Володимир личковах дивосад культури вибрані статті з естетики, культурології


"ТРОЇСТІ МУЗИКИ" З БАРВИСТОГО "ДИВО-САДУ"



жүктеу 2.85 Mb.
бет7/14
Дата02.04.2019
өлшемі2.85 Mb.
түріКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

"ТРОЇСТІ МУЗИКИ" З БАРВИСТОГО "ДИВО-САДУ"


(мистецьке святовідношення родоводу Саєнків)
20 серпня 2004 року виповнилося 105 років з дня народження Олександра Ферапонтовича Саєнка - відомого українського художника, нашого славного земляка (1899-1985).

Народився він у Борзні, де зараз знаходиться його садиба-музей, і все життя духовно був пов'язаний з рідною чернігівською землею. Мистецьку освіту дістав від знаного В. Кричевського, товаришував з бойчукістами, добре знав традиційне народне мистецтво. Один з фундаторів сучасного українського декоративно-ужиткового мистецтва, він працював у техніках живопису, аплікації соломою, вибійки, розробляв ескізи керамічних виробів і килимів. Роботи Олександра Саєнка сьогодні зберігаються у багатьох музеях України, зокрема в Чернігівському історичному та Чернігівському художньому, а також в його садибі-музеї у Борзні.

Донька Ніна Олександрівна Саєнко та онука Олена Майданець гідно продовжують традиції свого батька і діда, працюючи в “саєнківських” жанрах декоративно-ужиткового мистецтва, передовсім килимарстві (“гобеленова нитка”), інкрустації соломою та батику. Роботи усіх трьох митців з роду Саєнків можна було побачити на ювілейній виставці в Чернігівській художній галереї “Пласт-Арт”. Виставка засвідчила існування самобутнього феномену української культури - естетики саєнківського декоративізму.

Древо життя митців інколи відрізняється від “звичайних” генеалогій естетичною спадковістю, коли наслідується талант і навіть образна манера. Між іншим, це одне з джерел неперервності традицій народного мистецтва, етнокультурної трансляції фольклорного світовідношення й мистецького досвіду. Родинна творчість, передача знань, навичок і професійних “таємниць” від покоління до покоління забезпечує певну інваріантність образності, її сталу національну визначеність. Особливо це стосується декоративно-ужиткового мистецтва, де матеріал, форма й світоглядні лейтмотиви, як правило, мають архетиповий, духовно-генеалогічний субстанціональний характер протягом багатьох поколінь.

Закони спадковості та еволюції декоративних жанрів в образотворчому мистецтві наочно простежуються у творчості роду Саєнків. Від знаного діда Олександра, через його доньку Ніну, до онуки Лесі б'є неперестанний алгоритм української декоративності, невгамовно пульсує сонячним сяйвом інкрустація соломкою, світиться заквітчаною веселкою гобеленова нитка. Всі три гілки мистецького древа, три шляхи єдиної мистецької долі доповнюють і підтримують один одного, як ті “троїсті музики” на веселому святі, що відлунює музикою і чарує око мереживом танців.

Це свято української образотворчості, де постійно генерується особливе світовідношення нашого народу, можна б назвати СВЯТОвідношенням. Мається на увазі сакральне ставлення до природи, землі, праці, одухотворене сприйняття тварин і птахів, рослин і квітів, а головне - людини в її простій і високій земній вдачі. Народне святовідношення успадковує язичницькі й християнські цінності, поєднуючи святкове і сакральне, екофільне і релігійне, утилітарне й естетичне. Все те є притаманним українській декоративності з архаїчних часів Трипілля та Артанії, закарбовуючись у гончарстві, килимництві, “полотняному фольклорі”, різьбленні тощо.

Зокрема, у мистецькому святовідношенні родоводу Саєнків на перший план виступає прадідова правічна мрія про “диво-сад”, “райське” життя у заквітчаному красою довкіллі. Про це мріяв ще батько майбутнього художника Ферапонт Петрович, який у Борзні на Чернігівщині був учителем і агрономом. Його ідеї повсякденного буття у “квітковому раю” вплинули, безперечно, на естетичні та екологічні ідеали нащадків. До того ж, і Мотрона Саєнко, мати художника, була давнього козацького роду, з монастирською освітою, що зумовило її високу духовність і шляхетність. Саме такою, у барвистому вишиваному вбранні, в оточенні символічних квітів і дерев зобразив свою матір Олександр у 1922 році. Живописний портрет Мотрони Саєнко, як і жіночі портрети 1924-1925 років, що насичені українською орнаментикою, вже звернені до декоративізму, святковості й сакральної урочистості зображення людини. Тут з'являється і характерний символізм, зображувальна умовність, що сягає архаїки прадавніх цивілізацій, і не лише праслов'янських.

Особливості художньої мови Саєнків формувалися в умовах українського ренесансу початку 20-х років минулого століття. Це був зоряний час братів Кричевських і братів Бойчуків, Георгія Нарбута і Ганни Собачко-Шостак. У традиціях неонаївізму, сецесії та візантизму вони намагалися включити національне мистецтво у світове, розширити культурно-історичну ауру української образотворчості.

Але, якщо Бойчуки йшли до іконописних методів Візантії, то Олександр Саєнко занурився у візію Стародавньої Персії та Єгипту. На багатьох його образах, від соломкових панно 20-х років до гобеленів 70-х років, лежить печатка “єгиптизму”, східної фігуративності й орнаментики. Звичайно, це лише стилізація орієнталізму, прагнення надати українським сюжетам “класичного” звучання, наблизити фольклор до академізму. І такий модерністський прийом виправдав себе, вводячи українську образотворчість у світовий художній контекст. Водночас мелодії, ритми і гармонії саєнківських образів залишилися етнонаціональними, бо за змістом і формою відтворювали українську душу.

Зверненість “троїстих музик” до народних джерел, використання суто фольклорних, міфологічних та історичних сюжетів можна побачити у творчості Ніни Олександрівни Саєнко. Успадковуючи самобутні прийоми свого батька, особливо у техніці інкрустації соломою та килимарства “українською ниткою”, мисткиня додає свій голос у родинний “хорал”. Маючи (як і дід-садівник) екологічні уподобання і навіть біологічну освіту, поєднавши їх з мистецькою енергетикою родоводу Саєнків, вона створює із соломи справжні зразки українського декоративізму. Її “Купальська ніч”, “Синій птах”, “Орнаментальна квітка” - це майже автентичні етнографічні витвори, які поєднали в собі народне святовідношення і професійно виважену стилізацію. Є у Ніни Олександрівни і розробка традиційних мотивів “диво-саду” роду Саєнків.

Перш за все це вітряк, який мисткиня називає “зачарованим”. На триптиху із соломки він стоїть посеред квітучої природи, оздоблений символічним зображенням дарів людської праці. Цей мотив бачимо і в батьківському “Вітряку”, і в його панно “Дума про хліб”, у композиційному центрі якого знаходиться дід-вітряк із пшениці, що символізує багатий урожай.

По-друге, лейтмотивними у всіх Саєнків є стилізовані зображення птахів, квітів, дерев. Вони притаманні художній ментальності українського народу, позначаючи мрію про райське життя, про “диво-сад”. У Ніни Олександрівни про це промовисто говорять гобеленові образи “Птахи”, “Райське дерево”. А стилізовані зображення “дерев життя” у "Золотій осені" та інших творах нагадують ранні батьківські роботи, починаючи з “Кіз під деревом” (1920 р.) і орнаментики на згадуваному портреті матері. Мало які роботи Олександра Саєнка обходилися без символічного дерева (“Вівчар”, “Збирання яблук”, “Козак Мамай”, “Реве та стогне Дніпр широкий” тощо).

Те ж саме сакральне розуміння “древа життя” бачимо і в Олени Саєнко (Майданець). Проте улюблена тема в неї трансформується, проходячи модернізацію з точки зору стилістики і семантичного наповнення. Стилістично міфологічний символ вічності родового буття набуває умовних форм, перетворюючись у знак, позначку світоглядних сенсів, у “фасцинацію”. Семантично це означає розширення значення від архаїки “древа життя” до його змістовного наповнення сучасними, а надто футуристичними сенсами. Лесине “древо життя” стає лейтмотивом “Слов'янських мотивів”, домінує в “Присвяті Олександру Саєнку”.

Семіотика, тобто знакова сфера Лесиних образів, імпонує поєднанням традиційного і модерного в родоводі Саєнків. Олена Майданець створює фактично нову декоративну знакову систему, переносячи сучасну художню мову на гобелени, килими, тканину і навіть... писанки. Художні прийоми народного мистецтва, творчі “техніки” свого уславленого діда талановитого онука доповнює досягненнями українського авангарду, сучасними візуальними схемами. На наших очах створюється нетрадиційна орнаментика, яка все ж таки має етнонаціональний колорит, відтворюючи світоглядні й художні коди українського декоративно-ужиткового мистецтва.

Ще один спільний мотив усіх Саєнків - це їх повага до слов'янських коренів нашого народу. Йдеться не лише про безпосереднє звернення до слов'янських сюжетів, як, наприклад, у “Декоративному сюжеті з фігурами” та жіночих портретах Олександра Саєнка чи в “Трипільській легенді” та “Київській Русі” його онучки. Всі троє з мистецького роду Саєнків наслідують давньо-слов'янське святовідношення з його пантеїзмом, язичницьким поклонінням Сонцю, Землі, усьому живому і квітучому. Естетичні особливості їхньої декоративності народжуються із слов'янської душі праукраїнців, що започаткована в орнаментальній культурі Мезинської стоянки, Кам’яної могили, Артанії й Трипілля. Мелодика і ритміка орнаментальних композицій Саєнків мають найдавніші архаїчні джерела.

До речі, саме древня нонфігуративна орнаментика і традиційна опозиція червоного-чорного виявляється в абстрактних образах Лесі – “Вічність”, “Червоне і чорне”, “Ритми часу”. Ці та інші роботи “читаються” як вічні тексти культури, своєрідні філософські есе, в яких оповідь-нарратив виголошується від імені Часу, для котрого минуле і майбутнє зливаються у теперішньому. Може, тому сучасні авангардні писанки теж сприймаються, як і завжди, в їх традиційному світоглядному значенні - як символ життя, безперервного породження, безсмертя природи і народу. Підсвідомий рівень національної ментальності виявляється і у філософській символіці гобеленів (“Світило”, “Український соняшник”), батику (“Миттєвість”, “Чумацький шлях”), живопису (“Надія”). “Український стиль”, який зароджувався у 20-х роках у майстерні діда та його друзів-бойчукістів, домінує і в образах на сучасні моральні та екологічні теми (“Живуть тополі у мені”, “Гармонія”).

З іншого боку, творчість Саєнків органічно увійшла в європейський художній простір. І не тільки тому, що мати і донька є членами Європейської текстильної асоціації, виставлялися у Польщі, Франції та інших західноєвропейських країнах. Починаючи з діда, мистецький рід з Чернігівщини звертається до пошуку певних паралелей між українським та світовим мистецтвом. Міфологічні змісти та художні праформи, історичні сюжети та світоглядні акценти роблять саєнківські образи близькими до європейської культурної свідомості, викликаючи зацікавленість західноєвропейського глядача східноєвропейським декоративізмом. Художні витвори Саєнків - це своєрідний феномен, естетичний артефакт не лише української, але й європейської культури в її поліетнічному багатстві, міжнаціональному полілозі.

Мистецьке світовідношення родоводу Саєнків просякнуте музикою народного святовідношення. Воно має неповторну метрику, витончену ритміку горизонталей і вертикалей, малюнка і тла, гармонійних композицій постатей або символів. “Музичність” майстрів української декоративності є цікавою і з точки зору особистісних біографій. Відомо, що Олександр Саєнко з дитинства був глухонімим, що, мабуть, і викликало його психологічну перебудову в бік “синестезії” - підсилення одних органів чуттів за рахунок інших в єдиному естетичному полі. А онука Леся грає на бандурі й співає українських пісень — теж не тільки голосом, а й своїми співучими образами. Поет Микола Сингаївський, пишучи про “гобеленову нитку” живого родоводу Саєнків, порівнює їхнє “ніжне шиття” з піснею, що квітне барвами: “то співає душа у майстрині, то руками чаклує вона”.

Ми ж сприймаємо саєнківський ансамбль митців як "троїстих музик" української декоративності, що творять свято народної душі у барвистому “диво-саді”, мрія про який зародилася понад 100 років тому на Борзнянщині. Мистецьке “древо життя” росте далі, стаючи деревом майбутнього, деревом надії.

Примітки

Докладніше про життєвий шлях і творчість О. Ф. Саєнка див.: Олександр Саєнко: Альбом /Вступ. стаття Г. А. Мєстєчкіна; Упоряд. Н. О. Саєнко. - К., 1980. - 23с. текст., 68 п. репродукцій; Саєнко Н. Про мого батька // Наука і культура. Україна: Щорічник. - К., 1989. - Вип. 23. - С. 518-525; Ніна Саєнко. Олеся Майданець: імена // Родовід. - 1994. -№9. -С. 10, 93; Адруг А. Від рідної землі і сонця // Чернігівські відомості. - 1994. - 19 серпня; Велігоцька Н. Самобутня палітра митця (О. Ф. Саєнко) // Образотворче мистецтво. -1984. -№3. - С. 20-21; Жук А. К. Чисте золото барв.- Народна творчість та етнографія. - 1975. -№ 1. -С. 75-79; Качкан В. “Торкнись зозулиного крила” //Київ. - 1983. -№ 10. - С. 159-163; Куценко П. Знак Сонця - долі благовісний знак: Із урочистого відкриття худож.-меморіального музею "Садиба народного художника України Олександра Саєнка" у Борзні //Деснянська правда. -1996. - 12 листопада; Молочко Я. Золоті стебла Олександра Саєнка // Гарт. - 1996. - 15 листопада; Найден О. С. Виставка творів О. Ф. Саєнка // Народна творчість та етнографія - 1984. - № 4. - С. 89-91; Невичерпність джерела // Ранок.- 1978.-№7.-С. 12-13; Сіверська Н. Чарівний світ Саєнка // Урядовий кур'єр.- 1999. - 21 серпня; Українські радянські художники: Довідник. - К., І972; Федорук О. К. Шлях поступу // Народна творчість та етнографія. - 1990. - № 7. - С. 74-78; Юхимович В. Струни і крила // Україна. - 1975. -№2. -С. 12; Искусство стран и народов мира: Архитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство /Краткая художественная энциклопедия. - Т. 4. - М., 1978 та ін.


ЕСТЕТИКА УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ:

КОСМОПОЛІТИЗМ VERSUS НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ?
Естетика українського авангарду початку ХХ століття стала предметом спеціальних досліджень лише в останні 10-15 років. Українські дослідники мистецьких новацій “першої хвилі” авангарду звертаються перш, за все, до його художньо-естетичних особливостей в окремих видах мистецтва: літератури (Т.Гундорова, В.Мельник, С.Павличко), малярства (Д.Горбачов, О.Петрова, О.Тарасенко), музики (В.Панасюк, Н.Семененко), театру й кіноматографії (Н.Корнієнко, О.Левченко, О.Онищенко) та ін. Системних, філософсько-естетичних досліджень світогляду, теоретичних маніфестів і мистецької практики українського авангарду, на жаль, бракує. Є лише поодинокі випадки звернення до цілісного осмислення “ідеології” та “іконосфери” авангардистського руху в Україні початку минулого століття (Л.Левчук, М.Каранда, Л.Канішина, Г.Мєднікова, Д.Наливайко, О.Флакер). Естетика українського авангарду, як онтологія чуттєвості та феноменологія виразних форм у контексті філософії вітчизняного мистецтва доби “сецесіона”, символізму й власне авангардистських шукань, ще тільки конституюється в сучасних розробках естетиків, мистецтвознавців, культурологів.

Природа, хронологія, історичні й стилістичні особливості українського авангарду багато в чому співпадають з відповідними характеристиками модерністського процесу в Європі, його руху від постімпресіонізму (сезанізм) й модерну (символізм) до основних напрямків “історичного” авангарду: кубізму, футуризму, абстракціонізму, експресіонізму Навіть “леверкюнівська душа” європейського мистецтва доби “сутінок Європи” має український корелят у вигляді Левенка, чи Левенця. В цій народній, фольклорно-міфологічній постаті, що символізує “угоду з чортом”, так само закладений (у номінації та конотаціях) потенціал маннівського Леверкюна як Фауста ХХ століття, що тікає від тяжкої кризи культури. Продовжуючи традиції української демоніади, карнавальності й вертепності у мистецтві, Левенок є одночасно і слов’янським переломленням європейських ціннісних орієнтацій, і представником власних етнокультурних джерел авангардистської свідомості (колективного позасвідомого), що бореться із загрозою “духовного безпліддя”.

Не випадково з України початку ХХ століття походять не лише наслідувальні, але й оригінальні, “автохтонні” напрямки авангардизму: кубістична скульптура О.Архипенка, кубофутуризм Д.Бурлюка, О.Богомазова, супрематизм К.Малевича, конструктивізм В.Татліна “Кольоропис” В.Пальмова, “візантизм” братів Бойчуків, “український стиль” у мистецтві 20-х років (Г.Нарбут, Г.Собачко-Шостак, брати Кричевські, О.Саєнко тощо). Здійснюється дивовижний синтез загальноєвропейських мистецьких форм (експресії, абстрагування, стилізації) з етнонаціональною ментальністю, з традиційними змістами, з образно-символічними архетипами “народної душі”.

Народження естетики українського авангарду нагадує становлення українського бароко, коли європейські барокові форми “українізувалися” на підвалинах візантійського стилю і традицій вітчизняної дерев’яної архітектури, народної естетики в цілому. До того ж єдиний в Україні національно довершений стиль українського бароко є одним з джерел українського авангарду, а останній можна відтак зрозуміти як своєрідне “необароко”, що відтворює автентичне бароко не лише за його національним духом і художньою метамовою, а й за синтезами західноєвропейської і власне української “культурної душі” модернізму (Леверкюн і Левенець).

Ідея українського культурного “синтетизму”, в якому виявляється етноестетична ідентичність, є, на думку, несумісною з твердженням про “космополітизм” мистецтва вітчизняного авангарду (див., напр.: Прокопович М. До проблем космополітизму та індивідуалізму //Образотворче мистецтво. – 1993. - №1. – С.2-4, 32-33).

Звичайно, в роботах українських авангардистів є мотиви космізму, універсалізму, загальнолюдських архетипів — чого варті, скажімо, хоча б супрематичні композиції К.Малевича, які мають і справді “безнаціональний” характер (якої національності “Чорний квадрат”?). Естетика українського авангарду адекватно спирається на загальнозначущі положення естетики символізму, сецесіона, кубізму, футуризму, абстракціонізму. Так, відомий український кубофутурист Олександр Богомазов розумів мистецтво як довершений ритм елементів, що його складають. Зокрема, художню мову мистецтва живопису він компонує з чотирьох елементів: ліній, форми, кольору і площини картини. Як і всі кубісти, О.Богомазов працював з живописними елементами, як поет із звуком: елементи римували, ритмізували, зіставляли округлості й кути об’ємів, досягаючи наче музичного звучання, як гармонійного, так і дисонансного. У своєму трактаті “Живопис та елементи” художник обґрунтував такий мистецький зір, під яким, за словами Пастернака, “речі рвуть з себе личину”.

Як часо-просторові форми буття, просякнуті “космічним динамізмом”, сприймалися в Європі і пластичні роботи українського “Пікассо скульптури” Олександра Архипенка. От що писав один з тогочасних французьких поетів Блез Сандрар про його композицію “Голова”:

Скульптура Архипенка

перше яйцеподібне яйце

Воно тримається у пружній рівновазі




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет