо до аналізу теоретичних засад регіональної етнокультурології, естетики і мистецтва нашого Чернігово-Сіверського регіону.



2. “Дім”, “Поле”, “Храм”: духовний простір мистецтва Чернігівщини

У найновішій культурології досить часто говорять про “метафізику Петербурга”, “метафізику Києва”, маючи на увазі їхній духовний “ландшафт”, приховану від повсякденності духовну енергетику, естетичну ауру. Проте чи є така енерго–інформаційна естетика “в глибинці”, у тому провінційному світі, з пограниччя з яким столиця дістає й запліднює національну культуру? Натурально, є, але розкривається вона лише в прилученні до сучасного культурного космосу, до світу мистецтва, коли “душа провінції” починає звучати в унісон з душею національною, і ширше для нас – європейською.

Ще відомий французький естетик Андре Мальро запропонував концепцію “уявного музею”, де зібрав тих майстрів мистецтва ХХ століття, які вийшли за межі традицій і створили нову іконосферу сучасності –“новий музей”. А.Мальро побудував справжній “Музей Уяви”, який образно відтворив основні тенденції розвитку духовної метафізики, нової естетики “безумного раціо-віку”.

Спробуємо репрезентувати також “уявну галерею”, тільки вже сучасних сіверянських мистців. Всі вони представляють особливу, “дивовижну” метафізику Чернігівщини, пов’язану з язичницьким слов’янським пантеїзмом, з візантійським стилем православних храмів, з християнською аскетикою Антонія Печерського, бароковим універсалізмом Лазаря Барановича, з духовною енергетикою святого Феодосія, з імпресіонізмом Михайла Коцюбинського, з символізмом Михайла Жука, з відчуттям “зачарованості” придеснянського краю Олександра Довженка.

Наразі звернемося до образів сіверянської естетики, як вона виглядає у творчості сучасних мистців, що модерно-інноваційно (а значить “дивовижно”) продовжують духовні традиції древньої Чернігівщини, і перш за все – візантійського стилю та українського бароко.

Згадаємо, зокрема, що саме естетика бароко, стилістика якої визначалась в Україні як “чудне а містеріальне”, стала провідною для сіверянської духовності з XVII – XVIII століть. Поетичні твори Лазаря Барановича і Іоанна Величківського, Троїцький собор і Катерининська церква, “чернігівський стиль” релігійного співу відзначались високим пафосом, чуттєвою пишністю, візуально–образною дивовижністю. Традиційні художні ідеї, що походять ще з Київської Русі, трансформувалися під впливом європейських мистецьких форм. Візантійсько–православні духовні цінності зв’язувалися, з одного боку, з народною естетикою, а з іншого, – з поетикою Бароко. Виникав дивовижний феномен чернігово–сіверського мистецтва, в якому наочно виявилось так зване “двовір’я” поліського краю, де органічно поєдналися міфологічно–язичницькі і християнсько–православні ідеали.

Надалі бароко XVII-XVIII століть інноваційно відтворюється в авангардних формах “необароко” ХХ століття. Сьогодні теж маємо ретроспективне повернення до традиційної української художньої стилістики в різноманітних творах постмодернізму й трансавангарду. Традиції переходять у новації, естетика – в “еніоестетику”.

За доби соцреалізму у вітчизняному мистецтві панували відомі стереотипи зображення, що тематично пов’язувалося з ідеєю будівництва нового суспільства і виховання нової людини, а за формою – з “передвижництвом” та італійсько-іспанським академізмом. У зв’язку з трансформацією соціального буття і людської свідомості в останнє десятиріччя з’являються не тільки оновлені вирішення традиційних тем і сюжетів, але й небувалі досі чи “добре забуті” старі образні схеми. Мова йде передовсім про так звані архетипи, або першообрази творчості, в яких енерго–інформаційна естетика українського образотворчого мислення виявляється через відтворення традиційних етнонаціональних образів та символів. Виникає “еніоестетика” архетипів.

Сіверянські художники і графіки звертаються до слов’янської міфології, християнської релігії, українського національного типу тілесності, ментальності, етнопсихології та етнокультури. Пейзажі, “портрети в інтер’єрі” і навіть батальні сцени набувають характерних “ландшафтних” рис регіону, насичуються архетипними “першообразами” рідної природи з вітряками і церквами, тихою водою повені і ріками дитинства. За мотивами православних ікон, творчих схем “козака Мамая” і “парсун” гетьманської України з’являються нові жанри портрету, вибудовується іконосфера духовно насичених образів. Все частіше звучать сакральні мотиви, відтворюються образи Христа, Божої Матері, архангела Гавриїла, святого Феодосія, релігійно-естетичні та енерго-інформаційні потенціали біблійних сцен, молитов, Благовіщення, Вознесіння тощо. Етнонаціональні архетипи художньої форми зберігаються й набувають нового дихання також у представників декоративно-ужиткового мистецтва, в монументальному живопису, кераміці, ковці, витворах з дерева і металів, сучасних дизайн-проектах з камінами, панно й вітражами.

У той же час низка сіверянських майстрів пензлю переходить до творення “кенотипів”, цебто за термінологією М.Епштейна, – “нових образів”, небачених в історії класичного мистецтва. Вони ґрунтуються на модерному або постмодерному переживанні соціокультурного хронотопу – часу і простору (пост)сучасного людського буття. З’являються абстракції та образні колажі, експресіоністична гіперболізованість форм та сюрреалістична сутичка сенсів.

Не тільки традиційні сюжети і мотиви, а навіть історичний та урбаністичний пейзаж набувають вигляду кенотипів. Надто, виникають синкретичні міфологічно-релігійно-психоаналітично-еніоестетично заряджені образи індивідуального та колективного позасвідомого. Йде заглиблення у “втрачений світ”, “передчуття”, у “сон”, в “місячну ніч”, плекається мрія про “пробудження” й “святкові розваги”. Вся історія культури, світової й вітчизняної, “небесної” та “земної” стає предметом образного експериментального дослідження, новітньої теургії як творення кенотипів. Звідси і нон–фігуративний живопис, і графічний неокласицизм, і численні цитати з реалістів, імпресіоністів, символістів, з Куїнджі, Реріха, українського “сецесіону” і навіть Іллі Глазунова. Невипадково дехто звертається до постмодерно-іронічного переосмислення-перегравання класичних образів, до синтезу культурних епох в єдиний імідж-пастіш (пост)сучасної відео-сфери. Прорив до етнонаціональних архетипів доповнюється виходом на релігійно-субетнічні та планетарно-універсальні кенотипи. “Чернігів древній” межує з “Черніговом святковим”, а Тарас Шевченко знаходиться поряд з російським Толстим та індійським “гуру”.

Відтак сіверянські “архетипи”, або “першообрази” мистецтва Придесення набувають зараз модерного звучання, стаючи “кенотипами” – новими образами омолоджених муз. З цієї точки зору в сучасній сіверянській образотворчості утверджується вічність, художня невмирущість духовної метафізики нашого краю, естетично неповторного простору мистецької “соборної” України.

Попри всієї розмаїтості, навіть строкатості мистецьких шкіл, напрямів і образотворчих концепцій, мабуть, можна, хоча б уявно-галерейно поєднати наших мистців-земляків через ідею сіверянської еніоестетики “зачарованої Десни” (О.Довженко). Бо естетика “вища” за творчість, то її “філософія”, методологія образотворчої дії та сприймання. Як доведено в сучасній філософії мистецтва, переживання художніх хронотопів (часово-просторових образів) обумовлюється передусім навколишньою природою, етнонаціональним ландшафтом, усталеними для життєвого середовища “образами руху”. Відтак будь-яка естетика, творче кредо має не лише етнонаціональні, але й субетнічні, регіональні виміри. Одним з них є енерго–інформаційний, тобто злитий з духовною енергетикою творчості, з архетипами історії рідного краю і навіть його географії – неповторним природним і духовним ландшафтом.

Отже, надалі мова піде про естетику регіону, про субетнічні виміри філософії національного мистецтва. Позачасовість мистецьких архетипів, їхній духовний, енергоінформаційний потенціал пов’язується тут з певним просторовим виміром, з етнографічним ландшафтом, який будує регіональну метафізику культури. Тому, наприклад, “автентична туга” відомого київського мистецтвознавця Олександра Титаренка за Українським Стоунхенджем об’єктивується, на мою думку, не лише в музейних залах з “об’єктними” роботами. Автентичний Український Стоунхендж знаходиться в просторому дніпровсько-деснянському регіоні селищ Радуль і Радичів, де віддавна існує праслов’янський сакральний космос. Тут розташований і архаїчний “поліський трикутник” із мезинською стоянкою – один з перших осередків найдавнішої ци вілізації, в котрому вже існувала своя меандрова орнаментика. А таємнича “Дівич-гора”, відома в усій ойкумені ще за часів Геродота, складає своєрідний центр сіверянської еніоестетики, тобто естетики енерго-інформаційних взаємодій, що просякають часо-простір духовної метафізики нашого краю.

Інакше кажучи, наша “Дівич-гора” –це і є дивовижний сіверянський Парнас, хіба що “хоровод” муз тут водить вже не Аполлон, а Лада і Лель. І дійсно, досить ще раз згадати “зачарованість”, пантеїстичний містицизм, бароковість образності від “Слова про Ігорів похід” до творів Олександра Довженка і Левка Ревуцького, щоб усвідомити існування енерго-інформаційних архетипів “дивовижності”, які перманентно підживлюють “те, що не вмирає”. Ландшафтно, гідросферно і навіть атмосферно (з точки зору “рози вітрів”) сіверянська земля і небо породжують-встановлюють естетику тиші, спокою, ісіхастського православно-аскетичного “мовчання”. Естетика нашої природи, історії та духовності насичена енергетикою антропокосмічних інформаційних взаємодій – а точніше, синергетикою мистецтва, де зливаються людські та вселенські, небесні та земні енергії. Гео-, етно- та культуро-графічно художня синергетика України має свій слов’янський “дім, поле, храм” і на кучеряво-закруглених просторах між Десною і Дніпром, Сожем, Прип’яттю і Сновом...

Таким чином, сучасну сіверянську образотворчість можна зрозуміти через феноменологічне вчення про “життєвий світ”, в якому формуються сенси регіональної культури. Духовний простір мистецтва Чернігівщини розгортається за структурою основних універсалій “життєвого світу”, які розкрив ще німецький філософ Мартін Хайдеггер і актуалізував український культуролог Сергій Кримський: “Дім”, “Поле”, “Храм”. В архетипах і кенотипах місцевої образотворчості вони візуально відтворюють природний і соціокультурний ландшафт субетнічного буття, образно встановлюючи “землю” і “небо” Чернігово-Сіверського краю. Категоріальний ряд нашої сіверянської еніоестетики понятійно репрезентує і вчення українського філософа Григорія Сковороди про триєдину структуру буття: “макрокосм” – “мікрокосм” – “світ символів”.

Говорячи про молоді, “дивовижні” музи Придесення, ми підкреслюємо їхню “вкоріненість” в Чернігівсько-Сіверянський “Дім”, “Поле”, “Храм”.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет