Володимир личковах дивосад культури вибрані статті з естетики, культурології


ОЛЬГА ПЕТРОВА НА ТЛІ УКРАЇНСЬКОГО ТРАНСАВАНГАРДУ



жүктеу 2.85 Mb.
бет9/14
Дата02.04.2019
өлшемі2.85 Mb.
түріКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ОЛЬГА ПЕТРОВА НА ТЛІ УКРАЇНСЬКОГО ТРАНСАВАНГАРДУ

Близько 30 років у Києві існує вже інституціально захищений національний варіант “трансавангарду” — художньої течії, що є універсальною (трансісторичною) і претендує на статус саме “сучасного” (contempоrary) мистецтва. Точніше, трансавангард позначає деякий особливий стан мистецтва, яке перебуває між авангардом і ще “чимось”, що зараз попереду, тобто між минулим і теперішнім, у ситуації “post”. Виступаючи з лекціями в Києво-Могилянській Академії з проблем трансавангарду, його теоретик і фундатор, італійський професор Акілле Боніто Оліва висловив думку, що в Україні є всі духовні потенціали для гідного входження до планетарної “діаспори” постмодерних митців.

Трансавангард, долаючи й одночасно розвиваючи традиції “історичного авангарду” початку ХХ століття, створює синтез художніх епох і стилів — так званий “мультикультуралізм”. Знаходячись у трансісторичній парадигмі мислення й візії світу, трансавангард актуалізує всю духовну історію людства, а надто модернізує культурні феномени й артефакти у сучасних художніх контекстах. Його засаднича особливість — полістилізм, взаємне накладання розмаїтих стильових домінант через їхнє цитування й діалог (полілог). Виникає феномен “інтертекстуальності”, коли різноманітні тексти мистецтва, стикаючись один з одним, утворюють нове художнє ціле зі стильового кодомовного “пограниччя”. В художній культурі поширюється “номадизм” — перетворення митця й сприймача у “кочовика”, який вільно мандрує по всій території історії мистецтва. В трансавангарді органічно поєднується класичні, модерні й постмодерні прийоми творчості – міметичні, експресивні, синергетичні, симуляційні. Виникає “колаж” (пастіш) не лише текстів, а й методів художньої творчості.

У літературі подібні прийоми використовують У. Еко та В. Єрофеєв, X.Борхес та Ю. Андрухович (як і група “Бу-Ба-Бу” в цілому). В музиці сучасний полістилізм репрезентований іменами Дж. Кейджа, К. Пендерецького, А. Шнітке, Ю. Ханіна, В. Сильвестрова. В малярстві трансавангард знайшов своє місце й визнання на останніх в ХХ ст. Венеційських Бієнале, куратором яких був А.Б. Оліва. Він відкрив світові італійських художників С. Кіо, Е. Куккі, М. Палладіно, Д. Клементе, Де Марія, багатьох представників інших країн. Його теоретичний вплив на розвиток італійського та світового трансавангарду настільки значний, що у декого навіть виникає питання про те, хто сьогодні створює мистецтво — художник чи арт-критик? Сам А.Б. Оліва, визнаючи цілковиту автономію творчості та критики, наголошує на системному характері мистецтва, на інтеракціональності його складових: митця — галериста — критика — глядача. Критик часто-густо виконує функції теоретика, куратора, “програміста” художніх акцій. Феномен А.Б. Оліви як фундатора трансавангарду є досить переконливим. Він відкрив новітній семантичний простір мистецтва, завдяки чо­му воно вижило після останньої в часі “лінгвістичної катастрофи” — зміни наукової й художньої мови (дискурсу) наприкінці XX ст.

Зокрема, в контексті філософії сучасного українського мистецтва наважимось виокремити з досить широкого кола митців і кураторів київського трансавангарду своєрідну постать Ольги Петрової. Її своєрідність — у неповторному поєднанні художника і філософа, що викликає кінцевий ефект мистецтвознавця, вимогливого передусім до себе як до митця. Вона сама — ”людина-колаж”, в якій емоційно-інтуїтивне начало майже постійно рефлексується в раціонально-дискурсивних планах критичного самоаналізу. Вона — художник з очима хірурга. Іноді це їй заважає. Але тим більший її власний “життєвий порив", навіть деякий “екзистенціальний героїзм”, коли доводиться цілком по-кіркегорівськи коливатися між підсвідомим “або — або”, і все ж таки обирати своє художнє єство, свою мистецьку самість у перманентному творчому еквілібризмі. Її графіка, живопис, мистецтвознавча діяльність “вписані” в історію українського мистецтва останньої третини ХХ століття і тому її постать митця і культурника є репрезентативною. А закон співвідношення “фігури” і “фону” має не лише психологічні, але й естетичні характеристики…

*****


Отже, у становленні українського трансавангарду, який гідно репрезентував себе на “Арт-фестивалі” в Києві 1997 р. майже трьома сотнями митців (300 українських “спартанців”?), помітне місце належить і Ользі Петровій, яку добре знають і в Україні, і за кордоном (виставки “Бог є любов”, “Маски”, “Я — клоун”, “Рай”, “Іспанія без кориди”, “Збулося літо”, “Сестра самурая”). Та кожна нова її виставка розкриває ще одну іпостась невло­вимої психологічно, а надто концептуально мисткині, яка сама про себе (може, навмисно?) говорить: “Я — клоун”. Світ намагається спіймати її, але даремно, бо вона — поза буденним світом, у власних “райських” хронотопах, на сторожі яких лежить Сфінкс багатоликий — символ таємниці буття і за-буття.

Велич мистецтва визначається не пошуками шляхів до Сфінкса, а тим, що на цих шляхах інколи спалахує лик Творця. І мистецтво стає “божественною комедією” — за вселенською панорамністю і смисложиттєвою досконалістю своїх образів-ідеалів. Світ Ольги Петрової в малярстві — саме такого гатунку; він підноситься і до “раю” з його чистотою помислів і відчуттів, і грає в клоунаду життя з її трансавангардною сумішшю форм і цитатних гештальтів.

Про ексцентризм і одночасно цільність (навіть до-цільність) художнього мислення ”клоуна-тут” і “янгола-там” засвідчують дві виставки зимового сезону 1996—1997 pp. (грудень — галерея “Ірена”, лютий — Національний художній музей). Вони примушують уважно глянути на паралелі “горнього” і “дольнього”, на два яруси малярського театру Ольги Петрової.

Вертепний характер її творчості буквально “висвітлився” в галереї “Ірена”, коли раптово (?!) згасла електрика, і клоунада ожила у місячному сяйві, у відблисках свічок і “вогнів великого міста”. Образи та зліпки інсталяції перетворили всю залу в театр ляльок, де різнобарвні клоуни і навіть окремі фрагменти розчленованого тіла розпочали оповідання про комедію й трагедію людського життя, про драму пізнання, кохання й творчості. Це був німий полілог ляльок, що наче випадково, саме на Різдво Христове, зіграли “профанний” план вертепної вистави у багатокольорових зрізах земного шляху до осягання екзистенціальних сенсів. Ольжині ляльки відтак - не манекени і не маріонетки, а візуалізовані пластичні душі людей.

Сакральний план вертепу Ольги Петрової сам собою розкрився на виставці в Національному художньому музеї. Її “Рай” став справжньою еманацією світла, добра, любові. Божественна комедія розгортається тут не стільки тематично, скільки кольорово, воістину живописно. Найвищі щаблі сходів Якова, якими підіймаються візії мисткині, сягають білосніжної чистоти й цнотливості вищого розуму. Білий (як інтегральний і потенційно кожен!) колір домінує в характеристиках “інфратонкого”, де Бог є Дух і є Любов.

По-різному сприймається кольористика Петрової, іноді аж до заперечення адекватності художнього задуму. На мою думку, в її картинах світлова енергетика поширюється через пульсацію (ультра)фіолетового-синього та (інфра)червоного-помаранчового, доходячи до символічно-кольорових сполучень “холодного” і “теплого”, Істини і Життя. Фіолетові і жовтогарячі тони першостихій у візуальній філософії Ольги Петрової є носіями світлової еманації Творця, що співпадає із символікою кольорів у багатьох релігійно-естетичних вченнях (зокрема, від П.Флоренського до Абд-Ру-Шина). “Райські” полотна і справді пульсують, випромінюючи хвилями чи то навіть вибухами енергетичне поле Добра як Божественної Премудрості і Благодаті.

З найвищого, абстрактного рівня чисто кольористичної візії духовних сутностей випливає авторська концепція священної та земної історії. Вона набуває біблійних та лірико-еротичних форм, які не суперечать одна одній, адже “Пісня над піснями” — то теж із Біблії. Відтак “Еротика” стає у мисткині частиною “Раю”, а точніше, еротичний ярус її вертепу підпорядковується сакральному. Це тільки підтверджує дюркгеймівське розуміння сакрального як двоїстого, що складається з освяченого і забороненого, цнотливого і гріховного, божественного і демонічного.

Роль даймоніїв (людських душ) і виконують у божественній комедії Ольги Петрової ангелоподібні ляльки її вертепу. Вони постають як очищені від зовнішніх випадковостей ейдоси людей, де сутність імені сприймається у візуалізованій ідеї. Відбувається редукція людського до “даймонічного”, котре набуває такого м'якого, милого, чарівного характеру. Життя небесне і земне перетворюється у гру ляльок, але ж таку витончено-експресивну і принадну. Чого тільки варте “ню” із яблуками там, де їх шукає бажання і розташовує спокуса! Вся творчість Ольги Петрової предстає українським різдвяним вертепом, в якому розігрується божественна комедія і вічного, і скороминущого життя. На всіх ярусах її вертепу — від клоунськи-профанного до ангельськи-сакрального, від “еротичного” до “райського” — твориться історія духу згідно з біографією та автобіографією Творця. Гомології земного і небесного, людського і божественного ґрунтуються на пракультурних текстах, на біблійних сюжетах і архетипах. І коли вони набувають театрально-лялькового, вертепного характеру з легким іронічним, супрематично-ігровим і полістилічним присмаком — то це вже позиція трансавангарду, яку так послідовно обстоює художник, мистецтвознавець і філософ Ольга Петрова.

***

“Віфлеємська зірка” українського трансавангарду засяяла на київському небосхилі також немало чим завдячуючи подвижницькій діяльності Ольги Петрової. Починаючи з епохи “шістдесятників”, вона як мистецтвознавець-експерт стала на захист мистецьких новацій. Постраждала від офіціозу сама, взяла під крило опіки й підтримки знехтуваних у чиновницькому “салоні”. Допомагала вижити тим, хто не був допущеним “до столу”, хто не вкладався у “прокрустове ліжко” офіційного догматизму й нормативності творчості.



У Миколи Реріха є влучна думка про те, що оборона Вітчизни — то є оборона культури. Адже культура живить собою національний дух, як та флейта Тіртея, закликаючи до єдності і перемог. Не випадково, що саме Петрова стала натхненником рубіжної виставки “Мистецтво Вільної України”, котра експонувалася з великим успіхом не лише у Києві, але й у чотирьох найбільших містах Великої Британії. Директор Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі пан Джон Гьюса високо оцінив її талант експерта та менеджера, рідкісне поєднання завзяття, смаку і здібності до безпристрасної оцінки.

Мистецтвознавча діяльність Ольги Петрової, яка розпочалася у “відлигові” 60-ті роки, розквітла в сучасній ситуації “пост”, коли вона взяла під свій “оберіг” різноманітні проекти трансавангардного гатунку в якості експерта Центру Сучасного Мистецтва Сороса (ЦСМС). Серед них — проект “Мазепа”, експертиза виставок “Варвари”, “Музей архітектури”, “Аналіз крові”, “Синдром Кандинського” (Одеса), “Ноєв Ковчег”. Як мистецтвознавець та експерт, Ольга Петрова послідовно проводить стратегію підтримки художників 60—70-х pp., які у свій час не виставлялися або зазнавали обмежень чи навіть інсинуацій у своїй творчості. Найвидатніша постать з цієї когорти митців — Сергій Параджанов, який є “хрещеним батьком” українського трансавангарду і займає чільне місце в теоретичних розвідках і “мистецтвознавчому просвітництві” Ольги Петрової. Успадковуючи його добрий і вимогливий дух, кредо любові як справедливості, сьогодні вона дає життя тим, хто “не відбувся” вчора, створює ментально-естетичний простір для експериментів у царині нової художньої образності. У колі її однодумців — художники О. Животков, В. Рижих, Т. Сільваші, В.Шеришевський, Д. Кавсан, Г. Неледва, О. Ройтбурд (Одеса), Є. Найден (Черкаси), молоді майстри пензля Т. Гершуні та О. Харченко. В організації виставок ”Polistilismus'90”, “Музик Фест'94”, в роботі комісії культури і мистецтва з програми “Трансформація гуманітарної освіти в Україні” критеріями добору завжди були гарний смак, компетентність, професіоналізм, які сягали аристократизму духу.

Багато уваги Ольга Петрова приділяє інституалізованим формам мистецького життя — галереям, виставкам, художній критиці. На її думку, позиція мистецтвознавця в саморефлексії трансавангарду має бути поліцентричною — адекватною до позиції самого митця. Адже поліцентризм (або ексцентризм) — то засадничий принцип ментальності постмодернізму в мистецтві та критиці, що виявляється як суміш, чи то “пастіш” у різноманітних цитуваннях, варіаціях, переграваннях традиційних стилів або стилізацій. З цієї точки зору показовим, концептуально взірцевим був проект Олега Сидора-Гібелінди “Неіснуюча виставка” (презентація каталога), яка за своїм творчим ейдосом нагадувала ідею Анрі Мальро про новий “уяваний музей”, де репрезентовані всі образні “центри” сучасного мистецького світу. Трансавангардний поліцентризм представлений і в каталозі “Мистецтво України ХХ століття”.

Фахову оцінку неодноразово діставали галереї “Бланк-Арт” та “Ірена”, які перетворилися на справжні лабораторії української постмодерної образності, надали Києву європейськості в культурі експозиції й сприймання візуального мистецтва. Без Ольги Петрової був би неможливим і “перший крок” у розробці єврейської теми в сучасному українському мистецтві. І справа не лише в її персональному циклі “Зірка Давида” чи знаному полотні “Бабин Яр”. Групова виставка “Нісайон” (“Випробування”), куратором якої була мисткиня, відбулася з великим резонансом в Україні та в Ізраїлі. Останнім часом її приваблюють іспанські та японські теми.

Як мистецтвознавець та естетик Ольга Петрова свій досвід вивчення дантеани у світовому малярстві, так само фольклористики в етнонаціональних традиціях використовує для аналізу процесів, що відбуваються в сучасному українському мистецтві. Доктор філософії, вона відшукує естетичні сенси і цінності в малярстві “шістдесятників” і київського “андерграунду”, взагалі всіх “полістилістів”. В її теоретичних статтях про форми художньої свідомості українського мистецтва 1985—1995 pp., про сучасних вітчизняних митців аналізуються стилістичні досягнення необароко, неоекспресіонізму, неопримітивізму, фольклоризму, неопластики, мінімалізму, неоархаїки тощо. Зазначені течії розвиваються на семантичному перехресті традиційної Мови і новоствореного Коду, тобто як “КодоМовне” мистецтво, або образний полістилізм. Але й тут робота із формою потребує культури, смаку і знань, які є трансісторичними категоріями естетичної свідомості. Виступаючи на підтримку художніх новацій, піклуючись про розвиток українського трансавангарду, Ольга Петрова інколи по-донкіхотськи нагадує про відповідальність митців перед майбутньою історією мистецтва, про широкий естетизм чуття художньої міри, який завжди є актуальним.

Бажано, щоб ці ідеали захищала ціла когорта мистецтвознавців, об'єднана на засадах некласичної естетики. Український трансавангард чекає серйозних досліджень. Звичайно, важко і відповідально робити це в умовах вируючого духу пробудження нації, відмови від стереотипів і міфологем, що заполонили підсвідомість народу. Але пройти лабіринтами постмодерної культури і перемогти мінотавра можна тільки за допомогою нитки тієї Аріадни, яка зветься в Україні Берегинею.


ОРІЄНТАЛЬНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ

СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ МИСТЦІВ
Орієнталізм в українському мистецтві - явище органічне. Адже сама історія, культурна географія і ментальність України витікають з її “серединного” положення поміж Сходом і Заходом, Азією та Європою. Арійські, індоіранські, тюркські впливи на становлення пра-української культури добре відомі в історичній, етнографічній та культурологічній літературі, від концепції “шляху аріїв” до ідеї “крейсерування” етнокультури. Уже всередині самої української ментальності існують чисельні архетипи орієнтального походження, які прийшли з Великого Степу разом із кочівниками арійського та іранського походження, скіфами, хозарами, сарматами, печенігами, половцями, татарами, великими моголами, турками. Козацький стрижень української етнокультури багато в чому базується на “русько-ординських” і “русько-отоманських” (тобто атаманських) елементах, які стали органічними для східнослов'янського феномена українства. Але, крім етногенетичних впливів, існує стійка східна “екстравертність” України, традиційна “відкритість” української нації не тільки Заходу, але й Сходові, звідки й походить культурний універсалізм українського мистецтва.

Зокрема, орієнтальні мотиви в історії українського малярства пов'язані з періодами романтизму, символізму, модерну (сецесії), нео-бароко. І це не лише тематичне звернення до Сходу, але й використання деяких архетипів та художніх методів образотворчості. Особливий “східний” вплив відчувається в колористиці, орнаментиці, декоративності. Скажімо, у творах відомого українського художника О.Саєнка (родом з Чернігівщини) з'являється і характерний зображальний символізм, і характерна стилістична умовність, що сягає архаїки прадавніх цивілізацій, і не лише праслов'янських.

Особливості художньої мови О.Саєнка сформувалися в умовах українського ренесансу, становлення “українського стилю” на початку 1920-х років. Це був зоряний час братів Кричевських і братів Бойчуків, Г.Нарбута, Г.Собачко-Шостак, К.Білокур.У традиціях неонаївізму, сецесії та візантизму вони намагалися включити національне мистецтво у світове, розширити культурно-історичну ауру української образотворчості. Але, якщо Бойчуки і “бойчукісти” йшли до іконописних методів Візантії, то О.Саєнко занурився у візію Стародавньої Персії та Єгипту. На багатьох його образах, від соломкових панно 1920-х років до гобеленів 1970-х років лежить печатка “єгиптизму”, східної фігуративності й орнаментики. Звичайно, це лише стилізація орієнталізму, прагнення надати українським сюжетам “класичного” звучання, наблизити фольклор до академізму. І такий модерністський прийом виправдав себе, вводячи українську образотворчість у світовий художній контекст.

Особливо цікаво орієнтальні мотиви звучать у сучасному українському постмодернізмі та трансавангарді. Згадаймо, що для постмодерну є суттєво характерним “цитування”, ретроспективне звернення до різних історичних та етнокультурних ареалів, зокрема “езотеричних” східних культур. Суміш стилів, мистецький “пастіш” створює особливу духовну езотерику, осягнення “синергетики архетипів”. Саме архетипи східної медитації –“тиші”, “мовчання”, “чистоти”, “прозорості”, “просвітлення” - стають сутнісними для естетики постмодернізму. Вони характерні і для семантики форми, де домінантного значення набуває тло, а не малюнок, і для семантики змісту, де провідними є маргінальні сенси, а не породжуючі “ейдоси”. Східний дзен-буддизм в естетиці та малярстві корелює з візантійсько-православним ісіхазмом, з християнським містицизмом.

Трансавангард уже безпосередньо звертається до принципу “номадизму” - кочовництва у просторі культури (А.Боніто Оліва). Він долає крайнощі “глобалізму” і “трайболізації” через ідею діаспори – “розсіяного” існування етнонаціональних культурних комплексів. У трансавангарді досягається вихід, навіть прорив не тільки за межі культурно-історичних хронотопів, але й за кордони етнічного партикуляризму та пуризму. Це - культура ”мультикультуралізму”, полістилізму, культура “пограниччя”. Етнокультурні гомології та поліетнічні синтези, зокрема відношення “Схід-Захід”, для трансавангарду є пріоритетними.

Наприклад, сучасний київський художник О.Клименко у своїй творчості немов поєднує традиції європейської “бурі і натиску” із східним архетипом “вітру і потоку”. Він, як справжній представник мистецького номадизму, здійснює “велику подорож” по історико-культурній Євразії. Велика китайська стіна в одному з його образів символізує зустріч двох ареалів культури, яка у прямому сенсі в картині дійсно “існує на кордонах”. За концепцією “нової хронології” в реконструкції всесвітньої історії саме тут проходив кордон Русі-Орди і Китаю. Власне тому китайська стіна у художника - це символ таємничої зустрічі двох світів, що не стільки розмежовує, скільки поєднує їх у чарівній ірреальності вранішнього очікування зорі нового дня.

Вивчаючи східну філософію та езотерику, мистець перейнявся глибинним переживанням “Світла зі Сходу” і майже медитує в своїх образах, які від неореалізму та ірреальності йдуть до “віртуального світу”, - як абстрактно-ієрогліфічного, так і музично-пластичного. Художник мріє про “радикальну реставрацію” світу і мистецтва на засадах (ре)сакралізації краси древніх культур, (ре)актуа-лізації духовної енергетики Сходу і Заходу. Це видно і навіть “чутно” на картині О.Клименка “Дзвіночки Лао” (із серії “Реставрація 2000”).

Напівмістичне звернення до архаїчних джерел синергетики культури через пробудження духу давніх цивілізацій Сходу притаманне і творчості киянки В.Хайдурової. У постмодерній цитації стилю “ар-нуво” вона використовує давньоєгипетські мотиви безплотно-графічного зображення душі “ка”, вишукано-тендітної пластики лежачої дівчини, тонкої рослинної орнаментальності, схожої на пір'я птахів і крильця комах. Давньоєгипетська “культура вічності” оживає в серії офортів “Послідовність рухів життя”, які буквально ілюструють самодостатність кожної ситуації “життя миттєвістю”. Хоча зображення єгиптично-статуарні, самовдоволено-блаженні, але у своїй серіальності відтворюють насолоду різними станами душі на рівні тонких відчуттів.

Вплив східної естетики позначається тут на домінанті делікатного нюху і ніжного дотику, а не по-європейськи цефалізованого зору і слуху. Насолода оксамитовим ароматом і духмяним шовком життя сприймається із заплющеними очима, парфумно-тактильно. Здійснюється синестезія нюху і дотику. Музика вишуканих ліній доповнюється спогадом про щастя самозаглиблення у квітучий лотос душі. “А навколо, на периферії вгадані, але недосяжні ієрогліфи, символи, сплески зкристалізованої у графічний розчерк свідомості. Це Древній Єгипет, а може бути, “чорний ящик” нашого мозку” [1].

Естетична рафінованість орієнтальних образів з'являється і в інших мистців. Візерунковою графічністю і вишуканою декоративністю вирізняються твори на “східні” теми київської мисткині А.Іванової (“Танок Шамана”, “Чудова квітка Мавки” із серії “Про що співають сухі трави”). Естетикою екзотичних квітів навіяна програма “Знаки любові” художника, поета і перекладача Л.Піши. Її роботи з лотосами із серій “Народження людини” та “Жінка-квітка” (в техніці енкаустики) були представлені галереєю “Тадзіо” в Японії та Україні. Вже згадана окремо мисткиня, естетик і мистецтвознавець О.Петрова просто закохалась у культуру і мистецтво Японії. Після кількох поїздок до країни естетики дзен-буддизму з “поетикою тіні”, вона написала серію живописних полотен “Сестра самурая”, підкреслюючи свою внутрішню близкість до духу Басьо.

У своїх нонатках про подороги духовною Японією мисткиня нагадує, що “тут є вартісні: простота – “вабі” і “собі” – сум швидко вислизаючого часу. Нам, що поціновують яскраве світло і освітлення, якими живимось з традицій Середземноморія та фольклору України, сенс “вабі-сабі” відслонюється поступово… Традиція символічного знаку як культура безмовного діалога – у традиціях буддистської медитації” [2].

Орієнтальні мотиви позначаються не тільки на сюжетах і колористичні, але й на техніці, особливостях композиції й образотворчій манері мистців. Скажімо, О.Стратійчук у “Вертикальному натюрморті” використовує двохвимірний, вертикально-площинний простір китайського живопису. В.Григоров зображує свою “Валерію” в японській традиційній манері малюнка тушшю на папері.

Інколи захопленість східними культурами впливає навіть на стиль творчого мислення, на естетичний світогляд і мистецьку ментальність художника. Так сталося, зокрема, з чернігівським дизайнером В.Василевським. Друзі інколи жартома називають його “китайцем”, “східною людиною”. Він і сам не заперечує зв'язку своєї творчості з орієнталістикою, з особливостями японської графіки, з настановами східної філософії. Показово, що як митець, Віталій сповідує внутрішній стан гармонії, до якого йде через споглядання-медитацію-мислення. В його плинні образи треба “перетікати”, розчиняючись у них на манер станів естетики дзен. Навіть графічні роботи, зроблені на півночі Росії, у Кіжах, “віддають джонками”, тобто мають “східний” самозаглиблений дух, що походить від асоціативно-споглядального світовідношення мистця.

У традиційній китайській філософії є, як відомо, ключове поняття “дао”, яке позначає “шлях” до “гармонії світу”, що пізнається у природності людини, через медитацію і принцип “недіяння”. Мистецьке “дао” В.Василевського грунтується на споглядальності й конструюванні образу, а не на агресивному активізмі та “вламуванні” у світ. Мистець хоче сприймати довкілля як “дзеркало води”, не порушуючи його спокій, внутрішню гармонію. Його світ - це його сприйняття, для нього існувати - означає вибудовувати образ, тобто його “дао” - скоріше “шлях до серця”, а не “шлях розуму”. Власне такий шлях йому підказали твори Гурджієва, Успенського, Лазарєва - відомих представників езотеричних, в т.ч. і східних, релігійно-філософських знань. Вплинуло, звичайно, і мистецтво Сходу з його лаконічним естетизмом.

А талановитий прилуцький графік В.Карась під час творчої поїздки створив цілу серію літографій “По Індії”. Його зацікавила природа, історія, архітектура, “культурна душа” неповторної Індії, як далекої-близької для нас країни вселюдської пракультури. Його привабили і “звуки океану”, і “ритми часу”, і “гаури на світанку”, і “дівчина з Бубанешвару”. Він натхненно зображує вічно сяючий Тадж-Махал і ранок у Бомбеї. Неповторна духовна енергетика Індії відтворюється у “Портреті гуру”, у “Поезії в камені”, у “Холі - святі фарб”. Сіверянський художник відчуває щось знайоме і в штаті Оріса, і на околиці Гопалпура, і над водами Гангу. З одного боку - це “земля Богів”, а з іншого – “країна йогів”, рибалок і продавців мушлів. Митця вражає наскельна архітектура і стародавні храми, ритми Індійського океану і різнобарвні міста Делі, Агра, Варанасі. Він вивчає невичерпне багатство індійської культури - від традиційних свят та експресивно пластичних танців до національного одягу та життєво мудрої психології. Графічні роботи В.Карася експонувалися на персональній виставці “Індія та Україна” (Український дім, 1995 р.), яку організувало Посольство Індії в Україні.

У такий спосіб орієнтальні мотиви входять і в сучасну українську образотворчість, і в культурну ментальність нашого народу. Розпочинається плідний діалог культур, їхнє взаємозбагачення в контексті світогляду та естетики універсалізму - естетики синергії, планетарної єдності розмаїтого. Освоєння “східного” матеріалу в українському візуальному мистецтві засвідчує також і його вихід на світовий, “загальнолюдський” рівень культурного взаєморозуміння й порозуміння в планетарній духовній системі “Захід-Схід”.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет